Між орлами і півмісяцем

26.

Вихорним вітром, вибухом людського обуру рознісся, досягши Січі, початок перепису воєводою київським Василем Шереметєвим козаків, посполитих, торгових і рукомесних людей із одночасною присилкою царських воєвод в усі міста Гетьманщини, почавши із Сіверщини, і дознавачів у Чигирин із завданням розвідати, чи дійсно Виговський має намір відколотися від Москви. Саме ця чутка й змусила царя пригадати підказане свого часу Виговським й почати перепис та водворіння своїх воєвод, тим більше, що об'явився навіть наказний — Безпалий. Посилило буремну вихорність і намагання литовського гетьмана Сапеги мобілізувати чоловічу людність русинів у свої потуги по всіх підлитовських русинських селах і містах. Отож, весна прийшла розбудною не на жарт, і ніщо, мабуть, так би не згуртувало люд, як перепис і мобілізування.

Дуже швидко, мов на дріжджах, ширився людський обур, коли слідом за переписом цар дав наказ своїм послам «якось відсторонити»,— хоч би і вбивством, коли не отруєнням,— «своєвольця» Виговського, оплюгавивши його, яко зрадника і клятвопорушщя, із вівтарів у церквах, а в міжчассі спантеличення і розгуби вспольства і регіментарів чи, мо' й заколоту відірвати від України, заповнивши прикликаними наказним гетьманом Безпалим стрільцями, Сіверські землі і насамперед Новгород Сіверський, Грем'ячий, Чернігів, Стародуб, Дебрянськ та інші міста й осілки попід Дебрянсько-Жиздринським Поліссям.

Іван Сірко, що по довгому ваганні вирішив під впливом батька їхати до Чигирина на розвідини та побачення підступами та лукавствами аж задоста,— бубонів панотець, навертаючи до осуду братовбивства.

— Я, отче і побратиме, як відаєш, грішний і не можу наслідувати отого доброго самаритянина, який підставляв після побиття однієї щоки другу! Бог не створив мене здібним до такого,— говорив Сірко згодом Буркунові, зрозумівши давно, що на ворохобство і братовбивство за зиски пройдисвітів він іти не може.— Я, хай Бог простить, часом сумніваюся, чи той Бог дійсно є, бо нащо, коли б справді він був, допускати стільки лиха моєму людові, бувши всесильним і мавши можливість того не допустити? А щодо того, що Польща і Московія та агаряни кличуть наших провідців до покори і до свавільного панства, нічого не даючи рядовичам-козакам і сполеченству та посполитству, то я повністю з тобою згодний. Не для нашого ж добра вони всі ото копошаться. І недарма ж тільки старшини наші допускають співжиття чи з ляхами, чи з московитами, а чи й навіть із агарянами. Адже ні один розумний рядович того і в мислі не тримав досі ніколи!

— Ляхи, голубе,— пробував панотець виділити у Сірковій свідомості і своїх власних колишніх катів у дитинстві,— так довго нас запрягали в свої ярма та так розбещено-свавільно по-панськи жили з нашої мозольної праці, на наших землях, водах, добрах і так нас звично та довго гнітили і ссали, що не можуть ніж тепер повірити, що ми також люди, що ми є окремішність, і не яка-будь, а свідома того, що може жити як окрема сполеченська зупольність, не підвладна їм. Але нині, як думаю, ніхто краще ляхів не відає і того, що дружба з нами як рівними державцями їм вигідніша і зискливіша всіх втрат і видатків дотеперішніх, і прошу тебе все це запам'ятати, бо говорить моїми устами не лише побратим, а й поротий та тріпаний ляхами не одиножди баніт, родину якого вони знищили. Тому я на боці Виговського, хоч його й тяжко второпати, бо трактує він, як знаю достеменно, щоб нам жити зі своїми уподобаннями та звичаями і тільки своїм ладом, з необмеженим козацтвом, своєю гамзою-скарбницею і навіть зі своєю вибивкою монети, чого досі не існувало, а покійний пан Богдан скільки не починав те вводити, так і не домігся в заклопоті. Та й воно, карбування, може, було не стільки покійникове, скільки писареве.

Дивно було Сіркові те чути від панотця Петра Буркуна, що колись і чути про ляхів не міг спокійно. «Он як можуть мінятися люди за роки в дозрілості! — дивувався він. „Нужда закони змінює!“ — згадав крилатий вислів покійного січового батька Сулими.— Власне горе зарубцювалося в ньому, а сполечне не рубцюється, і це перша і найпоцінніша ознака його порядності. Більше б таких жило і в Січі, і в Гетьманщині, і в Слобожанщині, на Дону та всюди, де доля розкидала наш люд сьогодні!»

— Я це кажу,— сьорбав слова Буркун,— на всяк випадок, брате, бо можливе все те лише, наголошую, при повному спаї нашого люду. Був би він, спай, ми були б сильніші від захланних сусідів, а із звільненням русинів із-під ляхів і литвинів та з приєднанням донців, що все далі відходять від нас, ми сильніші були б за всіх їх, разом узятих, тим паче коли б відстоювали волю і зиски не ворохобців-верховодців, як Безпалий та іні, а простолюду все одно якими методами... Хай Бог простить мені,— перехрестив себе Буркун,— але це моя певна, стійка і обмислена думка, брате!..

Та панотець Буркун не один вплинув на Сірка своїми розмовами. Допомогли його поверненню у Капулівку і вперті чутки, що у війську Виговського є ляхи, серби, молдавани, волохи й інші найманці, а головне, що гетьман очікує по домові із ханом у Чигирин ще й орду. Орда викликала у ньому обур і бажання спротиву та незгоди, бо в пам'яті вона в'язалася із людоловством, незалежно від того, що несла Україні. Боляче було йому подвійно, бо ловив себе на тому, що таки керується помстою.

Відмова Ніжинського та Стародубського полків виступити торік з Виговським проти Пушкаря, а тепер проти Безпалого, Богуна, Довганя та Барабаша отвережувала не лише Сірка, бо, з одного боку, вказувала на непрестижність Виговського, а з другого — ще меншу безпрестижність Безпалого як царського ставленика, що «пішов на братовбивство за власну становитість». Видні були білими нитками шиті інтриги сусідів!

Сірко знову то ночобродив та домонтарив самотником, то полював, нічого не впольовуючи, та рибалкував, приходячи без риби, то сперечався на сходках і в хаті матері, і в гмині, і в кутківчан всієї Капулівки. Ні, він не може підтримувати гетьмана, що кличе орду у рідний край по ясир, як не може підтримувати побратима Богуна, що примкнув до царського наказного Безпалого. Був один вихід, що об'єднав би всіх. І цей вихід Сірко бачив у поверненні Юрасеві прав і становиська гетьмана, проти нього тепер ні в кого, як думав Сірко, не підніметься рука.

Та ось спершу в Січ, а слідом і в села Великого Лугу, навіть у зимівники, що розширювали Сіркові на радість запорозькі простори, прийшла чутка, що військо Виговського вщент розбите і розпорошене московським наказним гетьманом Безпалим на річці Груні, що під Полтавою, де торік був геть розбитий Пушкар. Безпалий зі своїм оточенням по цій вікторії уже ніби й бенкет відгуляв та збирався повторити із Виговським, певно домовившись із царськими воєводами, те, що вчинили козаки із Михаєм Громикою під Корсунем десять літ тому.

Та то була лише похвалка наївних, бо сталася подія, що заступила і вікторію, і пам'ять про неї... Спершу прийшла чутка, що гетьман Виговський очікує у Чигирин приїзду польських комісарів і литовських радців, а слідом за тим рознеслася вість, що цар дав наказ своїм воєводам забрати всіх козаків на Лівобічні України і в Слобожанщині у драгуни, а в підтвердження того прислав у Чигирин Якова Портомоїна для нагляду, хоч і прикрив те благословенною жалуваною грамотою на маєтності, в якій писалося про вірність царського високого двору Переяславській угоді і її артикулам... О ті данайські жалувані грамоти! Не було їм кінця. А ще підтвердилося й те, що в Чигирині волинський і смоленський каштеляни Станіслав Беньовський та Казимир Заблашевський також з'явилися із якимись трактатами...

Кошова старшина в Зозулиному Байраці та старше й медале війська запорозького поспольства після цих відомостей змушені були спішно скликати надзвичайну січову раду, на яку був запрошений із Капулівки, на чимале його здивування, й Сірко. Почалася рада, як звичайно, старшими регіментарями, але, за настійною вимогою Сірка та слідом за ним й інших, на неї були запрошені і всі курінні сотники. Сперечалися, радилися, обмінювалися думками, сварилися, а проте так ні до чого і не дійшли в розпоросі, бо Яків Барабаш, зазнавшись після перемоги Безпалого, все брався в свою користь за бунчук, і противна кошовому більшість за звичаєм слухняно замовкала перед символом влади.

А події в Україні, чи як тоді говорили — в Гетьманщині, знову так заспішили, що ніякі бунчуки не могли їх спинити. Як не дивно, вони все вище підіймали Виговського і опускали його нерозумних, зраджених царем супротивників на чолі з Безпалим. Допомогло і дощентне спалення Полтави у вітряний погодновій при відсутності багатьох мешканців.

Хто зна, що було б, коли б не прихід сорока тисяч кіннотників ординських Виговському у поміч проти Безпалого, воєвод зі стрільцями та охочекомонних січовиків, що дало можність Чигиринському гетьманові алярмово прийти під Полтаву-печище і вчинити погром і козакам Безпалого, і стрільцям, голови яких принесли на списах Виговському його прибічники. Уцілів тоді лише царський наказний Безпалий при рештках Богунового полку, пробившись через козацький заслін, що не посмів його донищити...

На плач Безпалого та на горе цареве, у Виговського в цей час появилася ще одна козирна карта: знайшов його та приблизився до нього якийсь «волоцюга і пройдисвіт»,— було їх на Москві та було! — Акундінов, що видавав себе за царевича, а потім ненця давно вмерлого в монастирі царя Василя Шуйського. Розпущена, мабуть, Виговським чутка висіялася такими сходами, що цар і бояри не на жарт перелякалися, зробившись раптом і запобігливими, і підлесливими до самозванця, ігноруючи вчорашніх своїх ставлеників. Як же, ляхи могли знову, тепер уже разом із Виговським та ординцями, використати самозванця як підставу для походу на Москву, яка ледь тримала в покорі «своїх зрадців, ворів і єретиків» від бунту «для відновлення усправедливлень на престолі царськім». Неабияк злякали царя і перемоги наказного гетьмана, ніжинського полковника Григора Гуляницького на всій Сіверщині. Той добив прибічників Безпалого і московських щойно спечених воєвод і в Лубнах, і в Гадячі, і в інших містах та аж під самим Глуховим. Правда, трапилася щаслива нагода для царського двору зітерти осудом і покійного Пушкаря, і Безпалого, не принижуючись явно, сховавши свою ворожнечу до «самозваного» гетьмана, бо той по дурості своїй неждано-негадано прислав цареві послів з повідомленням, що з «міжусобицею в Україні покінчено», обрадувавши тим двір до крепового трауру! Цар незабарно наказав своєму послу в Чигирині викупити за будь-яку ціну самозванця Акундінова і «негайно вивести із Малорусії воєвод і стрільців для додержання Переяславського трактату», включаючи і Слобідську Русь, що своїм викітним ворохобним людом, зловживаючи пільгами і жалуваними милостями царя, відносила себе також до Гетьманщини. Не милість і доброта змусили «Божою милістю даного», а заворуха калмиків, башкирів, татар та яїцьких козаків спонукала відділити від них слобідчан. Тим же наказам було негайно повернуте уже в Курськ і військо білгородського окольничого воєводи Григора Ромодановського, що недавно виступив у похід на Сіверщину і Лівобіччя за царевим наказом. Взагалі, Білгородський полк був тоді фактично відірваний від Москви велетенським зазубнем Слобідських земель, що своїм викітним населенням відносили себе до Гетьманщини і врадувалися гетьманськими свобідно виборними сотниками, гминами і бурмистерствами, не лише в Слобідських, а й Колуго-Поліських, Закурянських, Покумських та іних осідло-викітних землях.

Та цього було ще замало у клопотах українського сполеченства, бо на виверш гетьманом Виговським були розіслані слідом «по всіх полках, сотнях, волостях, тминах, староствах, монастирях і іних розселлях слобожанських, великолузьких позосталих церквах і екзархатах аж до преподобного митрополита, старшим і меншим війська низового, середнього і верхнього, посполитствам і тому подібним» спершу описи умов нежданого мирного Польсько-Литовсько-Українського трактату, а потім і самого трактату «про повне відокремлення від Москви всіх земель українських і приєднання Українсько-Русинського князівства до Польщі — Литви як рівного між рівних на бажані часи його людності і всього обивательства...»

Підписаний трактат був з боку гетьмана Павлом Тетерею, Юрієм Немиричем, Гритором Гуляницьким «з товаришами» у Гадячі. Сказати, що він був землетрусом по всій Україні, мало! Землетрусом він був на Москві, в Ханстві та в іних державах! А головне, що датувався він минулим роком. Говорилося в ньому і про те, що «Московія підступно порушувала Переяславський трактат, вводила своїх воєвод у полки і міста без погоджень із гетьманами, пробувала мобілізувати козацтво на Лівобічні в драгуни, притісняла і зневажала митрополита, церкви та монастирі, мала описувати самовільно все козацтво і поспольство для датків-поборів, призначала наказних гетьманів при обраному наказному, підсилала лазутчиків у сполеченства, монастирі та церкви по всіх осіллях козацьких русинів»...

Говорилося в трактаті і про те, що «і Польща, і Литва, і Козацько-Русинське князівство та їхні сполеченства в містах і осідках всі дотеперішні чвари між трьома державами забудуть назавжди, козацьке військо має бути, з огляду на оточення, крім тридцяти тисяч гетьманових найманих когорт, ще тридцятитисячним, не враховуючи бережно-крайного січового та слобідського, що зорганізується при можливих нагальних потребах зі згоди і бажання поспольства...»

В наступних статтях писалося, що «гетьман і регіментарна старшина, хто б не був обраний за козацькими звичаями, будуть рівними із польськими і литовськими, а гетьман, зокрема, буде завжди першим сенатором свого князівства в складі воєводств Київського із Чигирином, Брацлавського — з Подолією, Чернігівського — з частиною Волині, Пінщини та Брестчини, Мещерсько-Колузького Полісся із Слобожанщиною та іними приналежачими до князівства землями і загосподарьованими нічийщинами, займанщинами, викітчинами, осідлостями на всьому всході і деінде...»

Уважно була написана і наступна стаття трактату: «Митрополит князівства Діонісій Балабан і його наслідувачі мають бути рівні в з'єднаному сеймі трьох держав з польським і литовським духівництвом, як кожний у своїй землі духовний екзарх-вершитель пастви, з усіма церквами, школами, колегіумами, монастирями і іними святими обителями, з суверенним метрикулярством шлюбів і іних актів. Окрім Київського колегіуму, рівного Краківському та Віденському, у князівстві має бути ще хоч кількоро їх, зокрема ще один у Кам'янці-Подільському, як і обов'язкове відкриття дяківок-шкіл повсюдно при церквах та монастирях за бажанням духовенства і сполеченства...»

Не обминули складачі трактату і козаків та старшин. В спеціальній статті було написано таке: «Сотні козаків із кожного козацького полку, де б він не регіментарював, має бути присвоєно шляхетський стан і відповідні, рівні із польськими і литовськими привілеї, як і сотенним, бунчужним, обозним та скрибам чи й іншим козацьким чільцям-привідцям, з наданням їм утримку чи врядувань виборно за козацькими звичаями...»

Говорилося в трактаті і про те, що «менене Велике Русинське князівство вільне себе іменувати чи так, чи Україною, чи Гетьманщиною, і Польсько-Литовські Сторони мусять із тим годитися, коли того бажає князівське поспольство, козацтво і духовенство та іні мешканці, мати своїх вибраних депутатів, рівних із польськими і литовськими у сеймових рішенцях, свій власний скарб із власною монетою, свої торгові суверенні стосунки і з двома союзницями, і з іними державами, як і митні служби, де буде потреба в них...»

Був ясним, хоч і дводновим, і основний пункт трактату: «Законодавчою владою Польсько-Литовсько-князівської держави має бути їх спільно-сув'язний сейм яко трьох федералів. Міждержавні стосунки, окрім війни, ведуть король і гетьмани за власними потребами, погоджуючи лише питання, які можуть торкатися двох іних сторін. Козацьке князівство визнає всі пункти Віленського перемир'я із Московією і не може його порушити без згоди двох іних сув'язних сторін...»

В трактаті були оговорені також питання щодо решти русинських земель Волині, Полісся, Поділля, «які мав вирішити і затвердити, згідно з трактатом, новий склад потрійного сейму, члени якого мусили розподілятися чисельно в залежності від кількості населення кожного із федералів...»

Звичайно, тоголітні події і в Польщі — Литві — Україні, і поза ними не лише визначали долю України, а й перевертали дотеперішні сподівання одних та підсилювали і переінакшували других аж у Стокгольмі, Москві, Бахчисараї і Стамбулі. Коли в Україні прибічники митрополита Діонісія і Виговського, який погодив ті статті із справжнім гетьманом, отроком Юрієм Хмельницьким, що кінчав якраз трирій навчання, одобрювали і навіть оголошували той трактат із Польщо-Литвою як єдиновартний в поточночассі і біжучочассі, то їхні противники, а найпаче безпалівці, барабашівці, вороньківці під впливом неймовірної кількості царсько-боярських лазутчиків грали на тому, що магнато-ляхи,— не миттям, так катанням,— вертають Україну, стожди її обманувши, у старе русло «рабування»...

В цей час не московити,— вони ніколи не відігравали ведучої ролі в зажерливій політиці своїх урядів,— а цар і бояри зрозуміли, що вони незавбачливо поспішили і з отими переписами, і з введенням воєвод та з посилкою стрільців у поміч Пушкареві, Безпалому з Богуном, Довганем і Барабашами. Зрозуміли вони й те, що їм треба спішно рятувати в Україні оте Богом дане щастя. Для цього порятунку негайно послали в Чигирин дяка-крутія і прониру Василя Михайлова з наказом Виговському «негайно розпустити козацьке військо в Україні і відпровадити в Ханство агарян-невірців та іних народців», поява яких не погоджена між високими дворами Москви і Бахчисарая.

А для більшої та певнішої впливовості наказу цар послав того ж таки Ромодановського зі стрільцями як безумовного практичного виконавця царських доручень, правда, вже у поміч новому своєму наказному Яхремові Силкові, зневаживши тим скомпрометованого Безпалого, а головне — розпорошив таку армію лазутчиків між поспольством, якого воно досі не знало. Переслідувалася одна-єдина і рятівна, як здавалося, попереджальними перестрогами мета: залякати люд, що «самозванець» порушив Богданові статті, віддає єдиновірців у ярмо католикам; треба поставити «справжнього гетьмана» отрока Євраха, як той верне із вишколу.

Але Виговський швидко про те провідав і разом із ординцями розбив наголову і третього царевого наказного Яхрема Силка на Ташані в Зінькові, захопивши Гадяч, Веприк, Рошавку, Лютенки, Сорочинці, Ковалівку, Обухів, Багачку, Уставицю, Шишак, Хомутець, Миргород, Безпальчик та інші міста, містечка і села в тому терені. Та акція була черговим скріпленням трійственної федерації з Польщею — Литвою, хоч ні Польща, ні Литва, дотримуючись Віленського перемир'я із царем, не виконували своїх зобов'язань перед Русинським князівством...

Закріпившись отим походом, Виговський спішно повів війська на Київ у поміч своєму родакові Данилові Виговському, що був розбитий там воєводою Шереметєвим. Обклавши Київ із-під Камінного Городка, Виговський почав наступ-штурм невипочилими по чималім спішнім переході козаками, крім того, на виручку оточенцям-стрільцям підійшов Ромодановський із вчорашнім царським наказним гетьманом Іваном Безпалим, його генеральним осавулою Лукою Вороньком і січовиками на чолі з наказним кошовим отаманом Дем'яном Барабашем.

Відігнавши гуртом із-під Києва Виговського, Ромодановський і Безпалий, повертаючись назад, спалили Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горжин, а у Баржі догнали і оточили та розбили полк Григора Гуляницького, за що були навіки прокляті багатостраждальним поспольством. Неймовірні тогозимні морози та буранні сніговії змусили Ромодановського отаборитися в Лохвиці і її околах, а Безпалого зі спільниками — в Ромнах, скінчивши на днесь братовбивство. Вернулися і січовики у свою Січ... Сірко, вислуховуючи поверненців із походу в Коші і по куренях, куди навідався із Капулівки, душевно плакав від розпачу, але щось в заміну запропонувати січовій старшині не міг, хоч більшість козацтва і схвалювала «одобрені Юрасем» трактати Русинського князівства із Польщею і Литвою, за них же тримався і січовий екзарх — отець Петро Буркун та старіші віком козаки...

Той потрійний трактат був для Московії жахом. Він наддав сміливості й іншим сусідам. Від хана, султана, королів свейського та польського надійшло попередження про нищення царськими нахідцями міст і сіл України, а слідом за тим — обвинувальний лист Юрія Хмельницького з Києва. Цар та його свита змушені були спішно прислати вибачення за заподіяні «ослушниками» крутійські шельмування і образи наказному гетьманові Виговському через намісника казанського воєводи, боярина і князя Олексія Трубецького, якому таємно доручалося «за будь-яку мзду» домогтися від Виговського згоди на спай із царем навіть уже за справжнє, а не наказне гетьманство...

Доки Трубецькой, щедро «обжалувавши» від імені царя «самообранця», вивідував тонкощі становиська на Україні, шукав і схиляв прибічників у Чигирині, князь Федір Куракін, за наказом царя, вирушив із стрільцями на Лівобережжя України, напав по путі на малі взимі козацькі залоги під Лохвицею і погнав їх, розпорошені, через Сорочинці, Рошавку і Лютенки під Гадяч, грабуючи населення «по-божеськи на свій утримок!..».

Але й Виговський, трактуючи із високим царським гостем і дякуючи за жалувані дари, не дрімав: потай послав гінця до хана за ордою, і, як тільки Трубецькой, нічого не домігшись на перетрактаціях, змушений був визнати порушення Переяславського трактату і вирушити із Чигирина в напрямку Гадяча, пішов із ханом на московські війська «тараном, акордом і сатаною» і легко вщент розбив їх та взяв у конотопській різанині в полон двох царських чільців: князя Львова — як ніби вже воєводу черкаського (теля ще де, а цар уже шкуру із нього вичинив) — і князя Семена Пожарського.

В погоні за рештками побитих стрілецьких з'єднань Виговський загнав і Трубецького та Куракіна, як втікачів, аж за Дебрянськ і у Москву, пославши королю Яну-Казимирові велике царське знамено, взяте в Куракіна і Трубецького, і всі гармати, барабани, зброю, відбиті у Львова і Пожарського, віддавши орді в оплату за поміч коні, обози-батови з харчем та інше.

Як не кликав Виговський донців і січовиків, козаків-слобожан і яіків, ойротських тайшів, казанців і астраханців та іних мещерів «вирватися із царських і боярських шор», «купно вдаривши на супостатів», ті відмовчувалися, не відгукнулися до нього лише тому, що він «повернув рідне поспольство в лясько-магнатське ярмо», а дехто додавав: «І виступив проти єдиновірців московитів».

Царсько-боярські нацькови, паплюження, спантеличливі невірогідні байки «юродивих» і «провидців» відіграли повністю покладені на них ролі. Все, зв'язане із ляхами і ордою, заздалегідь було приречене в них на огудження. Сірко аж до сварки дійшов у розмові про Виговського із батьком і капулівським урядом на сходках. А що вже в кошах, як навідувався туди, було суперечок, а із «знатними і старшими» кошовими верховодами як змагався він! У суперечках доходило ледве не до бійки, і рятувався спантеличений Сірко тільки у Капулівці від усього і вся...

Прибічники Виговського вже тішилися з того, що московитів назавжди належно відсунуто, а найпаче раділи деякі збіглі від бояр сіроми, бо смертельні для них стрільці опинилися аж в Заколугах, в Мещерських Заполіссях, хоч і стояв ще у Києві зі своєю напіврозбитою залогою воєвода Шереметєв, пильнуючи не лише матір городів русинських, а й престиж Московського царства. Без Києва ж бо не було й не буде Великоруси. Потрійці радо зустрічали разом із Виговським польські потуги, що вступили по домові в Сіверщину, мріяли вже про шляхетські стани, сподівалися із приходом повесіння визначити і поставити «навсечасся» кінцеві покордоння аж на Нугрі, Зуші, Неручі, Руськобрідді, в Пососонні, Плавиці, Верхньоохав'ї, в Поусманні, в Похопер'ї й Богучар'ї та попід мещерськими і жиздринськими підліссями на основі мирного трактату із царем і боярами. Та поспішили радіти. Бо обернулося так, що ота конотопська різанина, розорення ординцями Прилук, Пирятина, Жовнина, Красного та Карабутова з навколишніми волостями, а надто віддача людоловам в оплату Ясиня, стала для Виговського пірровою перемогою, бо привела до кінцевої поразки, а Гадяцький трактат — до мрії частини поспольства в подальшому.

Січ жила на той час настроєм, який виробляли, завдяки помилкам Виговського, збіглі ворохобники. Туга, розпач і печаль за долею ясирників, відданих Виговським орді, змусила Сірка зустрітися із кошовим Богданом Кліщем, обозним Павлом Гомоном та іншими і схилити їх до миру з ханом за умови повернення ясирників додому.

Як не дивно, пропозиції запорожців радо були прийняті ханом. Ясирники були частково повернуті, а частково викуплені,— за рахунок січової гамзи-скарбниці, найпаче за кошт, лишений Сіркові Левком Чорноморцем-Конограєм,— і вернулися переважно у Великий Луг, на запорозькі землі. Цей крок Січі, звичайно, пішов на ганьбу Виговському і престижний карб січовикам, а серед них — Сіркові. І Виговський, дізнавшись про цю подію, зажадав через царського посланця в Чигирині Рогозіна і через Сефер-Казі від хана визнання того, що Січ, як складова частина Гетьманщини, не може, окрім встановлення меж на пасовиськах, зноситися із ними без нього та його генеральної канцелярії. Того ж домагався він і від короля польського через посланця Беньовського, але з додатковою вимовою, щоб Польщо-Литва, згідно з Гадяцьким трактатом, відмовилася від можливої унії з Московією та припинила розмови про обрання царя на польський престол. Той необачний крок «самозваного» гетьмана не міг не стати набутком січового товариства.

Покликаний запорожцями у Січ в зв'язку із бурхливими та важливими подіями, Іван Сірко, опинившись у вирі пристрастей, заповзять, різнотлумачень та покраяності всього Коша на розколи-ватаги і юрби, які вимагали негайної одповіді Виговському, виходу зі злиднів, із старшинських бреханин та шпигунських наклепів, що вели до братовбивства, став раптом необхідною особою і для сіром, і для більшості старшин.

Для нього постало кільканадцять насущних питань: як і чим угамувати оту пристрасну різночинність запорожців, куди її спрямувати, відвернувши від сліпої ненависті, помсти, братовбивства і міжусобства, які вирували, кипіли, збігаючи через край? Адже курінь ішов на курінь!..

— Сказали мені,— почав він, діждавшись тиші,— що ви кликали мене на товариську раду. Кликали чи ні?

— А так, батьку, кликали!

То ось що скажу вам: ви не подобаєтесь мені нині. Там,— показав у полунощну сторону,— жадання маєтності, слави і влади, яко іржа, роз'їдає поспольство наше. Знову пішло міжусобство, шаблі зняли брат на брата, і ви того хочете? З якого це часу мати наша славна Січ Запорозька стала затісною для вас? Чому ворогуєте між собою? Чого не поділили?

— Збідніли ми. Братерство підупало, батьку.

— Істину кажеш, побратиме! — пізнав він того, котрий зважився відповісти йому.— Збідніли ви, і не токмо тим, що спорожніла січова гамза, що пастроми не наготували на всіх і в достатній кількості. Духом збідніли козаки — ось в чому заковика!

Хотів сказати: передусім, збідніли ті серед вас, кому доручили ви бути чільними в козацькій громаді, та одразу ж передумав і сказав інше:

— Багато говорити не вмію та й не хочу. Решту скаже вам панотець Петро Буркун у храмі Божому.

Якийсь час тривала угомонена зверненням Сірка до товариства тиша. Потім її мовби прорвало. Січовики, як і перед цим, спершу загули, потім загомоніли, зрештою стали доводити щось один одному, і хто знає, чим усе те завершилося б, коли б церковний дзвін не покликав їх у храм Божий на обіцяне недільне казання.

— ...Остерігаю, як остерігав вас в останній час, смертна у Бозі, моя збратована, шляхетна паство, від лиходійств гріховних єзуїтських та єретичних, від самозванця Никона, від лих боярських, від таємних послань їхніх в усі наші царини,— слухав Сірко, стоячи посеред козацького товпища в церковці, під покашлювання молільців і тихий монотонний дзвін недільне казання січового панотця Петра Буркуна.— Остерігаю, як остерігали панотець Данило Тукальський і панотець Михай Гунашевський, пересторогами у днях прошедших, що не чужинці, не владці і коло них стоячі поплічці вам порадять щось істинно християнське, а звичаї і заповіти ваших батьків і дідів-мучеників. Пом'янемо ж, братове во Христі, звитяжця-лицаря Муху, що полив своєю кровію Коломию, Снятинщину і впав під Рогатином. Боже, молимося тобі за його душу великожертвенну... За звитяжця-лицаря Сверчевського і його соратців, що полягли у помочі молдавцям і волохам проти агарян... За великого звитяжця Підкову, розп'ятого у Львові, і його соратців: Якова Шаха, Гната Силу, Самійла Кішку і іних!.. За Байду-Вишневецького, що вмер на султанському гаку, не зрадивши своєму людові, уславивши козацтво на весь світ, внук якого, хай буде проклятий навіки, опоганив святе, велике і безсмертне ім'я діда, доки нам жити на землі!.. За сотні чільців на волості і в Коші, що поклали життя за життя наше, за тисячі тисяч героїв-рядовичів, що полягли у боротьбі із католиками і агарянами, за ясирників, що сконали за нас у ямах-темниках...

Наші ієрархи освячують всіляких заточників праведних чи й грішних, і Бог їм усім суддя! А я гадаю,— пливли хриплувато-баритонні слова отця під надвірний дзвін,— хай простить мені Бог, що, передусім, на те конфірмування заслуговують наші брати, батьки та діди-звитяжці, яко оборонці рідного краю і рідного люду!.. Помолимося ж за них, паство, і попросимо в Бога їм раю на небі!.. А ще скажу, яко пастир: Юрась хрещений ваш гетьман, запорожці! Юрій Хмельницький хай з'єднає тепер вас і захистить під рідним небом!..

«...Так-так, Ханенко в листі мені, як і панотець оце, найнепомильніше добре радить! Треба врешті припинити душезгубне міжусобство і об'єднатися навколо Юрася! Треба згуртуватися усім в одностай, домогтися або негайного затвердження усіх пунктів Галицького трактату сеймом, або відкрито порушити мир зі шляхтою,— прихрещував Сірко правицею висновки-рішенці, які визрівали в ньому якраз тепер, перед виборами кошового, під монотонне бубоніння Буркунових казань у церковці.— В тому і Ханенкова рація на днесь!.. Азовського сераскира, ногає-таманців, отих Карач-беєвих спільників, та й його самого слід би було негайно перехопити, як вертатимуть, обтяжені ясиром і добрами.

Дивно, Ромодановський міг би це зробити і просто, і легко, і вправно, а, бач, не робить чомусь!.. Самого Карач-бея, мабуть, найзручніше навідати добрим загоном на Ор-Капі-Перекопі, хоч би й лише налякавши його!..

Трубецькой і Пожарський хай шкребуть карки, потрактовуючись із царем і збираючи знову докупи своїх побитих розпорошенців, бо молодик Безпалий їм тепер не слуга, коли ним розколюється навпіл Гетьманщина! А Юрась, благословленний і ректором Лазарем Барановичем, і митрополитом Сильвестром Балабаном, і архімандритом Інокентієм Гізелем, таки справжній гетьман, хоч і в'юнак ще... Як лише допомогти йому?

Підступний сейм, зневаживши круля і його прибічників,— згадав Сірко Собеського і свої розмови з ним,— взявся обрізати пункти Галицького трактату магнатськими забаганками, кінцево умертвивши і „пшиязнь“ нашу, і прощення їхніх злочинств. А відтак, прибічникам та лакизам магнатським разом із Виговським більше немає чого робити, бо він був гетьманом тільки тимчасовим, наказним. Коли справжній гетьман об'являє себе повнолітнім, то й правда на його боці!..»

— ...Оберіте нині достойного і вірного вам у кошові чи й у гетьмани, і ви, провідці-чільці, і ви, запорожці славні, вшануйте свою обранність, згуртуйтеся навколо вашого обранця і Юрія-Євраха і не множте отих самозваних і чуженасаджених вам гетьманів на вашу погибель, бо творять вони поспольству нашому тільки зло!..— мішалося в Сірковій пам'яті своє і отцеве...— Бездоглядно сильного і владного та поспольно визнаного гетьмана при наших волелюбних звичаях виборності, вдруге кажу, без такого, яким започав останню визвольну війну отруєний покійник Хмельницький, наша Гетьманщина, та ще при отакій неодностайності поспольства, не зможе визволитися із-під чужого гніту і підступного оточення, на які Бог її прирік, не знати за які гріхи, на муки і терпіння!.. Хай Бог простить мені і вам що істину!..— закадив знову панотець Петро церковку кадильним димом.

Під талаламкання дзвонів Сірко виходив із церкви між зажуреним людським плавом-потоком, затиснутий зусібіч товпищем молільників. Згущена маса козацьких тіл сунулася до вузького виходу і там ще тісніше змикалася, щоб висіятись на майдан, де вже юрмились ті, хто не був у церкві або вийшов раніше, не дослухавши казань панотця Петра. Дехто з них, стягнувши з голів шапки, побожно хрестився, дивлячись у бік церкви, віддавши на днесь данину Богові...

По якімсь часі почулися скличні дзвони, і Сірко направився в центр майдану, занурившись у козацьку гущу.

Услід дзвонам вдарили урочисто литаври, і запанувала тиша, потім почалися бурхливі вибори кошового. Та не поталанило цього разу старшим та знатним товаришам. Уже по перших викриках їх кандидатур Пашко Гомон, Дем'ян Барабаш, Іван Брюх були ледве не побиті розбурханим козацтвом. Не підтримало воно й тих, хто пропонував обрати кошовим щойно прибулих на Січ Вареницю та Сулимця. Може, кількасот голосів було вигукнуто за них, в той час як порада вибрати кошовим Сірка була підхоплена тисячами голосів, що заглушили своїм ревом всі інші.

Іван Сірко не очікував того, пробував відмагатися і відмовлятися під всілякими приводами, навіть тим, що має бути негайно у Вінниці, що буде негречним, бо давав слово старшинам не бути в Січі чільцем. Та що більше він опирався і відмовлявся, то заповзятішою була одностайність козацтва:

— Сірка! Сір-ка-а! Сір-ка-а! Сір-ка-а! Геть-ма-ном і ко-шо-вим! Сір-ка-а во-ли-мо-о! — ревіло, гриміло, гуготіло, відлунюючись не лише в Зозулиному Байраці, а по всьому Великому Лугу.

Довелося Сіркові ставати упокорено під корогву січової Покрови і стяг з вершником-козаком на коні. Довелося, хоч і нехотя, взяти до рук бунчука та пірнача від січового писаря, колишнього розвідника гетьмана Богдана — Гната Стасика. Довелося, врешті, по благословенні, поцілувати і хреста в руці панотця Петра Буркуна...

— Від чистого серця і душі,— звернувся Сірко до товпища після дідівського обсипу голови піском, вмивання та витирання,— дякую всьому чесному товариству за довіру,— кланявся на всі боки в юрбище, прикладаючи руку до серця.— Але ще одним гріховним гетьманом не буду! — вигукнув у притихлий натовп.— А лише кошовим, коли так наполягаєте. Хочу сказати вам, що я знаю, як багатьом не подобаюсь, але бачили очі, що купували... То хіба хочеш — мусиш! — Неквапом він узяв зі столу осаджену ясписами та туркусами січову булаву.— Отже, слухайте, що скажу вам, мої козаки, мої вибірці-побратими!.. Пішов я вам назустріч, то прошу піти і мені у згоду! Гетьманом єдиним, незаперечним і усправедливленим по покону, що склався, може бути для всього нашого поспольстаа на днеєь лише Юрій-Єврах Хмельницький, який наразі, як, може, знаєте, перебуває при Ханенковому полку під Уманню і скликає всіх регіментарів до себе на раду...— примовк Сірко.— Люду нашому і краєві насущно потрібна воля і держава нероздільна, небратовбивча, тому і Січ тепер, вважаю, мусить стояти тільки за нього, бо ще при батькові своєму в'юношею він був проголошений гетьманом, а тепер його благословили в нашому горі ще й святі отці: Сильвестр, Інокентій і Лазар, коли він відмовився від опікунства наказного Виговського. То чи підтримуєте ви мене, козаки? Чи дасте згоду на його гетьманство?..

— Во-ли-мо-о Ю-ра-ся-а! Ю-ра-ся-а во-ли-мо-о! Во-ли-мо-о, як ти кажеш! Ю-ра-ся! — пронеслася дружна і одностайна, хоч і всетлумна згода.

«Ю-ра-ся-а ге-ть-ма-ном!» — лякала луна кружалища крикливого вороння над яром, що ніби віщувало щось недобре...

Іван Сірко, поки ще носилося над Зозулиним Яром оте «Юрася!», гарячково думав над тим, як на користь січової справи і припинення ворохобства прилучити в першу чергу Брюховецького з його сіромами-зарізяками, Петра Суховія, престижних та дружніх Сіркові Васюру Вареницю та Адама Сулимку, що прибули із Уманщини на Січ, привівши понад сотню козаків...

Коли відомою Січі особливістю Сірка було товариське і лицарське шляхетство, байдужість до влади, неперевершене вміння дворуко шаблювати, незбореність у змагах, особиста безкорисність і безкомпромісна чесність у приятельстві поряд із незвальністю в пиятиках, то Брюховецький характеризувався вивертністю і викрутністю, шельмувальною неслівністю, заповзятою і хижою підступністю, непогамовною жадобою до влади та особистої слави поряд із буйством і слабістю в пиятиках. Отож, Сірко інтуїтивно у першу ж мить виборного настрою подумав обеззброїти Брюха як противника і підсилити себе новими чільцями в Коші...

— Дякую ще раз, славні брати-запорожці, за довіру та вибір Юрася в гетьмани, а відтак, із ласки вашої та згоди, хочу призначити разом із вами,— це було новим і незвичним на Січі! — наказним польним кошовим,— схилив до плеча булаву Сірко,— вами шанованого Іванця Брюховецького, якому велю при вашій згоді уже з нині підбирати серед вас охочекомонців, щоб ушвидці виступити на зненацькі перейми нещасних ясирників, щойно взятих на Слобожанщині ногаями, таманцями-татарами та іншими,— завбачливо, сам собі дивуючись, кидав у примовклий натовп замирливо-спасенні слова Сірко.

— Обозним і господарем нашої святої Січі та скарбу войськового хочу просити вас призначити славного і чесного, добре знаного мені Васюру Вареницю, бунчужним січовим — його побратима Адама Сулимку, суддею — Петра Суховієнка, писарем, з ласки вашої, лишив би і надалі Гната Стасика, на що ще раз прошу вашої згоди,— став кланятися Сірко на чотири боки, використовуючи несподівану одностайність юрби, вводячи новий порядок на Січі.

— Бути по-твоєму! — кричали першими козаки Брюховецького.

— Так бу-ти-и! — вторили їм інші.

— Во-ли-мо-о! — згоджувалися майже всі, хоч і не так одностайно, як вибирали.

Сірко так і не дочекався заперечі, на яку сподівався заздалегідь, зрадівши про себе і набравшись впевненості.

— А ще ознаймую вас, товариство славне,— спішив він кувати залізо, поки гаряче,— що сам також ушвидці поведу частину із вас комонниками на Ханство чи, може, деінде. Кошт у гамзі нашій пішов на викуп ясирців, то святочного бенкету-ральця не буде,— кидав він, як постріли, слова у довкілля,— але за власний кошт і тих, хто його має та схоче поділитися із товариством, будь ласка,— натякав він на Барабаша, Пашка Гомона і Брюха.— Безкінні, які лишаться в Коші, окрім вартувань бекетних, мають припасти полюваннями і риболовлями на зиму доста пастроми, насолів, запасти палива і сіна для худоби, пам'ятаючи, що на нас готується напасти сам хан вкупі з яничарами. Коні у всіх безкінних січовиків і найсіромніших невбарі будуть, отож і покорм для них має бути достатнім. Польний кошовий, пан Іванець Брюх, має привести частину їх від ногаїв, як він те вміє. Ковалі в Січі мають спішно зготовити під дбанням обозного заліза на підкови...

— Я, шановне товариство,— обізвався, вийшовши наперед із товпища, Пашко Гомон,— прошу пробачити мені нешпетності, які, може, допустив до когось із вас при чільстві тяжкому, і, в ознаку шани до вас, обіцяю оплатити власним коштом третину витрат у шинок на ваш днешиій ралець! — посилив він голос, вклонившись і вернувшись у товпище.

— Я також, товариство моє, запорожці славні,— вийшов услід Гомонові Дем'ян Барабаш наперед,— із поваги до вас дарую і свою третину від себе і брата-покійника Якова на днешній ралець,— вклонився навсібіч козацтву.

Бе-е-ем!.. Бе-е-ем!.. Бе-е-ем!..— хрипливо прибивав і Сіркові удатні прохання-накази, і фацеції старших та знатних церковний дзвін, повторюючись обомовно-розливно по всьому Великому Лугу.

Сірко чекав ще чогось від сповіді Іванця Брюха, але той, як тільки литаври забили вслід дзвонові кінець січової ради, направився до корчми, потягнувши за собою шлейф своїх прибічників. Розплювалася вслід за Гомоном, Барабашем юрба козацтва до Шмулевого шинку...

— Сідлай, Архипе, Велеса і Шайтана та захопи щось випити і закусити нам двом,— звелів Сірко джурі Раві і сів із писарем-скрибом Гнатом Стасйком на звільнену лавицю за голим столом посеред майдану, де лишилися на колодах кобзарі та групки молодиків у забавах. І першим, і другим, за звичаєм, пиячити було зась... Розносили кухарі і кухмистри із поварень святкові обіди не лише до столів у трапезній, а й по просторому майдану, боячись, що страви їхні нині будуть зневажені. Виручив їх шинкар Шмуль, який, на прохання Сірка, прикотив свої кадубки до козацької учти.

Небагато в Січі було отаких виборів кошової старшини. Це зауважили і старші та знатні, і літніші та давніші запорожці, відчувши міцну та умілу руку кошового. Були і учта, і співи кобзарів, і танки та бешкети козацтва, як завжди на виборних святах, але сьогодні особливим і найважливішим стало те, що було погашене міжусобство січовиків і всієї волості, що признаний Січчю гетьман спаював Гетьманщину всуціль на несамовите зло усім сусідам та їхнім найманцям!..

Іван Сірко, не на радощах, а більше в розпачних клопотах, лишивши скриба Гната Стасика із канцеляристами в спішній роботі, подався навседень шляхами і путівцями у об'їзд січових територій Подніпров'я. Голодний його джура Архипко, ледь встигаючи за паном кошовим, не знав, ні куди вони несуться, ні де зупиняться, ні коли будуть обідати, аж поки не під'їхали до запустіло-порожньої Кодацької фортеці, де їх, нічого не відаючи, зустріла фортечна варта-чата і байдуже, і майже зневажливо...

Довго Сірко обходив і оглядав стіни-мури, бійниці, навколи та бекети, берег та Кодацький поріг, поки врешті сів у задумі підобідати із чатовими, пригостивши їх із михайлика оковитою, сам і не покуштувавши. Чатові, провідавши від Рави під час відсутності Сірка, із ким вони мають справу, були обрадувані і появою такого високого гостя, і його увагою до них та пригощенням, отож і проводжали належно, і оповідали про все відповідно...

— ...Всього три висілки в цих навкіллях і знаємо, пане кошовий,— запевнювально говорив Сіркові старший чатовий.— Невдалік порога Вовниги є виселок, так і названий, у вибалках схований, далі — отаке ж сільце, ніби ще запорозьким гетьманом Богданом Микошинським започате, а там на полудень — Вознесінки... Ми з ними побекетні домови маємо, а в обходах часом у них буваємо. А вже довкілля обходимо стало: і Діда-Ненаситця та іних навідуємо, і Кічкаську переправу пильно вартуємо, а то якось відвідували аж Думну скелю на Великій Хортиці. Були на старому цвинтарі козацькому, а на острові Байди — Малій Хортиці — часто буваємо. Пташиний спів уліті і спокій божественний там повсюди, як і в довколах тутешніх, а люд, бач, не селиться тут, не осідає належно, щоб вартувати і ці місця, а все через ту Куманську сакву ординську,— відгадував цікавість кошового розторопний чатовий.

Сірко по тих оповідях носився без Архипка чимало часу, щось прикидав, мізкував, зважував, уже бачачи тут повсюд суцільні села в майбутчині...

Біля решти порогів, вертаючи назад,— Сурського, Лоханського, Дзвонецького, Ненаситця, Вовнизького, Будила та інших,— затримувалися менше, як і коло багатьох Заборів та островів, але на Великій Хортиці Архипкові Реві аж набридло бути, бо «пан кошовий колесував його вподовж і впоперек, німо, мов заснувши, засиджувався там, і плачучи про себе не знати з чого!..». Правда, пороги йому сподобалися і «своєю силищею, і громовими ревами, як і острови — царством небесним на землі»!..

Ніде так яскраво і просвітно не думалося Сіркові, як у путі, в самотині, а в Хортиці, в Старосіччі, в Чортомлиці він цього разу і згадував прожите та пережите, і клявся тим, кого розгубив на довгих шляхах боїв із чужинцями, у неухильному продовженні, доки живий, їхніх зачинань і багнень для рідного люду!..

Зачарованих осінньою красою і її багрецевими фарбами та запахами, повернули дороги Сірка і його джуру пізнього вечора у ще не вгамовану Січ...

Вже лежачи в постелі, повний задумів, кошовий почув серед лементу і співу свою улюблену пісню, мабуть, навмисне кимось, хто знав слабість Сіркову, замовлену: «Добрий вечір тобі, зелена діброво...» Співали її повільно, розливно, злагоджено і так плачно, що Сірко від раптової розчуленості відчув на щоках сльози і ледь стримав себе, щоб не розридатися та не розбудити уже заснулого джуру...

— Вартуй-вартуй!..— гукали чатові у піч зоднобіч.

— Чатуй-чатуй!..— вторили їм іздругобіч...

Тоголітній розвій та розкол козацької і селянсько-міщанської громадськості і навіть частини духовенства в Гетьманщині були гибельними для всієї людності русинів не лише в ній, а й у польсько-литовській неволі, під царсько-боярським данайським самоврядуванням і пільгами на нічийщинах, статус яких поки що був дуже неясним... Не лише козацтво та міське і сільське поспольство стали ділитися, а й духовенство, вплив якого на паству був тоді небезпечним. І цим в значній мірі скористалися єретики никоніани, граючи в одну дудку з царатом. Розшир визиску і гніту боярством та іншими вірнопідданцями царя лестив не лише окремій козацькій старшині, а й духовенству розширенням парафій, влади над маєтностями і володіннями, бо підігрівав самолюбство, найпаче «істинно Божої православії» як місіонера, який несе зі світсько-мирським мечем і священного хреста в завойовані чи намічені до завоювання території...

Особливо це розуміло як пагубність київське духовенство та не прив'язане до будь-яких пільг запорозьке козацтво, а найпаче Іван Сірко, як кошовий, і його запорозький уряд. Ось чому від ранку і до пізнього вечора січовий скриб Гнат Стасик і його канцеляристи невтомно писали листи «до регіментарів усіх полків у Гетьманщині і поза нею» із закликами Січі до повної підтримки Юрія Хмельницького, «яко уже вийшлого із отрочества гетьмана», із сповіщеннями про вибори нової кошової старшини і про «недопущення запорожцями міжусобних братовбивств у дні прийшлі».

Щодня нарочиті гінці-биричі квапливо везли ті листи навсібіч, і вони та наближення зими дійсно присмирили і козацтво, і волость уже й тим, що підписував їх «кошовий війська Запорозького верхнього, нижнього і середнього...», з яким мати справу ніхто не осмілювався тепер. Сірко ж, окрім підсилення широко розкиданих нових сторожових бекетів навіть над греблями, гатами, бродами, переходами і порогами, став закликати люд до оселень і осідків під цими бекетами, допомагаючи йому будуватися козацькими толоками та тяглом так, що до зими не лише Кучманський шлях-сакма був забудований як загата на ординській путі по ясири, а й потойбіч Дніпра Муравський, що ожуравився бекетами зоднобіч аж до Інгульця та Інгулу, а здругобіч — до Молочної та аж Самари. Та найважливішою була висилка кошовим дознавачів, які мали слідкувати, аби ніхто не вийшов із Січі без гасла-бирки до об'явлених при виборах походів, а можливі прийшлі в Січ приводилися обов'язково до самого кошового або до судді Петра Суховія. Став круглодобово чатуватися і «посольський дім», розміщений невдалік від Січі у Великому Лузі, як і всі села та висілки...

Одного дня рада Сірка із регіментарями Січі була довгенькою і дуже притаєною, намічені на ній походи були докладно обмізковані, передбачливо вияснені, а втрати козацтва в них об'являлися карально-злочинними! Недарма Сірко, як вияснилося, таємно посилав ловчих дознавачів на навколишні стежі. Вже наступного дня ними було приведено в курінь кошового близько двох десятків лазутчиків, а намагалися пробратися вони, як самі зізналися, і до воєводи Ромодановського, і до воєводи Любомирського, і до тайшів ойротських та мурз ногайських, і до головного отамана Дону та до хана.

Виловлені відкрили очі і Сіркові, і судді Суховієві, і старшині на те, що творилося в Коші збіглими і сусідами сановними. Дехто з них, за рішенням суду і вироком, був битий козаками палочно на смерть коло судових стовпів, інші були виряджені з Коша «куди очі покажуть», а посли — відпроваджені вартою геть «в запомежжя»... І життя в Січі по цьому ввійшло у трудовий хід і плин.

— Оце кошовий! Оце батько! — говорили між собою рядові і курінні про Сірка.— Швидко ж йому вдалося вивести крамолу, що отак розвелася у нас! І то ж ніби знічев'я усправедливив усіх, і в'язенням у линвах привів шпиків до стовпів розправи! Диво, та й годі!.. Онисько Чобіт, кажуть, який прибився в Січ із конотопської різанини, йому в тому допоміг. Ось тобі й Плескач!

Якось під вечір гурти козаків, що томилися по цілоденній праці та розвалено кпили з когось, помітили Сірка, який довго ходив наодинці попід горбом на відшибі. Зауважили, як він врешті, ніби щось побачивши, направився до одного гурту на взбіччі.

— Бог у запомогу вам, козаки! — привітав він юрбу цікавих, що схилялися над двома гравцями в шахи.— За які зиски морочитеся отак дотемна?

— Я за його сергу, а він — за мого коня,— неквапом пояснив згодом один із гравців, морочливо втупившись у шахівницю і навіть не глянувши на пришельця.

— Вмерти в ризикові нікому із вас не багнеться? — спитав Сірко, викрешуючи вогню до вигаслої люльки на трут.— Потреба велика є,— подивився він на появу місяця в небі, розпихкавши нарешті люльку.

— А-а-а, одного треба чи більше? — зробивши хід на дошці вежею, підняв голову до кошового старший із гравців, що мав таку ж сергу у вусі, як і Сірко.

— Поки що одного,— видивлявся отаман на місяць, ніби й уваги не звертаючи на присутніх.

— Знайдеться, пане кошовий, таких, думаю, немало,— дивлячись на дошку, машинально набивав люльку сергоносий тютюном із кисета.— Але я, отамане чесний, між них, як твоя ласка, хотів би бути першим,— розправив він сивуватий вус підбадьорливо, не перестаючи пасти шахівницю очима.

— А... не...— переглянувся через юрбу Сірко і також подивився на дошку.— Все ж може статися.

— Та від долі куди ж втечеш, отамане? Спробую, як дозволиш. Думаю, ні! Досвід маю, бо пробував трохи, коли був із покійниками Стасенками ще. Думаю, ні,— повторив він згодом.— Я і за дітьми, і за покійницею Ликерією, великомученицею, спаленими ордою, вже знудьгувався. Спробую, то, може, ще й добро якесь вчиню. І з ними, сердешними, врешті зустрінуся там,— тикнув він вказівним пальцем у землю і, попахкавши люлькою, знову морочливо нахилився, втупивши очі в гру.

— І по-татарськи балакаєш?

— Ой, не в час ти, отамане, появився,— роздратовано зауважив той і змовк.— Краще за поганого ординця,— обізвався згодом,— бо ж був у Тугай-бея і Карача три роки пастухом, поки ти нас викупив.

— А як величаєшся і пишешся, коли б я шукав тебе?

— Та як тобі до ласки, то Платоном Ключем писався, а тут ідолові скриби вписали мене в компут, переінакшивши, Потапом Ключкою. З Менського куреня я! Чернігів чани там, вважай, усі.

— Чекай, мо' невбарі покличу,— поважно сказав Сірко, готуючись відходити.

— Пішим чи кінним маю бути? Казав же, що тебе невчасно принесло, то, може, й не виграю тепер коня,— затягнувся він люлькою.

— Коня матимеш, пане Платоне чи Потапе! А за згоду радо дякую тобі і прошу пробачення, що заважав грі,— пішов Сірко врешті.

— Коли Потап тобі, пане кошовий, чимось не підійде, то май мене на увазі,— гукнув услід Сіркові хтось із гурту.— Я — Гурій, із того ж Менського куреня. В Тахтамиш-аги я пробув аж п'ятнадцять літ і мармизою на ординця змахую.

— Дякую! Гаразд! Буду мати і тебе в запасі,— кинув Сірко із віддалі.

«Так і вчиню,— вирішував він, бредучи січовищем,— може, без бою верну і хана додому, лишивши Виговського без підмоги, і змушу наказного гетьмана до престижного відступу і відсторонення по покону, тому що Юрась не потребує його опікунства, тим паче такого! Чого захотів, люциперове сім'я,— знову віддати люд наш і землю нашу у лядське ярмо! Чи ми затим он скільки крові пролили, щоб знову впрягатися у панські шори? Народ наш тоді лиш здобуде справжню волю, коли позбудеться будь-якого спаю, в тім числі й федерального».

Вибравшись на крутосхил яру, Сірко зауважив у небі на рідкість великого і яскравого місяця, а над самою головою — кілька перших щербатих зірок семизірного Воза. Дивився довго на небо, ніби вперше бачив, ніби надіявся, що виведе воно із задуми... Позаду гуло, мов далекі водоспади порогів, покурінне січовище і тупцяли тисячоного на конов'язях коні над жолобами і яслами, а в протилежному боці лежала тиша, вмощуючись на сон. Час від часу її мов прострелювали десь по заплавах і очеретах деркачі-дирчаки, викрикуючи про своє вартування, та стогнали здалеку пороги... «Такі вчинимо, коли поталанить!..» — дійшов висновку.

Якась нова спонука примусила Сірка колобродити допізна, обмірковуючи задумане, невідступно повторюючи напам'ять лист Довганя, Богуна і Безпалого, привезений Ониськом Чоботом із-під Конотопа: «Панам старшим і меншим на Запорогах, товариству і братам нашим в Коші і тонях, січах, луках, полях шлемо своє прохання громити бусурменів і йти до нас купно ув поміч, доки не пізно! Просимо молебно, десятикратно і сердечно!..»

Не лист то був, а не з добра писаний зойк і гвалт до порятунку і дій. Сірко бачив свою поміч нещасним тільки у визнанні влади гетьмана Юрія і про себе тішився, що послав бирича-гінця і що той уже, напевне, привіз листа від Січі, який зупинить «наказного» від братовбивства і покаже не лише йому вихід зі скрути. Він пригадав покійника Пушкаря, ще дебелим і сильним, повним здоров'я і надій...

«Ось одного із нас уже й немає в живих»,— болісно утямив Сірко пройдені покійником шляхи-дороги по повороті із колегіуму і аж злякався, зітхнувши, що отак же колись і його та інших не стане із-за чужих підступно-нацьковних похотей і інтрижної гри...

Поки колишній джура Богдана Хмельницького Іванець Брюх, тепер наказний отаман Брюховецький, навперекір Сірковій настанові, погромивши кілька міст і полків прихильника Виговського Овдія Тимоша та ногаїв, обтяжливо правився до рідної Січі із вивільненими двома тисячами ясирників, що згодилися осісти у Великому Лузі, і чередами худоби та табунами коней, спекулюючи і Богдановим, і Сірковим іменами, донці, благословенні і нацьковані боярами, нещадно палили темрюцькі і таманські села й улуси своїх же козацьких осідців іменем і Січі, і Сірка.

А сам кошовий, нічого про те не відаючи, із понадтрьохтисячним Запорозьким військом налетівши зненаць «Аллаховою карою» і «шайтаном» в Заперекоп'я на Карач-беєві незахищені улуси, звільняв тисячами різноплемінних ясирників і спіхом виганяв услід їм із-під Акермана у рідний степ табуни коней, череди та отари худоби. Старі коні в путі за наказом кошового ділилися на підверших і тяглових, і перші гналися в Січ для безкомонців, а другі — в нові осідки в дарунок новим осельцям і бідним сіромам-підсусідкам.

Ніхто не знав, як прислужився Сіркові отой січовий, уже геть літній запорожець із сергою в вусі, завбачливо підісланий Сірком у стан хана як дознавач і турусник Платон Ключ, Це він сповістив хана вчасно, майже нічого не збрехавши, що «запорожці всією Січчю із шайтаном Сірком пішли рабувати Ханство». Це він «перелякано» стояв на колінах у ханському дорогому наметі під Лохвицею в Приоріллі між двома дужими сейменами перед ханом Магомет-Гіреєм, що чипів на дорогому, оздобленому прикрасами міндері, і молільно, клянучись і Богом, і Аллахом, оповідав:

— Цар, світлий хане, отой злодійкуватий в'язничник, і кошовому-шайтанові, і своєму наказному Безпалому, і навіть окремим полковникам прислав великі жалувані ясаки кунами та багато зброї і пороху, умовляючи їх усіх купно піти на тебе, але Сірко, наперекір йому, повів понад п'ятнадцять тисяч запорожців за Ор-Капу-Перекоп через Акерман, щоб і братовбивства із твоїми хоробрими воїнами уникнути, і звільнити рідних ясирників у твоєму царстві, відібравши худобу і скарби, які і ти, і твої мурзи та беї, світлий хане, по домові із поганим королем польським та із сонцеликим Матомет-Авджі-Мисливцем через турських сераскирів і беглер-беїв полюдоловили,— складав Платон-Потап, кланяючись, руки долонями під бороду.— Сам я, пресвітлий хане, вирвавшись із січового кубла зарізяк, іду до родини в Піни, на що і прошу твоєї великої ласки, пайцзи та дозволу. А воювати з тобою той шайтан не хоче, хоче жити в дружбі по домові із твоєю світлістю...

— Кажеш,— по чималій мовчанці обізвався хан настановчо,— гяуре, що цар Алекс дає багаті ясаки і зброю, а не розумієш, що він тим нацьковує вас усіх і з-поміж себе, і на мене, і на божественного хондкара та короля польського, щоб ми били один одного, ослаблюючись, йому ж на майбутній зиск-гарач для наших покорень,— вирішив про себе Магомет-Гірей відпустити «до жінки і дітей» невірного гяура Платона-Потапа, бо все-таки в словах його правда. «А може, ще встигну, покинувши напризволяще Виговського, щось порятувати в Ханстві і щось прихопити в ясир та навіть, пішовши Кучманською сакмою через Кічкаську переправу одним крилом, а Муравською — другим, здвобіч напасти, поки шайтана там немає, на Січ та її багаті околи і мати значно більші зиски, аніж у спаї з Виговським».

— Як лис, мудрий, хитрий і приловчливий цей шайтан Сірко,— сказав, уже не криючи занепокоєння, хан покликаному в намет Карач-беєві, коли відпустив Платона-Потапа Ключа, наказавши сейменам нагодувати і відпровадити його, яко вірного посланця самого Аллаха.

— А мудрий та достойний, як ніхто із гяурів,— підказав ханові геть убитий лихом Карач-бей, ще не відаючи, що в Сірковому обозі вже їхали в Січ аманатами-закладниками обидва його сини-підлітки. Не відав він і про те, що Сірко прихопив із собою кармазин, гризет, габу та шовк з його паківень, яким не було ціни, і навіть золоті прикраси казни-гамзи та гарему. Двадцять п'ять верблюдів, сто тридцять осликів і п'ятдесят в'ючних коней спішно несли на своїх спинах те багатство до Січі, оточені козаками-вершниками.— А направду, мій світлий хане, як може, й ніхто, бо подумай своїм світлим розумом, не воюючи наскочно, Сірко розіб'є та розорить і нас, і Виговського, і короля Я на отим своїм сатанинським мирним походом на наші улуси. Хтось уже розніс чутку, і мої воїни вимагають вести їх негайно додому. Отож, сонцеликий хане, треба і нам у Сірка вчитися...

— Так-так,— повторив згорьовано Магомет-Гірей, вірячи, що похід Сірка його не зачепив.— Ми вернемо все сторицею. Дяка Аллаху, що він послав нам цього гяура з попередженням. Отож вертаємо спішно назад, нікого не попереджаючи. Скільки буде орді із того зиску, стільки шайтанові Сіркові і його народові урону, доки ми житимемо і коли вже не житимемо. А цьому спійманцю гяурському я вірю, бо і Аллаха він шанує...

А тим часом Сірко, лишивши під козацькою супровідною чатою і звільнених ясирників, і табуни коней та череди й отари худоби із караваном добр та коштовностей, розуміючи, що хан, хоч і полишить Виговського напризволяще, сам десь затримається із-за неодмінного людоловства, спішно пішов основними силами запорожців на Кічкаську переправу. Передчуття і здогадки, що хан, скориставшись із оголення Січі, по путі назад із беями та мурзами спробує напасти на Запорожжя, викликали в Сірка не докір, а проклін собі і своїй затії.

Отож, не гаючи часу, виділивши сотні Гната Турлюна та Івана Стягайла, він алярмово направив їх до канівського і черкаського полковників Івана Лизогуба та Андрія Одинця з проханням-наказом спішно піти із присланими сотнями Лівобіччям униз і затримати там хана, а Лавра Гука із його сотнею послав у Брацлав через Уманщину для сповіщення Юрія Хмельницького про свої дотеперішні дії та для особистої його охорони з осідком у Брацлаві.

Таки вдався Сіркові цього разу всебічний задум і ясир щасливо приправити у Запороги, і хана не допустити до Кічкаської переправи, бо допомогли йому вчасно, не встрявши в бої, Лизогуб і Одинець. Висилаючи на них орди, хан втратив час для переправи на Кічкасі і повернув усіма турмами на Муравський шлях, де на нього чатували. Проте задуманої ловитви ординців козаками Брюха біля Самари і Молочної, на яку чекав і сам хан, не відбулося...

Порадившись із уманським полковником Михаєм Ханенком після приїзду Лавра Гука та молебня в соборі по дядькові Мартинові Пушкареві, зорієнтувавшись у становищі на волості і у війську, молодий гетьман Юрій підняв свої особисті охоронні дві сотні охочекомонців і спішно пішов за сотнею Гука в Брацлав, щоб чекати там результатів своїх та Сіркових звернень до всіх полків Гетьманщини і самого кошового як основної сили теперішнього свого становлення. Раптове викрадення київського полковника Антона Ждановича було попередженням не лише високому духовенству, а й самому Юрію з його духовниками і згодом Сіркові...

Дуже доречними та загально признаними як необхідні і потрібні виявилися спішні та далекоглядні Сіркові заходи, бо хоч і ослабив він розсипками у всі боки запорозькі загони, та проте попередив напад хана на Січ. Не до Січі стало тому, як побачив закритий для нього Кічкаський перехід, а напади полків позаду врешті змусили його кинути під Вовчими водами ясир, а самому податися Муравським шляхом додому. Видно, щастило того разу ханові Магомет-Гірею. Ждав на путі загонів Сірка в засідках, а засідок не було, і милості Аллаха врятували його від погрому. Іван Брюх, що стояв на Молочній в засідці, не рушив із місця, і хан обійшов його вночі непомічено.

Ніхто у війську, що затрималося коло порогів, очікуючи підходу ясирників, не знав достеменно, що думав кошовий і чим жив особисто, що він скаже взавтра, стоячи своїм регіментом у Кодацькому замку-фортеці. Найпаче всіх дивувало те, що полоненців-бейчуків він наглядав сам, турбувався про них, викликаючи нарікання окремих козаків, хоч, правда, і необ'явні, бо престиж Сірка був таким, що відкрито про те і мовити було зась. Дивувалися про себе і юні бейчуки-аманати із його догляду, і правляючись серед війська в закритім берлині, і таборуючи тут...

За закликом Сірка, вже в кінці тижня із сіл Великого Лугу на нових поселеннях працювало денно по півтисячі людей, ошатнюючи новоприбульців на нових осідках і, звичайно, обдаровуючи їх і посудом, і начинням, і знаряддям, і одягом та всілякими снастями, на неймовірну радість кошовому. Були на толоках і тубільні виселяни, їхні сокири, заступи-кельми, і всяке залізяччя було неоцінимо дорогим, як і подаровані Сірком овечки та кози для розплоду...

Якось в пообіддя, коли були вже обрані в нових селах уряди, тривожним барабаненням тулумбасів у фортецю були спішно покликані всі сотники до регіменту кошового, давши зрозуміти козацтву, що слід очікувати якихось змін.

— ...Одну велику і важливу справу для рідного люду і краю, славні мої побратими, ми вже з Божою поміччю вчинили, оминувши братовбивство,— говорив Сірко зібранцям на отій спішній раді.— Тепер мусимо вшвидці докінчити другу, чи не більш важливу. Гетьман Виговський, хай Бог трима його в здоров'ї, при об'яві Юрія яко гетьмана, не домігшись від облудного сейму дотримання і ствердження Гадяцьких умов, став, по нещастю, некозирною картою в шельмованих руках ляхів, ординців та й московитів, зробився осередком розділу і розбрату нашого поспольства, братовбивства та чвар не лише старшин, а й козацтва та посполитства на волостях, дійшовши навіть до оплати послуг орді ясирниками,— підняв він пальця-вказівця догори, тикаючи ним у небо.

— Не ми йому судді, бо, може, він і хотів, відмовляючись від гетьманства не однораз, по-своєму добре вчинити рідному людові, як оті Гадяцькі домови. Отож, лишивши його без ханської помочі, ми мусимо спішно і таємно, бажано без жодного бою, лишити його ще й гетьманського скарбу-гамзи та генерального осідку в Чигирині, бо належать вони гетьманові Юрію. Для цього вже наступного ранку, повторюю, без бою і жодних втрат ми мусимо підійти до Чигирина і захопити місто із усією його чатою, не допустивши жодних пограбувань, повторюю, без бою! Захопити для збереження і передачі всіх скарбів гетьманові Юрію.

— Сподіваюсь,— по мовчанці продовжив Сірко,— що ми це зуміємо вчинити з Божою поміччю швидко, вміло і по можності проворно. Попереджую вас ще раз, а через вас і все козацтво, яке ви покладете на сон після огляду начиння, що ніяких і найменших дуванень, сиріч розподілів здобичі, там не допущу. Кладу надію на Бога, що тепер, знищивши міжусобство, ми доможемося спокою і одностайності для всього нашого поспольства, хоч знаєте, яке це тяжке бажання сьогодні. А ще ознаймую вас: якщо у нашого простолюду склалося народовладдя, то обов'язково складеться і краще майбутнє. Допоможи мені, Боже, не помилитися!— перехрестився Сірко.

Говорилося, вияснялося, переперевірялося, розставлялося прийдешнє, і Сірко, мов по писаному, визначав, чия сотня має бути у п'ятий засвіт обабіч Чигирина, наставляв, якими шляхами і якими стежками та путівцями має туди правитися, що саме має там робити, щоб зненаць, запоночі, не давши нікому можливості виприснути із міста, кільцем оточивши його, без бою, напередодні храмового дня Покрови взяти акордом разом із охоронними ровтами, чужинними послами і купцями у гостинній хаті.

І дуже лепсько, як тоді говорили, ніби по писаному, невірогідно навіть вдалися оті задуми Сірковим потугам. В короткій збройній сутичці було поранено лише кілька вартових охоронців на чолі із самим генеральним осавулою Гераськом Цибенком, та й тільки. Все було заполонено: і Верхнє та Нижнє місто, і Діброва, і Загребля та Замостя, і аж Бужинська та Крилівська переправи, не кажучи вже про гору, замок-палац, скарбницю, підзамчу темницю, канцелярію гетьмана, ратушу, всі люстрації і урядові та гетьманські описи й компути...

Не обійшлося, правда, без ускладнень, бо в Чигирині було повно чужинців, осіб недоторканних, які перебували при твердині непередбачливо, були сановиті і бундючні, зокрема полонені Виговського: новоспечений князь черкаський Львов, а при ньому князь Пожарський, захоплені під Конотопом, в господі міського протоієрея Йосипа Тукальського, сина колишнього січового панотця Михайла, що був тоді і наставником та сповідником Сірка в Січі, опікувалися Чигиринським екзархом царський боярин Яків Портомоїн та Василь Михайлов. В темниці були виявлені прибічники царських наказних: Силка, Єфремова, Безпалого і навіть переяславського полковника Ониська Цюцюри.

Іван Сірко, пересіявши аманатів Виговського, усіх їх випустив на чотири сторони, звільнив слідом за ними польських лазутчиків, а вже потім і бундючних царських сановників Львова та Пожарського, але з умовою, що вони, як і посли Портомоїн і Михайлов, негайно повезуть під козацьким супроводом листа полковникам Михаю Миклашевському і Трохимові Тарасенкові у Стародуб, другого — цареві від Січі. В першому Сірко просив обох полковників сохранно передати послів-аманатів воєводі Мещерському, а в другому Січ вимагала від царя та його бояр невідкладного визнання гетьманом Юрія Хмельницького «як поконного гетьмана всієї України», а також «неодмінної відмови від призначення в українські міста своїх „охандожних регіментарів“, противних Переяславському трактатові, бо чинять вони розбрат, міжусобство, братовбивство, чого Січ не годна допустити, яко смертельного для рідного люду. Запевнялося царя в тому листі і про те, що „гетьман Юрій тільки в цьому разі буде дотримуватися трактату батька із царем“»...

Найбільшим святотатством у листі до царя було те, що звучав він ультимативно, як досі ні один лист гетьманський, що в ньому не величався цар «належаче високими титулами самодержця», а «Малая Русія» іменувалася Україною. Запам'яталося цареві і ім'я кошового, що підписав листа від імені Січі та верхнього, середнього і нижнього війська Запорозького.

Аманати, згубивши перші страхи в чемному поводженні «зарізяки» з ними, спробували взяти від кошового в чигиринській соборній церкві під хрестом екзарха Йосипа Тукальського присягу у вірності цареві, ніби в знак того, що Сірко їх приймає від імені Юрія. Сірко у відповідь не лише глузливо нагадав їм, що вони можуть не вибратися із Чигирина, а й погрозливо відкинув і натяк на щось подібне та запевнив їх, а через них і царя, що «Січ є нині і прісно — вільна козацька держава, яка і думку про щось таке, як підлеглість, витинатиме вогнем і мечем!»...

Того самого дня Сірко розіслав листи полковникам по містах і волостях в Україні про визнання Юрія «єдиним гетьманом всієї Гетьманщини сукупно з усіма землями слобідськими та козацькими осідками в помежжях Гадяцької домови».

Послав він листи і царським наказним регіментарям-гетьманам яко ворохобникам, пригрозивши «смертельною карою при січовому слупові за розбрати і самовольства!» Листи ті невідмовно подіяли на всіх регіментарів в Україні. Подіяли вони й на царя, який, покаравши аманатів, таки мусив, хоч про око, відмовити в підтримці своїм вчорашнім ставленикам, лишивши їх напризволяще. Як не є, запевнення Сірка, що Юрій буде дотримуватися, хай і оговорено, батьківських трактатів, повертало надію на покору Гетьманщини — «не тепер, то в четвер».

Повідомив Сірко і гетьмана Юрія Хмельницького в Брацлав про події, які відбулися в Чигирині, і запевнив його, що невбарі із доглянутим гетьманським скарбом прибуде разом із січовиками, окрім залишених для варти, «і для побачення, і для вирішення прийдешнього Гетьманщини без Виговського, який утік до Польщі»...

Лунко дзвонили врізнобій вечірні дзвони церков у Старому, Новому, Верхньому і Нижньому місті, в Загреблі, Замості, Постеп'ї, Діброві, Полужжі, Затясминні та на Байдиній каланчі. Квапливо готувалися крамарі, шинкарі, яткарі, лавники, чинбарі, шевці, кравці, ковалі, гончарі, гендлярі, перекупки, лихварі, рукомесники, лимарі, козаки, міщани, ченці обох монастирів і духовники до завтрашнього свята, і Сірко та джура за довгий час належно помилися, змінили білизну і приготували святковий одяг, що весь час лежав при сідлі в переметній сакві, бо полковник у будні одягався, як звичайний рядович-козак... Всю ніч правилася всеношна і не стихали дзвони по місту, ожвавлюючи люд і святочними надіями...

Кінець другої книги