Між орлами і півмісяцем

21.

Повільно і сторожко того року остуджувала осінь вітрами землю для приходу зими. І нарешті, як велика родина Гудима і Гнат з Лайзою закрилися в напалених хатах, прийшла й вона. Спершу ніби привітно, щоб вжарт налякати людей, навіть черед та табунів із пасовиськ не зігнавши, та згодом переінакшилася, сховала сонце і стала суворою та владною. Оболоками-хмарами, вітрами-завіями, морозами лютими вістила посполитим і свою безжальність, і суворість. Грундалі-рукомесники, лабзи-жебраки, подорожники і викітці поспішали сховатися від неї в оселі, в бурдюги, в тісноти.

Однієї ночі, пославши килимом собі під крижані ноги сніжну повстину на примерзлу землю-матінку, зима заявила про себе вже як господиня. Снігу спершу було небагато, бо сипала його м'яким, як пух, висівом, але через якийсь час докинула, поки й не навергла хугами-метелицями цілі гори. Скоцюрблені дерева сумирно відійшли до сну. Була і людям радість, бо снігами відгороджувала зима від них людоловів і гуртоправів, зменшувала пожежі і припиняла бойовища.

Сірко, як наступила зима, часто відвідував Гната і боявся зізнатися йому, що заздрив і його молодості, і одруженню, і подружній любові в хаті, що все менше дзвеніла порожністю і все більше впорядковувалася. Новопобранці були невтомними в опорядкуванні свого затишку.

Невбарі Гудим із синами та зятями стали відомими не лише на всю Артемівку, а й у Мерефі, Боровій, Балках та Змієві. Задахована черепицею їх кузня стала дзвонити в чотири молоти від розвидня до стемніння. І якщо Гнат із Лавром мусили прокидати собі путівці в снігу від обійстя до річки і шляху, то в Гудимовому дворі те робилося лише до стайні, бо й до двору, і до колиби-хати, і до річки путівці протоптували та просанювали і ранками, і в обіди, і вечорами замовники. Спішив додос Гудим, як слівний чоловік, відробити людям за толоку і заробити щось на прожиток великої родини, на утримання коней і обстаткування дворища.

Сірко все більше переключався на власну господарку, хоч і була та в добротному стані, доглянута побратимом Артемом, Сабрі та їхніми трудівницями-дружинами...

Різдвяні свята, що, врешті, надходили по Введенню Богоматері, Зачаттю, Катерині, Андрієві, Варварі, Саві, Миколі та Анні, нежданно принесли і в особисто-інтимне Сіркове життя зміни, змішавши і втіху, і чорний біль у щось нескінченне і вже багатолітнє, бо перервали піст тіла і статі, на що він вже й не сподівався.

Спав він в ізольованій комірчині на розкішному просторому ліжку під грубою, що відділяла собою комірку Софії і палилася з коридорчика. Отож одного передріздвяного вечора він, як звичайно, ліг на перину і чимало часу не міг заснути. Лежав і перебирав у пам'яті всяку всячину, думки крутилися то коло синів, то коло подій у Вінниці, Меджибожі, Шаргороді, Січі та в обводі Великоло Лугу.

— ...Іванцю!.. Іванку!.. Муже мій!..— почув він раптом у пітьмі шепіт Софії, не вірячи собі.— Чи дозволиш мені, жоні твоїй, побути в твоєму ліжку? — близився, як привид, той голос.

— Це ти, Софо? Ради Бога, ходи, чом би ж не дозволив?— посунувся він, не ймучи собі віри.

— Почула голос Пресвятої Богородиці, муже мій,— шептала дружина, навпомацки влягаючись поряд з ним.— З'явилась мені ще в ніч святого Зачаття і звеліла...— затряслася раптом в покайному плачі, тулячись, ніби в якомусь переляці, пишним і розігрітим тілом до нього.

— Бог з тобою, жоно! Що вона звеліла? Вгомонись, не плач! Що звеліла тобі Богородиця? — взяв у долоні полапцем Софіїне лице Сірко.— Що звеліла?! Кажи, що?

— І дванадцять апостолів веліли, щоби зачалася від мужа свого! Від тебе, Іванку-у-у,— обхопила його руками, накривши всього собою.— А-по-с-то-ли-и ще,— захлиналася Софія,— велі-ли-и коси розплести і льо-люню зняти, як давно колись, то вчиню по їхній волі-і,— взялася вона гарячково-проворно знімати сорочку, а знявши, шаленіла, задушувала його, втрачаючи й сама притомність.

Як лише не вгамовував Сірко нападну і хворобливо-щемну жадливість жони, як і її стрясливості, захлини та плачі, поки під ранок, вхоркана, знесилена та знеможена геть, вона заснула. Заснула, правда, взявши від нього обіцянку, що поїдуть на Різдво вдвох у мереф'янський храм на молебень, подякувати Богородиці та апостолам за їхню пораду. Поїдуть не санно, а неодмінно вершниками, Велесом і Шайтаном...

Та недовго був лад між мужем і жоною. Десь по Колядках, по молебні в храмі, по Щедрівках та Йорданних святах Софію знову захолодило на цурку, замкнуло, і ходила вона, як досі, непідступною, аж Сіркові боляче було бачити її, колючу. Якось допросився її прийти, і, як здалося йому, вона пом'якшилася і навіть зніжніла в постелі, хоч і говорила невпопад: він про Хому, а вона про Ярему. Та під ранок, як бракло в неї, видно, сили, вона мінялася до невпізнання, спантеличуючи геть мужа.

— Пощо ти призначив у неслушний час мій прихід у твоє ліжко?! — докорила злобиво.— Спішиш, як гарячу напившись,— раптом злізла із ліжка, сопучи, одягла сорочку і, скільки Сірко не просив її побути ще коло нього, не послухала, після того вона вже не мінялася, якось сказавши ніби мимохіть:

— В тяжі я, муже мій! Помогли мені зачатися від тебе свята Богородиця моя і апостоли!..

Софія, як зрозумів Сірко, тяготилася його присутністю в хаті і обійсті, бо не могла «диспонувати надзорно і керовно» при ньому, як їй баглося. Його умовляння і поблажливість тільки дратували її та підсилювали в ній хворобу. Все частіше він бачив у хаті якихось ворожбитів, шептіїв, зільників і шарлатанів і врешті просто не знав, як себе поводити. Відвідала Софію запрошена, як неабияка знахарка, і Дана, відмовившись від плати до того часу, поки не вилікує хвору, хоч Софія й наполягала. Дана й порадила Сіркові не говорити з жоною чи поїхати кудись натимчас із дому.

Те все мучило Сірка, гнітила його і відірваність від світу, і він почав їздити в Мерефу, у Валки і Зміїв та інші околишні хутори, села й містечка, де були шляхи, а на них — корчми-ромодани з новинами й чутками зі світу, без яких він, нудячись, не міг жити...

У Змієві він і зустрівся з недавніми ясирниками, а теперішніми війтами-ратушцями, і сотниками Ярошем Храпом та Титом Ярмашем, що минулої весни коштами міщан і хуторян були викуплені із ординського ясиру. Зблизився Сірко з ними у зміївській корчмі, куди він з Валків приїхав удруге вже.

— ...Чулись ми про твій минулий, мосьпане отамане, заїзд у наш ромодан і, правду мовлячи, здивувалися, що твоя милість не навідала нас. Тит Ярмаш я, наказний сполечний війта і сотник у Змієві,— ознайомився Сіркові непоказний козак, приблизно його віку, з мідною начищеною сергою у вусі, із щуплою статурою і осивленим оселедцем.— А це ось побратим мій давній, Ярош Храп, наказний війт і сотник при валківській ратуші,— показав він Сіркові на сусіду, що всідався на лавиці поряд зі своїм компанійцем.

Сірко мовчки, спостережливо і роздумливо вислухав Тита, відповівши уклоном голови на привітання, замовив ще три гальби браги і дав зрозуміти війтам і сотникам, що він їх слухає...

— Не хочемо бути надокучливими, мосьпане і лицарю Іване,— заговорив, не пишно подякувавши за гостину, Тит Ярмаш,— але знаємо тебе ще з ясиру як порятовника бідних гуртобранців, рівного в брані лише, може, із Богуном. Шайтаном іменують тебе ординці,— відпили гості неквапом браги і покуштували наїдків.— І тепер чекають від тебе порятунку кількасот наших односельців у підземеллях Кара-Кермена караван-євменського Менглі-бея, коли я був проданий Калиновським по Красній фортеці. Ждуть тебе, чесний звитяжцю, яко Бога, в Кизи-Кермені, Джан-Кермені, Єлям-Кермені, по всій Ханщині, як і там, де побував мій побратим,— вказав поглядом Тит Ярмаш на Яроша Храпа.

— А так, пане отамане,— процідив той,— ждуть нещасні твого рятунку!..— повторив із притиском той.

— Не на багатьох наших чільців така надія є, як на тебе! Щоправда, ти, чувати, стомився і тілом, і душею, відійшов від поспольства, та йому з того не легше,— мов сіяв через сито слова схованого докору Ярош Храп.

Говорили про різне, довго і багато. Війти-сотники все зводили до того, що настійно треба шикувати і гуртувати по слобідських землях сотні із викітчан, створювати сполечні і рольні задруги-спілки, особливо військові, щоб ними допомагати відбивачам від Польщі і наскочників-ногаїв, приводячи до звичаю і сув'язі самоврядування та власну моць на прийдешнє. Вони не осуджували гетьмана Богдана-Зиновія, але тільки тому, що вважали Сірка його сподвижцем і прибічником. В розмові обидва кілька разів повторили, як про невідкладну справу, про необхідність посилення тутешніх сотень навіть каліками, що можуть тримати зброю, і жіноцтвом, об'єднання їх у полки і полкові міста та осередки, згідно з універсалами...

Питання — «квестії», якими жили війти-сотники, були дійсно слушні і наспілі і стосовно звільнення ясирників із отих Кара-, Низи, Джан-, Єлям-, Керменів, і деінде, як і оті посилення козацьких сотень в містах, селах та навіть хуторах Слобожанщини, але, щоб до них прилучати і аж жіноцтво, то в тому він, Сірко, не бачив резону. Подякувавши сотникам за щирість, розплатившись із корчмарем за випите й з'їдене, Сірко пообіцяв подумати про все сказане та, може, навідатись до побратимів ще раз.

Нарешті новоприятелі приязно попрощалися, і він поїхав додому з почуттям надійності в дружбі.

«Є сенс у їхньому розумуванні-намислі,— думав він, несучись дорогою до Мерефи по морозцю.— Кращі вони, ніж я думав, а головне — живуть болючими долями краю і люду свого. Не те що я оце,— докорив собі.— Треба-таки віддати хлопців Собеському у вишкіл,— пригадавши знову загадкового листа, перескочив Сірко подумки.— І від отих навколінних молінь перед іконами їх вивільню, і опанують там ієзуїтство, без чого нам не відірватися від Польщі,— шукав виправдання.— А потім і на Січ візьму їх,— в'язалися в голові долі Петра і Романа.— З дівчатами,— назвав він уперше так доньок,— вирішимо потім, та й не можна їх відривати від хворої Софії,— закололо в серці.— А що затяжіла, може, то слава Богу! Маля її забавить і відверне від храмів, отців, ченців та єлейниць отих. Може, сина народить, то ще краще!.. А так, слава Богу!.. Треба-таки, як слушно радять оці приятелі, мені пізнати бодай когось із отаманів і наказних сполечних сотників-війтів,— мізкував, підкидаючись у кульбаці, Сірко.— А так. Візьму із собою Лавра — та й у путь. І себе їм явлю, і про стан сполечний щось дізнаюсь»,— відчув він клич шляхів і доріг...

Збиралися в путь недовго. Спершу подалися до козацького помежного і заможного полковника, з яким Сірко знався ще з-під Берестечка, Наума Дороша в Стародуб. Домчали туди при помірній погоді вигуляними кіньми швидко і без особливих пригод, по путі побувавши в кільканадцяти сотнях і ратушах та війтівствах. Зустріли їх у полку та господі полковника по-родинному. З перших же годин велися бесіди обоямо цікаві й відверті.

— Ти, воєводо, не щади мене, ревізуй у мене все, що бачиш, і інструктожсько, і візитово та люстрово,— просив господар при відвідуванні залог, сотенних осідків і порядків у полку.— Чей же, тридцять три сотні під моєю рукою врядовних, а ще ж скільки самоврядних, охочекомонних! Є коло чого мені, літньому, і прогавити щось, і недогледіти чи й збайдужіти недобачністю. Я тут у пана Богдана-Зиновія і вуха, і очі, а тямку та хитрості його Бог не дав, та й варюся у власній сукровиці, до пуття не відаючи, як те самоврядування скеровувати, коли від гетьмана йдуть універсали, а від царя пожалування і не так мені, як дружині моїй. І відмовлятися не можна, і брати небезпечно. А в додаток мене тут так обплутують чутками-відами, що я сам себе часом не пізнаю, як почую.

Полювали з луками і сулицями, згадували, сперечалися й домагалися доказів. Пожилий, опасистий і отяжілий господар був прихильником Хмельницького, а найпаче його універсалів, хоч і мав щось на умі своє. Сіркові він подобався освіченістю і гостинністю, самокритикою та глузом із себе.

— Знову ж таки, скажу,— повторяв Дорош,— як Бог не дав кебети, то воно й вчинилося по-дурному. А про гетьмана ти поміняй думку, бо тяжке ми ярмо навалили на нього. Чей же, він став, вважай, у нас Лютером, завжденно-озвичаєно переорієнтувавши і скерувавши духовників від уніатства до єдиноправослав'я. А це не на грош сироватки! — піднімав господар пальця догори.— Тут, брат, треба та треба тямку!..— додав згодом зумисне, щоб загострити увагу.— Помежжя? Рубежі? Креси? Покордоння із московитами?!— явно здивувало його Сіркове питання.— Поки оговорених укладом чи яким трактатом немає, бо ми є загатою для московитів і від литвинів, і від ногаїв, то де осіли і живуть черкаси наші, там і помежжя їхні! А хіба що?.. Ми, брат, спасіння московитам, бо немає літа, щоб ногаї й татари два, три, а то й п'ять разів не напали в людоловстві. Зима, та ще отака сніжна, як ця, нам полегша та спасіння. Єдиновірство?.. Мабуть, і щастя, й нещастя разом, та що зробимо? На Бога надійся, а свій розум май,— ухилявся Дорош від прямої відповіді Сіркові.— Згадую зиму по Кумейківській виправі, як і Гуня, і Скидан, і ти ото віддалилися, а гетьмана Павлюка ляхи підступно схопили і стратили, то снігу також було не менше, ніж тепер, але ж і морози були лютіші, і зо дві тисячі ляхів тоді померзло,— поміняв він розмову.

За тиждень Сіркових гостювань і люстрових та візитових оглядів, які, крім всього, супроводжувалися розповідями Наума Дороша про військові справунки, про «Обід та вечерю духовні» Симеона Полоцького-Ситніановича, «Книгу про віру єдину та єдність» Захарія Копистенського з Перемишля, про свейську королеву Христину і султаншу Турхан-Валіде, яка багато чим різниться від покійної Насті-Роксолани Сулейманової, про Марусю Богуславку та іншу всячину, вони спорожнили не один череп'яний овізерункований куманець-плескач і обміркували тутейше і тамтейше. Сіркові сподобався полковник Наум Дорош, як і ладунок у його незчисленних урядових і доброхітних сотнях. Та особливо припав до душі, просто причарував його молодий Дорошів канцелярист-скриб, і обозний та посильний бунчужний в одній іпостасі Михай Миклошевський. Дотепний, спритний, тямущий і доладний, він фактично був у Стародубщині наказним гетьманичем і отаманом. Правою і лівою рукою, бо знав набагато більше за свого патрона-опікуна. В розмови встрявав лише при посиланні Дороша на нього, пив лише пригублюючись, для годиться, їв також ніби куштуючи.

Не дуже говіркий, хоч і гостинний, гетьманич-отаман одного разу таки дивно розговорився в застіллі.

— Ця ваша залога, пане Науме, рівна доброму заполкові чи й двом, а чомусь не ділиться, скажімо, з ніжинсько-сіверським полковником Богуном-Борсуком,— докірливо поцікавився він у господаря.— І ще, даруйте, дивуюсь: довірена ви і станова особа у гетьмана, а сидите на задвірках? Чи, може, і ви потрапили в неласку Хмелеву, як і пан Сірко?

— Ні, в немилість, слава Богу, на старості, як відаєш, я не потрапив, а навпаки, тут моє перебування не менше важить, ніж у Чигирині, бо, посуди сам, помежжя ж тут наше! Маємо, пане Михаю, до чинення чимало всілякого, буду цього разу відвертим, межового клопоту із воєводою Мещерським, що тепер обрав собі осідок у Дебрянську,— говорив він більше Сіркові,— зайнявши нахрапом мою сотню і сотенне містечко там. А щодо Борсука-Богуна, то і його полк, коли врахувати доброхітців, не менший, коли не такий же,— чогось недоговорював Дорош більше гостеві.— А так, не менший, але то ж необхідність і потреба, бо звідти рукою подати і до ординців, і до самоврядних ханств, що також, як і ми, по-вовчому в ліс дивляться. Одна, як мовить воєвода Мещери, дорога і йому, і мені. Отож гетьман Хмель і тримає мене на оцім кресі напохваті, справую тут і з огулом, і з кожним осібно за гетьмана з паном Михаєм ось,— апелював Дорош до Сірка. Воно, правда, не легше і Григору Лісницькому в Миргороді, Петрові Забілі в Борзні чи тим, що десь аж у Пінську, Левенцеві Потапові в Полтаві та ще з отим мордирним Семеном Горбанем, ратушним війтом, що пише кляузи гетьманові, а цареві на гетьмана, Кіндратові Бурляєві та Саві Криницькому в Гадячі чи й іншим на волостях. Дістається, кажу, всім нам. Але я тут натимчас, до Явдохи, маю призначення-номінацію за гетьмановим віцем у Прилуки, а над цими залогами лишиться пан Михай,— вказав Дорош на Миклашевського.— У нас тут справді не полк, а цілих три, як бачив. Іменуємося так по волі гетьмана.

Говорили про приїзд у Чигирин ханського посланця Шабаші-бея, зглядця і заколотця, про печерний замок і ув'язнення повстанців-ясирників у Чуфут-Кале, про рештки чуми-мору в Торжку, про переможний двобій на герці сосницького сотника Михая Жураха зі шляхтичем Туринським, про кровопивства польських панів і відкупщиків-орендарів, найпаче євреїв, що все охочіше перекочовують у Московщину з Поділля й Волині. Побіжно Дорош згадав і про сутички козацьких заложних сотень зі стрільцями Мещерського в Юрові-Польськім і Путивлі, осудив єпископа Митрофана, який кинув напризволяще під Остром паству, перескочивши у Вороніж, натякнув і про посилку до Київського колегіуму гетьманича Юрася-Євраха ще позаторік, як надії козаків у прийдешньому...

Після невеликої перерви, заповненої роздумами про можливі клопоти в зв'язку з переїздом та влаштуванням у Прилуках, Наум Дорош знову сів на свого коня — перейшов до потрактування помежжя з Польщею, що тяглося, за його твердженням, від Покуття по Горині, від Прип'яті аж до Старої Бихівки. Говорив про скупчення голоти-сіроми у Великому Лузі під зверхністю окремішнього кошового Івана Гуляйдня, якого надаремне обдаровує утримком Богдан-Зиновій, про вміння короля свейського Карла-Густава брати «на акорди» польські фортеці, а королеви — листуватися з Богданом, про посмертне боярство Івана Золотаренка і «жалування» царя, про немилість Хмеля до Силуяна Мужиловського і Павла Яненка київського та відправку Силуяна посланцем до царя в знак кари, про сварки і суперечки Магомет-Кепрелі і Сефер-Казі в Стамбулі, про підозрілий вивідний приїзд Хоми Кікероліса в Суботів...

Наум Дорош вражав Сірка обізнаністю, знав, здавалося, все достеменно, так ніби жив не при залозі в Стародубі, а в самому Чигиринському замкові чи поряд, у periменті. Дорош був мов заведений цього разу. Він сповістив гостя, що Хмельницький, перебуваючи з генералітетом і воєводою Бутурліним у Фастові й Бердичеві, мусив спішно вернутися в Чигирин, щоб утримати козацтво від заколоту, відмовившись вести свої потуги під князя і воєводу Трубецького в Луцьк. Наум Дорош аж звівся та заходив по горниці. А на втечу круля Яна-Казимира із Варшави у Сілезію при наступі Карла-Густава свейського він дивився з такими надіями і таким вдоволенням, як Сірко на смерть отруєного Іслам-Гірея в свій час. У Наума Дороша в чомусь були свої потаємні розрахунки...

Найбільше полковник пишався тим, що Богдан-Зиновій розбив ляхів при Слонім-городі і Зельвою та взяв у полон самого коронного гетьмана Станіслава Потоцького. А в тому, що Хмель обклав облогою Львів та дав тим можність козацько-стрілецьким потугам притьмом узяти Люблін і Гродно, Дорош вважав його ледве не рівним Кромвелю...

— Там витязь Василь Томиленко наклав головою, царство йому небесне і пухом земля! — осінив себе Дорош смиренно хрестом, побожно спохмурнівши.— А Магометка-Гірей отой, розбитий Хмелем під Озерною Стрілкою, не побоявся докорити переможцеві за підданство і потрактовки з царем,— пригадав він захопливо.— Що Москву і царя ненавидить бусурман, то нічого дивного в тому,— так і не второпав Сірко, як ставиться до хана Наум Дорош, як і до Москви.

Не встиг Сірко осмислити повідане, як Дорош заговорив про інше.

— Молодчина Антін Адамович! Може, чув, був посланий гетьманом без згоди царя Олексія на прохання Карла-Густава і Ракоція Трансільванського їм у поміч проти ляхів із десятьма тисячами козаків та зумів захопити саму Варшаву і вернутися щасно з вікторією, якої аж Відень напудився,— повідав він Сіркові зовсім ним не чуте.— Добра всілякого, найпаче коней, кажуть, добротно осідланих, цілий табун приправив і зброї та армади навіз, аж дивувалися в Чигирині. Коли б, думаю своєю головою-гирею, Ян-Казимир не змовився потай з царем Олексієм через віденський двір, то мали б уже ми вигідний трактат із ляхами, певні помежжя й окреси, а так...— глибоко зітхнув і розвів руками.— Ян переслав цареві через Гнатка Боюковського підробного листа, в якому свідчилося, що гетьман Хмель нібито підписав домову з князем трансільванським про запросини свеїв до походу на царство,— почухав він клопітливо тім'я.— Сам розумієш, що зчинилося при троні Олексія, коли про те сповістив його Борсук-Богун, а вслід полтавський війт Семен Горбань. У Чигирин спішно примчався стольник Кикін та, слава Богу, до смерті споєний, усправедливив, що все те бреханина та наклеп,— посміхнувся в сивий вус Дорош,— і оце днями послідував у нашому супроводі через Севськ у Москву. А Юрасеві і старшинам гетьман повелів іти на шведів, аж до вікторії,— поглянув Наум Дорош багатозначно.— Он воно як ведеться бідному панові Богданові...

— Так насправді була домова з Ракоцієм чи то таки бреханина? — був геть заінтригований новинами Сірко.

— Та хто ж те достеменно знає? — розвів руками, хитро примруживши очі, господар.— Коли по правді, то диму, кажуть, без вогню не буває, але шляхтичі, знаєш же, навіть і короновані, на все здатні... Поживем — побачимо. А що ти, такий удатливий начільний довідця та віддалився від гетьмана, то і я, і інші не одобрюємо, бо вмілі, хісні і щасливі у вікторіях, як ти ото, регіментарі нашому краєві та сполеченству,— зваж, не гетьманові! — он як тепер потрібні,— провів він долонею по кадику-борлакові,— в рокованому нашому вивільненні. А панів-здирців, як ти ото презирливо величиш,— примовчав він,— можна буде потім і до Люципера спровадити, якщо здирцями будуть.

— Не бачу, пане Науме, даруйте, чого більше в діях і сукцесах гетьманових: вивільнення чи закабаління,— відмовив згодом Сірко.

— І Богун,— ніби недочув Дорош Сірка,— у Брацлаві не склав присяги цареві, а знайшов же, бач, можність бути на сторожі рідного кресу. Не мені про те говорити. Отак скажу: не від гетьмана ти відсторонився, а від рідного поспольства в біді, а це не одне і те ж, брате...

Ходили рибалити аж на Унечу із тамтешнім сотником Пашком Цілком і говорили та сперечалися уже втрьох. Цілко вірив, що Сірко приїхав ревізувати полк Наума Дороша, а тому наполягав, щоб доброхітні, компанійські ратушні та війтні сотні вписати в компути. Сірко побачив там і вправні «баталії», в яких брали участь побійні, навіть тяжко поранені козаки. І завідцями у тих вправах був не полковник Дорош, а сотники й отамани залог, що перебували на самоутримку і при самоврядуванні, бо підлягали тільки ратушам чи війтівствам.

— Ми з тобою сперечаємося, а життя і під кригою іде своїм путівцем,— не знав Сірко, про що трактував полковник, коли вони сиділи над ополонками.— «Ми програли битву, а не війну», як твердить справедливо пан гетьман, і загодя нам не пристало складати руки,— переконував він Сірка вже в горниці сотника, за дамницею, коли вони совали бібулки по шашниці.— Чи ти навмисне тоді, даруй за цікавість, лишив у Боровиці пана Павлюка, пішовши на ловлю Лаща? — перескочив він, спантеличивши гостя.

— Як ви могли подумати таке?! — аж обурився Сірко.— Адже я був посланий гетьманом, із батовами немічних і ранених на Січ для набору охочекомонців, а Лащ гнався за мною.

— Ти не дишперуйсь, що про нас тільки не патякають всякі людці злостиві, щоб зганьбити,— похитав Дорош головою, маючи щось на умі.

— Думаю, повірите мені, що не ляк і не якісь презорні оглядності послали мене тоді з Боровиці і тепер стримують на збоччі подій, а непростимий гетьманів гріх, що обманув поспольство, замінивши ненависне сполеченству ляське панство своїм старшинським. А спай із ханом та царем?! — з серцем відповів збентежений Сірко.— Автономне самоврядування хіба не те ж підданство?

— Не підданство, а відбиття від шляхти і Польщі за статтями домови! — нетерпеливився Дорош.— А без чільних людей, отаких тямущих в баталіях, як твоя милість, не жиє на світі ні одна держава,— аж почервонів у гніві господар,— а ти — панство!.. Не буду ж я, приміром, зі своїми рубцями незагойними рівнятися з джурою Тимком?

— Рівнятися, мосьпане полковнику, і не треба, але, даруйте, хай він, хоч і джура, обере вас паном і поводирем натимчас, до нового обрання, а не за примусом, по нужді, після вузької ради визнає за пана напостійно, на віки вічні, як у бояр чи шляхти,— гарячився і Сірко.— У нашого козацького люду з Божою милістю царем та його боярами-апостолами путі різні. Наш люд хоче вольної волі й державної незалежності та особистої, і від чільника-старшини, і від своїх та чужинських гнобителів-сусідів, що прагнуть його ошорити і запрягти, як ото приміром запрягли своїх хлопів шляхтичі чи нещасного московитянина і всіх загарбаних сусідів-інородців бояри.

— Богові, брате, Богове, а бикові — бикове, без пана держави не буває, як і без холопа,— гарячився Дорош, вихопивши з рота довгу зігнуту люльку.

— Не мені, неосвіченому, з вами сперечатися, але чував я, що і тверчани, і псковичі та новгородці керувалися вічем поспольним і чільців запрошували лише на час війни, а по ній ті жили, як і іні сполечани, утримуючи себе самопрацею, хоч і звалися воєводами. Це і для нас покін!— уже не стримуючи гніву, вимовив гість.

— Бачу, що не переконав я тебе,— після роздуму, перемінившись, завершував розмову Наум Дорош.— Я не суддя тобі, а ти мені. Бог нас розсудить, але маси тлумної, впевнений, без примусу в державі утримати нині не можна, а ще при отаких сусідах, як у нас. То не згадуй лихом, і давай вип'ємо на прощання. Хай щасною буде твоя путь!..

В посічневий тихий, але морозний ранок, по двотижневому гостюванні і «ревізуванні», від'їхав Сірко з джурою Лавром від Наума Дороша до Ніжина в супроводі Михая Миклашевського, прохолодно, хоч і вдячно попрощавшись із господарем. І погода була заздрісною, і дорога насаненою, тож їхали якийсь час скачем, а коли коні зігрілися, перейшли на ступу.

Михай Миклашевський, як зрозумів Сірко, намагався згладити суперечки в Стародубі. Він радив Сіркові, все більше входячи в сердечну розмову, не сторонитися від подій, а їхати до Богуна в Брацлавщину чи в Пінські ліси і шукати там визвольних трапунків, або й у Січ — погукати охочекомонців та піти з ними гетьманові, а найпаче рідному людові в поміч.

Сірко зрозумів із мови пана Михая, що, не дивлячись на сварки з Наумом Дорошем, він у них і в шані, і в повазі...

— Нужда, мосьпане Михаю, кажуть закони змінює,— нагадав Сірко слова Сулими.

— А так, але в тутейшої спільноти при самоврядуванні за гетьмановими універсалами і настановами нужда не така вже й крайня, пане Іване.

— Гетьмановими чи писаревими та генеральними? — спитав Сірко.

— А ти, рицарю доблій, є в сумніві? — подивився Михай на супутця, примовкнувши.— Підписані вони, як знаєш, власного рукою, то упередження до них є лише шкодою, бо роздрібнюють їх цілість і моцність.

— Яка ж, пане Михаю, по-твоєму, розбіжність є між самоврядуванням в Гетьманщині і в Слобожанщині? — дошнипувався Сірко, шкодуючи, що не спитав про те Наума Дороша.

— Яка одміна? — на мить задумався Миклашевський.— По всій Гетьманщині самоврядування оформальоване, актово-укладене, з поборами на війну і військо гетьманове, з наданням рангів і станів, а в Слобожанщині воно самопливне, хоч і керується універсалами того ж гетьмана, спірне і уактоване царевими тимчасовими пільгами за відсутністю стрілецько-потужних сил, супротиву чільців і духовників, навчителів-дидаскалів і всього сполеченства покозаченого люду, зоднобіч, й із-за ногайських неперестанних находів і наскоків та непевності у послуховій вірності всілякої різношерсної поневоленої людності — з другобіч. Взяті гвалтами під колись княжий, а потім царський скіпетр і хрест, вони ще не перемололися і не зникли в черевах московських, а ждуть своєї години. А відтак і Слобожанщина наша — стіна від ординських нападів — приходить до себе. За царевими пільгами там нема поки що поборної плати на війну, на гетьманський регімент чи на стани, а лише на утримки ратушно-війтової та сотенної врядності,— неспішно пояснював Михай різницю.— Все, пане добродію, ще залежить, гадаю, і від вас, чільців нашого сполеченства,— як у Гетьманщині, так і в Слобожанщині,— та від результату ваших потуг з Польщею, Литвою, при поведенції Ханства, Високої Порти і свеїв, як чув від пана Дороша.

— Чимало ти, пане Михаю, начислив справовань для нашого сполеченства,— приязно сказав Сірко, зітхнувши.

— Таке життя наше, а перелік їх — тобі доказ,— зітхнув і Михай.

«Молодий, а тверезий, і спритний, та вишколений до біса,— думав Сірко, міряючи супутця непомітним поглядом.— Цей буде дотепнішим за нас, а в панстві і ляхів переплюне, бо, як в'юн, пролазний, обізнаний зі всіма і в усьому мас власну думку...»

Так у розмовах вершники доскакали і в Борзну, як приязні друзі і вболівальники за долю рідного люду. Борзненський полковник Петро Забіла прийняв Сірка як соратника по всіх дотеперішніх сукцесіях під Хмельницьким і як сина. Ширококостий, рослий, висушений, з пишними, посіяними сивиною козацькими довгоспущеними вусами та таким же оселедцем, він нагадував богатиря із казки не лише статурою, а й громовим голосом та розкішною ошатністю і жвавістю в рухах.

— Нікуди, доблію, ти не поїдеш, доки не погостиш у мене. Компанієць твій, пан Михай, хай відпочине у мене, ласкаво прошу, та й їде до Ніжина, а ти лишишся. Не часто за військовими справами ми маємо можність відпочити і погутарити для душі і серця. Чей же, не чужий ти мені, полковнику вдатний, в стількох баталіях мали змогу і не жити вже, то і пригощу тебе, і шляховими в подальшу путь обдарую, як годиться, не як той скнара Наум Дорош.

— Не потребую того, пане полковнику, маю своє і на гостини Дороша не нарікаю,— не хотів Сірко кидати тіні на стародубського господаря.

— Резерв козакові не перешкода, а такому, як твоя милість, то й поготів,— віджартувався господар.

Знову були ревізування сотень і залог, що мали за віцем гетьмана нібито розформовуватись, грали в дзвінку, згадували ситуації і стани в Україні й поза нею. Петро Забіла, як второпав Сірко, був також невдоволений Хмельницьким, хоч і не виказував того, бо «не час, зацний пане, розброди чинити нам». Кипіло життя і в Борзні, як і повсюди, хоч тут зіткнень із московитськими стрільцями не було, а вісімнадцять сотень Борзненського полку були готові і взимі кінно і пішо у всеозброї, з мушкетами і гаківницями, іти на баталії зі шляхтою. Лагодилися вози-дараби для батових і вужаків, стругалися сулиці, крутилися шнурівки на аркани, чинилися шкіри й сириця на упряж, кульбаки-сідла, луки і тобівки. Усе, як зауважив Сірко, готувалося на весну заздалегідь, як у всякого господаря-дбахи.

А час ішов швидко, і подорожникам, як ледь відхлинули морози, довелося попрощатися із гостинним господарем і виїхати в подальшу дорогу з баулами і тобівками всіляких харчів. Дав Петро Забіла Сіркові і добротного череса з коштами «яко даровизну», хоч той і відмовлявся. Конотоп, Ворожба, Суми, Боромля, Короча, Чорнянка вже мали свої ратуші-війтівства і охоронні сотні; подорожників приймали там отамани, війти і сотники яко знакомитих і зацних супутців, бо знали Сірка ще з війни. Були суди і пересуди, ради і поради «опіньодавчі». І основне, що Сірко повіз від них,— це переконання про невідкладну необхідність на всій Слобожанщині сув'язати охоронні сотні, дооконити їх і доозброїти та ополкувати для сполечного спротиву ногаям. Більшість сотень, війтійств, ратуш тримали охорону денно і нощно. Значнішими тут були гризоти людності і нарікання на гетьмана, що «жадної бачності» до них не проявляє. В деяких попутних містах було і по три сотні охорони, в менших — по дві, а в селах по сотні. Але мандрівці не зустріли жодного поселення в путі, в якому б не було чатних бекетів, хоч примітивної зброї і осельських чергувань.

За два місяці мандрівок Сірко достатньо набрався вражень, аж переповнився ними.

Вже коло Рибінська — Острогозька вершникам годі було перебратися через річки й низини, бо відлиги, що раптом наступили, грозили повіддю, а Біла, Айдар і сам Дон зненацька геть розлилися в окремих місцях. Їхали досвітками, коли квашанину сковували нічні морозці, перебиралися загатами, кладками, часто ризикуючи і собою, і кіньми. Через те приїзд до кумів Дзиковських-Диких був не лише радістю, а й спасінням. Дві доби сушилися й пралися з дороги обидва вершники, поки спочили і набули належного вигляду.

Щоб побути з господарем разом, Сірко виїжджав із ним до сотень, у застави. Побував і в Старобільську, і в Усерді, і в Білолуцьку та Білогір'ї, в Россоші та Біловодську, в Богучарі, Щиграх, Курську, Обояні і Суджі. Отам у сотнях та в дорозі куми переговорили стільки всього, скільки досі не говорили... Сірко бачив, як будувалися люди, обживалися і ошатнювалися на нічийщинах, займанщинах, викітчинах і вспольщинах в постійній небезпеці від ногаїв. Правда, розлив поводі їм давав передих, віддушину натимчас, але не спочин від роботи, бо толоки і спольщини велися від ночі і до ночі, дзвеніли кузні, ставилися і слалися дильові кладки, і човгали цілі днини пильщики, добре ще, що всілякої деревини було досить.

Дивно було, як тут керувалися сотні, війтійства й ратуші гетьмановими універсалами, віцами, судочинством, козацькими виборними порядками і настановами, хоч ніби й під воєводиними очима, який лише до часу терпів те не без милостивого віцу царського двору і Посольського приказу.

— Ногаї, брате, нам і горе, і спасіння, бо стримують своїми нападами спритність боярина-воеводи, Посольського приказу та самого милістю Божію царя в нашому поневоленні. Ти думаєш, по доброті ті пільги нашому людові даються царем? Гай-гай, хто б їх давав нам, коли б була сила і на нас, а не тільки на ногаїв? Отак воно: не було б щастя, так нещастя помогло. Нам би швидше пов'язатися в сотні, налагодити війтівства, ратуші, рольності, шинки, мости-перекладки, шляхи і путівці, задруги і вспольщини, а тоді видно буде, треба нам ті пільги і пожалування а чи ні,— говорив полковник Сіркові.

Робив Сірко і тут для себе висновки. На оцих забісистих нічийщинах рідний люд, обробляючи поряд із калмицькими, татарськими та іншими станами-кочами дикий цілинний степ чи випали, був на царинах зі зброєю, стояв на охоронних бекетах, сидів на чатових деревах, пантруючи і свій непосильний труд, і стрільців Білгородського розряду, що були в своїм острозі разом із воєводою Ромоданом-Ромодановським як на відрізаному Слобожанщиною острові. Різношерсне населення було байдужим до розряду лише тому, що він допомагав захищатися від наскоків ногаїв. Не сховалося від уваги Сірка, що стрільці вважали, не дивлячись на свою мізерність, всі довколи і сусідства царською власністю. Уяснив Сірко, що найбільше воєвода боїться єдності різноінородців, а тому жалує, цькує і ділить всіх на прилежачих і противних, ганьблячи останніх. Найбільше таврувалися противні ватажки, тоді як прилежачі заманювались жалуваними і становими пільгами.

— Тут тобі, брате, не інквізитори-королята, кожний з яких тягне власну дарабу чи берлин у своє воєводство,— підтверджував Сіркові висліди Дзиковський.— Оці царята в першу чергу тягнуть цареву карету, а собі вже — що впаде з неї по путі. Як я тепер упевнився, всім іезуїтам-інквізиторам до воєводських жалуваних опричників у підступності так далеко, як куцому до зайця. Щоб те пізнати, треба пожити тут коло них і поваритися, як оце я, в тій підступності.

Впало у вічі Сіркові, що тут козацький люд був совіснішим, тямковитішим, а головне — працьовитішим, охайнішим та дружнішим.

— А січовики і донці знову купно напали на Ханство і тим прив'язали ординців до домівок, не пустивши їх у поміч ляхам,— привіз увечері Дзиковський-Дикий звістку.— І чорноморці молодці — найпаче сотник Павло Часничиха та Семен Вергун. Послані кошовим Дем'яном Барабашем на сорока трьох чайках в море, вони щасливо висадилися під Судаком-Сурожем і спершу спалили місто, а потім напали на турецькі галери із хлібом та винами. Переказують,— радів полковник,— що три доби по поверненні вся Січ не прохмелялася.

Сірко уявляв, як дісталися чорноморцям в тому холодному плаванні добра, хоч і розумів, що тепер те дісталося легше, бо турки були певні: ранньої весни на них не нападуть на чайках.

— Ледь було не забув,— згадав Дзиковський згодом,— головний отаман Донського круга Ходня-Яковлів знову гостить у Коші, то, може, запорожці намовлять його піти в поміч гетьманові, як ти гадаєш, куме?

— Гадаю, що він там за вимогою воєводи Ромодана як царський і боярський наглядач,— відказав стримано Сірко.— Він тепер в услуженні цареві та Посольському приказу, а не Кругові і донцям...

— Аж так?!. Переводиться козацтво на пси, та й годі! — задумався господар.

Свято Явдохи Дикі-Дзиковські щорік справляли пишно, бо господиня мала імення цієї святої, а цього року — виключно урочисто. На бенкет-ралець було запрошено чимало полкової старшини: сотників, отаманів, скрибів-писарїв, війтів, ратушних старшин та чернігівчан. І поки господиня із посестрами ставила на столи наїдки та питва, Сірко, зустрівши Мину Джулая і Васюру Вареницю з Іваном Чорноморцем, заговорив про бої на Бужку в Меджибожі, а відтак перейшли до Збаража, який всі чотири брали приступом.

— Твої, полковнику, шнури й драбини помогли і через Гнізну перебратися нам уночі, і через обидва стави, як по кладках. А фортецю брати було півділа,— згадував Мина Джулай.— Отут би, в Слобожанщині, тобі прилаштуватися хоч натимчас, бо в добрих чільцях тут є велика потреба,— пробував він вербувати Сірка.

— Так-так,— підтримали в один голос Васюра та Іван,— потреба як ніде і нагальна як ніколи... Твій хист тут би згодився для рідного люду.

Гомоніли чимало і нарешті сіли, хоч і тіснувато було, за стіл. Та не встигли і пригубитися, як на учту прибув сам воєвода Ромодан з дружиною-красунею Оксаною. Його дід Матвій був козаком, який ще перед смертю царя Федора пішов на службу до московського тронного двору, його батько Григор, заслуживши за запопадливість і пильність боярство, став уже Ромодановським. І Григор Григорович був пильним і запопадливим, завдяки чому домігся в царя Олексія воєводства, щоправда, на землях, де частіше доводилося ховатися, ніж хизуватися й бахвалитися, щоб не чути презирливого «перекинчик».

Ще на порозі просторої, понікуди заповненої гостями світлиці, всунувшись поперед дружини у двері, воєвода палко поцілував господиню-іменинницю в уста, аж та зашарілася від незручності...

— Оце поцілували, пане воєводо,— виходила із прикрого становища збентежена Явдоха.— Оце приголубили, як чоловік і не пробував ніколи! Але й гріх на мою душу наклали.

— Не смутись, серденько,— сміявся дурнуватим гелготом гість,— я згодний відбирати назад той гріх вічно! Ось так! — поцілував він господиню вдруге.— Та дружина ж, бачиш, уже моститься наступити мені на мозоль. Маєш ось, люба полковникова, шмат алтабасу на сподню чи на сукню,— взяв він від дружини пакунок і подав Явдосі до рук.— Ех, коби-то мені трохи зняти років, а то ж у голові весілля, а в матні похорон! Го-го-го-о! — реготав як навіжений гість.

Всідалися хто де. Учта, що почалася жваво і весело, раптом згнітилася, і її взявся вести, нікого не питаючи, пан воєвода у відповідь на Явдошине припрошення пригощатися, чим Бог послав і чим хата багата.

— Не проси, серденько, і не благай,— вигукнув Ромодан.— При отакій закусі,— показував вирячкуватими очима на страви,— та в отакому товаристві, будемо слухатися тебе і пити та їсти до безмеж.

— Як вам бажається, то на здоров'я, особи урядові і скрибники служиві,— повторювала господиня.— Пригощайтесь! — кривилася вона від випитого за її здоров'я.— Атож, чим Бог послав, тим і щедрі, гістоньки хороші!

Наступила недовга мовчанка, поки трохи заїли випите і знову налили за здоров'я уже господаря: «Який він, така й жона у нього!..» Потім пили за воєводу, і його жону, і за всіх присутніх,— варениця-оковита була досить міцною. Опісля хтось завів пісню, її підхопили інші, поки не вплелися у спів усі присутні. Дзвеніла не лише хата полковника, а й навколо лунало, неначе на Великдень. Одні ще співали пісень, інші почали грати для передиху в кості, в дамки, в угадай-бійку, в нарди і замороки-шахи за підказками господаря. Завітали в хату два скрипалі і, трохи з'ївши та випивши, прийнялися грати і до пісень, і до танців.

Нарешті жінки пішли в покої розглянути Явдошине гаптування, а чоловіки встряли коло воєводи в палкі й гарячі розмови. Пан Григор був у настрої від уваги до нього і хизувався своєю непересічною обізнаністю «у справунках дипломатичних і військових». Його висліди були незаперечними й категоричними, отож Сірко, присівши на лавиці, слухав його уважно, хоч і вдавав збайдужілого і захопленого смоктанням подарованої йому напередодні Явдохою грушевої люльки з довгим вигнутим чубуком.

— Хіни,— вів розмову мов заведений Ромодановський,— чисельніші за нас і старші, кажуть, всіх на землі, а і в них ворохобства бродять. Ще при цареві Михайлові, милістю Божою, царство душі його благородній, заколот у них призвів до втечі самого імператора, а вождь повстанців Лі Цзичен, захопивши столицю, і тепер імператорствує. У нас, московитів, те неможливе і неприпустиме. Ми з тим розправимося, як ото з Колотником чи із псковитянами, новгородцями та іншими бунтарями. У нас тепер сила і послушенство в державі його царської милості, слава Богу. Нам лише противні сусіди, а найпаче паршиві ногаї і ординці, а на спаді — поляки та литвини-жмуди стоять на перешкоді, але то тимчасово, бо благості і щедроти милістю Божою царя Олексія жалувані і хрещеним, і нехристам незлічимо великі, як і церкви та духовники цареві.

Сірко, що з першого погляду не злюбив воєводу, не виказував того нічим, уважно слухаючи його балаканину та суперечку з господарем про заколоти. Слухав і був усім єством на боці Дзиковського, хоч той багато чого недомовляв, як і його сотник Іван Чорноморець, коли засперечалися про освіту в Московії.

— Що оті дяківки, братські школи, колегіуми, які і я пройшов, оті друки твої, полковнику? — заперечував воєвода господареві, стримуючи себе.— Розвели їх і гетьмани, і єретичні ваші отці духовні на ляський та латинянські кшталти повсюди, а для чого, питається? Чорному людові наука ні до чого, вона хліба насущного йому не дасть. Ще чільцям двірським і духовникам, може, необхідна, але часто і їм шкідлива, як знаю по своєму синовцю, що у Київському колегіумі разом із гетьмановим Юргієм-Єврахом навчається. В тому вишколі, найпаче в Київському, за твою ж платню-пожертву тобі ж зіпсують чадо всілякими вольностями,— робив він паузи.— Ні, я не перечу, пане Іване,— заспокоював він Дзиковського.— але, повторюю, ті вишколи без модного війська ні до чого. А пощо те вишколення жінкам, що самим Богом покликані слугувати нам і родити дітей? — притишив він голос.— А зараз, за гетьмановим віцем, вони ще й правовимогливі у контроверсіях.

Сірко не встрявав у розмову, не стримував воєводу, як інші, лише уважно слухав. Коли розмови знову почали точитися навколо вишколів, церковних наділів і духовних справунків київських єретичних екзархів, воєвода, паплюжачи їх, дійшов і до «матері міст руських».

— Якщо Києва з його Лаврською первопечерністю і Софіївською духовною всекорінністю не можна перенести в первопрестольну Москву, то їх слід знищити, як тлумачать наші придвірні мужі і патріарх Никон з духовенством,— звеличував і хвалив боярин все колоцарське як найсвятіше.

Ромодановський вважав, що Київ мусить передати тепер «ознаймення матері міст русинських первопрестольній Москві та її патріархії з усією первісністю, одвічністю і матірністю в докорінні і витоках».

— Адже Москва як-не-як,— твердив воєвода,— третя по Римові і Візантії держава — як не нині, то завтра. Царство могутнє і самодержством, і святейшим Синодом, і приказами та ізбовими земствами, боярськими думами і старостатами...

Не спинити було Ромодановського, підготовленого заздалегідь. І тільки запросини Явдохи приступити до другого обіду, підтримані мужем, перервали його просторікування. Та мовчав він недовго, бо насамкінець звернувся до Сірка.

— Чули ми, пане воєводцю, і тут, і на Москві, що ти скусний і вдатний привідця і герцер, то від Божою милістю царя передаю тобі пропозу пристати на службу його первопрестольності за щедрий жалуванок і маєстатство хоч би й отут, в слобідських землях. Милосердя царські гарантую,— поклав він руку на плече Сіркові по-панібратськи, аж той зіщулився від огиди.— У нас, чим служіння більш послушенське, тим воно більше поцінюється,— грузно всідався він за стіл, ждучи відповіді.

— Подумаю над тим, пане воєводо,— сказав Сірко, ледь стримуючись від обуру.

Пили знову за іменинницю і за всіх прийшлих, за Явдоху святу і весну повідну, що дала передих людям від ногаїв, пили за міць війська тутешнього і охорони зискові. Ромодановський без тосту, саморучно налив собі щедро, спрагло і до огидності жадібно перехилив повного лугаря з перцівкою.

— А що ви вболіваєте за Україну, то марниця,— заплітався у нього язик.— Ми прихилили Хмельницького, невдячного цареві, і його кращих старшин, а з ним і народ ваш під милостиву руку пресвітлого царя великої Русії приберемо не натимчас, а назавше, хоч ви того й не хочете. Всіх непокірних смердів, холопів, сіром і рукомесників, як і їхніх чільців, ми знищимо до ноги,— подивився він п'яно на застільців.— І при тому зведемо, як кажуть, одним стрілом двох зайців: і оті вольності всілякі, і непокори та непослушенства. А як же? Чого б то, самі помисліть, холопи-московити жили гірше холопів-гетьманських та донців чи ще когось там, переймаючи їхні дурні домагання врядувань?

Недарма кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці! Ромодановський що далі, то розв'язніше бахвалився, вмовляв і настановлював, хвалив і паплюжив, все в нього ділилося на чорне і біле, на ворожо-супротивне і приязно-покірне.

— Панькання з козаками, зосібно з вашими та ще там якими,— то, шановні мої служиві, данина становиську та часові, і нерозумно вам, чільцям, надіятися на оті вольності. Говорю це вам, як старший станово і літами врядовець царя і держави і як братець по козакуванню дідизному.

Сірко, перепросивши присутніх, як знову вийшли із-за столу, запалив люльку-файку і присів на ослінчику надворі під вікном поряд із ганком, на якому грузно всівся і воєвода. Повний обуру від почутого, Сірко не йняв віри нецнотності воєводи як державця, а той говорив, уже мішаючи розповіді з матюками і непристойностями.

— Дівуха, скажу вам, мед з молоком, спіла суниця, малина в сметані, і то ж перша, зважте, ніч у неї! Ні, братці, не задарма, хоч, як боярин і воєвода, мав належаче мені право. Оплачував і перстеньком, і намистом, і алтинами, а холопам — де їм те взяти? На Московщині противних у стайнях порють або на псарні прикінчують, а тутай, за тими пільгами та самоврядуванням, вони не в обиді, і живі, і знак матимуть, що з боярином і воєводою поспали. Богові, братці, Богове, а бикові — бикове. Вас губить народовладдя, ви не ведете, яко пастирі, паству-череду, а йдете за нею, кермуючись її забаганкою,— тикав він, уже повісивши п'яну голову, пальцем у простір.— Семибоярство, хай буде вам знано, допустивши проклятих ляхів-латинів на Москву по Шуйському, показало нашим отцям, що без сокири й канчука в єдиному п'ястуці, яко скеровуючих і караючих, поспольства і сполеченства приречені на загибок. Ось чому ми воліємо краще милосердно брати із Никоном, аніж давати щедро із марнотратцем Аввакумом! Це треба втямити, як благодіяльний, милосердний принцип усіх великих правців, починаючи від Риму й Бізанту.

Сірко чув у виказах Ромодановського щиру певність у власній зверхності, як Божій, благодійній, покликаній самою натурою «царевих служивих людей», як «гасло» — клич чільців у всякому царстві — допомагати щедротно всьому, що сприяє ойчизні-державі, і знищувати до коріння все, що встає на її путі.

— Угодовці-старшини ваші за службу та вірність цареві переведуться в земельні, станові, дворянські, боярські і воєводські посади. Отож перемикайтеся, вчіться нових метод і глаголів царських наших, оминаючи і забуваючи ляські і латинянські словеса у вашій мові і тлумні самоврядувальні звичаї,— наголосив Ромодановський, ніби аж співчутливо журячись долею присутніх.

Боячись «не шпетно» зненацька не втриматись, зірватися і мимоволі встряти в полеміку з воєводою і боярином, Сірко разом із Іваном Чорноморцем, змовницьки переглянувшись, відійшли ніби оглянути полковникові будівлі.

— Оце тобі і спідка, і виворіт боярської ферязі, Никонових риз, воєводського жупана, царського тулупа і чорносошної сорочки, як і всея великої Русії в гетьманових потрактовках із царем,— промовив Сірко, коли вони відійшли від хати геть.— Пропав кумів ралець нізащо з-за цього ясновельможного кнура.

— А так, пропав, але тобі, отамане зацний, на користь, думаю,— подивився на Сірка Чорноморець, набиваючи тютюном люльку,— тут не один нині ралець пропав, бо дещо й зискливе є,— почав викрешувати він трутом вогню.— Надіялись спочити і дещо купно побалакати, а він, нахаба, всю кашу споганив своєю пихою і теревенями. І бач, переконаний, що всім оте його просторікування до вподоби.

— Коли б то лише просторікування,— пожвавив вогонь і Сірко в своїй люльці.— То, козаче, як видно, стулка усіх наших стосунків у самоврядуванні і автономії за пактом в Переяславі...

Стояли мовчки, палили люльки, і кожний думав своє.

— Кажеш, очерствів, товаришу,— зітхнув Сірко.— Всі ми очерствіли, а я ще так осатанів, що ледь стримав себе, бо не дай Боже, що й робив би, а найпаче з воєводою і його милосердним словоблудством. Немає в нас сили належної, і тим користаються отакі захланці.

— Що захланці, то істинно, а що не маєш сили, то дарма нарікаєш на себе, думаю. Я також часто потерпаю від ошаління, але щоб отак шалів, як ти в очах, то не вмію. Тяжким поглядом Бог тебе обдарував.

— На жаль чи на щастя?

— Думаю, на щастя, бо нам той шал ой як треба тепер,— по роздумі відповів Чорноморець, щось розмірковуючи.— Сідай, посидимо на оцій лавиці, отамане,— запросив він Сірка.— До чого дійде в нас — передбачити несила. Адже оцей кабанюра з царем на вустах зробить нас служками і підданцями, а до всього — він певний, що інакше й бути не може.

— Тяжко передбачити, але до чогось дійти мусить,— подобався Сіркові сотник.

— Різний ми люд з московитами,— вів, зітхнувши, сотник,— наші козацькі чільці виростали із козака-рядовича за кміт, тямковитість, вправність і здібність, а у них вони спадкові слуги або найманці і плазуни-холуйники, як ось пан Григор. У них підлеглі — лише власність, тяглова худоба, товар для продажу й купівлі, як і в ординців. Ми з паном Миною Басюрою і іними сотниками і війтами та отаманами козацькими отут, в Закурщині, в. Забоянні, в Посейм'ї й Осколлі, в Зафатежжі й Щиграх, зварившись на помежжях, зробили висновок, що московитські людини і мислять, бідні, по-іному. У них пан до вищого стану належить, вони і Бога, і пана кличуть господином. Нарікати на нього навіть не сміють, бо те єресі і святотатсву рівне. Їхні пани якоїсь святості для сіромного життя не допускають, про громадське-спольщенне право і говорити не можна, бо все в них господинове і цареве.

— Що ж нам робити, по-твоєму? — спитав у заклопоті Сірко.

— В першу чергу, як думаємо, ошатнювати, ошколювати, оконювати, озброювати людинів своїх, освячувати місця церквами і дяківками, добуваючи користь і з гетьманових віців, і з царських пільг, зміцнювати їх спольщинами, сотнями і полками. Немає, пане отамане, доста в нас військових стратегів, тому все сув'язується тут самопливним способом та ще під неперестанними наскоками ногаїв і ординців.

— А де у Слобожанщині те найнеобхідніше? — щось думаючи своє, спитав Сірко Чорноморця.

— Гадаємо, в Поореллі, в Поосколлі, в Пововчанні, на Валуйківщині — на вгамарованих ординсько-ясирних сакмах теперішніх,— тішився сотник, що співбесідник метикує над сказаним.— Людолови тепер обходять Білгородський острог то з одного боку, то з другого, а воєвода Ромодан, як переконаний пан полковник Дикий, радий тому. Я так розумію, що козак козака мусить в першу чергу розуміти, а тоді вже узгоджувати розбіжності. Так от нагальним нині є зорганізування нових полків із сотенних міст і осідків, для цього велика потреба є у військових отаманах.

Якийсь час сиділи мовчки, потім згадали про бої з ляхами, сидіння в Азаці, про полеглих, яких було не перелічити.

— Гори, пане отамане, із них можна було б скласти, а чого домоглися? — по мовчанці журливо сказав сотник.— Пшик, та й тільки! А кращі мужі в землі! І жінки теж: Олена Завистна, Марія Богуславка, Настя-Роксолана, Маруся Чураївна,— шморгнув він носом мимоволі.— Жоден люд на землі не поклав стільки офір, як наш!..

— Мусимо вижити, пане сотнику, серед отаких сусідів, вистояти якось,— зітхнув і Сірко.— Тішуся, побратиме, твоєю розмислістю і стійкістю,— зауважив згодом,— а чому ти у воєводи — не розумію.

— Перше, як прийшли ми до резону, є конча необхідність тутейшого зорганізування,— після мовчанки сказав Чорноморець,— а друге... Жінка, дітей шісток у мене по Азаці, мушу хоч трохи підняти їх, бо зміна ж росте, а без неї до чого ми доживемося? Та й родина сюди перебралася, то ото воно все докупи й зійшлося...

— Дякуємо щиро,— почули співбесідники голос господині,— що не погордували-сьте, пане воєводо, і навідали нас,— випроводжала Явдоха з чоловіком геть охмелілого гостя і його дружину.— Приготувала-м тутки ось трохи дарунків, то не осудіть, будь ласка,— дала Явдоха воєводисі до рук баулку в полотні.

— Атож, атож,— басив услід дружині Дзиковський, підтримуючи воєводу,— не погребуйте, вельможний. Дяка вам за приїзд, пане воєводо, і за дарунки іменинниці. А за те... не переймайтесь, бо службу мої козаки, як знаєте, несуть справно і вдень, і вночі, та й посполиті ж постійно на бекетах.

— По-го-во-ри-и з па-но-м... на-ле-жне... забув я-ак?

— Неодмінно, як волієте! Сірком він пишеться.

— До-гу-лю-й-те-е со-бі-і на-а здо-ров'-я-а! — поліз у берлин за дружиною воєвода.

— Їдьте щасливо з Богом! — кинула вслід і своє слово Явдоха, якийсь час проводжаючи берлин очима.

Мов мари якоїсь збавилися і господарі, і гості, як воєвода від'їхав. Зійшовшись знову у світлиці, заговорили по-родинному тепло і довірливо.

— Ждала-м, добрі гістоньки, черницю-посестру Олену, як кожного року, а воно, бач, яка Олена, воєвода вперся зі своїми цілуваннями, дарунками та гутіркою.

— Не криви душею, Явдошко,— кепкував з дружини господар,— бо всі бачили, як ти розцвіла, коли він тебе поцілував. Сам воєвода, не хто-небудь!

— Він і цілуватись незугарний,— відбилася від чоловіка Явдоха.

— Запрошував його для годиться, а він, бачте, прикотив, то мусіли, любе товариство, вже гостити, бо ж як-не-як воєвода,— виправдовувався Дзиковський, підставляючи сулійку з перцівкою до Басюри, що любив наливати келишки.— Дізнався б, що не запрошений, біда була б.

— А так! — погодився хтось із гостей.

— Боявся я за тебе, куме,— скосив очі до Сірка Дзиковський.— Слава Богу, що ти змовчав, дякую тобі. Дуже хоче воєвода, щоб ти згодився стати йому в пригоді отут, у Слобожанщині, то, може, очолиш полк десь на ординській сакмі хоч натимчас? Сотні і залоги є, і є крайня потреба зорганізувати, згуртувати і настановити їх і для захисту людності від ногаїв та ординців, і для спаю козацтва тутки,— аж лякав він Сірка тією порадою.

— Несподіванка то для мене, куме, не знаю, що тобі й одказати.

— Помисли над тим, доблію, дуже треба ти тутешній людності, найпаче нині,— притишив голос Дзиковський.— Мусимо видлублювати користь і з часу, і з пільг та віців...

Знову сиділи як одна сім'я, в застіллі, але вже не пили, а більше говорили, перекидалися оповідками, поки ще заповзятіше та дружніше не заспівали. Заводила сама господиня. Пісням її ніби й краю не було. Журливі переходили у веселі, веселі переливалися у сумні. Сірко, відводячи душу в рідній стихії, зауважив уже не вперше, як у жовтаво-карих очах куми ховалися і палкість, і розум, і потаємність, і веред, і особлива ніжність, як вони запалювалися якимось очарівливим блиском з надр душі, осяваючи присутніх. Сірко навіть потай заздрив кумові...

Геть пізно увечері господарі випроводжали на конях і фірах гостей з обійстя. Явдоха їхала на своєму сивому аргамакові так, ніби вона в кульбаці і родилася, ніби була не жінкою, а добрим козаком.

— Не дивуйся, милий куме, я вершницею всі тутешні креси змережила літками, людинів наших прилаштовуючи повсюдно,— остуджувала вона Сіркове захоплення.— Софія твоя не гірше мене їздить, як знаю, ото лише горе, що хвора вона та трохи обважніла...

Сірко з гіркотою згадав дружину і аж зітхнув.

«Підмінили Софію молитви отця Вустима,— пронеслася думка,— зовсім не тією стала!..»

— З московитами нам не по путі, Іванку,— встряла Явдоха в розмову.— Я тут надивилася на них в роз'їздах по помежжях. Темне і безпросвітне рабство в них, худобиною живуть у бояр, волами замореними працюють на своїх господинів. А що черниця Олена мені оповідала про них, то ти, муже мій, і сам же чув не раз. Не розумію, чому вона нині не дотримала звичаю і не навістила мене в день іменин, як завжди? — згадала турботливо.

— Путь неблизька, та й путівці повіддю вкрилися, то не ризикувала тебе віншувати,— роздумливо кинув Дзиковський, пустивши коня скачем.

Споночіло, як провожаті повернулися додому. В хаті їх чекали білолуцький сотник Симон Павлуха і кантемирівський — Іван Чорноморець, але не вони привернули увагу Сірка, що залишився у Дзиковських на ніч, а черниця, що вийшла із куховарні, як лиш господарі зайшли до хати.

— Посестро люба, дорога моя Олено! — кинулася обнімати її на радощах Явдоха.— А я не знала вже, що й думати, як ти тут не появилася в мій святочний день. Спасибі тобі, люба, і хай Бог береже тебе довго на радість бідному людові! Голодна, напевне, з дороги? — спитала співчутливо.

— Ні, під'їла тепер ось, поки ждала, слава Господу нашому і святій Явдокії Преподобній,— перехрестилася Олена, нагадавши Сіркові Софію отим триразовим хрещенням.

Сухувата, але жилава Явдошина гостя була долітня молодиця, невисокого зросту, скромно, одначе добротно і тепло ошатнена в темний адамашковий і габиновий одяг. З чималим мідним хрестом на срібному ланцюжку-ретязьку, вона видалася Сіркові галахурною святенницею. Та згодом її великі чорні очі на чистому вродливому лиці і пов'язані темною хусткою білі коси скрасили перше враження, а трохи сьорблива неспішна мова з оканням — геть поміняла його.

Вже потім він дізнався, що досить освічена навіть у латині та греці, ота галахурна святенниця була онукою чи не екзарха і настоятеля собору Теодора Стратілата у Новгороді, а дочкою ніби боярині Теодосії, після постригу — ігумені, яка замінила їй матір, як та преставилась, у чернечому монастирі.

Та найважливіше було те, що зразу по новгородському заколоті, як Никон став патріархом, її, ігуменю, було заслано схимницею в Арзамаський чернечий монастир, яко єретичку-розкольницю, для спокути гріхів і охрещення іновірців та інородців. Оте місіонерство і давало їй віддушину для прочанства і блукацьких мандрівок во ім'я Спасителя.

— ...Никонові антихристи в гонитві за вигодами та становими благами, як і всілякі бояри та іні опричники,— говорила вона неспіхом, коли всілися знову в застілля,— перестали слугувати своєму чорному людові, найпаче новоохрещеним чи ще не охрещеним інородцям московського розбійного царства,— хрестилася вона двопально, на польський кшталт.

Сірка дивувала її мова, що лише оканням відрізнялася від київської, але й це пояснила згодом гостя.

— Великий Новгород, як і Нижній, в словоглаголанні були прокиївськими, а не московськими, хоч те тепер всюди виживається всіляко. В Московськім вертепнім царстві, що служіння більш собаче і лакузне, тим воно більш поцінне і оплатне. У великорозбійному приказі герої не Мініни і Пожарські, яко боронці, а сатанні Малюти й опричні розбійці. Їхні глаголи Езопові, богохульні, як і богослужебні книги, вони опоганили нашу, а тепер і вашу церкву тщаться споганити. Тому жодної мови, жодних трактатів із дворянами, воєводами, боярами-плутами і п'явками, з антихристовими синодниками, окрім тих, що примкнуть до ущемлених, бути не може! — аж лякала черниця Сірка своєю мовою.

Говорила вона так запально і переконливо, що не вірити їй було неможливо. Ненависть до царату і гріховної церкви бісівської її розпирала несамовитістю і шалом.

— І ірод Олексій, і словоблудний Никон та їхнє воїнство Христове виголошують: «З нами Бог, покоряйтеся Господу нашому і глаголам нашим»,— і, як нетопирі, смокчуть кров робучого людина неперестанно аж до його гибелі. Я бачила в путі сюди людинів у колодках, під батогами, на ланцюгах, виморених, і не лише дворових оброчних, а й зданих на відробітки чорносошців, приписних рукомесників, інородців: калмиків, башкирів, казахів і навіть козаків. По якому резону, питається, людин людинові має слугувати, яко віл? — оглянула вона присутніх.

— Цар Олексій і Никон храми будують на Москві і тим догоджають заповідям Господнім,— докинув Дзиковський.

— Ірод возводив храми, будував бастіони-остроги, підтримував навіть рукомесників та митців усіляких, та не знімає те з нього тиранства і катства, хороший полковнику, а Никон,— спинилася вона,— тщиться месіянином бути, а благословляє четвертування на Болоті в Москві, шибениці освячує, катів напучує одягати тюрики-мішки смертні, повінечні оброки терпить, владикою себе величає всея і всея, обклади дере із мирян, а люд в голоді живе. Для них що більше оброчних робіт, тим менше має сил простолюддя для обуру, спротиву і втечі в Сибіри або на вашу Січ,— знову перехрестилася Олена двопало.— Он чернігівський полковник відбудував Троїцько-Іллінський монастир, заснований ще Антонієм Печерським, а де тепер Степан Подобайло, ваш гетьман, знаєте?.. Не знаєте! А його вбито більше року тому! І з вами так буде, коли не захистите себе від варварів і убивць!

— Їхній хрест,— продовжувала вона,— над булатом ассійським зиждно стоїть або в їх гріховній длані ховається, а молебні, словеса духовні не від Бога Всевишнього, а від калити і мошни! Вони, яко чума і холера, заразні,— знову заговорила вона неквапом.— Без розорення московського лігвища не жити і вам, козаки і козачки, і іним сусідам-інородцям та іновірцям на землях своїх! Тож кличу вас іменем Божим і Святої Богородиці, з'єднуйтесь, гуртуйтесь, сполучайтесь у сув'язь, гостріть сулиці, мечі й сокири-алебарди — і на супостата-царя, який святотатно присвоїв собі милість Божу в самодержавстві, на Никона, в гріхи та єресь загрузлого, та на їхні заблудші воїнства, бо буде вам те, що тверчанам, псковитянам і великоновгородцям з їхніми вічовими дзвонами, старійшинами і духовними пастирями та мнозіми інородцями, які згодилися з ними, нелюдами, трактувати по-людськи,— сьорбала Олена із уст оту нестямну проповідь.

— Киньте їх купно,— продовжила, перехрестившись,— яко фарисеїв лицемірних, в геєну вогненну, бо в словесах-глаголах їхніх трактовок лежить приховано трутизна підколодного змія в медовому єлеї,— знову осінила Олена себе хрестом.— Ніхто так не вмів і не вміє по-римлянськи ділити супротивників і розривати їхні спаї, щоб володіти ними, як те вміє московський вертепний двір. Тільки стара господня віра, віче з вибранців і його дзвони мусять владарювати і ладувати людинами у кожного з наших народів на одвічних їх землях,— аж засинала вона вже від утоми.— Покажи мені, сестро Явдохо,— обізвалась по мовчанці,— мій постільник, бо з дороги зморена я,— обтяжено звелася і, вклонившись усім та осінивши себе хрестом, проказала: — Відійду я, добрі миряни, славте Пресвяту мученицю Євдокію і лишайтеся з Богом та його заповідями!

Якийсь час застільці сиділи приголомшені, мовчки. Похмілля давно вивітрилося, прохолодний вечір хати не остуджував, лампадка горіла рівно, осяваючи таїнством вечері і особливої рідності однодумців.

— Отак: у московському царстві невдоволений кожний посполитий, та навіть і люди з вищого стану, а воно собі міцніє і шириться, хоч попередження пані Олени про судний день, мабуть, дуже слушні,— запалював Дзиковський морочно люльку по приголомші.

— Пан Петро Забіла, гостинно приймаючи нещодавно мене у себе, казав,— вирік у задумі Сірко: — «Все моє»,— впевняло злато. «Все візьму!» — прирік булат. То, думаю, перше нам треба мати отой булат.

— Отож про булат, куме,— обрадів господар,— від шляхти ми, думаю, якось відірвемося, а ось тут, у Слобожанщині, настають події, може, й не менш важливі з огляду на судний день Олени. Пан воєвода, як бачили, самохвал,— заходив господар здалека,— часом і палочник: стрільців у поруб-бурдей ні за що саджає, голодом морить, привласнюючи царську казну. В його домі майна всілякого — не приведи, Господи, стільки, як і у всіх царських регіментаторів, але чує він себе ображеним і обійденим, бо на тому белебні перебуває в постійній небезпеці, як не від ординців, то від стрільців власних. Тому й згодився на сув'язь сотень по ординських сакмах і ромоданах у полки, а нам те більше на руку, ніж йому. Отож,— повторив він,— хоч як ти, куме, потрібен на Січі чи й гетьманові, але тут ще більше — зорганізував би полк із решти охоронних сотень, то й був би він твій булат...

— Не хотів би я присягати цареві й боярам, хоч би й для якоїсь конечної мети,— відповів по мовчанці Сірко.— А ви мене штовхаєте з вашим боярином до цього.

— Про присягу чого турбуватися? — обрадів Симои Павлуха, обізвавшись.— Був би полк із отих сотень, а від присяги можна і відмовитись чи якось відтягти її до отого судного дня...

— Все можна, куме, як захотіти,— продовжив Дзиковський.— Відаємо, що ти в нас делікатний, але ж і справа ця нині делікатна. Треба все зробити спішно і без розголосу, поки цей злодіяка і казнокрад бачить в тому лише жертву, якою зніматиме із себе гріхи перед царем за людоловство. Закрив би ти всі сакми ординські в Слобожанщину одним своїм іменем «шайтан».

— Треба на те, куме, згоджуватися,— встряла Явдоха,— ми тут межуємо з московським людом,— гріла родинним поглядом Сірка,— то всього за роки надивилися. Деякі московити, чув же, бідніші за наших викітчан-осідців, а що тих кровососів у них на тілі, то як бліх на поганому псові. Тому й тікає, найпаче безсімейний московит, від дворянина чи боярина світ за очі, тому він до хижості злобивий, розбійний і злодіюватий. А та матерщина стоколінна із соромітщиною, що й від чад не ховається.

Мова перейшла на інше. Згадали ченця Григорія з Чудового монастиря, Лжедмитрія, якого було вбито в Калузі у Тушинському таборі, Івана Разю, ворохобства у Пскові, в Новгороді, соляні бунти, свейського посланця Франца Меєре, що зачастив до Хмельницького, польського емісара Песецького, Шабаші-бея Мухамедового і Наїм-бея турецького, що привіз найбагатші дари гетьманові на верблюдах. Говорили і про своїх простолюдинів, які в Слобожанщині живуть самоврядувально, користуючись пільгами і не бачачи завтрашнього...

— Кажуть, гетьман тепер податками всілякими обкладає люд і на волостях, і в містах, як ті бояри,— нагадала Явдоха присутнім.

— Війна, кумо, на смерть, то треба ж десь брати статків для неї,— заступився Сірко за Хмельницького.

— Війна війною, а віддавати люд на поталу боярам за срібні старшинські гаразди — гріх непростимий. Недарма ж кобзарі його проклинають у думах,— стояла на своєму Явдоха.

— Та ще ж не знати, добрі люди, куди воно поверне,— заперечив Сірко.— Хворий тепер і недужий, кажуть, пан Богдан.

— Отож і біда,— озвався Симон Павлуха.— Що буде, коли й гетьмана не стане? Був я, пане Сірку, в Дебрянську сотником до приходу полку Мещерського, то набачився,— скаржився Симон Павлуха.— Злодійство почалося вже з першого дня. До жінок наших та дівчат, даруйте, пані Явдохо, в них тваринна похіть...

— Оце і є найболючіша біда нашого жіноцтва тепер,— глянула Явдоха на Симона Павлуху,— а ще коли чоловіків і молодиків вибито на війні, то лихо одне, та й годі. Хоче не хоче, а час дівчині, даруйте, приходить, то лізе під москаля, мов заєць у пасть полоза. Он у Білгороді покриток уже чимало, а це ж лише квіточки, то якими будуть ягоди, можна собі уявити. Оксана Ромоданова — і та скаржилася мені потайно, що, як бояринею стала, рідних батьків може прийняти в себе лише таємно, коли воєвода десь відлучиться. Аж сльозою, бідна, облилася. Ота матерщина їхня, сороміцтво, шельмування, підступність і зневага до цноти — ведуть до розтління, розбещення і баламутства.

— Про магдебурзьке право воєвода своєму війтові і згадувати зарік, як той нагадав йому за вимогою сполеченства,— згадав своє Дзиковський.— Таж нам навіть ляхи не чинили в тому супротиву. Кажуть, що і Силуянові Мужиловському те не благословив цар у Москві для Гетьманщини.

Сиділи ще чимало в застіллі, жували і пережовували новини і лиха люду рідного, обмірковуючи і повертаючись до організації полку в Слобожанщині. Іван Сірко, випалюючи люльку перед сном, гризся і отим полком, і влаштуванням синів, що були загатою в його припустимому прийдешньому чільстві.

Встали в другодень нерано. Лише Олена та Явдоха потиху поралися по господарству і в куховарні. При «Отче-нашеві» всі молилися за святого мученика Теодора і мучеників збіглих та порубаних, в колодках, в ланцюгах, під канчуками, уярмлених — хрещених і нехрещених. Для Сірка черниця Олена була Христовим воєводою в спідниці. Одягнута скромно — в грубосуконну ворсисту байкову сукню, на грудях мала того ж хреста, а на ногах — доладні шкапові постоли, підв'язані шнурами. Поновилися вчорашні розмови в застіллі.

— Чули, мабуть, миряни мої хороші, що на Москві всяко ганьблять Сильвестра Косова і преподобного архімандрита Тризну яко єретиків, вимагаючи від них підлеглості сатрапному Никонові, який самочинно нарік себе патріархом без благословіння патріарха Константинопольського,— була знову мов заведена Олена.— Недужий, чувати, Косов по тій причині і по вині гетьмана, бо той не хоче перенести свій регімент до Києва і захистити святі храми Божі від наруг, а найпаче від московитів. Зажерливе користолюбство, бездушність і бездуховність, розпутність, брехливість, лукавство, облуди, підлабузництво, непорядність і несовісність — їхня натура, а особливо дворян, воєвод, окольничих, думних і всяких лжеслужителів церкви Христової, що й обряд сочетання-браку творять силою, вінчають словесами Бога за наказами стольника, окольничого, боярина і воєводи, благословляють першу ніч жони з її владикою, а в суди жінок не допускають, яко тварин безмовних,— горіли очі Олени від переповненості обуром.

— Миряни мої! — мов наставляла присутніх благально.— Всякі Божі люди на землі за святими заповідями мають жити у своїх власних державах, малі вони, чи більші, або й найменші, не зазіхаючи на чуже, бо тільки так один народ не буде гнітити і грабувати другого. Що ж до царів московських та лжехристових никонівців, то вони, мов пошесні моровиці, мусять, що та Картагена, бути дощенту знищені, бо без того ні захланні загарби, ні антихристові святоблудства не припиняться ніколи,— робилася аж пророчою Олена.

— В незнищених їхніх кублах хто б не оселився, буде тільки сатрапом та неодмінно тираном, бо все сусідське вважається там своїми споконвічними ойчинами, як тепер цар-ірод Олексій, убивець і мучитель підданих, іменує Великоновгородщину, Тверщину, Псковщину, Ярославщину, Суздальщину, Володимирщину та іні землі, загарбані і притоптані, розруйновані і присвоєні. Хай буде вам знано, миряни, що князі усіх загарбаних розбойною Москвою земель, пішовши за зискливі гаразди і стани в службу тирано-царському престолу, як Волконські, Довгорукі, Трубецькі, Щербатови, Татищеви, а тепер уже і Симеон Полоцький зі своїм воїнством, звели, забувши Бога, робучих людинів, а паче чорносошців, у двірцевих оброчників-рабів або каторжан,— передихнула Олена.

— Козаки! — по паузі почала вона стиха.— Ви волелюбні люди, то як могли допустити, що гетьман не осів у святому Києві? — вперла вона колючий погляд у Сірка.— Як допустили, що він із царем-катом злигався? Адже оте супряжство з московитом смертельне для вашого люду! Не розумієте ви того чи не хочете розуміти? Від загарбної Москви ви вже не відчепитесь, які б вона вам самоврядувальні і пільгові золотограмотні обітниці не давала. Московити не знають справжньої, щирої дружби. Для них дружба — це повне їм підкорення, а зазіханням ірода Олексія і його воїнства ні кінця ні краю не буде. Моря і окіяни їх уже манять, заморські чужини голови паморочать багатими скарбами, прожекти їхні, як знаю, безмежні! Війни їх рятують від заколотів, допомагають їм тримати хижо-люту армаду збройну, грабувати своїх і чужих людинів робучих...

Черниця Олена говорила і говорила, і її мові не було кінця. Сірка і захоплювала, і дивувала ця жінка, що, здавалося, знала все і всіх не лише в царстві Олексія та Никона, а й в усьому світі. Він розумів, що її слова можуть повести цілі армади в битви і на смерть, проте реальності для дощентного знищення іродового лігва не бачив, як не відчував і крайньої потреби очолювати сьогодні в Слобожанщині сотні. Подіяло на його рішення і те, що не лише гетьман хворий, а й Сильвестр, а в свідомості Сірковій вони були стовпами, на яких досі трималася Гетьманщина.

По її відході і господарі, і гості знову всілися в застілля.

— Хай щастить пані Олені наблизити отой судний день у її святім старанні, любе товариство і дорогі гості,— звернувся до застільців Дзиковський, віншувально піднявши налитого келишка.

— Хай! Хай! Хай! — підтримали господаря присутні і випили.

Згодом за столом почалося обговорення подій і в помежжях Слобожанщини, і в Січі після заворухи Гуляй-дня, і у Гетьманщині в зв'язку з чутками про отруєння гетьмана Богдана, митрополита Сильвестра та архімандрита Йосипа, як і полковника Подобайла. В чутках тих, дуже протирічних і сумнівних, запевнялося, що отруювачами всіх чотирьох були: або Лянцкоронський через Ремигана Песецького в змові з кимось близьким до гетьмана, або Шереметєв, Бутурлін, Трубецькой, або сам хан Мухамед-Гірей через Шабаші-бея чи султан через Наїм-бея...

Якщо перелік отруювачів викликав сумнів, то сам факт отруєння для всіх присутніх був незаперечним. Він різко міняв ситуацію.

— Коли таке діло,— робив підсумки Сірко,— то як ви, товариство, дивитесь на те, щоб я зібрав у Слобожанщині кілька сотень охочекомонців і відвів їх воднораз у поміч побратимові Богунові, а заодно і на вишкіл, для придбання зброї і оконення?

— Аж так? — замислився господар, подивившись на Чорноморця і Павлуху, що розгубилися від несподіванки.

— Утримок усім доброхітцям в путі буде за мій кошт, але вони мають бути лише кінними. І ще: чи не згодитеся ви, пани сотники, мені належно допомогти, скликавши і направивши охочекомонців в Артемівку?

— Скільки маємо часу, куме? — поцікавився господар, захопившись.

— Розраховую до Великодня бути на місці, то пак, у Вінниці чи Кальнику...

Розмова увійшла в нове русло, і присутні ожвавилися Сірковою пропозицією. Кожному хотілося чимось посприяти в його задумові. Більше того, зорієнтувавшись, Дзиковський згодився попросити у калмицьких тайшів трохи коней, кинути гасло в усіх своїх сотнях на волостях про доброхітство і таємно від воєводи взяти якоїсь зброї з полкового пакгаузу-паковні. Але і він, Сірко, зобов'язався допомогти, як буде живим, слобожанам у організації другого полку...