Між орлами і півмісяцем

18.

Раптова втрата магнатами польсько-литовськими цілої України з давньокорінним, прокиївським етноцентром, яка протягом століть була звичним невичерпним джерелом небачено-розгульного визиску, високих гараздів та здорових поповнень поспольних, була не просто втратою — знаменням. Бо відбулося неможливе, надто коли врахувати природно сепаративні тенденції русинів всього Полісся, Поділля, Галичини, Прикарпаття, уже не кажучи про русинів у Литві, західно-південній Дебрянщині, Брестчині, Холмщині, Бельщині.

Подія та зумовлювала посилення ще не сформованої, лише започаткованої, та вже невиліковно хворої імперською величчю Москви. Сусідні високі орлогербовані двори могли допустити навіть козацьку державність, але не могли і подумати про приєднання України до Русії, по-їхньому — Татаро-Московії.

Громовержжя тієї події не лише сколихнуло, а й вселенсько потрясло всю Центральну Європу аж до Піренеїв і Скандінавії і навіть увесь Близький Схід та Балкани, стало помітною тривогою на все сімнадцяте століття! Адже розуміли: спаяний православ'ям союз з часом неодмінно поглиблюватиметься, ростиме і грізнішатиме в захланному активі ненависної всій Європі і Азії варварської Московії, яка обов'язково звеличуватиметься, дуючись вширочінь і вгору і територіями, і титулами, а вони милішатимуть і мілітимуть, деградуватимуть і меншатимуть. Відрив України від Польщі здавався початком смерті не лише Польщі, а й для багатьох. Мучило їх, як те могло статися поза їх волею і благословенням? Вони лише тепер побачили огром волелюбців-козаків, котрі, не маючи своєї державності, звалили таку державність, як польська.

Із-за великожертовної визвольної війни — завдяки злочинній байдужі сусідів! — та за рахунок переходу перекинчиків на польську і на високооплатну та маєтно-станову царську «жалувану» службу в Україні створювався — з тенденцією росту, звичайно,— духовний, чільновійськовий та інтелектуальний вакуум. Дяківки, братські та масово-рукомесні цехи і школи, колегіуми, що досі тримали українське поспольство на порівняно високому освітньому рівні, піднятому Петром Могилою і Петром Сагайдачним до світових тодішніх стандартів, не поповнювали втрат, а підсилювали їх, зманюючи люд у сусідні високі двори. Особливо тим користувалася і послуговувалася дуже відстала тоді в освіченості Московія. Хто міг би подумати, що саме вона заволодіє таким багатим і престижно вигідним краєм? А проте сталося. А тут ще це приєднання. Отоді й заметушилися королі, як на гарячій пательні, вирячивши очі з перелячного подиву, обуру та відчаю, особливо зв'язаний Кошицьким привілеєм Ян-Казимир. Його королівський двір, оточений порфірородними абсолютичними державотронцями, застогнав, заборсався в нестямі, відчаї, зрубуючи і ті останні сучки, на яких так довго сидів, пригнічуючи народ-годівник. Польська метушня, борсання і рейвах, надто завдяки Йоганну Торрезу, поволі розбудили та розбурхали, отверезивши й сусідів, почавши з найвіддаленіших. Гавр, Гент, Сен-Дені, Париж озвалися першими, бо в отій ослабленій Польщі дошкульно втрачали вони потойбічного заавстрійського спільника...

Їм услід спохопилася, проснувшись, сама Тронна палата і Сен-Жерменський палац, королева Анна і канцлер де Бріен, принц Конде і герцог де Гізі, легат папи Тасінь і фактичний правитель Франції кардинал Мазаріні, ба навіть хлопчик в оточенні бонн, бурбонець і в майбутньому абсолютист Людовік XIV.

Не диво, що за ними пробудилися і дожі Генуезької та Венеціанської республік, а їм услід подали голос і королева свейська Христина з королем Карлом-Густавом, а також їхній примирливо-вдатний граф Пітер та канцлер Аксель Оксеншерна, волоський і молдавський двори, цісар Фердінанд Третій і його всюдисущий граф Альфред Гресс, поінквізиторський Рим разом із самим папою Інокентієм, турецький хондкар Магомет IV і його тінь, довірений Осман-ага та особливо мати султана-молодика Турхан-Валіде, Давлет-бей в Кизи-Кермені, Гасан-паша в Азаці, хан Іслам-Гірей та його Сефер-Казі в Бахчисараї, Кара-Бей на Перекопі і багато інших...

Та що вони могли вдіяти? Московія бачила вже себе окоріненою імперією і оте дотеперішнє: «Татарія, охрещена Руссю», як луска і тавро, відслоювалося від неї на неймовірну її радість. Впала ж манна із неба — Україна, хай і ослаблена, але історично укорінена, на чому можна буде грати, допоки байдужий до нещасних Бог дасть сили і вміння.

Московський двір та й сам порфірородний, первопрестольний, Божою милістю монарх і цар із камарильєю: Ордин-Нащокіним, Наришкіним, Прозоровським, Матвєєвим, Кикіним і іншими воєводами не знаходили тепер собі місця, не мали часу на сон, бо вже не було ж по зруйнуванню і пограбуванню та присвоєнню Казанського і Астраханського ханств ні гроша, а тут без бою і клопоту, отак зненацька, з допомогою наївних сусідів привалив цілий золотий алтин і в додаток ще одновірний, такий чисельний, надроземельно-скарбний і трудолюбий!

Від такого, хоч і не хочеш, затанцюєш! Відкрилося ж невичерпне джерело експлуатації високоздібних інтелектуалів, ремеслярів та мулярів, толкових суспільно-упорядкувальників, освітників, торгівців, інших перспективних сприячів росту імперії та її достатків. А головне — появилася нарешті можливість створення першорядних мілітарних спромог, які давали силу відірватися від назви та поняття «Московська Татарія» і опрести-жити та підкріпити царственну стотитульність та наблизити її уже не до геть ефемерної, а до реальної і заповітної «Всія Русії»! Отож і виходило, що за «матір городів русинських» Київ Московії треба було стояти, хоч і вмерти, бо в ньому основне коріння Русі, без якого вона безкорінна!..

Війни для Московії ще й тому були не лише анексичним захланством, а й необхідністю — вони знищували «противних» інородців і висували з-поміж них добре оплачуваних — за кошт тих же інородців — лакиз, помісей-метисів і ставлеників-урядників, як, приміром, оті Ордин-Нащокіни, Прозоровські, Кучукбеєви, Давлетханови, Тарасови, Черкасови й Черкашини, Мещерякови, яким «несть числа»! Побратим Болотника Лапун, що, зрадивши йому, осліпленому і втопленому, став дорого-платним Ляпуновим-боярином при «Божою милістю цареві-батюшці» і був прикладом «добропорядності».

Стотитульний, непорочний, Божою милістю цар Олексій, будучи тираном і мучителем підлеглих, не міняючи своєї натури, був мудро-хитрим в тому, що експлуатував усіх не лише для власних благ, а й для «живота» «всія Русії». Це за його ініціативою поряд із Соборними уложеніями, написаними найманцями, в Москву за заздрісну оплату були покликані гуртом і вроздріб сонми ченців, дидаскалів, друкарів, рукомесників, малярів і мулярів, граверів і різчиків, спритних торгівців, якими розбудовувалася і духовно вишколювалася його держава. Дорого наймалися розуми і кмітливості не лише з-поміж пригноблених народів, а й у близьких та далеких сусідів, і експлуатувалися подвійно, роблячи й рекламу «Великій Русії».

Їм у Московському царстві не було числа, всіх їх чи їхніх синів було причислено до етносвоїх. В ті темні часи, та й пізніше, з них майже повністю складався корпус московських науковців і діячів культури, діла їхні, як і дітей їхніх, ішли виключно на благо «Великої Русії». Цілі століття вони і їхні нащадки — «зело сведущие в науцях» — вирощували «сведущих» московитів, у яких культивувалося поняття про те, що вони,— а не оті наймані благочинці,— поблажливо-гуманні, бо терплять і приймають в своє середовище всіх вірних слуг «Божою милістю» царя!

Так само «жалувано» приймалися, як до ласки Божої, і приєднані тепер «іскусні в науці мужі» з України, а пізніше прийматимуться з Литви та Польщі. Була, правда, різниця: гоноровим полякам лишали їхні престижні поки що прізвища, тоді як українцям — учора польським і литовським — їх міняли масово, додаючи до прізвищ — «ов» чи — «ін».

Добрий цар «на Москві» завжди розглядався і трактувався як юродивий! Той із них, що не поглинув за свого царювання сусіднього народу, не знищив до коріння супротиву своїх годувальників, не націлив свого наступника на нові завоювання, по смерті забувався і опричниками-найманцями, і московитами.

Навдивовижу метушився царський двір, обрадівши рішенню Переяславської ради. Хвалив на всю губу Богдана Хмеля і похмелят, жалував їм щедрі дари, а потай паплюжив і подавав іншим надію на гетьманство, дворянство, боярство і воєводство. До існуючих Посольського, Розбійного, Пушкарського, Збройно-Бронного, Стрілецького та інших приказів почалося спішне створення ще одного — Малорусійського, хоч удалося те зробити царським опричникам Скуратовим значно пізніше, як і призначити воєвод на українські землі та вписати посполитів-селян в чорнопосошних, бо приєднання те загорілося обуром «огульно-повшехним цалего люду»!..

За принципом «діли і володій!» не лише Богдан-Зиновій одержав від батюшки-царя грамоти на булаву і на вічне володіння йому і потомству до десятка міст і околів, а й генеральні: Богданович-3арудний, брати Золотаренки, Оникієнко, Лісницький, Кіндрат Носач, Жданович, брати Виговські, хоч і приховано від рядового збуйного поспольства та козаків. Дійшло навіть до того, що окремі старшини почали «чолобитничати», просити один з-перед одного, прив'язуючись до положень-станів «царських хлопів-клевретів» і мерзотно віддаляючись від свого природно-рідного поспольства. З'явилася і нова поговірка. Замість «з ким хан, той і пан», говорилося: «чим маєтніший Іван, тим більший він пан». Маєстатність ставала карою Божою для всієї людності, хоч в Україні опорядковано вводилася гетьманщина з виборностями, школами, магістратами-ратушами під зверхністю полковників і духовенства.

Однак цар і його камарилья не в усьому почували себе вдоволеними, бо не лише духовенство не присягнуло їм, а й «войськові чільці»: Косов і Тризна, Богун вінницький, Дорошенко, Іван Нечай, Сомко, вся січова старшина, обозні, сотники, писарі на чолі з Виговським. Найжахливішим було те, що оті порядки довводилися та закріплювалися, стихійно впроваджуючись, і на всій Слобідській Україні, і білгородський боярин-воевода Ромодановський забив тривогу: фактично він став напів-воєводою в помежжі Гетьманщини, котра для захисту від ногаїв начинила його воєводство гетьмановими пільговими сотнями, про які не можна було й говорити, боячись ослухатись царя, котрий надавав їм оті пільги. Створювалося неясне становище і в Орельщині, Курщині, Вороніжчині, Дебрянщині, південно-західній Смоленщині з отими сотнями та козацькими полками під проводом наказного гетьмана Івана Золотаренка.

Найнебезпечнішими для «Божою милістю» царя і його опричних скуратовців були все-таки Богун вінницький, що в смертельних боях боронив від ошалілих ляхів Брацлавщину з осідком у Пальнику і Умані, та січовик Сірко, який був тепер неймовірно престижним і на Січі, і на Слобожанщині як «неприсяжець», тим більше що здоров'я гетьмана, не дивлячись на догляд Ганни Золотаренківни, катастрофічно погіршувалося, а другий син-підліток, наступник його Юрась, дотримувався прозахідної орієнтації, будучи під впливом духівника — протоієрея Чигиринського собору Йосипа Тукальського-Нелюбовича.

Тому-то інтереси царату збігалися тепер із гетьмансько-старшинськими, і цар, задовольняючи їх, послав стрільців під оруду полковників ніжинського і чернігівського Василя та Івана Золотаренків у Смоленщину проти Радзивілла, не так для звільнення смоленських русинів, як для можливого приєднання і задоволення столітньої похоті до розширення московського царства під гаслом помочі «православним єдиновірцям».

Тішився (аж дуже) «Божою милістю» цар: ті стрільці, які були байдужі до ідеї звільнення, майже не мали втрат, а натомість козаки, кладучи життя в тяжких, смертельних боях, розбивши когорти Радзивілла, звільнили майже всю Смоленщину, Вязьму, Дорогобуж, Полоцьк, Рославль, Мстиславль, Могилів, Гомель, Новобихів, Пропойськ, Шклов, а полковник Іван Нечай, гетьманів зять і єретик-неприсяжець, переможно досяг аж Кукенойса як заповітної мрії царського двору про вихід новоімперії до Балтики. Та з радощами до царя прийшло і розчарування, бо козацькі полковники, почувши, що їх вікторії цар приписує собі, раптом спинилися. Івана Нечая нагло покликали назад, а воєводі-князеві Прозоровському, як хлопчиськові, заборонили палити, грабувати і нищити села і міста православних...

Отоді на Москві й дійшли висновку, що і наказний Золотаренко та його брат, і Нечай, та й сам гетьман їм, московитам, небезпечні, а тому добре було б, коли б їх швидше прийняв Всевишній у свої чертоги, хоч про те і не мовилося в подячному молебні, виголошеному у храмі Василія Блаженного патріархом Никоном. В останнього по-своєму горів зуб на козаків, як і на духовників України...

Значна частина українського поспольства, що була донедавна за приєднання-прилучення до «вспольвизвольця»-одновірця, а найпаче старшини, переглянула свої прагнення і пожадання, розділившись на чотири табори: незалежний, протурецько-татарський, пропольський і промосковський. Що меншало московських прибічників в Україні, то більшали «жалування» і «пільги» колабораціоністам-старшинам, особливо в Слобідській Україні, на лихо Ромодановському і іншим воєводам «в помежжях», бо пільги збільшували число збіглих від них чорносошців, служивих та «іних людішек».

В першому таборі, звичайно, була вся січова людність, а з нею і її старшини. Сірко, живучи тепер у Капулівці рядовичем-полковником на урльопі, через Гната Турлюна, Лавра Гука, Нестора Мороза, Івана Стягайла, Левка Конограя-Чорноморця, обох Барабашів та самих Гомона і Лиська, що приїжджали куштувати і смакувати тернівку, полинівку і медівку, черпав, як із джерела, всілякі відомості зі світу, а відтак не відривався від життя свого народу та від інтриг, підступів сусідських держав, бо дійшло до того, що Січ отримувала «пожалування за промисли» і від царя, і від хана та султана, і від польського короля, часом одноразово. Не лише «пожалування» мала, а й «обнадіяння», хоч і вела себе по можливості незалежно і навіть своєвільно.

На перевиборній січовій раді по Великодніх святах, після тимчасового кешування добитчика Левка Лиська, козацтво знову обрало кошовим Павла Гомона, бо запрошений на кошового Сірко, передавиш через депутатців відмову і подяку за «жичливу бачность», порадив їм саме Гомона, як поміркованого і обачного. Звичайно, на виборах Гомон і інші мусіли запевнити нижнє, середнє і верхнє січове товариство, що не будуть піддаватися ні королеві, ні цареві, ні ханові та султанові, і найактивнішими в отих вимогах були донські січовики-гості, всілякі «збіглі» та слобожани, що користувалися правом нарівні із рештою товариства. Січ стояла за незалежність і волостей, і козацтва та духовенства, і Коша та всіх, до нього приналежних обводів.

Сірка печалили не лише оті «пожалування» чотирьох сусідів, не тільки безрезультатні пошуки Настки, хвороба гетьмана і жертви у Богунових з поляками, а Нечаєвих і золотаренківських — із рейтарами і драбантами в баталіях, а й раптовий похорон вітчима Корнія Слимаченка, який помер, сидячи за столом з відкушеним пиріжком у руці. А все ж найдошкульнішим і найболючішим було повідомлення Гната Турлюна, Лавра Гука, братів Максима та Нестора, які повернулися ні з чим з орди, з ногаїв, з Валуйок та аж із Дербента. Не знайшли вони, хоч як намагалися, і сліду Настки. Лавро Гук аж у Кафі розвідував — і марно. Нічого не вдалося дізнатися і від взятого в полон ширінського князя Колемберта-Гази в Кодаці, як і від купців із Кизикермена, Джанкермена, Ісламкермена та Караванкермена.

Сірко подумки допускав, що Настка або покінчила з собою, або її було вбито при полоненні. Мало вірив він і в обіцяну поміч донського отамана Ониська Воропая та його побратима Тодося Пожака, хоч і знав їх ще з часів Азовського сидіння, і зовсім не вірив бахчисарайському Сефер-Казі, який обіцяв гетьмановому послові Савченкові віднайти Сіркову сестру і повернути додому.

Він би, може, і вгамував отой біль, так мозолила звідкись принесена на Січ чутка, що Настка жива й здорова, а продав її в ясир якийсь козак, але годі було добрати, звідки взялася та чутка і хто був той козак, та й важко було повірити, що якийсь козак міг те вчинити, хоч би й був аж харцизякою чи неабияким підступцем.

Крім багатошарового горя, яке лягало на його неспокійну і наболілу душу, було в житті його й те, що діяло цілюще. Адже чув матір Домну, батька Дмитра і мачуху Мотрю, односельців-капулівчан, братів Максима і Нестора; був не лише знаний, а й знакомитий в Коші, а молоді Велес і Шайтан, то по черзі, то разом носячи його по полю, розвіювали оті нашарування по вітру. Гул і гомін працьовитих сіл вдень і натомлено-приспана їх тиша вночі на всіх обводах Запорогів діяли на нього бальзамно. А ходіння з батьком коло бджіл, сидіння перед їх пнями були насправді лікувальними, обворожливими, зачаровуючими.

Однак навіть ця ідилія не могла заспокоїти Сірка. Обдумуючи на дозвіллі привнесені чутками чи розповідями очевидців події, він щораз виразніше уявляв собі становище, яке склалося в Україні, і приходив до парадоксального, близького до відчаю висновку: і Іван Богун вінницький, і Гаркуша та Небаба, і Глух та Дорошенко, і Золотаренки, Нечай та інші на Литві, і навіть Січ та духовенство, смертельно і безперервно б'ючись із ляхами, татарами та литвинами, водночас невільно допомагали цареві й боярам, ослаблюючи себе й противників.

І отой парадокс, як не прикро, обіцяв подальшу і тяжку залежність його рідної землі і нещасного люду від нового сюзерена, а війни Польщі зі Швецією та Туреччини з коаліцією за Кріт були також непрямою поміччю царству. І виходу з того рокованого становища Сірко не бачив хоча б тому, що гетьман та його генеральні уже, як видно, не зможуть відступитися від свого лакизно-панівного становища, хоч у майбутньому не лише втратять маєтності та однодумців, а й набудуть собі одновірного ворога, який може піти на спілку і з ляхами, і з турками, і з татарами, як лиш забачить власну хісну вигоду, а козацьку слабість. Печалили його і здоров'я гетьмана та його наївна гра з царем Олексієм.

«Так-так, пішли ж і цар, і бояри та воєводи у спілку з ненависною їм Портою,— згадував він роздумливо,— коли і січові, і донські козаки, не благословенні ними, захопили в тяжких боях Азак і п'ять років стояли там оружно, мов скеля, мов більмо в царському та султанському оці! А все-таки залишення нами тоді твердині Азака було непоправною помилкою. Не було в нас кому мислити по-державному,— зробив вислід Сірко.— Кошовий і гетьман Півторакожуха були немічні у цьому...»

«Адже побратима Івана Разю,— боляче згадував він,— за те, що лише посмів подумати та припустити єднання всіх козаків від Яїку, Тереку, Тамані до Подніпров'я в одну державу, царята підступно викрали і несамовито скарали колесуванням і четвертуванням воднораз, як останнього волоцюгу й убивцю!.. Чим далі,— приходить до висновку,— будуть козаки-вільночинці один від другого, тим легше буде їх поставити в залежу цареві і його опричникам, як основу „живота“ царства!..»

В отому розбурханому морі горя, відчаю, побоїщ, смертей на ближніх і дальніх обводах рідної землі, в отому уясненні і утямленні становища і лицедійств недосконалого аж до злочинів світу, поряд із згадками неодноразових розмов з батьком, вітчимом, полковником Дзиковським, його Явдохою, старшими і знатнішими січовиками, поряд з універсалами Богдана-Зиновія, а насправді Виговського, в пам'яті виринала постать отця Михая Гунашевського і зміст його листа з порадою «віддячитись». Але Сірко не допускав і думки про присягу цареві та боярам, які в його свідомості були тільки «розбійниками з великого шляху»... Взагалі, йому всяка присяга чужинцям була жаскою...

По поминках вітчима, у жалобі за Насткою, у журбі за дружиною, дітьми, домом та побратимами, по Різдвяних, Водохрещних, Трьохсвятних, Сорокосвятних, Благовіщенних святах у Капулівку прийшла весна. Горе люду і краю набігало, як розбурхані хвилі на берег ріки в повінь, нашаровувалося, повнило душі до схлипу і відчаю.

Орав і копав, сіяв і саджав, полов і проривав, жав і косив, сушив і молотив, рибалив і ходив за бджолами, об'їжджав диких неуків — щойно вихолощених Велеса і Шайтана, вишколював їх, а жив подумки то в гризні й суперечці з гетьманом та його оточенням, то в гризоті зі шляхтою і боярами, але неодмінно — в усталеній приязні з Богуном вінницьким, зі старим Тимошем Разею та ойротськими тайшами, його спільниками, із січовиками Гомоном, Барабашем, Лиськом, Вергуном та іншими.

Не згадував лише Іванця Брюха — через образу від отієї підступної борні на січовищі. Ночами Сірко часто не міг заснути від болю, що досі не розшукав сестри, особливо ловлячи докір в очах батька Дмитра і Ївги. Мучило й те, що не змогли козацькі чільці, а між ними і він особисто, поклавши стільки жертв, домогтися чогось більшого, аніж отого рокованого приєднання... Взагалі, цілий рік він гризся невідступно тільки тим, що б не робив і про що б не думав. Не міг відірватися від навколишнього, як і від себе самого, бо все воно було його невід'ємністю, його суттю! А згадка про Зборів, Берестечко і Збараж доводила до відчаю і шаленства.

«Мабуть, до останнього подиху я не прощу ординцям ні ясирів, ні отих зрад,— стверджувався він у душі і клявся собі.— Доки живу, буду на боці мого рідного поспольства! Де більшість, там і я мушу бути, і коли вже випаде вести козацтво чи поспольство, то не під стрілецький бердиш-топір отого царського скіпетра-берла...»

У святкові чи недільні дні, коли не їхав на Січ, Сірко сідав на коня і правував його до просторого великолузького шинку, а там припинав Велеса чи Шайтана до конов'язі, звично заходив до приміщення, всідався за тесовий стіл у кутку, і метка шинкарка-господиня, ледь забачивши його кремезну постать в надимленому до непрогляду приміщенні, руками байстрюків-хлопчаків ставила повні карафи, куманці чи михайлики з кухлем-гальбою, подавала йому подобротніші наїдки з плескачами, балабухами, коржами, калачами, вергунами або мамалигою, бабкою чи карасями в сметані, пампушками в перці й часникові, і він мовчки гостився, вбиваючи час...

Довго в спокої він цідив оте питво та думав у жалобі свою нескінченну думу, прислухаючись до гомону тамтешніх завсідників.

«...3 панами, кагу,— схиляючись і легко пристукуючи надпитим кухлем, басив до своїх молодших співзастільників сусіда,— нашому бгатові тгеба чинити те ж, що і з польськими чинили, бо інакше заведуть до ще гігшої неволі. Дуже вже уподобали, вважай, вони панство. Зі шкіги лізуть до нього!»

«Е-е-е, не кажи, Єфреме,— заперечував хтось із побратимів,— з ними нам тепер набагато легше справитись, коли отак люд спаявся. Недарма ж ховають вони ті „жалувані грамоти“ на маєстатності від свого брата чи й знищують їх. Не вони, а ми вершитимемо тепер долі чи при Хмелеві, чи й при інших. Нам би шляхту та недоляшків від себе повсюдно відлучити, як теля від вимені, а там час покаже, як діяти. Можна буде й до бояр приступити при нагоді разом із їхніми холопами та стрільцями. Їм, і тим, і тим, кажуть, не з медом живеться. На Дону та на всіх слобідських землях наші ж тепер черкаси і в сотнях, і в полках. Бував там оце, то надивився. У бояр та воєвод одно на умі, як би де правдами і неправдами хабара вирвати та загнуздати чорнопосошця. Ні сорому, ні совісті немає, а гонору, пихи — більше, аніж у шляхти. А на Москві, чував, одне розпутство, шельмування, плутні та шулерство суціль. Одні багаті, аж репаються, а другі бідні, гірше за наших жебраків та подорожніх. А соромітство таке у тамтешнього люду в звичаї, що не доведи Боже!..»

В розмову вклинюється, видно, обважніло повільний третій, і Сірко слухає, як він гортанно цідить слова: то, як мед, солодкі й липкі, то, як брага, хмільні й терпкі, то, мов полинний настій, гіркі й ядучі...

Постійно задимлені та закаджені, хоч і витерті та випрані, гуси-лебеді та казкові півні, що просвічуються Сіркові малівками зі стін корчми і рушників, при отій появі третього завсідника підлітають і відлітають у вирій, відриваючись і від стін корчми, і від рудих рушників на ній, а вже висмоктана ним, Сірком, із люльки тютюнова осідь-бага від отих патякань застільця сприймається на смак то як солод, то як брага, то як полин.

«...Всіляко компрометуючи,— чує Сірко,— вони будуть міняти гетьманів, як циган коней, поки їх престижна опінія в очах рідного поспольства і в очах сусідських дворів не втратить вартості та не дасть їм можності замінити гетьманування царствуванням...»

«...Там повсюди плазування, підлесся, раболіпство і прислужництво небачені й нечувані, купівля хабарем більша, як у ляхів, а тут людський страх у чоловіка перед згубленням і заживопохованням ріднизни зробилися бичем Божим, побратими,— знову бере ініціативу гортанний.— Вже ж стало втіхою, коли чоловікові поталанить бути похованим на своїй землі поряд із краянами та рідними, а вже коли йому ще й відспівають за упокій, закриють очі і віднесуть його у домовині на рідний цвинтар, то з'являється радість за покійника, що дочекався людського погребу і не запропастився для дітей, родичів, сусідів і односельців.

А чому, питається? Бо не живемо, а животіємо, як жебри в поневіряннях, в подорожних мандрах, в переселеннях-викітчинах, осідщинах, вспольщинах, у втечах від переслідувачів і поневолювачів, у битвах на випаленому, угарцьованому, уторованому рідному перехресті, у боротьбі уже не за волю народну, а лише за життя кожного під сонцем. Ясири ж знову, може чули, взяли бузувіри під Кам'янкою безборонно! Степ стогнав і голосив, кажуть, від горя! Порохнява аж до неба стояла,— мов підслухавши, повторює батькову Дмитрову вчорашню розповідь Сіркові.— А ще ж не кінець, бо ось-ось і літо скінчиться пожежами, ясирними нищеннями та викотами люду, оголюючи найпаче правобічний край...»

«Чувати, багато чільних старшин і митрополит Сильвестр та архімандрит Йосип, назвавши присягу глумлінням над церквою й вірою, відкололися від Хмеля,— обзивається знову Яхрем,— і не присягли боярам та цареві. Найперші між військових чільців та найстійкіші, кажуть, отой вінницький Богун-реєстровик та січовик Сірко. Обидва ніби характерники: ні спис, ні шабля, ані куля їх не бере. Богун тепер в Умані чи аж у Подольську стоїть сторожею на три шляхи, а Сірко тут, у Капулівці, від усіх віддалився, пересварившись із Хмелем, і в горі та смуті потерпає. Чувати, що бояри хочуть відібрати його маєток на Слобожанщині за неприсягу цареві. Он воно як!..»

«За гетьмановими універсалами маєтність та особиста недоторканність гарантуються, і бояри їх не порушать,— заперечує басовито-гортанно другий,— а Сірка, чував, маєтником і не назовеш, бо більше живе з своїм людом і вже з два десятки років у січах невпинно, як і Богун, шаблиться.»

«До Богуна в Кам'янець, чувати, гетьман Хмель відрядив Лаврінового брата — Карпа Капусту, то, вважай, надійного наглядця має полковник під боком...» — докинув хтось.

«Йому і коголь, і Потоцький, кагуть, гетьманську бугаву в зоготі пгопонують»,— додає уже підпилим голосом гугняво перший.

«Ні реєстровець Богун, ні січовик Сірко не з тих, хто позариться на булаву,— встряє знову третій.— Вони і під бунчуками гетьмани».

«Об тім не говориться, Плате, бо в іншого пірнач чи бунчук більше за булаву важить, коли кебету та вдатність чоловік має»,— видно, затаїв слова промовець, примовкнувши.

«Я так мислю,— обзивається згодом Платон.— дерево може лише тоді рости, коли в нього є коріння, в нас те коріння є, і коли нас не знищили ні литвини, ні ляхи, то не винищать і москалі, хоч би й як захотіли!..»

Слухаючи такі розмови, Сірко не вперше доходить висновку, що для його народу від гетьманових дійств почалося щось нове, руйнівне і неспинне. Забуття рідних святинь, історичних дат, культурних, духовних та обрядових звичаїв, родинно-сімейних щирих співвідносин, суто поспольних зв'язків, задушевностей, гумору, достатку, прив'язаності до місця на землі, порядку, гараздів і згоди в сім'ї...

Тоді, вірячи сліпо мудрому з мудрих протоієрею Михаю Гунашевському, Сірко не розумів усього так, як тепер, коли оті біди стали особливо видимими і зробили застереги протоотця Михая пророчими. Впливали на його вислід і нарікальні скарги куми Явдохи Дзиковської та недавні кпини посланців-«присяжників» Кикіна і Косогова. Певності і запевнення, найпаче Кикіна, що приєднання «під царя-батюшки високу самодержну руку» є щастям, посланим чертогами Господніми, бо рука ота стане захистком єдиновірних від зазіхань сусідів-вовків, а старшинам і «озрілим в науцях» — станами і можністю ратно й богословно трудитися на «живот отчизни»,— розвіюються царськими та боярськими діями.

«Це ж зі мною говорили доброзичливі і співчутливі московити, коверкаючи мову, дотримання якої уже є, по-їхньому, забобоном. А що ж скажуть недоброзичливі, які не розуміють великого горя пригнобленого і недержавного народу? — роздумував він, згадуючи Гунашевського — „кошового над кошовими“.— Вередом вважають наше самоврядування, що ніби тільки шкодить царству, ховаючи збіглих і підбурюючи посошців до збуйств. Буде достеменно те, що писав у „Пересторозі“ запорозький екзарх... Як-то він там у Львові тепер?.. Що з ним?..»

На думку спливла і рідна Артемівка, Софія, діти, побратими, Дзиковський і Мерефа.

«Треба неодмінно, як радять батько й мати, податися аж до Черкаських Юрт і Хуторів та всіх черкасців при кумах Дзиковських, а потім уже навідатися і в Артемівку»,— вирішує кінцево, дивуючись, що раніш не додумався до цього.

За сусіднім столом вже не сперечалися, а, підперши голови руками, п'яно дрімали. Тютюновий дим стояв туманом і гойдався від біганини хлопчиків коло новоприбульців. Шинкарка сиділа за шинквасом і переставляла поставці. У відкриті навстіж двері корчми раптом з гамором увалилися юрбою скрипалі, сопілкарі, дримбарі, а їм услід козограй.

«Жити мирно можна лише мирним людинам із мирними, вільним — із вільними, незажерливим — із незажерливими»,— ніби вистрілюють в його тямку слова Гунашевського.

Досі розмірений, однотонний гомін криється гамором нетяг, що прийшли грою заробити гальбу пива, чи браги, або й келишок оковитої, щоб заглушити невтішні думання, болючі балачки-гутірки та суперечки. Уже бігає по корчмі хлопчина і збирає «гроша на музик» у череп'яну миску.

— У нас, поштиві, одна пелька й спільна жменя! — дияконовим голосом баритонить скрипаль до гурту.— Ми гульма гуляємо і тупцюємо до півночі, як гульвіси-бреуси, коли хтось оплатить гоститву,— знімає він із себе брусло-брус ляк вовняний, довгий, як підрясник, безрукавець і кладе на ос лона-лавицю.

заводить він басом, ніби освіжаючи Сірка улюбленою піснею. Корчемники підхоплюють її різноголоссям звідусіль і заливають поволі шинок співом-тугою так, що Сіркові невитерпно багнеться плакати...

— Хлопчино! — гукає він, обтяжіло зводячись чи то від випитого, чи від почутого та передуманого, впираючись п'ястуками в стіл.— Передай пані Горпині таляра і щедру дяку від мене,— велить служці і йде перевальцем, ніби тікаючи, з корчми.

— Добридень, пане полковнику Іване! — різко спинили розігнаних коней Гнат Турлюн і Лавро Гук, зустрівши Сірка, як той лиш від'їхав від корчми.— А ми вас шукаємо і в полі, і в Хуторах, і на Кутах, і біля заплав...

— Вам, бачте, полковника треба, а я рядович, тому й не знайшли... Щось стряслося? Хтось топиться, горить, вмирає, що коней так загнали? — рушив Сірко Велеса, з двох боків оточеного приїздцями.

— На Січі, пане отамане, справжнє ворохобство, вважайте, зчинилося,— заговорив сміливіший і старший Турлюн.— А започалося все із Бучок та інших островів. Там тепер зібралося повно нетяжних сіром, і не знають, що їм робити, бо кошовий і старшини на Січ не пускають, щадячи харч для втікачів-ясирників, а рядові козаки проти того, то й у Коші ось-ось загориться жакування.

— А я ж для чого знадобився старшинам? — поцікавився, припинивши Велеса та оглянувши приїздців, як уяснив собі становище Сірко.

— Вельми великий ясир ушкали знову взяли в Подоли за згодою самого круля в оплату боргу, то...— не знав Гнат, як не образити свого навчителя.— Женуть у Крим, як запевняють два втікачі-комонники, що схопили людолова за Кам'янцем і приправили нині до кошового. Ще й частину оплати везуть ханові. А правляться на переправу до Берислава повільно, бо переобтяжені. Пан отаман Семен Вергун пішов ще того тижня із охочекомонниками та своїм куренем у поміч донцям на турків, обидва Барабаші та Гомон відмовилися піти із січовиками на вируч, боячись, що бучківці пожакують Кіш, то козаки й окольні люди просять повести їх вас. Радили те нам Конограй та Мороз, одобрили Гомон та Барабаш зі Стягайлом. А послав нас курінний Іванець Брюх.

— Іванець?.. І Конограй та старшини? — перепитав Сірко, зрозумівши, що становище в Коші загрозливе. «Хочуть мене віддати людоловам у зуби і водночас відтягти кудись жаківників?..— майнуло в голові здогадкою.— Але ж Конограй і Стягайло? — Перепинив він Велеса.— Вони у ту дудку грати не будуть».

— Ну що ж, коли і старшини, і Конограй та Стягайло за те, то поїхали,— рішуче зрушив Сірко коня і чвалом погнав його вузькою вуличкою.

Для Сірка слово «ясир» було найболючішою раною в душі, і з часом вона не загоювалася, а більше ятрилася. А по трьох ханових зрадах у Зборові, Берестечку і Збаражі та по викраденні Настки стала ще нестерпнішою, і тепер, заглянувши в свій біль, він уявив і оте юрмисько нещасних, що ледь живим правиться степом, і мерзенних насильників-ординців, які ночами на биваках утоляють свою тваринну похіть на вродливих дівчатах і молодицях. Уявив і одразу ж вирішив, що відкладати їх виручку ні на хвилину не можна, якими б мотивами не керувались і Брюх, і всі, хто з Брюхом. В ньому заволав і воїн-месник, і вождь-вивільник, і гамувати його могло тільки негайне звільнення нещасних!..

Того ж таки недільного дня під вечір Сірко в супроводі Турлюна і Лавра Гука дістався січовища. Гнат і Лавро тут же поїхали в Бучки купчити, на радість нетяг-острів'ян, доброхітців для пішого походу під Берислав на виручку ясирникам. Сірко, допитавши спійманого людолова і двох втікачів-ясирників та зорієнтувавшись у становищі, почав ладнати охочекомонців-вершників у сотні, яких набралося за п'ятсот шабель, та ще понад сто човнярів зі старим Левком Конограєм-Чорноморцем на чолі.

Палахкотіли до ранку вогнища по всьому подвір'ю, ганяючи тіні по закутках січовища, і, не спиняючись, гарчали усі наявні точила, пригострюючи ножі, шаблі. Не змикали очей і зброярі, чистячи, тешучи та клепаючи зброю, готуючи стріли, напинаючи нові луки, ладнаючи сагайдаки і мушкети, а лимарники — мастячи аркани, чинячи сідла, попруги й вуздечки.

Сірко, як і січова старшина та сам Гомон, всю ніч ретельно лаштував похід, оглядав коней, зброю, слідкував за приготуванням, квапив і радив, заохочував чи спиняв... Як пошептала ворохобникам Сіркова поява і його заклик до походу. Як заворожила козацтво і окремих курінних, вгамувавши кипінь обуру.

Другого дня по обіді, спішно відпровадивши курінного Нестора Мороза наказним отаманом із трьома сотнями пішців під Берислав, а старого Чорноморця туди ж Дніпром на чайках, повелівши не допустити через ріку жодного людолова, Сірко повів вершників степом, розділивши їх за Великим Лугом на два загони.

За його велінням, Гнат Турлюн очолив три сотні зі стежами попереду і пішов до Глибокого Байраку, щоб зустріти ясир невдалік Бузького лиману і відігнати його з півдня на північ, а решту козаків Сірко повів через Інгулець та Інгул на Громоклею та на Мертві Води, щоб зімкнутися двома клинами десь в Заінгуллі, як ординці переберуться наполовину чи й повністю на другобіч. Отож гнали вистояних коней стрімголов.

І Турлюнові, і джурі Гукові тяжко було повірити в те, як завбачливо розрахував Сірко. Після спочинку на переправі через Інгул обидва загони, як було домовлено заздалегідь, десь по обіді побачили людоловів із неймовірно великим та розтягнутим ясиром. Не давши нічим про себе знати, виждали у Чорнім Яру, поки ясир переправиться, і зненацька коршунами напали здвобіч, вітром, вихором налетіли, нечистою силою грянули на ворожі голови і сікли обтяжених добрами і опанікованих людоловів, що капусту, арканили та шпетили, може, й цілу годину, бо і звільнені ясирники-бранці, ба навіть жінки прилучилися ошаліло до січі й побою.

Він був хоч і коротким, та нещадним. Людоловів рубали і стинали шаблями, кололи списами і ножами, били кілками, люшнями, ба навіть пугами-канчуками, а збитих на землю — арканами, шнурівками, ногами й руками. Сірко був змушений захищати прохачів-ординців, щоб хоч когось із них зберегти живим для обміну в Бахчисараї, Кафі, Гезлеві чи й у Стамбулі та Дербенті.

Татари, мов навіжені, металися, попавши в козацькі кліщі, пробували втікати, та дарма — усі були спіймані. Лише один зумів якось виприснути. Сірко завважив: то якийсь ага. Був добре ошатнений, утікав на породистому арабському скакуні із припнутим до сідла другого коня бранцем і служкою-сейменом позаду.

Іншим разом він не звернув би уваги на втечу завзятішого, ніж інші, татарина і його сеймена. А нині щось штовхнуло під лікоть — несамовито понісся за втікачами.

Лавро Гук, шмагаючи свого скакуна, розпачливо бачив, що поволі відстає від пана отамана, і вже потерпав за майбутнє свого зверхника, бо ж подався той один за двома, не рахуючи зашнурованого бранця... Та Сірко не зважав на те.

Велес аж зі стогоном, у розвії гриви та пишного хвоста, зближувався з татарськими кіньми, поки в шаленому леті не наздогнав трохи відсталого бахмана із сейменом-аскером у сідлі. У змиг ока Сірко навідліг скосив шаблюкою сейменові голову, аж вона повисла, танцюючи під скоки коня, на туловищі. Велес, ніби зрозумівши бажання свого вершника, легко обігнав бахмана і додав такої швидкості, що і вітер, здавалося, його не догнав би.

Сірко зауважив, що людолов-ага обрізав на льоту повіддя припнутого коня з обшнурованим на ньому вершником і почав відриватися від переслідувача. Приострожений Велес, витягши шию, понісся ще швидше. Виснажлива погоня тривала чимало часу. Велес врешті поминув скакуна з прив'язаним полоненим, заспішив, ширше перебираючи дужими ногами. Відстань дозволяла Сіркові скористатися арканом, і він не знехтував нагодою. За якусь мить татарський кінь, звівшись свічкою, заіржав на весь степ і позбувся вершника.

Велес вишколено підбіг підтюпцем до спішеного людолова-втікача, який стрімголов звівся на коліна, відкинув, щось горланячи, шаблю і склав у молінні, трясучись всім тілом, руки. Та вже в наступну мить Сірко помітив у руці людолова велетенського ножа, звично перехилився в сідлі, і під ноги Велесові покотилася вирячкоока голова втікача та, бризкаючи кров'ю, мішком повалилося людоловове тіло.

Невдалік стояв, обік поваленого в траву тіла, кінь аги. Він, густо граючи здухвинами, струшувався, дзвенів дорогими оздобами-наклепками та бурульками чи китицями на збруї, чепракові та кульбаці. А кругом стояла заспівана жеврітом птаства, мов потойсвітня, тиша...

Сірко, поволі зсунувшись із сідла, нарвав жменю трави і почав старанно витирати шаблю, ніби те було тепер найважливішим для нього. Осюркана в небі і в околах мовчанка чарувала, мов водограї в потоках, і його, і коня срібно-розливними співами. Ячіли жайвори, ляскали батожисто перепели, квоктали десь у траві куріпки, і всю околицю заливали цвіркотом коники. Тяжко було повірити тому, що тут скоїлося, бо пахтіло, п'янило, дурманило всіх духмяністю тихе море зела і зілля...

— Даруйте, отамане! Ніяк не міг наздогнати вас,— винувато, наблизившись, заговорив до онімілого Сірка його джура Лавро Гук.

— Пересідай ось на цього арабчука, то не відставатимеш,— спокійно сказав Сірко, поглядом вказавши на коня аги.— Рідко вправляєшся конем, ледарю, тому й не здоганяєш. А коли б то треба було втікати? — докинув докір, ще ретельніше тручи травою свою шаблю.— Полонений як там? — показав він на обшнурованого вершника, що, зачарувавшись тишею, мовчки сидів на коні, який спокійно стрясав головою і обмахувався хвостом від гедзів і сліпнів.

— Лях якийсь, пане Іване, знакомитий. Трохи по-нашому мовить. Весь порубаний, потятий, окривавлений і пошматований, але рани не смертельні,— всівся він на арабського поцяцькованого скакуна аги, припинаючи свого коня обік.— Пробував заговорити,— під'їхав він згодом до Сірка,— з ним, то сказав лише «дзенькує бардзо» та побажав говорити тільки особисто з вами.

— Знає, хто я?

— Не відаю того, пане отамане! Не мав часу говорити з ним.

— Постарайся зловити того аскерового бахмана. Коні і ясирникам, і пішцям нашим, знаєш сам же, вельми потрібні,— сказав Сірко по-приятельськи джурі і рушив до вершника-бранця.

Чимало часу мовчки дивилися один на другого і звільнювач, і звільнений.

— Розшнуруй-но, Лавре, пана бранця та забандажуй рани з оковитою, як маєш,— наказав після мовчанки Сірко, як наблизився джура, видивляючись на мидзате, широке лице молодого, білобрисого і зніяковілого шляхтича.— Ніг, мабуть, не чуєш, уродзоний пане? — спитав Сірко у роздумі, зауваживши, що і ноги бранця зв'язані добротною сирицею попід скакуновим черевом, і руки вшнуровані та скручені за спиною.

— Те — дріб'язковість. Коли по правді, рицарю, то не йму віри, що ще жию, чую цей спокій та спів степу, бачу світ і тебе, як поратувніка свого,— кинув бранець поглядом заслізлених очей на свою пошматованість і закривавленість.

Уже розшнурований, усівся зручніше і сказав:

— Єстем воєводич, волонтер прибочний, ротмистр войска польскего Ян Собеський, пане! Злапаний татаровами в дозорному об'їзді.— Робилося йому незручно від Сіркової мовчанки.

Лавро Гук вийняв кусник білого перкалю з міщати, попанахав його на пасмуги, обмочив горілкою з дерев'яного михайлика, що висів збоку сідла на мотузці, і, відірвавши обережно присохле до ран шмаття одягу, старанно й уміло забандажував бяззю і плечі, і передпліччя.

— Дзенькує душевне, хлопче! — скривив від болю уста перев'язаний.— Цо маш зі мною робіць, пане герцере, і хто ти є? — топтався, не втримуючи мовчанки і Сіркового погляду, шляхтич.— Маєш мене забирати до неволі? — намагався він посміхатися.

— Я сирників, як і несу противників, козаки у неволю не беруть, пане ротмистре-воєводичу, хто б вони не були,— не знав Сірко, що говорити визволеному.— Маєш он румака слічного, то їдь ним куди хочеш, як можеш. Лавре, відшукай-но отам у траві шаблю аги, обмий її та дай панові ротмистру! — гукнув Сірко до джури, що вів спійманого бахмана.

— Я, коли твоя ласка, волію вернути до гуртоправного ясиру з вами,— радо прив'язав ротмистр Ян Собеський до очкурні-шабельтасу подану йому Лавром дорогу татарську шаблю аги.— Я хотів би панові й лицареві скласти подзенкованє, але хто ти, бо не маю зараз при собє ніц-а-ніц!

— Нічого мені, пане воєводичу і ротмистре Собеський, від тебе не треба. Сідай, коли трохи розрухався, на коня та поїдемо, бо вже нерано,— приготувався Сірко підсадити звільненого молодика.

Лаврін Гук, згрібши шнури-сириці, якими був зашнурований бранець, скочив на скакуна аги, прив'язаний аскерів бахман впирався, поки він не огрів його канчуком. Але і після того бахман оглядався і шукав сумними очима свого вершника-аскера, аж Гук поспівчував йому.

І Сірко, і його ощасливлений вивільненець їхали до ясирників мовчки, кожний думаючи своє, але однаково заворожуючись красою степу. По путі на них дивилася великими оксамитовими очима висока берізка, ніжно обмітали коням ноги м'які паволоки мітлиці, лягали під копита коней стрімкі, із сивими цвяховими голівками подорожники, розкидисто кошлатий, медово-пахучий буркун, а в низині, понад видолинком колишнього річища, зоріла й горіла, чаруючи всім очі, куряча сліпота. Не перелічити того квіту трав'яного: і ставчак, і куріпчик та черновать, і оршать та мотузняк, і ребрович, кучерявник та батіжник, і нив'янка та бджолоцвіт, і верешниця, насмітник та куркокорінь, і нитяник, мурашник, тирса та прибережна сиза куга поряд із мохоцвітом та мохункою траплялися їм по путі. А скільки ще траво-квітів, яким верхівці і назви не знали...

З людоловами, як вершники під'їхали, було вже покінчено. Гнат Турлюн тих, що здалися на милість, посадив обік у траву, і козаки за його наказом піднімали їх по одному, обмацували, відбирали приховану зброю, золоті речі, мідні гривни і всаджували на траву подругобіч.

Понад півтори тисячі звільнених ясирників, в більшості жінок та дітей, бовталися в джерелі обік, прали білизну і милися та сушилися на урвищі, перебандажовували своїх поранених, переодягалися, лементували, плакали й голосили за рідними, а чоловіки, за наказом Турлюна, хоронили в крутоярі мертвих: і козаків, і ординців, обвалюючи на покійників із стрімкого урвища глиби землі, пасли великий табун коней, кількох овечок, з десяток корів та волів, лагодили возика-руци, мажари, чинили відібраний у людоловів одяг і взуття.

Коли обидва знакомиті вершники і Гук повернулися до ясирників, Ян Собеський зразу направився до купки своїх жовнірів-охоронців, що здивовано і обраділо зустріли його, а Сірко поїхав до урвища, де вже височів обкорений, свіжий, грубий хрест над полеглими козаками і ясирниками, які прийняли тут загибок у супротиві ординцям.

— Пане отамане! Будемо ночувати тут?..— почув Сірко в смуті і жалобі запитання Турлюна.

— Напевне, бо куди ж на ніч пускатися?

— То наказати варити обід? Казанів у ординців добули немало, і їжі є досить. Житнього борошна аж п'ять рептухів.

— Обов'язково варити на всіх,— оглянувся Сірко.— Спершу, мабуть, вергунів-хрустів чи коржиків яких, і овечок підсмажте для дітей.

— Овечок семеро є,— підказав Гнат.

— Гуртоправцям можна коней отих, що дихавця в них, та покалічених в додаток до построми дати, жиляників-житняків прісних на воді спекти, як у перший день великого посту.

— Ми тут вже радилися, галасабець-кисіль вівсяний зваримо.

— Ну, і якихось кілька волів забийте гірших, то, може, й вистачить. В оршаку ж і своя їжа є?

— Не у всіх, отамане, але в частини є. А з ляхами, що не встигли вчасно втекти, як?

— Ляхам дати сухарів, пастроми і овечку та казана, хай собі зварять... А ти чого ото таким задрипою ганяєш?!

— Після бою не мав змоги... Вже виконую, мій отамане! — понісся геть Турлюн.

Спали, окрім охорони, на вишарах — торішніх травах — просто неба і козаки, і ясирники та людолови. Скрекотали в потічкові і травах всю ніч жабки, сікли нічну півмлу коники-цвіркуни. А ніч аж парувала духмянощами, аж бродила в молочних туманах, аж мліла і плакала із гайка пугачами...

Другого дня з самого ранку спішно від'їхали поляки з чоловим і мидзатим воєводичем Яном Собеським, який аж набрид Сіркові своєю гречністю. Ще після сніданку погнав із кільканадцятьма козаками Сірків джура Лаврін Гук понад п'ятсот ординських коней до Берислава на переправу, щоб посадити там пішців і привести їх вершниками назад на острови. Гнат Турлюн з козацькою надійною охороною поправив полонених людоловів до Чигирина в дар гетьманові Хмелеві.

Одноразово Сірко відпустив на конях, повозах і пішо за батовами-мажарами з кіньми, одинокими волами й коровами ясирників-зголошенців, що доземно кланялися йому, дякуючи за звільнення, і вже тоді повів козацьку і поспільну решту на дарабах, бахманах і власним ходом, разом із табуном коней у Великий Луг на Січ.

Тішилися і козаки-визвольці, і посполиті-вивільненці, бо серед них були і родаки та односельці, і знайомі та побратими, а головне, що було не лише повернуто майно й худобу полюдоловленим, а й придбано чимало коней та роздано із відібраної в гуртоловів-ординців крулевої платні поспольству, що втратило обійстя, і опікунам, що взяли з собою дітей-сиріт по ясирстві, як кураторам. Сірко, дивлячись на ті втіхи і радощі, вболівав, що ця огульна маса, втішившись власним, належно не засмутилась тим, що за її життя заплачено життям полеглих. Кидання грудок землі на їх прах і молитва за упокій їхніх душ йому здавалися мало віддячними... Аж гризся з того...

Додавала смутку і решта діток, яким не знайшлося опікунів і яких мусив везти на мажарах у Січ чи у великолузькі села. Козаки, правда, в дорозі бавили їх то тим, то сим, а найменших навіть катали на конях, але Сірка ще мило до болю оте слізливе: «До мами хоцу!.. До тата!..»

Як не повільно рухалася різнолика батова-валка до Січі, але вже сьомого дня, розтягнута довгою вужівкою, добралася і до січовищ, і до великолузьких сіл та хуторів, рознісши радісну чутку про вікторію. Шановито приймали і козаків, і Сірка кошові старшини, а після передачі в гамзу крулевої платні з вимогою врівняти бучківців та острів'ян з рештою навіть бенкет із оковитою улаштували на честь прибульців. Те не враховувалося, що загін Нестора Мороза та Чорноморцеві чайкарі сходили дарма на Берислав і сушею, і річищем. Дякувалося всім, погасивши геть ворохобство і на островах, і на зимівниках та ловах.

Відпочивши, Сірко вже третього дня готувався знову в Капулівку, щоб звідти виїхати, як задумував раніше, до Черкаських Юрт, як раптом був покликаний у канцелярію до кошового та ще й спішно...

— Добрий-добрий! — відповів, смакуючи люльку, Павло Гомон, спідлоба поглянувши не на Сірка, що зайшов і привітався, а на присутніх за довгим столом соратців. Були то обидва Барабаші, Семен Вергун, Іванець Брюх, Левко Конограй та писар Левко Лисько.

— Лист тобі, Сірку, від круля Яна-Казимира,— після мовчанки заговорив кошовий.— Привезли його із охоронною королівською пайцзою-перепусткою і справжніми печатями. Ми тут,— зглянувся він із рештою в канцелярії, на мить приспинившись,— купно прочитали його і ніц не розуміємо, бо гінці крулеві, а підписаний на ньому якийсь Ян Собеський. Це хто ж він тобі буде? Чи це, може, сам круль і є?

— Не шляхетно ви чините, але звинувачувати людей в тому, чого їм бракує, не гречно, кажуть,— ледь стримував себе Сірко в гніві.— Собеський — бранець, народився в Олеському замку, його понад тиждень тому я особисто звільнив від аги-ординця разом з ясирниками і відпустив за звичаєм,— і обурювався, і дивувався він.— Листа того направлено мені, а ви читаєте, пане кошовий, без мене?! Така нестатечність як же зветься?..

— Та воно-то так, але є сувора вказівка гетьманова, щоб такі листи негайно йому спроваджувати,— не витримав Сіркового погляду Гомон.

— Де той лист?! І де ті посланці, та при чім тут гетьман? — уже клекотав від гніву покликаний.

— Посланців ми купно відпустили з миром, порадившись, бо боялися поголосу, а лист у пана писаря Лиська,— казав поглядом Гомон.— Почитай-но йому, Леонтію, що там пишеться,— явно гнітився кошовий.

Левко Лисько неквапом знизав плечима, обавно наклав на масивного носа окуляри і, крекнувши, прочитав:

«Дорогий, милостивий, мосцьпане Сірку! Шановитий і шляхетний правдивий герцере! Рятувальнику і життя, і непосоромленого звитязтва мого! Шляхетний із шляхетних, а знині мій повелителю і зверхнику! Гратулюю і радо надсилаю тобі трішечки пеньондзів і скромну мою ознаку навік залежного і неоплатного боржника твого та доземно і уклінно прошу прийняти їх як данину від чистого серця, доброхітно відданого тобі. Розізнав певні дані, що ти маєш двох синочків і двох цуречек. Хочу хоч чимось віддячитись тобі. Тому прийняв би в себе рідніше за рідних, яко близьких, всіх їх хоч би на час вишколу, з повним і по можності добротним та належачим утримком, щоб я міг почуватися, що хоч чимось віддячуюсь тобі за неоплатну твою урятувальну помоц та нерозголос зцеденувати мене при отій смертельній для мене оказії... Прикладне вишколення дзєток, безпеку і здоров'я твоїм птушкам гарантую особисто, як і моя велька пані і малжонка...

Перепрошую! Лишаюсь чекати рішенця і ласкавої згоди твоєї милості в тому. За моїми вчинками і діями нічого не криється і не буде ніколи ховатися, окрім неоплатної зичливої тобі вдячності за будь-яких ексцесів: і поспольних, і державних. І сини, і цуречки з вишколу в мене будуть повернуті тобі за твоїм бажанням негайно, не дивлячись ні на які обставини, здоровими і неушкодженими, поки жию... Може б, я ще чимось прислужився ведлуг — відповідно твоїй милості, доблій і добжий пане?..

Твій навічний боржник і служка, воєвудич і ротмистр Ян Собеський.

Писано в Варшаві серпня двадцять п'ятого одна тисяча шестсот п'ятдесят четвертого року...»

Як тільки Лисько кінчив читати, в приміщенні канцелярії запанувала незвична тиша і мовчанка. Сірко неквапом підійшов до писаря, погрозливо простяг цупку руку в мозолях, і той, мов зачарований, згнічено віддав йому послання, знизавши плечима...

— Решта де?— глухо поспитав ображений Сірко, пронизавши очима кошового.

Гомон завагався в розгубі, але уже за мить нагнувся до січової скриньки, що стояла обік столу, неохоче витягнув звідти чимале оксамитове міща і подав адресатові.

— Берегли як зіницю ока, пане Сірку,— бовкнув він, зніяковівши.

— Шановний мосцьпане Чорноморцю! Пане Левку,— повеселілим голосом звернувся ображений до Конограя.— Навчителю мій! Прошу розділити наявні тут кошти між нашим людом, збудувати яку пару байдаків і чайок для Січі, а решту лишити в себе і скористати за своїм бажанням. Ще прошу наділити тих, що не мали змоги піти з нами, і хорих та недужих, що ми привезли їх із походу,— віддав Сірко калиту Конограєві, вразивши отим вчинком усіх присутніх.

— Спасибі, брате, за довіру! Твоє бажання буде мною виконане вже сьогодні належно! — звівся неспішно Чорноморець із лави і взяв до рук туго набите міща.— Іншого й не ждав від тебе!

— Дякую вам від звільнених ясирників за поміч їм,— став кланятись, поволі задкуючи до виходу, Сірко,— радію, що прислужився вам і зміг належно, по-людськи, вгамувати ворохобство. Завжди до послуг і січового товариства рядовичного, і до вашого старшинського зостаюся. Щасливо лишатися вам і правувати уміло,— вклонився наостанку приязно Сірко і пішов у двері, лишивши в розгубі усіх присутніх. То був бій, який Сірко з честю і блискуче виграв...

— І тобі, побратиме, того ж, і тобі! — поспішив обізватися Гомон услід, хоч Сірко тих зичень уже не чув.— Ото оказія, товариство! — додав згодом, приходячи в себе.

— Недарма я радив вам не читати без Сірка,— докорив Левко Конограй, виходячи з-за столу.— Знаю його шляхетність ще із Азака. Не цнотно ти, пане Павле, вдіяв, осоромивши і нас...

— Хто ж те знав? — розвів руками в дешпері-пригніті кошовий, поправивши пишні вуса.

Десь через кілька дзигарових годин Сірко, розпитавши в сотників та курінних про чутки і новини в Гетьманщині, у супроводі Гната Турлюна і джури Лавра Гука вершником винісся із січовища чвалом і невдовзі зник у покрученому путівці, поправувавши в рідну Капулівку...