Між орлами і півмісяцем

4.

А Сірка не полишала гризота. Що з гетьманом і що буде з Україною, коли він надалі не явить бажаної твердості духу? Розумів: заслуги його у визвольних походах супроти ляхів надвеликі, але й непослідовність, як і непостійність, дивує. Як розуміти його гру з погромленим у багатьох баталіях польським королем Яном-Казимиром? Чому він дослухається до порад недавніх перекинчиків із Львівського братства до царського двору, на «вірну службу» царю Григора В'юнка-Унковського і Василя Шеремета-Шереметєва? Яких тільки не наслухався він, Сірко, чуток з приводу їхніх немовби й приватних, насправді підступно-далекосяжних листів до Богдана. Тож, видимо, не так собі, з доброго дива, умовляють гетьмана вибрати істинно достойну християнина і державного мужа путь — піддатися московському цареві і тим захистити Україну від польської агресоманії. Чого тільки не обіцяють гетьманові, а заодно і старшині, коли відроджена ними Україна обере саме цей шлях! Заприсягтися ладен: кличні листи від слічної Гелени, її ревні благання й запевнення, що жде не діждеться Богдана саме в овіяному славою Києві, що война з ляхами дійшла бажаної межі, скільки можна різатися та упиватися кров'ю зарізаних — одне, а нашіптування протоієрея при гетьманові Федора, листи В'юнка-Унковського та Шеремета-Шереметєва — зовсім інше. Це вони збили гетьмана з пантелику й примусили віддати переможеним ляхам перемогу й повернути усю свою армаду з-під Замостя на Київ. Справедливості ради слід визнати, сприяли отому смертельно рокованому для України Богдановому рішенню і чутки-туруси, які повторювали поспіль усі, а найперше протоієрей Федір,— ніби царські потуги вишикувані вже й готові напасти на Україну, обезвійщену перебуванням козацької армії під Замостям, що турецький паша Кара-Каюн мобілізував у своєму пашалику армію і має йти на Хотин, що Швеція, ощаджуючи Вазу, Яна Казимира як свого династора, осуджує Хмельницького за невдячність до польської корони.

Знав Іван Сірко, що відхід від Замостя козацьких військ був злочином гетьмана, вигідним насамперед Польщі, а вже потім Туреччині, Ханству, Московії та Швеції, та знав він і те, що не стало Кривоноса, Ганжі, Кричевського, цілого ряду інших ватажків, що вміло діяли держави-сусідки, розкладаючи козацьку масу ізсередини навіть на Січі та на Дону.

Постійні Богданові вивідці полковники Клим та Марко Стасенки з ніг збивалися, шукаючи розповсюджувачів всіляких чуток, збивали з пантелику, безуспішно попереджуючи гетьмана, що йдуть вони в більшості від московських людей навіть тоді, коли поширюються немосковитами...

Відпустивши ще по путі від Замостя козаків і охочекомонників, яких чекали по домівках, та відпровадивши вже із Чигирина запорожців і сірому на Січ, Сірко лишився у новій столиці із сотнею слобожан не знати й для чого. Лишився, чуючи душею, що вони тут перебувають не з нужди і необхідності, а більше для призамкової пихи вчаділого по перемозі гетьмана.

Сумніваючись у гетьманові і багато в чому осуджуючи його як новоспеченого дуку, Сірко намагався частіше бути серед свого слобожанського козацтва або носився верхи чи пішо то в туманах Надтясминня, то Верхнього та Нижнього, Старого та Нового, великого та малого міста, чи по Діброві та Луці, по степу та борах, часто аж по берегах Дніпра, любуючись його яругами. За отим бродінням непомітно пролетіли весна і літо намарне...

Отоді в Чигирин, поснований павутиною та залитий молочними туманами, як побиті, але ще гоноровисті пси, прибули від Яна-Казимира посли на чолі із паном Кисілем з дорогими гетьманськими клейнодами в сапфірах, з орластим червоним стягом-корогвою, із грамотою уже не «реабілітантові-збуйцеві», а визнаному вельмишановному гетьманові, дякуючи про себе силі небесній за те, що вона «таки помутнила йому пам'ять під Замостям», таки вчула їхні молитви з небесних емпіреїв...

Та не їх першими прийняв уже визнаний гетьман. Прийняв царських посланців Григора Унковського і Василя Михайлова, змусивши польських послів чекати прийому в дворищі і вислуховувати нищівно-уїдливі, як осінні мухи, глузи та кпини козацьких простолюдців-збуйців, ніби навмисне одягнених у дорогі трофейні кармазини, скарлати і фелендиші, у шапках-мегерках з гемлатами-перами, в кабардинках видрових...

Аж ніяк не меншою, а може, й більшою, була пиха та зарозумілість і московських достойників-гостей, якщо гетьман примусив уродзоних відсиджуватися на задвірках, а їх, царевих слуг, приймає першими.

А між тим, оті дорогі дари в Чигирині і оті пихаті посли від навколишніх держав, властиво, й стали історичним початком міждержавної битви сусідів за Україну, початком зведення на пси її незалежності.

Нарешті, як змовившись, роз'їхались і ті з запрошених гетьманом старшин, які супроводжували його в Київ, на весілля в Переяслав, і вже потім до столиці, в Чигирин. Філон Джалалій із Богданом Товпигою — в свою Ічню та Кропивну, Данило Нечай — аж у Брацлав, Іван Богун кальчицький (бо було п'ять Іванів Богунів сотників і два полковники — Новгород-сіверський і путивльський)[2] — у Кальник, Яким Сомко — у Переяслав, Іван Золотаренко — в Ніжин, інші — на Чернігівщину, на Волинь, в Литовщину. Роз'їхалися вводити в рідних місцях свої нові козацькі адміністративні порядки: збирати подимні двойги, тройги, чворги, горілчані, чопові і земляні стягнення, підводні, шарварочні та перевізні, митно-проїзні та кагальні і причальні плати. І як багато їх не вводили полкові писарі, поспольство вчасно сплачувало їх, бо всі вони разом були меншими, ніж панські та орендарські дотепер...

А ще ж треба було міняти чи поновлювати магістратські уряди в містах із магдебурзьким правом і ратушні, об'являти надання міст і містечок «до ласки військової», вводити наново чи стверджувати давні уряди в складі присяжних на чолі з війтами та «зупольні» володіння на ліси, поля, бори, пастівники, перевізні пороми.

Сила-силенна було роботи нововладцям, а найпаче писарям-скрибам і всіляким канцеляристам, дидаскалам, святим отцям і дякам, та ще більше було її в отих бунчужних, обозних, конюших отаманів, суддів, сотників, коли вони ще й зналися на грамоті. Повсюдні дяківки при церквах показали тепер себе у всій силі, освячуючи запроваджений Петра Могили як святого. Ось коли знадобилися оті освітності, здобуті бурсаками у братських та лаврських школах, у дяківках чи й приватно вдома. Ось коли виправдала себе в очах поспольства і Могилянська академія-колегіум, що безперестанно, за заповітом покійного митрополита, протягом уже двох десятків років випускала зі своїх святих комірок-авдиторій тисячами вчений люд, який за рівнем своїх знань не поступався тоді європейському. Навчання тривало дванадцять років, і не лише своїх учив колегіум, а й московитів, європейців та навіть асійців...

Отак і для Сірка прийшов кінцевий надібок, і він збирався вирушити у Мерефу разом із слобожанами. Кмітливого отамана вивідної сотні свого колишнього полку Гната Турлюна з кількома його односельцями він відпустив ще із-під Замостя в рідну Хирівку, свого джуру Лавра Гука послав, на його велику радість, у рідну Капулівку, а сам тепер користався послугами Орищиного сина, колишнього джури свого покійного побратима Левка Кошовенка, ще майже підлітка Остапа Говді, який інакше не звертався до Сірка,— хоч як йому розжовували та пояснювали слобожанці,— як тільки «дядьку Йване».

Хлопчака навіть дражнили вже Дядькойваном, і рятувало хлопця від того глузливого лиха лише те, що він не вмів ображатися, ба й сам часто сміявся з себе, за що швидко набув неабиякої прихильності всієї сотні, переважно літніх козаків. Сірко не нарікав на юнака — той був і старанним, і відданим, і коней любив, а це одне вже було для Сірка неабиякою запорукою якостей джури-підлітка. Він і в путі вчив його, як батько, козакуванню.

Був при Сіркові і отой його шуряк, дружини Софії рідний брат Данило Гунда, якого він, Сірко, заледь терпів коло себе, бо той був хворобливо ласий до щедрих пиятик і похмілок, постійно зловживав отим своїм свояцтвом-шуряцтвом, хоч Сірко і заборонив йому тим хвалитися.

Добре вивчивши ще від Сабрі Берлада в Артемівці, та й від інших татар на Січі, татарську мову, Данило і в Чигирині якшався з ушкалами, що мешкали в заміському караван-сараї яко супровідники послів та гендлярів і, звичайно, дознавачів, ошукально міняючи у вдів оковиту і медівки або гульвісно віючись із всілякими упослідженицями чи й пороченицями-шинкарками...

Стали появлятися ночами приморозки, висихати та вимерзати не лише перекалки на шляхах, а й паші для коней на луках... Повільно облетіло і останнє жовто-вогненне листя з дерев, прикривши собою, як плащаницею, вицвілі, померхлі трави квітчастими пелехатими ковдрами. Ранковими приморозками прилягали до землі тумани, очистилось повітря, опрозоріло і пахло вже зимою, все частіше віючи північно-східною чужаницею-студеницею на все живе Потясминня. Аж за серце брала Сірка нудьга від безсилля якось виправдати оте, що сталося після Замостя.

І хоч як сумував Сірко, збираючись в путь, але поряд із отією журою за полеглими, яких він розгубив у попередніх битвах, була десь аж на дні душі і втіха, бо, наситившись полоненими в цих битвах ляхами, татари, по суті, не брали ясирів в Україні і посполитий та міський люд навіть у похороннім горі став певнішим та гаразднішим. З'являлися у Сірка все частіше і оправдання деяких дій гетьмана, які він досі безкомпромісно засуджував...

«Може, він має рехт, як ото всіх запевняє,— думав Сірко, гуцикаючи в сідлі.— А може ж, таки бачить більше й дальше нашого,— брав його часом, як просвіток, болючий сумнів.— Але ж лишити Замостя, кинути псові під хвіст перемогу — та й яку! Заплатити за неї отакі жертви! Хто те може зрозуміти? Як те потрактувати суспільству?! А головне, що ота глистоподібна ляшка вчинила з ним! Сором і ганьба перед наступниками! Вони нам того не простять! — аж зубами скрипів він.— Та й послів приймав щиро, щедро й довірливо, як хлопчисько, а їх би треба гнати пріч. Ні, чогось я, мабуть, не розумію, недовторопую»,— зітхав Сірко, обвикло влітаючи через парканчик у двір свого постою.

— Дядьку Йване! Дядьку Йване!— пробує вхопити на ходу румака за повід обраділий джура Остапко Говдя.— Вас пан гетьман кличуть до фортеці. Вже нині двічі прибував їхній сердюк за вами. Боїться, щоб ви не поїхали без того додому.

— Це добре, що бояться і кличуть, Остапку,— зіскочив вершник з коня.— Давно пора було. Сідлай свого Орла та будеш супроводжувати мене.

— Юж виконую, дядьку Йва... полковнику,— проковтнув підліток недомовлене ім'я і побіг до стайні, обраділий...

За дубовим столом, у високому м'якому фотелі, напіврозлігшись, щось договорює гетьман. З лави поряд довільно слухає його Лаврін Капуста, а між них у шовках та пошивках сидить у такому ж кріслі — подарункові покійного князя Ракоці — усміхнена Олена-Гелена, гетьманша, набиваючи Капусті пахучим тютюном із інкрустованої шкатули файку. Вдихнувши солодавого запаху тютюну та ще лугової таволги, дудинки, воронцю, заячого дерева-лворобію і ще чогось незнаного і нерозгаданого, Сірко переступив поріг розкішної зали.

— Кликали, пане гетьмане? Був на прогулянці...

— Добридень, полковнику... Спочинок після такої смертельної напруги й шатківні — необхідна потреба. Я й сам би не від того, так нікольство заїло,— споважнів господар, пильно і роздумливо оглянувши гостя із капшукуватих орбіт.— Проходь і сідай ось у крісло навпроти, хай роздивлюся тебе. Чув, що збираєшся в Мерефу, чи то лише тлумний навіт? Чогось тобі тут бракує?..

— Ні, не навіт. Пора і мені честь знати вже, бо гостини, кажуть, хороші короткі,— всідався Сірко в незвично м'який фотель.— А мав усього досить, як і спочатку.

— Не виганяю нікого із вас, не відтрунюю, отож, коли не в тяготу тобі, буду радий обдарувати гостинним притулком, поки буде твоя згода,— зовсім споважнів господар і, зітхнувши, подав Сіркові через стіл щойно набиту і припалену запасну файку.— А ще коли ти отакий невибагливий...— додав згодом, зглянувшись із Оленою-Геленою.

— Пора вже додому мені навідатись, мій гетьмане, і до родини, і до господарства,— зітхнув, оглянувши залу, Сірко. З напівтемного від завішених вікон покуття на нього докірливо, ба й навіть осудливо дивилася, суплячись, голубоока Пречиста Мати Покрова, а зобік неї — сажньовусий козак Мамай із кобзою на колінах. Оправи на них, мальованих, світилися золотом, кінь, що стояв біля козака, горів у оранжі...

— Кажуть люди, що без господаря обійстя плаче,— подивився Хмель знову на гетьманшу,— а без господині — хата та сім'я... Скористався я,— геть споважніло додав він,— і твоїми несказанно великими послугами у всіх змагах-ребеліях, і Кривоносовими ще в Жовтоводах та Корсуні, і Богуновими та Нечаєвими під Пилявцями, як і на Брацлавщині Максимовими, то хотів би чимось віддячити, а ти чомусь не звертаєшся, мовчиш і все осторонь, манівцями ходиш.

— Не вам же я, даруйте, послуговувався, а найперше народові нещасному нашому і краєві, то чого б мали мені віддячувати? Та й потреби у мене нівроку якоїсь немає, окрім отих гараздів та спокою для козаків, міщан і посполитих...

— Бог з тобою, Іване! Бачу, що й ти, як інші, незадоволений, та тепер нам не до потрактувань між собою, а в часі бог нас розсудить,— подивився гетьман значуще на мовчазного Капусту.— Тож дякую тобі поки що і хочу сердечно просити...

— Зроблю все бажане вами радо, коли матиму до того силу,— затягнувся Сірко пахучим тютюновим димом в очікуванні.

— Ти маєш її, на заздрість, досить, як ніхто з нас, слава Богу.

— У чому ж прохання ваше? — зацікавлено глянув Сірко у вічі Хмельницькому, про себе втішаючись.

— Та все в одному, друже,— потарабанив господар пальцями по столу.— Ні до чого не дотрактувалися ми з паном Кисілем та іже з ним, бо ні я не хотів тих трактувань, ні він їх не бажав, справжніх. Королята і король у писі своїй ніяк не можуть второпати, що ми окремий і чисельніший за них народ, зі своєю вірою, звичаями і всілякими уподобаннями та забаганками, хоч і маємо сатанинських сусідів нелюдами.

— Думаю, даруйте, і ваша велика і непоправна вина, гетьмане, в тому,— не втримався-таки Сірко,— що вони того не розуміють, бо ви ясно і заперечно їм не скажете, а стоїте ногами на двох конях, замість того щоб всістися як слід на одному, рідному і вам, і людові нашому, і вести месників на Варшаву, знищуючи по путі всяке панство, і не лише ляське...

— Так-то воно так, лицарю, туманіють люди, бо польських панів вони терпіли і навіть підлабузнювалися до них, а своїх і знати не хочуть. І скажу тобі: не буде наших, то будуть чужі, а чужі, навіть найліпші,— гірші за поганих своїх,— знову зустрівся гетьман поглядом з Капустою.— Можна б і на коня, як мовиш, сісти, коли б...— загорілися злобою гетьманові очі,— оті порфірородні сусіди — цар, султан чи хан не вдарили в боки і в спину. А доки немає певності, доводиться стояти на двох, як мовиш, конях і зорити навсібіч, ждучи смертельного підступного удару,— тицьнув гетьман пальцем у стіл.— Ми хочемо, жадаємо мирної держави, а їх мучить похіть до нашого поневолення, кожен із них з усіх сил прагне підібгати нас під ноги свого коня. Отож, на весну нас, вже десь у березолі, знову жде війна. І почати її доведеться конче, а значить — треба воїнів. То, може б, ти, невпоміт для бояр та воєвод, підмовив за зиму пільгових слобожан та хоч кілька полків привів весною сюди. Знаю, що й Шумейки з Яковом Пієм при твоєму клопотанні змогли б привести по доброму полку охочекомоиників з Дону. А може, тайшу Аюкая чи й мурзу Мазан-батира з калмиками підмовиш, за мій, звичайно, державний менгун, оцінений на твій розум і розсуд, з моєю і ось Лавріновою заздалегідною згодою...

...Говорили, домовлялися, обмірковували, сперечалися, зважували і за пізнім обідом при келихах, і по ньому, запаливши ненецькі свічада, надимивши люльками так, що гетьманша, не стерпівши, мусила полишити чоловіків, бо вже й сокиру можна було вішати в залі... Не жалкував гетьман, що таки відшукав благодатну шпарку, через яку врешті порозумівся із Сірком, геть здивувавшись, що того таки справді не цікавлять ні багатство, ні слава. Гетьманша геть тому віри не йняла...

Нарешті пізньо-осіннє надвечірнє сонце підпалило у високих вікнах-бійницях нагірного замку кров'янисто-рожеві багрянцеві багаття. Неповторне видовище — отой захід сонця, видимий із вікон Чигиринського замку на Камінній горі, що Байдиною каланчею панує над розкидистими довкіллями, і великого гірського міста, і річища та старого міста, і діброви, бору та степу, і навіть отих сивих замежжів довкола. Неповторне і моторошне — мов калюжа свіжорозлитої крові на поскибленій сиво-чалій ріллі вечірнього обрію...

— Яків Пій та Дворянинов хвалилися мені, що бачили в Інкермані ясирників, які прожили в неволі понад тридцять років, а мій гість, тепер наш дознавач Василь Хромий, прожив у Орді сорок років, попавши в ясир хлопчиком.

— Цецілія-Рената, ота перша дружина Владиславова і крульова шведська, кажуть, викупила свого родака під Константинополем, коло монастиря Сезибола, що вижив п'ятдесят років у неволі,— докинув Хмель у поміч Капусті.

— Який глузд із того виживання і для ясирника, і для краю? — не здавався Сірко, уже добре підпивши.— Виживають тепер он і в Торських солеварнях під Котельнею наші люди, що стали царськими та боярськими після викупу із ясирів, як оповідали мені Степан та Фролко Разі, а як виживають? Як виглядають, коли виживуть, колодникам і каторжанам турським заздрячи? На людей же геть не подібні! На пні догнивають і догниють, коли лишаться живими якось! То кому потрібне таке вижиття?! І чого нам до царя горнутися?! Одновіра не пом'якшує насильника!.. Та і яка вона, одновіра?!.

— Е-е-е, мішаєш, лицарю, праведне з грішним,— не уступав і гетьман гостеві,— не кажу вже про нашу Божу православну єдиновірність із московитами, що була, є й буде, на противагу і митрополитові всієї Русі Сильвестрові Косову, і архімандритові Печерському Йосипові Тризні, запорукою рідності. Не меншою, сподіваюсь, помічністю рідності між народами нашими є і отой вислідний постулат: «Ворог наших ворогів мусить бути нашим приятелем»,— то чого б не триматися його, давно вже перевіреного між людьми?!

— То ж між людьми! А цар і бояри — які ж люди?! — вирвалось у Сірка.

Отак сперечалися, поки їх і ніч застала...

— Ну, бувай здоровий! Хай Бог тобі стане в поміч у всіх наших затіях, хай винагородить тебе душевними благами, а тілесними і мирськими гараздами я нагороджу тебе безвідмовно, коли побажаєш, бо чую себе боржником і як зверхник, і як соратець,— провів зворушено гетьман Сірка за поріг.

...Молодиця-гетьманша Олена-Гелена наступного дня сама особисто дала Сіркові в руки добротну, наповнену й тугу перекидну сакву-суму з харчем у дорогу, немало тим здивувавши подорожника. Більше того, неждано-негадано сама й проводжала всіх слобожан аж на переправу в Бужин, грайливо гарцюючи на сиво-яблукуватому огирі між явно невдоволеними її забаганковою присутністю пасербами Тимошем і Єврасем та моложавим гетьманським скарбником паном Ясем, що проводжали Сірка також, очевидно, за наказом гетьмана... Таки полюбився, врешті, гетьманові і Капусті безкомпромісною прямотою Сірко, як і природною кмітливістю та безперечними майбутніми послугами, на які вони, певно, сподівалися.