Між орлами і півмісяцем

12.

Знав уже беглер-бей, князь і господар Молдови Базиль Лупу і про раптовий, як смерч, погром військом Богдана Хмельницького озброєних армад Калиновського, який, на вимогу зятя і дочки Радзивіллів, мав стати і «не встиг» своїми невеликими збройними силами на поміч. Знав і про невірогідний згин самого коронного гетьмана в тому бою, що підняло в його очах учасника погрому і настирливого претендента в зяті Тимоша Хмеля високо і переконливо. Отож і наказав Лупу своєму бану спішним алюром відпровадити військо аж до Берші, а сам приготувався на родинну зустріч непроханого зятя, ніби й не було анулювання торішніх заручин і наступних домов стати в поміч опанцированим лавам Калиновського. Ждучи в Ясському замчищі приходу заповзятого зятя, Лупу, згадував із гіркотою, що вже відбувалося щось подібне в Молдові ще за Штефана Третього Великого, який хотів одружитися з русинською княжною Явдохою, донькою київського князя Семена Олельковича. Згадав він і Штефана-Іштвана Першого, який дружив із Руссю-Україною. Спілкувались із Русанією і Штефан Душан та Штефан Восьмий, останній мусив прийняти іслам і віддати Молдову султанському диванові.

Думаючи отак, пригадав він і бої під Яссами з польськими набрідниками та найманцями, у яких на боці молдаван і господаря тодішнього Граціана билися турки, ногайці, буджаки, мунтяни, кримці, а найбільше — сучавські русини, кладучи свої життя в Цецорській битві. У тяжких і довгих боях був тоді взятий у полон і теперішній гетьман України Богдан Хмельницький, котрий хоче тепер стати йому сватом і побратимом. «Діла твої, Боже, незбагненні!.. Хто зна, може, Тиміш і є долею Розанди,— роздумував він, покорившись обставинам.— Чи щирі оті Бассараб і Ригор Ракоці, що так ото тягнуть за Хмельницьким? — питав себе вже вкотре. А Георгіцу і Штефан Бурдуц все ще плетуть змови в Семиградді. На кого ж розраховують?!. Шлюб скріпить і мій двір, і моє становище, бо ж наблизить русинів і до дивана нарешті»,— робить він висновок особисто для себе...

Зворушливо, тепло, палко, ніби й не було отієї відмови та скасування заручин, зустрів Лупу гостей. А хто старе пом'яне — тому око геть!.. Кукона-Катерина хліб-сіль по-русинськи на цятковано розшитому, зі строкатими півнями рушникові звеліла винести назустріч зятеві, а що вже палко та пристрасно цілувала Тимоша — от хрест святий, рідніше рідного, допустивши врешті до нього і закохану Розанду...

Пеклося, смажилося і варилося, дошивалося і прасувалося, поки Богун та Сірко розташовувалися на постій, а Лаврін Капуста, як посаджений батько, їздив із Лисовцем купувати у дарунок від гетьмана замок аж під Сучаву у супроводі полку Давида Носача. Купили вони його за якісь три доби, обладників всіляких найняли та управителя маєтку домовили — того самого, що був там до купівлі. Всі поспішали з весіллям, лише господар Молдови Лупу із усіх сил гайнив його, відтягував ту урочистість, вишукуючи всілякі причини. Не простий це крок! Не звичайний! Треба все передбачити!..

Вже благословив молодих від імені султана Магомета турецький диван, обдарувавши їх несказанно дорогими дарунками, а вслід тому — Матвій Бассараб та Ригор Ракоці, бояри-чунтули Лупу і турецькі наглядачі в Молдові, і господареві не було вже куди відкладати рокованої події...

Нарешті, на радість молодятам, вона почалася. Велася гучно, з вінчанням та молебнем у храмі Трьох Святих. І п'яних від щастя гарнюків-молодих, і приголомшену подією челядь чарувала вишукано багата готика та барокко будівель в акантах і фризах карнизів, захоплювали ікони в дорогих окладах і парсуни господаря Лупу, його дружини Кукони-Катерини, їхніх синів Йони і Степаниці та самої Розанди, що красувалася між решти...

Оздоби храму горіли в дорогих венеціанських свічадах, палали опалами, а парсуни господарів підіймали княжий рід у свідомості челяді до надлюдської божественності. Серед тієї розкоші вибарвлювалася й червоно-вишнева очільниця-бената, парчево-гризетова гальонка на голівці Розанди, вцяцькована дорогоцінним камінням і облямована хутром та галунами. Сережки-кульчики на підвісках, гравіровані золотими трояндами у кілька ярусів, спадали аж до її плечей.

На ній була білопінно-голубувата, блакитноакварельна шовкова сукня, перетята зеленою бкрайкою, смугасто-оранжеві ходові виступці-пантофлі, також у галунах і опаловім камінні, що ледь виднілись із-під сукні... Не шкодував тепер Тиміш за покійною Василиною. Небо і земля між ними!..

Не лише ошатнена в герасівки-стрічки челядь захоплювалася молодою, а й сам Тиміш Хмель чарувався судженою. Чарував і сам — особливо дівчат та жіноцтво, бо хоч був зодягнений скромніше, як личило тоді воїнові-козакові, та за вродою не поступався обраниці. Приваблював вороним вусом і пишним оселедцем на чисто виголеній голові, як море, широкими штаньми, багато вишитою перкалевою сорочкою з вигаптуваною верхостьобом манишкою, масивною золотою сергою в правому вусі і м'якими чобітьми, пошитими та вмережаними в два кольори.

Тиміш дивився на Розанду-дружину, хоч і намагався приховати захоплення від присутніх, як на Джоконду, парсуну якої бачив і в султанськім посаді, і в замку хама кримського, коли ще був там аманатом-закладником. Розанда різнилася від отієї Джоконди хіба лише дитинячністю в погляді, витаючи при ньому, бажаному їй і судженому, десь в емпіреях ісламського неба.

Було йому, Тимошеві, і в церкві-храмі як у живій казці. Адже бачив отаку незбагненну розкіш і багатство вперше. І музику органноклавесинну отут уперше почув! Які то божественні міхи її видихували!.. Для нього, за вихованням козака-лицаря й аскета, все те було раєм!..

«Недарма так хвалив батькові Розанду отой мніх, Павло Алепський, супроводжуючи отця-патріарха по Україні!.. Присяйбіг, недарма!»

Іван Сірко, що, як і інші присутні, був до глибини душі зворушений і музикою, і хором, і обрядностями та благословінням, і отим розкішним вінчанням під заливні співи та звуки клавесина, в додаток був ще й несподівано та радісно вражений, бо провадив обряд не хто інший, а давно ним знаний Гнат Шульга, з яким він ішов колись, благословенний самим митрополитом Петром Могилою, попутцем із Києва до Чигирина і який потім посів церкву і школу в Капулівці, користуючись шаною у всіх великолужан. Тепер він екзарх. Як те могло статися? Єпископом же став, бач, отут, у храмі!..

Поки тяглося бучне весілля, купаючись в мелодіях дримб, бубонів, вигранів, флуерів, канал, бучумів, чампоїв, скрипок та цимбалів, привезених аж із Будапешта та Бухареста, в одноголосих, плачних співах дойн, в запальних жоках, сирбах, хорах, які піднімали присутніх над світом трудового щодення в небо, для молодих готувалось тимчасове мешкання в замку господаря Лупу, поряд із монастирем Галата в Яссах, де вже тепер стояв полк молодого гетьманича на чолі із наказним полковником Нестором Морозом. Там же були і дорогий трофейний берлин та всі весільні дарунки разом із багатим приданим-віном Розанди.

На цю урочисту родинну зустріч та учту не приїхала лише старша сестра Розанди — гетьманша Радзивіллова, хоч і прислала у відповідь на запросини дорогі дарунки із гінцем, переказавши, що дарує суто від себе і, як здогадувалися родичі, мабуть, таємно від чоловіка і його свити...

Тим часом був відбудований у Рантові замок — звичайно, під наглядом посадженого батька Лавріна Капусти, і Тиміш Хмель з молодою жоною, з багатим обозом-батовою в берлині переїхав до власного дому. За ним потяглися й гості...

Сірка там чекала ще одна приємна несподіванка, бо управителем Тимошевого замку виявився отой чорний, як халява,— і колись на Січі, і тепер — служка крамаря Лейби Явтусь, що був з ним посланий у Кодацьку фортецю із мальвазією Іваном Сулимою, а тепер господарює в замку, тут же мешкаючи. Вирослий, змужнілий, меткий, ошатнений, дорідний, він писався тут на молдавський кшталт — Халява. Сірко говорив з ним, розпитував про всіх і про все і приходив до висновку, що ота васальна залежність Молдови від Туреччини є набагато терпимішою, порівняно з безправністю його народу під Польщею... Полюдці-добраги збирали чинші султанові-хондкарові лише двічі на рік, а в убогих та спритних їх часто зовсім не брали. Жахали людей лише набори хлопчиків у яничари, що проводилися раз на рік.

У розмові з Явтухом Халявою Іван Сірко, на власний подив, довідався, що і Матвій Бассараб, і Григор Ракоці, і деякі молдаванські чунтули-бани князя Лупу за час весільної веремії та по ній поміняли своє прихильне ставлення до Тимоша Хмеля на лиховісне — стараннями знатного шляхтича Дмитра Вишневецького, що мітив одружитися з Розандою, а домова з гетьманом Богданом змінилася острахом за власне становище. Пущений Вишневецьким поголос-віда про прихований задум Хмельницького звільнити всі русинські землі і людність навіть за Товтрами та за Яссами і Сучавою з допомогою отого одруження сина лякали не лише банів, а й балканські двори.

Поки молоді, усамітнившись, справляли уже другий медовий місяць, Сірко, Носач та Богун відвідали околиці, крім Раптова та Сучави, оглянули поріччя Сучави, чарівну гористу природу поза Серетом, заселену русинами, побували в Товтрах. А тим часом прибув загін посланців від гетьмана Богдана з наказом повернутися зі своїм полком Богунові першому, вслід йому невпоміт — Сіркові, а ще згодом — Носачеві із молодою Тимошевою дружиною під виглядом повесільної прогулянки, лишивши в Яссах із сотнею козаків посла Лисовця. Той наказ батька настільки засмутив Тимоша, наскільки й обрадував Розанду і тещу. Сполошив він і полковників тутешніх.

Одного вечора Богун зі своїм великим полком полишив Сучаву і околиці і направився за Капустяним берлином до Вінниці. І хоч як таємно вони від'їхали, уже другого дня путь їм перетнули польські ровти, зупинившись між Дашовим та Монастирищем. Богун відпровадив Капусту із сотнею охорони, а сам, розділивши свій полк на два, із наказним Нестором Морозом несподівано третього дня на світанку напав на ляхів так зненацька, що вже по обіді польська армада на чолі із Станіславом Чернецьким була здвобіч наголову розбита. Недарма Богун, як і Сірко, майже не знав поразок у боях...

Вирушив і Сірко, врешті, із Молдови до Чигирина, попрощавшись тепло із Лупу та Куконою-Катериною, із Гнатом Шульгою та Явтусем Халявою, з чунтулом-баном Барашем і навіть із джупанесою Розанди. Вирушив, як було наказано гетьманом, на Чигирин, але в дорозі провідав, що татари і частина буджаків із Ачі-Кале — Очакова та Вітовтової цитаделі взяли великий ясир із втікачів-викітців, які правилися на схід в Задніпров'я. Круто взявши праворуч і роблячи переважно вночі переходи, Сірко зненацька зустрів чамбул людоловів і умліока оточив його та без супротиву взяв у полон. Четвертого дня отак же раптово він напав і на решту людоловів, пославши загін козаків під Межигір'я. Оружні татари вчинили супротив і намагалися вирватися, кинувши ясир. По короткій сутичці, на несказанну радість нещасних бранців, і цих було подолано. Татар забрали в полон, прихопили, ясна річ, і табун коней та все награбоване ними в Україні майно.

Сірко із полком та ясирниками невдовзі був уже аж під Ржищевом. Викітчани одержали від нього своє майно, їстива, оконилися та опряжили повози-батови з баулами. У Ржищеві він переправив їх за Дніпро. Довго проводжав Сірко очима із дніпрового горба викітські валки, поки й не зникли вони за перелісками та горбами. Приєднавши кількасот ржищівчан-доброхітців до свого полку, він врешті спішно направився на полудень до Чигирина.

Тим часом із Рашкова вибрався, хоч і нерадо, в казково-ясний політній день і Тиміш Хмель з Розандою в супроводі свого і Носачевого полків, не зустрівши, на щастя, пригод у путі по рідному напівзруйнованому, закосиченому в жовтозела та забур'янення краєві. Поки молодих оточувала урочиста обрядова святість, а польський король, магнати і сейм вирішували у Бресті долю «бродних» людей та жебраків-повстанців і спішно оголошували нове посполите рушення, Кіндрат Бурляй та Самійло Мужиловський пиячили і трактували в Москві із боярами Прозоровським і Хитрово-Хитрим та з дяками Лопухіним і Івановим, домагаючись від них хоча б наближення царських стрільців до Смоленська для спеленання воєнних дій Радзивілла, а ще дозволу на проїзд козацької делегації через Задебрянщину до шведської королеви Христини. Та батюшці-цареві не до них було, він слав до ляхів у Львів Рєпніна-Оболенського з вимогами сатисфакції за образливе написання його величного імені без стоповерхових титулів і слів «всія Русії володар» та вимагав покарання королівських писарів-скрибів Окуня і Ляпуна, які кровно принизили гідність царя. Ян-Казимир, навіть недослухавши читання того задовгого послання-протесту, відпровадив посланця далеко від себе і спішно пішов із шістдесятитисячним військом на Кам'янець-Подільський. В Чигирині пороховим склепом вибухнула і карою Божою впала на гетьмана така несподівана і на диво жорстока новина. У відсутність Хмельницького, може й не без помочі суботівського генерального отамана Лавріна Капусти, Тиміш Хмель, зловивши ненависну всім, а йому особливо, мачуху Гелену на перелюбстві із генеральним скарбником Крайзом, привселюдно скарав обох, повісивши поряд на шибениці,— на неприховану радість міщан і старшини та на непоправне горе батькові. А так, не Гелену і Крайза син загубив тоді, а гетьмана. Адже вона була крилами Богданові в його леті до слави і до падіння!..

Іван Сірко, повернувшись в ті дні до Чигирина із Вужина, де розміщував свій полк, віри не йняв тому, був до краю спантеличений тією подією. Її не розуміли й інші, крім хіба Капусти та Виговського.

Тиміш Хмель лицарськи виріс в очах міщан, в очах старшини, навіть різних дознавачів та їхніх засильців у Чигирині. Легенди стали ходити про нього у всьому краї, підхоплені кобзарями та подорожниками-жебраками. Гайтою-повією поспольство обзивало гетьманшу — мачуху його! Не бракувало утіх і в усіх сусідніх високих дворах... І тільки Польща і навіть папа були в траурі...

В самому ж місті на Тясмині, як на бджолиному рійнищі, гуло і гойкало, вирувало і нуртувало, кипіло й збігало: і внизу та на Пісках, і в Нагір'ї, і на Луці-Діброві. Розрослося місто, започате фортечкою на горі ще князем Святославом, так, що не віриться і старожилам! Козацький рід Чигирів б'є себе в груди і божиться, що його прадід Чигир знав самого Святослава, бо був у сторожі замковій і остроговій... Набудовано, навергано, настягувано, навезено і нанесено та нагнано стільки, що Сіркові, по майже дворічній відсутності, впізнати Чигирин несила. Купцями, крамарями-гендлярами, гостями та жебраками заповнилися вулиці, торговий майдан-ринок і навіть околиці; ятками, будами та лавками обросло все довкілля, обгородилося й обставилося. Службами та мешканнями обсівся у всі боки замок на узбіччі Камінної гори — і не пізнати б її, коли б не ота Байдина каланча...

А худоби всілякої, а дробу! Реве, ірже, кувікає, кукурікає і навіть канарками в кліточках виспівує! А їстив, питв, шинків з дорідними, меткими шинкарками — і в руках, і в очах, і в станах та статурах закличних! А гов'ядів тих — очі розбігаються! Навіть два слони із слоненятком і кілька десятків верблюдів та верблюдиць з верблюденятами є! А про осликів-трудівників і казати нічого — повно їх і на вулицях, і в дворах, бо коня чи вола вилучать на війну, а ослика ніхто не зачепить!..

А одягу, взуття, кабардинок, мегерок з пір'яними султанами, хустин та головостяжів, зборників і очіпків, стрічок, намист, плахт, корсеток — поглядом не охопиш! А шовку, сукон, парчі-гризету, саєту, перкалю, оксамитів, китайки, полотен, фелендишів різних! Тямком не вбереш ні в очі, ні в голову!

А послів тих — дивовижно одягнених, а берлинів, карет, таратайок, носилок-лектик — безліч! А коней — та ще яких! — море, хмарища! Кипить, кишлиться різностроєм, різноликістю, гомоном, багатомовністю, гамором, плачем, сміхом, штукарством люд, один убогістю світить, а другий — багатством і розкішшю.

Навіть козаки-гульвіси — і ті не однакові, ба й давнезні діди та кобзарі різні: в одних штани із гандиверу-саєту, а в інших — із полотна, бо саєтові ганиба-нужда з'їла, сорочка, хоч і з манишкою та стрічкою, але в одного гафтом підрублена, а в іншого — сировою ниткою. Сором не дим — очей не виїсть, бо вбогість не вада, а нещастя...

«Так воно, так, та з хати як? — чує Сірко розмови.— Хай би вже було, як є, аби ляхів якось одоліти, так з ханом знову ж заграє гетьман і московитів, кажуть, улещує, а для чого нам і ті, і інші? Що ми — каліки якісь? Не дамо собі ради?! На гетьманчука одна надія тепер... На гетьманчука!..»

Сірко зітхає, оминає гурти людей, вив'юнюється із їхніх товпищ до Велеса, що чекає на нього над берегом Тясмину із джурою Лавріном Гуком. Він переповнений недавніми подіями, горем гетьмана і отими наріканнями, що почув щойно в товпищі. Тясмин рябіє сонячними блищиками, ряскою і качиними та гусиними вивідками, а береги — курми, гиндиками і панятами... Багатий Чигирин! Великий тепер, бо з'єднався і з Дібровою, і з Пісками, і з Полем та аж Бором.

«Конче мушу побачитися в Суботові із Тимошем,— вирішує на ходу Сірко.— Мушу зорієнтуватися та освідчитися, що воно, та куди, і до чого тут іде. Чому знову розпускаються полки? — Вихоплюється він хвацько на свого вірного скакуна.— Польща і Литва знову ж в рушенні!..»

— Десь їдемо, полковнику? — злетівши й собі на коня, питає Лаврін Гук.

— У гості, Лавре,— на скаку гукає Сірко.— В Суботів!..

Осінній вітерець-легіт обдає обох вершників, що несуться від чигиринської Камінної гори давнім розбитим шляхом-путівцем попід горою на Суботів. Тясмин праворуч в'ється змієм попід кручами та горбами, а лівобіч, за густо заселеною горою, як смугасті постелі, розляглися на косогорах, розпласталися вижовклі та оголені поля, пописані смушкуватими оранками-ріллями. Ось і обійстя гетьманове. Мурашаться, клопочуться на горбі каменярі-муляри, докладаючи із цегли та буту церкву-усипальницю, бо гетьман старий і думає вже про кінець свого буття, що спливло, як оті закругли тясминські в Дніпро.

«Кажуть, що стіни її на білках яєць кладені,— міряє поглядом Сірко святу новобудову.— Весною пташині гнізда драли, і дотепер буцім на двори гетьман накладає податки ще й яйцями»,— пригадалося Сіркові почуте, і він завернув Велеса у велике дворище, що відкрилося брамами перед знайомим козаком-вартовим. Чатові свічками стоять на бекетах. Лелече гніздо осиротіло розляглося на стрісі бджолиного темника і дихає покинутістю і смутком, колодки-пні мирно стоять рядами в городі, і лише поодиноких бджіл можна коло них побачити. Примовклий лист на деревах саду ніби приспаний — не шерхне, а тиша поліття — чарує...

— Вдома гетьманич, пан Тиміш? — питає Сірко в знайомого козака, віддаючи попутно джурі повіддя.

— Дома, пане полковнику! В світлиці, мабуть,— відказує козак.— Де ж йому ще бути?

— А пані гетьманчукова?

— По печериці з дівчатами пішла ще на світанку, то не забариться швидко і повернутися,— пояснює вартовий.

— Мирно тут їй? — цікавиться гість, кинувши багатозначним поглядом на супутня, уже перед ганком.

— Чого ж би ні? Адже щедра та мирна, як голубка. Покоївки не нахваляться нею.

— А покоївки Гелени, гетьманші?

— Та хоч і зрідка тут бувала, але не дай Боже! Жаско сказати, пухом їй земля! Я, поки і живий буду, не забуду її. Виступців-жовтинців сап'янових не подав якось їй, то... А ще, чи міг я знати, де ті шкарпетки з вовни? Та нам — що? Жінкам і дівчатам доставалося від неї,— скаржився.

— ...Знову хана намовляють у спілку, трактують з ним, ніби чорної зради його й не було, хоч, певен, ми й самі б тепер упоралися з ляхами. Те ж їм і старшини кажуть,— довірливо ділився Тиміш із гостем, як розговорилися.— Знову посланців до царя спровадили, щоб віддати у цареву кормигу без війни і супротиву люд, що отакою ціною вирвався від ляхів. А про султана і слухати не хочуть, казячись. А нам, коли не виберемося від усіх, найкраще, вважаю, під Магомета податися і хоч трохи пожити, як ото молдавани, волохи чи семиградці, ощаджуючи, громадячи і коплячи сили в мирній суєті... Руїною ж край стає, згарищем лежить напівзруйнованим...

— Пліснявка тобі на язик, гетьманмчу! — не втримався Сірко, зрозумівши вплив Кукони-Катерини і Лупу на Тимоша, від яких і сам те чув.

— Знаю, знаю, ви всі проти єднання з турчинами,— підхопив господар.— Зате я проти того, щоб піддатися під царя та бояр! І не буде того, поки живу! — аж кулаки стиснув Тиміш у рішучості супротиву.— Не буде! Чуєш, полковнику славний!..— вигукнув твердо і впевнено.

— Та, може ж, гетьман те лише для причаєної запобіжності чинить, бо цар із боярами — той же ніж у нашій спині,— заперечив невпевнено Сірко.— Ударила б гайдука, так боюся мужика! — прибив приповідкою.

— І цар, і бояри, та й ляхи, мов коти над ніркою, чекають, поки ми знесилимося, щоб хапонути,— заговорив молодик згодом, заходивши по просторій світлиці.— І щось не видно в татовім старанні супротиву їм, а особливо тепер, як не стало Гелени. Отець Федір-галахура крутить ними, Григір Унковський-перекинчик геть заворожив їх,— почав розпахкувати Тиміш люльку.— Вони і тям, і розум втратили геть по тій скурвій, прости Боже, Гелені,— притишив він змовницьки голос.— Гемоновим сином обзивають мене! У нас в родині, як і в усій Гетьманщині, нема миру та глузду,— вернувся Тиміш до свого наболілого.

Що довше говорили, то певніший був гість: молодик у всьому має свою думку, а головне — переконаний, що від ляхів козаки обов'язково відхрестяться, хоч, може, й недешево.

— Батько наполягають, щоб ми із Розандою зимували в Суботові, і я про себе тішуся, бо Розанді тут дуже сподобалося.

— А як свекор на невістку дивиться?

— Як на ляльку! Дивляться і плачуть. Та й вона до них прив'язалася, аж ревнощі беруть мене часом.

— То добре, гетьманичу! Ото і є глузд, якого ти не бачиш. А як Богун, пан скриб Виговський та суддя Мужиловський?

— Богун — то полковник із полковників, що гетьманом, та ще яким, і завтра міг би бути. А Мужиловський більше цареві догоджає, аніж батькові,— зітхнув глибоко Тиміш, примовкнувши.— Ну, а Виговський, той із усіх сил хотів би мене спровадити чи на той світ, чи хоч би в Молдову. В'юнкий, верткий, хитрий, мов шельма, і собі на умі. Ну і здібний, як ніхто отут в Чигирині... Прошу твою милість підтримувати мене — я на тебе та Богуна великі надії покладаю: на тебе, як на незамінного чільця над Січчю, а на Богуна — над волостю,— поглянув Тиміш у очі Сіркові прохально і багатозначно.

«Таки досить гетьманчук обізнаний із нами всіма. І те добре!— подумав Сірко, дивуючись все більше дорослістю Тимоша.— Цей піде на герць не за Гелену, а за бідний свій люд і битиметься з ворогами до смерті!..»

Тим часом із шумом повернулися Розанда і ціла галайстра дівчат із опеньками. Досі тихі покої наповнилися метушнею, гомоном і звуками.

— А ось і дорогий гість наш!— гінко переступила молода господиня поріг, видно дізнавшись про приїзд гостя від челядників. Була обворожлива, зарум'яніла, обвітрена, вдоволена. Картавлячи, направилася через світлицю до Сірка привітатися.— Буна сара! — мов проспівала вона, трохи знічуючись.— Добридень!

— Буна сара, пані доміне! — вклонився гість, цілуючи подані йому обидві руки, що пахли опеньками і травами.— Як вам тут ведеться? — подивився Сірко у її великі очі, що сяяли юністю і веселістю.

— Не вам, а тобі, прошу,— лукаво і пустотливо глянула вона із-під брів на гостя з удаваним докором.— Як на небі, прошу, як у казці біблійній! Правда ж, Тимоше? — облила світлом очей мужа.— І в свій замок не хочеться... Ой, та ви ж голодні!.. Перепрошую,— поцілувавши на ходу Тимоша, вийшла вона в клопоті, лишивши співбесідників знову наодинці...

Обідали пізно, слухали сумну думу старезного кобзаря, потім пісні дівчат, що слугували в покоях. А ввечері, як вже в обійсті все уляглося і вгомонилося, Сірко, залишений на ніц господарями, ще довго, палячи люльку, говорив із пасічником дідом Арсеном, сидячи на призьбі під бджолярнею.

Мов мала дитина, тривожно, плачно пугав у глибині саду пугач, і час від часу долітали уривки пізніх пісень і журливо — хрипких дзвонів, що били дзигарові години з Байдиної каланчі аж у Чигирині, на Камінній горі... Невбарі починався новорічний вересень. Чекали люди свята Главосіку — усікновення голови Іоанна Предтечі, а Сірко аналізував розмови із гетьманичем і Арсеном, поки врешті і заснув...