Між орлами і півмісяцем

7.

Дорога слалася далека, але ні про січовиків, ні про донців із калмиками в путі не почули нічого, хоч на те потай і сподівався Сірко. Відсутність чуток про них все дошкульніше оберталася для Сірка журбою, тривогою, а потім і розгубою. Ще в Крилові почув він нарікання посполитих валкових фірманів, які везли ядра і зброю в Чигирин, що почіпський гендляр Олекса Рогіз-Рогозин перекупив по високій ціні зготовлені в Почепі на замову гетьмана порох і селітру і аж в п'ятдесяти бочонках те добро повіз у Трубчевськ московському воєводі Прозоровському. Сірко в гарячці навіть подумав погнатися за зухвальцем чи послати когось до князя з протестом і вимогою. Стримала його лише нагайність важливішої поїздки.

Та все це було абищицею в порівнянні з тим, що приїжджі застали якогось ранку в Зозулиному Яру, де мешкала лише частина Коша. Сірко, як додому, як у рідну стихію, потрапив сюди. Красувалися свіжозбиті чайки і човни у духмяних запахах смоли, козаки їх конопатили прядивом-клоччям, носячи цебрами киплячу смолу з казанів, що бурхали отак же, як і вся Січ.

Готувався велетенський похід на море, якого, здавалося, спинити було марно. Січовище нагадувало мурашник. Все посудилося, лагодилося, збиралося не на жарт в дорогу, а через те, що не всі були вибрані для походу, кипіло таким обуром і так пінилося й збігало, що спинити чи загасити його не під силу було нікому. Оте «не всі» якраз було на руку Сіркові, який одразу ж пустив чутку про набір козаків у похід на ляхів. Не обійшлося без виступів, ба навіть обізвали його, Сірка, вивідцею Хмельницького. Але зустріч із давніми своїми приятелями і просто знаними козаками, однокашниками та шанувальниками, врешті, впевнила Сірка, що він тут удома.

Спершу його подорожні відшукали Левка Конограя і Остапа Вареницю, пізніше вже ті привели до нього Василя Шевчика, що «народився, як корова рябе теля привела», і Гната Турлюна з Хирівки, а за ними, як з води, появився й Лаврін Мартинович, і Нестор Мороз, тепер курінні, і Олекса Корж, Мирон Кіш та навіть січовий протодяк Петро Буркун, від яких Сірко дізнався і про справи на Січі, і про те, що донці-січовики тут невдалік, калмики також.

Вже другий тиждень колобродять, згодившись нарешті іти на промисел із Ходолієм — на чайках і кінно,— сповістив Сірка Гнат Турлюн довірливо.

А Левко Конограй дискретно зізнався приїжджому, що згодився вести чайкарів на турків у Азак Лише тому, що інакше не міг перешкодити їм іти на Крим, вганяючи тим ножа у спину Хмельницькому.

Відвідав Сірко й донських січовиків на чолі з Яковом Піем і обома Шумейками та донців із отаманом Круга Корнієм Ходнею, а при нім і калмиків із обома тайшами, перед тим трохи опорожнивши сакви з допомогою розісланих по куренях своїх прибічників для умовляння козацтва, іти на ляхів. Понад шеститисячний донський і калмицький загін, добре озброєний, вишколений, ошатнений і оконений, кишлився, пиячив та віявся до вдовиць і шинкарок, розмістившись у великолузьких селах і присілках, ворохобився під впливом січової сіроми. Навіть обидва Разі, Степан і Фролко, виступали за похід на татар, кленучи Хмельницького і його старшин-дуків, хоч старий Тиміш Разя і велів їм іти в поміч йому. Ні, недарма далекоглядний гетьман спішно послав саме його, Івана Сірка, із отими саквами на Січ!..

— Коли Ходня бере менгун від бояр, воєвод та царя, не зможе не взяти його і від гетьмана,— розвіяв Сіркові сумніви Левко Конограй.— Починай із нього, і — квит!..

— Чи то правду теревенять запорозькі січовики, що ваша старшина хоче піддатися під зверхність цареві? — видихнув Степан Разя разом із перегаром оковитої, обіймаючи Сірка в чоломканні.— Доведе вас той Хмель! Ой доведе!..

— Може, дехто й хоче, та до того ще далеко, Степанку,— потис Сірко у відповідь дебелого молодика-донця в обіймах.— Все може статися,— додав він, оглядаючи приязно Степана,— а щоб не сталося, треба невідкладно і всіма силами добивати ляхів!

— А ви ж, старшини, що на те? — відступив Разя і сердито блиснув очима на Сірка.— Батько переказували, щоб і не посудилися під царя, щоб і приводу не давали ніякого, бо одних катів зженете, а других — може, куди гірших — посадите бідному людові на голову. Вони ще запевняли, що від ляхів ви не тепер, то в четвер відірветеся, а від православних московитів ніколи й нізащо, хоч і помрете!..

«Кожному своє болить»,— подумав Сірко, згадавши покійного мученика Івана Разю, четвертованого після катувань у Москві лише за спробу об'єднати Яїк, Терек, Тамань, Дон і Запороги в одну державу...

— Брат Іван,— ніби вгадав Сіркову думку Степан,— царство небесне його душі, їх достеменно узнав на своїй шкурі, як відаєш те й сам,— мов тиблем прибив Разя.— А твоя ж милість побратимом була йому,— докорив.

— Не забув того, Стьопо, але...— зам'явся Сірко.— Щоб не попасти під царя, треба, повторюю, добивати ляхів...

— А татар?

— Татари можуть і зачекати поки що! Що нам їх бити, Степане, коли захотіти? Козаки навіть турків били, та ще й як, при твоєму братові Іванові... А батько Тиміш та мати як там? — спробував поміняти Сірко бесіду.— Ще бігають, нівроку?

— Тимошем їх називали ще на Чернігівщині, а на Дону вони вже Тимофій,— був розчарований Степан зміною розмови.— Що з ними, старими, станеться?

— Дякую і батькові, і тобі за оті нагадування та попередження. Передам їх обов'язково гетьманові і старшинам, бо,— врешті, трохи заспокоїв козака Сірко,— і сам таку думку поділяю,— схилився він стомлено на побічну дарабу.— А що то за домову, Степане, ви склали із Січчю? — ніби між іншим запитав Сірко.

— Домову? Із Січчю?! Яка ж то?.. Ніякої!..— встряв у розмову Яків Пій, якраз нагодившись.— Хіба ота давня, ще з Азака. На тому стоїмо, як твоя милість знає, щоб водностай донцям і запорожцям тепер і навселіта стоять над Азаком чи деінде і промишляти, як можна, разом...

— Ага, тільки ота,— підтримав Пі я Семен Шумейко.— Яка б же ще?.. Ми не переметчики, свого слова міцно тримаємося,— чомусь нагадав він Сіркові.

— Не перескочники, як гетьман ваш Хмель! — докинув докірливо Степан Разя.

Докір отой аж пересмикнув Сіркові лице, аж сіпавку-мишку вкинув йому в очі, та було не до образи і сварки, і довелося стримати себе, запобігаючи можливій сутичці.

Невбарі і Пій, і Шумейки, і Разі, мов змовившись, під різними приводами віддалилися, боляче вразивши тим Сірка, і він лишився ні в сих ні в тих.

«Як же то треба ненавидіти Хмеля, щоб не бачити навіть зрячим Шумейкам та Пієві невідкладної необхідності помочі йому»,— подумав він і знову попростував до гурту донців.

— Маю до вас справу, то, може, кликнемо малий круг старшинський та за оковитою й погутаримо? — влучив нагоду й заговорив до тих, хто заповзято разом з отаманом грали в карти під наметом.— Моя оковита, а ваші наїдки,— додав він, вдаючи грайливо-веселого.

— Наш круг, даруй, Пилипом із конопель не скликається,— пильно дивився Ходня в свої карти, ховаючи їх від гравців у жменях.— Плати, Овдію, програш сповна! — викинув він раптом на рядно свої карти, ніби й не звернувши особливої уваги на запропоноване Сірком.— Ми... чого ж?..— оглянув гравців і болільників-зівак, ніби шукаючи в них підтримки.— Ми не від того, гостю! — повторив, зглянувшись лукаво з рештою.

— То й домовилися,— присів коло круга Сірко, приховавши образу.— Посилаю хлопців за оковитою.

— Домовитись ми не домовились, а випити нам ніколи не гріх, і наїдки знайдуться,— був задоволений собою отаман...

Наспіх білувалася вівця коло щойно розпаленого тагана, стрімголов понеслися вершники за горілкою в Капулівку. По обіді, як і чекали, повернулися вони з повними бурдюками оковитої та торбами з їстівним. Умліла вже і вівця в казані-тагані. Отож, як і домовлялися, зібралися донці з отаманом, і Пій та обидва Шумейки — зоднобіч, а Сірко, Конограй та Турлюн — здругобіч за тесовим столом біля намету. Розмова спершу не дуже клеїлася і торкалася більше то ногаїв, то ханських підступців-лазутчиків, то неврожаю минулорічного та пошесті на коней. Але добротна оковита робила своє, і кожний випитий поставець ожвавлював мову, розковував її, схиляв до основного в цьому застіллі...

Розворушилося все лише тоді, як Сірко передав Ходні від гетьмана кисет із талярами разом із запросинами взяти участь у спільному поході на ляхів. Передав і обом тайшам з обітницею належної віддяки по поході і зиску в нім...

— Нам що?.. Нам аби зиск-менгун був!— бовкнув спідручний отаманець Ходні, викликавши тим гнів свого патрона.

— Воно-то так, Охріме,— скосивши осатанілий погляд, глушив прикру ляпанину підлеглого головний отаман,— але ж у нас сім'ї, а їм, крім усього, наїдку треба, хліба насущного,— торгувався він із Сірком.— Хліба! — повторив Ходня.— Не у вас ми його купимо, бо руїною півкраю вашого лежить по неврожаї, а у московитів; а після воєводиного попередження не встрявати у війну з ляхами, а пантрувати і промишляти ногаїв, він і бояри не пропустять хліба на Дон.

— Чи ж ми підвладні і належні цареві? Чи ж ми, козаки, не вільні чинити, як хочемо, отамане? — гаряче обурився Семен Шумейко.— Чи ми не брати запорожцям, як були досі?!

— Воно ніби й не підвладні, але ж маємо домову з царем сторожити від агарян степ і за те мати менгуни і хліб, то порушувати її, Охріме, нам зась. Стосунки наші з московитами тепер переплелися так, що вслухуватись їх та лізти на рожен не хісно і не спідручно,— вдав Корній Ходня, що він той вислів прочитав у присутності решти лише підлеглому.— А щодо братів-запорожців, то ти слушно кажеш, пане Семене, січовий наш отамане, ми вірні їм, отож не можемо, гостинно прийняті отут по запросинах, перевирішувати уже вирішене раніше.

— Ви як собі хочете,— вставив по чималій мовчанці Яків Пій,— а мої січовики підуть із паном Сірком, як навіть і запорожці не підуть під руку Хмелеві. Сам кажеш, отамане, що півкраю братнього в руїні, то як не захистити нам його від розору?

— Запорожці підуть Хмелеві в поміч і без старшини своєї! Ручаюсь за це вам,— сказав упевнено Сірко, ні до кого не звертаючись конкретно.— Хіба ми ще з осені не погодилися з вами про поміч на весну?!

Корній Ходня, Лук'янів син, головний отаман Донського круга, що в стосунках і переписці з царедворцями, як і в листуванні Дону з Москвою через Посольський приказ, за тодішнім кшталтом іменувався як Лук'янов-син, невдоволено сопів носом, цмулячи цибуха, барабанив палицями і вдавав, що зважує сказане. Він уже зрозумів, що Сірко переміг його, і про себе уже навіть вирішив, хоч і приховував той рішенець, щоб дорожче його продати, що таки пошле донців, а радше дозволить їм із наказним Охрімом Корзою та сотниками-отаманами Данилом Кудреюі Савою Купрою на чолі йти до Хмельницького, але лише наторгувавшись та знайшовши собі виправдання перед боярами і царем, зоднобіч, а перед Кругом, покладаючись на отриманий уже менгун,— здругобіч...

Кінчився отой ситний підобідок, і старшини у приязні й дружбі дали слово таки взавтра, не ждучи нерішучих запорожців, піти до Чигирина в поміч Хмелеві, хоч ім'я гетьмана і не називали відкрито.

— Не сумнівайся, полковнику! — запевняв Сірка старий Шумейко.— Уже взасвіт і вирушимо, ось хрест святий, правду кажу! — перехрестився він.— Дзвони і грай, сурмаче, збір наших козаків! — гукнув він своєму джурі, про себе радіючи, що кінчиться тепер і пиятика, і ворохобство.

— Наша також поведе калмиків до Чигирина із Пієм і Шумейками! — тикав себе пальцем у груди старший тайша.

Уже геть під вечір, відпустивши братів Максима і Нестора до батьків у Капулівку на урльоп, зморений пиятикою, виїхав Сірко Велесом у Зозулину Балку на головне січовище. Ледь повівав теплий вітерець, і благодатно, аж спечливо, пригрівало весняне сонце. Сірко нісся шляхом поміж бекетами і вартами, як вітром гнаний. Лише по в'їзді у ворота стишився, бо був спинений чатовими, які ледь не силою привели його у намет кошового, Макара Худолія.

Сухий, плюгаво-миршавий і недолуго-немічний, малого костистого зросту, кошовий сидів за тесовим столом у курені і, як здалося Сіркові, заздалегідь чекав на нього — дивився втомлено і відразно, склавши сажнем під підборіддям писані жилами руки. Його ж коренастий напарник, який сидів за тим же столом, був, навпаки, опасистий і ломакуватий. Ожиріле його лице капшучилося під очима, і Сірко ледве пізнав у ньому писаря Петра Суховієнка.

Оглянувши намет і не дочекавшись ні запрошення сісти, ні відповіді на привітання, він неспіхом повторив своє «добридень» і, не питаючи дозволу, стомлено присів на ослоні та почав мовчки посудити люльку тютюном. Мовчанка тривала недовго...

— Приїжджаєш в січовище, як з неба падаєш! Приїжджаєш, як додому, шпигуєш і ворохобиш, калибаличиш і нацьковуєш мені січове поспольство, яко у власному маєстаті, проти наших рішенців, намагаючись зірвати нам похід на море і агарян. По якому праву те робиш, свавільнику, питаю?! — заговорив нарешті владно непоказний кошовий.— Січ не належить гетьманові, ані його старшині! Вона, прецінь, недоторканна! — аж шкварчала злоба на його устах.— А ти знаєш, що Січ цієї зими ледь не пішла з торбами старцювати і жебрати, що наше товариство геть обірвалося і обносилося до рам'я?! Що коні в нас пошесть взяла, отож і на пастрому їх не могли посолити!? Хто нас одягне, взує і нагодує тепер, коли самі для себе не будемо промишляти? Гетьман чи його камарилья? Ти, може, насолиш нам пастроми, підкинеш збіжжя, чи в ляхів ми добудемо по неврожаї? — ламав він замкнуті долоні на столі, примовчавши.

— Дозволю собі вам заперечити, пане кошовий, бо Січ належить мені, є моїм домом і домом всього люду нашого! Я ж виріс на ній, не як ви оце; а з малого і Молодика, як, певне, знаєте.

— По тому ти, байстрюче, отак ведеш себе і смієш перечити мені, кошовому? — не міг стримати обуру Худолій.

— Не раджу вам,— гамував у собі гнів Сірко,— так ображати мене, бо за звичаєм викличу вас на майданний поєдинок, а там, знаєте чи здогадуєтесь, мо' можу і осоромити вас на весь Кіш,— примовк Сірко, пройнявшись якимось співчуттям і до кошового, і до товариства, і до самого себе.

Мовчав і кошовий, збліднувши, бо уявив собі, що гість дійсно може те вчинити для глуму і розваги січовиків, як свій тут старшина і неперевершений мордирця...

— Можу перепросити вас лише за те, що не шукав вас зразу, а відвідав спочатку донців і калмиків, але зробив це,— зм'якшував Сірко становище,— тому, що, знаючи нужди Січі не менше вашого, знаю й погрозу всьому посполитству рідному на всій нашій землі від ляхів. Адже, переможи нас ляхи, буде переможеною й Січ, пане кошовий... А построму треба готувати із риби, ловлячи її уже тепер, козаків можна підгодовувати пташиними яйцями та дичиною... Отож коли згодні, то хай нас розсудить січове коло. І донці, і калмики уже завтра рано по домові зі мною їдуть у Чигирин. Скличемо раду, погутаримо з товариством, поміркуємо,— хай само вирішить, куди йому йти. Якась частина піде зі мною на святий бій за люд рідний, а решта — з вами на зиски в Азак. А щоб ви не йшли на татар, вдаривши ножем нам у спину, Хмель передав вам ось трохи талярів, то вручу їх як завдаток, коли згодитеся на мої умови.

— Купуєш мене?! Не довіряєш? — обурився кошовий.— Як те маю трактувати і поцінювати?

— Поцінюйте, як хочете, це дарунок гетьмана, а я його тільки передаю! — посміхнувшись, сказав Сірко, підсовуючи без припросин лаву, на якій сидів, до столу.

Не було чого робити сухорлявому, гачкуватому і хиренькому Макарові Худолієві — зрозумів він, що йти проти гетьмана і його посланця, та й проти чималої частини, як здогадувався, січового товариства, нехісно.

«Так-так, чого доброго, він і справді потягле мене на майдан, щоб зганьбити,— ще раз подумав кошовий, змірявши дебелу статуру нежданого гостя.— Січ йому — рідна домівка, і універсали ті гетьманові — не абищиця...»

Обіцяні таляри теж були якимсь вантажем для згоди із Сірком, бо тягли терезки його розсуду вниз. Отож він ходив у мовчазній задумі із кутка в куток, поки таки дійшов висновку, що вчинити інакше безсилий.

Але виручив обох сперечальників присутній у курені і дотепер лише мовчазно-спостережливий січовий писар Петро Суховій.

— Ти, шановний гостю, не коса, а ти, Макаре, не камінь, щоб отак наскакувати в годину скрути. Отож пропоную миром вирішувати суперечку!.. Миром, і годі!.. Миром, і край!..

— Бути по-твоєму,— зітхнув, переглянувшись із писарем, Худолій і знову присів на своє місце за столом.— То як ти собі мислиш те зробити? — спитав у Сірка уже примирливо.

— Скличемо раду. Накажіть посильним покликати січовиків з паланок, а довбиші хай взавтра рано вдарять тут, у січовищі, у накри-тулумбаси. Ви скажете товариству своє слово кошового, а я прочитаю, хоч і через ось пана Суховія, універсал і скажу своє слово, та й хай товариство вирішує, як собі захоче.

— Ти правду сказав, що донці і калмики завтра йдуть походом на Чигирин? — перепитав Худолій, затягуючись файкою.

— Чого б мав вас обманювати? Домовились, і ніби надійно. Таки рано пообіцяли й вирушити.

— Ненадійний народ і донці, і калмики,— погойдав Худолій скрушно головою.— Чого б же то не сповістити мене про той свій перерішенець?

— Говорили, що оповістять, і мені наказали кланятись вам та передати про те,— гоїв Сірко образу кошового вимислом.— Я тут дещо привіз на підвечірок, то не відмовтеся від пригощеиь уже тепер, бо хочу ще встигнути трохи перепочити з дороги, а ніч тепер така мала, а втома моя велика. Буду радий присутності тут пана судді, бунчужного чи й ще будь-кого,— вирішив Сірко не їхати на ніч, як думав, у Капулівку, а заночувати в Січі: або в протодиякона Петра Буркуна, або в курінних Нестора Мороза чи Мирона Коша. Схотілося йому і з Левком Конограєм дискретно поговорити, упросивши його, коли вже інакше не можна буде, повести частину похідців на Азак, не збурюючи своїми наскоками орду.

При спомині про ординців він уперше усвідомив, що хоч і невільно, а зраджує своїй колишній поклятьбі мстити їм і за діда та бабу, і за батька та матір, і за хутір Грушівку, і за всіх ясирників, про яких знав і не знав. «Тільки тому я це роблю, що мусимо спершу перемогти ляхів, а вже потім...— заспокоював подумки совість.— Нужда й закони міняє!» — згадав він Сулиму і глибоко зітхнув.

Світанок для Сірка загорівся рано, бо січище уже юрмилося і метушилося, як він проснувся, а сонце вже залило все довкілля. Новина про його приїзд та збірню зробила своє. Миючись, він почув і глухий гук накрів, і кличну сурму рогів, ба навіть гул хриплого дзвону з бекета-слупа. Пора вже було йти на збурений січовий майдан у вибалку, оточеному колом куренів, наметів, всіляких шоп, стаєнь, возівень, зброярень і амуніційних паковень...

І розпалилося одразу все, розгорілося, як сухе багаття на сонці, та так,— особливо по виступі Худолія,— що і переказати того несила! Видно, добре підготував пан кошовий своїх прибічників за ніч, бо поставали вони по всіх кутках, дружно горланячи як навіжені. І сутичка між прибічниками походу на море і на поміч Хмелеві в першу ж мить ледь не привела до бійки.

— ...Нашими та посполитими головами пан гетьман Хмель ляське панство нищить, а своє підіймає нам на тім'я та утверджує... Січчю хоче керувати, як своїми полками... Універсалами голови туманить і поспольству, і нам, свій рай земний обіцяючи...— кричав надривно Макар Худолій до натовпу.— Не бути тому! Не визнаємо ми його як гетьмана над нами! Адже торік стільки нашого брата поклав у битвах з магнатами, а який глузд поспольству і нам, козакам, з того?! Підкупили його разом із усією старшиною ляхи, відьму-ляшку повійну під нього підклали і змусили повернути пашу вікторію від Замостя, коли вороги були вже повержені в прах. На пшик перевів він і ваші, запорожці, звитяги!.. Хто верне тепер ту вікторію поспольству і вам, козаки, та вашим дітям, жінкам, матерям, нареченим і батькам?! Ніхто! І не такого нам гетьмана треба нині! — аж зривався Худоліїв голос.— І не такого раю на землі заслуговуємо ми з нашим людом!.. Воля ваша, я не перечу, бо єсмь слуга ваш, але остерігаю вас, бо зносилися ми до краю!..

Услід кошовому зразу ж виступив, видно по домові з ним, і Петро Суховієнко, закликаючи засудити і універсал, як підбурливий, і гетьмана — за торішню зраду козацтву та поспольству під Замостям.

— Відомо вам, славні запорожці, що Хмель хоче передати все світське, оружне і духовне поспольство наше русинське, відірвавши його від Польщі та Литви, покручно лютим боярам-московитам на розшарпання,— передихнув він, дивлячись угору, ніби читаючи там щось.— Чи ж гадано-мислимо те для нас, вольних, питаю вас?.. Чи допустимо?! Адже цар і бояри є гнітителі сіромного люду навіть у Московії. Вони кровопивці, привласнювачі всього чужого і нацьковувані!.. Як сміють погрозливо вимагати від нас, січових вольних чільців, щоб ми, не гаючись і як стій, віддали їм для мстивої розправи здавен-давна їхніх нібито біглих людей, і це тоді, коли ті люди є наші викітці-козаки, як і оті, що трьома сотнями родин у біді пішли з черкаським сотником Михаєм Кадиченком викітчанами ще по гетьманові Михаї Дороші на нічийщини і заклали на них свої черкаські слободи на злитті річок Харкова, Лопані і Уди або на Сіверському Дінці! Не бути тому! Не бути, козаки!.. Хмель і хмелята бачать у спаї з царем та боярами станові пільги собі і своїм родинам, а нам, козакам, і нашому всьому поспольству нащо вони, забирали, грабіжники й здирці!..— вклонився низько до натовпу насамкінець.— Січовиком-запорожцем себе числиш, достойний чільнику, а слугуєш дуці-гетьманові, то як маємо сприймати те? Перечити всім тим, що не ввійшли в компут до походу на Азак, не буду, та й іншим, хто забажає, але остерегти січове товариство мушу, що не по путі йому із паном Хмелем-маєтником, та й квит!

Сірко слухав писаря і десь глибоко в душі міг би й погодитися з ним, але не тепер, коли була ще не добита шляхта, яка із усіх сил хотіла вошвою втриматись на теплому кожусі поневоленого люду. Отож і в своєму короткому виступі не підтримав писаря, коли протодяк Петро Буркун на його прохання прочитав Хмелевого універсала.

— Дідько вас знає, куди ви, дуки, нас, сірому, ще заведете,— полетів із натовпу злобивий докір Сіркові від старшого, вже геть шпакуватого козака з тонкими хвостиками сивуватих вусів і такою ж, як і в Сірка, сергою в усі.— Боярами, чувати, пнетеся всі стати, під царя нас підгребти наміряєтесь приховано, маєтності придбати. Ми, ті, що не ввійшли в похідний компут на Азак, підемо з тобою і життя понесемо, але не за твої і старшинські привілеї, а за свої — поспольні, а то ви із одного ярма нам поможете випрягтися, а в друге, ще тяжче, запряжете,— горланив він як навіжений.— Було вже таке не один раз із багатьма із нас. І твій гетьман виміняв собі старшинство та маєтності не за одне життя козацьке...

— Згадали, козаче, як сідали,— спробував напівжартома спинити горлана Сірко.— Я не кличу вас у підданство гетьманове і його старшин, а прохаю лише стати їм нині у поміч проти шляхти, магнатів — тих павуків-блощиць і орендарів-лакиз, наших визискувачів і поневолювачів,— а це не одне й те ж! А щодо «виміняв» — то жаль, але на шкоду повшехного поспольства нашого не лише старшини були, як відомо, зрадцями козакам і запроданцями, ай наші духовники, посполиті та козаки-сіроми, бо і гетьманів та чільників — Байду, Кішку, Косинського, Кулагу-Петражицького, Трясила, Сулиму, Павлюка-Бута, Скидана, Чорноту, Ганджу — вони зрадили, викуповуючи для себе гаразди та життя. Сором і гріх!..

— Також згадав, як с... сідав,— повторив глузливо шпакуватий, ледь дослухавши Сірка.— Що зараз говорити про те, що було, як новий рік у нас починався в березолі! Порівняв сірому зі старшиною! Гетьман від ляхів отримував до п'яти соток, полковник — сто двадцять, сотник — шістдесят, гармаш — п'ятдесят, десяцький — тридцять, візник-фірман — двадцять, а рядович-козак, сірома,— всього сім злотих на рік, то як їх можна рівняти в зраді?..

— Не час тепер, славне січове товариство, На чвари та на осуд всіляких помилок тратити порох,— примирливо сказав Сірко.— Позбутися Польщі — це куди важливіше, ніж позбутися панів! Кінь на чотирьох ногах, та спотикається, а людині на двох і бог велів... Без вас, січовики, славні запорожці, ніякий гетьман нікого не підніме і не утвердить, як запевняв тут нас пан кошовий, хоч і багато в його словах гіркої правди є. Тож кличе вас гетьман, кличуть старшини, кличе вас люд наш знедолений, і я кличу іти на змаги за волю, людську долю та віру Христову. Ставайте проти наруги й ганьби, яку ще чинить знавіснілий чужинець над батьками, матерями, жінками й дітьми вашими невивільненими,— скінчив Сірко, сам собі дивуючись.— Донці і наші тамтешні січовики з калмиками, шановне товариство, сьогодні рано уже рушили у поміч гетьманові і нашому люду, то хіба можете ви не вирушити?! Он, бачите, пилюка хмарою стала!..— показав пальцем убік.

— Як то, донці й калмики?! — збурився натовп, оглядаючи хмарища, що стояли в небі.

— Ти диви, якась курява справді висить! А домова ж, казали, у нас з ними?

— Була домова, але тепер не до промислу, козаки!

— Не оконені ми і без зброї, вважай,— вигукнув хтось у натовпі.

— Возів у великолузьких селян уже трохи домовлено,— збрехав на ходу Сірко.— Пастрому і сухарі, луки й списи зготуємо в путі до Чигирина чи саморуч, чи на гетьманові гроші, коні всім будуть уже в діброві під Чигирином, в гетьмановому полку!

— То ми будемо при гетьмані, і він нас вестиме, чи ти поведеш?

— Як згодитеся, то й поведу, але не раніш, як за три дні. Мусимо ще возів спорудити і всього іншого,— зрозумів Сірко, що більшого він уже не в змозі зробити.— Ті, хто згодний іти зі мною, ставайте отам на горбищі чи з сотниками, чи з курінними та куренями, щоб я міг побачити вас і ваших привідців або призначити їх по вашій згоді...

Заворушився майдан, та і вся Січ невбарі завирувала, розтікаючись, як повінь, на два боки. Стоячи на підвищенні поряд із розгубленим кошовим та старшиною Коша, Сірко дивився, як поодинокі козаки йшли то туди, то назад в замішанні. Врешті, та частина, що пристала іти з Сірком в поміч Хмелеві, виявилась значно більшою.

І закипіла робота коло всякої зброї і збруї, біля старих дараб і драбин, канатів, кадубів під пастрому і ошатнення коней, біля начиння й посуду, одягу і взуття, поволі втягуючи все ширше коло зголошенців у передпохідний процес. Того ж таки дня, одразу по виборах чільників, Сірко спішно послав малорослого, розторопного свого однокашника Василя Шевчика із кисетом грошей у Капулівку з повелінням негайно прибути на Січ Максимові й Несторові, а потім той мусив з вітчимом Корнієм Слимаченком та батьком Дмитром Прихідьком придбати по великолузьких селищах — Хуторах, Ушкальці, Грушівці, Куті та Покровському, в Черкаській слобідці та в Перевізній Балці — всі пригодні для походу вози й мажари з волами — чи в дар Хмельницькому від селищан, чи за оплату. Ще ж треба було всього за три доби, як вирішив, полагодити і поремонтувати їх, змазати, запастися коломаззю в далеку дорогу...

— Гроші плати, як зможеш, по доставці господарями підвід сюди в повній справності,— наказав він посланцеві на прощання.

— Само собою, Іване! — хитро і багатозначно кинув Шевчик.— Чи я того не розумію, думаєш?!

«Таки зруйновано, слава Богу, гатку-греблю! Таки зрушила вода і потече тепер у вселюдське річище, а я виконаю гетьманове доручення, як, може б, ніхто не виконав»,— утішливо роздумував Сірко, наглядаючи, як хоч і поспіхом, але ретельно повсюдно готуються січовики в далеку дорогу.