Між орлами і півмісяцем

15.

По другій Зборівській угоді в козацькому таборі були й такі, що тішилися із замирення, але значна більшість гризла уста в гризоті і ладна була гризти й лікті від досади, обливаючи серця кривавими сльозами, відкрито нарікала на гетьмана, грозила чи лементувла, і ясно було, що силоміць впроваджувана лінія не перемогла б, коли б угода вирішувалася загальними козацькими і старшинськими голосами. Ненавистю буяла більшість не лише до зрадника хана, а й до царя та бояр, які навмисними діями спричинили ханову зраду, завбачливо розповсюдивши свої рішення якраз тоді, коли вони були на смертельну шкоду козакам. Багатьом чільцям та й окремим козакам було зрозуміло, що гетьман попав у сильця-лещата та сіті боярства і вибратися з них вже не зможе. Для задоволення своєї пихатої зарозумілості та дутої престижності він піде поволі на знищення неслухів-чільців і духовників, як єретиків.

Особливо різко виступили проти майбутнього приєднання Запорозька Січ на чолі із кошовим Павлом Гомоном, писарем Дем'яном Барабашем та наказним обозним Іванцем Брюхом, митрополит Київський Сильвестр Косов та архімандрит Йосип Тризна. Представники духовенства і в ставку гетьмана, і на Січ відпровадили спішно своїх посланців з реляціями проти «будь-якого спілкування з московитами», хоч дотепер пасивно і підтримували реформатора Никона.

Здивував гетьмана його довірений Данило Грек, який досі, хоч і був гречанином, спілкувався із московськими воєводами, як їхній дознавач при гетьмані, і переписувався з усіма високими дворами сусідів Гетьманщини. Він навіть застерегу зробив гетьманові і генеральній старшині, що домагання дружби з царем і оте рішення собору є «втягненням четвертого двору в змаги за Україну!..»

Відвідав гетьмана після ісходу і Йосип Тукальський-Нелюбович із застереженнями Косова і Тризци та своїми власними, пославшись на те, що «Московія розірве спай і братство церкви, пастви і війська козацького, започаткованого ще Сагайдачним і Яцьком Неродичем-Бородавкою, які вели козацькі війська до перемоги над ляхами і дали можливість створити Гетьманщину як державу».

Досі відносно дружний гетьманів табір із-за отого рішення розділився, розроївся, хоч і не розпався ще. На спішно зібраній гетьманом раді старшин — диспозиторів справ військових — Хмельницький ознайомив присутніх з попередніми умовами царя, згідно з якими Україна, як Малорусія, мала лишитися васальною самоврядною автономією на зразок Молдови, Волощини, Угорщини під султаном, а старшини, по вибору їх козаками, будуть прирівняні в станах до бояр і воєвод рангових.

На раді про поспольство на волостях, про міщан та рукомесних людей ніхто вже і не згадував, розуміючи, мабуть, що вільним мріям їхнім прийшов кінець. Може, саме тому полковницьких пірначів при голосуванні за гетьманову пропозицію піднялося геть мало. На його здивування, їх було рівно стільки ж, як і за підданий під опіку-курацію султана. Особливо активно себе виказував молодий чигиринський і наказний паволоцький полковник Дорошенко, аж Богдан мусив прикрикнути на нього в роздратуванні.

Рада проходила бурхливо і вимагала від кожного із присутніх виказати власну думку про те, як жити Гетьманщині в майбутньому. Не промовчав і Сірко, застерігши присутніх, що Запорозька Січ негайно виділиться в окрему, нікому не підвладну державу, якщо Гетьманщина шукатиме прихисток в будь-якому високому дворі, навіть свейському.

Сірка палко підтримав вінницький полковник Іван Богун.

— Земля наша стане ще більшим побоїщем для сусідів! — кричав він на раді.

Гетьман ще і ще раз втовкмачував і роз'яснював, умовляв і сперечався, обіцяв і запевняв, що Україна і її люд житимуть при царі «всея Русії» не гірше, а краще, аніж при польському королі, звільнивши і решту русинських земель від Польщі, Литви і навіть від ханських та султанських пашаликів. Кінчилася рада тим, що якийсь час старшини будуть роздумувати, ураховуючи наступні події і поведінку сусідніх дворів...

Ще роздавались гетьмановими супліками гроші із його гамзи-казни «на утримання військові і рангові, на кошт і жолд, господарчі видатки і скрути», що практикувалося по закінченні кожної вікторії; ще Хмельницький утішав себе сердечними листами Юрія-Григора Унковського, що лестив гетьманові описом його величі; ще король польський, приходячи до себе після поразки і розгрому, лише вирушав з-під Жванця, а хан турлив кількатисячний ясир русинський, відхлинувши ордою в степи; ще Іван Богун вінницький, явно ігноруючи оті посули на ранги, ішов зі своєю свитою в Помежжя, йому услід в Умань — Глух, в Кальник — Федоренко, у Корсунь — Лука Мозиря, в Прилуки — Давидів брат Тиміш Носач, у Ніжин, як наказний гетьман,— Іван Золотареико разом із обдарованим гетьманом щедро, не знати й за що, другим Іваном, Богуном, Новгород-сіверським і стародубським... Усе ще було як колись, не було лиш колишньої одностайності буяння духу людського. Сум і непевність заполонили серця.

Відпровадивши охочекомонників із придбаними у вікторії кіньми та батовами до Дзиковського і на Дон, а зібраний полк ворохобців — у Стародуб, пішов у непевності, гукнувши запорожців і нових охочекомонців, і Сірко на Січ, лишивши гетьмана під Жванцем з рештою війська, що також збирався правитися разом із Якимом Сомком до Переяслава на роковану і невідхильну зустріч із царськими боярами для «правних потрактувань», а фактично — для віддачі без бою України в «самоврядну підлеж всея Русії»...

Штапувала осінь собі на смерть чарівну льолю. Дивилося, мов із-під кучматих брів, примруженим і осудливим оком на довгу валку пішців, кіннотників і батових Сіркового війська, що розтяглося впростяж покрученим змієм, поосінне тьмяне сонце, ховаючись у хмарах. Шматувався в душі, аж стинаючись і корчачись від болю, Сірко, і вперше за кілька літ по-людськи плакав рубнутий в бою по лобі Велес, аж у вершника серце краялося від його чистих і великих сліз, що стікали мокрою доріжкою.

Рухалися забарно, хоч і спішили ніби, поки земля не взялася голощиком-ожеледдю. І військо, і батови в отому ланцюзі то на горби виходили, то в долини спускалися, ламаючи стрій. Ранками вирушали, як ще туман запиналом вкривав землю, лише глягою-кисляком із сухарями чи грулею-ріпою підкріпившись. Співали натужні рипи возів, копит і ніг у путі...

А за Вінницею, де Сірко ще раз зустрівся в смуті із Богуном та Федоренком, його валку догнав гетьманів посильний з листом, якого треба було передати кошовому Січі Павлові Гомонові та «старшому і меншому Війська Запорозького посполитству». Хмельницький власноручно писав у тому листі, якого перечитав Сіркові його джура Лаврін Гук, таке: «Відпускаємо до Вас Військо Ваше низове Запорозьке, яке Ви щоліта в усі мимошедші роки і тепер присилали на наше бажання для потреб звитяжних проти неприятеля нашого — короля польського, і за оті присилки Ваші оного мененого війська веле дякуючи, наперед про отаку ж добру приязнь до нас пильно просимо...»

Іван Сірко ждав від посильного якихось додаткових новин для себе особисто, але той оперезав коня карбачем і понісся назад, ніби втікаючи, поки й зник у далечі. Вночі, на привалі, обидва Івани — і Сірко, і Богун — розпалюючи пристрасті, лишились непримиренними в думці про якесь приєднання України до будь-кого, хоч і визнавали, що рідний люд у війнах на третину зменшився, а нужди його, вичерпавши сили, збільшилися. Обидва в душах плакали за Тимошем Хмелем і проклинали хана га старшин-крутіїв і перекинчиків, покладаючи надії на Золотаренка, Дорошенка, Сомка, Лисовця, Томиленка і інших, як і на спай Січі із волостю, представниками яких вони були загальновизнаними...

В дорозі різко помінялася погода. Спершу подуло сирим і холодним вітром, а однієї ночі випав сніг, на ранок вдарив мороз, хоч до Михайла Архангела було ще чимало часу. Довелося поміняти в Черкасах вози в батових на сани, купити за полковий кошт трохи одягу: свит, кожухів, кирей, чобіт, шапок, хусток, коців для людей і кінських попон, залишити недужих і тяжкопоранених.

Дні коротшали, тому було вирішено правитися з рана і допізна. Одного дня, правда, того не дотрималися: зупинилися по обіді в містечку Боровиці, бо Сірко звелів купити борошна на мамалигу, затірку і лемішку і забажав побачити здавна знайоме йому місто. Нагадало йому про себе оте нещасне втікання з-під Мошнів зі славним Павлюком-Бутом по Кумейках. Щоправда, Боровиця тепер була далеко не та. Розрослася, розбудувалася аж ген-ген так, що й не пізнати. Довгенько стояв усамітнено над урочищем і геть замерзлою річечкою Гречанкою. Проскакав над осипшцем, від сліз не бачачи дороги, через вимерзле джерельце річки Боровички, де були колись козацькі редути, і вернувся до полку, як уже смеркало і в таборі смажилося на вертелах кілька сайгаків-кізок та у здоровенних казанах-таганах і катрягах варилася саламаха...

Довга, марудна і клопітлива путь потроху вивіювала із Сіркової душі злобу на гетьмана, на себе і на польського короля та переносила її, перемішуючи, подвоюючи, на хана і вперше — на царя та бояр. І тоді, розпалившись у муках і болістях, він місця собі не знаходив, пригадуючи діда й бабу, батька й матір та всю родину.

«Як жити народові між отакими сусідами? — питав себе, не бачачи просвітку.— З ляхами неможливо, з татарами і турками — й поготів, з московитами...— аж спинився, бо згадав, як писала йому кума Явдоха: „А цар, бояри та воєводи, як і святі отці з іншими посіпаками, користаючи з безвиході наших людей, манять їх в оті забісся слобідські, в оті верші хрестом та братністю, самоврядуваннями, відгороджуючи тим свій люд від ногаїв, вербунками зманюють в Тор на солониці, і ніхто вже звідти не вертається навіть каліками, бо остроги кругом ловлять збіглих і закатовують... Будують тепер їх повсюдно, та такі, кажуть, що через них і до ногаїв не втечеш...“»

Мука в дорозі ще підсилилася, коли в путі дізнався, що людолови знову побрали неймовірно численні ясири, а села і містечка спалили.

«Ну й сусідів поселила нам чорна доля! І за який же то гріх? — стискав у грудях невимовний біль.— Боже! За що така кара люду нашому?! Чим ми прогнівили тебе, нещасні?!»

Тріщала, лопалася крига на Дніпрі, довколи лежали накриті білими снігами та морозним мороком інею. Дороги вже не було, обізнані козаки вели армію навпрошки, хто в задумі і розпачі, а хто в жартах і вимислах, полегшуючи собі і побратимам путь.