Між орлами і півмісяцем

1

— ...Мосьпане гетьмане Богдане! Дозвольте мені лишитися з вами на дискретну розмову,— попросив Іван Сірко Хмельницького одразу по закінченні короткої наради, що відбулася після розгрому під Корсунем основної польської військової армади.

— Дискретну? — пильно оглянув гетьман натомленим поглядом свого полковника.— Лишися, хоч часу в мене як кіт наплакав,— і поглядом показав решті залишити їх на самоті.

Поки старшини зморено, неквапом зводились з місць і виходили з гетьманського благенького намету, молодий кошовий Січі Запорозької, тепер полковник над січовиками, продовжував сидіти, заклопотано обдумуючи свою наступну розмову з Хмельницьким. Ніби ж знав його полковник Іван Сірко і зі спільної, не так уже й давньої, участі в Тридцятилітній братовбивчій війні Європи за Фландрію, і з початку теперішнього рушення на шляхту і магнатів, але разом з тим вже й не знав: під Жовтими Водами пан Богдан був іншим до нього, не таким, як отут, в Закорсунні...

«Чи погром отих пічкурів змінив його, чи він лише вдавав із себе доступного раніше?» — роздумував Сірко, дивлячись, як гетьман, смокчучи люльку, гарячково став міряти намет, ніби забувши про все на світі.

— Здогадуюсь,— почав Хмель, коли вони лишилися врешті самі.— Ні ти, ні Максим не можете простити мені кількох речей: затримки війська отут, спілкування з ханом та Тугай-беєм, передачі татарам Шембека, Сапеги, Чернецького, обох гетьманів, графа Синявського, отого глухого плюгавця Донгофа та Кшиштофа Пшиємського, як і закладництва Тимоша. І ти перший...— чогось не домовив він, роздратовано тикнувши п'ястуком, в якому була навикло затиснута люлька.

— Передусім, гетьмане,— поспішив, мов у гарячці, виказати наболіле Сірко,— не маю сили і вмінь стояти в лаві разом із бусурманами, які одвічно нищили та й нищать, наш народ, плюндрують край.

— Помітив те, лицарю,— глибоко зітхнув, аж схлипнув гетьман,— але дійшов висновку, що краще нам стояти в одній лаві з бусурманом, ніж дозволити йому вдарити нам у спину. А до того ж тепер уже гаразд і не пізнати, хто більший бусурманин: чи хрещений лях, чи нехрист татарюга, бо лях нині зчаста набагато бусурманніший за найгіршого бусурманина. Отож на нього, більшого, ми й пішли, а в меншим і пізніше якось упораємося,— спинився він, щось пригадуючи.— Дякую тобі і січовому товариству і за великопомічні бойові сукцеси, і за взяття Криниці, і за спорудження отих опудал, завалів та ям у Княжому байраці під Жовтоводами, і за ваші з Максимом бардзо доречні канави та все інше тут, під Корсунем, бо таки опригодило воно нам неабияку вікторію,— оживився спогадливо гетьман і припалив до свічки люльку.— Я думав неоднораз уже над тим, і коли б була твоя ласка та дав ти згоду і допоміг, то я поставив би полковником над свавільними січовиками-козаками свого чигиринця-запасника Петра Дорошенка, а тобі дав би, як генеральному і досвідченому, полк пішців, що прибувають до нас плавом тепер, бо поцінюю і твої доречні поради у сукцесах, і вміння орудувати. Подумай про те наодинці і допоможи мені,— затягся гетьман димом і допитливо подивився на молодшого соратця.— Не можу ні промовчати, ні применшити того, що ми вже скористалися твоїми і кмітливістю та тямком у вікторії, і вмінням та хистом малими силами брати участь у великих сукцесах, бути зверхником над козацькою юрбою, але те, що ми започали щасливо і на що підняли наш нещасний люд, само по собі більше за кожного із нас зокрема і за всіх разом, бо всенародне!

— Коли я маю здати січовиків Дорошенкові і що маю робити з собою потім? — зітхнув Іван Сірко, зводячись з бічної лавиці, на якій щойно сидів на раді разом зі старшинами.— Не ремствую, гетьмане, бо зовсім байдужий, не пнуся ні в стратеги, ні в полководці, а й, переміщений та настановлений над отими «плавниками» з волості, не менше заподію справі, до якої ми приступили,— почав набивати тютюном і собі файку Сірко. «Про мою поїздку на Січ, видно, він і слухати не захоче»,— пронеслося в його голові.

То одразу й здавай, Сірку,— обрадів Хмельницький тим, що все так легко і по-його вийшло, хоч десь глибоко в душі і налякала його ота незаперечна, ніби аж радісна згода Сірка на передачу кращого січового полку Дорошенкові.— Думаю, розділите навпіл полк Кривоносових пішців і кіннотників; він лишиться з вершниками, а ти з пішцями та гаківницями, бо завеликий він у нього і невигідно різнорідний. А вже розділившись, підете промишляти доокруж, як пропонували на раді,— чогось прихованого недомовляв, як здалося Сіркові, Богдан Хмельницький.

«Боїться мене бачити над січовиками,— вистрелило в Сірковій голові,— чи не має кого поставити над свіжими покозачеццями — з кілками, ціпами, з вилами та косами? — відгадував гарячково він.— Мабуть, дійсне і перше, і друге...» — припустив, хоч і не був певен у правдивості оцього висліду...

Гетьман, видно, завважив його сумнів і мовив:

— Вірю, зможеш пішців і в бій повести краще за молодика Дорошенка, і ошатити, і використати, як ніхто із нас, та й оконити когось із них, коли буде потреба, не забаришся. Хочеш ще щось сказати? — помітив, позіхнувши в кулак, гетьман, що співрозмовник навмисне розтягує викресування вогню.— Слухаю тебе...

— Зауважив сам і знаю від своїх вивідців, що отой пічкур-шляхтич Смаровський, з яким ви всує забагато трактуєте, гетьмане, має звести вас зі світу. Обережно плете змови і підбирає до них зглядців-спільників серед старшин. Звертаю увагу вашої милості на те, що він є при вас, як і отой колишній Радилінський, що приходив із Крилова в Кодак, вивідувач і шпиг, а не посланець,— вирішив іти нарешті Сірко з гетьманського намету.— Бувайте!

— Ходи здоровий! Помислю про це,— сказав якось притишено Хмельницький.— Вродливе і гарне — так же корисливе, як і суто корисне,— послав він навздогін загадку, хоч говорив її більше, мабуть, для себе — для оправду й розради.

...Надворі вставав стишений, аж мовчазний, настояний на духмяних травах та білопінному пелюстковому цвітінні садків травневий ранок. Розкидано і сиротливо то там, то тут догорали по ще сонних загравах вогнища. Неймовірна темінь Горохової Діброви була острашливо насторожливою і такою густою, що ніби аж затоплювала все навколо непроглядними туманами і димами, що змішалися в нероздільність. Опітніле і наморене тіло ласкаво і приємно освіжав ранішній протяг-свіжак, обдуваючи Сірка благодатною прохолодою. Втомлену свідомість лоскітливо дурманили татарський шабельник, чебер-чебрець, вовкун, натягач, чорнобиль і молочноцвіття садів, дратували груди ніжністю росисті материнка, спориш, тонконіг, нечуйвітер, росоплач, молочай та бородай...

«Не любить мене гетьман, як і Максима,— зітхнув утомливо й глибоко полковник, простуючи навпомацки до приготованої джурою постелі в повозі, на пахкому торішньому сіні.— Недолюбляє, але терпить»,— отак же помацки поліз він, перехрестившись, на пухову трофейну перину, під бурку-вівчуг — вовчу шубу. Ще якийсь час лежав мовчки у блаженстві і чомусь згадував отого колишнього султанського посланця Хому Кантакузю з підручними, що під виглядом купця організував, як прелегат, тоді в Азаці змовний супротив козакам та різанину.

Згадав лише натимчас, бо духмяність, густа темінь і втома брали своє, і Сірко, не помітивши й коли, немовби провалився крізь землю, заснув. Тільки мить якусь йому ввижалися в тумані білуваті води Азака-Азова в кучерявих вижмурках і осокувато-тугих переливах, над якими у розпеченому вогнищі неба закипало літнє сонце, а зобіч скнів і ржавів, мов підпалений, під повислим серпанком безконечний степ. Тільки на мить, бо тут же і зникло все, не знати як і куди.

Натомість за якийсь час побачив у сні спершу отого серебреника Андрія Тимфу, на якого, що град, сипалися срібні лускаті шеляги-тимфи[1], а потім із ним зустрів і гетьманового писаря Самійла Трача-Зорку. Самійло, щоправда, лише показався — в благенькім одязі і постолах; за ним зразу ж привидівся отой переповіданий вавілонський чи, може, сузький бучний людський шарварок, велетенська брама-іштар та кровожерний, подібний до Яреми Вишневецького чи до Лаща, римський прокуратор після розп'яття Христа — Понтій Пілат, а обік нього в золоті й парчі великий іудейський синедріон та казково й небачено оздоблені квітами сади Ірода Великого, римського ставленика під наглядом — кого б ви думали? — самого протоотця гетьманового Федора, знаного до посвяти на Січі як Барила за його кадубний голос...

Сон на тому не скінчився, а якось перескочив на Василя Томиленка, чигиринця, що був і сотником на Січі, і кошовим, а став якось разом чигиринським полковником і обозним, а потім перевтілився, уже не знати й як, на Саву Кононовича — переяславського полковника й разом ніби кошового. Та дивним для Сірка в сні було не те все, а інше, не знати чому і відтворене. Бо нагло привидівся граф де Брелсі, і не десь там — у наметі на Січі, що і собі перевтілився в розкішні королівські покої Версаля під Парижем...

Потім пішло і поїхало: показався його екселенція кардинал Джуліо Мазаріні з тонзурою, розбурханий Дюнкерк з п'ятитисячною фортечною залогою, франкський генерал д'Аве, що загинув при штурмі твердині на каналі, який перетинав місто бастіонів, розрив високих і неприступних доокружних мурів по вибухах, дощ стріл із круглих і чотирикутних веж, чимось подібних до польських у Гдині...

Та найхимернішим було в цьому сні те, що Мазаріні зненацька перевтілився в отого корсара-гранда сеньйора дона Базіліо Хуана де Падільо, коменданта форту Ревер, що, зрадивши іспанцям, допоміг козакам взяти і свій форт, і форт Мадрик, приставши до лав козаків. Він же, де Падільо, у сні чомусь стояв велетнем перед загравним полум'ям підпалених вітряків, що горіли свічками на пні, освічуючи згори уже знеможений Дюнкерк... І тож треба отакому приснитися?!.

...Радо виділив Сіркові за наказом гетьмана новоприбулих пішців Максим Кривоніс, тішився й Петро Дорошенко, стаючи на чолі січовиків, хоч ті й ремствували аж як. Зате Сіркові боляче було розлучатися із запорожцями, але не міг він без співчуття дивитися на отих свіжопокозачених посполитих у новому полку. Бо рвалося його серце із жалю до них, голодних і переважно босих та розхристаних. Новий його полк за своєю чисельністю фактично не був полком, а заледве півполком, не мав територіальної назви, як інші, бо складався із сіром-різнозібранців, в основному слобідчан, і перебував у становищі ніби запасного гетьманового, тому й називався в жарт пригетьманською старшиною «Подай-біжи-вернись-стій».

Отож Сірко одягав і ошатував його, годував і ділив на сотні, вчив володіти зброєю, а не кіллям, часто на ходу ведучи в бій у супрязі із Кривоносом. І де хитрощами, у яких Сірко був неперевершеним умільцем, а де підступом, де діяв чутками та обводними штуками, а де навіть і згамзованими опудалами спільників-татар або неймовірною коршунською раптовістю той його полк звільняв міста і села, падаючи на ворога, як Божа кара з неба.

Прокотилася про нього слава спершу від Ладижина до Бершаді, а потім від Верхівки, Олександрівни аж до Умані та Брацлава, Тульчина і Вінниці. І доки Сірко зі своїми п'ятнадцятьма сотнями, без сотні вивідців і півсотні гармашів брав у ніч під святе Одкровення шаленим двобічним приступом Вінницю з її дубовими бастіонами, а новоосвячений пастир України, гетьман, слав послів на сейм,— кривоносівці під Махнівкою наголову і дощенту розбили надвірні хоругви Яреми Вишневецького.

Гетьман Хмельницький, наслухавшись від Івана Богуна про орлів Перебийноса та Сірка, а паче всього про успішні вікторії останнього, дивувався. А коли по взятті Іваном Сірком та іншими Вінниці сотник тоді ще гетьманового дознавального відділу Гнат Турлюн доповів гетьманові, що Сіркові сотні, за винятком окремих пішаниць, уже оконені і озброєні,— той не повірив Турлюнові й грізно повелів і Кривоносові, і Сіркові (що саме, нагло взявши здвобіч Бар, спішно прямували до Кам'янця-Подільського) негайно вернутися під Махнівку для спільного походу з полковником Книшею на Білу Церкву і Пилявці.

Гризли себе й чухали, досадуючи, потилиці обидва відчайдухи-полковники. Адже втрачали видимі можливості наступати далі і навіть обурювались отим ніби аж безглуздим гетьмановим наказом, але ослухатися — бо міг за те й на горло скарати! — не посміли. Пояснювали собі те безглуздя чимось їм незнаним...

Боліли й судомились у Сірка руки після побоїщ, мозолями взялися долоні і обросли поволі шкарубкістю, стали геть великуватими ноги від вершникування... Довго носили козаки приполами землю на могили полеглих... Гримів і гучав кадубний голос отця Барила над жертвенниками...

Таки під Махнівкою, серед неймовірно бучного шарварку людського — піших і вершників, посполитих і охочекомонних, Іван Сірко радісно і аж здивовано зустрів два полки Шумейків-Черкашиних із донськими січовиками, котрі осіли в Новочеркаській станиці займанщиною по отому рідному і йому «азовському сидінні»: батька Семена і його сина Андрія, і полк таки донців під орудою наказного отамана Якова Пія, якого знав ще з Хортицької Січі, коли той прийшов проводжати московського посланця з Криму — Дворянинова. Тоді хан плекав надії на українське підданство. Не вийшло з того підданства нічого, а теперішній хан теж гріє в серці думку про той час, коли зможе скинути дорогі ронди Високого Порога зі своєї уярмленої шиї...

Старий Шумейко на радощах від несподіваної зустрічі вішався Сіркові на в'язи, а Пія йому підвели зовсім змужнілі вже неждано-негадано і якісь не подібні до себе обидва Разюки — Степан і Фрол. Сірко так розчулився, як побачив їх, що аж клубок у горлі мусив проковтнути, бо був і серцем і душею прив'язаний до старого Тимоша-батька, особливо до покійного, скараного в Москві Івана, свого побратима...

Та найзворушливішою, а разом і якоюсь прикрою чи й аж болючою була для Сірка зустріч зі своїми: із свояком — Софіїним братом, з отим колись сатанинським Даньком, а тепер свіжонаставленим отаманом, плескатолицим Данилом Гундою, що надзвичайно був подібний до покійного батька Кривошапки-Гунди, та ще з Остапком Говдею.

Свояк Данило, отакий же, як і був, самовпевнений і блудослівний, кланявся Сіркові від своєї молодої дружини Марини, від матері Мотрі, від його, Сіркової, дружини Софії та побратимів Артема і Сабрі, від їхніх жінок Мокрини та Христини — паній на всю губу, вже не в серпанки на головах, а в кораблики і кунтуші з позументами ошатнених, нарешті — від рідних і дорогих над усе синів Петра і Романа та доньок Марійки і Яринки. Хоч Сірко й здогадувався, що свояк у тих поклонах чимало йому прибріхує, проте тішився, бо, поговоривши, ніби вдома побував, ледь стримуючи в собі хвилювання удаваною грізністю і озлобленістю...

— А дядька Левка, дядьку Іване, вбито, і тіла його не знайдено,— вклинився, ніби обухом вдаривши Сірка, підліток Остапко Говдя, племінник і джура покійного Кошовенка, плаксиво звернувшись до полковника.— Мабуть, вибухом рознесло їх під Хуторами, бо спершу я бачив їх, як відбивалися, а потім нас відтиснули драбанти і навіть гналися, то Зорян мене врятував. А по наскоці полку Богунового я вернувся на те ж місце, та скільки не шукав, не зміг знайти ні дядька, ні його коня,— зовсім розридався молодик, уже не стримуючись.— ...Дядько Богун знає, де їх убито бомбардою, але мені не каже,— додав він оскаржливо згодом,— то, може, вам повість?

— Ти не нюняй і не слини тут! — нагримав злобливо на юнака Данило Гунда, ображений, що той перебив йому домовитися зі знакомитим свояком про прийом у Сірків полк і його ватаги і самого Данька в числі трьох сотень слобідчан-доброхітців — не лише з Мерефи, а й із самих аж Стародуба, Севська, Конашівки та Обояні.— Кум твій, тепер острогозький полковник, Іван Дзиковський просив прийняти їх,— помітив Данько насуплену невдоволеність свояка.— Переказував тобі, що в слобідських землях великий неспокій — рокош, а Тугай-бей за відданого йому тобою шляхтича Синявського взяв двадцять тисяч червінців викупу, насміхаючись із тебе. Велів ще переказати тобі, що генеральний осавула Дмитро Радан очолював погроми в маєтностях і Потоцького, і Вишневецького і вже очистив від ляхів геть Чернігів та Стародуб... То чи приймеш моїх доброхітців? — спитав уже після мовчанки у Сірка Данько, переживаючи, бо пообіцяв їм те дорогою, хвастаючи.

— Тим відають генеральний і полковий обозні, а не я,— відповів Сірко, стримуючи у собі гнів на Данька і одноразово жалобу до вбитого Кошовенка.— Прийми, Боже, раба твого Левка,— перехрестив він себе розмашисто.— Пухом земля йому, лицареві,— зітхнувши, подивився він, щось думаючи своє, ще раз на Остапка Говдю.— Скажеш своєму сотникові Троцькові і полковникові-обозному, хай відпишуть тебе в мої сотні,— звелів Орищиному синові, в жалобі звісивши голову...— А тебе,— подивився злобливо на свояка Данила,— коли згодяться обидва обозні на твоє прохання, прийму, але сваволі твоєї терпіти і найменшої не буду,— і пішов сосновим та березовим субором від гурту.

— Міг би й наказати їм,— аж скреготнув Данько від образи на свояка.

...Уже відбілопінила весна і в махнівських городах та під хатами, і на гнилоп'ятських луках, коли Сірків полк зупинився на узліссі. Просто неба відпочивали козаки. Буяло повінню зело. Вся природа ніби мліла під заливний пташиний шемріт, а оті зела густих лісних трав по теплих дощах п'янили і дурманили козаків пахощами.

Скубли свіжу травицю воли і коні, жадібно рвали її кози і вівці. Громадились і нуртували, кипіли маревами в небі бескиди хмар, нагадуючи собою то велетенські очервонені турецькі фески, то гостроверхі чорно-сірі обруднені ярмулки-скуфії ченців, що в якімсь ніби зачарованім коловороті часто ховали шпарке пообіднє сонце.

І сущою правдою й дійсністю, як в отій приповідці, було те, що люди радувалися літові, а бджоли — цвітові, бо метушилися в обнадіях і одні, і другі, поспішаючи порати благодатну землю та уцілілі, не спалені ляхами домівки.

За якісь години на новому широкодолому місці биваку, яке розтяглося вдвобіч на ціле поприще, вже горіли вогні, над кабицями в казанках таганилася запашна щерба зі свіжої риби і в'юнів, щойно виловлених козацтвом у Гнилоп'яті, та із впольованих сайгаків, біля копиць сіна метушилися конюші. Не гаяли часу й знахарі, зільники та цілителі, чистили, припасаючи, лікарські трави, відварювали мандрагору, напоюючи виваром поранених перед відправкою їх на волових повозах у далекі тили до Трахтемирова і Чигирина чи аж на Слобожанщину; клопоталися стельмахи, лимарі, зброярі, гармаші, переглядаючи, чинячи та посудячи повози, шори, човни і частини розібраних поромів, готуючи уже для Пилявців бойові пробивні тарани, приступні черепахи, тяжкі балісти і похідні камнемети, в більшості відбиті у ляхів ще під Корсунем та пізніше.

Метушився увесь аж завеликий тепер Сірків полк, і лише пан Іван, його провідник, натхненник і чільник, замість того, щоб особисто поїхати на вивідки в оті Пилявці, як думав і планував, послав туди ровту-загін на чолі із Гнатом Турлюном, а сам бродив узліссям як неприкаяний, ніби тікав від усіх і від себе, переживаючи ще й ще раз привезені виростком Даньком Гундою гризоти-новини про рідне обійстя під Мерефою, про дружину Софію, про дітей, побратимів та всю тамтешню, уже численну тепер челядь...

...Чималим селищем стала колись започата Сірком Артемівка. От-от із містом з'єднається. Розрослося і його обійстя біля Мжі, особливо завдяки постійним дбанням Артемових та Сябриних родин, а Софії все чогось не вистачає, все вона чимось невдоволена, як і теща Мотря,— огнівлена, озлоблена, аж підступитися до неї страшно.

В останній приїзд додому дивно і образливо пекло те Сірка, бо з полком справляється,— ба і з Січчю,— а з ними не може. Вони тоді не на жарт погиркалися із Софією, як ніколи ще, бо таки справді, видно, недужою стала дружина, аж вередливою, мабуть, не без помочі та під'юджувань тещі Мотрі, яку на шмаття роздирає маєтна заздрість і яка й при ньому пробує господарювати навіть у його покоях, а не те що в обійсті. І те сказати: Софія дійсно,— як обережно ото поскаржився йому побратим Артем,— хвора, бо ж і пізнати її, ще й надміру набожну тепер, не можна. Долучає їй недужі, видно, і отой протоієрей та дидаскал Вустим, що ледь не ночує в них, щотижня сповідаючи її не лише духовно, а мабуть, і тілесно, бо ж — диво з див — відмовилася лягти з ним, рідним чоловіком, в одне супруже ліжко, пославшись на слабість, чого досі ні разу не було.

Правду люди кажуть: лихо — як жінка тиха; біда, коли вона руда; та справжнє й непоправне горе, коли вона хвора,— згадав Сірко давній народний поговір, який вмліока визначив і вияснив для нього справжність їхніх взаємин із дружиною. І хоч згадалися йому й інші приповідки: батьки глядять дочку до вінця, а чоловік, як свою жінку,— до кінця, та, біда, як ото жінка бліда, та лиха тому хвилина, в кого жінка — що калина,— вони не полегшили його розпачливого стану й настрою, а ще більше прирекли і усталили їх зачаєною від оточення таємницею.

«Вона таки дійсно розпишнилася в мене, як калина,— побачив він Софію вже вкотре в уяві.— Справжня пані бояриня!..»

...Ледь помітний путівець — і не путівець, а лише його присипана торішнім листям ознака — вився поміж субір'ям, між кущами ліщини, балчаками з водою. А думки, згадки неслися нетрями у всебіччя навпрошки, і Сірко ледве встигав їх притримувати, фіксувати в своїй свідомості, осягаючи уявою і віддалі, і часи, і події, що спливали якимись ніби кадильними димками, як оті марева над кабицями, як оті хмаринки в небі.

По Жовтоводських і Корсунських довкружних боях і герцях, різанинах і переслідуваннях, особливо в Брацлавщині, теперішня літня тиша здавалася йому ніби нереальною і навмисною. Відірвавшись зусиллям волі від думки про дружину і родину, Сірко кліщем вчепився помислом у гетьмана і його — тепер все старшу та значнішу й знакомитішу — генеральну старшину, яка все заповзятливіше лізла в оте «знакомитство» і все більше не подобалася Сіркові, хоч би й тим, що поволі займала місця вигнаного козаками польського панства.

Дратувало його хворобливо й те, що Хмельницький, як йому здається, не стримує і не осуджує тієї заповзятливості, що він, хоч і обережно, лід духовним наглядом невідлучного корінфського єпископа, свого духовника Йосафата утверджує нерівність між старшиною і простим посполитим, козаком, пнеться з допомогою проточенця Павла Грека — царського дознавача — до руки московського царя, ждучи від нього підтримки, сліпо слухає своїх підлиз, колишніх джур: банькатого Іванця Брюха, та Дем'яна Лисовця, чи й суддю, отого «генерального» полковника Силуяна Мужиловського.

«Ні-ні! Святу правду люди кажуть, що до булави ще треба й голови,— знову подумав він осудливо про гетьмана, невдоволений його диспозиторським регіментарством.— А таки голови, бо чого ж оце ми стоїмо під оцими Пилявцями, даючи ляхам оговтатись?!» Ходять чутки-туруси, ніби Богдана не перестають навідувати ляські посли, обіцяють: буде так, як хоче гетьман,— сейм обере вигідного йому і всьому українському поспольству короля — Яна-Казимира. Тьху, та й тільки! Лише наївняк може повірити цьому. Ошуканство то, черговий обман підступної шляхти, намови пропольськи настроєної старшини, як і отієї для багатьох сумнівної, а Богданом обожнюваної слічної Гелени.

Вечоріло. Врізнобій десь аж у Гнилоп'ятті в тиші кумкали жаби, а там, аж у заобрії, мов у замежжі, дуговим ажуровим мостом висіла подощова чиста семипасмужно-поясна, як намальована, веселка. А таки намальована, бо тут же вона і зникла з очей, поманивши за собою сонце і натомість насурмивши у далині темною тучею небо.

На обрії, з боку Пилявців, вона стала підійматися, купчитися, раптово і загрозливо темніти. Її окраїни вумліока почали підкипати білуватою піною, а чорно-каглове черево стало відсвічувати гарячим, вогненним оранжем. Аж згодом отам десь, за Пилявцями, туча почала огризливо і гуркітливо гримати, поки не взялася випльовувати зі своєї пащеки в'язки вогненних батожистих блискавок, а ті — пороти на шмаття перелякане небо, освітлюючи купища чи то сірої вовни, чи дорожнього похідного пороху під чистим оксамитом лазурово-ультрамаринової далечі.

Сірко, глибоко вдихнувши оберемок свіжого озонного повітря, оглянув ті загрозливо темні вежища, що на очах розросталися над його полком, зміряв віддаль до них, наказавши джурі, що з'явився на його умовний свист, шукати його при потребі на хуторі, й понісся луками до розкиданих хаток удалині.

Фуркали і летіли безвісти з-під копит Велеса птахи, переполохані на смерть, а його, вершника, манили розбиті в друзки вогненні блискавки в слюдяних шибках осель, манили обійстя, що, злякано близячись йому навстріч, озивалися гавкотом псів...

У першім, що трапився йому, дворі полковника радо, хоч і мовчки, зустріла якась вдовиця, послужливо повівши коня в свою порожню стаєньку. За мить і сам він пішов за нею до хати. Потоптавшись перед порогом, сів ніяково і втомлено в ледь освітленому каганцем-сліпцем застіллі.

У хаті пахло свіжоспеченим хлібом, якимись травами та кукурудзяним солодом. І, поки він уплітав поставлену перед ним у мисці ряжанку, батуючи свіжого книша, а господиня слала йому чисту постіль на полику, гроза підійшла і в хутір, накрила його, як паполомою, темінню.

Сірко, смакуючи вечерю, прислухався до острашливих громихань і гуркотів грому надворі і невільно наглядав за господинею, яка, здавалося, не реагувала на все те, надвірне. Раптова нічна темінь тисла знадвору слюдяні шибки маленьких віконець, пнулася й пхалася до хати, погрожуючи затопити собою все в ній, і таки — хай і пізніше, як погасили світло,— домоглася свого: приспала і Сірка в постелі, м'якій і теплій, духмяній від сіна.

Прокидаючись уночі то від гуркоту грому, то від неймовірної по тому тиші, постоялець чув, як не спала господиня, зітхаючи в другій половині хати. За віконцем кавуновою скибкою висів, що вартовий на бекеті, посріблений місяць і оксамитилось бузкове небо, а в хаті світилися дожовта вишкрябані молодицею лавки. Вже прокинувшись зовсім, Сірко бачив, як самоцвітно переливався зі сходу на захід сріблоросий, чистий, наче скупаний, ранок і як лебеділа голубизною далина неба.

Не знати чому, але і на диво неговірку молодицю, яка, почастувавши гостя сніданком, підвела йому досить напашеного Велеса (у Сірка всі коні після Січі забобонно називалися Велесами), і її гребенястого задиристого півня, що погрозливо пірчав на Сірка серед табунця курей у дворику, і віконниць, помальованих квітами, і гострого запаху кріпцю рано в хаті,— йому не хотілося лишати.

Тому, мабуть, так неспішно їв сніданок, усвідомлюючи, що сьогодні знову порине в буряну смертельну січу, і не знати, чи й вирветься з неї живим. Молодиця теж, видимо, не хотіла відпускати мовчазного постояльця, отакого короткочасного. Поправила, поки гість ускочив у сідло, довгу коневу гриву, благословила не словами, а доторком руки до їздця в дорогу та й повела поглядом так, що аж серце стислося в Сірка від жалю до неї.

Хоч як дорікав собі Іван Сірко за те, що послухався гетьмана і не поїхав особисто на вивідини під Пилявці, постійний отаман його полкової вивідної сотні Гнат Турлюн зустрів свого полковника, як рідко коли, в повній всеобізнаності. З його оповідей гетьманові вивідці брати Клим і Марко Стасенки були тими вивідцями, для яких усе можливе. Від них він і довідався про польські регіменти під Пилявцями і їхнє розміщення.

Слухаючи Турлюна, Сірко ніби своїми очима побачив і всю пилявцівську місцевість, і шанці в ярах та на луках, на яких, за наказом гетьмана, зі ставки в Білій Церкві Сірків полк мав діяти, і ляські свіжозібрані ровти від Старої Синяви та берегів Ікви.

Гнат Турлюн знав навіть, як надвірні королівські чи наймані війська можуть стати супроти них, під чиїм регіментарством вони будуть та якою зброєю володітимуть. Знав він і те, що Богдан Хмельницький, який по Корсунській битві віддалив від себе Сірка, послав дуже підданницького листа королеві Владиславові, що він, гетьман, отримав ще й цидулу від сина Тимоша з Бахчисарая, в якій той дискретно застерігає славетного батька від підданства жадібному ханові та від надмірних зв'язків з московитами-царедворцями; що отакого ж листа гетьман має від сенатора — брацлавського воєводи Адама Кисіля, який запропонував йому, гетьманові, покаятися, а в додаток прийшло ще послання від воєвод без воєводств Плещеєва і Болхонського та щойно спеченого князя Хотмижського із запевненнями, що царські війська скупчено під Смоленщиною, але не проти ляхів, як просив гетьман, а проти невірних кримців...

Дізнався за ніч і день Турлюн і про те, що славні Нечай, Небаба, Кричевський та Йосип Глух успішно звільняють від запеклого Радзивілла не лише Київське, Чернігівське, Волинське, а й Смоленське, Мінське, Берестейське, ба й Новогрудське аж! — воєводства... Отож Сіркові став зрозумілим і приїзд воєвод царських — запахло смаженим!..

Взагалі, отой колись бідний і забитий хлопчисько Гнатко, що щасливо зустрівся Сіркові в лісі під Хирівкою і сповістив його за наказом свого діда про наміри бузувіра і ката Самійла Лаща, тепер був зовсім виростком, вродливим козаком, непересічним отаманом і сотником, освіченим завдяки протоотцеві Гунашевському. Був не лише добротно ошатнений, на коні, а й наділений неабияким розумом та кмітом від природи.

Його постійних розвідувальних послуг потребував не лише Сірко, а й навіть часом гетьман та інші чільники, коли брати Стасенки, гетьманові дознавачі, були відсутні. А треба ж було вивідин і під Жовтоводами ще, і під Корсунем та Білою Церквою, і на Брацлавщині та Вінниччині, тепер оце і під Пилявцями, Не було ціни отим Гнатовим оповіщенням. Дорівнював Турлюнові в усіх якостях хіба отой, колись на Січі чорний, як халява, корчмарів прислужка Явтусь, вписаний у компут як Халява. Дорівнював він Турлюнові й у вивідній кмітливості, в охоронній та ощадній увазі до підлеглих козаків у своїй чоті, і у сміливості та відчайдушності у дворучному, як і Гнат Турлюн та й сам Сірко, бою, у всіляких потужних сукцесних вигадках. За Явтусевою підказкою увесь полк Сірків майже тиждень уже не лише всіляко посудиться збройно, а й ошатнюється опудалами з сіна й соломи, одягаючи їх у татарську та козацьку одіж. Оті опудала допоможуть — і неабияк! — узавтра і позавтра козакам розбити вщент у півтора раза більші чисельно польські відбірні ровти і взяти: великий полон кварцяників, небачено багаті, особливо рондні, збройні, кінні та шатні трофеї, більші навіть за покорсунські.

Неймовірно те, але й незаперечно, що і в Жовтоводах, і в Корсуні та Білій Церкві, і вже ось під Пилявцями і легендарний Кривоніс, і прославлені Нечай та Іван Ганжа, маючи навіть менші звитяжні успіхи, ніж оті Івани — славний Богун та Сірко, поклали на розгром шляхти значно більше своїх рядовичів-побратимів, а Іван Ганжа і сам наклав головою отут, у Пилявцях, тоді як обидва Івани досягли значних бойових успіхів, майже повністю цілими зберігши свої шереги завдяки штукарствам, хитрощам та спритності. Ні-ні! Вони не уникали бою, але вели його тільки напевне результативно, здобувши славу зачаклованих серед козацтва. А бій же то був — спаси Боже й помилуй!.. Світ, здавалося, загорівся, небо потемніло і закривавилося від нього!..

І Сірко, і Богун, не змовляючись, були одностайні у своїх успішних, як правило, маложертовних ратних діях і ніби змагалися, хто досконаліше обведе навкруг пальця ляха-супротивника і меншими потугами доможеться вагоміших наслідків у двобоях. Цінував це гетьман і одноразово остерігався, бо обидва «задирливо», як йому здавалося, і виклично вели себе і не в міру часто судили його дії в регіментарстві, особливо на радах і зборах при «знатних» і «старших».

Заздрісна була йому, гетьманові, і шана до них козацтва та поспольства, хоч обидва й були невблаганно суворими до підлеглих. Дивувало всіх ще й те, що, прорубавшись у смертельних герцях від Жовтовод аж до Пилявців і омозоливши, наче підошвою підшивши, долоні обох рук, вони досі не мали жодної подряпини на тілі і тим збільшували свій сатанинський героїзм, поки не стали загальновизнаними характерниками, особливо Сірко, і в очах старшин, і в свідомості козацтва та поспольства...