Між орлами і півмісяцем

10.

А другодні, після калибалику та веремії, Сірко свій переобтяжений обоз-валку з хворими, немічними і охотцями до Великого Лугу на чолі із молодим ще наказним отаманом і обозним Іваном Стягайлом, його підпомічниками-отамасями Савою Брекалом, Трохимком Троцьком, Петром Гучею та Левком Коржем, переділивши і зробивши отой шарварок суто батовою, бо майже все козацтво і покозаченці, що вчора ще журно і нехотя правилися у безвиході на Січ, сьогодні доброхітно згодилися іти із Сірком у Тимошевій потузі в Молдову «свататися і кріпити ліве крило» гетьманові.

Як лише батовний обоз віддалився, сюди, на Сірків бивак, галасливо підійшли калмики й донці, а їм услід і донські січовики на чолі із обома Шумейками та Яковом Пієм. По короткій раді чимало козаків Пія і обох Шумейків дали згоду на похід, ділячись зразу і формуючи у сотні тих, що ідуть на Дон, і тих, що супроводжуватимуть гетьманича у Молдову.

Довгенько прощався Сірко із Яковом Пієм, обговорюючи і становище, що склалося на Україні та на Дону, і можливе майбутнє обох січей, що стояли стінами на татарській сакмі в походах за ясиром. Проте найтеплішою була мова і прощання з Разями: і Степаном, що вертав тепер сотником-отаманом на Дон, і Фролом — значковим у головного отамана Ходні.

Поки Сірко через синів передавав старому Тимошеві дорогу люльку-бирку в оздобі з дашком-лядкою, Ганці і Ділярі — шмат фаландишу і вибійки та по гребеникові до кіс, а старій Тимошисі — сувійок перкалю, заздалегідь знаючи, що вона обов'язково віддасть його дочкам на прошви, святкові кофти, підтички і сорочки, минуло чимало часу...

— Ми з Фролом не поверталися б додому, та боїмося, що тато і матінка слабі вже обоє,— ніби перепрошував Степан Разя Сірка.— Остобісіло Донському кругові брати від царя данину і за неї платити життям козацьким, пильнуючи його окреси.

— Змушені ви те робити по домові, чи що? Переоберіть Ходню та його наставців у Крузі, порозумійтесь із калмиками, бо і їм теж остогидло, та й живіть вольними, як належить,— порадив Сірко.

— Як переобереш, коли купили його бояри з тельбухами, а він — наставців, а ті — рядовичів? — в роздумі поскаржився Степан Разя.— Тато теж те казали не раз і не мені лише.

— Дружитися тобі треба вже, козаче, з Ділярою,— сказав зненацька лукаво Сірко.— За господарство братися, дітей родити та ростити.

— Рано, отамане! Мушу не раз сходити чи в Лавру, чи в Соловецьку обитель, помолитися за брата Івана, світу подивитись і, як кажуть тато, розуму набратись. А-а-а, нащо мені калмичка Діляра, коли і своїх та ваших січовичок досить?! — віджартувався весело Степан.— Тільки б захотів! А все ж, пане Іване,— споважнів він, міняючи розмову,— коли б спаялися, як говорив ото покійний Іван, усі козаки — і запорозькі, і донські, і астраханські та яїцькі, то проти них би сили не було на світі! Всі б їм були за іграшню, а не те що оті пічкурі-ляхи чи облежні-московити,— боляче зітхнув Степан.

— Коли б же, козаче! Однак не забувай, хоча царі, королі і вовки між собою, спаяються проти нас і з самим Люципером, коли побачать, що єднаємось. І ляхи, і турки, і татари — усі спаюються,— сказав Сірко, а про себе подумав: «Глибоко сидить у ньому задум покійного побратима Івана. Дуже глибоко! Батько йому, видно, нагадує...»

Аж четвертого дня зранку Сірко та обидва Шумейки під зверхністю вдоволеного до нестями Тимоша Хмеля збочили з козацькими полками з путі і завернули на південний захід, відпровадивши наперед сотника Гната Турлюна з чималим загоном степовиків-розвідців. Поїхав і Остапко Говдя — джурою в Турлюна. Наказними полковниками в Сірка стали Нестор Мороз, Варлам Балюк, Сава Лихолай та Семен і Андрій Шумейки, кожен із десятками сотенних, значковими-хорунжими. Ішов і Сірків полк у двохтисячнім числі та ще вспольний невеликий обоз-батова, упряжений тепер тільки кіньми, зі зброєю, наметами та всілякими військовими начиннями і небагатим їстивом...

Уже на п'ятий день, кинувшись на радощах стрімголов наперед, Тиміш Хмель приєднав в путі під Копайгородом полки Давида Носача, Мартина Пушкаря та Петра Дорошенка. А вже під Шаргородом до них прилучився ще й Іван Богун із трьома добротними полками.

«Оце сватання! Оце потуга!.. Така сила і саму султаншу просватає, а не то Розанду!» — думав і Сірко, і інші привідці козацького війська, як вся армія зібралася врешті під лісом для ради і спільного узгодження подальшого слідування. На скликаній тут Тимошем,— бо тепер все робилося під його зверхністю,— короткій збірні всі дізналися, що король, провідавши про цей їхній сватівський похід, спішно послав коронного гетьмана Миколу Потоцького,— який перед цим був відпущений ханом з полону, звичайно за викуп,— під Кам'янець-Подільський, щоб перешкодити Тимошевому сватанню або й розбити козацькі полки в путі.

Проте коронний або не встиг вчасно, або ж побоявся і, якось завбачливо чи випадково обійдений козаками, став оружним постоєм невдалік. Там же, на збірні, привідці козацької потуги довідалися, що, за рішенням сейму, після переобрання нового канцлера по смерті Оссолінського, король має об'явити віци на нове, ще більше посполите рушення, що на тому ж сеймі Потоцький урочисто об'явив: «З бидлом-козаками треба воювати довго і повсюдно та так їх нищити до коріння, щоб земля під ними почервоніла від крові!..»

Було вирішено, що козаки без насущних потреб не будуть у путі ув'язуватися в бойовища, а спішно йтимуть повз Сороки, Братушани, Фалешти понад рікою Гірла-маре, обік Скулян на Ясси, випасаючи коней якомога рідше, тільки по згоді селищан, і харчуючись суто своїми припасами з обозу-батови, будучи готовими в будь-яку хвилину до можливих польських нападів.

Принагідно всією козацькою масою, як ніби запрошеною князем Лупу, були розучені й вітання із зустрічними, мешканцями селищ, містечанами — молдавською та турецькою мовами.

Знали козаки дорогу до князя Базиля, і що далі рухалися вони у п'ятиланцюжних довгих лавах, то казковішою здавалася їм зелена і повногронна Молдова з гаями і ледь підпаленими садками, косогорами і пасовиськами-долинами, з виноградниками і чередами худоби та отарами вспольних тонкорунних овечок, із сопілками, дримбами-вигранами, рурами-жалійками, скрипками, тулумбасами та журноспівучими рогами гударів, із вервечками молоді на гойдалках-орелях, в палких і іскристих танках та забавах у свята аж до знесилля в будні.

Не така вже й багата була вона, Молдова, але весела і охайна. Козаки та старшини про себе навіть заздрили мешканцям, бо мали ті недоторканні двори і хати, спокій, повні обійстя дітей і молоді та надію на довічність такого життя.

Гули журливо і дзвеніли ніжно мелодійні дойни, одна задушевніше другої, кохалась юнь, і плодилися діти, хоч і для султанських армій, на жаль. Були ж бо уярмлені Туреччиною! Давно і надовго! Повстання Мухи, Борулі і Підкови та їхніх сподвижників чи послідовників жили лише в легендах ще й тому, що були в осерді своїм більше русинськими, козацькими, прив'язаними до вапнякових товтр і хащівних дібров...

— Буна сара!..

— Буна зида!..

— Буна доміната!

— Домну малаєшті! — відповідали козаки, крокуючи вершницькими сотнями за своїми значковими, на вітання селищан і міщан.

Подобались їм оті доземні поклони тутешнього люду, його зичливість і подільність.

Майже такі ж хати в них, започатковані ще з часів Київської Русі, тини та перелази, отакі ж цибаті журавлі над криницями, замшілі пострішшя, токи на обійстях, винодавні кадуби і такі ж стрімкі та високі стуракині-тополі по узбочинах доріг, що в спеку затінюють змореного подорожника від палючого сонця, точнісінько ті ж лелеки-бузьки на навершях стріх та на деревах. Козаки відчули себе тут ніби вдома, бо дні стояли сонячні, тихі та опромінені, як у рідній казці; бо кукурікали їм співучі півні, навіть оті ворітні, з кори чи із дерева зроблені, над ганками і вушаками; бо озивалися, десь проснувшись, пугачі і підпадьомкали перепели, гавкали собаки на обійстях; бо отак же сходив над смоляним повечір'ям повний рідний місяць, і робилося поволі видно надворі, зоряно, ясно, як вдень, а вечорова густа темрява нарешті озорювалася і остожарювалася іскристими ядрами на плащаниці рідного неба, простягуючись у безодній простір Козацьким Шляхом; відцвітали уже востаннє, сягаючи стріх вершками, криваво-рожеві мальви під малими круглими слюдяними чи пухиревими віконцями.

Була якраз обважніла від всепліддя і споважніла вереснева рання осінь, коли військо Тимоша Хмеля переправилося через Прут і отаборилося в Голеєшті. Після поради Богун та Дорошенко із загоном козаків опинилися гостями-вершниками перед воротами палацу господаря, князя Лупу, як супутці настирливого нареченого, що прийшов виручати свою вродливу кохану за її проханням і задовольнити свою ущімлену опінію та гідність...

Насторожував і навіть лякав гостей обнесений саманним і вапняково-камінним муром княжий двір, бентежило і дратувало приїздців гризливе скавуління мисливської зграї собак із псарні та стовбичення сторожі на вежах-бекетах палацу. Довгим і образливим було очікування прийому. Потривожена прибульцями сотня вірних охоронців князя уже приготувалася за наказом Лупу до збройної відсічі непроханим і нахабним наїздцям, та переговоривши із Тимошем і його побратимами і за вимогою доньки врешті, дізнавшись ще й про двадцятитисячний козацький загін «огарбузеного» зятя, князі-господарі змінили обур і гнів на невпізнанну гостинність і привітність. Помогла тому і господиня — Кукона-Катерина Тудоска, бо не хотіла своїй шістнадцятирічній доньці пристаркуватого, хай і багатого, чоловіка (сама нажилась із таким). Робила своє і чутка-віда, що, звільнивши від Польщі Україну, Хмельницький допоможе і йому, Лупу, звільнитись від султана...

«Може, це і є моє щастя!.. Гляди, й нашій Марі трохи полегшає!.. Авжеж!.. Звільняється ж Богдан від королівства, то, може, й я звільнюся!..» — міряв кроками князь Лупу свої покої...

Чарувала всіх приїздців, вітаючись по-русинськи, молода і дуже вродлива князівна. І тільки княжичі-сини Йона та Степаниця не були захоплені Тимошем, бо бачили у молодому зятеві суперника на господарський молдавський престол при отакому оружному супроводі... Не знати ще було, як прийме звістку про Тимоша і старша їхня та Розанди сестра, тепер дружина литовського гетьмана і князя Радзивілла, що мала чималий вплив на всю знать тутешню.

Та, врешті, розмістив господар Молдови на свій повний утримок по довкружних околах велике зятеве військо. Розселив і зятевих знатних та старших полководців та об'явив на всю країну про небарне вінчання доньки і великий багатий бенкет...

І запанувала в Яссах підготовча щоденна урочистість. Найменша ж донька, улюбленка батьків, пестунка й пустунка! Не поскупився господар на віншування та гостини всілякі. Мусили й турецькі наглядачі слухатися князя і приймати та шанувати на рівних і зятя, і шлюбну подію, ним започатковану, приносячи неабиякі дари, бо ж Лупу був тут беглер-беєм, султановим хотінням, велінням, рукою і оком. Бо знали вони, що перепаде і їм щось із княжого столу, бо аллах далеко, а учта господаря — з берчем-горілкою, бергом і мальвазіями та наїдками — на столах, а головне (такі чутки теж ходили) піддається ж і Хмельницький з козаками Високому Порогові, як звільниться від ляхів...

Схоже було, що та офензивна затія мала б неабиякий успіх, коли б у козаків було хоч яке щастя...

Доки молодята, біля яких аж задовго крутилося усе в Яссах, ластів'яно та голубино кохалися, розпалюючи свої чисті й святі палкі почуття в достатках і розкоші, в гостинах господаревого двору, у чарах погожої і обарвленої осені, потім зими, весни, літа та знову повересневої осені і зими, купаючись, мов у купелі, у м'якій і обворожливій молдавській природі,— магнати Калиновський і Ланцкоронський, як розлютовані коршуни, налетіли на Брацлавщину. Відкинувши значно менші числом — був же мир! — козацькі потуги, вони кривавим маршем дійшли аж до Красного і, зайнявши його, нагло забили там, крім містечан, і самого козацького ватажка-полковника, славного Данила Нечая, не спиняючись, оволоділи Шаргородом, Мурафою, Стіною, Ямполем і врешті наблизилися до самої Вінниці... Мало того, привідці козацької потуги в Молдовії дізналися, що за час їхнього перебування тут загинули в боях з литовцями та ляхами і Станіслав-Нестор Морозенко, і Михайло Кричевський, і Богдан Товпига, і Ілля Голота, і Іван Чорнота, і Федір Вешняк та ще ціла дюжина інших, «старших і знакомитіших», як і скриб Грач-Зорка, полкові обозні, значкові-хорунжі, сотники. І Тиміш, і Сірко, і Богун, і Дорошенко та Носач, і донці Шумейки, довідавшись про те, місця собі не знаходили в розпачі і жалобі... Мирним же був, за домовою, час!..

Отоді алярмово і прилетіли, як змовившись, у Ясси до сватів два загони гінців на змилених, ледь не загнаних конях — бокшастих із Вінниці і білоплямобоких аж із Чигирина — із жахливими і рокованими для всіх, а найпаче для молодят, новинами. Громом вдарили вони і по козаках та їхніх привідцях, по Тимошеві та Розанді. Вимагали ж бо негайного від'їзду всіх козацьких загонів, окрім Носачевого, який мав тепер орудувати в тилу ляхів з універсалами, до Вінниці, а Тимошевого поспішного слідування — по передачі полку Дорошенкові — в Бахчисарай, як гетьманового закладника у хана, без чого той нізащо не згоджувався стати знову на ляхів у поміч козакам...

Скреготав у шаленстві і нестерпному горі Богун, плакав і ридав, ховаючись від присутніх, у гризотах та самодокорах Сірко, ходили самі не свої Носач, Пушкар, Дорошенко та обидва Шумейки, бо і підступне вбивство Нечая, й інші старшинські й козацькі жертви в мирний час видавались їм грізним передвістям...

Думаючи над тим під час спішного збору в зворотну путь до Вінниці, Сірко приходив до висновку,— хоч і не ділився з іншими,— що і тут, як і у випадках з Кривоносом та Голотою чи і з самим гетьманом, свою фатальну ролю зіграла жінка, хай і вірна та віддана. І зіграла не на своїй особистій струні, а на вагомішій — всенародній. А дізнавшись від гінців ще й про засуд та скарання обраного на Січі другим гетьманом Макара Худолія навмисне посланим Богданом на Запорожжя полком козаків із Федором Лютаєм на чолі, коли січовики були в поході на Азак,— він почав думати — уже вкотре! — і про неймовірні міжусобні жертви, що кладуться чільниками безглуздо, як гатки через заплавні непроходимі болота. І доходив до ще більшої туги та розпачу. Але над усім стояло оте: «До Вінниці!»

Уже через кілька днів, не діждавшись Марцішора — Дня весни і близького свята, відпочилі, відгодовані і добре озброєні козацькі загони неслися на Україну не спиняючись. Обнадійливо відпровадив їх Лупу. Були в кунтушах, жупанах, свитах, в башликах, у вовняних блузах і штанях, в повстяниках, аж любо дивитися було на них Куконі-Катерині Тудосці... Потріскував і аж пищав по запівніччях та ранками мороз, скрипіли, співаючи під кованими копитами коней і полоззями саней, сніги, обпалював вершникам лиця зимовий колючий зустрічний вітер, виштаповував криги на водах, як тільки виїхали кавалькади козацьких потуг із гостинних Ясс.

Ніби вирвавши із грудей серце і лишивши його Розанді у палаці тестя Лупу, натимчас попрощавшись, їхав у хвості Богунової колони-лави і Тиміш Хмель. Їхав як убитий, з переданою йому батьком-гетьманом пайцзою, торбою-тороком бриндзяників, будзею сухого сиру, кукурудзяних баранців і м'ясивом — в Бахчисарай. Зразу ж після переправи через Прут, уже в буджацьких Унгенах, розлучився він із козацькими шерегами і повернув із кількома своїми охоронцями при рушницях на Кишинів, Трихати, бурчаковий Інгулець, з твердою переконаністю, що поклятьба, яку він дав Розанді про швидке повернення, буде лицарською, бо вернеться він для одруження, як тільки ханська орда опиниться в Україні. Домовився він про те ж і з Носачем, що лишався із своїм загоном у Молдові і мав негайно вийти з військом із Ясс у товтри і ліси. Розанда стала тепер Тимошеві найдорожчим скарбом, і він не грішив перед нею, коли клявся, що найпізніше — весною буде в Яссах, хоч би те коштувало йому і самого життя!.. «Ми програли битву, а не війну!..» — чомусь згадав Сірко слова гетьмана і гірко посміхнувся.