Між орлами і півмісяцем

5.

Низькі і тяжкі хмари, як велетенські повісмища, близили, пригинали до самої землі непривітне небо в притрушеній сніжком дорозі слобожан. Вистояні добрі коні жваво долали і віддаль, і шпаркий зустрічний вітер, несучись все вперед і вперед, бо вершники на них, зв'язаних по кілька, і в путі пересідали із одного на іншого, свіжого та відпочилого...

Зрідка лише із низьких хмарищ визирало до подорожан тихе тьмяне сонце і тут же ховалося.

Вже аж під Мерефою, коло крутоярів і крутосхилів, ні з того ні з сього появилася мряка, а їй услід — сива заметіль, що поволі переросла у віхолу, а та за мить несамовито понеслася назустріч подорожнім бирсою, ледь не зносячи вершників із сідел, виючи і виспівуючи, ніби та відьма за кимось ошаліло гналася на мітлі й голосила: «В'ю-у-у!.. Фі-ю-ть!..» Потім закушпелила метелиця так, що і світу не стало видно...

Ота віхола таки спинила подорожніх, збила їх докупи, хоч і ненадовго. За якусь часину отак же зненацька вона і стишилася, заповнюючи простір спершу тишею, а потім раптовою відлигою. Попри холод і страх людський, була і своя краса та принада в зимовому полі..

Недільний ранок поволі переходив в підобіддя, як вершники нарешті обережно переправилися через недавно замерзлу й потріскуючу кригою Мжу. День був сонячний, хоч і досить прохолодний; окіл мовчав під погавкування собак по-недільному урочисто; сонце, хоч і світило, але пригрівало лише в затишках...

— Може, все-таки заїдете до мого обійстя та перепочинете, хто має бажання? — звернувся Сірко до подорожан на луці перед рідною Артемівкою.

— Далебі, ні, отамане! Спасибі! Треба поспішати, поки погода, та й родини, відаєш, чекають нас вдома. А кожен із нас просить тебе до себе в гості,— відмовився за всіх від Сіркових запросин старший козак-стародубець Марко Процик.

— Виконаємо, як просиш, бажання гетьманове, на весну і сюди прибудемо, як домовилися, а тепер бувай здоровий,— стяг першим найстаріший між усіх Клим Ворош вовчужну шапку-чабанку і перехрестився. Скинув і Сірко, у відповідь усім, перехрестившись, свою виндилихову кабардинку. Якусь часину відбувалося оте поконне прощання: Сірко кланявся відбувальцям, а відбувальці — йому. Вітерець і приморозок здиблювали і куйовдили оселедці на головах. І Сірко чув, як мороз пощипує нагріті вуха і як лоскоче його шию велика срібна серга...

Наближаючись до оковдрених снігом дахів свого дворища, Сірко ще звіддалік помітив веселе юрмище дітлахів, що мурашилося, котячись із високого горба обік рідного обійстя на гринджолах чи просто на дошках-полозях. Вдивляючись у власне дворище, що невпізнанно розрослося і ошатилося довгим і високим дильованим парканом, нагадуючи собою фортецю, Сірко не чув ні господарської гордості власника, ні радості та втіхи заможника, бо почував себе непричетним до всього, хоч і вклав чимало своїх, здобутих кривавицею коштів у оте ошатнення.

Те відчуття чимось ображало його, робило неповноцінним, грішним, бо рідний дім здавався чужим йому, якось ніби нав'язаним його честі і совісті. Коли його що й радувало щиро, то це стара і вірна покоївка ота колишня Маріам, пані Марія, пов'язана, мов пуповиною, з його дітьми, та сім'ї побратимів Артема і Сабрі. І, прислухаючись до кінських пофоркувань, морозного скрипу під копитами та своєї злочинної, як йому здавалось, знеохоченості і збайдужілості до власного господарства, він усвідомлював, що і йому все це чуже, і він тут чужий, що все це — лише надійне пристанище для родини, а для нього — затишок і гостинний куточок на землі, в Капулівці, поряд з матір'ю Домною, куди можна завжди натимчас сховатися для перепочинку від хряскоту побоїщ, від смертельних веремій у битвах, як і від зимового тріскучого морозу та пекучої спекоти літа. Чогось іншого тут для нього не було.

Мотрю Гунду-Кривошапку — колишню матір і тещу — він тепер ледве терпів із-за її жадоби до статків, терпів лише із вдячності за її колишнє піклування про нього. Його чоловічі почуття до дружини Софії якось погасли не знати й коли, знесилилися, стуманіли, стали швидше співчуттям до її хворобливої молитовної заповзятливості і запопадливості власниці-господині, яка, майже не працюючи фізично, користувалася присвоєним собі правом керувати не лише старою безвідмовною покоївкою Марією, а й побратимом Артемом та його Мокриною, уже не кажучи про Сабрі, його Христину та дітей...

«Пошесть до отієї захланності напала на людей, чи що?» — думав Сірко неоднораз, зауважуючи і в інших слобожан цю рису. Чекали всі не стільки його,— окрім, може, отієї покоївки Марії, Артема та Сабрі,— скільки його подарунків: доброго одягу, взуванок, грошей, коштовностей, худоби, а найпаче — коней, без яких — баских й гарних — Сірко ніколи не прибував додому.

— Та-а-а! Татусьо їдуть! Та-ату-у! — вигукнула на шаленому бігу гринджолят, першою його уздрівши, вже чимала Маришька-Марусина.— Та-а-а! — перекинулася вона навмисне, радісно котячись на збочину спускалки. Петрик, її близнюк, побачивши батька, також справував сестрі услід свої гринджоли, загальмував обік неї, орючи ногами сніг. І лише менші: Ромко та Яринка, закушкані великими хустками,— не спинилися, а понеслися донизу. На узбіччя скотилося ще кілька дітей, не знаючи, хто править до них трійко отих казкових дугошиїх коней, які їх зацікавили більше, аніж сам вершник та його джура.

— А мати наші поїхали на прощу до Києва,— сьорбала носом збуджена і розрожевіла Мариня.

Спішившись, Сірко посадив на коней поряд із торбами-саквами дітей зі своїх обійсть, а доньку радо повів пішо за гарячу ручку...

За списаною гринджолятами осніженою кручею мовчазно стояв на Мжі, укрившись памороззю, Сірків водяний млин, а обік стайні — стодола і вже не одна, а цілих три хати. Вискливо обнюхували звіддалік гостя та його джуру Лапко і Бровко, а за всім на бугрищі жовтаво біліли піщані осипища, на які зіп'ялися три вітряні млини і, жваво махаючи хрестатими крилами, збиралися злетіти в небо й не могли відірватися від кручі...

— А ми всі ходимо до Мерефи в школу-дяківку: і я з Маринею на слово Боже, арифметику, і Ромко та Яринка — на «Отче наш» та азбуку,— встряв у розмову Петрик, ведучи втішливо здругобіч Сіркового третього коня.— І протоієрей пан Вустим, і дидаскали пан Ілляш та пан Касян нас там учать, дуже хвалять, тільки ото за турецьку говірку нас гудять, а бабцю Марію навіть обзивають бусурманкою, та ми кажемо їм, що бабці ви наказали нас навчати, а нам звеліли їх слухатися, то вони тоді і замовкають собі.

— Ага, не мене хвалять, тебе більше! — обертаючись до гостя і на ходу б окую чи, діловито поправила Мариня брата.— Бабуня Мотря тепер більше з нами гарують та мордуються, навзаєм сперечаючись із бабцею Марією за бусурманщину,— додала вона згодом.

— І бусурманщина, і письменство потрібні вам, діти,— зітхає Сірко, згадуючи особисті біди від неписьменності,— вчіться добре всьому і у всіх!..

Чужим було Сіркове рідне обійстя, і коли б не ці малі діти, не побратими Артем та Сабрі, не ота безвідмовна, уже зовсім посивіла трудівниця, покоївка Марія, то його б тут ніщо вже не прив'язувало, може, й на втіху Софії.

— То ви нас не проміняли на пияків та гультяїв, як мати казали? — спитала Мариня, щось пригадавши собі, і зітхнула...

«Не дочекалася, поки приїду! Навмисне поспішила, чи що? — не відповівши доньці, подумав він про дружину.— Адже переказував, що буду неодмінно!» — пантеличився в роздумі...

Роздаровував гостинці у добротно обставленій світлиці і дивувався запопадливості найпаче сквапних до дарунків тещі Мотрі та Мокрини і Христини. «Нехай обох молодих змушують до того діти, а що ж спонукує тещу? — недобре подумав він, ледь стримуючи в собі обур...— Геть же не бідні вже...»

— Не ображайся, любий господарю,— вклонилася Сіркові покоївка Марія,— та мені вже нічого не треба,— і обережно поклала на тесовий стіл щойно подаровану їй черчату алтабасову хустку.— Доньки ось у тебе ростуть, їм треба приданого, то хай і хустка їм буде,— обожнено подивилася вона, на Сірка.— Дорога ж то яка річ, Боже! Таку хіба лише уртаки-купці, султанни та пашівни мали,— додала.

Сірко зауважив, як горіли заздрістю і жадобою очі тещі Мотрі, як вона чекала, що зять віддасть ту хустку врешті їй, і відчув ще більшу неприязнь до неї.

— Зі мною разом прибув і Данько, мамо, то йдіть додому, бо жде ж вас там,— дивувався він, що теща навіть словом досі не обмовилася про сина.

...Кілька днів по тому Сірко пиячив то з Артемом та Сабрі, то з козаками та міщанами, навіть із війтом, радцями-лавниками, а найбільше врешті з міським сотником Власом Кушніром, обережно приступивши тим способом до підшукування охочекомонників-слобожан. Врешті-решт, сотник не лише згодився сам поїхати навесні, коли Сірко домовиться з острогозьким полковником Дзиковським або й із самим воєводою Слобожанщини князем Ромодановським про непокарання за похід на ляхів, а й пообіцяв підговорити інших...

Зустрічаючись із міщанами і місцевими козаками, з посполитими-викітцями безмежних новопоселень, що на очах розросталися на нічийних слобожанських землях, мов гриби в лісі по теплому дощі, Сірко все більше переконувався: основна маса тутешньої трудової і гендльової людності, користуючись тимчасовими заманливими пільгами, хоч і платила чималі податки-чинші та побори, була в більшій безпеці на прийдешнє, аніж раніше. Відірвавшись від нужди та мору, з якими жили в Подніпров'ї, Поліссі, Поділлі, Брацлавщині, Київщині та чигиринському посполлі, люди поволі втягувалися в нову буденщину на голій займанщині, звикаючи і прив'язуючись до нових, значно менших від ляських та значно легших, безорендарних поборів і законів і, що дивно, ставали поволі чужими святій справі визволення залишеної ними батьківщини.

Козацькі звичаї вибирати владців, які поки що діяли тут, узаконювали і озвичаювали і діла їхні, і вчинки. Бурмистри, війти, ратушні люди, лавники, судді та судові рочки, як і орендарі, всілякі шафарі, при яких коли б навіть і в бурмистрах мав брата, то не вирвешся із рук ката, ставали озвичаєністю поряд із боярином і воєводою та його посіпаками. «Можна жити...» Це було і щастям для змореного війнами люду, і його смертельним горем, бо забував він у плині часу своє рідне і поволі приєднувався та непомітно для себе прив'язувався до чужого, втрачаючи свою психологічну і етнічну святу окремішність...

Ніколи раніше Сірко не відчував так отієї впливовості, заразливої в перспективі, як цього разу, отого розколу людності на тих, що трималися ще свого рідного, і тих, що вже йшли в послугу чужому, привабливому тимчасовими пільгами та привілеями...

Більшість людності, починаючи від Піддебрянська та кінчаючи Степом, навіть не підозрювала, що вона, поселившись у голих займанщинах на нічийщині, мала втратити свою рідну державність. Лише тепер Сірко по-справжньому зрозумів це і в душі жахнувся, що люд не може того збагнути, заглянувши наперед. Йому часом хотілося кричати від розпачу, особливо коли Артем, обраний тепер лавником у Мерефі, ділився з ним своїми далекоглядними передбаченнями, осуджуючи й себе за урядство.

— ...І все виглядає так, ніби бояри тут людові якусь велику ласку роблять, дозволяючи доброхітно їх утримувати, скріпляти оборонну лінію, оружно боронити край і їх,— аж плювався від обуру Нелюб.— Є вже й усілякі підступні направи козаків на міщан і посполитих, а тих — на козаків, суди тим займаються. А шинків та гуралень розвелося — то й повірити тяжко! П'ють деякі навіть у будні!..

Ждучи дружину з прощі, відвідавши вершником не лише білямерефську займанщину, а й пристародубську та станицю Новочеркаську на Дону і замовивши там чимало отих навесних охочекомонників, Сірко, поряд з успіхами та втіхою, все більше, особливо в довгих самотніх дорогах, відчував свою особисту родинну трагедію. До нього все певніше приходило переконання, що він, прив'язаний до Січі, а тепер і до війни, знехтуваний і зневажений, а може, й замінений на когось іншого Софією. При цьому висліді він сатанів, кляв дружинине святенництво і преподобство, виношував і викохував у душі все шаленішу ненависть до церкви і протоієрея Вустима, що переходила в нестримні наступи гніву, яких уже не міг і стримувати. Хто знає, що було б, коли б не Артем, який добре все те бачив і намагався погасити гнів і загоїти рани побратимові...

Напередодні Різдвяних свят якось уранці Артем і Сабрі закололи трьох вгодованих льох і забили чималого бузівка. До цієї події готувалися усією великою родиною, і Сірко був чи не основною помічною силою у чоловіків. Він і тримав жертви, і перетягував їх на приготований на вигоні, розчищений від снігу майданчик, і носив околот для осмального вогню, і смалив туші та лив воду, коли мили їх, і відносив для патрання в хату. За роботою трохи забував гризотну журу, що нуртувала в ньому невідступно.

Зате в усіх назагал на душах були радощі, бо кипіла робота, рипів журавель над глибокою, обмерзлою на цямринах криницею, спускалася сива імла над Мжею і окіллям, дзвеніли ковальські молоти аж у місті. Вистачало роботи й однорукому Артемові та Сабрі, було її досить і для жінок та дітей.

— А ти і одноруч, Артеме, бачу, навчився господарювати,— похвалив Сірко, оглядаючи порожній рукав побратима.

— Не я, брате Іване,— біда навчила,— обізвався той довірливо.

Димок над тушками то плівся вгору змійками, то півнячогребінними грайливими застружками осідав донизу, наближаючи імлу неба аж до землі...

Ще парувало на майданчику щойно погашене багаття, ще жінки тільки-но приступили до патрання свіжини, яку повносили чоловіки в хату, наддавши роботи Мокрині, Христині та Сабрі, ще Сірко у задумі затягувався люлькою та специфічним запахом смалятини, а Артем поїв худобу, ще лунко рипів журавель в руках Сабрі,— як під дворищем скрипливими полозами обізвалися дорожні сани, задзеленькали дзвіночки на дузі і у відкриту Артемом хвіртку ввійшла вся в темному, мов черниця, Софія. Її дорожні сакви натужно вніс слідом візник і мовчки, потоптавшись, передав їх Артемові.

Визріла, випещена, дорідна, заможно ошатнена в темно-червоні охутрені сап'янці, в маурову об'ярну смугасту опанчу, освіжено розрум'яніла, у шапці з куниці-куни, дружина скриком відгукнулася спершу в Сіркових очах, а потім у серці та в усьому тілі. «Таки є що палко любити в ній, є чим зачаруватись, хоч би й не хотів,— аж лячно йому стало.— Недарма тут люди прозвали її бояринею»,— пішов Сірко назустріч, щоб привітати Софію, вже вкотре в житті захоплючись і зачаровуючись її вродою.

— Благословляю тебе, муже Іване, лаврськими офірними святощами і прощеннями гріхів, вимоленими мною за три седмиці і у святих мощів тамтешніх, і у самого архімандрита Йосипа. Відає він про тебе і, на мій подив, поцінює твою жертовну тщу гультяйству і мордирству та битвам, не відаючи того, що ти кинув напризволяще в кревності і жінку, і дітей, і рідне обійстя та побратимів, геть відбившись від святих обов'язків батька, чоловіка і господаря. Прости, Боже, гріхи наші, подай милість свою і всепрощенні цельби нам,— хрестила його, розгубленого, розмахом руки, як Сірко, ледь стримуючи в собі крик душі, зупинився перед нею, уражений отим святенництвом...

«У вірі і погамування гніву, лицарю, і державність для нас, і відрив від остогидлого ляства та захисток від татарства, ж і від розбратності люду»,— згадав Сірко при Софіїному хрещенні слова отця Гната Шульги, сказані ще в Капулівці...— Бог її відбирає в мене чи таки отець Вустим? — оглянувся він на Артема, Сабрі, їхніх жінок і стару Марію, що вийшли з хати назустріч прочанці.— «Мабуть, і перший, і другий»,— зробив він подумки сумний для себе висновок.

— То йдемо до хати, люба,— легенько попхнув дружину Сірко, направляючи її до ганку.— Там докажеш, там,— помітив він її бажання продовжувати оту хворо-святенну мову.— Там!

В Софіїній поведінці було щось дивне для всіх, хоч і досконало знане, а Сіркові, як господареві і чоловіку, все те видавалося непідвладним розумові та досвідові. І було воно чимось неокресленим, незбагненним, якому і назви він не міг знайти. «Яку ж бо силу треба мати, щоб терпіти її!» — подумав він співчуваючи і побратимам Артемові та Сабрі, і їхнім дружинам...

— Там то й там,— слухняно попрямувала Софія до хати.— Неси, пане Артеме, сакви в дім, хай обдарую вас усіх святими хрестиками обителі Божої.

І, поки прочанка в своєму хворобливому благочесті навішувала на шиї спершу дітям, а потім і дорослим куплені в Лаврі хрестики, Сірко, присівши в крісло, із жалем і гіркотою думав: «Одна лиш Лавра в'яже вірою тутешній люд із своїм рідним краєм, а більше вже ніщо... А Софія в пасії є, хвора!..»

— Дарую вам прощу обителі Лаврської,— розмашисто і зверхньо перехрестила прочанка Мокрину і Христину,— дарую і вам її, діти,— клала вона хрести спершу на своїх, а потім і на Артемових менших та Сабриних старших, на кожного зокрема, стоячи нестямною іпостассю над присутніми.

Продовжуючи, як причарований, спостерігати за обрядно-урочистою освітленістю Софіїних неприродно блискучих очей, Сірко болісно дивувався, відчуваючи, що не чоловік він у дружини, а звичайний грішний і гріховний рядович. Не муж і навіть не батько її дітей!

З тим відчуттям взявся допомагати жінкам та чоловікам у патранні свіжини, носився як з тягарем у душі і на умі, поки Софія нарешті не пішла з дітьми та пані Марією в куховарню поснідати, а потім і до покою-ванькиру — спочити з дороги. З тієї ж причини ледве зумів — аж в запівніч — заснути, бо ледь не силоміць домігся в ліжку від жінки допуску. Ніби повинну відбувала, віддаючись! Розкішне, ніби вроджене для плотських насолод, її біло-ніжне тіло було мертвим, розтайно-холодним, недобудним, а його голодна пожадливість була їй ледве терпимою відразою... Повірити собі не міг...

Як сам не свій, всідався на вистояного Велеса і — чи в ясну морозну погоду, а чи й у віхолу-заметіль — нісся в степові навколи як несамовитий, ганяв там, зманюючи за собою ще й Лапка та Бровка. Вертав аж надвечір, все ж не розвіявши на вітрі й морозі душевних розладів, гризот і туг.

По Щедрівках, Колядках та Йорданних святах, прийнявши не одного ходака-вивідцю із Слобожанщини та домовившись з ними про весняний виїзд сотнями на війну, як лиш відкриє сині вікна місяць-просинець, Сірко поїхав на гостину аж у Острогозьк до кума Івана Дзиковського-Дикого. Поїхав і не пошкодував, бо хоч трохи розвіяв там розпач: і прийнятий був рідніше рідного, і побачитися та домовитися йому вдалося із обома тайшами: Аюкаєм та мурзою Мазан-батиром. Мало того, випала нагода зустрітися із обома Шумейками та Яковом Пієм і домовитися про повторну їхню поміч гетьманові.

Мав з того і радощів чимало, але найбільше втішила його кума, дружина полковникова Явдоха, яка і з лука, мушкета та пістоля стріляла незгірше чоловіка, читала книги краще дяка і була неперевершеною вершницею, господинею дому та куховаркою, як і дружиною — веселою, винахідливою, жартівливою і жвавою.

До всього того вона жила своїм людом, його нуждами, а в заступництві за нього і до князя та воєводи Слобожанщини Ромодановського доходила. Не пропускала жодного Валуйського торгу і не вертала без викуплених там у татар та ногаїв я сирників. Це ними, бездомними, вивідцями, населила вона ціле займанщинне селище на нічийній землі! Поселенці так і назвали його на її честь — Явдошине. Не кум Іван, а вона підбила сотника Процика після першого Сіркового приїзду, і той зібрав близько трьохсот козаків, готових іти в поміч гетьманові!..

Про що лише не переговорили довгими зимовими вечорами господарі з гостем за час гостини! «Заздрісну жінку послала доля Дзиковському, ой заздрісну! Козак, та й годі! — роздумував Сірко і в оселі Дзиковських, і вже несучись у зворотну путь вершником.— Недарма кажуть: не люби вродливу, а впадай за хорошою... Єт, біда, що серцю не накажеш!.. Як на пательні, все кипить у них і не може колись не збігти та не вилитись боярам на голову...»

І знову був дім, і знову, як трохи спали морози та стихли сніговії, Сірко катав верхи до крику обраділих дітей, і майже щодня згадував Дзиковських та воднораз губив душевну тугу в несамовитих скачках по обезлюдненому сніжному полю, одіточуючись від юної галасливої чарівності... А тим часом непомітно близилася весна. Близилася і розбурхувала і його, і слобожан...

Отак поволі зима й відспівала то густими тулумбасовими баритонами дяків і ченців, то дзвінкоголосими дискантовими високими мелосами спудеїв та іноків, і вже в сонячні передвесняні дні річки та ручаї почали потроху скресати і шемкотіти, заструги сніжних кучугур — темніти та геть маліти. Весняне рівнодення їх, осірених та обруднених, пережовувало і злизувало з землі, гріючи її благодатні підніжжя в ясні сонячні дні...

Вже не одну сотню охочекомонників-слобожан благословив Сірко, відпровадивши в поміч Хмельницькому на Чигирин, а сам зволікав, бо то з Пропойська і Стародуба чекав ще обіцяних, то із Севська, Трубчевська, Почепа, з верхів'їв Сейму, Псла, Сіверського Дінця, звідусюди ще мали прийти охочекомонні, та чомусь затримувались, лякаючи його невідомістю і непевністю.

А час брав своє. Вдень танула, навіть уже болотилася перепалками земля, щоб вночі знову пришерхнути чи й замерзнути. Виплітаючи мережива, кричало гайвороння на яворах і в небі, що ставало все вищим, повівало сирими вітерцями, і вже бубнявіли зачатки котиків на лозах, готових зацвісти інійною красою пуховичків...

Відвідавши на прощання знайомих, Сірко заїхав по путі на мереф'янський ринок і там знову, як і колись, дивувався людському виру, гуторенню і галасні. І таки не витерпів, спішився, як забаглося, припнув Велеса до чийогось повоза й пішов тісними погнутими рядами уподовж ярмарку. Очі розбігалися від мінливих і манливих різновидностей: одягу, взуванок, скарбів, начиння, товару. Зупинився біля коней, як і раніше спинявся, і не слухав, а пив, вештаючись, і розмови, і ляпання руками на знак погодженості...

«У веселий, Арсене, час і смерть не страшна»,— почув він обривок мови якихось коноводів у сивих високих смушевих шапках.— «Та воно, куме, поганому танцюристові, кажуть, і штани заважають у танці,— відказав той.— Он сотник Квас також збирається, бо, кажуть, нечувані скарби у ляхів козаки добудуть із Хмелем».— «Про що говорити?! Грали те ще при дідах, а ти і досі танцюєш. Торік було одне, а тепер хто зна... Тримай свій поквап в узді, бо біда може лучитися, куме!..» — «Е-е-е! Не кажіть, куме, півень і перед борщем піє,— не здавався той, кого звали Арсеном.— Дарма не говоритимуть люди. А-а-а!.. Кожний по-своєму розумний: один спершу, а другий потім...»

Сірко, усміхнений про себе, лишає розмовників, правлячись до Велеса; часу в нього обмаль, а хотілося б послухати ще не одних кумів, подивитися на коней в ярмарчищі, просто повештатися в товчії серед статків і гомону...

«Не лише скарби та менжування цікавлять їх тут,— думає він,— а все ж, як назагал взяти,— гибіє люд на пні!..»

Накупивши попутно дітям гостинців, він дякує господареві хури за приглянутого коня, проворно сідає в сідло і, виплутуючись поміж яток, перекупок, гончарів і худоби, направляється додому. Велес косить великим скляно-сливовим оком і, вигнувши дугою дебелу шию, переходить у помірний скач, розвіваючи довгою густою гривою і ніби відгортаючи дужими кованими копитами розбитий ярмарків чанами шлях.

«Що там із Аюкаєм, із мурзою Мазан-батиром, із Шумейками та Пієм? Ні слуху ні духу від них. Невже щось не витанцювалося там?!. І Степан та Фрол Разі як в рот води набрали,— зітхає він глибоко, відійшовши в свідомості від спогадів і гамуючи душевні порухи та хвилювання.— Ні-ні! Вони не підведуть!..» — заспокоює себе вершник, завертаючи вже до свого обійстя...

Того-таки дня Сірко осатаніло пробивав на Мжі в уже ніздрюватій кризі ополонки, допомагав колоти і сплавляти кригу, бродячи і брьохаючись у каламутній воді весняної повені. Як уже пробно запустили млинове колесо, обходив прощально своє, як чуже, обійстя: двір, шопу, волівню, вівчарню та стайню, ласкаво і журливо дивився на мовчазну ситу худобу, а думками і видіннями був далеко від них — в смертельних стогонах битв, в димах і пожежищах, у тріскотові, хрясканнях, хрустах і ревові.

Так і ніч його застала. Софія навіть у цей прощальний вечір пойнято молилася, як ошаліла, а потім, пославшись на недугу, лягла в ліжко, і Сірко ще й ще раз пересвідчився, що свій він отут хіба для побратимів та покоївки Марії, яка запопадливо обслуговує їх, та ще, може, для дітей, особливо хлопців: Петрика та Ромчика, які, за словами Артема і Сабрі, з Січчю й сплять...

«Грамоти їм побільше треба. Вона тепер чимало важить у житті»,— подумав і тут же вирішив, що наступного року повезе хлопців, як живий буде, до Київського колегіуму чи хоч у бурсу при Лаврі. З тим і на сон пізно вклався.

А наступного дня виїхав у дорогу засвіт, обвішаний саквами, що їх пані Марія наготувала ще звечора. Виїхав разом з десятьма вершниками-слобожанами та з Остапком Говдею, якого до Сіркового двору привела в сльозах мати Оришка.

Вразило Сірка, що Софія, навіть не попрощавшись із чоловіком, демонстративно й виклично пішла в Мерефу до суду і лавників по позову за гусей, яких позаминулого тижня подавив полоззям якийсь мереф'янський хурщик. Таке відчуття, що пішла із душі його назовсім!..

— Будьте козаками, сини! — гукнув він хлопцям на прощання і поспішив ускач доганяти супутців.