Між орлами і півмісяцем

20.

Всьому буває кінець, і одного ранку, забезпечившись провіантом на трьох, Сірко виїхав із Капулівки спершу на Січ, щоб запастись подорожніми паперами, а переночувавши там, на світанку переправився поромом на Лівобіччя — на шлях до Слобожанщини. Виїхав на двох молодих своїх вишкольцях: Велесові і Шайтанові у супроводі Гната Турлюна і Лавра Гука. Турлюн і Гук по викраденню Настки побраталися між собою і ще більше прив'язалися до Сірка.

Сірко не лише постачився на Січі подорожніми паперами, а й почув новини, які його знову засмутили, бо дізнався, що, крім чигиринського полковника Василя Томиленка, що був забитий у бою під Меджибожем, та посла в Молдові Данька Лисовця, не стало Максима Нестеренка у бою з ординцями, Філона Джалалія, Йосипа Глуха, чернігівського полковника Опанаса Подобайла і самого наказного гетьмана Івана Золотаренка. Від тих втрат у траурі ходила і вся січова старшина.

Ще почув на Січі, що козаки знову ремствують, а найпаче на Бучках, куди прибув новий отаман, присланий гетьманом, Іван Гуляйдень. Пригадувався в дорозі і гнів січового сотника Андрія Бобиря, чи просто Боби, який грозився при Сіркові вивести на чисту воду і Лиська, і Гомона, і Барабашів та Бріоха і побачити їх усіх разом коло судного стовпа на січовищі.

«Недарма, видно, Андрій Боба грозиться старшинам. Він так просто образи не скаже, знаю його ще із Азака, коли він був джурою у Півторакожуха,— приходив Сірко до висновку.— Правду рече, що Мухамедка Гірей — найбільший ворог нашого люду. До чого дійшов, агел паскудний, запропонував Хмелеві приєднання Гетьманщини до Ханства! І той не врізав йому по пиці, не зніс голови! А Гомон ще й тішиться тим,— сплюнув спересердя Сірко.— Добре, істинно добре вітчим Слимаченко вчинив, будучи війтом, що ото поставив громадою за полями-царинами та пасовиськами-вигонами стежі-бекети, окордонивши всі запорозькі помежжя. Січ тепер має не лише свої острови, а й свої обшири-обводи, а це буде недоторканною і для гетьмана запорозькою державою. „Як же це сталося,— перескочив раптом подумки,— що тіло Золотаренка спалили з домовиною в корсунській церкві? Нащо був потрібний йому отой поєдинок-герць?.. Страшною, сатанинською була чиясь підступна помста героєві Старого Бихова!..“»

Опрозорено бачив перед собою і Золотаренка, і оту церкву, бо в ній сам справляв молебень по перемозі над ляхами після повернення з-під Замостя. Заважали думати довше про те переказані йому Гомоном розповіді Сефер-Казі-аги московським послам Дмитрові Жеребцю та Семенові Титовому, нібито гетьман Хмель пообіцяв новому ханові, як ото й Іслам-Гіреєві колись, дружбу та навіть підданство всієї Гетьманщини. Не йняв тому віри Сірко, але повторене з різних уст робило своє, хоч і було неймовірним. Цікавий знати, хто розповсюджує ті туруси-чутки?

«В тому, мабуть, і порятунок наш, що і з ляхами покінчимо, і від царя позбавимося,— вірив, видно, Гомон в оті перекази.— Татари нам не завада, коли схочемо, тоді й відчепимося від них».

І вчора перед вимушеною ночівлею в уже порожній корчмі скаржився йому одноногий козак-шинкар: — «Жили б статніше і заможніше, так всілякі оплаті і датки нас озлиднюють. Посуди сам, мосьпане: три гроша від копи провозу одного краму чи їдла якого — на утримок замку, діжму-десятину за оренду пивниці, стільки ж на різні ранги: на ратушу чи війтівство, на військо, на лавників і суд, на викітців, погорільців, на сиріт, калік, недужих та старих. А ще ж подорожнім треба щось на зуб дати, викітцям, кобзарям, сліпцям у помочі стати і притулити. А тих зайдисвітів усіляких, лайдаків-мордирців, невігласів-кривдників розвелося, що наказа гетьманового немовби пильнують! Навіть засуви, колоди і скоби на брамах, воротях чи дверях не боронять від них. А ще ж той люд жебрий пливе і плине, що сарана, жерлицями-стернями та дорожньою рінню ноги поколені і збиті, часом і без загортин-вдяганок, без закладинок-плахт, з малятами голими. Плач і зойк, мосьпане, та й тільки!..»

Прямуючи ніби аж нехотя додому, Сірко не відчував, що їде до свого обійстя, дружини, дітей, побратимів Артема і Сабрі, бо і в путі жив двома Січами під чільством Гомона і Гуляйдня, сіромами в обох Кошах, батьковими докорами, хоч і виказаними інакомовно. Як і завжди в путі — а в ній пройшла третина його життя, Сіркові під легкі, ритмічні струси грайливих Велеса чи Шайтана, що йшли стриманим, ніби аж урочим підтюпцем, згадався валуйський козак-станичник Іван Санько, знаний ще по азовському сидінні. Як запевняли його січовики і той же Андрій Боба, спорядивши ледь не на власний кошт сорок чайок на Дону, наперекір і головному отаманові Круга, і низовим донським старшинам, пішов він із товариством на Азак, переказавши Сіркові, що шукатиме, окрім своєї доньки-ясирниці Гафійки, і його сестру Настку. Обидві вони ніби перебувають у буджаків десь між гирлами Дніпра і Дунаю, а не в Азаці чи в Ханстві, живі й здорові, ждучи порятунку від рідних.

«Гай-гай, побратиме! — зітхав глибоко Сірко.— Що б я лише не віддав, тільки б викупити і її, і інших».

Рідна Мереф'янщина й Артемівка, як і діти та дружина Софія, з наближенням набирали значення святині, перед якою він мав за кілька літ і причаститися, і очиститися, хоч особливих ні провин, ні гріхів, ні заслуг та доблестей в своїх дотеперішніх діях не чув. Хіба підспудно гризла вина, що вижив у боях, полишивши інших мертвими, та й вона виправдовувалася, пом'якшувалася, бо полишив на полях побоїщ і тисячі ворогів, а крім того — багатьом із своїх і зберіг життя.

Серед одноманітного, мовчазного, продутого вітерцями степу, самотніх ярів-байраків, перелісків, долин і більших чи менших сіл, хуторів, містечок, що зустрічалися в дорозі, посилювали Сіркову пригніченість і викликали зітхання появи зграй смоляно- і попелясто-чорних, метушливо-крикливих та скаржно-зойкатих ворон, постійних супутниць кривавих побоїщ, що табунами неслися назустріч, вирували, крутячись над верхівцями, всідалися на дерева, обвішуючи їхнє галуззя.

Чужоземщини Сірко тут не чув, бо все було знайомим і рідним. Перевали, горби, балки, долини, крутояри, байраки, рівнини у міжліссях і могили були такими ж загадковими і мовчазними, як і в Подніпров'ї чи десь у Побужжі та Запорожжі, а ось вітерці, що обвівали вершників у путі, відрізнялися, дихали на них по-іншому, холодили ранками і щипали за лиця, пронизували тіло, як коні зривалися на скач, змушували захристуватись, стримувати біг і переходити із чвалу на інохідь.

Хоч ранкові сіверці все частіше слізили подорожникам очі, попутні околи були такими ж чарівними, а берези, липи, дикі груші, шипшини-свербиуси, горобини були так замальовані і в галуззі, і на землі, що вершники спинялися в подиві, смакували гниличками, набирали їх в шаньки, торби і табівки, вдихаючи в путі їхній духмяний запах чи насолоджуючись їх смаком.

В отому русі, перебираючи в пам'яті почуте досі, Сірко згадав і про ляхів: биті ж і перебиті, вони тепер знову воювали на два боки: зоднобіч — зі свеями, а здругобіч, разом з ординцями та малими і великими ногаями,— проти Богуна під Уманню, Охматовим та Брацлавом. Хоч і втратив Чернецький під Монастирищем, як казали, добру половину свого і дві третини ординського війська, знищивши при тому половину козацького, та відступав впорядковано аж до самого Ковеля, відбиваючись.

Богун — лицар, нічого не скажеш! Але і Чернецький, видно, навчений воювати, а найпаче — має дознавачів путніх, бо як би відступив якраз тоді, коли на підмогу Богунові нарешті пішов зі стрільцями сам боярин і новоспечений воєвода Василько Шеремета, що, запустивши бороду, став «царським холопом» Шереметєвим під рукою Бутурліна.

Сірко радів отій охматовській перемозі Богуна, не надаючи уваги присутньому на ній Хмельницькому. Більше того, він осудливо думав про гетьмана, бо той не погнався із запасним полком за розбитими ординцями, що, втікаючи, зуміли захопити великий ясир жіноцтва і дітей з товаром і майном. Сіркові аж серце стислося від болю, коли усвідомив, що ті діти виростуть слугами ординцям, а жінки та дівчата будуть плодити їм покручів. Ця думка чорним болем прийшла до нього вперше і потім уже не покидала його.

«Боже проклятий! — ледь не викрикнув він у шаленстві.— Скільки ж те горе наше буде продовжуватись?! Осліп ти, оглух чи знепритомнів, що не бачиш отого нещастя мого люду? — оглянувся він на супутців, боячись свого святотатства.— Не давши поклятьби і присяги цареві та боярам, Богун, бач, все ж не відсторонив себе від захисту ріднизни, а я усамітнився, обезчолився,— подумав він докірливо, вперше осудивши себе.— Навідаю сім'ю, кумів, Мерефу та неминуче щось вирішу для себе, бо побічним споглядцею більше не маю сил жити! — поклав собі рішенець.— Не повертати ж мені коней, наблизившись до дому, бозна-куди!»

З цим рішенням до Сірка прийшло зненаць полегшення, аж дихнув вільніше та глибше, приостроживши Шайтана і попустивши повіддя.

Наступило пообіддя, а вершники то вскач, то клусом і ступою, то на взгірки та в долини неспинно міряли дорогу на схід, притомивши коней і зголоднівши. Сірко, їдучи попереду, перший забачив хуторець на горбі під ліском, чималу балку з водою та вербами і яворами у видолинку, щітчасту отаву по викошених невдавні кимось латочках сіножаті.

— Отут, товариство, коней напасемо, та поїмо, і відпочинемо,— притримавши Велеса, показав він рукою вершникам на невисоку кручу по другий бік балки.— Ви, може, махнете в хуторець та розживетесь молоком чи іншим, а я займуся роздобутком палива та, може, яке зайча встрелю для обіду.

— Не раз хотіли просити вас, та все не осмілювалися,— зізнався Гнат Турлюн.

— Еге ж, у мене вже й живіт звело,— додав Лавро.— То ми із Гнатом збігаємо? — запитливо дивлячись на Сірка, виказував він захоплення отамановою пропозицією. Тішився, що зможе хоч трохи пройтися і ослабити потомлені в їзді ноги.

Недовго розкульбачували обік путівця коней, звантаживши під кручу свої поклажі, вузли, торби, шаньки, попони-чапраки, пустивши коней на попас. Сірко проворно і швидко, відпровадивши хлопців до хутірця, назбирав і дров сухих, і хмизу та вересу цілу купу, а зайчати, походивши, не зустрів, тому, змирившись із невдачею, вернувся до бивака і, розкинувши свого линтваря, приліг на осонні, положивши голову на поклажі і задивившись у пообіднє небо, радуючись, як дитя, і спокоєм та спочином, і красою неба та околів, і тишею та теплом. Бачив, як жадібно паслись в молодій отаві коні, чув, як стукав десь на яворі дятлик-деревоклюй, як скрекотала сорока і викрикувала сойка, але згодом, зі змори, чи що, задрімав. Спершу в дрімоті йому приснилося пищання немазаних коломаззю коліс та скрипіння гарб, а потім почулися голоси людей...

— Ой мамеле, бателе! Тпру-у-у, кляті! Стоять! Що я бачу?! Фім'є, поглянь, хто тут! — почув Сірко вигуки.— Кінь того отамана, що порятував нас під Савранкою! Може, його злодії пограбували? Ні, таки й отаман персональне тутки! — хрипло і гортанно вигукнув хтось, геть розбудивши сплячого.

Сірко обважніло підвівся, вийшов з-за кущів і здивовано побачив чотири парокінні колимаги на високих дощатих колесах з плетеними лозяними і очеретяними куренями-кітцями на них, повними різновіких циганів, голих чи напівголих циганят, що в рейвасі сипалися грушами на землю. Він знав уже циганів по виду, і по одягові, і по шарварку, але так близько зустрічався з ними лише в Молдові, та й то з конокрадами. Ці йому здалися якимись іншими, хоч і не відрізнялися скоромовкою і брудним ошатненням.

— Гудим я! Рома! Циган, якого ти, бане-ватамане, порятував під Савранкою,— показував циган руками на свій галасливий рід.— Коли ото ви ясир звільнили,— шукав він паморочно русинські слова, мнучи в руках повстяну засалену крисаню-капелюха.— Пригадай, бане, як ти дав мені коні дарма, коли ляхи мої пограбували! — тряс перед Сірком приїжджий головою, прикритою сивуватою, густо завитою, аж сплутаною чуприною.— Коней, кажу, дав! — повторював.— Я твого коня-красеня і в тисячнім табуні пізнаю.

— Я пізнав тебе, пане-додосе, але що в тому радісного? — згадав Сірко Савранку і випряжені колимаги циганів коло яру.

— В боргу я в тебе!.. Чи дозволиш і нам отаборитись тутай? — кидав Гудим очима на Велеса і Шайтана, що паслися невдалік.

— Степ Божий і нічий, чоловіче, то чого маю не дозволити? — оглядав турму оцвітастених циганів, циганок і циганят, що вивалились із буд-кітців.— Але за конокрадство, додосе-ватаже, я стинаю голови!

— О, бане! Цигани вміють бути вдячними рятівникам! Завертай, копій, каруци під похилість і збочу! — звелів циган молодим — видно, синам чи зятям.— Отуди, під горба прав, кажу! — тикав він пугою.— Ми ковалі, бане-ватамане,— підступив ближче до Сірка, що розглядав прибульців, які безсоромно тут же справляли свої нужди.— Куємо все: і лемеші, і коси та насписники. Керуємось на Слобожанщину, там всяка бронь в потребі велькій,— не вгавав Гудим, намагаючись сподобатись Сіркові і переконати його, що вони не конокради.— Пашен-пашен, пшавели! Ціхо! — нагримав він на юрбу.— Голя! Голя! Ідіть геть! — погрозився канчуком на цікавих, що наблизилися до козацького бивака...

Заворожена ранньою осінню тиша в сріблястій балці-оазі, розбуджена рейвахом, гамором, вереском та гелготом, враз змінилася. Циганята кинулися під дику грушу і захопилися збором гниличок з таким завзяттям, що Сірко не переставав дивуватися. Чоловіки разом з Гудимом, випрягши та попутавши коней, збирали дрова, жінки несли воду, забивали привезені з собою росошки-паколи і вішали на них таганки. Додос, принісши дров і торішніх сухих трав'яних вишарів, кресав вогонь і підпалював багаття. Кілька старших дівчат і жінок — видно, за наказом старшої — з гелготом, накинувши на себе розмаїті опинки і фартушки з кишенями-тороками на них, подалися гуськом до хутора, уносячи із собою і частину гомону.

Сірко зацікавлено розглядав жіноцтво і дітвору, що мурашилася коло казанків. Дехто доїдав гнилички, що аж чвиркали соком. Замурзані циганята, нечесані і закучерявлені були засмаглі, обпалені сонцем, обсушені вітром і лише зубами світили — рівними і чистими. Наблизившись до колимаг, Сірко пильно розглядав мажари-котяги, буди-курені та оковані колеса, а врешті навіть спробував, поторгавши, хиткість дараб та якість оковки дишел.

«Ковалі вони дійсно неабиякі!» — подумав, захоплений своєрідним у них, не схожим на бачене досі. Та вразив Сірка вигляд трьох юних циганок, що злізли при ньому з середньої котяги. Виділялися вони ошатністю, а старша — розкішними мереживами на адресовому цвітно-шовковому одягові та прикрасами-оздобами на шиї, грудях і руках. Але особливо впадали в око пишні коси і аж смоляно-чорні зіниці між густих і довгих вій.

Сірко піймав себе,— і зніяковівши, і здивувавшись,— на тому, що спокійно, байдуже, не захопившись та не розчулившись в душі, дивитися на старшу він не може.

— Мої молодші доньки в мамелу свою пішли! — зауваживши, що їх краса справила враження, не без утіхи і гордості пояснив Сіркові Гудим, звелівши іншим тоном фетицям-дівчатам прогулятися в балці, далеко не заходячи.— Ховаємо з жоною-фім'є Даною їх,— вказав поглядом на колись вродливу дружину.— Укриваємо від банських ласих очей, та боїмося, що не укриємо,— випроводжав він замилуваним поглядом дочок, коли ті, послухавшись, побрели отавою в глиб балки..

«Казанками та приносами із хутора при цьому юрмищі, мабуть, нам не обійтися,— подумав Сірко, зауваживши, як від хутора надходили вже Гнат і Лаврін.— Шкода, що я нічого не забив із дичини, а годилося б щось засмажити... Та й оковита також не завадила б, хоч для причастя...»

— Небідний хутір, а всього п'ять років, як поселений! — розглядаючи чужі колимаги і циганів, похвалився Гнат Турлюн Сіркові.— Навіть оковитої, пане отамане, карафку пощастило купити, а молока — то і самі напилися, і вам ще дістали цілого глека задарма. Люблять козаків хуторяни, як рідних прийняли нас... Між ними і хирівські, мої земляки, знайшлися. А головне — вони пам'ятають вас як Івана Злого, коли ви того ката Лаща ледь не злапали там голого.

— Атож, пане полковнику, сам чув, як згадували,— докинув Лавро, і люблять вас!

— Бачу, що не так ви їм сподобалися, як вони вам,— посміхнувся в ус Сірко.— В прийми не запрошували, найпаче тебе, Гнате?

— Слово честі, пане полковнику, сватали Гната,— вирвалось в Гука.— А ви як здогадалися?

— Та вже здогадався. Такий, як Гнат, козарлюга всякій і дівці, і тещі бажаний. І цигани за свого приймуть,— вказав Сірко поглядом на цікавих, що не зводили з хлопців очей.— Вони і тебе, Лавре, пасуть, найпаче дівчата. Глядіть, бо заворожать. Я, хлопці, до того, що тут у нас відбулися зміни. Ми — господарі, то, може б, ви спробували щось вполювати на подальшому околі, бо що той принос ваш для юрби голодних гостей? — чи то радив, чи то наказував молодикам Сірко, запитливо глянувши на Гната.

— Та чого ж, пане отамане,— помітив, сторопливо кинувши очима, Гнат на молодих циганок, що повернулися.— Як мовлять, догнав не догнав, а спробувати побігти можна,— не знати було, до чого те й сказав...

Поки Гнат вкладав приноси поряд із Лавровими, до них наблизилася, з'ївши кандьор і затірку, якими пригостила баба Дана, зграйка замурзаної дітвори і заворожено, ледь стримуючись, пасла поглядами оті роздобутий, хоч додос Гудим і гримав на них.

— Думаю, хороші супутці мої, що оте молоко в глеку можна подарувати старій Дані для малюків. Заперечення будуть? — спитав Сірко.

— У нас не буде! — згодився Лавро.— Хто лише те зробить? — подивився запитливо на Гната, що кидав жадібні погляди на старшу з дівчат.

— Раджу вирішити жеребком без мене,— тішився Сірко нагодою.

— Цур, моя цурка довша! Подаруємо, кому випаде! — захопився ясно не на жарт Гнат.

— Згоджуйся, Лавре, може, це і є твоє щастя,— ламав Сірко вирішальні галузки, відвернувшись від молодиків.— Готово! Прошу тягнути, першим Лавро, як молодший!

Лавро заклав руку в тобівку і вийняв цурку. Сірко подав Гнатові ту, що лишилася,— вона виявилася довшою.

— Отак завжди, пане отамане,— ніби скаржився Лавро.— В хуторі йому, подивіться, скільки дали сала, а мені, бачите, скільки!

— Так то ж мої односельці! Як же б вони тобі дали більше? — виправдовувався Турлюн.— То я, пане, отамане, виконую? — взяв у руки глека Гнат.

Стара Дана і Гудим подякували не лише Гнатові, роздавши молоко дітям, а й Сіркові поклонилися.

Невбарі хлопці-козаки, побравши списи, луки й сагайдаки зі стрілами, а Гнат ще й чеського пістоля, пішли в глибінь саги за верболози шукати дичини, а Сірко, розпаливши свою люльку-бирку, присів на повстяну Гнатову кошму, вирішивши поїсти потім. Роздумував над долею оцього дивного, досі тут маловідомого, жваво-моторного і суєтно-веселого та невибагливого кочівного народу. Все дихало у циганів неспинним буянням, жадобою до дій, особливою розв'язністю. Але й межі знали: варто було Гудимові, що взявся, пообідавши кандьору-затірки, чинити сирицею шори чи Дані, яка, сидячи на старому килимі обік багать, заходилася латати якусь одежину, прицитькнути, як палкі й кипучі пристрасті згасали, хоч, правда, й ненадовго.

Сірко, випаливши люльку, не витримав — відрізав окраєць свіжого, принесеного хлопцями хліба, поклав на нього шматик сала і, ріжучи те й друге штабівками, почав неспіхом їсти й собі. І тут же зауважив, що дітей від нього як віником змело. Закусивши бринзою ще з дому, він перехрестився в знак дяки і приліг, знову перейшовши на свій линтвар.

Схиленому на свої баули, йому було видно, як стара Дана засипала й засипала пшоно й борошно, як тільки казанки випорожнювалися, поки врешті негодованими лишилися три доньки, що прийшли із саги, та вона. Дівчата почали порядкувати коло багаття, час від часу знімаючи піну із варива і підкидаючи у вогонь паливо, а стара знову взялася щось старанно латати, відпровадивши дітей в протилежний від Гната і Лавра бік. І діти, понісшись шляхом, злякали гуртик сайгаків, а ті пронеслися долиною в напрямку Гната і Лавра, сховавшись за верболозами.

«Жаль, що мушкет мій не напоготові,— провів Сірко поглядом зляканих тварин, знову влігшись.— Знали б хлопці...» — і знову став дивитися на дівчат, що сиділи коло багаття. Найприємнішою була старша, уже сформована, у розквіті краси — Лайза, як називала її мати. Сіркові за багато років поневірянь рідко трапляла на очі отака краса, отака витонченість тіла і отаке уміння ховати погляд нахилом голови. Від неї віяло чарами: чимось неземним, приголомшливим, навіть острашливим. Страшно було подумати, що ота врода зноситься в колимагах, у безперервних дорогах, у нужді і злигоднях, на спеках, морозах, серед орави голих дітей. Срібна начільна обручка, обвішана кутасами і кулястими торочками-коралями та галунами, грайливо переливаючись, дзвеніла, утримуючи копу пишного смоляного волосся, направляла його єдвабом в запліччя вздовж вигинистого стану. Сірко згадав гнучкий стан Софії і тяжко зітхнув.

«Що тільки не роблять з нами роки. Не лише з тілом, а й з душею та норовом!» — подумав боляче про дружину.

Дивний, своєрідний, великомученицький, казковий нарід цигани! Їх оптимізмові й енергії, глуздові й кмітливості немає меж. Захоплення їхні, як правило, палкі, настирні, невгамовні. А лиха та кривди — тяжкі й поневіряльні, як рідко в якого народу. Але найголовніше для них — воля і незалежність!

Нарешті з рейвахом, галасом, шарварком прибігли циганята з назбираними у мулі озерця в'юнами. Прийшли і три циганки із хутора з олією, цибулею, морквою, буряками, окрайцями хліба. Гнат і Лавро, що повернулися з полювання, оббілували принесену козулю і настромили її на веретено над розпаленим вогнищем.

Гнат, повертаючи веретено над багаттям, кидав пожадливим поглядом на старшу Лайзу, і гадки не маючи, що станеться потім. Він тільки відчував себе цього підвечір'я якось тужно і самотньо. Потайки в нього теплилася думка якось таки «погнатися», але стримував себе, вдавав спокійного і заздалегідь тішився, що смачною буде вечеря, навіть з оковитою. Завчасу підозрював, що будуть спроби циганів покрасти вночі їхніх коней, і втішався, що вчені красені нікому не дадуться без крику і нікого чужого до себе не підпустять.

Вже напаслися козацькі скакуни і привчено прийшли на бивак, у подив циганам. Від дерев, влягаючись, подовжилися тіні, догорали вогнища, веретено ще крутилося, козуля, смачно пахнучи, досмажувалася, коли Гнат раптом зустрівся зблизька із великими чорними очима Лайзи, що наблизилася до багаття...

Мить якусь вони дивилися одне на одного, і Гнат, зустрівшись із отим поглядом, онімів, бо дотепер нічого подібного не зустрічав. Його врівноваженість та певність у собі де й поділися. Всього на мить їхні погляди схрестилися, але від того і Лайза стерпла, опікшись гарячим. Обоє, як попечені й ошелешені, одерев'яніли — адже стільки зрухи і стрясу відбулося у їхніх єствах. Гнат, як хлопчисько, від тої вроди став раптом сам не свій!.. Те ж сталося і з Лайзою.

Вона першою спохопилася, відчувши рум'янець на лиці, і, опустивши очі та прикривши їх довгими віями, віддалилася, відчувши досі незнану солодку бентегу. Стояв і Гнат мов укопаний і не розумів, що з ним сталося. На пам'ять прийшло чуте в Молдові запевнення, що старі циганки вміють приворожувати людей, знав про те і з різних пісень та казок, але не вірив досі, як і завжди глузував із усіх, що вірили. І ось на тобі! Оця юна русалка, вродлива циганочка одним поглядом щось поробила з ним, вже досить потертим життям і смертями. Його погляд рвався в її бік, зродивши в тілі таку напругу, нестерпності якої досі не відав. Серце гупало так, що аж груди розпирало, смагляві щоки горіли вогнем, лоб пітнився, і йому здавалося, що він не має чим дихати.

Гнат ще покручував веретено над полум'ям, але робив те несвідомо. Лайзині очі світили йому, сліпили його. Лякали незвичайністю, невідомим йому страхом і сполохом, непевністю і моторошністю, яких не знав дотепер і яких не мав сили позбутися. Він пробував глузувати з себе, але силуваний, вимушений осміх був жалюгідним, штучним, викликавши в ньому вперше почуття досадного безсилля. Власна врода, що пантеличила дотепер дівчат і молодиць, здалася йому несправжньою, мізерною оманою.

«Ти гля!.. Причепився, як реп'ях...— знущався він із себе безжально і осудливо.— А так, Настки мені, хоч би й вернути, не мати,— виправдовував у душі свій гріх перед любою ясирницею, а літ же мені невбарі тридцять стукне, то зістаріюсь отак, ні до чого не прив'язавшись і нікого до себе не притуливши,— раптом забажалося йому мати жінку, дітей, свій дім замість дідового попелища в Хирівці.— Гроші в мене є, щоб придбати щось чи й побудувати, порадившись із паном Іваном,— не оминав він у своїй долі Сірка.— А такої краси, та ще отакої юної, я більше ніде не зустріну. Спробую, може, вона і є моя доля. Бо падати — так з доброго коня, кажуть люди»,— вирішив зненацька.

Лайза, розуміючи незвичайну силу своєї вроди, досі зводила з ума і циганчуків, коли ті траплялися їй на кочівній путі, і всяких молдавських баничів чи польських бравих шляхтичів-залітальників, до того при немалих зисках для себе. Від матері, сестер та невістки вона знала про існування палкого і палючого, шалено-спопеляючого кохання, але щоб воно було отаким скаженим, вона не допускала, несвідомо очікуючи його, як пришестя Божого.

«Він, хоч і козак, але, по всьому видно, дуже вродливий циган,— ніби снила вона.— Як захоче взяти мене, то не буду противитися, віддамся і навіки стану його супутницею!.. Він найкращий із усіх циганів!..»

Вередлива досі, оманлива, лукава, Лайза враз ізцілилася так, що сама собі не вірила. Їй праглося зробитися ніжним павиним пірцем для Гната, квітковою пелюсткою, шовком м'якої трави, пухким килимом, пуховою периною, пахучим, аж духмяним повівом-леготом і медовим напоєм!..

«Тільки б він осмілився, був рішучим, домагався, наполягав, покохав мене, як я його, то і всю себе до останку віддам! — вирувало в ній, кипіло, борсалося вирішення.— Я напою його пестощами свого палючого єства!..»

Нарешті закінчилася щедра — а для Лайзи і Гната святково-рокована — вечеря. Трохи підпилі чоловіки, погомонівши, організували співи, гру, танці. Помагала їм і мати Дана, як уклала, нарешті, на сон дітей. Ішли в танок, хто і як умів. Палко грали Шамо і Чах на скрипках, засвистів Цуру на дудці, забринів додос Гудим на виграні, і наповнили тихий вечірній степ протяжно-плачні гімни волі і дозвіллю.

Не стерпіла, не стрималаси, як Цуру пішов у танок, відбиваючи такт ногами, і Лайза, кинулась і собі витанцьовувати, як у лихоманці, халяндру, тосі-тосі, тринди-ринди, гоць-гоць-гоці. Віялися її розпущені коси, дзвеніли підвіски й брасла на руках і ногах, вигравали пучки в очеретяних напальках, манила розкішнобарвна, павино-періста спідниця у фалдах, як і палючі зблиски очей, що світилися від багать.

Осмілився врешті і Гнат вступити у веселе коло, взяти Лайзу за руку, піти з нею поряд і кілька разів попросити її пошепки, щоб, як усі поснуть, прийшла до нього в сагу під верби.

— Прийду, як ждатимеш! — кинула на нього полум'ям очей Лайза.— В сазі жди мене! — не вірив він почутому, захлинаючись від радості.— Під яворами!..

— Кликатиму тебе пуганням,— повторив він в такт музиці своє гасло і, відірваний від Лайзи лукавими сестрами, потоптався дещицю для годиться то перед одною, то перед другою.

— Чекатиму! Приходь! — попросив знову, як зблизився з нею, не встигши більше нічого вимовити, бо сестри змовницьки відгороджували його від Лайзи, аж його досада брала. Він плутався в їхніх безмежних спідницях, але не бачив ні їх, ні музик, ані матері Дани, яка розуміла, що твориться і з дочкою, і з її обранцем. Вона не мала нічого проти Гната, бо вірила, що він циган, і раділа, що в її роді додасться родак-рома і зять, коли зуміє його звабити вродлива Лайза.

«Не в душний палац кличе мене любий, як кликали не раз інші, марно надіючись на віддачу. Кличе в рідний степ і сагу!» — ще жвавіше носилася Лайза в танці, чаруючи навіть батька. Бажання зустрічі несли її в танку, піднімали, як знетямлену, віяли по колу серед сестер і братів, що підтримували запальністю танок.

А Гнат бачив лише повісмо її кіс, чув дзвони її оздоб, ловив блиски її поглядів, шукав рясноту її спідниць і носився, як і всі, в танці вихором. Тоскні плачі скрипок, обурливі гуди бубна, покірно-горличні жужатиння вигранів і ластовині скарги сопілки робили казковим вечір, заливаючи закоханих трунком святого і великого, невідворотного. Лайза, виснажуючись у танці, подумки молила своїх богів, щоб пришвидшили кінець цього п'янкого вечора, щоб нарешті настала нестерпно-жаданна ніч.

Отож з радістю почула, як мати Дана врешті наказала дочкам і невісткам: «Голя-голя! Годі! Розходьтеся на сон!..» В її розбуяних грудях ті слова відгукувалися такою радістю, що аж серце заскиглило, затіпалося пташкою. А все ж не пішла до сну, ще якусь часинку оніміло сиділа коло догасаючих багать, кушкаючись у дорогий, накинутий їй на плечі догадливою матір'ю вовняний платок, і до трему в тілі з острахом чекала, наче приречена, отого святого пугання із саги. Вона вперше в своєму житті жагуче й палко чекала...

А вечір згасав поволі, як здавалося Лайзі, вередливо довго присипався, нишкнучи. Зорі все густіше висівалися в небі мереживами, як пташині сліди на снігу, а десь на сході, в туманній купелі ночі заливався смолою обрій, щоб посвітлішати опісля і викотити, мов із печі, срібну паляницю-книша! Лайзі здалося, що минула ціла вічність, поки вона, стрепенувшись, почула гук «пугача». Почула і мов ошпарена схопилася, напружилася тетивою у всьому тілі, затремтіла, як у лихоманці-пропасниці, і не пішла, а, як зачаклована, побігла в глибінь саги! Побігла, як у купіль, забувши за себе, собі не вірячи, бо не мала сили не бігти...

Що лиш не виробляла, не коїла вона, коли вже доскочила до Гната і вткнулася в його обійми, мов у незвідане і незнане блаженство. Як тільки ошаліло не визміювалась, не звивалася, не пеленала його і руками, і тілом-єством, і розсотаними косами, як лиш не пнулася, не слалася йому в палкому шаленстві статі, поки й не умлівала, знепритомлюючись, в довгих і солодких цілунках, відбираючи і в нього притомність...

— Вір мені! Чуєш, як серце дзвонить? То я говорю з тобою, любий! Намродер-око! Око в око! Вір клятві моїй, бо ніколи і нікого в світі я ще так не любила і не любитиму! До смерті буду твоєю рабою! Ми, роми, вірні в слові клятви! Гнате! Орле мій! Мій любий і коханий додосе! Ти мій віднині! Мій, де б ти і з ким би ти не був! Візьмеш мене взавтра дружиною чи, відмовившись, насмієшся з мене, мої поривання не зміняться, моя палкість не остудиться, бо я тебе мала в своїх обіймах тілом і душею — сильного, ніжного, бажаного! Бо ти віднині є в мені і будеш як найсвятіша із людських святинь! Бо я хочу нестерпно і, може, понесу від тебе дитя у великий та прекрасний світ,— мов у гарячці, тиснучись до Гнатових грудей, шепотіла Лайза в тремі закоханості.— Дякую тобі палко й довічно за оцю казкову ніч і за ласки й любощі! Дякую за щедрість і щирість, любий! — аж туманила вона козака відданістю, поки й почало сіріти в сазі розвиднем...

— Вгамуйся, спинись, заспокойся, ластівко, горличко моя! — не знав Гнат, як і дякувати дівчині, знову й знову цілуючи її.— Це я мушу дякувати тобі довічно і за палкість кохання, і за пестощі, і за жертовність,— милував він ніжне і в'юнке тіло обраниці.— Дякую за все незвичайне в тобі! Підемо до мого отамана, як до батька, поки твої сплять. Без нього нам не впоратися. Твої батьки будуть проти. Я, люба, не циган, а козак, а у вас, чував, звичаї круті і суворі.

— Роми вільні в своїх діях, особливо дівчата. А я настою на своєму і стану навік твоєю, коли ти справді хочеш мати мене дружиною... А коли думаєш, що нам треба йти до отамана, то ходімо! — почала отріпуватись вона і поправляти одіж.— Веди мене хоч і на край світу!..

— Тілом, косами, дзвоном оздоб і пахом єства ти в мені будеш днесь і навік! — обійняв Гнат Лайзу, як очманілий, і повів із саги.

— Отаман — твій додос чи родич? Думаєш, він уже не спить? — Гнатові почулась турбота в запитаннях любої.

— Він більше, ніж додос, він — отаман. А хоч би й спав, при такій нагоді розбудити його — не злочин, адже від твого роду нам може прилучитися лихо.

— Роду я не послухаю, коли ти того захочеш, а отамана твого будити хіба ж годиться? — сумнівалася дівчина.— Може образитися?!

— Не образиться, душе моя! Він ще утішиться, коли розбудимо.

— З чого ж би? Циганка ж я!— притисла вона на ходу шкарубку Гнатову руку до своїх уст.

— Саме тому, що ти — рома! Подобаєшся ти йому,— пояснив, простуючи з дівчиною, Гнат.

В туманцеві сірів бивак, в далечіні чулися скрики гусей у ключах, з того місця, де вони щойно були, просвистів байбак...

Розбуджений Іван Сірко, побачивши молодих навколішки на своїй повстині-линтварі, протираючи очі, дивувався. Він не вірив собі, уздрівши Лайзу поряд із Гнатом...

— Вольному — воля, Гнате і Лайзо! — заспокоїв він молодих, второпавши, в чім річ.— Коли ви одне одному до вподоби, то, видно, і Бог того хоче,— поправив він дівчині коси.— Але,— спохопився,— чого ж ви на колінах? Зводьтеся! Я вас благословлю! Радий за вас! — Був він явно захоплений.— Я помітив ще в танцях, що ви змовляєтесь.

— А що я вам казав, пане Іване? — викушкався обраділий Лавро із кинутого на нього Сірком вовчуга і свого повстяного линтваря.— Побратим називається, ні слова не сказавши, утік від мене звечора! А я, здогадавшись, твою, Гнате, повстину поклав під себе і спав, як на перині! Радий за вас обох, мої любі! — звівся він і став, обхопивши руками Лайзу й Гната, цілувати їх по черзі.

— То благословіть і ви нас, пане отамане, бо ми вже муж і жона! Благословіть, як батько, та захистіть від гніву ромів,— вклонився прохально Гнат, а вслід йому і Лайза.

Сірко звівся, підійшов до помовлених і поклав їм руки на голови.

— Радо і благословляємо, і захистимо, скільки сил матимемо! Чи так я говорю, Лавре? — Сірко був веселий і втішений.

— А то як же, мій отамане? — відповів у захопленні Лавро.

— Найперше треба дістати оковитої, купити для Лайзи нашого вбрання та добротного і мирного коня під сідлом, бо на моєму Шайтанові вона не їздець, і вполювати щось на спільний сніданок,— скочував Сірко поспіхом свою постелю.— Ти, Лавре, візьмешся за полювання, ти, наречений, не гаючи часу, їдеш у хутір за покупками, а ти, золота наша пташко, ляж та засни трохи на наших постелях, поки вони ще не остудилися,— почав Сірко розкочувати свого линтваря...

Майже розвиднілося, як Гнат вирушив до хутора, Лавро з луком, сулицею і арканом побрів у туманець саги, щаслива Лайза вляглася в постіль, а Сірко, прихопивши рушника, пішов до плеса вмитися. Була засвоєна всіма — для Лайзиних батьків та роду — версія, що Гнат також циган, підкинутий малям в козацький двір. Вирішили, за пропозицією Сірка, що Лайза стане козачкою і вони з Гнатом матимуть свій дім і двір, може, в Артемівці чи Мерефі...

Понісся, полетів до хутора Гнат Турлюн із грішми в чересі, в путі уявляючи невеличке обійстя поряд із отамановим, дружину в козацькому вбранні і власних діток у своїй хаті. Його повнила жага життя, розпирала йому груди радість удачі, паморочила невиспану голову втіха...

«Який милосердний цей бан-отаман Сірко,— снувала догадку Лайза.— Благословив, дав грошей на коня, зарадив усім, уклав мене у власну постіль, як рідну... Небідний, видно, бо спить ув отакім вовчузі... А очима і обходженням заворожує»,— засинала вона в солодкій притомленості...

Кричали гуси і журавлі в ключах над биваком, тупали ногами козацькі коні і бродили в отавах спутані циганські. Прохолодний ранок повівав сіверцем.

Не спав уже Гудим, не спала і Дана, але з кітця не сходили, хоч Сірко і проходив кілька разів мимо циганських дараб, ніби ненавмисне їх будячи. Додос нарешті кректливо спустився з котиги, здогадавшись, що Сірко щось має до нього. Вони відійшли від бивака і чимало сперечалися, аж Дана помітила, хоч і не чула, про що була мова, а Лайза спала ангелом і нічого про те не відала.

Думав і Лавро, сидячи в корчах коло водопою, про молодих, тішився подією та радів за побратима. Ловив себе на думці, що тепер, коли б вернути Настку з полону-ясиру, Гнат уже не стояв би йому на перешкоді. При тій згадці боляче стислося серце, бо вже близилася восьма осінь, як він попрощався з Насткою, вперше ідучи на війну і не передбачаючи нещастя та розлуки. Козацьке життя Лаврові здалося раптом осамоченим, посірілим, безвихідним. Захотілося додому, оселі і вірної дружини...

Каркали над гущаком ворони, а їм у відповідь деренкотливо скрекотала сорока, та до водопою, як на гріх, ніхто не навідувався. Та ось врешті на путівці показалася табунцем купка сайгаків. Спинилася, самець підняв догори голову, рушив і тут же спинився, потяг носом повітря, поводячи стрясливо головою, потиху мекнув та знову рушив витоптаною стежиною на водопій.

Мисливець обережно перемостився на пеньку і хотів уже натягнути лука, але передумав, посторонився і взяв неспіхом до рук сулицю, що лежала збоку. Володів нею бездоганно, бо вправлявся роками і на Січі, і вдома, і на бойовищах. Мало було випадків, щоб він не попадав у жертву. Оковане гостре вістря було смертельним, якщо впивалося в тіло. Адже Лавро Гук недарма був вісім літ при отаманові Сіркові.

Тільки наблизилися обережно і сторожко тварини, тільки порівнялися з ним, як Лавро прицілився, розрахував віддаль і кинув смертельну сулицю у вожака. Той, пронизаний навиліт, високим скачем ще спробував кинутись навтіки, але, мекнувши, тут же повалився у шалину, задівши кінцем сулиці за верболіз.

Лаврові довелося прикінчити тварину Сірковим тесаком, якого він прихопив із собою, щоб не мучилася. Довго не вовтузився Гук із жертвою. Вимивши тесака, він закинув на дужі плечі тіло сайгака і поніс до бивака на чималу втіху всьому гурту подорожників.

Знову розкладалися багаття, поки Лавро оббіловував і тельбушив дичину, знову радісно гелготіла невгамовна дітвора коло веретена. А Сірко, після розмови з Гудимом, як Лайза ще спала, запевняв тепер Дану, що Гнат — їхнє щастя, що він циган і не прийняти його — великий гріх, адже не він провинився перед ромами, а вони перед ним, і тепер, не прийнявши його за свого, коли Лайза і Гнат любляться,— Дана та Гудим допустять справжній злочин.

Сірко тішив Дану та Гудима з синами й зятем — сестри і невістка признали в Гнатові цигана — тим, що й вони матимуть дім, в якому зможуть зимувати, а влітку знову кочуватимуть собі, куди заманеться. Та найбільше переконав він циганів тим, що пообіцяв їм велику кузню, яка і годуватиме ромів, і оплатить вартість майбутнього обійстя.

В поміч Сіркові якраз надійшла Лайза і після сварок та її погроз покінчити з собою таки вдалося ублажити і додоса-батька, і матір, і решту циганів уже з допомогою і Лайзиних сестер. Придалися і Лаврів сайгак на веретені та повідомлення про те, що Гнат ось-ось має повернутися з конем для жони, козацьким одягом і оковитою.

Лайза так рішуче і безстрашно відстоювала Гната як цигана, що Сірко захоплювався і в цьому нею. Кінцево всі були переможені, як нарешті з'явився Гнат із добротним конем під сідлом, з вузлом шаття для Лайзи та з сулійками оковитої і табівкою наїдків. Допомогли Турлюнові земляки-хирівці.

Найбільше захоплення циганів викликала Лайза, що почала змінно перевдягатися у вишиту сорочку, корсетку і киптар. В намисті, гризетовім очіпку зі шворкою-стрічкою і розшитій весільній намітці з яскравого шовку, в добротнім кунтуші і кожушаній опанчі не взнати було в Лайзі циганки. Очіпок, правда, виявився малуватим для копиці її волосся, але сестри з ним упоралися.

Аж тепер Сірко знайшов відповідним підвести молодих до батьків, просячи благословення, і ті, повагавшись для годиться, не знайшли в собі сміливості відмовити йому і молодим. Отож сватання і заручини-замовини на тому й закінчилися. Вирішили, що весілля тулятиметься в Артемівці, куди поїдуть з козаками і всі роми-цигани.

По обіді, ситі, вдоволені, а чоловіки й напідпитку, в новому родинному спаї гамірним кочем всі вирушили в подальшу дорогу. Лишились латки витоптаної отави, круги від погаслих багать та зграйки ворон, що знайшли собі тельбушну поживу. Лайза і Гнат Турлюни ще довго стояли в зажурі, прощаючись із сагою та своєю спільною нічкою, що з'єднала їх, одружила і освятила. Врешті, вони аж зітхнули обоє, кожний по-своєму...

— Запам'ятай, любий! Он там під вербою ми зустрілися і побралися! Мені вона на все життя стоятиме в очах і дорогою, і рідною, і пам'ятною,— вказала Лайза Гнатові карбачем у сагу.

— Запам'ятаю, люба! — оглянувшись, рушив він доганяти вершників і котиги циганів, що вже віддалилися.— Поїдемо трохи позаду, щоб бути наодинці.

— Як звелиш, мій коханий! Як скажеш! — обдала його райдужним поглядом чарівних очей Лайза.— Я ж твоя жона і раба. Володій мною і керуй, як тобі миліше і приємніше,— поїхала за ним.— Я твоя!..

А Сірко?.. Їдучи, довго і морочливо думав, чим різняться роми-цигани від інших людей, поки таки врешті співчутливо дійшов висновку, що в них, на відміну від усіх, немає батьківщини-землі. Та дарма, натомість у них був рід і звичай жити там, де легше, краще і насамперед — вільніше...

Йшли прискореним маршем, чвалом, кожний занурений у своє. Лише Лайза і Гнат невгавно щось планували, виясняли, упивалися одне одним і близькістю. Срібне начілля, від якого дівчина не схотіла відмовитися, світило в путі, хоч і було напівзакрите хусткою, що тримала заплетене волосся. Зустрічні поселяни і містечани дивилися на неї, як на видовище. Такою щасливою вона була вперше в житті!..

Уже на третій день, під вечір, кавалькада-батова опинилася у великому й просторому Сірковому подвір'ї в Артемівці. Хутір тепер сягав Мерефи, двір розрісся, явори піднялися і тріпотіли листям. Сірка з незвичним супроводом циганів зустріла родина Берладів: Сабрі і Христина з чотирма дітьми, згодом прибігли сини Петро та Роман, їм услід — доньки Марійка і Яринка, а вже потім — Нелюбії, однорукий Артем-побратим та його Мокрина з виводком дітей.

Його дітиська так попідростали, що Сірко не міг їх пізнати. Особливо вигнався Петрик, змахуючи смаглявістю шкіри і голубизною очей на батька. Нагадала Сіркові колишню Софію Марійка — чимось невловимим, але незаперечним. А Яринка, як і Роман, були викапаною пані Мотрею, аж подив брав батька. Самої ж пані-господині, як називали тут його дружину, вдома не було.

— Поїхали бідаркою з панотцем Вустимом і дарницями аж у Борисоглібськ на відкриття та освячення побудованого викітцями храму і дяківки при ньому,— пояснив розторопно Петрик батькові.

Сірко не подав виду, що та обставина боляче вколола його, хоч, подумавши, зрозумів, що чужий він тут, хоч і господар, батько та муж, бо живе іншим життям, буває вдома зрідка, гостем, тільки як помічник в коштах. Збагнув і те, що для рідних дітей він став лише джерелом дарунків, що не за долю родини болить у нього душа, а за недолю рідного люду, розкиданого, як те зруйноване муравище, по сплюндрованих, опожежених, порваних на шмаття землях у перетворюваному на руїну краєві...

Разом із місцевим сотником Даньком Гундою, із двома райцями, з Гудимом-додосом, його сином та зятем, Гнатом і Лавром вже наступного дня облюбували дві ділянки «нічийщини-займанщини» на околиці Артемівки, поставили на них наколи для Гната і Гудима і заходилися планувати майбутні будівлі.

Гудим та сини не відмовилися від кочувань по гомінких чи тихих шляхах, як і зять — від гендлювання кіньми, вони лише послухалися Сірка, щоб мати при біді своє пристанище в холодні зими, а влітку, поки додос дужий, вони кочуватимуть, як досі, омозолюватимуть залізяччям та молотами обубнявлені долоні, попасно мандруючи шляхами. Дана першою зрозуміла, що добрий пан отаман Сірко допоможе їм мати колибу і кузню, і треба кувати залізо, поки гаряче. Переконала в тому додоса Гудима і велика тутешня потреба в зброї, ножах, лемешах, осях та іншому начинні.

Поставлені на межах паколи двох ділянок Гудим по відході райців та сотника Данька Гунди завбачливо поперебивав, значно розширивши дільниці. Перегодом на отих відводах-ділянках появилося і те, що мало стати хатами, бурдюгами, тинами та іншим в обійстях. Припаси Гнат купував, а додос Гудим брав у борг «на відробіток» чи крав із синами і зятем, і лише очерети та оситняки для дахів, за порадою Сірка, бив на Мжі. Найперше придбали у мереф'ян гори дешевого саману для двох хат, кузні, стаєнь — в рахунок майбутніх поковок. Потім ночами в недалеких лісках надбали ворин на огорожу і на лати.

Ненадовго спинило оті роздобутки весілля, яке відбулося в неділю на вигоні Гудимової ділянки між чотирьох циганських котиг-возів, багать з казанами, між купами саману, деревини, хворосту, очерету, оситняку і глини. Сірко та Лавро брали участь і в будівництві, і у весіллі, і в роздобутках. «Весільний батько» недосипав і перед весіллям, і по ньому.

Сприяла й погода, як на щастя, тиха, сонячна, хоч і прохолодна ночами. Мереф'янських троїстих музик та забавників, циганські бубни, виграни, сопілки й скрипки замінили співи пилок, стуки теслів, пісні толочників під час замісів, в'язання снопиків-куликів, обкорування лат. Роми були в захопленні і від весільних видовищ, і від уваги та шани до них, і від будування, що на очах зводилося, росло, ширилося, окреслювалося, втілювалося в задуми та бажані форми.

За наполяганням толочників, у наступний недільний день Сірко і Гудим мали відновити весілля, тим паче що ті принесли і питва, й наїдків та привели музик. Навіть Дану дочки змусили вдягнутися так, як вдягалася ще молодою — у цвітасте шаття, зроччя, кольорові бути-чобітки. Отож їли й пили, знову до знемоги танцювали, до виснаги грали, співали та сповнювали обряди.

Поки дружки вплітали стрічку в косу молодій, Сірко прислухався до гри кобзаря, що сидів обіч і приспівував. Прислухався і згадував дотеперішні гризоти і злигодні, поневіряння і бойовища, втрати побратимів і пожежища. Мов бачив те все, п'ючи неквапом оковиту чи придивляючись до танцю, чимось і сам подібний до заможного рома. Єдиною його втіхою в розпачі були Гнат із Лайзою та їхнє започате обійстя. Тішились і Артем з Мокриною, Сабрі з Христиною, сотник Данько Гунда з дружиною Маринкою. Лише колишня Сіркова мати Мотря Гундиха та дружина Софія, що повернулася вже із моління, наїжачившись, сиділи осторонь, осуджуючи Сірка за злигання з невірними і розтринькування кошту. В них усе вимірювалося коштом!..

— Везеш додому не скарби та статки, як інші, а гостей-об'їдців отих гріховодних, волоцюг, гнівлячи Бога і виставляючи нас на посміховисько перед хуторянами й міщанами,— сказала по поверненні із Борисоглібська йому докірливо Софія при Мотрі і Даньковій дружині Маринці.

— І шаленого Данька мого підбиваєш,— докинула дочці в поміч озлоблено і осудливо геть посивіла Мотря.

— Вашого Данька, мамо, даруйте, більше уже не підіб'єш, він був підбитий ще тоді, як вдягнув перші штани,— відповів Сірко спокійно.— І вина не ваша і не моя, а того життя, при якому діти виростають без батьків. А що веду додому гостей, благочинна моя милосерднице і дружино, то лише виконую Божі заповіді: ділюся напрацьованим не тобою, а мною та моїми побратимами в цьому обійсті,— осадив він Софію.

— Обійстя тепер на Софію записане,— сплюнула Мотря і, уздрівши Сірків убивчий погляд, схопила онуку і вийшла.

— Мені, люба жоно, нічого не коштувало б переписати подвір'я на себе. Та не вчиню того, й докоряти мені не смій, бо, крім слуг і дітей, в тебе давно вже нічого немає свого. Ти не господиня тут, а велика пані. Господарство належить по праву тим, хто його утримує, повнить доробком, дає в ньому лад, отже — Артемові, Сабрі, Мокрині, Христині, а не тобі і мені. Так-то, милосерднице моя! — вийшов він з хати, лишивши дружину в сльозах.

Вже пораючись у стайні, Сірко приходив до висновку, що і теща, і дружина вважають його за образника і кривдника. Міряв і Данько його, як відчув, прихованою ненавистю і боязню, і лише Данькова дружина Маринка ставилася до нього на диво приязно і довірливо, дивуючи і його тим. Невбарі й це йому прояснилося. Скаржачись Сіркові на Данькове шаленство, бійки, пиятики, перелюбства-волочіння і баламутства, вона сказала:

— Нема, любий свояче, людини на цілому світі, якої б він так боявся, як вас, то, може б, ви якось його приструнили? Зовсім же від сім'ї відбився! Сказала б вам ще дещо, та хай на потім... Годую його, обпираю, одягаю, а й гроша не маю від нього ні для себе, ні для дітей, а їх же трійко, та й свекрухи ж нікуди не дінеш слабої, хоч, гріх сказати, і дітей вона, здоровою бувши, доглядала, як своїх, і господарство вела, мордуючи і мене коло себе,— поділилася Маринка найболючішим.— Не живу я з ним, а роки йдуть, то хочеться ж часом і мужа пізнати, даруйте на слові! Пекло мені і з ним, і з матінкою!

— Спасибі за довіру, Маринко. Не знав я отого всього,— дістав Сірко череса з тобівки, що висіла на ключі.— Ось трохи пеньондзів візьми і купи, що необхідніше, і собі, і дітям, і свекрусі, лише не Данькові,— подав він їй у жменю стовпчик талярів.— Данькові не давай і не кажи нікому за цей мій дарунок.

— Свате любий! Чим же я вам віддячуся, і з якої нагоди ви отак мене обдарували?

— Не тебе, Маринко, а дітей, моїх небожат, і матір мою колишню...

— Вона ж тільки те й знає, що клене вас! Вона й жону вашу підбиває!

— Мені з того ні гріє, ні знобить, люба! А допомагати їй я навіки заборгований!

— Дивно мені,— зам'ялася, щось не осмілившись вимовити Сіркові, своячка.— То ви поговорите з Даньком?

— Неодмінно і при першій нагоді! — сказав палко Сірко.

— То хай береже вас Бог, а мені дозвольте вже йти додому.

— Ходи здорова!

— ...Все вже тут продається, як у бояр, і все купується, як у баши-бузуків,— признався Сіркові того ж дня ввечері неговіркий Артем при Сабрі, коли вони сіли погомоніти в дворі на скамниці.— А Данько — перший здирця, переплюнув їх усіх разом!

— Він, пане Іване, той же бей, мурза чи й хан,— додав свого і Сабрі.

— Ми тут ні в сих ні в тих, бо керуємося та вправляємося самоврядуванням і утримуємо лише ратушу та сотню, а Данько і ратушний, і сотенний нібито за наказом самого Хмеля,— продовжив Артем.— Утримок ратушний він пропиває та й на сотню не все дає, що належить, бо ж перелюбниць у нього — як маку в маківці. Ні один сусіда: чи міщанин, чи козак, коли він не мордирця, не може з ним мирно жити, якщо чимось не сильніший за нього. Якимись Стасенками грозить, Капустою і самим гетьманом тому, хто не вважить його. Було б смішним те все, коли б люди не плакали від нього. Данько лише тебе, брате, одного боїться, як я зауважив. Прямо диву даємося,— розговорився Артем.— Чимось прошпетився він перед тобою, брате, інакше не поясниш того.

Сірко відчув необхідність втручання і певність, що воно буде дійовим і прояснювальним. Спливли йому на пам'ять і чутки, що буцімто Настку ординцям продав Данько, але без доказів нагадувати про те не годиться.

«Пригрозити йому, звичайно, не завадить: і за Маринку, і за Капусту, Стасенків та гетьмана, і за здирства з ратушними та сотенними коштами»,— подумав Сірко, вирішивши кінцево.

Засіло йому в голові спостереження, що, врядуючи тут за гетьмановими універсалами, люди не чули себе в опостійненні, чекали якихось вияснень, не забуваючи, що їхнє самоврядування — це тільки пільги царя, які той може будь-коли скасувати. Чув, що слобідські козаки-черкаси, як тут називали себе викітчани і збіглі люди з Ко-Лугів та Мещерів, Богданові потрактування з царатом осуджували як шкоду і збиток для козацького поспольства. Про те, що викітчани — не козаки, не було й мови. Загальним було переконання, що треба потерпіти оті потрактовки, доки кінцево буде відваджена від України Польща, а вже потім виясняти стосунки та помежжя з царем. Загал, сполеченство тутешнє і не думало в майбутньому підтримувати заміну польського панства своїм, старшинським, а не те що боярським, московитським. Сірко вірив розмовам, бо боярин, тепер воєвода, Ромодановський у Білгороді-острозі боїться об'являти стрільцям чи черкасам жалувані йому землі, як і дехто з гетьманових старшин.

Наслухавшись свіжих чуток-від про злигодні і кривди, лиха і нужди, поговоривши з Даньком про його здирства, облудства і шельмування, Сірко зрозумів, що і врядування тут самопливне, хоч і керується універсалами, і Данько дійсно має відношення до викрадення Настки. А після розмови з отцем Вустимом у Мерефі упевнився, що всі його висліди вірні та що є ще необхідність подумати про синів — Петра і Романа.

— Хлопчики вдатні до науки,— говорив йому переконливо отець Вустим,— як і дівчатка, отож є нагайна потреба навесні відвезти їх до Київського колегіуму,— піймав Сірко в словах екзарха і клопітняву Софії.

— Побачимо, пане отче,— відказав роздумливо і завбачливо.— До весни ще ж дожити треба,— натякнув загадково, навмисне залишивши невизначеним морочне для нього питання. В пригоді стала щира обіцянка воєводича: «Дрогий, милостивий мосьпане... Прийняв би рідніше за рідних, хоч би на час вишколу...»

Зміст листа Собеського не полишав Сірка, але з часом, засвоєний напам'ять, ніби роздвоював його, ділячи шляхту на добру і недобру, милостиву і хижу, нелюдяну та нікчемну, чого досі не було. Оте ділення залежало і від вісток про бойовища з ляхами. Покалічений козак-мереф'янин сповістив йому, що Богун залишив Вінницю, Шаргород та Меджибож і що міста ті спалені ляхами до тла, і це лише посилило роздвоєння. Більше того, той же козак на власні очі бачив цілі подорожні намиста повішених та купи спалених посполитів-черкасів поміж цими містами. Отож Сірко і додому їхав із Мерефи, і вдома не знаходив собі місця, переймаючись ненавистю до ляхів, як до нелюдів і пам'ятаючи водночас листа Собеського.

Роздвоєність ще й тому не зникла в ньому назовсім, що навіть сама крульова Жечі Посполитої, Марія-Луїза, в присутності своєї гості, королеви Франції Анни, обурилася тим вандальством і варварством, справивши поминальну месу по «вшистких убієнних і заменчених». А чутка про смерть папи Інокентія в Римі, якого замінив Олександр-Лев Сьомий, подала і Сіркові надію, що хоч натимчас Ватікан припинить хижо чинити плутства.

Згадався чомусь колишній січовий екзарх Михай Тукальський, який, будучи людиною набожною, наказував йому ніколи не впадати в крайнощі, оскільки що занадто, то не здорово... Одразу ж по тому спливли у пам'яті, як пострілом підкинуті, докори Михаєвого сина Йосипа в Чигирині: «Ви з паном гетьманом, іншими чільцями та товариством черкасів, як і Костка Наперський, поклавши багато життів, не принесли тамошньому людові облегши і в Фландрії, і в Піренеях козацькою поміччю, ставши в лави Бурбонів, ні баскам, ні фландрійцям не допомогли вивільнитися від під'яремства поневолювачів-мордирців, а тим часом їх доля — під іспанцями, як і шотландців та ірландців під бриттами, тверців, псковитян, новгородців, ярославців — під московитами, а гаїв-вірменів, балканців і різних арапів під турчином, як і наша — в поневоленні і Польщею, і Москвою, і турчином... Волелюбці-козаки під вашим керунком, доводжу тобі, мосьпане, допомогли одним інквізиторам перемогти других, а не гнобленим звільнитися від неволі гнобителів. Я те вже казав панові Богданові, то й тобі, бачу, потрібно те повторити. Гріх то ваш, а не лицарство! Гріх, коли патжити в докоренність!» — аж насупився отець Йосип в злобивості. Він, Йосип, бачив оті події з якогось надсвіту, згори, по-своєму. «А так, з надсвіту»,— сказав про себе Сірко і глянув на пізньоосіннє поблякле та набурмосене небо, гамуючи в собі щемкі думки...