Між орлами і півмісяцем

2.

Стояла прохолодна політня пора, коли переможні козацькі потуги, з боями взявши Старокостянтинів і Збараж та обійшовши — за викуп для оплати послуг Тугай-беєві, Калзі-султанові і Пін-азі — Львів, майже без супротиву досягли Замостя і аж Любліна. Досягли як герої і витязі на подив усьому світові! Нічого ніби не лишалося гетьманським лавам, як іти прямо на Варшаву і Краків і диктувати бундючним королятам і пихато-чванливому сеймові відповідну волю переможців, куплену по терпіннях від визисків і знущань потом і кров'ю, життям численних тисяч визвольників в оцих сукцесах. Іти і диктувати — та й тільки!

Але сталося неймовірне. До штурму Замостя в Кривоноса, Богуна, Данила Нечая, Чорняти та Сірка все було заздалегідь старанно узгоджене, припасоване і зготовлене, ба військо навіть відпочило. Додаткові полки на чолі з Небабою, Кричевським, Гладким, Іваном Нечаєм, Гаркушею, Кривошапкою та Микульським гетьман, як і вимагала Мала рада, послав на Радзивілла, і ті зі сорокатисячними місцевими повстанцями менш як за місяць часу звільнили від Литви Брагін, Лоєв, Гомель, Річиці, Мозир, Туров, Пінськ, Берестейськ, Чечерськ, Брест, Рогачів, Бихів та Мотилів.

Отож, не боячись удару в бік, призначені штурмувати Замостя полковники готувалися до наступу. Кривоніс мав пробратися із Чорнятою із-за річки Вепсі та її боліт і вдарити в леті на Суховолю і Ліпське, Богун з Данилом Нечаєм — між Черничиним і Голобужем впасти на Меншин. Сітавець та Демковець, а Сірко, в свою чергу, бурею налетіти на Комарів і Лабунне, окличивши початок своїх дій гарматним пострілом як гаслом для загального наступу й штурму.

Про якусь невдачу і мови не було. Всі три об'єднані потуги, не спиняючись, як наполіг ще не видужалий від поранення під Старокостянтиновим Кривоніс, мали врізатися — за згодою і планом Хмельницького — клином у регіменти ляхів у Замості. В своєму резерві цього разу гетьман лишив Гирю, Демка, Морозенка, Глуха, Тетерю та Дорошенка і на віддалі — орду, звичайно, під таємним наглядом, досить навчений її поводженням дотепер.

Правда, як досконало і викінчено та виважено не розробив гетьман Богдан плану бою з ляхами на чолі із «периною», «латиною» та «дитиною», призначені іти першими на Замостя полковники, вернувшись у розташування своїх залог, самочинно переінакшили Хмелевий план, не пішовши на ворога із Заболотців, Заставного та Вільхової спільною лавою, де їх ляхи, завдяки таємним вивідцям, уже чекали, а вирішили тризубовим клином зненацька проколоти, розірвати чи й оточити з трьох боків найбільше огармачені польські охоронні застави, щоб потім уже — таки лавовим клином,— врізатися в Замостя.

Став у пригоді та посприяв цьому, противному для гетьмана, рішенцеві, приведений за дня Турлюном та Халявою полоненик. Сіркові своїм полком, у якому налічувалось завдяки приєднанню навколишніх селян втричі більше козаків, ніж визначалось, випало наступати в лоб досить укріпленим польським редутам. Отож, було та було роботи Турлюновій та Халявиній чатам у розвідуванні, хоч місцеві повстанці їм і допомагали тут неабияк.

Полоненик повідав Сіркові, а через нього й іншим, що гоноровий пан Вишневецький, перегризшись із Оссолінським, Заславським, Остророгом та Конецпольським із-за Карла-Густава, якого бажав бачити королем на місці покійного Владислава, та не ставши, як хотів, ні польним, ні коронним гетьманом, бо, окрім того, був ганебно розбитий Перебийносом, тепер зі своїми дуже поріділими надвірними жовнірами в баталію не стане. Отож і це врахували самочинці-полковники, а Кривоніс при тому навіть осмутився, що не зустріне в боях Яреми...

Бій почався на світанку одночасно, трьома зубами направившись на польські ще сонні редути. Сірко, відірвавшись ще за дня від гетьманового резерву та орди, повів у наступ свій триполк із ліска, в який за ніч спішно передислокувався, бо той був ще й на горбі. З того ж горба його козаки пустили в долину на польські редути довгий ряд спарених оськами та обмотаних на матицях-втулках просмоленим прядивом і підпалених коліс, які, несучись покотом униз, лишали по собі стіну із чорного диму, докочуючись в розгоні аж у ляські, уже розладнані гарматними вибухами та набоями редути.

По якомусь перетасуванні козаки услід отим вогненним колесам, між їхніми чимало віддаленими дворядами пустили також підпалені, впряжені волами вози із сіном, під яким, був порох, і бідні нажахані тварини з несамовитим ревом, все швидше і шаленіше, все освічуючи довкола, ломилися в польські авангардні редути, смертельно наполохавши і драбантів, і жовнірів, і коней.

Тривало все недовго, і в оте пекло, з того ж таки бірка, пустивши своїх пішців по обох боках, Сірко й повів буйною тучею кінноту із шаблями, арканами та списами. Гуркіт, грякіт, дике іржання коней, що бурею неслись на ляхів, покрилися перед ворожими редутами Сірковим кличем:

— Вперед, славні козаки! Смерть ляхам! На пере-могу-у-у! Я з ва-ми-и, поб-ра-ти-ми-и-и! Смерть кривдникам нашим!..

Напуджені гарматними ядрами, отими вогнями, вибухами, димами, пожежами та осатанілими і збожеволілими волами ляхи похитнулися, коли ж зачули наростаючий неймовірної сили стукіт кінських копит — і зовсім показали спини. Однак втікали лише до першого кінного заслону. Надалі, як і в Кривоноса з Чорнятою та в Богуна з Нечаєм, бойовище набрало запеклої різанини. Значна частина Сіркових повстанців-пішців заходилася переозброювати і овершувати себе драбантськими та жовнірськими кіньми й начинням, аж поки Сірко не спинив того і не повів усіх у наступ.

Точилася та різанина протягом усього дня, без будь-якого перепочинку, перемістившись нарешті під вечір під саме Замостя. Ворог залишив на полі брані куші людських і кінських трупів, ридванів, берлинів, карет, возів, повних вин, медів і браги, срібла й злотих для оплати драбантам і жовнірам, ядер, різної зброї і збруї, набоїв, черед гов'яди, косяків осідланих і обезвершених коней. Три козацькі потуги зійшлися нарешті, оточивши півколом Замостя.

У наступні дні місто й зовсім було окільцьоване Сірковим, Богуновим, Нечаєвим та Чорнятиним полками, Кривоніс же подався на плечах утікачів на Люблін. Чотири доби тривала та битва за Замостя, і лиш на п'ятий козаки зломили опір оборонців, знову захопивши тисячі полонених, табуни коней, майнові, скарбові та харчові припаси-трофеї.

На короткій раді-потрактунку полковники домовились так: передати орді полонених, відпровадити Хмельницькому із полками Чорняти і Нечая трофеї і правитись услід за Кривоносом. Та раптом отримали гетьманів суворий наказ: отаборитися для спочину потуг у Замості й чекати його наступного повеління. Звичайно, і Богун, і Сірко, і козаки відчували смертельну втому. Але ж не до перепочинку було. Ворог повержений, йому не випадало давати час на те, щоб опам'ятатися. Настрій у полковників і зовсім підупав, коли довідалися: гонець і Кривоносові повіз веління негайно повернути свій полк до Замостя. Не лише в Богуна та в Сірка помінявся він аж-аж-аж, і у їхнього козацтва, та найпаче у місцевих повстанців. Ті, незважаючи на смертельну втому, аж ворохобно вимагали в обох полковників вести їх на Люблін, Краків і Варшаву хоч і вночі, бо в багатьох із них домівки та родини були не лише під Любліном, а й далеко за ним. Чутка про гетьманів наказ Кривоносу повернутися з-під Любліна обурила всіх звитяжців аж до заворухи.

— Ганьба! Зрада! Глум!

— Гетьман злигався зі шляхтою!

— До дзябла шляхтича Хмеля!

— Кривоноса — гетьманом!

— Нечая!

— Богуна! Богуна-а-а!

— Ведіть нас!

— На Люблін!

— На Краків!

— На Варшаву! — вимогливо кричали юрби, купчачись серед ночі на майданах і вуличних клинцях міста, що палахкотіло пожежищем, підпалене ще втікачами-жовнірами за поміч населення козакам...

Стривожені і гетьмановим повелінням, і настроєм козаків, Богун і Сірко спішно, серед ночі, подалися із джурами в Богданову регіментну ставку. По путі вони довідалися, що з паном Хмелем тепер трактують гінці польського сейму, який конвокаційно зібрався на раду і обіцяє задовольнити гетьманову вимогу про призначення Яна-Казимира, а не Карла-Фердінанда крулем. Там же полковникам довірчо було сповіщено, що в помежжях Слобожанщини скупчилися чисельною силою царські війська під проводом воєвод Плещеєва, Волховського та князя Хотмижського, дарма що гетьман просив царя, хоч би для вигляду, стати стрільцями проти Радзивілла під Смоленщиною...

У ставці Хмельницький прибулих у північ полковників не прийняв, порадивши через свого джуру перепочити в чеканні аудієнції до ранку — приймав-бо слів царя Олексія, королеви шведської Христини і султана Магомета, які дійсно перебували в регіменті і по черзі трактували при гетьманові з генеральним писарем Виговським. Прибульці дізналися ще й про те, що орда під смолоскипами, не чекаючи дня із-за наближення байраму, вирушила з понад десятьма тисячами переданих їм і ними полонених жовнірів та драбантів у Крим, із-за чогось геть пересварившись із султановими посланцями-перетрактовцями...

Наколотившись за дні, в обурі, злобі, наріканнях та смертельній зморі, Богун і Сірко, як снопи, поснули у гостинній хаті, коли вже геть починало дніти, і проснулися пізно, розбуджені Кривоносом, що прибув під обід із Любліна.

— Пан гетьман після потрактовок та амброзій також спить як убитий, то ab irato — під гарячу руку не потраплятимемо,— сказав Кривоніс полковникам, коли ті проснулися.— Зустрівся тут з Виговським і Зоркою, то звеліли чекати, докоривши, що ми самочинно порушили гетьманів рішенець під Замостям, а я подався ще й на Люблін,— потер він п'ястуком запалені довгим безсонням та димами очі.— Але переможців не судять, бо взяли ми і Люблін повністю, вважайте без бою, і всі доокружні замістя. Послав я, побратими мої, сповіщення про нашу звитягу твоєму, Богуне, улюбленцеві Сені Височану, то й він тепер радше підніме чорнорусинне Покуття при нашому спішному поході на Краків і Варшаву,— не сумнівався Максим, що так воно й буде.— Близиться, брати мої, до кінця вивільнення русинів і не лише із-під лядської, а й з-під литовської неволі! А це ж наша Картагена, і в Замості та Любліні тепер її Рубікон,— чомусь аж захлинався при частому диханні він.

Богун і Сірко одразу помітили, що очі в Кривоноса якось незвично світилися і блищали, а при розмові він чомусь прокашлювався, боляче проковтував слину і дихав так часто, ніби перед тим довго біг. Та й обличчя в нього було якимось почорнілим і ніби постарілим. Пояснювали обидва полковники собі те утомною зморою і довгим неспанням, однак і поцікавилися, що з ним.

— Здибалась мені під Ліпським і Замостям перевдягнена в козацьке шаття чата підкуплених підісланців Яреми, то ледь із шістьма своїми охоронцями справився з нею, окаянною, а виявилося, що той загоник Вишневецького був зачумлений, то моїх побратимів-захисників, опоївши оковитою, лишив тепер по виїзді сюди у лихоманці-пропасниці, а сам чую лише велику втому,— засмутився тим спогадом Кривоніс.

— Як же то вияснилося та виявилося, що загін був зачумлений?— тривожно спохопився перший Богун.— Там же, коли так, все твоє військо за тиждень зляже, Максиме!

— Та, може ж, воно ще й не чума, а лише лихоманка якась,— знову прокашлявся прибулець, обтяжливо дихаючи.

— Добридень, пани полковники! — переступив поріг гостинної хати гетьманів посланець.— Пан Богдан просить вас небарно до себе на раду,— вклонився він поштиво з порога і неспіхом вийшов геть.

За якусь хвилину Кривоніс, Богун і Сірко вже спинилися в порозі просторої світлиці перед явно чимось невдоволеним гетьманом, що зустрів їх, мабуть, завбачливо сам-один.

— Кому добрий цей день, а кому й ні,— окинув зизом очей прийшлих полковників у порозі Богдан, відповівши аж згодом на їхнє добридень.

— Атож, саме так, пане гетьмане, нам добрий, а ляхам ні, то й ми так гадаємо, і твої потуги те кажуть і в Замості та Любліні, і аж на Березині та Пруті,— відповів від імені всіх соратців Кривоніс, без запрошення всідаючись на ослона під вікном і припрошуючи жестом руки до того обох супутців.— Ти, Богдане, здається нам, також, як і ляхи, не ділиш із нами тієї переможної радості, яка панує у вистражданому нашому війську та поспольстві, а шкода, вона варта того.

— Припини це діточе базікання, Максиме! — спалахнув ураз господар, стримуючи в собі вибух гніву.— Скажи краще, за чиїм наказом ти повів без погоди зі мною та старшинами свій полк на Люблін? Уому ви змінили в поході на Замостя наш план наступу? Я що вам, бемулам, не гетьман тут уже?

— Сірків ось покійний настановця, пане Богдане, Іван Сулима, і на палі у ляхів будучи, говорив, що нужда і закони міняє, то і ми, його недостойці, з твого дозволу хай буде почуте, те тобі скажемо, бо керувалися ми не ad honores — честолюбством, а нуждою кінцево розбити і знести малими силами та жертвами останню велику фортецю ляхів, що таки і поталанило нам щасливо вчинити, а відтак, знано тобі, переможців не судять. Твої полки — вірні тобі, вони успішно взяли Жовтоводи, Корсунську та Кам'янець-Подільську твердині, Пилявці і Бар, хоч ти, щадячи ляхів, і відкликав мета, а Сірка ось відлучив від запорожців,— таки незвично тяжко дихав Кривоніс, аж гетьман те помітив.

— Загалом кажучи, прийшла, бачу, черга й мені сказати, що твоє змудрене поступування ляхам та завбачливе загравання з царем і іншими, думаємо, повторить недавню долю Уота Тайлера у бриттів, і ми не можемо бути при твоїй особі його Боллами. Ти таємно і протяжно щось трактуєш через Кисіля та інших із ляхами, чекаючи вибору магнатами і сеймом «свого» короля, і забуваєш та не чуєш, що поспольство велить тобі спішно іти на Варшаву і садовити справді свого короля на трон не за згодою сейму та королят, а їм навперекір, ad libitum — на свій власний вибір, і почати нашу історію тепер ad linea — з нового рядка та іншою мовою,— таки явно задихався Кривоніс, і Богдан, те ще раз зауваживши, сердито і клопітно заходив по світлиці.— Адже оте твоє зволікання тепер є ad absurdus — протилежно противне Катоновій мові про Картагену, яку ти мені повторяв, щасливо почавши із найважливішого за Вергіліусом — від Юпітера і за Горацієм — ab ovo — від яйци, піднявши та очоливши чернь. Не ти хіба,— тяжко дихав Кривоніс,— казав за Цезарем: ale a j acta est — жеребок кинуто, то не відкладай вирішення людської волі до грецьких календ, яких у них, як відаєш, не було, бо і ти, і ми підемо ad patres — до праотців, і що тоді скажуть про тебе і нас не лише посполиті та козаки, а й діти та онуки?

— Вами, хворими, бачу, керує прецінь чорна кровожадоба,— із усіх сил душив у собі гнів гетьман Хмель, гублячи його ще й ходінням по світлиці.— Нас нищить ab antiguo — споконвіку, Максиме, розбрат, а твої слова, можна трактувати ab hoc et hab hak — і так, і сяк, бо ви не справжні захисники у поспольства, а дияволові, ти і Богун — у черні, а Сірко — в розбещених січовиків, що заповзялися мене звести зо світу розбратом, як рече мій сповідник панотець Федір.

— Отож і є. Він у тебе — мжиця й тля,— мов упік Кривоніс Хмельницького Федором,— він платно перевертна anhuis in herba — схована в траві змія із усім царським опійним паламарством, даруй за правду, якої не відаєш, мабуть, тільки ти в нашому поспольстві. Адже, заграючи аж так із царем, як запасним притулковим пристанищем своєї власної, даруй ще раз, персони, ти можеш занапастити наше поспольство і завести його у ще гірше, ніж лядське, уярмлення, бо підігріваєш листами та обітницями не на жарт чималу надію і в царя, і в бояр та воєвод на хай і уявну, вигадану тобою, та лиш удавану спольність у сув'язі нашого єдиновірства. Така гра небезпечна, Богдане! Я і мертвим з тим не погоджусь! — таки явно задихався Кривоніс у обурі.

— Схаменися, окаянний, досить! — гримнув у стіл кулаком гетьман.

— Тобі не досить! Тобі — мало! Ти підкидаєш своїми хитромудрими, кажу, листами скалки і скіпки у вогнище всеяруської похітні, ти підігріваєш жагу і запал царя до його свавільних і довільних зазіхань! Я — кріпак, пане, брат отієї черні, на плечах якої ти виріс, і пам'ятаю, як ти виголошував, що поможеш звільнити її всю по Люблін і Краків, то тепер ти передумав уже те, чи як тебе розуміти? — уже лякав своїм виглядом і голосом Максим присутніх полковників і гетьмана.

— Ти, вільшанський Перебийносе, не глуши мене латиною, яку ти так полюбив, навчаючись по Скандінавах та інших землях, наївшись там протестантства, забув зовсім, що andiatur et altera pars — слід вислуховувати і другу сторону. Прийшов до мене, як ото казав Пліній Старший: cum grano salis — з дрібкою солі, і глузуєш, кпиш та збиткуєшся, незважаючи на те, що я все-таки гетьман,— не голосом, а нутром кипів Хмель.

— В тому й cortex — корінь, вельмишановний, що ти наш гетьман і тобі сьогодні, чуєш, сьогодні, зараз, треба садити короля coram populo — прилюдно, відкрито і de piano — без жодних труднощів, бо завтра буде пізно, адже tarde venientum ossa — запізнілому лишаються маслаки! — вкривався потом у задусі Кривоніс не лише від щирості.

— Siste, wiatore! Statim! Спинися, похідцю, мене вчити і наставляти, як спудея шмаркатого! Я ж гетьман! І не клич мене, як хлопа якого, беззахисно оголити край та загнати рятівне військо у польську вершу. Я не хочу того! Не хочу, хоч би й тому, що того прагне султан, хан, шляхта і цар! І знамо ж тобі, запальцю, що ubi jus, ibi remedium — де є захист, там є і право?

— Шляхта того не хоче, султан, пане Богдане, в зиму на тебе не піде тепер, бо в нього, як і в хана, починається байрам, та й цар на те не осмілиться, поки твої потуги в Малій Литві вмирають в побоїщах йому на вичікувальний зиск! — не голосом, а клекотом говорив Максим.

— Навбач, воно ніби так,— спинився в ходінні гетьман,— а хто знає, як буде насправді? Плещеєв, Волховський і князь Хотмижський уже під Слобожанщиною, а Тарасенко зі Стародуба сповіщає, що і Шереметько вже в Орлі і під Дебрянськом полком став,— явно намагався погасити сварку Хмель, гнучи своєї.

— Можеш доводити нам, пошанний вельможе, хоч і до завтра свою заперечу, але ми будемо, як і все поспольство тутешнє та січовики, стояти на тому, що тобі слід негайно іти на Краків і Варшаву! Твоя поведінка, пане гетьмане, ще раз кажу, така саморуйнівна, що їй прощення немає, бо нівелювання, запобіжне звивання аж до гендлярства, завбачливе наперед ошуканство противників-сусідів використається ними за поданими тобою псевдонадіями як приводи до допустимо можливого, а в цьому мусить бути ясність нашої незалежі для всіх сусідів, і тільки!

— Ненависть, Максиме, краще їсти холодною, кажуть старі люди,— знову міряв гетьман кроками світлицю.

— Твоя гра — непотрібний на днесь ризик, Богдане! Її прокленуть наші діти і онуки. Адже обсіли тебе марюки і мацалапники, і ти, як мачухівну, спробував ще малим. В тебе на руках жіночі манжети, неначе наручники! Не йти за розбитим ворожим військом наглядом і нагінцем негайно нині в Польщу — невіжництво і безум! Козацтво тепер в такому надихові, що й гори зверне на своїй путі!

— А харчуватись чим військові взимі? — знову озлобився гетьман, викрикнувши.— Вам легко судити мене, а де харчу, питаю, брати будете?

— Харчуватися будемо, гетьмане, попашно, як ляхи харчувалися, граблячи нас сотні років, і ти не бештай нас, не шукай приключів, не напускай полуди нам на очі, бо тепер, як ніколи, наруч — з руки доконати нам ляхів, а там сяде курка в гніздо і без покладу, як їй припече, так і сейм під примусом в тебе, переможця, похіп твого короля прийме! — уже хрипів Кривоніс.

Полеміка навколо наступу між розмовцями то стишувалася, то переростала в посвар, і гетьман, сівши врешті за стола, зриваючись на фальцет, як Максим згадав йому Гелену, викрикнув:

— Лемент чорнорадним напхом зчинили у Замості, переінакшенням наглим напоумилися поставити мене як чуперадло в сподіяне собою, переобрати, як чільця, на пагубу людну! І надха вас, окаянних, не напала! Мерщій іди у вершу, бо запізнишся! Іди, бо ми рокош учинимо! Ах ви ж, шалені! Присяй-бо не маю більше терпіння до вас! — застукав раптом він під столом ногами, кривлячись на лиці.— І яка ж пришлість жде нас, коли ми станемо не визвольцями люду із ярма, а уярмлювачами-адверсорами в Польщі? Будемо як всі сусіди наші?! Думали ви над цим, божевільні, вступаючи зі мною в прирік? На скінчу нашої мови наказую: верніть військо із Любліна в Замостя, вчиніть припин і спочин негайно всьому і ждіть мого наказу, а він буде таким: іти не в Польщу, а додому, на Київ!

Запанувала така тиша і так надовго, що аж незручно стало всім присутнім у світлиці гетьмана. Кривоніс дихав часто і сопів так, що шкода було його чути.

— Говорив Овідіус, то і я скажу: aeternum vale! Addio! — Прощай навіки! Прощай! Бог і час нас розсудять! — страждально звівся врешті Кривоніс із ослона і вийшов із хати, як п'яний, хряпнувши із усіх сил дверима.

— А нам на присмаку що ти утішне покладеш, пане гетьмане? Адже ти зрубав щойно сука, на якому сидів,— сказав згодом Богун, як почув тупіт Кривоносового коня і угледів у вікні, як летіла персть з-під його копит.— Максим правду тобі говорив, і ми є обоямі того свідки: іти не на Польщу нині — злочинно! Харч нашого війська — в Польщі, до того ж воно тепер, як ніколи, зі зброєю і не на охляп оконене та орондене, не кажучи про його надих. Та й не в ньому річ тут, а в моменті!

— Не натягай, Іване, на свиню наритники! — гримнув роздратовано кулаком у стіл Хмельницький.— Наказа чули, то й виконуйте та ідіть прічки геть від мене! — скреготнув він зубами в нестямі, перекривившись від злоби на лиці.

Полковники, переглянувшись між собою, разом звелися з ослона і мовчки, не прощаючись, вийшли зі світлиці. Нічого не говорячи, отак зайшли й у гостинну хату, звелівши по путі джурам зготувати коней в дорогу, а потім, уже трохи уталашені та утанажені, ще й жахним посваром із гетьманом та страхом за, може, очумленого Кривоноса, виїхали до своїх потуг, клекочучи в душах злобою, розгубою і жалобою.

— Оглух і осліп гетьман Бощан, за Геленою смертельно знудившись, за її милощами, а вона ж — мокриця, гнида і більше ніщо,— прямо зірвав у Сірка з язика Богун, коли коні зі скачу перейшли при підгірку на ступу.

— То не нага і не сором, коли людин хворий коханням. Але ж коли б це був не гетьман і не в такий час,— обізвався у відповідь по роздумі Сірко.— Було б, кажу, ніщицею те, коли б не момент отакий...

І вже до самого Замостя вершники ні слова не промовили з-поміж себе, думаючи кожний своє, не відаючи того, що оте Максимове «Прощай навіки!» було дійсним і по відношенню до них, бо доїхати в Люблін Максим не зміг, зліг в селі під Замостям, потім сконав від чуми на радість Яремі Вишневецькому і на неймовірну жалобу Україні та, врешті, і самому грішному в тому рокованому моменті Хмельницькому.

Замостя зустріло вершників звіддалік траурними бовканнями із дзвіниць церковки і костьолу, а зблизька — спільною громадською панахидою та літургійною месою. Простуючи вулицями й перевулками в осердя міста, гологолові прибульці, спішившись, бачили в путі стоячих чи наколінних міщан і козаків, в більшості перев'язаних на рукавах чорними стрічками та хустами у поминальних та подячних молитвах і за полеглих, і за переможців. Сіркові, Богунові, їхнім джурам якісь схимниці на ходу також пов'язали крепом передпліччя, а коням — гриви.

Майдан у центрі був суцільно заповнений поставленим в накоління козацтвом, що вчинили і приїжджі. Відправу спільної панахиди і меси вели місцеві вікарії архієрея і єпископа, екзарх протоотець Замостя Яростин та ксьондз Єжи-Ізідор із почтами. Якщо поминальні молитви на честь полеглих у обох відправників були подібні і виділялися тільки мовами, то посилання у них — різні, бо протоотець Яростин у проповіді звертався більше до Покрови, а ксьондз Єжи-Ізідор — до Матки Бозки Ченстоховської...

Завершилася панахида і меса вечором з'єднаним співом торбанників, кобзарів і бандуристів, у більшості — сліпців: «Нам поможе святий Юрій-Змієборець і Господня Мати»,— дзвеніло в Богуна та Сірка в голові ще тоді, коли вони втоляли козацькою поминальною сніддю цілоденний голод на бивакові, вирішивши, що і супротиву гетьманові вони не чинитимуть, але і йти із ним чи за ним послушно навряд чи йтимуть.

А в цей час видимо-невидимо правилося у різнострої валками українське поспольство на оті нічийні тоді займанщини, поромлячись удень і вночі через річища та ріки все дальше й глибше в так звану Слобідську Україну, що розливно розстелялася на північ аж до оліснених Лоєва, Пропойська і Дебрянська та розхлюпувалася далеко за Курськ і Білгород на сході. Про якесь майбутнє ніхто з тих викітчан не думав, бо манило їх, хоч і тимчасове, все ж терпимо спокійне сьогодення, бо у більшості з них не було в житті днів без чорних визисків, знущань чи й смертельних ясирницьких небезпек та безпосередньої нужди в труді на своїй рідній, неймовірно багатій землі.

Правилися на схід разом з іншими й козаки із Сіркового полку, не тільки ті, що мали намір селитися, а й скалічені в битвах чи й зовсім здорові, часто добре ошатнені, з кіньми та статками, кому поталанило, звичайно.

Правилися й у Київ, хто на прощу, хто на видовище лункодзвінної зустрічі переможців із стольним городом чи й зі шлюбним кортежем Богом даного гетьмана. Були й такі, що простували на Переяслав, на гетьманове бучне весілля, чи в Чигирин, який, на народне нещастя, став недорослою і вбогою історичностями столицею великого народу замість його древньої, вибореної в віках кров'ю і потом столиці — Києва. Не бракувало й таких, що правилися на тимчасові зимові постої в подніпровські селища чи на Січ, в запорозькі паланки, у Валуйки і Переволочцу на торгові й обмінні майдани; одні їхали по надії, інші — по безнадії, безконечно довгими воловими і пішими валками та обозами з такими ж нещасними, як і самі, полоненими, з яких одні кінцево втратять там волю, стаючи статками інших, а ті інші її повернуть, стануть людьми на землі, ввіллються у січову братію або стануть господарями десь аж за Стародубом чи в Посейм'ї.

Осліплені ж у боях та в ясирах, вервечками підуть краєм співати людові рідну історію під бандури та кобзи, будячи в умах народних їхню пам'ять... «Бійтесь молитися чужим богам, зневажаючи своїх, бо згинете, аки обри-авари, проклятими і забутими!..» — співатимуть по дорогах і шляхах.

Споконвіку було так: коли одна половина людської долі підіймається, то друга падає,— викуплені чи обміняні у Валуйках і Переволочній ясирники стануть, як пощастить, хоч і бідними, все ж людьми, зустрінуться із рідними, коханими, а продані чи віддані їм у замін — попадуть на каторги, на пасовиська, слугами-рабами в караван-сараї, в вмурованому султанському Топ-Кале, опиняться в скотарських, галатських чи й інших юрмовиськах знедолених, просіявшись, мов крізь сито, через головний базар Стамбула — Бадестан, і в більшості своїй там і сконають...

А немолодий уже гетьман,— коло нього й старші та знатні старшини, звичайно,— втішався тим часом спокусливими принадами-звабами вдвічі молодшої за нього любки-дружини, доньки мліївського крамаря, впивався медами, водночас і приймаючи уже в Чигирині дари, а їх посипалося йому — як із рога достатку: і від трансільванського пресвітлого князя, і від родовитих молдавського та волоського господарів, і від місяценосного кримського хана, і від неймовірно щедрого султана, як і від свейського короля.

На той час повернулися в Чигирин з Москви і Федір Вешняк та Силуян Мужиловський з очікуваною гетьманом відповіддю царя на перше уклінне звернення його з Черкаського замку «про християнську, братерську поміч у єдиновірному звільненні-визволенні од ляхів...»

«...Не мочно нам,— відповідав цар на гетьманове листовне прохання,— попрамши отчий Поляновський обет, принимать черкассов под свою високую руку, покаместа светлый король польский не признает их не-подданными...» Були від царя Олексія й дари, щоправда загорнуті чомусь у рогожу.

О, ті дари в Чигирині! Султан переслав через Османа-агу неймовірно дорогу булатну шаблю в інкрустованій піхві та горностаєм підбитий жупан, інші ошатності, загорнуті в парчу та перкаль, проштемпельовані орлистою тугрою-печаттю, булаву в каміннях та перлах і сорок шовкових мішків зі срібними турещжими левами разом із наказом перекопському султан-азі, очаківському арамадан-беєві, кримському ханові і силістрійському паші «всіляко людно і збройно допомагати великому гетьманові» у битвах із польською короною, як братові. Так сипав щедротами, аж повірити тяжко було!

Старшини напідпитку, та навіть і в тверезому стані, не в жарт кепкували: «Які ото дари ті монархи прислали, і в що загорнули, та як подали, так і житиме Україна в майбутньому: з Туреччиною в парчі, шовках і перкалях, а з так званою Московією-Русією — в рогожі та ликах...»

Невдовзі дійшла чутка і в Чигирин, і на Січ, що, обдарувавши убого гетьмана, цар не поскупився неймовірно дорогими дарунками Федору Вешнякові та Силуянові Мужиловському — посланцям Хмельницького, пообіцявши в додаток взяти їх «на високі служби» як «знакомитих бояр»... Та найбільше гетьмана дивувало і ображало те, що потверджував ту чутку не хтось інший, а по-собачому вірний цареві воєвода Шереметєв, явно ділячи його старшину, щоб володіти нею...

І хоч допоки ховалося те на московський кшталт і від козацького поспольства, і від старшини, такої, наприклад, як косоокий Джалалій, кілкуватоголовий Товпига, огрядний Нечай, гамаликуватий Богун чи смаглолиций та сіроокий Сірко,— шила в мішку марно було втаїти. Останній, спершу ображений спутаністю своїх бойових дій Хмельницьким та відтрученням по Корсуні від січовиків, яких під призвідством наказного полковника Дорошенка по битвах майже не лишилося в живих і яких на їхню бунтівну вимогу наказний Дорошенко зрешті-решт передав-таки йому, Сіркові, ставши по цьому конюшим у гетьмана, таки добре бачив все те і не переставав хмуритися, а хмурячись — виношував щораз певнішу думку: гетьман заповзято занехаює свої обов'язки, як і досягнення, розбавляючи їх мальвазіями і оковитою та спалюючи у файках, поперемінно набиваних добрим тютюном по-царському ошатненою молодою дружиною Оленою-Геленою в присутності постійних його та її багаточисельних гостей. І це погана прикмета. Козацькі завоювання були хоч і очевидні, однак їх лишалося ще належно закріпити. А оте закріплення чи не тяжче, ніж самі завоювання, бо вимагає обачності, як і самопожертви.