Між орлами і півмісяцем

19.

Був сонячний неспечний полудень. По навкружних травостоях і чагарях де-не-де почало появлятися срібне павутиння бабиного літа. Розмірено правлячись підтюпцем попереду, Сірко, колишучись у кульбаці, ніби переварював у дорозі все почуте: і в корчмі, і в поході від ясирників, і на Січі від старшин та рядовичів — і все те колобродило в ньому то невпізнанним і невідомим, то розгаданим і ясним, хоч і, морочливим.

Найпершим йому згадався проточенець Скарга, заточений у Фролову вежу в Москві Никоном, як посланець архімандрита Тризни, про якого оповів йому січовий архідиякон Петро Буркун. Той встав у його уяві як однодолець Івана Разі, показався йому навіть у тій самій ямі, на тому ж прикуто-стінному ланцюзі, із колючим залізним ободом на голові, про якого йому оповідав старий Тиміш Разя. Сірко ніяк не міг вигнати із пам'яті отого Скаргу, хоч і думав про щось інше.

Не полегшало йому й потім, бо в уяві вигулькнув голомозий ханський посол Шебаші-бей та бахчисарайська вежа Мудрості над священним плесом Сари-Гузель поруч із в'язничними, повними ясирників-русинів печерами в горах Чуфут-Кале, про яку той пихато і погрозливо оповідав Сіркові днями в гостинній січовій колибі, приїхавши викупати полонених Сірком людоловів. Була якась подібність між Фроловою вежею і отією вежею Мудрості в горах Чуфут-Кале.

Вивіяла йому оте із голови лише згадка про почуте в Січі: бої Богунових і Глухових потуг з армадами Потоцького під Кам'янцем, приготування воєводи Шереметєва іти в оруду Хмельницькому, що мав би вже тепер бути в поході на ляхів. Відірвали Сірка від того і вибризки із трав перепелів, куріпок, валюшів, крижнів-крижаків та іншої дичини, що пурхала і вистрелювала, підносячись над путівцем, та жевріт, шемріт і скрекіт, що крився кахканням качок і невгавним крячанням чорнодзьобих крячків та розпачних чайок в очеретах заплав і над водами, біля яких визміювався путівець під вершниками...

Оті крикливі птахи, носячись над просторами дніпрових вод, будили заздрість у Сірка — їх, здавалося, ніщо не бентежило тут, у звичайній і рідній стихії. Але й вони були безсилі вигнати з його голови думи про таємні домови великого султанського візира Магомет-Капрелі в Москві з дворянином-боярином при царі Василем Бутурліним, що також мав іти із армадою проти ляхів, про фірманів хана з наказом ногайській, бузулукській, буджацькій та перекопській ордам спішно йти в похід у поміч Польщі.

Думки змішувалися і шарувались в його свідомості в клубок і пласт, у верстви і скиби, вкладаючи суплашно одне на друге: і лист Яна Собеського з дивними посулами, і гетьманові щедрі фундуші-дозволи різним захланцям та пронирам на відкриття залізних рудень, і насильні приписи за його ж, гетьмановими, універсалами до тих рудень робітних та рукомесних людей без їх згоди.

Визміювалося в думках не тільки своє, а й чуже: і смертельна гризня покійного Іслам-Гірея із Магомет-Гіреєм, а потім — Калги-Гірея з нуреддіном Аділь-Гіреєм, Кзрач-мурзи з Ширіи-беєм, і смертельні чвари. Декташ-мурза з візиром Магомет-Капрелі в Стамбулі, у Високому Порогові, що підступами-«навітами» спромігся замінити його у візирстві на молодшого Мурташ-пашу по поверненні після домови з Бутурліним...

Падали й підіймалися в сусідніх високих дворах пройдисвіти, а Гетьманщина згорала в пожежах, крилася руїнами і печищами, розтоптувалася невільничими сакмами ногайців, перехопців, буджаків, бузулуківців. І що було робити йому, Сіркові, коли його побратим Богун мусив відітнути руку за зраду своєму колишньому рятівникові, а тепер перекинчикові до шляхти Олексичеві, коли сотні нещасних посполитих, як розповідали втікачі, поконали на палях, посаджені найманцями Потоцького на відстані від попелищ Шаргорода аж до печищ Меджибожа? Не між містами та селами уже, а між попелищами і печищами!

Несила було осягнути отого всього поклубоченого, гадюче сплетеного і нашарованого, несила було втямити і розставити на свої місця, хоч відав лише про малу частину великого горя свого люду і звірино-лютого злочину чужинців. А перед очима постійно стояв образ Настки, в свідомості крутився Ян Собеський з його незвичайним листом...

«Доля моя в тому, чи що? Хто він? Чого хоче? Щирі ті бажання і дарунки чи підступні, данайські, як і присилки крулем бунчука Богунові? Як маю себе повести з ним і з усіма, щоб не скніти, коли рідний край корчиться в муках, в зойках, в смертях?» — забивали Сіркові свідомість питання, а відповіді не було жодної.

«А може, гетьман Хмель має рацію? Може, інакше не можна? Може, Платон в корчмі правду сказав, що не знищили нас литвини і ляхи, то й москалі не осилять? Може, ми решту можливостей для свого люду і краю прогавили отам, під Замостям?!» — б'є громовицею в голову раптовий здогад і розтікається по свідомості, висіваючись прохолодним потом на лобі...

— Вйо-о-о! — зводить він у свічку Велеса і ошаліло несеться із усіх кінських сил, намагаючись розвіяти в несамовитому леті оте все, як ману, як мару, як маруду, як химеру, аж Гнат Турлюн і Лавро Гук відстають від нього, хоч і пнуться бути поряд. Напуджено, перелякано бризкають, зриваються з місць і несуться стрімголов від отого лету вершників звірі і птахи з побічних чагарів і травостоїв-вишарів. А у зустрічних озерах, заспах, ставах, плесах купається веселе сонце...