Між орлами і півмісяцем

23.

Буяло зелом і руттю тепле ласкаве повесіння. Красу і велич його примножували спів і щебет птаства. Крутилися і в'юнилися, горбатіли та вгиналися, падаючи в долини, яри і байраки, ожурливо-осмучені путівці, тягнучись від осель до осель, які лежали печищами та світили креповими каглами і бовдурами з бур'янів. Люди в путі як і стрічалися, були острашеними, настороженими, завбачливими. Поля і городи лише де-не-де були засіяні і засаджені, а проте бекети стояли всюди, височіли опоряджені, справні, і на кожному стовбичив дозорця-козак від рана до вечора чи посполитий та його підміна: хлопчики й дівчата.

Зближаючись із такими охоронцями, Сірко, як і його супутники, сприймав їхні гасла мов докір собі. Вибравшись на безлюдну стезю чи дорогу, Сірко занурювався в роздуми і згадки пережитого досі. О путі вершницькі! Його життя спливло у них, розтягнутих, битих, піскуватих, грузьких-болотяних, переправних, засніжених, завітрених, морозних і суховійно-смажних та бозна ще яких. Пригадуючи, він завжди приходив до одного питання: так чи не так він жив досі? Усе, що міг, зробив чи не все? Що більше думав над тим, то більше докоряв собі, не міг виправдатися перед своїм сумлінням, як перед отією «охраною» з дітей і старих...

Виходило, що якась невидима сила по всіх путях вела його за руку, як маля. То вона підкинула його немовлям під чужий тин, спрямувала туди п'яного бездітного сотника Кривошапку-Гунду, змусила стати наймичкою матір, привела до нього нещасного ординця Сабрі та прив'язала вірного пса Сірка, що іменням своїм приріс навіки до нього.

Вона ж знайшла йому й діда Ничипора, і кобзарів, пізніше зобов'язала сотника Шуліку, писаря-скриба Семирозума, отця Данила і, врешті, славного гетьмана Сулиму стати йому батьками, та ще й якими! Вона закохала його в Софію, влаштувала зустріч із самим митрополитом Петром Могилою в святому Києві. Вона звела його з Павлюком, Скиданом, Гунею, з убивцею-катом Лащем, з витязями, яким несть числа!

І не хто інший, як вона ж, ота невидима сила долі, зіткнула його із Карпом Півторакожухом та іншими, повела під Азак-Азов, щоб він там ошколився з фортецеосадством, побратався з донцем Іваном Разею, Гаріфом Шикмазом, Левком Конограєм, влаштувала їм із Софією весілля та надоумила його збудувати власне подвір'я, прирікши і його з іншими на оте Азовське сидіння, де поруч зі смертями і побоїщами він пізнав і п'янку насолоду від дружини при зачатті дітей, а потім покумився із Дикими-Дзиковськими та Дорошенком.

Нарешті, вона ж по злигоднях і відчаях, пославши йому аж двох щирих батьків, повела його із Хмельницьким на край світу у Фландрію і при тисячах смертей повернула досвідченим, живим і цілим назад, піднявши до вправного, вмілого чільника-воєводці спершу в Січі, а потім в Жовтоводах, Корсуні, Вінниці, Пилявцях, Збаражі, Берестечку, й Замості, та аж у Молдові. І врешті кинула по всіх отих смертоносах у гетьманову неласку, звела його з Богуном, Кривоносом, Нечаями, Чорнятою, Джалалієм і десятками інших та спіткала із воєводою Яном Собеським, навічно прив'язавши його до потреб рідного сполеченства і краю...

Чому вона керувала ним отак, а не інакше, годі було відгадати. Для чого у незчисленних січах заздалегідь зберегла його, вродивши шульгою-ліваком? Адже вважав себе завжди пересічним! Адже так само боявся смерті, як і всі, хоч і був, може, більше готовий боронитися від неї та не зважати на неї! Чи вправніше умів ховати і від соратців, і від ворогів отой страх у непогамовності дій, вчинків, почуттів?..

Їхав і зітхав невпоміт, скреготав тисменицями, стогнав приховано і від невідворотних втрат побратимів, і від зовнішнього розрухно-руїнного стану в Уманщині, в якій найбільшою вартістю був рідний люд із його землею-тереном. Єдиною втіхою було усвідомлення, що ота невидима сила долі вела не лише його, а й увесь рідний люд та край в єдиному терпінні і борінні з лихом. Збагнувши те, Сірко ловив себе на думці, що всю неосяжну материзну, яку вснував своїми переїздами чи переходами, він навчився пригадливо бачити, коли того хотів, як на долоні, до деталей, дрібниць, абищиць, дивуючись втішливо і собі, і своїй пам'яті. Зорова пам'ять у нього відтворювала змістову, суттєву і іпостасну...

Наступного дня під обід вершники добралися в Кальник, де і зустрілися Сірко й Богун.

— А я ой як чекаю на тебе! — обдивлявся наказний гостя в ретрашементі.— Роботи тут для вас,— глянув він примирливо на побратимових супутників,— непочатий шмат. Край наш і крес, слава Богу, оклигує, як після чуми, то є чого і нам оживати, брати мої. То ото так: чим скорше ви почнете, тим більше встигнете зробити. Мусимо осадити у Вінниці ще один полк відбудовників. Так-так, відбудовників для всіляких викітців, бродців, погорільців і збіглих.

— Полк?.. У Вінниці?.. Казав же, там одна руїна? — дивувався Сірко.

— Руїна там, де нас і люду нашого немає, а тут є тепер ми, то й люд буде,— горів Богун передбаченнями.— Не бити ж нам байдики, коли ми так багато, не порушуючи перемир'я, можемо відродити, підсилюючи тимчасові креси мешканнями, мурами, обійстями, ровами, ретраншементами і ще там чим?.. Присядемо, брати-козаки, он під цією грушею, бо заїдає мене бісова ломовиця так, що світ затуляє,— повів господар гостей на лавицю.

Розпитування та розповіді тривали годинами, повторювалися, уточнювалися, вивірялися і за обідом, принесеним Остапом Говдею, джурою Богуна, і по ньому, в присутності того ж Говді, Турлюна і Гука, яких Богун вважав нерозривними із собою, як і Сірка-побратима.

— Гетьман?.. Тяжко сказати, чи викарабкається з лабетів недуги,— поміняв Богун русло розмови.— По покійних Капусті і Томиленку гетьманові в поміч у генеральному ретраншементі стали брати Дорошенки — Петро і Григір, а по отруєнні Наума Дороша в Прилуках пан Богдан послав туди полковником Дорошенка-старшого, то Григір заправляє наказним у Чигирині під наглядом твого недруга, брате, Виговського.

— Дорош отруєний? — Сірко знову відчув холодок на душі від отого сповіщення, аж йому зробилося жаско.

— І Наум, і його джура та сотник, побратими,— скрушно примовк Богун, щось пригадавши.— Труять наших чільців вороги, коли не можуть убити в бою,— додав згодом.— Зустрічався я по вашому від'їзді до Варшави із Антоном Ждановичем київським, то, ніби в обхід гетьманові, Жданович вирішив із Гаркушею в Пінщині піти десятьма полками на Варшаву через Овруч і Побрести, підсилившись там козацтвом. Крок цей, думаю, неабищиця уже тому, що воєвода Трубецькой гризе собі лікті, прив'язаний Тишкевичем у Смоленщині, а цар грозиться карою гетьманові, що вже безсилий вислухати і тієї погрози. Отож, відсутність кварцяного війська на наших кресах, як сповістили ви, буде для походу пана Антона успішною, думаю, а це вже може змусити ляхів піти на відступ у домовах про помежжя.

— Чи ж розумно ще одним Вінницьким полком роздроблювати тепер сили? — загорався Сірко Богуновими планами і надіями.

— У мене він лишиться Кальницьким, думаю, а в тебе буде Вінницьким,— вмовляв Богун.— Згоджуйся. Гетьман і генералітет, як розумію, прагнуть миру, помежових кордонів по всіх русинських землях та рівної дружби з Яном-Казимиром, але крулятам з того в носі крутить, як і Трубецькому, то поживемо-побачимо...— недомовляв чогось Богун.

— Мир,— зітхнув Сірко скрушно,— буде справжнім, як Польща буде поконана, а дружби, про яку мовиш, може, й ніколи за нашого віку не буде, бо магнати поспіль невдоволені крулем і отим же Собеським,— виказав згодом думку Сірко.— Вони впевнені в перемозі над нами і виженуть навіть круля та покличуть царя, щоб залишити нас рабами.

— Знаю вже те і з твоїх уст, побратиме,— переконував Богун і себе, видно.— Трубецькой і Шереметько спротивилися походові Антона Ждановича на Польщу, а цар, поки пан Антін у поході, ніби в кару гетьманові, прислав у Київ воєводою Бориса Бутурліна, брата небіжчика Василя, а панові Ждановичеві вслід — посланця з наказом, щоб той повернув свій похід на свеїв.

— На свеїв? А що, хіба в царя вже є домова з магнатами? — згадав Сірко про «рибу, що плаває в морі», про яку рік йому Собеський.

— Нема, але може бути, коли наші інтереси будуть торувати над їхніми хіснами, а корогва Покрови бодай урівень підніметься до їхніх «орлів»,— сплюнув у гніві Богун.— Наголошую, що оті Вінницькі сотні під тобою на нових постоях мусять подвоїтися чи й потроїтися за рахунок і твого імені, і викітчан, бродників, погорільців, збіглих і ще там кого, щоб бути готовими в кожну мить вийти на нападників оружно чи й самим піти в напад,— наказав Богун Сіркові.— Кальник буде нашим помежжям полковим, бо я поступлюсь своїми залогами до Могилева й Умані.

— То ти мені кого виділяєш? — жив уже своїм полком Сірко.

— Твоїх же охочекомонців та трохи тубільців Бердичівської, Любарської, Кам'янець-Подільської, Полонської, Славутської і Берестейської сотень.

— Берестейсько-пінський полковник відає про це?

— І чекає з нетерпінням, бо він же ослабився, віддавиш Ждановичеві понад два своїх полки із цих теренів,— розкривав Богун свої карти перед побратимом.— Тубільці знають як свої п'ять пальців, ходи й виходи, то допоможуть тобі у всьому. Чи як ти гадаєш? — посміхнувся Богун, схопившись рукою за поперек, встрелений ломовицею.

— Та що гадати про те, що побратим уже вирішив? — угледів Сірко, як раптом перекосилося від болю Богунове лице.— Спробую виправдати і твої, і Гаркушині надії... Перемир'я вертає сюди люд, то, поки ляхи зв'язані свеями, слід відтворити Вінниччину і інші терени та напостійно закріпити і оборону, і поспольне життя, і диспозиторство над ними справжнє.

— Люблю побратимство, що отак орієнтується в біжучих потребах,— не мав слів, щоб виказати свою радість, Богун.— Вдовиць і дівчат там чимало, то, може, дамо перевагу в доборі неодруженцям для осаджень, відбудови краю, його захисту, створення родин та всілякого приплоду? — радячись, пропонував Сіркові Богун.— Ярмарки, як я оце, введи, суди, гмінні і міські староства, відправи шлюбів, свят всіляких, поминок полеглих і ще там чого,— запалював побратим Сірка та його супутців життєствердженням кресу.— Всі питання вирішуй, брате, із виборними війтами та райцями при участі сотників, суддів та скрибів твого диспозиторства. У Вінниці було магдебурське право, відтвори його, відкрий наділи, кустарні цехи, буди і гути, зорганізуй магістрат, як роздивишся на людей, підбери бурмистра, райців, заведи зупольні уряди і суди, стверджуй чи дозволь комусь стверджувати купчі, дарчі і всілякі торгові заяви і сув'язі, кустарні рукомесла,— мов читав Богун настанову.— Чував, що ти цілий Великий Луг осадництвом улаштував, то і тут справишся.

— Там людин утік від погромів, як в землю обітованну, а тут він тікає натимчас, для годиться,— зауважив Сірко Богунові, запалений перспективою новостворення.

О, яка могутня людська сила, коли вона об'єднана і направлена в одне русло життєтворіння і спорудження! Невбарі Богун прислав табунець бахманів, відбитих у людоловів, і Сірко, оконивши ними будівничих пішців у Вінниці, відпровадив їх по сотнях, лишивши у місті лише розвідну сотню на чолі з Гнатом Турлюном і охоронну під проводом Лавра Гука. Джурою собі Сірко взяв місцевого сироту-поповича, гінкого, як тичка, ледь живого Архипка Раву.

В перевантажених буднях Сірко мав утіху і від сотникування Гука, і від того, що притулив сироту-сірому, та найбільше від того, що хлопець, як парохів син, неабияк умів читати й писати. Невбарі він належно розмістив сотні, пов'язав їх із певними теренами, визначивши помежжя по Росі, Знарі, Бужкові, Ікві, Тетереву, увів там козацькі порядки, вишколи, будівництва, врядування, хоч і не полишав відбудови Вінниці, а найпаче замку-фортеці. Назагал із п'яти спалених чи зруйнованих обійсть зводилося двоє-троє, найперше найменш зруйновані або у вигідних для захисту місцях та обов'язково під новими чи поновленими бекетами, по берегах річок, під валом, що з кожним днем набирав належного вигляду, очищався від присипаної землею потерті. Богун не мав слів від захоплення, коли якось оглянув усі терени уже потрійного Вінницького полку.

Щодня, об'їжджаючи вдосвіта повздовжні вулиці міста: Вінницьку, Замкову, Трьох Північей. Журавлину, Ковальську, Вітряну, Мостову та Ратушну і поперечні: Теслярську, Ринкову, Стельмашну, Великояру, Шинкарну, Гуральну, Козацьку та Кальницьку, Сірко по-дитячому тішився, про себе сміючись із заспаного джури Архипка Рави, який плентався слідом на Шайтані. Стовпами зводився над бовдурами осель дим, свіжими воринами околювались обтиння дворів, пахнучи живицею та корою...

За теслями, плотарями, ковалями, мулярами та фірниками в місті появилися гутники і будники, гончарі і черепичники, колісники і пильщики, кожухарі, шевці та кравці. При відбудованій церковці з дзвіничкою здіймалася поволі школа, яку будували під орудою панотця прихожани по відправах разом із колибкою для дидаскалів. Під наглядом бурмистра Оксена Спичка і сотника Лавра Гука шостий день тижня ішов на відбудову замку і валів, значно легше стало, як поновилася цегельня.

Клепали молоти ковалів по насписниках, наральниках, заступах, косах, ножах і сокирах; десяту долю віддаючи козакам, палили гончарі разом з посудом черепицю і цеглу для замку і його мурів; готували плотарі та пильщики, крім чайок, ощепини й дрова для ратуші, школи, козацьких куренів та сотенного і полкового регіменту; возили фірмани і волами, і бовкунами чи кіньми жовту і білу глину. Жінки й дівчата, навіть діти носили рептухами для палива бур'яни, сіно та осоку для кіз і корів, збирали по бойовищах ядра, стріли, луки, всіляке залізо чи й зброю і здавали обозному за гроші, а той купчив усе в паківнях, а залізо передавав за пай ковалям.

Обозний Васюра Варениця був досить вдатний, бо належно вів і полкове господарство, і через кількох вірменів та євреїв відав рибалками, мисливцями, кадубниками, млинарями, косарями, зброярами і навіть гармашами.

Особливої уваги і Сірко, і Варениця надавали, окрім замку-фортеці, паленню вугілля, поташу та селітри, також саманникам та мазальницям, що не мали спочину від ночі до ночі. Довелося об'являти поспольству святкові дні, для перепочинку організовувати смачні обіди з пивом чи брагою, з троїстими музиками, танками, співами і штукарствами.

Стали неабиякою запомогою для полкових малят, найпаче у волостях, і додатково закуплені у Молдові отари овець та кізок, як і невелика череда молодих корів, що розподілялися в першу чергу багатодітним матерям без оплати аж до третього приплідку. Допомагало в харчуванні і немовлят, і їхніх годівниць та слабих і хорих на всьому полковому терені і молоко кобил...

Не було більшої і щиріщої радості і полковникові, і панові обозному і від отих підгодовувань малечі та старечі, і від святкових обідів та організованих забав, що давали і поспольству, і козакам просвітки в тяжкому, виснажливому будуванні, окопуванні, вишколюванні, як і від того, що в літі, вже по косовиці збіжжя та сіна, Вінниця «обмивала» замок-фортецю у всій її неприступності та грізності.

Та літо не бігло сарнами по степу, не мчалося покотилами, а летіло вітрами, і подібно їм, вітрам, неслися й події в світі та окружжях. Польща при помочі царя воювала тепер успішно зі свеями завдяки Віденському перемир'ю, вельми незажитковому, ворожому для України, що собі на убуток зберігала мирність до ляхів у помежжях, незважаючи на зискливі благання свеїв ударити на ляхів здругобіч. Мало було царатові того, що за віцем гетьмана спинив свої потуги за Любліном Антін Жданович, він змусив через хворого Хмельницького припинити і вибільні дії наказного Золотаренка у Смоленщині та Філейна Гаркуші у Пінщині. І то ж коли підсохли болота і шляхи!..

Із недугою гетьмана у козацьких військах запанувало розслаблення не на користь майбутнього. Не було його лише у полках наказного Богуна та в Сірка, бо застави їхні денно і ношно кріпилися, поповнювалися, зброїлися, школилися. І разом із наказним отаманом уманським Іваном Біловусом потроху рухалися на полудень і захід, досягши мирним шляхом Крижопілля, Покодим'я, Лисогір'я, Повисуння, Бузько-Лимання, Проскурів'я, Староушицця, Посмотриччя і Послуччя. Богун зумів укріпити кілька застав у Полиманні та на островах, чим спинив ординські людоловства. Сірко закріпився в Поубортті, Поовруччі, перекинувши сотні Спередвінниччини, Закиївщини аж до здвизьких боліт.

Більше сотень, аніж у Сірка, було лише у Філона Гаркуші на оборотних кресах. Пояснювалося це, зрозуміло, тим, що Сірків і Гаркушин терени були ближчими до ляхів і більш віддаленими від орди та турків. Якщо Богун кілька літ, як полководець і диспозитор, був тут наказним гетьманом, то Сірко лише за літо став відомий як умілий полковник та уболівальник за долю люду. Заздрили йому і Біловус, і Васюра Варениця та інші, а Богун неоднораз, втішаючись, хвалив його за регіментарство та вміле і дотепне розміщення залог, найбільше радуючись відбудові замку, хоч той ще був неопоряджений всередині оздобами та не пошпарований.

Життя йшло, Сірко неослабно горів відбудовами, оборонними мурами і ровами, господарськими вимислами, удачливими і трафунковими доборами місць розташування нових поселень і сотенних залог-застав. Його горіння запалювало і підпільних людей в осідлостях і осадництвах, вселяло в них віру на краще завтра. Недарма до нього плавом пливли люди, пізнавши в ньому суворого і переважно неговіркого, але уважного, чуйного та невтомного привідцю по відродженню і захисту краю...

Велика срібна серга в лівому вусі, два пістолі за поясом в дорозі, інкрустована золотом по піхви шабля, ніж-мечик, навішений справобіч; високо підняті, опалені сонцем чи морозом руки, голова з пишним смоляним оселедцем, який починав де-не-де братися сивинками, завидна статура на отакому ж заздрісно гарному коні з вигнутою шиєю, вкритою густою довгою гривою, стали поволі зразками наслідування і для козаків, і для підлеглих старшин, скрибів та челядців...

Особливістю Сірка було те, що він ніколи нікого не сварив за невиконане з поважних причин, але коли в якійсь сотні чи гмині йому щось не подобалося, він приглушено говорив гінцеві: «Вислухав тебе, вістуне, дякую! Хай прибуде до мене особисто сам сотник тоді-то й тоді-то. Чи зрозумів ти мене? Виконуй!..»

— А як же з сотнею, поки сотника не буде? — заїкався від страху гонець.

— Нужда й закони змінює, козаче! Хай лишить когось наказним! Я двічі наказів не повторюю,— пронизував він гінця грізним поглядом, аж тому холодом у груди віяло.— Нагодований? Побачив і сказав, що хотів? Отож у путь! З Богом!..

Крім сполеченських радостей, в День шести святих отців до нього прийшла і особисто-родинна. Він зустрівся зі своїми зведениками-братами — Максимом та Нестором, які прибули у сотні січовиків із Запорогів у підмогу Богданові і йому, Сіркові, приправивши заодно гетьманський кошт для трьох полків: Уманського, Кальницького і Вінницького — через призначеного віцем гетьмана полковника уманського Григора Дорошенка.

Не звичайну зустріч з братами влаштував Сіркові Богун, покликавши до себе, а справжній бенкет у Пальнику, сам захоплений і новинами з Січі, і подіями в генеральному регіменті гетьмана, принесених новоспеченим полковником, і приязню до приїжджих та особливо до Сіркового джури, Архипка Рави, що в свої незначні роки умів і писати по-всякому, і читати навіть по-татарськи та по-турецьки... Жердкуватий, як лозина, і гнучкий юнак від уваги наказного світився радістю і горів героїкою козака... Явно був задоволений своїм призначенням і Григор Дорошенко, що вже «окоштив» уманське козацтво, їдучи сюди «в розміщення і ушерегування»...

Обідали, ділилися новинами, турусами-чутками, враженнями. Максим і Нестор почали з того, що передали братові дарунки від матерів, вітання від батька, від різних чільних великолужців, що ждуть не діждуться його додому, від пана кошового і його свити, від гетьмана і чигиринських генеральних та навіть від екзарха Чигиринського Йосипа Тукальського, який у відправі в день Вознесіння Божого закликав присутню в соборі паству молитися «за доброчинців християнських на помежжях», назвавши при тому Богуна, Біловуса, Сірка і Гаркушу та Ждановича із воїнством, «яко слуг Божих і сполеченських».

Генеральні, регіментарні питання були всіма натимчас зігноровані чи відкладені, бо розмови перейшли на долі ясирників, а відтак і до викраденої Настки як нового явища в людопродавстві замтузних лихварів-злодійців. При згадці про Настку за столом запанувала розпачлива і незручна мовчанка, бо кожний, а не лише Сірко, докоряв собі тим, що досі не відає, що з нею і де вона.

Особливу безпорадність відчував Сірко і як старший брат, і як січовик-маєтник, і як чоловік, і як її уподобник. Обтяжувалося все ще і докором присутніх та неприсутніх. Мов чар чаклунський лежав на викраденні дівчини, мов зачурканим було її зникнення...

«Виручив тисячі нещасних, вирятував навіть магната із біди, а любої сестриці навіть не спробував відшукати. Чи ж вартий я людської шани, коли отаке допустив, ще й характерником прозиваюсь?» — картав себе Сірко і мовчки стискав кулаки та скреготав зубами, аж щелепи зводячи.

Подальші розмови, а головне — сповіщення Дорошенка про неміч гетьмана, про розкол старшинський та генеральний, за спай з царем і проти нього вгамували в Сіркові особисте, замінивши його людським, бо, як побачив, і Пушкар, і Сомко, і Тетеря, і Ханенко, та навіть Юрась Хмель зі своїм наставником Йосипом Тукальським не знаходили спільної думки не лише з гетьманом, а й між собою в суперечках, а що вже було говорити про Лісницького, Забілу, Гаркушу, Золотаренка, Левенця, Степана Трощенського, Бурляя, Криницького, Миклашевського, Петра Дорошенка, Павла Цілка, Ждановича, Богуна-Борсука і Богуна вінницького та сотень обозних, сотенних, бунчужних диспозиторів і січових старших та знатніших. Сперечалися, ділилися здогадками, думали з острахом кожний про своє, про близьку смерть Хмельницького і бачили, як прірву, темну невідомість за нею...

— Просимо тебе, пане наказний, від імені сотні направити нас у регіментарство пана полковника Дорошенка в Уманщину,— врешті перервав, ніби додавши болю Сіркові, довгу розмову в застіллі, звернувшись до Богуна, Максим.— Він буде в найближчому сусідстві з ордою, то ми з Нестором хотіли б там побути,— ніби виправдовувався Максим перед Сірком, ніяковіючи.— Я лише на час маршу сюди був наказним сотником, то на мене не зважайте, а призначте, мо', когось свого над сотнею, досвідченішого,— виказав він і Сіркові, і Богунові, і Дорошенкові свою байдужість до отаманства та регіментарства.— Може, там щось дізнаємося про Настку. Ну хоч вістку якусь почуємо,— спинив очі на Богунові.

— Бути по-вашому, козаки. А тобі, Максиме, за моїм віцем бути сотником, і не наказним, а істотно правдивим у пана Григора,— вирішив Богун долю Прихідька.— Ото вже де розмістить він вас у себе на терені, то на те його воля і влада,— хотів Богун пом'якшити своє втручання.— З дня на день, полковнику,— споважнів він,— там слід чекати великої орди на чолі із самим ханом, після того як ми розбила їхні булуки, що йшли в поміч крулеві, загнавши їх назад. Тобі, полковнику, і твоєму обозному, панові Біловусу, нелегко буде, то зразу, як помітиш їх, сповіщай нас із паном Сірком, бо сам не осилиш. Нахвалявся хан, що стане для нас пасткою і із-за поверження булуків, і із-за отих потуг наказного, пана Ждановича, що таки пішов на Варшаву, бо Ян-Казимир зі святою втік аж до Відня,— поділився Богун останньою новиною.

Всякі чутки навідувалися до Вінниці, а відтак і до Сірка, та об'являлися й такі, яких він ігнорувати не міг. Першою донеслася чутка, що магнати, до краю невдоволені крулем Яном-Казимиром, через підісланців почали не на жарт обнадіювати бояр і самолюбця царя польською короною. Слідом оті ж вельможі-магнати стали, наперекір Переяславським трактатам, ладнати справжню домову Польщі із Москвою про розподіл між собою України по Дніпру на два «самоврядства». Говорили, що трактати в Переяславі уже ніби й недійсні, бо гетьман і старшини по таємній домові зі шведами, пославши потуги Антона Ждановича київського, наперекір бажанню царя і бояр, на Варшаву, допомогли запеклому ворогові царя Карлу-Густаву виграти війну, погромивши всі кварцяні війська Речі Посполитої...

Та переповнила лихом і горем чашу раптова навала кайсацької і буджацької орд, які, користуючись від'їздом Григора Дорошенка, вдерлися по змові із магнатами і крулем та султаном у Брацлавщину, Могилівщину й Уманщину. І хоч ті орди були залогами та сполеченством вирах розбиті та розсіяні, в бойовище і сутичку з ними було покладено немало і поспольних мешканців, і козацьких оборонців. Їх полягла там сила-силенна — кращих, найвідчайдушніших, перепинивши путь до пастки, узгодженої із королем польським. Серед полеглих героїв були Іван Біловус та Сірків брат-зведенець Максим Прихідько, геть понівеченим був узятий у полон і Нестор Прихідько. Захисники навіть і бекетів не встигли запалити, а не те що сповістити Богуна і Сірка, як було заздалегідь домовлено.

Іван Сірко в нестямі й розпачі із Турлюновою та Буковою сотнями тиждень гасав по тих бойовищах, побував аж на Цибульнику, де просидів усю ніч, не зрушивши з місця, на свіжій козацькій могилі над Гірським Тікичем, в якій був пригорнутий пухкою землею на вічний покій і спочин молодий сотник Максим Прихідько. Вернувшись в душевному риданні до Вінниці, Сірко обдарив сліпця-кобзаря чересом грошей і послав його шукати Нестора Прихідька у полонах і ясирах.

Геть вибився із сил Сірко від власних болей, докорів, безсиль і хоч неоднораз клявся собі все життя своє до останку присвятити винищенню ординців і за діда та бабу, і за побратимів, та, врешті, за Настку, але оця теперішня поклятьба була такою шаленою, такою непогамовною, що не міг він і ради дати собі. Адже й особисто його кревних зникло від рук орди п'ять душ! А муки батька і матері, тисячі тисяч побратимів, а зради хана хіба можна простити? Адже материзна давно б уже була державою в не залежі, коли б не орда!

Із розпуки, не знаходячи собі місця, хотів уже навіть лишити Вінниччину і стрімголов податися на Січ, а там, кликнувши доброхітців-чорноморців, піти із вогнем і мечем на ханські улуси, щоб палити і нищити, нищити і палити неспинно, безпощадно, як ніколи, ніде і ніхто не палив і не нищив досі. Шаленість помсти бродила, кипіла, буремно грала в його душі, аж розум над нею був безсилий...

І таки кинув би все та подався б уже, як баглося, але затримала його сподіванка на мирну домову України з Польщею, що, врешті ж, мусіла колись статися. Вплинув на його затримку і Богун. Кинув би усе ще й тому, що його непоцінимо великі й різнобічні благодійні новотворення у Вінниччині і далеко поза нею в гетьманському палаці Чигиринського замку і регіменту діаріушно замовчувалися, навмисне отінювалися його поїздкою до Собеського, применшувалися або просто перекручувалися до невпізнання, навіть приписувалися спершу вінницькому сотникові, а тепер полковому судді Улянові Немирі, хоч той не мав жодних стосунків з «войськовим доводженням», а несправедливими присудами місцевим людинам навіть шкодив Сіркові.

Те не лише обурювало, а доводило часом до сміху негоноровитих Сірка і Богуна, бо в Чигирині достеменно знали все, але уперто забували істину, коли вона торкалася одного або другого з двох «лотрів», «самочинців» і «ворохобних» чільців. Якщо при своїй недузі гетьман, ненавидячи і Богунову, і Сіркову непокору, своепримхливість і незалежу, терпів їх за вплив на сіром та за «військовий хист», то генеральний писар, ображений прозвою маєтника, мстив їм, обзиваючи «незжиточними збуйцями, ворохобниками сіром і черні», хоч і знав їм справжню ціну...

Кинув би Сірко все, так дуже ж багато, піднявши із руїн Вінницю і її замок, оживив отут сіл, хуторів, містечок, скріпивши їх залогами на помежжях, поклавши, як вагу, на терези отієї довгоочікуваної домови, як і Богун, все ще вірячи, що не лише підступність живе на білому світі, а й порядність.

Тим часом у гризотах, нікольствах, клопотах, людських нуждах і лихах непомітно пролетіло літо, і через Вінниччину в Чигирин нарешті проїхали посланці Варшави просити миру і встановлення помежних кордонів між Польщею і Україною.

Немало райдужних надій було у всіх у зв'язку з тією довгоджаною появою послів, бо ж не хто-небудь, а Польща просила миру! Розбита, переможена, повержена, але мудра в політиці, вона зуміла вплинути на царя можливим переданням йому корони, і царські посланці не лише не допомагали гетьману лишити за собою русинські землі, як віддавна належні Україні, а, навпаки, надіючись на корону, хотіли, щоб землі ті лишилися при Польщі і разом з нею в прийдешньому віддалися без пільг і самоврядувань Московії.

Об'єднана Гетьманщина з усіма русинськими землями, звільненими з-під Польщі і Литви, як вияснилося в Чигирині, була для Московії небезпечніша за Швецію і Польщу, для Польщі — за Швецію і Ханство, ба навіть Туреччину. Що лиш не творили посланці сусідніх держав, як не старалися, щоб Україна не дай Боже не об'єдналася, як того хотіли не лише подніпровські та слобожанські, а й литовські, польські і покодринські русини зі своїм Семеном Височаном, що якраз прибув як їхній посланець до гетьмана, знайомого йому ще з Фландрії...

Тяжко було втямити і Богунові, і Сіркові, і більшій частині маєтної старшини, чому розбита на голову Польща по перетрактовках, які тяглися в Чигирині більше тижня, домоглася собі від переможця-гетьмана таких неймовірно великих поступок і милостей! Говорилося, пережовувалося, домальовувалося, і ніхто не розумів по-справжньому, як все те сталося. Більшість приписувала все те хворобі гетьмана, якого «довели до немочі сли гвалтованнями»...

Згідно із новою домовою, Україна мирилася із Річчю Посполитою і Литвою, але помежні кордони чомусь ішли лише від гирла Дністра до самої північної дуги Дністра і від вершини Горині по її течії до Прип'яті, потім через неї до Бихова і в перетин Дніпра — по Сожу, невдалеку Смоленська, а звідтам до Стародуба та великим вигнутим півколом у бік калмиків до Чорного моря і понад ним — знову до гирла та лиману дністрового з широким виходом у море, хоч там і таборилася тепер Єдисанська орда.

Ніхто, звичайно, і не гадав, і не думав, що та домова діятиме довго, бо «русини спізнали непослушенство», та польські комісари-перетрактовники були на сьомому небі: перше, від немічності гетьмана, а друге — від щастя та доброти і щедроти гетьманової, якому ніби покращало. Проте і Богун, і Сірко, як і переважна більшість старшин, пошкодували, що не поширили, хоч могли, помежжя України на заході і на півночі, бо кордони тепер були там, де стояли залоги Золотаренка, Гаркуші, Сірка, Богуна і Івана Безпалого. Отож, майже третина русинів по цій домові лишалася по-давньому в неволі, хоч і покладено було на важіль перемоги тисячі козацьких життів!

До Богуна і Сірка дійшла чутка, що перетрактовники при підписанні домови навіть осмілилися радити хворому гетьманові «відірватися від окрутньої Московії і пристати як рівна третя частина до Жечі Посполитої на правах і становищах Литви і в сеймі, і в державі, не переносячи помежжів на всі русинські землі».

«На схилі літ, скорбіючи в недузі, не осоромлю себе клятвопорушеннями і не відступлю від московитян-одновірців!» — ніби відрізав їм на те гетьман. Та це не поменшило і не пом'якшило гніву і страху царя та бояр, а лише приховало їх до часу, бо дружні домовні стосунки гетьмана, складені знову зі свеями, трансільванцями, Семиграддям, молдавськими і волоськими господарями, пекли і зводили їх з розуму. Особливо це лякало царя, що алярмово направив у Чигирин, як на пожежу, окольничого і намісника муромського Федора Бутурліна та думного дяка Василя Михайлова. Поки ті були в дорозі, посли-дарівники в Чигирині не тратили дарма часу, а торгувалися, пускали чутки і плітки. Як не парадоксально, але посланці всіх сусідів у Чигирині одностайно ждали смерті Хмельницького, бо навіть на смертному одрі він символізував державність, єдність, цілість народу.

Сотник Гнат Турлюн, посланий Сірком разом із кількома козаками до Чигирина як супровідця польських потрактовників, застав гетьмана лежачим у ліжку «після отруєння печерицями». Звістка ж про вивід з розбитої Варшави без гетьманового віца потуг Ждановича і не на Київ, а скачем у Чигирин — і зовсім розбила Хмельницького паралічем. Мало того, що переможець Жданович не закріпив при відході з польської столиці своєї великої і обнадійливої перемоги, він ще й оповів хворому гетьманові, як московський посол порадив йому вернутися спішно в Чигирин, ніби за наказом гетьманським, раяв йому, як полководцеві, просити в царя «жалуваних грамот на маєтності та милостивого дозволу на послушенство з надіями на пільги після недовгожителя-гетьмана»...

Для Хмельницького ці дії царський думників і в Польщі, і в султана та хана, і отут, в Чигирині, були тим самим, що три ханські зради Іслам-Гірея у не менш вирішальні моменти козацьких битв із ляхами. Він не мав уже жодних сил будь-кого приймати, тому відіслав через дружину Ганну царевих посланців до Виговського, а той, знаючи пристрасті Федора Бутурліна і Василя Михайлова до всіляких столувань, улаштував бенкет на їх честь, на який з гостями-посланцями сіли по-родинному за стіл Юрій Хмельницький, гетьманша Ганна, молода дружина писаревого брата гетьманівна Катерина, сам генеральний писар Іван Виговський та осавул Іван Ковалевський.

На той бенкет були запрошеними ще генеральний обозний Павло Носач та наказний гетьман і київський полковник Антін Жданович, але ті, пославшись на недугу, не прийшли. Гетьман, приведений під руки до столу, лише пригубив свого пугаря, побажав здоров'я послам, цареві та боярам і, втративши свідомість, був віднесений на руках на своє ложе.

Не лишили його заповзяті царські посли і наступного дня в спокої, добивали в ліжку докорами царя за домови із королевою-регентшою свейською Христиною та молодим королем Карлом-Густавом, за спілку з трансільванцями, семиградцями, молдаванами, волохами, бранденбуржцями яко своєвільну і навіть свавільну. Не промовчав і гетьман того, що цар прагне будь-яким коштом загарбати і Польщу, і Литву, і Україну, що саме з цією метою має намір поділити її навпіл, бо і він, і його думці обходять гетьманський двір і гетьмана та через своїх послів намовами і змовами з козацькими старшинами-чільцями паплюжать його, всупереч домові захопили Київ, порушивши тим Переяславські статті про самоврядування Гетьманщини і змусивши її захищатися не лише від ворогів, а й від своїх одновірців.

— Це все, як і відкликання обманом від мого імені козацьких потуг із Варшави, є наглим порушенням трактатів про невтручання в наші справи! — вистогнав гетьман із останніх сил обур свій поведінкою і роллю царату в українських справах.

Другого дня Богдан відмовився прийняти московських послів, хоч і почув себе краще, а звелів через Виговського спішно зібрати старшину: полковників, сотників, міщан, козаків Ждановича та місцевого регіменту в Чигирині, а коли ближчі були вже на радному майдані перед палацом, звелів винести себе на марах на майданчик замку, перед натовп і, підведений здвобіч, сидячи, подякував козацтву «і притомному, і відсутньому, як і міщанам, рукомесникам та селянам-рольникам» за звільнення України від Польщі, за тридцять чотири звитяжні перемоги в боях з ворогами і, нарешті, відчувши наплив слабості, звернувся — по чималій мовчанці і мертвій тиші тлумища — до натовпу, в якому були і козаки-супровідці послів та Гнат Турлюн.

— Кого хоче послольство собі гетьманом мати?.. Кого хочете мати собі за гетьмана? — повторив він, а потім те повторили інші аж у місті вже в кілька голосів.

— Ю-р-і-я-а! Ю-р-і-я-а! Єв-ра-ха-а! Ге-ор-га-а во-ли-мо-о-о! — знялося і попливло невпопад у відповідь зусібіч.— Ге-ор-га-а-а! Ю-рі-я-а-а!

Як все знову німо завмерло на майдані, хтось назвав Виговського, Богуна, Золотаренка, Сомка, за яких також пролунало кілька голосів.

— Сина-а-а! Ю-рі-я-а-аІ Євраха волимо-о-о! — заглушились поодинокі голоси новою хвилею.

— Бути по тому, хоч він і отрок немічний ще! — перехрестив себе Хмельницький, схилившись від слабості.— Отрок він немічний ще! — повторив він кілька разів, хрестячись і слухаючи, як те повторюють у натовпі.

— Ю-рі-я-а-а! — донеслося до нього і стихло. Запанувала мертва тиша.

— Хай буде воля ваша-а-а! До-по-ма-гай-те-е йому-у-у всі-і-і!.. Тримайтеся єдно-сті-і!.. Про-стіть!..— підняв гетьман руку догори.— Іду-у до-о Бога-га-а-а-а!. Со-рат-ціві..— ще надривно проказав він, як мари, колишучись, попливли у замок-палац...

Гнат Турлюн зі своїми козаками був у Чигирині, коли ще раз особорований і причащений гетьман вмер під траурні дзвони костьолу і всіх церков і в Чигирині, і навіть в околишніх селах та Суботові. Плакав люд під оті дзвони три доби, поки й поховали з процесією, що тяглася від Чигирина до Суботова неперервним ланцюгом. Плакали і ті навіть, хто за життя проклинав його чи не любив, хто ще недавно бажав йому смерті, і лише посланці і посли дворів, як у гарячці, цілоденно радилися, торгувалися, виважували, виробляли подальшу поведінку і орієнтації, направлені на фактичне знищення. України пошматуванням...

По-різному запам'ятався образ покійного гетьмана пана Богдана при його прощанні зі сполеченством — чигиринцями і прибульцями-послами та гостями, козаками, духовенством, ченцями, півчими, черницями Дівочого і Мотрониного монастирів, підлітками. Гетьманові слова були повторені через сповісників, і покликачів аж на Закутках та Околиці, на Замковій горі, на Мосту, Загреблі, Замості, Залуці, Загір'ї.

Усім, хто був на майдані, коли мари, в яких сидів гетьман, височіли на тлі замку, огрому Камінної гори та шпилю Байдиної каланчі під хмарищами мирного голубаво-літнього неба, було над чим задуматись. Хай і різну, все ж добру лишав по собі згадку пан Богдан в сполеченстві.

— Нема батька нашого,— проказували люди в гутірках, скрушно хитаючи головами.— Дійсно, мав рацію гетьман Богдан, коли говорив, що краще дурний порядок, аніж розумний безпорядок,— почали ремствувати навіть старшини.— Що ж тепер жде нас при тому в'юноші Юрасеві? — питали русини, що лишилися під Польщею, Литвою, в ординсько-турецьких полонах та аж у Слобідській Україні.— Єдина надія тепер на Бога,— запевняли досвідченіші й мудріші.

Після поховання тіла покійника, неподалік від його усипальниці в Суботові зібралася по поминальному обіді в саду місцева генеральна старшина на Малу раду, де у вузькому колі було потверджено Юрія Хмельницького гетьманом, але з призначенням до нього, шістнадцятилітнього, опікунів-кураторів в особах генерального обозного Павла Носача та генерального судді Григора Лісницького. Тут же генеральний писар, «зважаючи на околишні сукцеси», виговорив собі тимчасове-провізоричне, до повноліття Юрася-Євраха, право брати із собою в походи, на війну гетьманські клейноди з булавою та зватися наказним гетьманом на три роки, поки Юрась, як вирішено тепер, доучуватиметься в Києво-Могилянському колегіумі на кошт гетьманського регіменту.

Тривала Мала рада аж до півночі, і фактичним, хоча й наказним, гетьманом України став генеральний писар Іван Виговський. Не підготував покійник-гетьман собі заміни надійної, певної, стійкої і несхибної, отож стало на тому вирішенні, бо ті, що пнулися до влади, нікого, крім себе, не задовольняли. А ті, що задовольняли б люд і державу, не підходили генеральній старшині і не були обізнаними з роковими подіями в Чигирині. До тих, що пнулися, належали Яким Сомко, Мартин Пушкар, Павло Тетеря і Василь Золотаренко, смертельно хворий по отруєнні. До тих, які не пнулися, але задовольнили б сірому і, напевно, зберегли б державу не лише в цілості, а й у розширі її на всіх русинських землях, належали Іван Богун, Філон Гаркуша, Петро Дорошенко, Іван Сірко і Семен Височан.

Про Івана Сірка найбільше було мови на Малій раді, бо «він би об'єднав і Слобожанщину, і Запороги, і всю волость, як ніхто із решти», а головне — «не зблизився б із ордою, турчинами, московитами і ляхами». Проте державні і поспольні інтереси не переважили особистих і генеральних, отож сталося інакше.

Клейноди, як і гетьманську булаву, з якою супроводили покійника, бунчужні повернули в замок-палац, і вже наступного дня в палаці, в присутності Юрася-Євраха старшини проказали скрибам протокол-обряд, підписали його, скріпили сургучевою печаткою «панствовою» і положили у касу скарбну, видавши взамін наказному Іванові Виговському, за згодою опікунів, мільйон карбованців «кошту на поточні видатки».

Гнатові Турлюнові додалося розпачу, як до Чигирина неждано-негадано прикотив у берлині за заступництвом сам митрополит Київський і Галицький Діонісій Балабан, бо ніби набрідцями-воєводами московськими Василем Шереметєвим та Борисом Трубецьким був осквернений, «не допіру сам особно, а й обительно та паственно». Вінничани навіть зуміли причаститися в нього в Соборо-Успенській голубостінній церкві, як і багато інших прихожан, на вдоволення архієрея собору Йосипа Тукальського. А Гнат Турлюн, як сотник, крім того, домігся ще й розмови сам на сам з митрополитом, пославшись на Богуна, Сірка, Безпалого та Гаркушу. Тривалою була їхня розмова, бо митрополита цікавили креси, поселення і стани, наявність святих обителей і духовників у них. Розмова так затяглася, що аж ієрарх Йосип дивувався. Сподобався Діонісію сотник смиренністю, вмінням небагато говорити, а головне — слухати та запам'ятовувати почуте.

— Передай, витязю-сину во Христі, святим оборонцям і кресів, і народу, і віри нашої,— говорив напучливо Балабан,— що мені, пастиреві Гетьманщини, єретики і богохульці, воєводи Бориско і Василько, звеліли не повертатися до святих русиноматірних обителей Києва, в свою паству, а мешкати в Чигирині, в голові гетьманського регіменту, яко на вигнанні якому.

Сльози в очах митрополита довели Турлюна до відчаю, якого він досі не знав і про який не здогадувався. Гнат навіть подумав, що по путі у Вінницю заскочить у Київ і викраде або знищить насильників.

— Такий же замтузний єретик та владолюбець і отой царський прихлібця, єдиносвятий єдиносвятої церкви, самозваний владика,— продовжував Діонісій, витерши хустинкою очі,— і патріарх Московський Микита-Никон. Бо це він змусив воєвод вдатися до моєї висилки і, за повелінням царя, висвятив без згоди Константинопольського патріарха на моє святе місце якогось послушного йому ніжинського протоієрея, прости, Боже, Максима. Друге літо вже Никон через воєвод бездомовно трактатами налюднює своїми богохульними розстригами святі монаші обителі, ошлюблює і їх, і стрільців, чи різних юродивих калік, та волоцюг-душогубів московитських з нашими бідними вдовами, дівицями і навіть схимницями,— взяв Балабан у руки хреста, що висів на ланцюжку-гайтані,— створюючи тим гріховне вивідство, розбрат і єресь у наших обителях серед схимної братії. А як дізнався про смерть Богданову, у зайнятій гвалтом нашій церкві відкрив свою службу Божу, ніби для стрільців, і поставив свого протопопа поза моїм благословенням, на кшталт отих єретиків ляських. Важливо, що ляського кляштору для свого гріховодства не зачепив, а вибрав православну церкву. Їхнє православіє і єдиновір'я, сину, ренегатське і відступне ще з тоді, як Московський митрополит Ісидор на Флорентійському соборі підписав оте гріховне об'єднання католицької і православної церков,— примовк, задумавшись, аж Гнатові незручно стало.— Покійний гетьман, пан Богдан, немалою виною тому, що наша церква стала жити в гонінні, бо скільки йому не говорили і покійний Йосип Тризна, і Сильвестр Косов, і я берегти святу віру і рідну церкву, як і Київ, пуще власного ока, він те ігнорував, а вкінець ще ледь не віддав і її, як поспольство та козацтво, в московську кормигу,— ніби напутствував митрополит сотника.— Знай, сину, і передай і Богунові, і Сіркові, і Гаркуші,— не назвав він Безпалого,— що свята церква молить їх о помочі у граді Києві проти воєвод-нахрапців і зайд-нашедців,— примовк він, відкривши лице.— Свята Київська церква і її клір вважає Сірка героєм-лицарем, що став ним не із-за власного горя, як чимало інших європейців, а із-за горя свого рідного народу, його непоступливість «особним» вигодам є шляхетна, як нічия в нас,— здивував сотника Балабан, не назвавши і Богуна.

— Перекажу, ваше преосвященство, все — не тільки по обов'язку, а й по сумлінню, хоч не ручуся, що зможуть допомогти названі вами полковники церкві тепер, коли їхнє становисько може змінитися на гірше,— відповів щиро Гнат Турлюн.

— Не обділив тебе Бог розумом, сотнику, це тішить мене, а допомога їхня, як і твоя, завжди Божій церкві і вірі вчасна буде. Бо віра Никонова — анцихристова, і проти неї не лише мого життя не вистачить, а й твого, хай воно буде в тебе довгим і послуговуючим люду рідному та краєві! Немає, сину, ціни, яка була б надмірно великою в захисті народу, його віри, церкви і землі. Це добре розумів покійний Сагайдачний і преподобний наш пастир Петро Могила, це розуміли і Тризна та Косов,— виважував він слова.— Московське молоде православіє із дня його охрещення не на людське мірило шите, а на диявольське, небоже, а смерть нашої прадавньої віри і церкви, до якої перекинчики неминуче дійдуть у спаї з московською, рівна смерті народу нашого! Передай мої слова, сину, твоїм зверхникам! Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу! — перехрестив Балабан на прощання і Турлюна.

Запам'ятав сотник намову митрополита Діонісія Балабана, але поряд з приємністю від довіри йому та уваги до нього, високосановника, появилося і гризотне відкриття. Дізнався він та запам'ятав, що в полеміці і навіть відчайдушній сварці митрополита Балабана із воєводою була в додаток ще й така подія. Стрільці воєводи, ніби за згодою святих отців і протоігуменів Києва, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Переяслава та іних міст та за наказом Никона, вилучили багато в дорогих окладах староруських ікон та іншого давнього, реліквійного церковного інвентаря і відпровадили в Москву і Суздаль «для його сохранного збереження»...

У відповідь на обурення київського служителя цими свавільствами воєвода сказав: «Ці давньоруські речі й святині є не лише набутками вашої метрополії, а й нашої патріархії, іних тепер наших єпархій. Отож їм буде безпечніше в нас, оскільки вам їх оружно захистити несила».— «І це початок грабунку нашого народу і в духовності»,— запевнив Балабан сотника.

В той час, як потуги Ждановича, везучи в колимазі гетьмана Юрія Хмельницького і Балабана, вертали до Києва в надії якось виселити Шереметьку, а Гнат Турлюн зі своїми десятьма козаками і польськими послами правився до Вінниці, Павло Тетеря разом із Федором Бутурліним та Семеном Михайловим повіз, за їхньою ж порадою, цареві-батюшці чолобитну від наказного гетьмана Івана Виговського. Наказний описував у ній події, які відбулися в Україні, запевняв царя і бояр у вірності, просив вивести регімент стрільців із Києва, не втручатися по домові в Переяславі в справи церкви і врешті одноразово уклінно просив про передачу йому маєтків померлого тестя, колишнього новогрудського каштеляна Богдана Статкевича, а братові своєму Василеві-Костянтинові — маєтків і добр його тестя Мещеріна, «захоплених гвалтом паном воєводою Трубецьким...»

У Москві вияснилося, що царський уряд доручив перед цим князю Трубецькому «відвласнити» в Україні майно тестів двох братів Виговських «як царську милість» та ще одноразово зібрати «царській казні прибутки-датки із усіх станів сполечних» при відрахунку з них через дворянина Протасова грошового кошту на шістдесят тисяч козацького війська. Вияснилося і те, що цар направив стольника Кикіна в Чигирин на Вальну раду, бо рішення Малої цар не міг потвердити «як неправомочної».

Приїздцям стало зрозуміло, що цар нікого із генеральних не визнає як чільців у Гетьманщині і навмисне затягує те визнання на пізніше, хоч протиставити себе «вальності» не хоче, найпаче до кінця перетрактовок з польськими посланцями. Приїздцям відкрилося й інше: в Москву прибули також підготовлені Бутурліним та Михайловим за дарчими грамотами на маєтності новий військовий суддя, обраний Малою радою, Самійло Богданович і знову відновлений у своєму ранзі миргородський полковник Григор Лісницький.

Поталанило в Москві чолобитникам. Не шкодував цар не своїх маєтностей, щедро обдарував прибульців, але за Київську церкву і невтручання до неї та за вивід із Києва полку стрільців поговорити Тетері не пощастило. Забув і цар про згадку за них у чолобитній наказного Виговського, давши зрозуміти Павлові Тетері, що старанних у збиранні «царських датків» і поповненні ними казни він не забуде відмітити щедрими жалуваннями.

— А вас уклінно просимо, ваша царська високість,— наполягав перед царем від імені решти Тетеря,— не розголошувати поки що про ваші щедрі грамоти, бо козаки і сіроми посполиті заворохобляться та поб'ють нас усіх до ноги...

— А ще просимо жалувати,— в поміч Тетері додав Лісницький,— на полкового осавулу по чотириста золотих грошів, на військових осавулів — по двісті, на сотників — по сто і на козаків, купців та сіром-служок і джур всіляких — по тридцять золотих і просимо, хай те буде при вашому високому дворі для нас усталеним і певним.

— Бути по тому віднині! — запевнив прохачів цар, уже побачивши можливість з допомогою жалуваних грамот відбирати безліччю податків у трудового поспольства і іншого сполеченства кошти і на утримок козаків, і на видання приїздцям гольду, і на поповнення казни...

Не відали тоді козацькі старшини, що колишній гетьманів джура Демко Лисовець, як повідомив ієрей Гнат Шульга із Сучави, не пропав безслідно, а був підступно задушений служкою московського посла Акиновим і похований уже «розтлінним» під Яссами. Задушили його за те, що він підписав домови зі свеями, не порадившись із царським посланцем. Не знали «жалобники» й того, що на четвертий день по оцих бесідах і траурних поминаннях буде під Биховим забитий у лісі наказний Чауського полку, славний Філон Гаркуша зі своїм козацьким супроводом. Пошестю-мором стали таємні отруєння, убивства престижних чільців в Україні — і на заході, і на сході!..

Сумували з приводу того, що сталося, в Слобожанщині та особливо на Січі. Запорожці самовизначення Виговського наказним без їхнього благословення і упоминати не хотіли. Вони і абсолютизм гетьмана Богдана ледве дотерпіли, від Виговського цього і допустити не могли. Обійдене у виборах гетьмана Запорожжя відкрито об'явило і Юрія, і Виговського, і обох опікунів отрока Євраха самочинцями. Підігрівали ті рішенці в Коші поновлений полковником у Полтаві Мартин Пушкар, новгород-сіверський наказний полковник, а насправді сотник Іван Богун-Борсук і ніжинський полковник, наказний гетьман північних полків Василь Золотаренко не без впливу царя і бояр.

Через незгоди серед генеральної старшини та супліки цареві наказний гетьман Виговський опинився на розпеченій історичній пательні, яка підігрівалася зусібіч на користь, в першу чергу, навколишніх «орлоносних»-державців, викликаючи розбрат у обезболеному краї. Не заздрили Виговському мудрі і спокійні до владарювання старшини, бо розумілися на його становищі, але, обійдені у виборах, що були досі традицією народу, мов ошельмовані, вони і не співчували йому. Сталося так, що державні інтереси України уступили місце особистим або груповим, чварним. Чимало старшин, заразившись маєтностями, нацьковані боярами, стали думати про свої власні, шкурні становиська і гаразди, пішли навіть на сіяння в краї безладу, пліток, намов, ворохобства.

Смерть Хмельницького, якої так довго чекали всі високі двори сусідів і деякі несусіди, нарешті привела їх до бажаного різночинного діяння, бо допустила не лише у військові та поспольні, а й у церковні справи пліткарство, гешефство, облудство, баришництво та фарисейство брудноустих, злоязиких і нечистих на руку ділків, обіцяючи можливі вигоди і реванші в перспективах загарбницьких зачинань. Мисляче українське поспольство виснажилося, децентралізувалося, розладналося і розполяризувалося. Одні бачили майбутнє народу в спілкуванні із одновірцями-московитами, інші — по ослабленні Польщі і її теперішнім людяним обітницям — у федерації з нею і Литвою, як з рівними частинами в Жечі Посполитій, треті — в сув'язі України з орденським ханством під Туреччиною, четверті — зі Швецією, Трансільванією, і лише п'яті, як Богун і Сірко, не хотіли і чути про якесь спілкування, а не те що підданство.

Самовпевненість, необдумані кроки і заходи, часто зухвала сліпота і дочасне захоплення маєтностями наказного гетьмана Івана Виговського, інших чільців, відсутність лицарства поряд з непогамовною жадобою до влади чи наявність байдужості до неї при надмірній волелюбності, поглиблювали розлад поспольетва і старшин, приводячи до загострення суперечностей, розпікання пристрастей козаків і сіром посполитих, породжували зневіру вже і серед духовенства.

Особливо це відчули безпосередньо на собі непримиренні в стосунках із Виговським та його діями Богун і Сірко, бо десь за тижнів три по приїзді із Чигирина їм обом як сніг на голову впав віц-наказ гетьмана підпорядкувати всі помежні козацькі потуги під загальне регіментарство полковника Юрія Немирича, який, передавши свій Чернігівський полк Василеві-Костянтинові Виговському, прибув до Вінниці негадано-неждано. За тим віцем Богун і Сірко всі вінницько-кальницькі шанці, застави, бекети, міста, замки, села, присілки, що розтягнися на сотні верств, мали підпорядкувати могилівському полковникові Уласові Немирі, ново-кальницькому полковникові Павлові Тетері та уманському полковникові Михаю Ханенкові. Тут же говорилося, що Юрій Немирич зі старим регіментством над рештою одноразово перебирає під своє відання і всі сотенні та полкові потуги Філона Гаркуші.

Вивільненим таким робом полковникам на кресах, «славним звитяжцям», як писалося у віцеві, Богунові і Сіркові «по акті здавчім» війська пропонувалося слідувати в Чигирин «для нових номінацій-призначень». Ніби нічого дивного не було в тому віцеві, бо подібні були вислані і іншим, проте Богун і Сірко сприйняли їх як прояви одного ланцюга підступності, в яку потрапило козацтво і духовенство в результаті Переяславських домов і наступної смерті гетьмана.

Отой віц наказного гетьмана Івана Виговського, як і таємні вбивства Демка Лисовця, а тепер Філона Гаркуші, були громом і блискавкою у передноворічному серпневому небі для щиро дбайливих і безкорисливих уболівальників-звитяжців країни, а найпаче для Богуна і Сірка як виразників незалежі Гетьманщини. Сполеченство збурилося не лише в Уманщині, Брацлавщині, Вінниччині, Поділлі, Поліссі, а й в інших місцях, а кілька сотень Сіркових і Богунових козаків-охочекомонців зворохобилися і зголосилися іти частиною в Запороги, а частиною поки що в Чигирин, не бажаючи лишати наодинці своїх чільців в путі, за «новими призначеннями-номінаціями».

До Переяслава, лишивши Умань, Могилів, Брацлав, Кальник, Вінницю та сотню інших міст і залог, Богун, Безпалий, Сірко з Турлюном і Гуком та іншими, з полком слобожан під чільством Василя Татищі правилися разом.

Родинно, щиро та щедро прийняв у себе гостей багатий родак Хмельницького — переяславський полковник Яким Сомко, як давній приятель всім трьом. В Сомка був і його родич, ніжинський полковник Василь Золотаренко, брат Івана та Ганни, вдови гетьманової.

Отут, на вузькій родинній раді, знову затіялася між присутніми бесіда: говорили і сперечалися, передбачали і відгадували теперішнє та майбутнє — боляче, палко, гаряче і душевно. Та сходилися водностай лише в осудженні Виговського і його прибічників-старшин.

Найбільше гнітило всіх те, що в Гетьманщині запанували підступність, обман, ошуканство. Генеральний старшинський регімент рівнявся всіма присутніми з вертепом, а всі оті нахлинні вбивства і зникнення, як і смерть самого Богдана та чутка про висилку викраденого стрільцями після суперечок із Бутурліним у Чигирині гетьманового зятя Івана Нечая з гетьманівною Онисею до Сибіру, насторожували, лякали, гнітили бесідників-дорадців. Додавала скорботи і поведінка воєвод Шереметька, Бутурліна і Трубецького: першого — в Києві, що гвалтував митрополита Діонісія Балабана, другого — в Чигирині, а третього — в Трахтемирові, по захопленні старокозацької обителі, яку навіть ляхи рідко чіпали.

Радилися, вирішували, сперечалися увесь день і ніч і таки зійшлися на одному: написали і цареві, і Виговському, і Шереметєву та Трубецькому погрозливі попередження про недоторканність, згідно з домовою в Переяславі, і митрополії, і святих обителей повсюдно в Україні, а також зажадали пояснень, як і чому забитий Акиновим Демко Лисовець та ким — Філон Гаркуша, хоч Шереметєв і пояснював усім, що те вчинили з обома ляхи!

Вони ж листовно спільно нагадали цареві, що за місяць до зникнення, при новому стародубському полковникові Трохимові Тарасенкові, полковник Гаркуша мав сутичку в Дебрянську із воєводою і князем Трубецьким, коли той намагався, крім Дебрянська, Ковельська та пожиздринських Ко-Лугів, поставити стрільців ще і в Стародубі і був Гаркушею та Тарасенком збройно видворений, як порушник Переяславського трактату, а Онисії Хмельниківни чоловік Іван Нечай за те князем-воєводою таємно викрадений і засланий до Сибіру...

Коли листи було відпроваджено через посильних винуватцям, полеміка знову розпалилася, бо прийшла із Сомковим розвідником туруса-вістка, що Виговський збирає в Корсуні Вальну раду в погоді з царськими посланцями, а відтак стало зрозуміло, що наказний гетьман Немира ні Богуна, ні Сірка, ні Безпалого навмисне не запросив на неї і відіслав усіх трьох до Чигирина.

Отож було вирішено Богунові і Безпалому лишатися зі своїми кількома сотнями при Переяславському полку, а Сіркові, як і сам того бажав, правитися спішно в Січ з Турлюновими та Туковими козаками й Сомковими доброхітцями, щоб оволодіти, при можливості, січовим товариством, мирно відсторонивши від регіментства і Федора Лютая, і Павла Гомона, і Іваненка-Величка, і Брюха, і навіть самого кошового Дем'яна Барабаша та його брата — січового скриба Якова.

Було про що думати трьом чільцям у Сомка, бо заходжувалося мати справу не з магнатами ляськими, а з боярами і царем, які під будь-якими призвідствами порушували домови, обвинувачуючи в недотриманні їх козаками, а старшин нацьковуючи один на других, когось жалуючи, а когось охаюючи. Вміли те робити царські холопи, а ще при розбраті, що розпалився при Виговському.

На подив Сіркові, і Богун майже ішов на те, керуючись мстивою злобою до Виговського, а не турботами за сполеченство. Сомко і Золотаренко навіть почали неосудливо обговорювати царські «жалувані» грамоти на маєтності, змусивши Сірка бути аж невдячним до гостинного господаря та давнього приятеля.

Та причиною Сіркової нечемності було ще й те, що в усіх розмовах-радах у Сомка чомусь був присутній і навіть брав участь як рівний, а іноді і як зверхник, запально ворожий до митрополита Діонісія Балабана Переяславський протоієрей Григорій... Отже, з тим і їхав Сірко від Сомка, оминувши Чигирин.