Між орлами і півмісяцем

25.

А у Великому Лузі, в Капулівці і в Січі життя йшло, мов різноріччями. І першим горем для Сірка та січовиків була раптова хвороба Левка Конограя-Чорноморця, який по Мусієвій вістці викликав нагло Сірка із Капулівки, щоб попрощатися як з побратимом. Три доби не відходив від хворого Сірко. А Конограєві то ніби легшало, аж кепкував із себе, то гіршало, аж стогнав та втрачав свідомість.

— Не допускай, побратиме, сам і іним не давай допустити у нашу святу Січ чужинців, не дозволяй їм порядкувати, ворохобити та наставляти кого б то не було із сіром проти вольностей, заміняти святих наших звичаїв виборності легкомисними гараздами,— спинявся він для перепочинку.— Ти єдиний в Січі із чільців запорожець із запорожців, січовик із січовиків, і хто б сюди не приходив та не ставав у чільство, для нього ти людин, коли він людин, і ворог — коли він нелюд. Ти тут совість і душа! Отож не лишай Січі напризволяще, кажу тобі те ж, що казав мені твій січовий батько покійник Сулима. Як зустріну його душу на тому світі, то запевню, що передав його заповіт у надійні руки — тобі, незрадному і несхибному. Хай береже тебе Бог у силі, в умінні і в чеснотах лицарських! — не говорив, а шептав хворий Сіркові в оті три доби.— Сталося так, що перший наш чілець Дмитро Байда-Вишневецький започав Січ як оборону краю і рідного люду від чужинців, а його онук Ярема зробився розпинателем народу, зрадивши і вірі, і лицарству, і людові рідному, як перекинчик. Хочу застерегти тебе, покійний гетьман Богдан, хай простить йому Бог, грішному, нерозумно потрактувався із царем і боярами, хоч вони й одновірці. Я придивився до їхніх персон — віра в них хоч і православна, але часто нелюдська. Вона роздрібнює і антихристує наших сіром, навчає їх розгульності, різночинності, бешкетності, ошуканству і душевній безсовісності та нелицарству. Недавні події в Січі є вчинками збіглих підісланців боярських, а царські вишукані ясаки скріплюють їхню владність на своє ніби аж відцарське перебування тут як вдома. Вирослі в жахній неволі, визискові і рабстві, вони ошаліло заздрісні, і сатанно хижі та люті. І Бог мені простить, брате, коли я говорю щось не так,— виснажувався Конограй тією мовою, примовкаючи.

— Розпорядишся моїми статками, які я надбав за довголіт, як уже схороните. Вони в Січовій гамзі-скарбниці, і всі знають, що лише ти їх господар по мені...

Сірко слухав слабого і думав над тим, що і Левко Конограй-Чорноморець відходить, як відійшли сотні, тисячі, не живши для себе, поклавши життя на шальки вишколу молодиків, звільнення ясирників, на кривавиці з яничарами в Азаці і поза ним. І ось іде в небуття, і церква не зачисляє його в святі, як і багатьох інших.

«А хто святіший? Чернець, який замурував себе на схилі літ у печері по всіляких погрішеннях, чи козак, що віддав усе життя і всі сили до останку, слугуючи людові рідному, як і оцей побратим?» — роздумував Сірко, шкодуючи і себе...

— Наші привідці поклали багато людських жертв,— тяжко видихував Конограй,— бо кликали люд у битви й сумнівні, як і я, грішний, то мусиш бути обачним і виправляти те, надолужувати втрачене мною і іншими, і воювати, як і воював завжди, тільки найменшими жертвами, а з великими наслідками. Це в тобі непоціненне, брате, як на сповіді речу. А за наші поразки козацькі регіментарі мають бути осудженими і в Січі. Це ти закріпи, як житимеш, і для себе, і для інших,— захлинувся він подихом.— І осудженими, і покараними на горло для острашення пройдисвітам усім і нелюдам. Бо ніщо так довго не росте і так швидко не вмирає в світі, як людина,— хитав головою Конограй на сіннику, кривлячи уста від болю — чи то тільки фізичного, чи й душевного.— Передумав я чимало взимі, лежачи слабим, то скажу тобі, брате, що нам і ляхи ні до чого, і московити, бо щирості в них не було, немає й не буде. Вони не відають, що то таке. Совість людську загубили ще їхні попередники бозна й коли. Ойроти, башкири і черемиси взагалі не вірять, що в цього люду є совість і слово, вони на своїй шкурі знають те, то і наш люд мусить знати, коли не весь, то хоч січовий, запорозький. А ти, брате, його привідця. Корінь твій тут, і про це відає всякий справжній січовик,— замовк надовго недужий, закривши повіки.— Можна іти в спілку лише із сіромами проти володарів і то до часу, поки вони стануть володарями, бо після вони неодмінно будуть наслідувати своїх попередників, споконвіку не знаючи народновольної управності нашого люду,— не відкриваючи очей, продовжував він.— В роздумах я дійшов висновку, що не сильні і лицарні виграють у змагах, а більше нахабні, безсовісно-брехливі, хижі, підступно-нападні, як не однораз було і в Січі при виборах старшин. Я до влади байдужий, як і ти, брате, то надивився, найпаче при покійникові Богданові... Хочу трохи спочити, то й ти спочинь,— попросив Конограй Сірка якось під ранок, та на тому їхня розмова й скінчилася, бо Чорноморець більше не проснувся...

Ожальливо дзвонив хриплий січовий дзвін, розливаючи по підвесінню тугу і розносячи по Великому Лугові журно-стумні луни; кричало, радіючи приходу весни, перше птаство, найпаче ворони і граки, співав у церковці речитативом і проказував баритоном за упокій душі лицаря Левка панотець, здавна знайомий усопшому Петро Буркун, а йому час від часу підспівував дискантом січовий дяк Харитон Гуляй, який знав покійного ще з юних літ. Лежав у оббитій китайкою домовині із шаблями, пістолями і луком, витягнувшись, мрець, що віддав життя своє січовому товариству і рідному людові та краєві. Гарматно-рушничними пострілами тріскали криги на Дніпрі, а в небі пролітали із вирію, гортанно озиваючись, перші ключі журавлів, гусей, качок, лелек, вертаючись до рідних гніздищ, віщуючи ранню весну...

Сіркові і смерть старшого побратима і навчителя Левка Конограя-Чорноморця, і його похорон за заповітом аж на острові Бучки стали пересторогою і напуттям, оглядинами пройденого та пережитого. Поряд із заповітом покійного і його образом перед Сірком вставали образи синів Петра та Романа, які по домові, що морочливо нагадувала про себе наближенням кінця навчительства, мусили або вертати додому, або вишколюватися деінде, коли того забажають. А ці думки заступав морочний клопіт від того, що почув у Січі про затівання міжусобництва, шарпанини та шибенства між Виговським — «самовиборним» гетьманом і ласим до влади Іваном Безпалим, що, як вияснилося достеменно, був і озброєний, і окоштований ніби приватно, таємно від царя, Шереметьком і Трубецьким. Було і іншого морочного досить. Сварилися, наприклад, розбивши глека дружби і родинності, стикаючись і чублячись, козаки і сотники, нацьковані воєводичами, прибічниками Василя Золотаренка і Якима Сомка за право своїх полковників на гетьманство. А в поспольстві та козацтві ширилася, як мерзотна чума, безпутна байдужість до того, гендлярство, прихована зневага до свого, а найпаче до рідної моралі та лицарства, захланна жадоба до наживи і маєстату, що, як водокрутні вирви, всмоктувала в свою пащеку і загал людності...

Було над чим Сіркові морочитися з надходом весни. А вона того року була особливою. І в казці такої не зустрінеш! Спершу вибухала на кригах дніпрових, дзюрчала, плескалася, ревла і буяла повенями, топлячи на своїх шляхах гати і перегати, греблі і застуми, насипи і береги, потім, угамувавшись, траво- та садоцвітами оковдрила все на землі, спершу ледь зеленаво, а пізніше — рутяно, і землю від сонця сховала в зела, опоївши їх дощами і росами та оп'янивши духмянами вітрів-леготів... Не часто-густо приходять такі весни розбуянні!..

Ріллив царини і засівав та засаджував усякий, хто міг та мав чим, лопатами-заступами чи мотичками-сапами длубав і довбав її, вкидав останнє, відриваючи від рота дітвори. А козаки всіх полків у Гетьманщині знову готувалися у походи і бої: хто на боці гетьмана, а хто на боці його противників.

Мотався і снував ткацьким човником у Москву та назад, у Полтаву, Іван Безпалий, домагаючись визнання як наказного гетьмана. Йому вслід снував у Варшаву Павло Тетеря — то із Брацлава, то з Білої Церкви, то із Умані чи Пальника. А в Чигирині поки що був повноправним володарем Виговський, і хоч уже був зацькований і нацькований, та не зважав на те і ладнав дружбу із ханом Мухамедом-Гіреєм та іншими високими дворами, зразу зрозумівши, що найбільше він немилий боярам, воєводам та цареві.

Гостили тоді біля замку виводки і зграї чужодвірців і часом у підзамчому шинку чи у гостиному дворі вирішували і його долю, дарма що часом утримувалися його ж коштом. Свеї, ляхи, ординці, волохи, молдавани, турчини, трансільванці, генуезці, московити і ще бозна-хто добами не виходили із шинків, нацьковуючи, вивідуючи і пізнаючи і один другого, і Виговського та його прибічників чи можливих противників. І всі з пахолками, джурами, прислугою. Терлися тут і слобожани-вербовщики, і лихварі-гендлярі, і донці та яїцькі козаки, зважуючи на шальках, чим сильні і слабі для них наказний гетьман і вся Гетьманщина...

А в Січі, на подив Сіркові, по похорону Конограя-Чорноморця бешкетувала, колобродила, двоїлася, розколювалася сірома, а найпаче підсусідки, що плавом пливли із зимівників, хуторів і сіл. І Лютай, і Гомон, і обидва брати Барабаші, навіть курінні: Брюх, Суховій, Іваненко-Величко, Щербина, Курило, Шкура, Ждан, Васютенко, Мартинович, Шолох гризлися між собою, обстоюючи хто Виговського, Безпалого, хана, круля, царя, хто султана і навіть свеїв. Гризлися як неприкаяні, підбурювали один одного, направляли навіть курінь на курінь, звичайно ронячи при тому престижі й опінії козацькі... Сірко не встрявав у суперечки. Відбувши дев'ятини та передавши спадок покійника січовій гамзі-скарбниці, виїхав у Капулівку, щоб справити сороковини вже там і щось вирішити для себе, порадившись із батьком.

Їхав і в розгубі від ворохобства, і в смуті за побратимом, і в клопотах за синів, і в печалі від бажань сіроми поєднати долю Гетьманщини із турчином. А в Капулівці його ждала радість рідкісна і неймовірна, бо розшукав-таки кобзар Назар, посланий Сірком ще із Вінниці із чересом, його звідного брата-полоненника Нестора. Викупив та привів ледь живого аж у Капулівку. Дмитро, Ївга та Домна, плачучи за Максимом і Настунею, мов ожили з його появою...

І не встиг бранець-пришелець відійти вдома, набратися сили, від'їстися та включитися в суперечки між сходцями, щось вирішити про сестру Настуню, не встиг до пуття розповісти всім про каторгу в бунтарських і санджацьких каменоломнях спахії і мурзи Кучук-бея, якому Нестор був проданий, про купівлю ним перепустки та втечі в байрамні дні, як Гнат Турлюн і Лавро Гук із двома своїми вірними козаками привезли, викравши аж із Мерефи, зв'язаного Сіркового шуряка, міського сотника Данька Гунду.

Ішли поселяни дивитися на людопродавця — дорослі й літні, навіть діти. Довелося Сіркові, розпитавши про Настку та звівши запроданця зі Стохатою, передати його сільському війтові Захарові Мазуру, судді Ригору Квачеві та охороні і лавникам для дознань і вспольного суду...

Досі на чималому, густо заселеному обширі Великого Лугу не було ями-темниці, а ось тепер її спішно, всім миром копали і капулівчани, і пришельці із сусідніх сіл та хуторів — надійну, глибоку, простору, куди й спустили душепродавця до суду...

Неприємна морока із продайдушею у сільському тминному уряді відбулася незабарливо, хутко. Данько Гунда перед дознавачами не відпирався, а підведений до столу суддів і лавників-радців, вклонившись низько і їм, і навкільному тлуму, розповів ще раз прилюдно, як те христопродавство відбулося.

— Милостиві панове! — виголосив із хрипом.— Тато мої були козаком і лицарем,— зашморгував він носом сльози,— але рано нас покинули, у Бозі почивши, то ріс я при матері, жадібній до наживи, при батярах і коноводах,— завмер майдан перед капулівською церквою.— Скажу для відома сполеченства, як останнє слово, же вольно вам за такий тяжкий мій гріх і смертельно мене удекретувати, бо-м, пан Біг мені свідок, ні в один день не позбувався я свого гріха, а карався навіть у сні. Тепер, перед милостями вашими стоячи, так говорю вам: хоч у нас злигоднів і не було, та матінка, хай їм простить пан Біг, все гризлися і гризли мене, що люди жиють ліпше за нас і що я маю думати про те та старати до нажитку. І треба було статися такому трапунку, що підмовив мене, опоївши в Чигирині, на теє злодійство, давши мені двадцять злотих динарів завдатку, служка Сефер-Казі-візира стати у поміч Нечах-мурзі за двісті динарів у викраденні худоби-товару для поповнення його черед,— дивився злочинець в землю, примовкнувши.

— При капулівській худобі і гов'ядах якраз тоді, на мою біду, були пастухи,— указав він пальцем на Мусія Стохату, який сидів на лавці неподалік,— яких, хай Бог мене скарає, я продавати не мислив, зробив те лиходійне вчинення, позарившись на вроду дівчини, сам Нечах-мурза, а в мене, пізнаного бранкою, вже не було ради вийти зі становиська...

Лементувало, гуло, ревіло людське тлумище, слухаючи оповіді злочинця. Кричало і кидало прокльонами, замовкало й німіло, щоб знову за мить-дві вибухнути. Суд ішов недовго, спершу виказали свої рішенці капулівчани і великолужці, потім уряд і лавники і нарешті сам суддя Ритор Квач.

Вислухавши докладно свідчення всечесних позивачів — Мусія Стохату, обох Прихідьків і Домну, суд вирішив покласти справі належний кінець і об'явив свій декрет: «Аби за теє христопродавське лиходійство злочинець з Виговським, вибрався, благословленими батьком і матерями, вже в дорогу, та, заїхавши по путі в Січ і наслухавшись там прокльонів та надивившись бешкетного колобродства кошової маси, а головне — наговорившись із місцевим екзархом-протоотцем Петром Буркуном, з яким приятелював давно, ще від „сидіння“ в Азові, вирішив повернутися у розгубі в Капулівку.

Безпорадність, розпорошеність у Коші були такими неймовірними, що тяжко було зорієнтуватися, а найбільшим гріхом там розглядалася допомога Безпалому, „як боярсько-царському служці“. Половина запорожців, в тому числі і по куренях, приведених туди із Вінниччини, категорично не пішла із Барабашем та іншими „на братовбивство“ до Безпалого, інша частина була за Виговського, але його дій в спілці з ординцями не виправдувала і не хотіла розуміти. Інші сіроми і особливо „збіглі“ пробували кликати, хоч і безуспішно, товариство на жалування, і Сірко вперше пошкодував, що запорозькі звичаї не дають козацтву можливості порушити традиційну гостинність і вигнати деяких із Коша.

— ...Не мені тобі мовити, голубе! Повної свободи, а найпаче тепер,— говорив Сіркові довірливо та задушевно панотець Буркун,— в житті людей немає і, мо', не буде, а в нас, оточених і околених із усюд хижими самовладцями та отак роздвоєних, і поготів її не може бути. Я на що вже духовний, а припинив би отих збіглих пускати в Кіш — вони розкладають козацтво. Зваж і на те, що більшість із них іде до нас через донців, а не прямо від бояр, а це настроює нашу козацьку сполечність проти наших же братів-козаків у Донщині. Отож треба, гадаю, нам мати Боже терпіння і свій розмисл у всьому, а найпаче тепер, коли ординці, турчини, ляхи та й московити із усіх сил явно дроблять нас, спонукають, ба й хочуть іти на оте непоправне людсько-гріховне лихе міжусобство, затіяне царем і боярами. Бачив би ти, як деякі збіглі нацьковувані кликали товариство у поміч „молодикові“ Безпалому, а тепер лишилися тут, посилаючись на те, що бояться попасти там до стрільців і бояр...

Слова панотця Буркуна підтверджували сказане і Гнатом Турлюном, і Лавром Гуком, і ще деким.

— Братовбивство, брате, ніколи не буде прощене Богом! Ми стаємо жертвами своєї неспаяності і доброгостинності, а найбільше — нерозуму наших верховодних продайдуш, хоч і вчать нас сусіди тих премудростей та зловмисник, не бувши відданий анафемі, мурафський сотник Данько Гунда за заподіяне людогешефство і збитки від оясирненого товару, згідно із пунктом магдебурзького правоукладення, був на перехресті великолузьких шляхів живцем укопаний у землю по шию до смерті і при покаянній молитві на прощення Боже...»

Сірко не був ні на дознаннях шуряка, ні на самому суді, але знав про те, що відбулося до суду і на суді, докладно і досконало. Хоч злочин і був належно покараний, у повернення Настки та покарання основного злочинця, мурзи Нечаха, Сірко мало вірив, глибоко приховавши ще одну рану помсти в своїй наболілій душі...