Між орлами і півмісяцем

16.

Найперше, що побачили, наближаючись до Січі, прибулі, це перетягання ватагами козаків підсіченого оситняку й очерету. Буйнорослі, вони завжди були і ошатненням та одашенням куренів, куховарень, стаєнь та інших будівель, і постійним матеріалом для поплавних куликів під чайки й човни, для хідників у куренях та наметах, для підстилів-матраців на нари, для виготовлення кошиків, кошелів, затинів перед вершами і нарешті — паливом в зимі. Отож, заготовляли їх в Січі цілі гори, легко збиваючи-стинаючи окісками на придніпровій кризі, поки ще не навіювала зима снігу...

Одразу ж, як обози і загони заїхали в ледь засніжений двір, при зустрічі із чільниками і самим кошовим, Павлом Гомоном, Сірко вияснив, що ні сіна та збіжного оброку для пригнаних коней, ні харчу для козаків-прибульців у Коші достатньо не буде. Засмутило те приїздців, проте в Січі спішно палилися груби в охололих порожніх куренях, готувалася саламаха і затірка для них, промерзлих, стомлених і голодних. Кошовим Павлом Гомоном, скупим і скнаруватим, був навіть виділений кадубок оковитої — «для зігріву душ прийшлих». Все те трохи облегшило смуту і виснагу прихідців, а запашні постелі в теплих куренях після рибної юшки, саламахи та зігріву приспали войовників як годиться...

Того ж тижня Сірко, порадившись із Гомоном, мусив спровадити табуни коней у великолузькі села: Ушкалку, Хутір, Грушівку, Кут, Покровське, Перевізну Балку, Капулівку — чи на спольщинний утримок, чи й на дворовий-обійстяний — з умовою доглянути двох коней за третього. З кіньми таким чином скруту було розв'язано. Пішли на села як підсусідки й охочекомонні люди, відпустили й деяких козаків, в тім числі й звідних Сіркових братів, і лише джура Лаврик Гук, як не рвався, як не намагався податися до своєї коханої Настки, полишити Сірка не зміг.

Приправлені батови-обози: майно, зброю і збрую та гроші-кошт — Сірко передав за звичаєм, на велику радість старшим та знатнішим у Коші, скарбникові-гамазаникові. Приведені ним козаки і покозаченьці були вже в компутних сотнях, жили в спорожнілих ще з пізньої осені куренях, крім тих, що пішли у села і зимівники на захарчні підробітки, Сірко ж, хоч і знакомитий, лишився звичайним рядовичем без певного поки що призначення.

Він не нарікав, не ремствував, бо не пнувся до врядування. Шанували його тут за значні воєнні сукцеси на заздрість деяким із старшого й меншого поспольства у Війську низовому, середньому і верхньому Запорозькому. Однак шана та не приносила йому радості, бо чувся обманутим разом із гетьманом та його генеральними чільцями.

Якось цілий вечір, як уже все увійшло в озвичені колії, кошовий і січова старшина, як воду в сухий пісок ллючи, пили разом із Сірком оковиту, ніби запиваючи неписану угоду на невідоме подальше. Розсівшись за великими тесовими дельованими столами, вони розпитували його, «герцера», про бої і сутички, про смерть Тимоша, про Розанду та Сучавський замок-палац, про події під Жванцем та третю зраду хана, поволі судячи, гудячи й радячи йому щось своє, сперечаючись і доводячи. Сірко «доймився» і зрозумів, що немає більшого і небезпечнішого ворога в гетьмана Богдана за січовйків.

Він, за своїм звичаєм, не судив і не виправдовував Хмельницького ні за його потрактовки із воєводою Іваном Кобильським та Зам'ятнею Леонтьєвим через Григора Климова, що започалися ще по Корсунськім розгромі ляхів у Мошнах і Черкасах, ні за їхній кінець у Переяславі, хоч і був у душі проти багатьох його і тодішніх, і теперішніх дій.

Січові ж чільники не стримувались, крім писаря Дем'яна Барабаша, і говорили все недвозначно, прямо і різко, проклинаючи гетьмана, а воєвод обзиваючи перекинчиками і наймитами. Особливо нарікали вони на останні події, знали-бо вже і про посилку Данила Грека у свейське королівство, і про приїзд до Богдана у Переяслав нових послів із Москви — дворянина Артамона Матвєєва, стольників Федька Ладиженського та Родіона Стрешнєва, дяка Бредіхіна та піддячого Фоміна на вивідки і підготовку гетьмана і генеральних старшин та знатних до доброхітної клятви та присяги російському вінценосцеві на Євангелії...

Знали вони і про розсипку крулем відозви до всього українського поспольства, духовенства і козаків, в якій мова йшла про триєдину державу під скіпетром польської корони, і в тій державі, запевняв він, Україна буде зрівняна в правах із Польщею та Литвою. Знали і про приїзд і других посланців царя в особі тверського боярина та наглядача Василя Бутурліна і муромського окольничого та намісника Івана Алфьорова з думним дяком Ларіоном Лопухіним і цілим десятком стольників та сотників, одним стряпчим-кухарем, чотирма дворянами-вивідцями, двома товмачами й двомастами стрільців.

Знали і про те, що цар порізав зносини зі Стамбулом, а на хана напав удар від Богданових дій. Властиво, з їхньої мови виходило, що не цар, а, навпаки, султан порвав зносини з царем, хоч мав із ним домову не присвоювати України та не приєднувати її взаємно обома царствами до своїх територій. Вони були переконані, що ота «ураза» і хана, і султана та короля є причиною наїзду царських послів і стрільців у Переяслав кувати залізо, поки гаряче...

Із отих застільних п'яних розмов Іван Сірко за вечір зрозумів, що Січ не простить Богданові його зносин із Москвою. Січові старшини знали навіть про те, що отих других московських посланців зустрічав під Переяславом полковник Павло Тетеря із сотниками, отаманами та шестистами козаків при накрах і литаврах. Тетерю вони особливо не любили, як крулівського підісланника і зглядцю. Павлик, із їхніх слів, виголошував вівати зайдам, що заглушалися сальвами та пострілами із стрілецьких рушниць-цівок. А вже у Переяславі царських слів зустрічало духовенство на чолі із протоієреєм Григорієм, соборним екзархом, який, не послухавшись зверхника-митрополита Сильвестра, благословив посланців святою хрещеною водою і виголосив молитву за здоров'я і довголіття самодержця-царя, цариці та царедворців.

«Потопчуть заповіді Божі і в нас, створять і в нас світських тиранних кумирів, без яких не можуть жити»,— запевняли запорозькі вивідники, бо знали вони навіть, як і скільки дзвонили соборні дзвони Успіння Святої Богородиці, заки процесія ішла до міста, та що перед послами урочисто несли ікону Спасителя, а Богдан не міг — сам Бог не допустив! — переїхати гуди із Ржищева тонкою кригою.

Сірко дивувався, що старшини в Коші були добре обізнані з подіями у Молдові і Волохії, бо відали і про те, що Тиміш Хмель «відійшов у світ божий» на руках у закоханої в нього тещі, а Гелена — любка Богдана і Крайз — скарбник-наглядця не встигли отруїти Хмельницького, бо отаман Капуста і покійний Тиміш їх за кілька дзигарових годин випередили. Добре, видно, нюшкували в гетьмана запорозькі розвідники!..

Мудрим і в'юнким здався Сіркові Павло Гомон, бо поволі й неквапно, пересипаючи мову жартами, зважував слова в роздумах і висловах: одне ніби за гетьмана скаже, друге проти нього поверне: «Оте і те — добре, а оте й те — зле вчинив пан Богдан».— «Розумна кума — як мірка пшона, а що говорить, як бракне й зварить?» — «Тепер і протоієрей Григор, і Тетеря, і Сахнович, і інші переяславці, побачивши, з ким мають справу, будуть найзапеклішими ворогами царя навселіта»,— передрікав Гомон насамкінець.

«Гелена не отруїла його, то ці отруять неодмінно, щоб пишно схоронити і, хвалячи покійника, від його імені загнуздувати і уярмлювати наше поспольство, як і своє. Царі московські так уже робили і в Псковській та Новгородській, і в Мещерських та інших сусідських землях, як і в ханствах Казанському та Астраханському. Вони невситимі в загарбах, бо з того лише живуть на світі грішному»,— ніби про себе говорив він.

— Добра не буде ні від царя, ні від бояр, бо всі наші слобідські викоти і осади та всі дотепер нічиї займанщини вони спішно обставляють, яко з покону свої. А де видано, щоб козаки комусь були підлеглими?! Де, питається? — обурювався Гомон.

Він по-своєму ненавидів, як зрозумів Сірко, і царя з боярами та воєводами, і гетьмана, його писаря та всіх «генеральних», лише на нього, Сірка, та ще кількох старшин, начувшись про них чимало доброго, дивився з подивом та незрозумілістю, як на диваків. «Ось хоча б і ти,— кивав на Сірка,— воював заповзято, як пардус, і на тобі — кинув усе і безмаєтно подався на Січ, а тут віддав і решту!..»

Коли ж до тих роздумів-нарікань докинув слово обозний Іванець Брюх, став притишено доводити, що гетьман повернув не туди, куди спершу всіх кликав, у Сірка раптом майнула думка-здогадка, що оцей Іванець Брюх і є у Січі гетьмановим дознавачем самим першим, бо звідки гетьман відає, що робиться в Січі, а Гомон та Барабаш — що твориться коло гетьмана?

— Ти, пане Іванцю, даруй, тільки зі своєї каланчі дивишся,— заперечив Брюхові Павло Гомон, заїдаючи випите.— Хіба ми не завдяки панові Богданові відірвалися геть від ляхів і за віцем короля навіть рівні і їм, і литвинам?

Запанувала гнітюча тиша, бо Брюх промовчав.

— Ми всі по-своєму мудрі,— перервав мовчанку Сірко, звертаючись до Гомона, а дивлячись на Іванця, бо багато почув правди у словах обозного.— А тобі ж тієї мудрості, вашець, чимало додав і сам пан гетьман за час твого джурування в нього, то, може, краще було б твоїй милості мати цноту до свого зверхника-навчителя і земляка та помовчати? — подивився він неприязно палючим поглядом на блудливого та слизького в мові, як знав ще раніше, застільника. Сірко певне знав, що все, за цим столом сказане, буде відоме і гетьманові, і Капусті, може, й саме через Брюха.

— Якої мудрості? Що, в мене своєї немає?!— мов обпечений, схопився Брюх.— Слугуй і далі йому, будь, як мовиш, цнотливим у відповідь на те, що й сам одурений і одурених запорозьких черкасів повів тоді у Жовтоводи та Корсунь здобувати йому, самолюбцеві, гетьманство та повійну ляшку-отруйницю і дознавачку. Пан Капуста, хоч і який ото, а зразу її, як знаю, підозрював, не кажучи вже про Тимоша-покійника.

— Ти, пане Іванцю, за своїм великим носом, крім крамоли, нічого в гетьманові не розгледів,— докорив Сірко Брюхові.— А при біді зразу втік на далеку від змаг Січ, хоч мусів би стати в пекло бойовищ.

— Я не бажав рідний люд вести в смертельний бій за велику гетьманову пиху, як не хочу оцієї віддачі тепер в царську неволю,— відповів ворожістю Брюх, ледь стримуючи себе від образи.

— Всі ми смертні, Брюху, а люд наш — вічний, отож і смертний бій отой на більше та на довше потрібний був людові, а не гетьманові,— підвищив голос і Сірко, відчуваючи Брюхову нещирість.

— Ну-ну,— встряв у суперечку Павло Гомон,— досить вам сперечатися! Наробили похибок і ми, Іванцю, з січовиками досить, і волость. Ліс рубають — тріски летять, і годі вам розгардіяшу вати, особливо тобі, обозний! — подивився осудливо на Іванця кошовий.— Блажен той, хто вірує, сказано, то будемо уповати на віру...

Знову запанувала незручна мовчанка. За димом від курив вже ледь видно було присутніх. Барабаш неспіхом поправив гнотики на свічках, поплямкав заклопотано і присів знову, потираючи руку об руку, ніби гріючи їх.

— Пам'ятаю, ти тут на Січі був незбореним характерником,— скривив уста в усмішці Брюх.— Я це до того,— побачив він у Сіркових очах здивування,— що, може б, ми ради святої неділі та поминок по убієнних спробували поборотися на майдані взавтра, як не боїшся? Могорич із переможеного, а заїдки, гадаю, пан Павло дозволить підкинути за січовий кошт, як натякав учора.

Сірко зрозумів підступність старшини і обозного. Він якийсь час вагався і зважував, як повестися. В голові, хоч і охмеленій, пронеслася думка, що і в разі згоди, і навіть у разі переваги над Брюхом, він вже не буде полковником войськовим чи характерником в очах тутешніх сіром-нетяг та старшини, бо, поборовшись, стане простим рядовичем, а коли не переможе, то буде ще й зганьблений. Майнуло переконання, що Гомон і Барабаш придумали те заздалегідь, щоб в очах січовиків оту військовість зняти із прибульця. Отож, не допускаючи й натяку на якусь боязнь, він, повагавшись для годиться, байдуже відповів:

— Як ти, пане Іванцю, аж так хочеш, то що ж — спробуємо побавити козацтво, але могорич мусить бути і для всього нетязтва тутешнього, а не лише для чільців.

— Оце по-нашому! Оце оказія! Оце ривалі-суперники! — вигукнув Яків Барабаш захопливо.— Оце затія, бий його нечиста сила! — потер він руку об руку.

Присутні обважніло і непевно підвелися на ноги, повипорожнювали через силу михайлики-поставці і поволі, дякуючи кошовому, посунули в двері. Добре підпилий і геть зморений, пішов спати й Сірко із курінним Васюрою Вареницею в його курінь, де вже почував по приїзді сюди кільканадцять ночей на запашній постелі-вистілку із сіна. За лічені хвилини роздягтись та, за звичкою, чепурно склавши обік себе одіж, влігшись у постіль, він поринув у благодатний глибокий сон.

У глибокому сні він не почув, як скрадливо хтось зайшов до нього у пригородок, як обережно, навпомацки і навшпинячки підкрався до його одягу, як вовтузився під рівномірне хропіння господаря, підрізаючи ширінки в обох штанях і в чистих підштаниках та як острашливо, поскладавши наспіх одіж на своє місце, вийшов у нічну темінь.

А вдругодень, коли Сірко, пропустивши молебень по убієнних і жалобу, відсипався, Лаврін Гук став його настирливо будити, аж Сірко здивувався, прокинувшись.

— Що сталося?!

— Кличуть вас, пане полковнику, в дворище козаки і старшини на якусь вибаву-борню,— пояснив у розгубі джура.— Регочуть, що ви нібито злякалися і боїтеся йти, то я осмілився розбудити,— не знав до пуття Гук, добре чи зле він учинив.

— Гукни! Скажи товариству, що я вже одягаюсь,— наказав Сірко, згадавши вчорашній підступний виклик Брюха. Труснувши тяжкою головою, він швидко звівся, одягнув чисті штани, білизну, озувся в нові шкапові, змазані шмиром чоботи і, протерши зволоженим рушником лице та накинувши на плечі наопашки кунтуша, вийшов із куреня. Зупинившись на порозі, він оглянув неквапом чималу купу старшин і козацтва на бугрищі.

«Доведеться боротися»,— майнула думка, і він направився до ожвавленого його появою гурту. Привітавшись поклоном та поздоровивши натовп зі святою неділею, Сірко кинув свого кунтуша на руки курінного Джерелівського куреня Івана Стягайла, зійшов на пагорбок, окремо вітаючись із присутніми старшинами і насамкінець із Іванцем Брюхом, який красувався і вишуканим одягом, і викличною лукавою веселістю.

За велінням кошового, юрба старших і молодших чільників відійшла із пагорбка до навколишнього товпища, яке непомірно обростало цікавими до розваг. Сірко та Брюх врешті залишилися сам на сам, добре видні звідусіль присутнім.

В козацьких традиціях розваг борня, як правило, не обумовлювалася чимось, була довільною, але беззбройною, з необмеженням методів і прийомів, хоч би кінчилася навіть смертю. Та крайності загалом осуджувалися, тому борня йшла доти, поки один із учасників не міг або відмовлявся її продовжувати. Отож і ця мала бути такою. І ось борці, подавши навстріч один другому руки, зчепилися, стишивши геть повний цікавого очікування натовп.

Зарипів, захрумав сніг під перебірливим тупцюванням двоборців на бугрищі. За мить розсипалися розкішно-пишні оселедці на їх опарених головах, а вони, борці, знай водилися, шукаючи влучних моментів, для вдалих кінцевих захватів супротивника, які привели б до перемоги.

Вже пробував Брюх кинути чи бодай повалити Сірка, вже відповів неоднораз йому тим же Сірко, та все кінчалося нічим, і оте скрипливо-скімливе тупцювання та коливання на місці продовжувалося, ніби щойно почавшись. І чим довше тяглося борюкання, тим певніше ділилося навколишнє товпище, ставлячи то на одного, то на другого забавника. Два табори болільників, підгейкуючи, нацьковували суперників, а окремі часом аж кректали за них, ніби не стояли в юрбі на обочині, а боролися самі на пагорбі.

Напруга в натовпі все більше наростала і нарешті досягла межі. В цю мить Іванець Брюх таки досягнув своєї мети — дістався рукою Сіркової очкурні на штанях і підштаниках, але й Сіркові вдалося вхопитися за очкурню суперника.

Отут і сталося негадане-неждане для всіх та на радість Брюха: Сіркові штани і підштаники раптом осунулися аж до халяв-чобіт, і оголене тіло заблищало на морозі, засвітивши на всі боки в натовп та викликавши шквал громового реготу.

Сірко згорав від сорому й обуру: отакі міцні завжди шовкові ширіньки на штанях і підштаниках несподівано порвалися! Мелькнула здогадка, що з ними щось пороблено. Те нещастя додало йому заповзяття, і, натуживши надлюдську свою силу, він відірвав Брюха від землі, підняв його над собою і, застогнавши, не просто кинув, а з усієї сили швиргонув униз головою так, що присутні, на мить завмерши, аж гахнули вслід Сіркові, коли Іванець сторчма, як рептух, полетів донизу головою, описавши в повітрі півколо...

Відхаркуючись і приходячи до тями, неквапно натягав на себе підштаники й штани Сірко. Вовтузився, корчачись від болю, Іванець Брюх. Якусь мить мовчав навколишній натовп. Нарешті до поверженого кинувся його джура, а ще за якийсь час, очунявши, Іванець почав зводитися.

Сірко, плюнувши, розсміявся і направився до куреня, підбираючи по путі в одну руку кунтуша, а другою тримаючи штани і підштаники, під сміх і регіт товпища. Ні, зганьбленим він себе не відчував. Навпаки — тішився, що і цього разу йому поталанило вистояти в змазі і захистити свою честь перед побратимством-черкасами і старшинами...

Переодягнувшись у курені та придивившись до порваних ширіньок, він упевнився, що вони дійсно були навмисне підрізані і трималися на кількох пасемках. Джура Гук аж ахнув, коли Сірко показав йому ушкоджені ширіньки.

— Неси до тлумища і покажи товариству! — наказав він Гукові, відчувши, що лице його наливається кров'ю, а серце стугонить в грудях. Довго довелося йому ходити із кутка в куток, стримуючи гнів. Нуртувало і козацтво в дворищі, розглядаючи оті порізи на Сіркових ширіньках. Явний злочин виклицав обур навіть у прибічників Іванця. Та на суд гонору-честі і захисту гідності, як сподівалося козацтво і старшини, Сірко Брюха не викликав, пощадивши його.

Вчинок цей, замість зганьбити Сірка, підняв його в очах товариства, а Брюха огидив навіть серед кошових старшин. Ворохобня піднялася в січовищі, і побитому Брюхові довелося її гасити кадубцем оковитої, викоченої на дворище, що вгамувало трохи обур, хоч і не змінило думки товариства про Брюха.

Джмелино гув січовий майдан, перемиваючи кістки і Сіркові, і Брюхові. Веселилося, гуляло козацтво, справляючи поминки і жалоби по убієнних та святкуючи святу неділю. Пив і Сірко зі старшинами, навмисне зневажливо не згадавши про скоєне, виборений ним заклад, поминаючи вбитих та віншуючи їх. Не появлявся на люди скалічений Іванець Брюх. Павло Гомон, дізнавшись про злочин, звільнив його від рангу обозного.

Вдень вийшло сонце, закапало зі стріх, появились і стали рости рядками, мов прикраси, бурульки на стріхах, козаки повиносили з куренів привезених з війни недужих, закутаних у вовчуги.

Сидячи в застіллі, Сірко тішився, що лишився живий по всіх бойовищах, та розглядав невпоміт мозолі на долонях від шаблюки і списа і мов бачив і оті бої, і смерть побратимів.

А під вечір, як тільки він повернувся до свого тимчасового пригородка, на ще веселу і галасливу Січ прибула врешті і вивідна Сіркова сотня на чолі із сотником Гнатом Турлюном, яка перебувала за його наказом у Переяславі і для бачення прийому бояр гетьманом, і для інших повідомлень. Сірко нетерпляче чекав Турлюна, поки той обідав та перевдягався, так ніби відомості від нього могли повернути йому спокій і вселити якісь нові надії...

Він не йняв віри сотникові, коли той оповів, що роковане сталося, що підданство вже скоєне, що гетьман і окремі старшини дали присягу через бояр цареві на вірність і послушенство...

Перервала довгу розмову обох поява Сіркового брата Максима, що відпроваджував коней і людей у великолузькі села і мав бути тепер вдома при батьках.

— Ти тут? Щось сталося, брате? — зауважив Сірко блідість на лиці Максима.— Чому мовчиш? Щось сталося, питаю?! — повторив грізніше.

— Настку татари в ясир забрали ще в осінь,— ледь вимовив той і заридав, не стримавшись.— Разом із худобою.

— Що ти плетеш? Як то її в ясир могли забрати? — не йняв віри почутому Сірко.

— Ще в осінь, із толоки, як була на пасовиську коло череди взамін за хворого тата,— ледь вимовляв Максим у плачі.— Дядько Корній, війт, також геть слабі тепер.

— Чому ж досі мене ніхто не попередив? — відчув Сірко, як завмерло серце в грудях і не стало чим дихати. Підступи Брюха, поведінка старшини в Коші, оповіді Гната і Максимова новина аж дух йому забили.— Чого ж ти раніше мені не повідомив? — перепитав він.

— Я і Нестор лише нині ранком добралися додому, а там отаке горе! В селах ми чули від людей, що татари якось забрали капулівську череду і пастухів, але хто міг допустити, що між тими пастухами була і наша Настка?

— Як же ушкали аж туди добралися? — заходив Сірко по тісному пригородку.— Чому ж Січ нічого не відає? — стискав п'ястуки в погрозі.

— Січ відає! Як то не відає?! Приховали від нас, мабуть!

— Як то приховали?! Чому ж не попередили з бекетів, чому не гналися? Чи чатових не було? Чому не звільнили усім поспольством?! — уже кричав у чорному гніві і розпачі Сірко на Максима.— Зрештою, чому досі не викупили їх?!

— Бекетчики не бачили, бо був туман. Худобу ушкали захопили ранком, а люди довідалися про це лише пізно ввечері, як не дочекалися череди із пасовиська. Погналися і аж на Рогачик дійшли по сліду, а за переправу хто ж піде? Старі та малі? Татари,— шморгнув носом Максим,— ще за дня спокійно переправилися через русло і були вже бозна-де в степу. А посильних-викупців посилали, кажуть, вже двічі підряд, то вони вернулися обойно аж по двох місяцях ні з чим.

— Ми вернемо і її, і інших — чи викупом, чи походом, тільки б дізнатися, де вони та що з Насткою,— знову заходив у роздумі Сірко.

Горе пекельне, лихо несказанне, мов брила, упали на нього, на джуру Лавра Гука, на сотника Гната Турлюна та на Максима — його звідняка і Настчиного рідного брата. Якусь мить Сірко задихався від шаленства, зводив у небо очі, що палали прокляттями, мукою та благанням.

Вже пішли спати і Гнат Турлюн в печалі від почутого, бо потай любив Настку, і смертельно вбитий горем Лаврін Гук, і Максим Прихідько, а Сірко, метаючись, мов звір у клітці, все міряв кроками тісний пригородок, смалячи люльку за люлькою, ніби не знаходив собі місця не лише в курені, а й у всьому світі...

Біля куреня ще доспівували козаки свіжу думу про лицаря Нечая, що додавала журби та смутку своєю тужливістю:

Сірко аж щулився від жалоби й смути, аж ридав душею в горі. Перед очима стояли то покошені під Стіною й Красним козаки, то люба Настка з чарівними ямками на рум'яних щоках і ясинцями у великих, веселих очах. Оті очі молільно просили його вирятування і допомоги, волаючи і стинаючись...

Особисте горе обривалося уявною сурмою та накрами над ще болючішою подією, отією наспіх підготовленою Переяславською радою із ровтою-виправою козаків, купками міщан-рукомесників і посполитих, на якій, не домігшись одностайної згоди, гетьман викрикнув: «Крім царського високорукого пристанища, кращого притулку ми не знайдемо тепер!.. А тим, хто з нами не згодний, вільна дорога у світи — чи до татар та агарян, чи до католикосів, чи й ще де!..» Вигукнув і поцілував грамоту, в якій Виговський вичитав, що цар буде допомагати народові «малоросійському» (уже не українському!) «боротися за віру православну і вітчизну»...

Сірко ніби на власні очі бачив усе, про що докладно почув від Гната Турлюна: як протоієрей Переяславський Григорій, об'являючи присягу гетьмана в білокам'яному соборі, просив молільно московських посланців присягнути за царя на вірність Україні, на збереження її віковічних сподіванок, звичаїв, прав та вольностей, як посли не лише обурливо відмовилися давати клятву, а й почали брутально, погрозливо та непристойно обзивати протоієрея крамольником, бо подібна клятва — смертельна образа високої особи і порушення усталеного звичаю царського як помазаника божого!..

Хмельницький аж тепер нарешті зрозумів, що напів-вивівши свою людність із вогню, він кинув її у полум'я, від чого його схопив серцевий удар і він мусів вийти із церкви, залишивши ганебний обряд доброхітного приєднання трактувати уповноваженим — Павлові Тетері та Григору Сахновичу. Присяга «на вічну вірність цареві» все ж відбулася. Як запевняє Турлюн, надії покладалися на Бога і час.

У безсиллі зітхав, скреготав зубами, лаявся і плювався Сірко, бо знову й знову перед очима зводилася рідна йому, як власні діти, Настка, а поряд із нею — обдурений гетьман. І дивився він то на Настчині привид ні, то на Богданові уявні стинання, як на свої, і то підіймав їх обох до неба, то опускав на грішну землю та сварив так, як лише вмів: сестрі дорікав, що не зуміла втекти від ушкалів-людоловів, отак добре вершникуючи, а гетьманові — що підвів свій рідний люд.

«Збільшиться тепер перекинчиків уже і в четвертий бік, найманців, шпигів, наїде товмачів, набреде утриманців-цькувальників, і як Богдан сам не потопче оту ганебу-присягу негайно, то його таки умертвлять, щоб від його імені ніхто вже не міг її потоптати. Його об'являть своїм, навіки пам'ятним, а сотні й тисячі — зрадцями і святотатцями його світлих діянь»,— згадалося сказане Брюхом.

І тоді у вухах продзвеніла записана Турлюном артикульна квестія «Домови»: «Судитися козаки будуть по своєму покону, реєстр війська — шістдесят тисяч, тільки на своєму утримку і кошті, в містах України-Малорусії і Слобідських земель урядники мають бути лише козацькі; староства Чигиринське, Мліївське, Гадяцьке, Медведівське і Кам'янське, яке Сірко нещодавно започав, лишаються навічно при гетьмановій булаві, як рангові володіння; по кончині Хмельницького гетьман обиратиметься вільними голосами поспольства, але з дозволу царя і з його потвердженням вибору... На писарів-скрибів, суддів та на всякого полковника і осавулу надаватиметься по млинові для харчу...»

Не було в «Домові» і натяку на плебісцитність, на стан поспольства міського-ратушного і сільського-волосного, як не було згадано і про межі з Московією в отих Слобідських землях, що сягали своїм заселенням викітцями та осадцями Ко-Лугів, Полісся Дебрянського, Орельщини, Курщини, Вороніжчини, Покум'я та аж Підкум'я.

Розторопним проявив себе у Гетьманщині Гнат Турлюн, довідався навіть, що благочинний Симеон Полоцький, «бардзо в науцях іскусний», чемно заперечив цареві зроблений тим запис: «Украйна-Малорусія повернута притулково в лоно Велікоя Русії на її живот»,— каламбурно зазначивши: «Як можна, високий володарю, повернути Русії те, що ніколи їй не належало, а ще вживати двоозначне слово „живот“?!» Цар не посоромився дати зрозуміти Полоцькому: «То ми з тобою, дидаскале мій, достеменно знаємо, а поспольство і духовенство та отроки і наступники наші знатимуть лише те, що ми їм підкажемо знати, і тільки так, як ми підкажемо!..»

Багато чого привіз Турлюн із волості, не приховав і того, що «ні Богун, ні Федоренко, ні Глух, ні Кравченко, ні інші чільники на волості отих квестійних артикулів Богданової присяги не визнають і самочинно готуються до війни з ляхами чи, при потребі, і з москалями...»

Стояла нещасна Настка чорним лихом в його тямку, стояв і гетьман, як у каглі на жаринні; і сам він там борсався, м'яв руку в руці, протирав лоба, скріб виголений гамалик і не міг навіть зусиллям волі себе заспокоїти. Ще й ще пригадував сказане Турлюном і доходив висновку, що ні волость в Гетьманщині, ні січове низове поспольство, ні Слобожанщина нічого достеменно не відають ні про домову гетьмана, ні про зміст листа кошового Гомона, написаного Дем'янцем Барабашем, звичайно ж, при Брюхові. І ота гра старшин на дві дудки змушувала його, підтятого ще й подією з Насткою та гетьманським вчинком, відмежуватися хоч натимчас від Січі, перебратися або в Капулівку, або ще деінде.

Особливо обурював Сірка добутий Турлюном за таляри і дослівно переписаний лист січової старшини: «Задум Ваш бути купно з усім людом українським, по обох боках Дніпра мешкаючим, із усім слобідським і інших закутків нашим людом і удатися під протекцію пресвітлого монарха всерусійського — за слушний визнаємо і даємо нашу войськову раду, аби-сьте тої справи покамісто не лишали і оную вершили, яко найлепший ужиток отчині нашій українській, а нам, Війську низовому, середньому і верхньому, окрему незалежу по козацькому покону омовили. А ще будьте пильні та примітливі, аби ляхи, довідавшись про тоє, не учинили Вам своїми пильнованнями і плутнями ніяких перепон, завад чи перешкодства...»

«Отак, значить, говорили зі мною про гетьмана одне, а писали йому зовсім інше,— схилив на руки голову Сірко.— З чого у них отут, на вольності, ота двуликість? — питав себе, марудячись.— Як можна ховати таке від усіх козаків-черкас?.. Бояться долі Худолія, Гладкого і Лютая?! Чи втратили зовсім лицарську цноту і сумління?! І одне, і друге! — відповідав собі.— І король та Радзивілл, і господарі та хан, і зверхники інших земель, і сам світлий Поріг Високої Порти віри не ймуть отому доброхітному приєднанню, та на всі голоси зусібіч обіцяють гетьманові золоті гори, і радять небарно порвати домову з царем як смертельну...— звучав Турлюнів голос.— Філон Джалалій зник, кажуть, як у воду канув, після сварки з гетьманом, а Савченкові, яко послові гетьмановому, хан морду розквасив, упавши в шалену падучку...»

Було далеко за північ уже, а Сірко все не міг склепити повік. Лежав горізнач, повертався на боки, подумки блукав то з гетьманом, то з Насткою. Осуджуючи гетьмана, ловив себе на тому, що винив і себе та своїх однодумців, бо закрадався до нього сумнів, що, може, дійсно правий Богдан, а решта чогось не розуміють, не в змозі дійти, коли оті недоброзичливі сусідні високі двори отак сполохалися приєднання і згодні золоті гори обіцяти за розрив з царем та боярами. «А таки, може, помиляюся я? Отож треба відірватися від усього, переждати і зорієнтуватися та зайнятися Насткою...» — нарешті заснув він із тим.

Наступного дня Сірко з погрозою домігся від кошового Гомона та писаря Барабаша оголошення сіромству квестійних артикулів гетьманових домови та присяги. Зібрали Великий збір кошового і «паланкового» козацтва, на якому зачитали гетьманове сповіщення. Та «ужондова» звістка, як постріл тривожної сальви, вдарила по всьому козацькому поспольству, по окольних великолужцях, відгукнувшись луною, як від вибуху бомбарди, серед рангових та магістратсько-ратушних, монастирських, церковних та різноманітних підсусідкових верств української людності... Підсилювало її і «Послання митрополита Сильвестра до козаків-січовиків, донців, рольників та міщан».

Позавчорашні Сіркові сумніви розсипалися і здиміли у бурхливому обурі січової маси. Зате запам'яталося виголошене на зборі Гомоном і Барабашем:

— Доброхітне приєднання,— міркував перший,— як бачите, з нахилом тільки в бік привласнення наших земель і люду будь-яким коштом і облудством є захланством, а не проявом вільної християнської доброхіткості! Воно — казусний траф, що повторює отаке ж безперестанне привласнення інших людностей в передніші часи царями і боярами, і нічого більше! Наше поспольство лише кривдно ним уражене, але не переможене!..

— ...Користаючись із обезлюдненості наших волостей та із того, що велике число люду скалічено війною, що ми опинились у безвиході і нужді разом із осадцями та викітцями, вони жалують нам живот тих же пахолків і наймитів, яко уже привласненому передувально різнолюду!..— високоштильно підтримав Гомона скриб Коша Барабаш.— Не бути по-їхньому!.. Московія не правова держава, вона — пашалик! Деспотна!..

Найбільш обурено лементували, горланили і галасували на зборі оті в різні часи збіглі козаки, що на своїй шкурі пізнали і бояр, і царя-батюшку. Їх не страшили навіть погрози січової старшини.

— Збіжимо на Дон, у Крим! Підемо до ногаїв і черкесів! Віддамо Січ під хана й султана! — погрожували кошовому, аж той мусів закрити збір для «поміркувань і вияснень становиська насправдішнього...»

— Ваш гутір в загадках, і не втнеш вас, окаянних!

— Мовчіть краще, не балагурте, галасайки й відступці та ломослови!

— До дзябла кошового!

— Туди ж писаря-скриба!

— Підступці ви, а не старшини!

— Бий у накри і тулумбаси! — погрожували, довго не розходячись із радного майдану...

Обмірковуючи ввечері події дня, Сірко то тішився, то впадав у відчай, дишперуючись непосильно тяжким, аж чорним болем поспольства, що накочувався, навалювався на нього, мов химери й привиди. Бачив перед собою то шмаття синього, сірого і чорного неба, то обрізок-уривок арканної петлі, що затягувалася на дебелій шиї в ката Лаща під запаленими зусібіч Кумейками, то взяття Кодака зі славним наставником Сулимою та катування і страти старшин у Варшаві. Услід проносилися клекоти і гримотіння двобійних вирів під Мошнами чи в Хирівці, у Дюнкерку чи Азові — із грізними бастіонами і замковими вежами. Згадався йому і лисий, з кривавими очима, вороний з підпалинами на ногах і в пахвинах кінь Шайтан, його роздертий вудилами рот і вивалений буряковий язик — уже під Білою Церквою... Було та було всього в його споминах...

Чорно-криваве, кривдне і болюче заступалося іншим: рідним, затишним, по-своєму втішним. Спичкуваті стовбури та султани, волоття очеретів і оситняків навкіл Січі чи розбуяні чагарі і зарості пахучо-п'янких маків та камелій в Азаці змінювалися падінням довжелезних драбин, відкинутих від вежової стіни під фортецею, із мурашинами чіпких козацьких тіл, що падали з драбинами у підмурний рів із осмерділою водою, а між ними — постать Корнія Метелиці із масивною золотою сергою у вусі, і тиха смерть його джури Остапа Товкача, та довга дорога в станицю Зимовейську через Новочеркаськ із Іваном Разею.

Образ Івана і його батька Тимоша, гостинної Горпини, дочки Ганки і вихованки Діляри, чи незлобиві сварки доброго сотника Шуліки та похід із писарем-скрибом Семирозумом у Трахтемирів, стосунки із отцем Данилом Тукальським-Нелюбовичем оживали перед його зором, хоч був уже тим не радий... Дивним щастям і нещастям людей є дар спогадів. Він і остуджує буйну радість, і стишує болі від кривдних злодіянь.

З отого тучового марева вимальовувались грізні постаті Варлама Ремеза, Никодима Довбні, Кості Колішні, Галона Гонивітра та Фрола Штокала — бомбардирів у баталіях під далеким Дюнкерком, потім раптово ставало перед очима запашне татарське зілля, чебрець, будяки під горосхилом, жовтоцвіти в байраках і жихунці-чистотіли у прилісках, луни-обомовні-покоти у лісі по путі від митрополита Петра Могили з Києва чи обілене лелече гніздо на осамоченій вербі в степу та тихі, заспівані жайворами передобіддя рідного неба над ним...

Сірко жив спогадами, і його пам'ять, що фіксувала все пережите і почуте із вуст людських, була воднораз і його перевагою, і нещастям. На кожному шляху своєї козацької батьківщини, в побоїщах і по них він бачив руїни чи напівзруйновані мури минулого, печища та могили, вчинені догони за ясиром та людоловами. Але неподоланим був край, непереможеним! Не могло бути тоді й мови про якесь приєднання ні до Польщі, ні до Московії, ні до Туреччини чи Ханства...

А гетьман Богдан?.. Досить освічений, із довголітнім практичним досвідом, невже він не розумів, що Україну спіткає те саме, що й басків у Кантабрійських горах Піренеїв, валонів, інших різнолюдів Фландрії, які обстоювали вони, беручи участь у Тридцятилітній війні? Адже Фландрія, відірвавшись за допомогою козаків від іспанської шибенично-вогневої інквізиції, потрапила в кліщі французького абсолютизму і все через оте легковажне «а може».

Не міг не знати гетьман, що московське самодержавне тирано-деспотичне царство, як рідко яке на землі, володіє прийомами цинізму та підступності, як і ресурсо-людськими можливостями, особливо тепер, після розвалу й падіння в результаті царських інтриг сибірського Кучумового ханства. Ідучи в бій, він незмінно думав, як розбити ворога, вберігши в себе і супутців, а йдучи назад по бойовищу, мріяв про те, як житиме сам і його рідний люд, позбувшись неволі. Йому, що ризикував життям, і в голову не приходило, що він віддасть колись свій люд у кабалу — та ще й набагато тяжчу, аніж ота ляська!..

Біла Церква, Махнівка, Старокостянтинів, Збараж, Жванець, Зборів, Львів, Пилявці, Сучава, Ясси, Рашків — стали і престижною похвальбою, і кривдою на язиці кожного козака, духовнмка, рукомесника чи дольника-поселянина.

Як вони йшли, як билися, оті Кривоноси, Вешняки, Кричевські, Нечаї, Голоти, Чорноти, Товпиги, Гладкі, Мозирі, Морозенки, Небаби, Махновські, Громики, Гаркуші, Джалалії та й давніші — Байди, Шаули, Підкови, Наливайки, Кішки, Косинські, Трясшій, Сулими, Павлюки, Скидани, Биховці, кінчаючи Тимошем Хмелем,— як самовіддано йшли на смерть, а куди довели люд свій? На чому його зупинили? І куди він, Сірко, довів усіх, кого кликав умирати?!.

Згадав козака Микиту Галагана із розвідної сотні, якого послав на мученицьку смерть, попросивши завести армади ляхів у Мочарну пастку по дну Різаного яру під Корсунем. А чи ж лише його, Микиту, послав він за десятки літ на видиму смерть заради перемоги над супостатами? Гай-гай, скільки їх було таких! Ішли, бач, і вмирали. А де вона, ота перемога?!. Один пшик лишився від неї та він, Сірко, щоб бачити його і гризти ним своє сумління, бувши в'язнем власної совісті і обов'язку...

Знову ходив допізна, питаючи в козачого гулу за застінком: «Що ж буде? Чим ми кінчимо? Що і як мусимо робити тепер?!.»

Відповіді, як на нещастя, не було.