Між орлами і півмісяцем

22.

Як на крилах, неслися із Острогозька Сірко із Гуком в Артемівку, мов ожив отаман, побачивши перед собою перспективу і запалившись новими сподіваннями: можливою віддачею синів у науку до Собеського і хоч якоюсь допомогою побратимові Богунові у його скруті під Вінницею. Так-так, він знову буде при якомусь ділі, щось корисне робитиме і якось слугуватиме і власній родині, і рідному людові, якщо Богун з ним погодиться.

Чимало дала Сіркові поїздка по отих залогах та полках і в Гетьманщині, і в Слобожанщині, але не менше істин і Дзиковські відкрили йому та черниця Олена з Арзамаса. Адже Побачив свою нещасну ріднизну і в гараздах чималих, і в горі та судомах, в сльозах та клопотах, почув її смертні зойки та стинання і від орди та нагаїв, і від ляхів та боярських пройдисвітів...

Неслися, як на крилах, вершники в Артемівку, а вдома, як на замову, Сірка обрадувала несподіванка: чекав його пересланий із Коша січовиками лист від Собеського. Повторювалося в ньому, що пан Ян чує себе «великим боржником у герцера Івана і, гратулюючи свою повагу та пошану до його мосці, уклінно нагадує про запросини до себе у Варшаву, як і його воєвудських дзєток: синів чи й цуречек». До листа цього разу була прикладена і королівська перепустка «на шість осіб зі служками кожний», з якою можна їхати «вільно і недоторканно через усі застави-строжниці, шлабани, постої, ратушні і гмінні уряди всіх воєводств Жечі Посполитої...»

І, на радість Сіркові, оцим листом питання віддачі синів Собеському вирішилося остаточно. Правда, до нього тут же додалися морочні шість, то пак, із джурами дванадцять осіб, які можуть разом із ним вільно поїхати до Польщі. Поморочившись над тим, він вирішив для себе, що те питання кінцево уладнає вже у Вінниці з Богуном.

Отож, зганявши Велесом у Зміїв, Валки і Вільшани за доброхітцями, Сірко послав Лавра Гука знову по тих сотнях, полках та паланках, де вони гостили взимі, з проханням прислати якомога швидше в Артемівку охочекомонців у поміч Богунові. Старався для нього і мереф'янський сотник-війт Данько Гунда, дивуючи своєю запобігливістю.

Як людина дійова і вправна, Сірко досить швидко упорався з прийшлими охочекомонцями, формуючи їх у сотні. Скоро їх зібралося вже понад полк, і людям та коням стало важко давати раду. Спасінням були молоді трави по Мжі і пожертви війтівств. Джура Лавро Гук, що вернувся за тиждень із об'їздів, запевнив Сірка, що по путі їх чекатимуть ще кілька сотень.

В день виступу із Мерефи Сірко направив Гната Турлюна як отамана із кількома сотнями в Миргород, а сам з рештою пішов алюром на Полтаву з тим, щоб підібрати попутців, всьому козацькому рушенню злитися десь на Благовіщення під ржищівською переправою на Правобіччі.

Тішило Сірка й захоплення синів, які їхали вершниками: старший на батьковому Шайтанові, а менший — на домашньому Змієві. А все ж найбільше потішився, коли його наказний отаман привів під Ржищів, крім мереф'янських, ще близько трьохсот доброхітців і дав йому від гетьмана листа, полкові регалії і гроші «у відшкодування особистих витрат на утримок війська в подальшому», сповістивши про поновлення його у становиську «полковника безпомісного». Ніби марницею була увага гетьманова, а вислухавши його листа, був і розчулений, і вдоволений благословенням «на нові, кінцеві битви!..». То вже потім, як наближався до Вінниці, поряд із втіхою від гетьманових благословінь душу його все частіше хробачками свердлили докори сумління. Бо таки були вони, підстави для сумнівів і під Берестечком, і під Замостим, і під Збаражем та Зборовим. А так, у написі хансько-польської домови тоді не була внесена згода круля на свавільне пограбування України, про яку і гетьман достеменно знав, а робив вигляд, що не знає. Хіба не зумисне чинилося ним те? А чим пояснить він, гетьман Хмельницький, свій лист до короля в найкритичнішу для його війська хвилину: «Ми благородні лицарі і звільнимо вас без жодних умов, потримайтесь ще хоч добу, поки трохи вгомониться ворохобне козацтво...» Просто сумнів брав Сірка, що те чинив гетьман Хмельницький, хоч і знав його достеменно. Здавалось, мав би робити все аж он як можливе тоді, щоб король не вистояв і здався на милість козаків-переможців.

«Ні, таки по заслузі проклинають Богдана кобзарі в думах, а коло нього і мене та іних, і правдиво судить його і мене Олена, грозячи прокляттями нащадків...»

Полк — і не полк уже, а майже три, бо ж поповнилися його лави по путі ще кількома сотнями,— близячись до місця призначення, виглядав уже неабиякою силою. При огляді його погнутої шнуровиці Сіркові псувало настрій те, що в самому її хвості плентався в бідці-двоколці брат Лавріна Капусти Карпо, що правував ніби напостійно до регіменту Богуна, везучи тому заодно і утримний кошт при військовій оказії.

«Може, гетьман і оці сотні таємно допомагав мені зібрати? — майнув здогад.— Чи Клим і Марко Стасенки живі, а чутки про їхню смерть — облуда? Не міг же все оте розузнати про мене сам Лаврін Капуста чи брат його? Тоді хто ж? Пушкар?..»

Марно намагатися передати Богунові радощі, а Сіркові втіхи при їхній зустрічі в Кальнику. Чоломкалися, тисли і обнімали один другого, оглядаючи, як хлопчиська, навіть пробували борюкатися на радощах.

— Хорий ти, чи що, брате? — звернув увагу Сірко на блідість Богуна, висушеність, і землянистість, та навіть якусь притусклість в очах.

— Щоб аж так, то ніби й ні, але... ніяк не оклигаю по отому отруєнні взимі,— не хотів Богун говорити про себе.

— Даруй, брате, що надокучаю,— оглянув Сірко ще раз Богуна,— але ж ті отруєння, як начувся, сталися воднораз і в полковника Степана Подобайла, і в митрополита та архімандрита, і в самого гетьмана, та ще ось і в тебе...

— Кажуть, риба в Дніпрі чимось заразилася,— явно не хотів Богун спинятися на тому.

— Хай і так, то хто ж її не вживає в Гетьманщині? І чому вона припала чільникам, а не комусь із рядовичів? — турбувала Сірка та оказія.— Може, дійство те ляське або московитське, як чував у розмовах про гетьмана?

— Що ляське, то хто зна, а що московитське, то Бутурлін же також отруївся, вживши риби. Сам дідько того не второпає, отож берегтися нам не завадить. Зайдемо в мій монастирський регімент, який по божому охороненню уцілів, бо ж бачиш: все попалене і потрощене в руїну,— повів він дорогого гостя двором, потисши по путі йому руку так, що той аж стерпіти не зміг.

— Вірю, вірю, що маєш ще ти, брате, силу нівроку,— вихопив Сірко свою руку, мов із лещат.

Всівшись у канцелярії наказного, знайомилися зі становищем в Гетьманщині, в Слобожанщині, в Січі та Великолужчині, вертаючись до помеж-кресів і там, і в Поділлі, та на Волині. Господар не мав чим особливо пригостити Сірка з дороги і почував себе незручно і аж ніяково, та гість, зрозумівши те, виручив побратима, наказавши джурі принести тобівку, яку Лавро Гук віз недоторканно, як гостинець.

— Живемо рибою, а мешкаємо по ярах і лісках чи в бурдюгах і руївнищах,— неспіхом говорив Богун.— Регімент передислокував у Вінницю, та все належно не переберемося туди. Думаю, тобі краще буде розмістити своїх доброхітців у Байраківці, Ярові, Липовці чи й у Ладижині та Гайсині, як відпочинуть. Там вони підсилили б залоги сусідні і від злого ока були б сховані, а головне, паші там для коней більше, бо ми тут все випасли,— мов радився господар.

Два давні побратими, користуючись із спокою на пресах, пом'янули добрим словом полеглих і згадали багато чого за полудником, не поминули й давноминулих подій, спільних походів і кривавих сутичок із ляхами, зокрема й у Підзамчому, на берегах Мурафи та її плеса, поминально змовкнувши на честь тих, хто ліг там на вічний спочинок.

Невеселою була їхня мова, бо згадали спалення Красного і Ямполя, де з Данилом Нечаем у смертельному пеклі бою була і його дружина, хмельниківна Олена, що зустріла разом із шістьма тисячами козаків і свою смерть від шляхтича-сотника Байбузи, де прославили себе полковник Гречка і сотник Тарас Завіса зі своєю красунею дружиною Мар'яною та особливо Олена Завистна, яка спалила і себе, і ворогів у Буській фортеці, що так довго стояла несхитно перед тридцятитисячними бранденбурзькими найманцями-ландскнехтами на чолі з Чернецьким, Ланцкоронським та іншими.

Думали-гадали, передбачували, як жити в майбутньому, чого ждати від шляхти тепер, як вести себе в отій неспинній смертельній баталії з Польщею і Литвою та як реагувати на гетьманову домову в Переяславі, яка, на думку обох, давала «підмогу на нині, а рахубу — тільки при козацькій силі! — у самоврядувальнім завтра...»

— Дивно, що і Бутурлін, і Трубецькой, і Шереметев, і Волконський та інші царські чільці,— згадав Богун,— вимагали від гетьмана, щоб Філон Гаркуша відійшов із Пінщини в Смоленщину, і це, як розумієш, тоді, коли він своїми розпорошеними рухливими козацькими залогами не лише утримує нашу фронтову лінію, висячи, мов обух, над литовським гетьманом Павлом-Яном Сапегою, а й тримає його в небезпеці на користь царських потуг у Смоленщині.

— Сапега — то не Радзивілл а ті вимоги дійсно дивні. Хіба зі смертю Радзивілла Литва не ослабла? — думав Сірко над сказаним.

— Зі згином Конецпольського для нас, бач, не наступив кінець польський, а лише почався з ними кінцевий бік,— каламбурив Богун.— Ти побував на кресах Слобожанщини, то начувся і набачився, хто і що вони, оті московити?

— Якщо направду, то начувся досить, а второпав не так і багато, брате,— по роздумі відповів Сірко.— Поспольство оброчне і чорнопашне набагато убогіше за наше. Дуже багато люду їхнього звірино ненавидить царя, бояр, воєвод, всяких думних і навіть духовних та чернечих п'явок. Про оті самоврядні Казанське, Астраханське, Зюнгарське, Калмицьке, Башкирське ханства, як і про козаків усіх, від донських до яїцьких, то й говорити нічого. Тримаються вони лише на перекинчиках, що щедротно оплачуються царем за кошт простолюдинів,— примовк Сірко, згадавши черницю Олену.— Духовенство при Никоні в розколі непримиримому. Для московських чільців своїм є усякий, хто покорився, віддав їм у службу і себе, і все своє та прийняв все їхнє повністю, і чужий, або й ворог, коли не кориться і не визнає та не приймає їхнього за своє, не молиться цареві-батюшці та його посіпакам, не несе себе в жертву державі, що належить цареві як особиста власність.

— На чому ж те царство тримається і як тримає загарбаних? — дивувався Богун.— Сила ж яка!

— На визискові безрозмірному, гадаю, на підступності суцільній, на розпорошеності усіх підлеглих, на єдинокулачному самодержстві не обраного, а Богом даного престольника, на темноті людинів,— неждано й для себе уяснив Сірко московитів.

— Як же нам перед тим вистояти, коли у нас і чужий — свій, коли він людяний, добрий, дружній, і свій-чужий, якщо він недобрий та нелюдяний? А до всього наш люд тугодумний та ще й запопадливий у праці.

— Чого не знаю, того не скажу, але, як зрозумів, і в Московщині, і в отих її самоврядствах невдоволення дійшло до краю і на те лише надія...

В обговоренні становища на кресах дійшли врешті і до важливої для обох поїздки Сірка із синами у Варшаву. Богун, роздивившись перепустку-абсенцію, повідомив співрозмовника, що пан Ян Собеський уже є воєводою по смерті батька, а лист його, мабуть, щирий і не ховає в собі якоїсь підступності. Не було мови вже про те, їхати чи не їхати, бо, окрім щастя для синів, Сірко побачив і нагоду вивідати редути і потуги ляхів на кресі, їхні розташування і скупчення, а головне — переконати пана воєводу, що про підлеглість Гетьманщини не може бути й мови, а для спокою і миру ляхи мусять вивільнити всіх русинів із-під Польщі та Литви, що дасть можність Україні стати дружньою до обох буферною державою, порвати самоврядувальну підданість Москві і лишитися, врешті, самодійною сусідою всім сусідам... Собеський має зрозуміти, що іншого путі ні в Польщі та Литви, ні в України немає і не буде...

Цілих два тижні по отих розмовах пролетіли для Сірка непомітно у клопотах і формуваннях козацтва, у тимчасових перерозташуваннях сотень, у заведених Богуном вправах і щоденних передсвітанкових рухавках. Сірко з першого ж виїзду у сотні і залоги зрозумів, що Богун був дійсним, справжнім господарем і наказним гетьманом-полководцем тут, як ніхто із отих, що він відвідав узимі. А ще чимось був подібний до покійного наставці Сулими: невтомний, ретельний, пильний і кукібливо-дбалий. Трофейної зброї у Богунових пакгаузах-паківнях було досить для цілого десятка додаткових полків. Коней випасалося на Гірському Тікичі цілі табуни, діяла, як заведена, фуражна сотня, а найпаче тепер, як Карпо Капуста привіз наказному гетьманів кошт.

В природі якраз розбуювалася благодатна пора літа. Зелені шати згустішали і вкрили розмаїтим барвом все суще. Давно відцвіли жерделі-абрикоси, терни, груші, горішина, у стрілки почало входити всіляке збіжжя по волостях на радість сполеченству і козакам. Потеплішали ночі, а ліси, сади і чагарі наповнилися пташиною метушнею і співом, сюрчанням коників, близячи пору, коли зоря із зорею сходяться, скидає свої яскраво-ніжні прикраси, мов намиста, шипшина-свербиус. Прилинні вітерці-легати, разом з метеликами в барві, плавали, мов шовки, над пахучо-духмяною землею, і сонце в обідню пору починало пражити світ, попереджуючи усе живе про прихід жаданого і життєдайного літа...

Одного погожого вечора козаки, сидячи над багаттям, завели після гармидеру, реготу і борюкань тихий задушевний спів. Сірко, який сидів невдалік із Богуном, був особливо вражений, бо співали козаки разом із кобзарем про Сулиму, Трясила, Павлюка і Остряницю:

Пливла, як плач поминальний, дума, аж Сірко спинився в розмові та напружив слух, бо почув її вперше, отак доладно проспівану. Під враженням співу обидва чільці сиділи ще якийсь час мовчазними, віддаючи данину пом'янутим.

— Що не можеш ніяк забути, брате, славних Трясила, Сулиму, Павлюка, Остряницю та Скидана, то хвалю тебе, але і в розпач не впадай, бо всім нам їхня путь спільною долею вислана,— докинув згодом Богун співчутливо, як співаки змовкші.— Дав би Бог і нам умерти такими ж відданими своєму краєві і рідному людові.

— Нужда закони змінює, говорив колись славний гетьман Сулима, то й нам, думаю, треба, щось міняти,— першим порушив мовчанку Сірко, не почувши більше співу в козацькому гурті.— Треба, кажу, щось міняти і виправляти в собі. Хмельницький, чувати, мов крижина на вогні, тане, згнічується, старіє та маліє, між нами кажучи. Як ти дивишся на те?

— Не доросли ми належно до керункових ролей не жертовністю своєю, а державністю,— подумавши, відповів Богун.— Та й труять нас і ляхи, і ординці, і московити, мабуть, і через нашого брата лихваря, і через послів з дарами отими пагубними. Скільки не радив панові Богдану вигнати під три сатани з Чигирина усіляких наглядачів, так ніби й не чує мене. Підказував уже вкотре йому й гетьманські регіменти перенести в Київ, також і слухати не хоче. А пуп наш тільки там! Хворий самолюбством наш гетьман. Недарма Бутурлін стрімголов свого брата у Київ воєводою настановив. А так, Київ, брате, то не Чигирин і не Вінниця, кажу, там наша пуповина і з минулим, і з майбутнім,— знову примовк Богун.

— А що ото мене запевняють, ніби й рад тепер немає старшинських у гетьмана, а домови він з одним писарем компонує, з Ракоцієм та молдавським і волоським господарями, зі свеями щось замишляє? — поцікавився Сірко.

— Не відаю напевно, брате,— вистукав Богун бату з люльки.— Домови потрібні, звичайно,— додав він,— але що з них вийде цього разу — тяжко сказати, як і про те, з ким вони варті, а з ким всує. Старшини в нас тепер: той у ліс, а той по дрова, то навряд чи з того щось у нас до пуття звариться. Павло Часничиха з Дону, а Семен Вергун із Січі, чував, знову пішли з трьома тисячами чорноморців проти орди, то хан так озлився, що Богданових посланців за полоненими у гніві ледь не побив особисто, відпустивши із трьох тисяч ясирників лише чотирьох нещасних. Ото тобі й домова. Ті безголові, підмовлені боярами, всю кашу гетьманові огидили. На Січі в нас, гадаю, мусить бути, брате, тверда і вправна рука при розумній голові. Промишляння і жакування, побратиме, псує люду нашому лице, і тобі треба пам'ятати про те, думаю,— зупинився навмисне Богун.

— Кажуть, що цар хоче, щоб гетьман без його благословення не складав ніяких домов? — перепитав Сірко.

— До того ще не дійшло, але при нашім розбраті та ослабленні може дійти.

— А Січ, по-твоєму, повинна підлягати гетьманові?

— І у війну, і без неї, думаю, неодмінно мусить, бо собою підсилює врядування в Гетьманщині.

— А традиції й звичаї січові, козачі?

— Доки покійний Сагайдачний зв'язував у королівщині Січ, волості, Київ, братства, школи, товариства і цехи, поки ми й були в силі почати вивільнення, а оте: Богдан — своє, Січ — своє, а Косов — своє,— тільки на користь сусідам. В отому «дурний порядок краще розумного безпорядку» — я бачу рацію і основу для нашого вижиття. Ще мушу сказати тобі, брате, що і гетьман, і його свита по Переяславі трохи отверезилися і, коли б не любили так маєтностей, опаніння та оковитої, були б цілком терпимими. А не май, кажуть, хороших бузів, а май друзів, то ото, й думаю, маєш нагоду показати себе Собеському, а через себе і нас належно...

Уже наступного теплого ранку подорожники виїхали в путь. Богун провів побратима аж за застави, до кресів. Путь, яку вибрав Сірко і погодив із Богуном, лежала через Збараж, Зборів, Замостя, Люблін, була знана йому в попередніх козацьких баталіях...

Після прощання з Богуном Сірка і його супровід спинили чолові польських охоронних плацувок, але по чималому виясненні крулева абсенція-перепустка зробила своє, і супутникам лише порадили поміняти маршрут, що про око ті пообіцяли, простуючи таки обраним напрямком. Впала у вічі подорожникам армада драбантних військ і суцільна вбогість визискуваного, забитого, затурканого до краю, до сірості виснаженого русинського хлопства, пограбованого постоями, а також багатство розбещеного, манірного і маніжного панства і жовнірства. Коли русинські поселення кінчалися, жовнірських постоїв поменшало. Зате в панських маєтках і фільварках збиралося посполите рушення, і лише у Варшаві, що здалася Сіркові більшою і гамірнішою від Києва, ні драбантів, ні жовнірства не було видно.

Варшава!.. Аж зітхали подорожні від захоплення нею. Дивом була! Хто її охопить поглядом?! Справжнісіньке тлумне муравище, та й тільки! А тих панів, панків, підпанків, скрибів, служок і служивих, купців, крамарів, перекупок, ткачів, візників, рукомесників, ченців і черниць! А берлинів, ридванів, двоколісок, мажар-котиг, різновидах дрожок, багатоколірно розписаних у диво-світ! А вулиць, провулків, завулків — і чистих та охайних, і брудних та замотлошених,— а харчевень та всіляких запахів! А будівель і навіть смердючих бурдеїв! А ковалів, клепарів-бляхарів та отого клепу! А гостросписних кляшторів і костьолів! А дзвонів, музик та співу в них і не наслухаєшся!.. Змалієш, розгубишся і зникнеш, як голка в сіні!..

Отим гармидером, стуком, гуркотом, руханицею, різношаттям, багатством і вбогістю, снуванням візків Варшава й запам'яталася, найпаче хлопцям Петрові та Романові. Вони були ошелешені містом, в якому мали вишколюватися і жити. Їх проймав острах, що вони тут загубляться, як не раз губилися малими в Мерефі на ярмарці...

Зустріли подорожніх в обійсті пана Собеського так, як козаки й не чекали. Хоч пана воєвода вдома не було, гостей приймав, як родичів, дворецький, пан Лех, коней — конюші, розглядаючи прибульців, мов якесь диво. Той же дворецький розподілив прибульців у апартаментах, розпорядився перенести їхні баули з гардеробою, звелів служницям попрасувати Сірків одяг, повів його у мийню, за ним пішли туди Петро та Роман, а вже потім решта. В їдальні, куди їх запросив по всьому той же пан Лех, були розкішно накриті столи з питвом і наїдками, прислуговували козакам дівчата — послужливі і маломовні та вправні.

По підобідку дворецький запропонував гостям спочити з дороги, а коли ті відмовилися, порадив подивитися сад, альтанки, качелі-гуштавки, водомети чи посидіти у буяках-фотелях у передпокойовій залі. Помешкання пана Собеського були справжнім палацом у два поверхи з двома флігелями-офіцинами, обнесеними камінними мурами з цегляними хідниками, обсадженими козячим листком, кущами смородини, звабним розарієм. Все те, як і сад, було доглянуте, підчищене, підметене. Порядок був навіть у стайні, де тепер стояли в тісноті козацькі нагодовані й напоєні коні. Живи донесхочу в такій благодаті, і про рай не мріючи!..

Сірко, вийшовши в сад із супровідцями, відпустив козаків на розглядини в місто, а сам, приховуючи захоплення, придивлявся до тієї розкоші і поцінював її вартість та величину хлопської праці, покладеної тут. Жаском бралася його душа від тої оцінки. Чув ще втому від довгої їзди, тому всівся в лозове згойдливе крісло в затіні і замарив, мов побачив перед собою і канівську соборну церкву на горі над урвищами, і Павлюка, Скидана, Гримайла, Риндича, Ганджу, а між ними Левка Кошовенка та змальовану ним жахливу страту повстанських привідців отут, у Варшаві, між якими мученицьки вмирав і сотник Чурай... Згадалася відтак і його донька Маруся, нібито помилувана нещодавно гетьманом в Полтаві за отруєння зрадці-козака; згадався і його наставець — гетьман Іван Сулима та сотні інших чільців. Привидівся йому вершником, що з усіх сил втікає від нього з уривком петлі на шиї під Мошнами, а потім у підштаниках під Хирівкою покійний катюга Лащ. При згадці останнього все перервалося, але Сірко і в маренні пошкодував, що не він розправився із тим хижаком за неймовірно великі людські жертви...

Надворі тихо вечоріло, а десь поряд, коло палацу воєводи, чулися шарварок-гармидер, біганина і перемовки, що спонукали Сірка прийти до себе.

«Напевне, пан Ян повернувся»,— здогадався він і, неспіхом звівшись, попрямував із саду в бік подвір'я, де чулася русинська мова. «І тут, в самому серці Польщі, блага і гаразди творять наші русини,— подумав він.— Боже великий, ти від нас відвернувся навіки!..»

— Віват! День добрий, дорогий мій збавителю! Гратулюю! Я жичливо радий бачити тебе нарешті тут і з синами! — загледівши Сірка, розпростер господар руки для обіймів на хідникові...

Віталися, видивлялися один на одного, як на диво. Господар розглядав Сірка близорукими, малими карими очима на широколицьому рум'яному лиці з опущеними донизу солом'яно-русими вусами, хвацько загнутими на кінцях догори.

— Чому стоїмо тут? — схопився Собеський.— Ходімо до палацу! — взяв він обережно гостя під руку.— Я повелів дворецькому, аби синів твоїх поселив окремо, наказав одягти їх у нове вбрання, отож не гнівайся, що вчинив так,— ступав він перевальцем у ногу із Сірком, як з нерозлийводою-товаришем, побратимом чи родаком.

«Невже він щирий? Видно, мало мати щедротність, її треба щедро показати. Уміють бути ляхи і чемними, і уважними, і дружніми,— пронеслося в Сірковій свідомості.— На подив уміють!..»

Сірко мовчки слухав господаря, а той повторювався, що безмежно радий віддячити гостеві, що Сірковим синам буде в нього пишно і досконале, розпитував про здоров'я дружини, цуречек, ойцув і дворакув, цікавився господаркою, пригодами в дорозі, був співчутливим, сердечним, вибачався за незнання русинської мови, хоч і пробував говорити нею...

«Напевне, щирий»,— приходив до висновку Сірко, зворушений приязню, спокійно і коротко відповідаючи Собеському.

Воєвода показався йому тепер навіть вродливим. «Тоді він був мені осоружним»,— згадав Сірко.

— Дякую за пам'ять! Загоїлися рани, лише шрами позоставалися,— відповів пан Ян Сіркові, коли той поцікавився.— Ношу їх, як сором на собі.

Ходили ще якийсь час по дворищу, навідали флігелі-офіцини, в одному з яких мешкав дворецький з родиною, зайшли в стайню до коней, де господар зауважив красу Велеса і Шайтана, і попростували в палац на обід. В їдальні все вже було готове. Довгий оваловий стіл був убрусений єдвабом і обставлений високоспинними стільцями. Поки Сірко з господарем полоскали руки, за стіл сіла воєводиха, пані Марія, обік неї дуже подібна на матір, ясновида, кучерява, білява дочка Ядзя, а далі — аж Сірко не пізнав їх — його сини Петро та Роман, поряд з якими погордливо мовчали воєводичі Томаш і Тадек та якийсь старий і сивовусий дідуган.

Коли до їдальні зайшли господар і Сірко, пані Марія шляхетно підвелася, очарівливо, нахилом пишнокосої голови привітала гостя, а пан Ян почав освідчувати гостя з родиною, називаючи кожного по імені. І донька, і сини при батьковій згадці піднімалися і мовчки кланялися. По тому господар припросив Сірка сісти посередині за столом і сів врешті сам поряд, зскаламбуривши, що він голодний і що господиня навмисне пізно запросила на обід, щоб заощадити їжу.

Яким не був бувалим дотепер Сірко, але за цим столом почував себе ніяково і скуто, особливо боячись за синів, які ще не знали панських застільних звичаїв.

— Ми прості козаки, і я прошу нам вибачити, коли невміло себе поведемо,— звернувся до господарів Сірко, приступивши до питва, бо господар і господиня уже тримали в руках келишки.

— Hex пан Іван не ма занепокоєння,— відповіла пані Марія, мабуть, помітивши стурбованість гостя.— У нас сини ваші,— глянула вона ласкаво на Петра і Романа,— швидко призвичаяться,— плутала вона польську і українську мови.

Випорожнили келишки й взялися обідати. Проходило те якось напружено, мовчки, вимушено, і тільки господиня час від часу потиху озивалася до служок-дівчат, щоб подавали або забирали зі столу. Сірка аж пантеличив той обід різноманітністю й кількістю страв та питв.

— Випили ми, дорогий гостю, райнвейн, може, знаєш, а тепер скуштуємо романеї, а ось ще й алікант фрязький,— підняв знову келишка Собеський.

— Дякую, з приємністю вип'ю, бо знаю смак ще з Фландрії,— принюхувався Сірко до пахучого напою.

— Перепрошую панство,— подала голос господиня, вибачаючись, що більше пити не може.— Пане Іване,— промовила згодом,— ваші супровідці і пахолок уже пообідали,— повідомила вона, ніби прочитавши гостеву думку.

— Ми їх взяли під увагу,— докинув господар услід дружині.

— Дякую і від них панству,— хитнув Сірко головою і почав пити романею ковточками.— Божеський напій,— сказав він, пошкодувавши про себе, що немає якоїсь полинки або зубрівки.— Ми більше вживаємо слив'янку, медівку і просто оковиту.

— Є того в нас досить,— поспішив запевнити господар.

— Ні-ні! Нині з дороги, твоя мосць, я волію випити ще келишок аліканту, та й по всьому,— спинив господаря Сірко, зрозумівши незручність сказаного.

— А я що казала? — обрадувалася пані Марія, що заздалегідь відгадала смак і бажання гостя, давши зрозуміти Сіркові, що господарі перед обідом мали суперечку про напої...

Розійшлися спати після коротких загальних перемов і подяк господарі й гості рано, очевидно зваживши на дорожну втому прибульців. Сірко після купання ліг з особливою приємністю, хоч його, озвичаєного спартанця, і непокоїв запах парфумів у постелі і її розкіш. Не обійшла уваги Сірка і виключна чепурність, охайність і чистота, як і у всьому палаці, в спаленці з відкритим навстіж вікном у сад, з букетом запашних квітів на підвіконні. Призвичаюючись до спокою, співу пташок у саду, Сірко згадав, порівнюючи скромні постелі, і синів, і обох воєводичів, і втішився, що хлопці не будуть виховуватися тут зніженими панянками. Особливо він зрадів уже наступного дня рано, коли господар, ніби ненароком, розбудив і його в постелі.

— Пане Іване! — гукнув він бадьоро і весело, як Сірко вийшов із спаленьки.— Прошу всіх до рухавки й умивання! Прошу, панство! До рухавки! До рухавки! — ожвавлював господар усіх виходити із кімнат.

Рухавка та складалася із бігу на місці і по хідниках саду, із підйому і стоячи, і лежачи тягарів-ваг, із натягування тугих луків і цілення в чуперадла на плацу, в які близькозорий воєвода під сміх присутніх ні разу не влучив, не ображаючись з того. Закінчили ж рухавку виїздом на конях на привіслянські луки. Козаки виділялися своїм одягом, зате Петро і Роман нічим не відрізнялися від Томаша і Тадека. Чарувала всіх яскраво одягнена Ядзя на гінкім лисім Бурані... На прогулянці козаки побачили в Повіслянні жовнірські заложні кошари, що говорило не лише про охорону міста, а й про навмисний її показ господарем...

Вже по сніданку Сіркових синів забрали навчителі «для вишколу» в окремий покій, запевнивши батька русинською мовою, що вони, дидаскали всіляких наук та польської мови, жокеї та рапіристи, вчитимуть хлопакув, як і воєводичів, сумлінно. Сподобалася Сіркові і воєводина карета з двома берлинами, бідаркою і повозом вряд та невелика псарня, якою явно хвалився Собеський, відкладаючи поважну розмову із Сірком про біжучі питання. При повторних оглядинах воєводиного палацу, ніби ненароком, господар цікавився то сим то тим, що торкалося Петра і Романа.

— До чого хлопаки твої мають потяг, знаду-уподобу, замилування-схильності, хисти-здольності? — питав Сірка.

— Хіба, може, до коней, твоя мосць, та ще до читання і писання,— подумавши, якось аж винувато розвів руками гість.— Пишуть трохи по-нашому і по-польському, навіть з уставом, та півуставом, і з в'яззю знайомі. Я на тому геть не розуміюся, але навчителі-дидаскали мене сповіщали неоднораз, то й кажу.

— Бардзо добрих научителів мали,— похвалив Ян Собеський.— Мав розмову-конверсацію з ними нині, то зрозумів. Але мої навчителі не гірші,— запевнив він з осміхом Сірка.— Плутали-сьте в дорозі? — запитав він зненацька в гостя, глянувши Сіркові у вічі і зігнавши з лиця посмішку.

— Та плутали чимало, мосьпане Яне, бо чи навмисне нам хибко вказували посполиті та жовніри блудну дорогу, чи не знали її й самі,— пояснив свої зигзагові мандри сюди Сірко словами, якими вчив і синів та супутників пояснювати дознавацько-розвідні збочення і плутання.— Не вельми прихильно нас зустрічали і проводжали ваші людини в путі, воєводо приязний.

«Дивно, всі на одну і ту ж причину посилаються,— подумав про себе Собеський.— Чи домовилися заздалегідь, а чи й справді так було?» — знав він про рух гостей по польських залогах від вістових.

— Я мислю, чи не поїхати нам на полювання? — поміняв він розмову, завертаючи на хідничок до псарні.

Збиралися недовго. Взяли з собою хлопців, пані Марію в бідарці і всіх Сіркових супровідців. Вдома лишилася лише Ядзя з покоївками та паном Лехом. Планували бути недовго. Псарі поїхали попереду, ледь стримуючи хортів, що зачули полювання. Коли добралися до лісу, і нагоничі, і гудці вже були розставлені по своїх місцях, і полювання почалося небарно. Ряснота всякого звір'я вразила Сірка, але, за наказом господаря, можна було стріляти лише в цапків та кабанів, лишаючи жіночі статі, і Сірко ще раз пересвідчився, що господар із Собеського дбайливий.

Зробили всього два заходи, але невбарі верталися з чималою здобиччю, збуджені, вдоволені, а найпаче — хлопці. Пані Марія також накаталася, правлячи бідаркою, спокушала козаків похвалами, жартома залицялася, особливо до Гната Турлюна та Лавра Гука, навмисне очаровувала всіх увагою, обходами та розмовами, воднораз насміхаючись з «пана воєводи», що він сліпий і через те та із-за своїх жолнежів не бачить її красот. Сірка дивували її каламбури, вміння подобатись і знаходити з кожним спільну мову...

Вернулися в палац із лісу десь в полудень і не зморені, і вдоволені, і не з порожніми руками. А тут уже пеклося, варилося і смажилося, а потім прямо в дворищі пилося і їлося. Скутості поменшало, манірність і церемонії пропали, і застільці чули себе як одна сім'я.

Уміли Собеські приймати гостей, мали до того хист. По ситому обідові, вже в залі, Сірка з синами гостили цукатами з гербаткою чи узваром, а Ядзя та її навчителька грали на клавесині. Дівчина лицем і станом, а найпаче плавною ходою уже змахувала на матір, хоч і була ще дівчиськом. В юній красі, у вабливо-знадній натурній силі, у напіввідкритих пелюстках уст, у рум'янцях палкої жаги на щоках, у бажаннях сподобатися всім, в її манірному маніженні вже вчувалося щось дівочо-вабне.

Сірко, чемно слухаючи гру Ядзі і наглядаючи за своїми синами, одразу ж зрозумів, що за старшого сина Петра йому боятися нічого, а ось за меншого Романка, що в таку ось Ядзю може неодмінно з часом смертельно закохатися, він переживав.

Хоч сини Собеських і його нудьгували, ніхто з них і вигляду не подав, і Сіркові було ясно, що в родині тверда дисципліна, а це його радувало, бо хлопці не будуть розв'язними, як були вдома.

«Направду, тут буде їм незле, навіть розкішно,— подумав він, зустрівшись із поглядом пані Марії.— Хай вчаться і доброго, і злого — воно пригодиться. Доля, чи що, в тому нам кожному?.. А так, мабуть! Нужда й закони змінює!» — зітхнув він і поплескав у долоні дівчині...

Увечері господар повів Сірка до себе в покій, посадив у розкішний фотель, звелів служці принести вин, горіхів і запашного тютюну та відкрити вікна в бік саду. І коли те все: і вино в срібних пугарях, і горіхи на тацях, і тютюн у морській мушлі — стояло на столі, Собеський і собі сів навпроти гостя, почистивши люльку від бати.

— Мої батьки і родаки,— пояснив він Сіркові, помітивши, що той знічев'я розглядає на стінах парсуни в золотистих багетних рамах,— уже померли, і ми колись змушені будемо за ними слідувати,— зітхнув він.— Життя коротке, пане Іване, і рідко хто наживається донесхочу, а ще коли жиє сам для себе, тож будемо жити і знатися, мій збавителю! — підняв він пугаря і, надпивши, поставив, оповідаючи про рід свій і про себе.

Неспіхом, куштуючи, пили вина: мальвазію, рейнське, бургундське і фландрське, трощили спеціальними давичками-обценьками горіхи і заїдали, смакували запашним тютюном в люльках-чубуках, потроху розговорюючись невимушено то про те, то про се. Господар, сидячи обік шандала зі свічками, часто закривав зволожені і ніби втомлені близькозорі очі, протирав їх хустинкою чи й тилом п'ястука в муратинні і кліпав повіками, вдивляючись через стіл у Сірка, а той передчував, що розмова їхня стає і поважною, і рокованою. Сірко не торопів, не ніяковів, він уже озвичаївся і був радий їй.

— Ти, здається, не маєш гонору з нашого запознавання приязного, з моїх чествовань та призначень? — запитав він, намагаючись донести думку до Сіркової свідомості.

— Не прийми, вельмишановний і зичливий мосьпане, за невихованість чи нерозум,— після паузи заговорив у відповідь Сірко,— але я дійсно, коли по правді, не маю жодного, як ти зауважив, гонору з того. Ти запросив мене двічі, і хоч послуга твоя у вишколі хлопців неймовірно велика, я її поцінив для себе не по-своєму,— зітхнув він,— а по-твоєму. Я не заслуговую такої жертви, але не чую й не буду чути себе боржником, бо, як уяснив отут, задовольняю моїм приїздом і тебе в реванші і гонорі,— подивився Сірко усміхнено у вуглини-очі господареві.— Може, я зарозуміло дивлюся, то даруй мені, твоя милість, бо єдине, що є в мені до тебе, то довіра людська. А це вже немало, коли врахувати всі лиха, заподіяні моєму народові вашим шляхетним братом за довгочасся, даруй за щирість.

— Бардзо дзенькую, мосьпане! — збуджено проказав господар.— Напевне, зіпсовані ми, вельможні, за оте довгочасся, як мовиш, то і я теж такий, хоч і не хотів би таким бути,— підняв руді брови господар в напруженій задумі.— Звик чужу дяку, запобігання, масну облесність, догоджування приймати за належне, то твоя поведінка і заінтригувала мене, а зараз відкриває мені сліпі очі на все, що набило оскому і мені, і всім. Я дійсно радий і тобі, і твоїм синам більше з гонору і гідності, аніж із бажання вам добра, але в моїх запросинах — і моя вдячність, бо викуп з ясиру мені коштував би сотні твоїх синів, не кажучи про поневіряння полону...— вживав він русинську мову.

Говорили поважно і відверто, як рівний з рівним, і малоосвічений Сірко вражав воєводу своєбаченням так, як його вражали мало які учені шляхтичі і чільці польські. Розмова точилася про Хмельницького, який незрозуміло чому доброхітно піддався Москві, про хана і султана та його матір Валіде-Ханум, про Ракоція і Карла-Густава, та господар все норовив перейти до розмови про царя, бояр і московитів, з якими, підступними в стосунках, козакам зближуватися смертельно.

— Єднатися ж із ними і поготів не можна! То гріх великий! — гаряче доводив пан Ян.

— А жити століттями у визиску, грабунках, в прислузі і не бачити просвітку — хіба не смертельно для нашого народу, дорогий пане Яне? — лишався вірний сам собі Сірко.— Адже, окрім облуд, ми від Польщі нічого не мали віками! Адже Жеч Посполита вішала і саджала на палі всякого, хто хотів бути людиною і мав свою гідність! А що вже казати про тих, хто хотів своєї держави на своїй землі? Хіба мало четвертували нас, русинів, яких чисельно більше, аніж вас, поляків і литвинів, разом! Русинів, батьки яких собою порятували ваші народи від монголів!..

Розмова збочувалася до полеміки, але не переходила меж чемності і шляхетності, і Ян Собеський у багатьох випадках мусів згоджуватися із Сірком, каятись, навіть бажати русинам того, про що досі і не гадав.

— Я, милостивий полковнику, згоден, же Украйна правна мати свою державу і не тільки по Перемишль, Люблін, Буг, Білосток, а й за кодри, в Галичині і Подоли,— говорив глухо Собеський,— але те неможливе, поки в Польщі не вмре генерація, що не може жити без того! Поки султан не перестане думати про поглинення Жечі Посполитої, поки Москва буде загарбувати, визволяючи русинів, землі у Литви, поки вона буде присвоювати вас, хай і домовами, підсилюючись і ослаблюючи нас, ляхів,— не бачив господар ради.— Краще вмерти стоячи, як мре нині ваш люд, аніж на колінах, як буде у вас у спаї із татарською Москвою і московитами! — викликав господар почуття гідності в гостя.

— Я також так розумію, але наші русини того не хочуть розуміти і, не бажаючи мати нічого спільного із поневолювачами-ляхами, воліють піти в спай навіть із татарами, тільки б відірватися від Польщі і Литви!.. Коли того хоче більшість наших людинів, то і я, як син свого народу, мушу тому слідувати, бо казав уже: нужда й закони змінює!

Розмова дійшла такої запальності, що Сірко відповідав лише поодинокими словами заперечення, сам дивуючись своєму хистові і подумки дякуючи і стародубському та борзенському полковникам, і Дзиковському та черниці Олені, і Богунові та іншим.

— Могли б ми жити й по-іншому, в кожнім разі федерально, як жиємо із литвинами, бо, відаєш же, ні про Віленські, ні про Переяславські укладні домови ніхто навіть слухати не хоче. А як інакше? Москва поглине Україну, вкінець ослаблену, а разом з нами в рівнім спаї вам було б вигідніш, надійніше,— зачепив господар найболючіше.

— Розмова про те, милостивий пане, може бути, думаю, лише по кресах перемишлянських, люблінських, бузьких, білостоцьких і закодрових і то не зі мною, бо я не користаюся жодною повагою ні в гетьмана, ні в старшини генеральної, крім, може, простолюду та запорожців і то далеко не в усіх,— скеровував Сірко господаря на реальність, відірвавши люльку від уст.— Я не пригодний до врядувань, бо не домагаюсь жодних становиськ ані маєстатства, а живу посильно для люду і краю свого, і це не лише слова, повір мені! А тому, хто тисячі разів збрехав, як щойно ти сказав, дійсно ніхто не може вірити! Але те в першу чергу стосується, даруй, поляків і вже потім московитів, милостивий господарю. Скільки нашому сполеченству коштувало крові, нужд, життів, гараздів, праці на панів оте твоє «могли би». Воно появилося, думаю, в тебе тоді, коли ми поклали гори тіл нашого люду в баталіях із вами. Ти пробач мою щиру відвертість, дорогий пане.

— Проше, проше! На Бога! — гарячково і запально-поблажливо згодився Собеський слухати.

— То,— продовжив своє Сірко,— про якесь дальніше співжиття нашого сполеченства з Жеччю Посполитою та Литвою в сув'язі не може бути й мови. Про нього, даруй, мосьпане вельможний, не то говорити з простолюдином нерозумно, але й думати по отих хижих та лютих розбоях, гвалтах, стратах та постойних визисках і шляхти, і найманців, і орендарів годі.

— Война є война, лицарю і полковнику,— пояснив Ян Собеський спокійно,— і не ми її, домашню-домову, з оселі перенесли на позер світовий, а ви, піддані і обивателі наші. Польща вам, як мислю, і в неволі зичливіша, аніж Московія, бо в багатьох ляхів освічонних є гасла до рівності всіх людинів, а в царстві московськім про те і мови не може бути! Воно несе вам не прогрес європейської цивілізації, а азійську дикість, при якій людина — тільки виконавця волі володаря і його опричника. Московія, зауваж, не цивілізоване, виборно управне, як ваше, сполеченство, а деспотичне і рабське. Воно принесе розруху всьому, вами створеному. У Польщі нема втручання в мову русинську простолюдну, у звичаї і обрядовості людні! Польща дійсно грабувала, але лише добра, гаразди, а не самобутність і духовність русинську! Усправедлявленням тому є і теперішня наша война двонародова, бо в Московії ви врешті не будете ні окремішим народом, ні різним духовно, отак же, як тверчани, новгородчани, псковичі, суздальці та багато іних! — товкмачив господар своє, кінчаючи одним і тим же.— Польща розпинала і знищувала людність яко ворога, хижо і звірськи, як мовиш, але не робила з нього раба навіки для власного зиску!

— Може, в тому і є рація,— вибивав Сірко згар уже вкотре з люльки,— але, даруй за правду, ніхто із нас, козаків, окрім, може, одиноких перекинчиків і владолюбців, уже нізащо не може повірити у порядність і пана круля, і панів крулят, і інших прислужців, бо і порядність людську, і шляхетність лицарську, поневолюючи нас, вони згубили до кінця,— видихнув з душі Сірко.— Ми — мирний по натурі народ, працелюбний, терпимий та приязний, в сусідстві смирний, лютості та хижості вчимося у вас і в татар-ординців.

— Щодо круля і крулят,— вхопився Собеський за сказане,— то Ян-Казимир вшистко такий є, але він — то не цар, котрого ніхто не зведе із трону. У царя в послузі держава і вшистке народи та воєводи, а круль, яко гетьман, для поспольства і старшин та крулят слуга виборний, і ти мусиш розрізняти це. А щодо становища вашого, то маєш рацію, але найгорше для вас у Московії і Орді, а не у Польщі. Круля, котрий не хоче слухатися магнатів, яко і воєводу, негайно відсторонять від трона. А попробуйте ви зробити це зі своєю хвалебною окремішністю.

— Хочу вернутися до слова «піддані», яке ти, вельмишановний воєводо, вжив у мові. Хочу, щоб ти відав, що ми ніколи не були добровільно підданими, а лише насилом загарбаними, отож не тепер, то в четвер, так або сяк визволимося із-під підданства, і це, гадаю, мусиш ти, як людяний чілець, відати та довести крулеві. Для Польщі, на мою думку, найвигідніше тепер, поки не пізно,— згадав Сірко настанови Богуна,— сприяти у створенні для себе сусідньої, мирної і дружньої, окремої, незалежної держави на землях нашого поспольства, як і для Литви. Щоб вибороти в нашому сполеченстві прощення за всі облуди і грабунки! — додав і примовк Сірко, помітивши блідість на чолі Собеського.— Даруй, мосьпане, за прикрі слова, але все інше в нашій сув'язі навіки віджило і вирішиться лише так, хоч, може, пройде чимало часу.

— Задуже хцеш, пане! — видихнув ображено Собеський.— Задуже! — повторив.— Польща — моцна держава, вона не розпорошена, яко ваша Гетьманщина! Вона...

— Була, мосьпане, такою, та загула, бо не розуміла, що ми їй в пригоді є не хлопами-слугами, а сусідкою-державою приязною, яко захисток і від орди, і від турчинів, і від московитів чи й ще кого там. Прошу те, милостивий пане, зрозуміти і не в гніві, а в спокої, в аналізі всього, що вже сталося і ще станеться,— змовк врешті Сірко і затягнувся пригаслою люлькою.

В світличнім покої запанувала мовчанка: і господар, і гість роздумували кожний над своїм сказаним і несказаним. І основним між ними було те, що ні господар, ні гість не чули неприязні, а ніби співчували один другому.

— Стародавній мудрець Курціус заповідав,— обізвався згодом господар,— стерегтися приязні переможених, то ми те маємо зараз у себе на карку. Кажеш, милостивий збавителю, що ти неосвічений є, а мовиш, яко державець мудрий. Я приходжу до переконання, що ти в поспольстві вашім є не тільки єдиний чесний і неперевершений лицар, але й дипломат неабиякий.

— Не ті зараз часи, любий і зичливий пане, та й не про нас ті слова сказав мудрець. Побувши так довго в неволі, наше сполеченство не буде неволити інших, якщо вони будуть мирні і прихильні та зичливі, тому і стерегтися нас нема чого, а ось непереможених — варто. Гвалтом і насилом, облудом і підступами ніхто на землі не купив собі справжньої дружби, і не мені про це тобі мовити,— добивав Сірко Собеського.

— На твою дружбу треба багато часу, рицарю, а де його взяти? — потер Ян долонею морочливо дебелу потилицю.— Чи то твоя власна мова була, а чи всіх? — спитав він, міряючи поглядом Сірка.

— В усякім разі, більшості люду мого, зичний пане, і усправедливленням тому може бути оте, як мовив, пхання всього поспольного тлуму до московитів за поговіркою: хоч і гірше, аби інше! При відродженні, повторюю, нашої сильної і незалежної держави з вашою шляхетською поміччю у Речі Посполитої не було б межі-кресу з Туреччиною, Ханством, а відтак зникла б і ворожнеча з ними. Усе те так потрібне вам у захисті від сусідів північних і західних. За нинішніх же пожежних обставин і пан круль, і сейм, і можні регіментарі родять ворогів твоїй вітчизні, близячи собі смерть. Чи я неправду кажу?

— Слушно! Слушно! — чудувався господар розсудливості гостя.— Ладно говориш, рицарю, але ж на те потрібно он скільки часу! Ніхто не буває такий сліпий, як ті, що не хочуть бачити,— похитав головою зажурено Собеський, чогось не домовивши гостеві.— Пани сеймові, можні воєводи, гетьмани та інші регіментарі не звикли до такого мислення, а вєнц і пан круль не може так мислити.

Аж до запаморок, палячи люльки і час від часу пробуючи вино, говорили перемовці, будячи ніч, що зазирала у відкриті вікна то палкістю, то спокоєм. Але про що б не йшла мова, вона була на рідкість щирою і подвійно болючою, отож крутилася то коло Польщі, то коло України. Господар хвалив Сірка за кмітливість і навіть стратегічність, варті державця високого гатунку. А Сірко радів, відчуваючи, що зумів сказати господареві чимало того, чим жив і марив не лише він, бо відчув у собі навіть появу справжньої поваги до воєводи, як виключно шляхетного пана. Сподобався і він Собеському різномисленням і обізнаністю із навколишніми подіями. Обом було ясно, що і один, і другий говорили не тільки від себе, і не про свої лише гризоти.

— Мушу зауважити, милостивий пане Іване, хоч ти й продаєш рибу, яка ще плаває в морі, але мова твоя варта уваги, бо я вивів з неї для себе, що ваш гетьман має принаймні трьох справжніх рицарів у краї, і ім'я їм — Богун, Сірко та Філон Гаркуша, який в Пінську наступив на карк Кшиштофу Тишкевичу,— сказав щиро Собеський, розправляючи кінець опущеного вуса.— Незабаром світатиме, то, може, підемо вже на спочинок? — поклав він на попільницю вигаслу файку і почав зводитися із фотеля, давши поблажливо зрозуміти й Сіркові, що на сьогодні досить і розмов, і вражень...

Згодом Сірко зауважив, що його бесіди, як і стосунки з вельможними, дещо поміняли Собеського, бо гостили його не як рятівника-збавителя з неволі, а як чільну особу Гетьманщини.

«А таки має рацію пан Іван, що ми самі собі шкоду чинимо війною з козаками,— повторяв господар подумки.— І про державу-сусідку, яка відгородить нас від гвалтівців з полудня і сходу, він слушно говорив, бо що буде з нами, коли воюватимемо на чотири боки? Адже і сейм замтузний, і воєводи деякі корону по смерті Яна-Казимира згодні дати цареві за свій покій і маєстатства... Мушу зустрітися із єгомосьцем крулем, як обіцяв, з гетьманом коронним Станіславом Ланцкоронським, і то конче!» — вирішив Собеський по отих «укладних перетрактаціях», як жартівливо називав свої бесіди із Сірком...

В останній день гостини Сірко їздив із синами на конях до лісу і там розмовляв з ними, як з дорослими, сам на сам. Він наказував їм шануватися, всього вчитися, в розмові бути витриманими, в листах додому нічого не писати поганого про родину воєводи. При можливості він навідає їх обов'язково, хоч, може, й не швидко. Сини, звичайно, як не було їм добре, були засмучені.

Прийшов і кінець гостюванню у воєводи. Для козаків-супровідців гостини тяглися довго, для Сіркових хлопців вони пролетіли швидко, а сам Сірко, ще не попрощавшись, жив уже своїм краєм і людом. І Петро, і Роман кривилися, передбачаючи розлуку з батьком, але не плакали, навіть вигляду не подавали. За сніданком всі були розкуті, пили, жартували, бажали добра і здоров'я, Собеський переказував вівати Богунові, Гаркуші, Виговському, Яненку, Раковичу, Іванові Нечаю, Петрові Дорошенку, Григору Лісницькому, Раковському, Забілі, Дорошеві, Сомкові, Золотаренкові, Пушкареві і цілому гурту інших, з чого Сірко зробив висновок, що господар обізнаний зі становищем у Гетьманщині, що неназвані Хмельницький і Капуста — безнадійно не варті нічого для Яна Собеського.

«Ти бач, бенеря,— подумав Сірко,— як він знає наших регіментарів. І не подумав би. З кимось таки має зносини з кола гетьмана?» — впевнявся і питав сам себе...

Собеський поїхав проводжати Сірка і супровід. Були якийсь час на відстані від решти, попереду, лише перекидаючись словами про побачене в путі, його особливості і історію, яку Собеський знав досконало і вмів викласти. Сірко перепитував, вияснював, вже вкотре зрозумівши втрату в своєму невишколі.

Був ранній підобід, як прийшов час прощатися. Сонце ще серпанило поранковою вологістю, небо сизіло перламутрами хмаринок і оксамитом склепіння-фірмаменту, теплий легіт провівав тіла приємним лоскотом і розширяв ніздрі пахощами, бо навколо буяло зело і зілля. Вершники спинилися і якийсь час стояли мовчазні, ніби поминаючи щось втрачене безповоротно.

Наступного дня,— а був він від самого ранку яскраво-світлим, тихим, теплим, росяно-свіжим і чистим,— зичливо і тепло попрощавшись із господарем, Сірко по сніданку вирушив на Вороновицю. В путі він ще був під враженням розмов із Собеським, подумки полемізував з ним і шкодував, що багато чого не сказав або не зумів сказати.

«А дійсно, мало польських воєвод, які б так ставилися, як пан Ян, до козацької Гетьманщини,— робив він аналіз.— Більшість їх не може змиритися з утратою зисків, маєтностей, станів і грабувань. Дивиться на нас, як на збуйців, ворохобців, заколотників, хоч ніде правди діти, і те в нас є в безвиході та всіляких лихах...»

Їхав і бачив то мовчазні царинки, незасіяні і зарослі бур'янами, то городи незасаджені, то порожні дворища і колиби з вибитими віконцями і без дверей, а в окремих селах попутних вціліли тільки поодинокі оселі, бо решта були то спалені, то розвалені ядрами із гаківниць. Попадались нечасто і люди, що вешталися, як після пожежі, кілька уцілілих коминів у геть зруйнованих хатах, над якими підіймався димок, а коло уцілілих пічних челюстей поралися бабусі й молодиці, варячи якусь їжу. Садки, правда, були і тут зеленими, як і все по навкіллю всюди, відцвітали акації, пахнучи медово-солодко і п'янко, у водоймищах скрекотали жабки, у небі лежали, що на покошеній сіножаті, перисті валки хмарок, і все було Сіркові рідним, хоч і покривдженим та поруйнованим...

— Чував про вас, полковнику, немало усякого від покійного пана Максима Нестеренка, могилівського полковника, від пана наказного Богуна, а тепер ще й від Карпа Капусти та охочекомонців-доброхітців, яких ви приправували сюди,— моложавий немирівський сотник Василь Татища після вітань повів Сірка в свій курінь, вдовбаний у гору.— Я був сотником у Рашкові, Могилянського полку, під чільством вашого побратима пана Максима, то набачився всього. По Охматовській битві ми знову вернулися сюди, але, правду кажучи, полк наш поліг тоді, і лишилося нас всього кількасот, та й ті на ладан дихали. Так що спасибі вам і за доброхітців, і за відновлення Могилянського полку.

— Могилянського полку? — перепитав Сірко, всаджуючись на огребок сіна.— Звідки взявся такий? — дивувався він.

— Чував, що є, і дуже радий, бо і ординці поки що не потикаються за ясиром. У нас, даруйте, давно не Корсунь, як бачили і в путі, і тут, але чим багатий, тим і радий.— Татища почав гостити прибульця вечерею. Появився і Лавро Гук із дорожнім запасом та з михайликом калганівки. Сотник обережно розпитував про дорогу, про Варшаву, де і сам позаторік був, супроводжуючи пана Максима, скаржився, що війна геть донищила край! А випивши трохи калганівки, зовсім замовк, сподобавшись гостеві.

— Я лишу вас, полковнику, одного, бо сам ночуватиму по заставах, адже тут крес наш,— перехрестився він по вечері.— Он вовчуг на сіні, то лягайте та спочивайте з дороги, а за супутців будьте спокійні. Добраніч! — пішов, лишивши Сірка при свічці.

«Випадково сказав про відродження Могилянського полку, чи є вже таке рішення? — питав себе Сірко, влігшись у пухку і м'яку постіль на сіні.— Коли є, то його, побратимове, чи гетьманове?» — думав, засинаючи під спів жабок і сюркіт коників...

Другого дня сотник появився засвіт і приніс із джурою сніданок. Почекавши, поки Сірко помився, він розіслав убрусик і запросив його. Гостеві він ще більше сподобався тим, що не прикидався, не облещував, не запобігав, знаючи собі ціну.

— А ти ж як тут? — перервав Сірко мовчанку згодом.

— Та як? В пана Богуна — ніби нічого, а в пана Богдана попав у неласку і немилість, то чекаю тут, на помежжі, якогось кінця, коли по правді, як не від нього, то від ординців, турків чи ляхів, і був би радий, коли б ви стали моїм чільцем. Не тому, що то моя особиста забаганка, а тому, що люд наш повтікав до лісу з усюд і живе там у бурдюгах, а при вас він би вернувся і відновлював би господарки свої. Ми з паном Богуном про те говорили, хоч він, як по правді, певного нічого не сказав. Чули, може, що знову хан і круль домовилися про спільний похід на нас, то ми гніздимося тут по околах на всяк випадок, а йти на них не можемо без гетьманового та шереметєвського благословення,— зітхнув Татища.— Перепроводжав нещодавно я Корінфського митрополита Іоасафа, який був гостем у Чигирині, то бачив, що недужий наш гетьман. Не стало Лавріна Капусти і Драча-Зорки, то обсіли його, як гниди, зусібіч шпики всілякі, гигне, мабуть, невбарі. Я за те і в неласці, що сказав те при Золотаренчисі,— розговорився сотник.— Роздаровує державу різним захланцям, мошнолюбам, здирцям, хоч уже і не здатний ні до чого. Одне неподобство коло нього, на скарги поспольства і козаків не має коли зважати. А які тепер фундуші, даруйте, та грамоти на осадництво, коли отака біда в люду! Які конфірмати?! «Веління наше потверджуєм фундушем цим, маючи решпект,— перекривляв когось Василь Татища,— на велькі послуги мосьпана, подаємо єму те-то і те-то на довічне панування,— оглаголював він текст гетьманових дарниць, стискаючи кулака.— В спокойне держання і володіння власне, на вічну посесію до влади войськової, на утримок дому і ретрашементу по сукцесах — наслідникам та спадкобережцям чи менторам керовнім...» Белферське все те, та й годі! Бо тих поборів пан гетьман завів стільки, що і не перекажеш. Адже знову є і буднє, і гутне, і писарівщина, і сторожівщина, і вартівщина та катівщина, і перевізне та поромне, і порольне та подушне, і дідько знає, прости, Боже, ще яке,— аж сплюнув від обуру Василь Татища.

— А оренди: і горілчані, і тютюнові, і дігтярні, і перевізні, і помольні, і бозна-які. А ті роздачі займанщинних добр і земель генеральним! Та хай би вже своїм панам давав, а то ж ляшкам та московитам! Колишній вивідця Вишневецького в Чигирині, дик і кнур Шпод, лубенський староста в Яреми-небіж чина Нагорецький, пан Бедлінський і московит Бориско Грязной також отримали гетьманові віци на маєтності! Сором, ганьба, пане полковнику, і глум,— не взнавав Сірко вчорашнього сотника,— і чільцям нашим, і нам, що під ними ходимо!..

— Ти якусь уміїтність, бачу, досвідченість і школу маєш? — виростав у очах Сірка сотник мовою і обізнанням.

— Не вельми, пане полковнику,— примовкнувши, відповів скромно сотник,— Острозьку, а по ній братську школу викінчив при Заславських. Побув трохи дидаскалом і ритором, побрався із мнішкою Зофією, прижились ми троє синочків і доньку єдне за другим, перевикотилися в Дебрянськ до пана полковника Дороша, потім перевезлись в Стародуб, потрафив звідти до Чигирина із паном Наумом і лишився в посильцях гетьманових яко скриб і значковий, був на Москві двічі із паном Павлом Тетерею і паном Силуяном Мужиловським,— зовсім посумнів Василь Татища, ніби зів'явши.— При другій поїздці відпровадили ми побратима Леонтія Тарасевича, мені однолітка, з молодою жоною і синочками Олесем і Тарасиком, що мешкав у Києві і Чернігові, малюючи парсуни, яко оздоблювана храмів, дереворитним, мідноритним та штрихним граверством. Вернувся сам до Чигирина, не витримав і виказав про все, що бачив, панові Богданові, а попавши за те в неласку, попросився до пана Максима Нестеренка. Він мене призначив сотником у Рашків, а тепер ось під Богуном ходжу, бо інших або я не вподобую, або вони мене,— зворушив Татища Сірка розповіддю.

— Родина твоя тепер в Стародубі? — подумав Сірко, що немало встиг молодий сотник.

— Там. Пан Михай Миклашевський нею піклується, бо пан Наум Дорош тепер за віцем гетьмана полковником прилуцьким. Жона Зофія писала навесні, що пан Михай синочків дав на вишкіл у дяківку при церкві парафіяльній.

— До чого ж, думаєш, дійдемо отак? — після мовчанки, запаливши люльку, спитав Сірко.

— А до чого? Не мені, досвідчений воєводо і полковнику, говорити. Дійшли вже! З вогню та в полум'я. Наше приєднання до московитів — то не домова двох сторін, яко водиться між державами, а дарування з однобічним присяганням, та й тільки. Треба ж до такого, даруйте за осуд, дійти нашим чільцям! Цар наділив нас своєю самодержною зверхністю, яко підданих, із ласки і притульності! — примовк, запалюючи файку, сотник.— Мені покійний боярин Бутурлін так і сказав перед боєм у Охматові, бо був переконаний, що ми ощасливлені в автономії і самоврядуванні. А Шереметєв, що дивився на мене, яко римський патрицій на плебса, підмовляючи послужити Божою милістю цареві, натякнув, що Переяславські трактати, як і Віденські замирення із Польщею,— лише передих, а Гаркушині сидіння у Пінських болотах, як і дії Золотаренка у Смоленщині проти потуг Сапежиних,— шкідливі, бо не узгоджені із царем і воєводами великорусійськими, що ці землі не будуть прилучені, коли й звільняться, до самоврядної Малорусії, хоч вони і є землями київських князів Мономаховичів. Отож Переяславський трактат буде забутим, як лиш ми знесилимося. А зважте, і Війську Запорозькому, як, мабуть, знаєте, і новим панам-полковникам зацним, і православній, даруйте, підтирачці-церкві, та всілякій шляхті, цар воднодень видав жалувані грамоти про недоторканність їхніх добр і статків, хоч у трактаті те й не оговорене як його право в самоврядній автономії. А що за цим? Сполеченству що ж лишилося? Прости мене мила, що ти мене била, та й квит! — не було кінця сотниковому болю і обурові — не тому, що був обділений гетьманом, а тому, що жив болями люду свого.

— А хто поклав найбільше жертв за сполеченство? Тисячі ж годувальників родин полягли! Вдови з дітьми без чоловіків лишилися, дівчата ідуть на сором, не маючи змогу задовольнити себе по-християнськи, а скільки сиріт-безбатченків є: Хівренки, Варваренки, Прісенки, Горпиненки, Ганненки, Вустенки, Палажченки, Мокриненки! Їх же в компутах козацьких повно! — ледь не плакав від того лиха Василь Татища, спинившись і затягнувшись димом із файки.

— А оті фундуші, конфірмування і інше гетьманове, полковнику милостивий,— злочинні, бо навіть гетьманові мало вже подарованих крулем Владиславом Медведівки, Жаботина, Кам'янки, Борків, Новосілля, потверджених по Переяславі царевою жалуваною грамотою, яко магнатові якому. А його шурякам Золотаренкам цар потвердив Батурин з усіма гмінами, Нові Млини, Борзну, Мену, Глухів. А Тимошеві Оникієнкові — «в спокойне держання і володіння» — Сосницю. А ваш одностановець Антін Жданович, полковник київський, по жалуваній цидулі царя за непідтримку Сильвестра і Тризни оволодів Обухівкою, Германівкою, Любичем, Королівкою. А генеральний скриб, переплюнувши всіх, і собі, і трьом братам та батькові ограмотив Остер, Козелець, Бобровицю, Трипілля, Стайки, Лісовичі, Кошевате, Ровни, Баришівку, Басань, Білгородку, Рожеве, Казар, Кобицю і ще бозна-що, шуринові-шляхтичеві Беглевському — Глинське і Княжу Луку з околами. Я веду опис і не обмовляю нікого, то ви не дивіться так на мене, дорогий полковнику! — вражав Сірка Василь Татища переліком.

— А генеральний суддя Богданович і Тетеря взяли Мліїв і Смілу Тимоша Хмеля! — не міг спинитися в розпалі сотник.— Вважайте, що роздано все Посейм'я, Реуття, обоє Усожків, Попсьолля, Посвап'я, Поснов'я, і це ж лише за два літа по Переяславі, а ви, чільці, мовчите,— готовий був плакати з розпачу співрозмовець.— Не везе нашому бідному поспольству і сіромам козакам, пане Іване, на чільців,— скрипнув він зубами і змахнув п'ястуком сльозу з очей.— Не маю можності терпіти те, полковнику, тому і в неласці. Одна втіха, що нас в немилості чимало: і отут, на кресі, і ви, і Богун, і Гаркуша, і Сулимка, і прибув зі Слобожанщини Басюра Варениця, що тепер сотником під Богуном у Погребищах.

— Варениця? Васюра? В Погребищах? — перепитав Сірко, здивувавшись.

— А що в тому дивного, він же звідти родом? Щось сталося в нього із Ромоданом, то вернувся додому,— промовчав, чогось не сказавши, Татища.— Був, казав, двічі в Москві подовгеньку, то надивився при безділлі там всього. Багатство обок із жебрацтвом у них. Правда, свого поспольства русинського вони не гнітять, як ляхи нас, але в них його, сполечного, і нема, бо все сув'язне з боярами є не сполечне, а накинуте сполеченству, яко шори, оброті вертепними московитами: боярами, збуйцями, духівниками, лихварями та всілякими самочинцями їхніми і самим милістю Божою царем-самодержцем. Никон прагне володарювати не лише духовно, а й тілесно та дуже розсудно через первопрестольність в особі царя, а той — іпостась, до неба піднятий вівтар, держава. Сув'язь між ними, даруй, полковнику, пошесна, заразна, бо кричи «хай живе цар чи Никон», обіконюй їх, плати боярам, думним бакшиш — і ти купиш владарювання, хоч будь ти і останнім бахуром, убивцею, супостатом і бандитом,— примовк знову сотник, натоптуючи файку.

— Віра Божа, думаю, достатньо і належно не захищена мечем, сьогодні невиживна. Це розуміли і Сагайдачний, і Могила, заповівши нам братство козацтва і духовенства, а нині чільці наші тому не сприяють, легковажать. А московити?.. Люблять нас на противагу ляхам, коли ми коримося їм, хвалимо їх і навіть владу дають та становість, коли ми на їхній костоломний млин ллємо воду, а інакше ми — лише збуйці, гірші за злодіїв і бандитів. Непокірності вони просто не терплять, і то всі: і високостанні, і малочинні.

— Наговорив я вам, мосьпане, багато, то вже прошу пробачення,— звів Татища спокійні очі на Сірка і потер потилицю.— А ляхи тепер що нам? Ми від них, вважайте, відірвалися, хоча й не зовсім, як бачите.

— Нам, лицарю милостивий, треба привчити ляхів до думки, що і ми, чільці, і посполиті, і землі русинські тепер не їхні, і відучити орду від проклятих ясирів. Все інше якось буде. В усякім разі,— після мовчанки і роздуму обізвався сотник,— шаблі і коня, поки живу, як і Богун казав, у мене ніхто не відбере доброхітно, і з землі цієї помежної, поки вона в біді, не вижене! Щастя моє, що родина в безпеці, має ріллю і город для прохарчування, а синочки школяться в дяківках,— заходив господар по намету.

Сірко не думав затримуватись у Немирові, але в отих розмовах пробув до вечора. Знову поночіло надворі, знову цвіркуни коники заповзято сікли теплий, настояний на трунках вечір, знову скрекотали, змінивши крячків, лугові і водяні жабки, і знову Татищів джура запалив свічку в наметі.

Наступного дня на світанку, проговоривши напередодні знову до запівночі про всілякі лиха й події, Сірко, відпровадивши вершників, з якими їздив у Варшаву, до Богуна, попрощався чоломканням, мов із рідним, із Василем Татищею і в супроводі Гната Турлюна та Лавра Гука чвалом виїхав на Кальник.