Між орлами і півмісяцем

17.

Нечах-мурза за походженням — покруч-метис, помісь, бо батько його, Байбуз-мурза, був турко-русином, а мати — татаро-русинкою. Від батьків знав турецьку, татарську і русинську мови, був вилицюватим, мав рожеву чорність шкіри та — за запливами й проваллями щілинних очей — малі гострі тернові зіниці. А головною його рисою, не знати й чиєю, була притаєна, фанатично-хижа, непогамовна хтивість.

Маючи постійний стосунок і в молодецтві, і в змужнінні-дорослості з русинськими ясирами, він поглибив знання їхніх мов так, що, перевдягнувшись, міг бути подібним до болгарина, навіть і до степовика-українця. Єдиним, що його завжди видавало як татарина, було те, що літера «ч» в його українській вимові шипіла, як «ш», а «ц» і «з» сичали, як «с»... Старі батьки його, кажуть, були простими смертними, поки отець не потрапив на службу до ханів Гіреїв — спершу аскером, а потім і сейменом, щасливо розбагатівши на людоловстві.

Давно те було, бо немає хтозна-відколи батьків, а натомість Аллах допоміг Нечах-мурзі, правовірному синові, одружитися уже немолодим сейменом з багатою, хоч і значно старшою та до жаху невродливою вдовою по старому мурзі-сусідові Хурамі. Прожив він терпеливо при ній всього десь понад рік, поки Аллах, почувши його відчайдушні, ревні, таємні молитви, таки прийняв її на сьоме небо і дав можливість йому заволодіти чималими її статками, про які він навіть не здогадувався, живучи з нею.

Отож, прибравши до рук спадщину, він став готуватись до обов'язків судді чи мулли, а доля ладнала йому інше, бо кілька походів за ясирами до гяурів додали йому стільки статків і в худобі, і в людях, що й сам він диву давався. Мудрий і кмітливий, він дійшов висновку, що краще давати погані менгуни комусь, аніж приймати їх від когось. І хоч, за звичаєм, він ділився отими статками з ханом, муллою, суддею, але й продавав, особливо молодиків і дівчаток, бувало, і по тисячі по поході. Худоби та коней він не продавав, а долучав до своїх, прикупивши кілька разів підряд пасовиська.

Отак поволі, не чванячись, він розбагатів і став справжнім мурзою, відомим не лише в Ханстві, а й у Стамбулі, в світлій Порті і Високому Порогові, порівнявшись із Гасан-пашею в Азаці, кизикерменським Давлет-беєм і перекопським Карач-беєм. Було чим тішитися мурзі, проте і сумота підступала, бо покійна Хурамі не ощасливила спадкоємцем, хоч і старалися обоє, а ота божественно гарна кизилбашка по ній, Кара-Талака, вже тричі скинула плід в недоносах, прогнівавши Аллаха. Про рабинь-одалісок дарма й говорити, бо вони, хоч і похітливі, як він, мов кішки весною, та не плодючі.

Час ішов, і Нечах-мурза незчувся, як до нього прийшов страх не мати спадкоємця. Шаріату він не порушив: ні Корану, ні Сунн, а тільки Аллах — звичайно, за великі гріхи його жінок — відсахнувся від нього, даючи щедро одне і не даючи зовсім другого, наче в покарання.

Довелося молитися Нечах-мурзі ретельніше, щедріше обдаровувати муллу за молитви, припинити зовсім походи на гяурів, а натомість знаходити таких невірних шафарів, знаючи досконало їхню мову, які допомагали б йому за малу ціну-менгун, особливо коли невірні воювали, безборонно брати ясири, і то в більшості худобою та скарбами. Вигідно це, бо і зиски завжди щедрі і певніші, і клопотів та ризику з ними менше.

В останнім торзі трапилося Нечах-мурзі особливе щастя, бо сам гяурський сотник Данько,— хай Аллах подовжить йому життя,— запропонував, недорого взявши, і череду худоби, і табунець коней, і отару овечок. Узяв їх, кажуть, під самою Січчю — отим осиним гніздом! Мурзині люди, за Даньковою порадою, захопили зненацька досить худоби, і з допомогою того ж гяурського сотника без жодних втрат у путі щасливо приправили її додому.

Торгуючись, Нечах-мурза не знав, що отой ясир, крім утіх та радостей, принесе йому чи не більше клопотів та справжнього горя: між переважно літніми і немічними пастухами-ясирниками Данько, на якусь невідому мурзі радість, вказав на сестру самого шайтана і характерника гяурку Настан, яку слід тримати потай від усього світу.

Настан — свіжу, як достигла ягода, викохану, випестувану, юну, білотілу і білокосо-русу, як отой лотосів цвіт, а головне — неторкану! Настан, що принесла Нечах-мурзі до несказанності солодку муку і водночас — судомну гіркоту, болі, переживання, бо доподиву гідною та дорогою стала йому: і для душі, і для серця, і для тіла, бо не було від неї рятунку йому, гордому Нечах-мурзі, в усьому Аллаховім світі.

Був той ясир захоплений ще минулої осені, як отави спашувалися, а ось вже і весна у борні, нагляданні, сторожуванні, гризотах, в муках, приниженнях та сподіваннях прийшла до нього. Довготерпеливим був Нечах-мурза. Та з приходом весни він мов проснувся, помолодівши, навіть знову народився, дякуючи в молитвах Аллахові і молячи його допомогти, дати йому сили й наснаги, які стали особливо необхідними... Весна!..

З появою Настан в сараї-сералі Нечах-мурза вперше збагнув, що він вже немолодий, що різниця в тринадцять років чимало значить, і став гамувати свою розтринькану похіть ощадливіше і тільки тоді, коли лихоманився до білої трясучки коло неї, упертої і гордої, із отим співучим іменем Настан. Ім'я її панувало в ньому, переливалося, світилося неземним світлом, грало і нуртувало в серці, доводячи його до безпорадності. Траплялося, що він і одалісок у пристрасті ним іменував, і тоді чутки про це розносились по всьому сералю.

І все було б гаразд, коли б не появився у мурзи новіший клопіт і навіть страх. Страх, що Настан може покінчити із собою! Страх — не доведи Аллах! — що він її втратить! Нечах-мурза розумів, що в своїй затятості Настан доможеться як не самої смерті, то викрадення і втечі, адже вона шайтанова і характерникова сестра, і Данько недарма йому натякав про те при змові. При одній лише уяві про щось подібне Нечах-мурза німів, чув холодок у грудях і сатанів у сказі від безсилля. Можливі викрадачі стали йому ввижатися і вві сні, а сподіванка мати наслідника-сина від Настан — здаватися марою!..

«Прокляті гяури-козаки хоч сюди доходять і нечасто, та в інших улусах щолітніми наскоками в догінках за ясирниками каламутять тиху завідь життя татарстанів, беруть ясирно і побільшено у відповідь для обміну і викупу. І головне, що, звільняючи, вони, як дими над улусами, зникають і вивітрюються так, що навіть сам сеймен-ага, спритний і вмілий, рідко справляється з ними»,— став роздумувати мурза і боятися не так за скарби свої, як за Настан.

У затишному холодку недавно прибудованої до гарему просторої світлиці, обкладений подушечками, на дорогих персидських килимах замість варкої кошми, примруживши глибоко провалені у вилицювате обличчя лискучі тернини очей, Нечах-мурза часто сидить тепер і ніби дрімає, роздумуючи. На трохи обвітреному жовтавому чолі бродить глибокий сум і досадний страх. Євнух-слуга, як тінь волі господаря, обмахує поодиноких мух, віючи жмутками благодатної прохолоди на свого повелителя і владику. Завчено дивиться він через велике вікно, як у дворищі працюють невільники, чи доносить Нечах-мурзі про якісь непорядки там, хоч той сам їх знає і бачить.

Господар, як здавна, слухає слугу, але з настанням весни його мало цікавлять раби та рабині, володіння та виноградники, навіть приплоди худоби. Як хмари ті в негоду, бродять вже місяць по пасовиськах в підгір'ях його ситі, білі, тонкорунні, сіровпорошені і щойно пострижені отари, поряд з ними гримотять по долинах, через виярки його коні, і тільки корів та биків небагато в нього, бо попит на них у Ханстві менший, а значить і зиск невеликий.

Перестало це все цікавити, як раніше, мурзу. Він навіть не розпитує тепер слугу про походи на ясири, рідко буває в гаремі в обіймах палюче-палкої кизилбашки Кара-Талаки, яка була донедавна такою бажаною. Його невимовний смуток ятриться від упертої гяурки Настан і передається всьому сералю: жінкам, одаліскам, рабам і рабиням, євнухам та — о Аллах!— навіть сусіднім улусам...

«А все через що? — питає себе подумки, ледь-ледь відкриваючи щілинки очей.— Бо зношуюсь, тіло втратило силу і пружність, бо,— зізнається тільки собі із соромом,— не взяв її навіть опоєною, сонною, хоч і навовтузився до засапаності та мав повний, безспротивний доступ. Чи ж я одну їх, недоторканих, брав — навіть в шайтанних спротивах? — Пропливають цілі вервечки нещасних перед зором пам'яті.— Любов доводить мене до мління і безсилля! — пояснює собі.— Любов!» — хмелем грає в ньому те почуття.

Примружені котячі очі винишпорюють дівчину в саду й затримуються на її до запоморочення манливому стані, будять хтивість, чарують спокоєм, як і той водометик, який вона при євнухах споглядає. Нечах-мурзі навіть плюскіт його чути — спокійний, заворожливий і таємничий.

«Настан! Настан! — гукає в уяві дівчину.— Ти залила жовчю мою свідомість, отруїла непокорою мою гордість, опоганила мені всі дні, що так налагоджено та озвичаєно текли в сералі до твоєї появи. Чи ж бачено де отаке? Жодна правовірна не посміла б противитися мені отак вперто і довго! А моя ж воля — адат! Закон! Ні, так не буде більше! Це гріх великий і перед Аллахом!» — струшує він головою в розбуді вирішення.

— Клич до мене Настан! — велить євнухові Нечах-мурза, ожвавившись.— Іди і приведи її сюди. Клич, велю! — шипить зумисне і наглядає, як євнух виконує його волю.

— Що? Не хоче?! Та як вона сміє?! — бризкав він на євнуха слиною, осатанівши.— Клянусь деревом Туби, я заморю її в склепі-зиндані, як скаженого пса, ув'язню там зі зміями, як тато-баба воєводівну,— шаленіє він і зозла ляскає євнуха по обличчю.

«Присушила, проклята! Прив'язався більше, ніж колись до Кара-Талаки. Так та ж покірною була, мов ягничка, прислужна, як віслючка, а ця?.. О, шайтан! Скільки часу потакаю її примхам — і жодної покори! Хай би краще була втекла отам на пасовиську, як пробувала. А тікала вправно, як сарна,— згадує він.— Але петля мого сеймена була ще вправнішою... Скажи я комусь, то й не повірить або обізве мене каюном-бараном,— пролітає в свідомості мурзи все, зв'язане з дорогою йому ясирницею.— Треба добре відпочити і знову взятися: чи насилом-гвалтом спробувати, чи й напоївши та приспавши, як радив Омар. Мушу взяти її дівочість, щоб зробилася шовковою! Нічого з того не вийде? Знову осоромлюсь? Дарма! Чийого сорому остерігаюсь я? Челядницького? Омарового? Хай лиш посміє хтось із них бовкнути!»

— Тахташе, поклич хутко Омара до мене! — наказує євнуху.— Омара швидше! — зводиться із сидіння-гнізда.— Омар знає достеменно, як те робити,— говорить сам до себе, простуючи до люстра під стіною.

«Постарів я дійсно неабияк, а той клятий цирульник ще й пошкодував нині білил і пороші для мого лиця. Зілан поселився б у твоєму череві, шайтане!.. Не чути геть і парфумів від мене! — На мить спиняється він, бо в голову приходить почута ще передвчора новина про хворобу Іслам-Гїрея, що, мабуть, віддасть Аллахові душу. Хто то стане тепер ханом достойним для Високого Порогу і для нас?» — питає і шепче молитву, складаючи долоні.

Погляд його знову затримується на постаті дівчини біля водомету, нишпорить по перегнутому її стану, а думка шаленіє вже й прагне скупатися в красі гяурки, як у воді з парфумами.

Не встиг він відвернутися, як змушений був зупинитись і звести над переніссям брови від того, що уздрів у вікні. В серце йому ніби хто п'ястуком усадив із усіх сил, в душу — шилом шпортонув, по тілу — камчею врізав. На очі пеленою напливла лють, заливаючи свідомість. Зір прикипів, уп'явся в садівничого і квітникаря, що наблизився до дівчини.

«А я йому досі довіряв, смердючому! Та бач, щось говорить! Ах ти ж, пес-к'юпек паршивий! І вона, гяурка, не мовчить, не відвертається, безсоромниця, і рабині, як навмисне, відійшли десь! Таки навмисне? Домовлено?»

— Омар? Ти бачиш отого вахші? — міряє скошеним блищаком ока раба.

— Бачу, світлий мурзо. То садівник твій і квітникар.

— Віднині будеш його тінню! — рипить голос господаря.— Зрозумів? А Тепер іди і без Настан сюди не вертайся! — наказує, знов розглядаючи себе в люстрі і поправляючи кільця з дорогим жуковинням-камінням на припухлих пальцях. «Поможи мені, Аллах, у всьому, бо більше не маю сили і терпіння...»

— Слухаю тебе, мурзо,— склавши виклично руки на грудях, ледь нахиляє горду голову Настка, переступивши поріг.

— Ближче стати боїшся? — і сердиться, і тішиться він, мліючи від солодкого сердечного щему, бачачи дівчину зблизька — свіжу, чисту, прекрасну.— Покусаю тебе, чи що? Я уже кликав тебе, то чому не прийшла тоді? Чому знову противишся мені?! — грізнішає він у мові.

— Я козачка, мурзо, а не рабиня! — стримуючи в собі гнів, притишено і мирно відповідає дівчина.

Нечах-мурза чує в собі, як і завжди, якусь безсилість. Він гострим поглядом впивається в овали ледь прикритих дівочих грудей, жадібними щілинами очей безцеремонно шастає по шиї, по зарум'яненому від його безсоромного погляду лиці бранки, міряє позирком зверху донизу її стан, що просвічується під шовком халата.

«Уста в неї — як достиглий кизил, і пухкі, і повні! А ямки на щоках — як замани! Таких і не намалюєш!»

Дотеперішня злоба і лють змінюються в ньому, заливаються теплим напливом палкого і буйного похіття. Трясе ним, криє його холодний піт, виступаючи на восковому чолі, застилає туманом глибоко посаджені очі.

— Вимийся, помастися і підіймися в мою половину, Настан! Поговоримо,— уже злагіднено кінчає він, оглянувши осудливо й бридливо двох євнухів при бранці.— Так довше не може бути між нами! — ледь не шепоче.— Та не смій більше противитися моїй волі, бо не лише рідних не побачиш, а й світу Аллахового! Бачить пророк, як довго я був терпеливим до тебе! Чуєте, ви, раби?! В мою світлицю її! — кричить він, скаженіючи, євнухам, ткнувши пальцем на дівчину.

— Вже підіймалася туди, мурзо! Для чого ж ще раз?! — тихо відповідає Настка, виказуючи докір і глузд господареві.— Адже все одно я...

— Мовчи, рабине! — несамовито бризнувши слиною, скрикує Нечах.— В світлицю її! — схоплюється з килима і поспіхом, проворно виходить з барамди.

— Огидні поторочі, бридкі маруди, смердючі сата-ни-и-и!— викрикує в нестямі бранка, схоплена євнухами, і рве разки дорогого намиста на шиї, аж воно горохом розкочується по підлозі.— У-у-у, погані слимаки! — скрегоче зубами Настка, яку служки ведуть до мийні.

Не боїться вона мурзи, як спершу, але ж знову почнетьси оте безсоромне омивання всього тіла рабинями, знову, напевне, зав'яжеться між нею і господарем жахний поєдинок і продовжуватиметься до виснаження, до хрипоти, до подертя тіла, як тоді!..

«Дай мені витерпу, Свята Богоматір! — уже не чинить супротиву дівчина, зберігаючи сили на подальше.— Коли що — принеси мені швидку смерть, великий Боже! — молиться про себе.— Ні, не візьмеш у мене святого, не вирвеш ні силою, ні навіть смертю! Витерплю!— вирішує.— Добре, що я послухалася Василини-мийниці і почала їсти, бо паморочилася б голова і не було б сили боротися. Цього разу може закинути в склеп-зиндан зі зміями, як погрожував. Ну й що? Хай навіть! Швидше все скінчиться! На козацьку поміч, як запевняє рабиня Вівдя, чекати марно. Бо коли б що, то була б вона уже! Одне поможи мені, Боже! Одне! Передати батькам, братам, а найпаче — Іванові, що його шуряк Данько продався мурзі і добуває собі зиски за ясирників. Поможи, та й по тому, Боже! Поможи, єдиний! Вже передала про себе та Данька і через Матвія Найду — садівника, і через Левка Півторадні — водометника, і через мийниць оцих. Хтось же перекаже Те Лаврикові,— зітхає.— Ну, Лаврусь на війні, він нічого не відає, як і брати та тато з мамою. Не знають вони, а мо' вже й не живуть,— лякає бранку думка-здогад,— бо інакше вони б не лишили мене, слабу, сам на сам у поєдинку із отакою осоругою і псом паршивим...— пхукає водою з рота.— Хай миють мене мийниці старанно, хай змащують і натирають пахощами! Хай обливаються потом коло мене, мені аби час ішов довше,— не борониться Настка від запопадливих служниць на канапі-лаві.— Хай тереблять тіло, скільки хочуть, воно тільки ковзкішим буде,— чує ознаки мління всього єства свого, як і холодок остраху перед побаченням із мурзою».

Лежачи на лаві під проворними руками розтиральниць, Настка згадує свого коханого і німіє серцем.

«О, Лаврику! Осяйна радосте й утіхо! — викрикує дівчина подумки.— Стогнеш у мені квилом і зойком, кличеш і докоряєш, що не віддалася тобі, бо навіть в думці не допускала такого і тобі не дозволяла допустити! Караюсь, любий, печуся, але вір: не віддамся мурзі! Не допущу до святині опаршивілого кібця, людолова, самочинця! Не діжде!» — вже вкотре повторює вона...

Недавні скрики журавлиних і гусиних ключів мов розбудили її, мов злякали чимось новим, ще невідомим, але водночас і обнадіяли. Як оте дзюрчання джерелець і струмочків, що влилися в груди і там заспівали, хоч і тужливо, та воднораз і весінньо.

Настка і позавчора, і вчора, і сьогодні глушить той спів скрики в собі, чавить примарну надію, пеленає шаттям і застібає цуркою оту рану, Лавра, а він викушкується, випростується і солодким болем плаче, як дитя, зсудомлює тіло так, що хоч знову кидайся, як восени, на дно басейну. Колотиться серце аж до дзвону в голові, і не спинити їй, не вгамувати його. Зроду б раніше не повірила в таке... Натура! Весна! Тільки чого воно гупає сильніше отут, аніж вдома тієї весни? Що його посилило? Неволя? Домагання Нечаха і його шалена любов?! Так, любов його жаска! Такої дикої вона досі не уявляла!

«Правду казали, видно, тітка Домна, що порі усе під силу. Що мені шепнув ото садівник Матвій Найда? — раптом згадалось їй.— Прямо не второпати! Невже він і справді знав когось із наших? Звідки? Як? Чи те, може, щось інше значить? Говорив по-татарськи, а видно, наш він чоловік, як і Левко Півторадні, що відає тут водограями. Що ж він сказав? Бач, гріх який!.. І тато змушували учитися по-татарськи, і панотець Гнат вимагав у школі, а я легковажила. Ось воно й прийшла коза до воза та й розмекалася»,— докоряє собі бранка.

В просторий і затишний покій мурзи Нечаха — те вже знає Настка — заходять лише дівчата недоторкані, цнотливо-чисті і задуже бажані йому, бо із іншими він зустрічається і бавиться в покоях гарему...

Під однією із глухих стін, у напівмороці, впадає бранці у вічі знайома простора постіль під шовковим балдахіном-навісом. Посередині покою, на велетенському килимі — низенький дзиглик-столик і дві подушки-підложки для сидіння. Великі, світлі вікна затінені знадвору виноградними лозами, що випустили перші листочки, і напівзавішені зсередини сітчасто-намітковим шовком. Стеля, мов склепіння неба, блакитно-голуба, в шандалах свічки горять, стоячи в трьох кутках, як сторожа, на дзиглику — вимережена срібна карафка з ангельськими бовванчиками, якої минулого разу Настка не бачила. Поряд — два уже наповнені келишки і шербет у мисочках зі срібла. А під стелею — диво з див... Не мідне, мале та тьмяне, яке вона мала в дарунок від Сірка, а велике і прозоре — дзеркало-свічадо, що аж манить заглянути в нього і побачити себе на весь зріст...

Нечах-мурза минулого разу їй казав, що в тому свічаді сидить Аллах і кожному, як лиш наблизиться, показує, який він є. Звичайно, брехав мурза, ніби Аллах не дозволяє бачити себе в ньому лише непогрішним правовірним, бо про таке ж свічадо говорив прихожанам у церкві і панотець Гнат. А ще казав, що його вміють виготовляти із піску якісь галли-поташники і склодуви і що в ньому нічого немає Божого, окрім того, що люди ті роботящі і Божі. Та й як у ньому може бути щось божественне, коли Нечах-мурза творить перед ним отакі паскудства в ложі?..

— Настан! — ніжно і тихо озивається Нечах-мурза до дівчини, що спинилася на порозі.— Я люблю тебе більше, ніж себе! Я кохаю тебе над усіх у світі! Тому коли і ображаю, то не хотячи. Проходь і сідай навпроти, будемо пити смачну каву і говорити, як люди, що потрапили в біду,— плутає він татарські і українські слова.— Для нас ось і шербет є,— вказує пальцем і поглядом.

— Каву, мурзо, я вже пила минулого разу і більше не хочу,— кидає погляд на напій і бранка.— Для чого мучиш мене, мурзо, коли любиш?

— Не хочеш, то і я не буду пити,— байдуже кидає господар.— А за минулий раз пробач мені, нерозумно я вчинив, і самому досі боляче. Люблю я тебе дуже і ще раз прошу стати першою ханум у моєму гаремі.

— Шкода, мурзо, але я тебе не люблю і хочу чесно тобі сказати, що жоною тобі ніколи не буду. Та й не рівня я тобі, і замолода ще! — рветься в дівчини голос.

— Бач, як ти відповідаєш на моє добро! Як можеш ти після цього чекати від мене ласки, співчуття чи волі собі на повернення? Он стільки часу мучиш, мордуєш і катуєш мене, принижуєш перед усім сералем, усією челяддю. Ну як? — поправляє, вмощуючись, під собою підложку-подушку мурза.

— Мурзо Нечаху! Змилуйся наді мною, якщо любиш!..

— Коли б і хотів, то не можу, бо навіть поговорити мені з тобою несила, впертою,— розводить безпорадно руками і бере свого келишка.— Випий ось, як і я,— пригублює питво,— і почнемо розмову. Може, і домовимося, врешті, до чогось. А, боїшся, що знов зроблю дурницю? Прости, розумію! Дивись, я обмінюю келишки і п'ю з твого, а ти пий з мого,— ставить бранці свій, а бере її і починає пити.

Запах і справді божественний, а снідала вона солоне, тож пити їй хочеться. Слова і дії мурзи переконливі.

— Втекти тобі звідси, сама бачиш, неможливо,— продовжує Нечах.— Отож віддайся мені доброхітно, без мук і борні і будь моєю ханум.

— Мурзо, повторюю, коли в тебе є любов до мене, відпусти мене додому за винагороду, чи продай, або перекажи родичам, вони дадуть тобі великий викуп-менгун, і не сподівайсь, що віддамся тобі, бо це мені тяжче за смерть,— почала, не втримавшись, повільно пити Настка пахучий напій, повіривши, що то звичайнісінька кава.

Нечах-мурза, стримуючи радість, уважно слухає дівчину. Бачить, як вплинув на неї обмін келишків. П'ючи малими ковтками, він перечікує, зрештою вихиляє свій келишок, знову наповнює його з карафки і робить вигляд, що хоче долити кави і Настці, і та нещасна випиває своє питво і підставляє посудину господареві, бо кава їй сподобалася.

— Добре, люба, я подумаю над твоїм проханням,— зголошується Нечах, ллючи напій дівчині.— Подумаю, пораджуся і скажу тобі, може, й завтра свій кінцевий рішенець,— запинається він і змовкає.— Ти пий, пий, і таки, може, трохи полежимо, як твоя ласка,— лякається він, що напій може не подіяти.

— Мурзо, забуть про те! Я ж сказала тобі вже, що того не буде!

— Гаразд, ти полежиш, а я звіддалік подивлюся і потішуся тобою,— трясеться і тремтить мурза.— Послухай мене, я коли й зроблю тобі оту добру послугу, то не за менгун, а із любові! — тягне він час.— З любові, бо ладен вмерти за тебе,— вірить він у сказане. «Невже не подіє опій? Невже Омар обманув мене?» — проноситься страх у його свідомості...

Настка раптом відчуває знайому нудоту в роті, шаріється на лиці, серце в грудях б'ється сильніше, подих частішає, і до свідомості приходить переконання, що вона знову обпоєна, бо отак же, як і тоді, почало мерехтіти в очах і судомляться щелепи до позіху.

— Розкажи, хто твої родичі, з ким маю говорити, кому переказувати?..— марнує він завбачливо час.— Я таки послухаюся тебе, зважу на твоє прохання,— вдивляється він пильно в лице дівчини,— бо що гаразду з тієї борні нашої: і тобі, люба, і мені?..

Радість від отієї Нечахової мови не встигла заіскритися в серці, як по тілу поповзло повільне оніміння, відчула запаморочення в голові, неприємно-смердючий запах у носі.

— Будь ти про-о-клят-тий, мурзо! Ти — ти-ран! І-у-да-а-а! Вовку-у-ла-ка! — уже переконана Настка, що знову споєна, і ледве вимовляє оті прокляття, бо язик онімів, як і все тіло, млость її окутує, повіки тяжіють, уста дерев'яніють, лоб криєтьси дрібним потом, позіхи судомлять її, солодкаво-смердючий запах будить блювоту.— Хай спопелиться твоє підступне кохання, звірюка ти! — ще видихає з останніх сил Настка і падає на дзиглик-столик головою, втративши притомність. Приємне забуття і якийсь присипливий шум, наче дощ, поволі проникають у її свідомість.

— О, чарівна, семинебесна моя Настан! — схоплюється Нечах-мурза, піднімаючи сонну голову дівчини.— Цього разу я обачніший, не потрачу стільки сил на боріння, і ти таки станеш моєю,— пробує він обережно підняти її, відкинувши розсипані коси.— Блідість тебе не споганює, а красить,— бере він Настку на руки і притискає до себе.— Чи не забагато Омар дав їй того напою з маку? — лякається в тривозі. Нарешті, поцілувавши і схопивши в оберемок сонне тіло, переносить і кладе його обережно в своє ложе, гарячково і спішно розв'язує туго затягнуті поворозки халата-шлафрока...— Почув Аллах мою молитву,— трясетьси над голим тілом.— Почув мою муку! Пошли, о світлий, мені сили, а нам сина! — шепче, підігріваючи в собі жагу.— Пошли!— шпурляє з постелі її вдяганки і роздягається сам, як у гарячці...

Кукають лунко зозулі в саду, туркочуть голуби, воркує десь горлиця, заливно щебече під вікном ластівка, скрипливо кряче жабка-співуха із Качі, але Нечах-мурзі не до них. Він нічого того не чує, оглушений своїм злочином і похітною жагою. Ледь охолоджене, бліде оксамитове тіло Настки своєю чарівністю і покірністю душить його передчуттям насолоди. Він бгає його, мне, гне, ламає, чавить із усіх сил, поки нарешті домагається свого, угамовується, згасає, збуджується і знову утихомирюється, і врешті засинає...

Знадвору у великі затінені вікна покою заглядає ранньовесний вечір. Нечах просинається, утомлено дивиться на бранку і тішиться, як дитя. Вигляд крові переповнює його щастям, надіями, переситістю...

— Зачни її, о Аллах, сином! Дай їй сил очунятись і признати мене мужем! Пошли нам, світлий, обом щастя і багато дітей, красою — як вона, а розумом і силою — як ти!..— шепоче він, споглядаючи її розчулено, милується красою жертви і своєю перемогою над нею, поки й ніч опускається на землю. Нечах-мурза прислухається до ледь чутних подихів Настки і насамкінець мертво засинає поряд, ніби також опоєний маком...

...Просиналася Настка, воскресаючи на очах гвалтівника і приходячи до тями, довго. І наступного вечора вона то очунювала, то знов провалювалась кудись у безвість. Трохи напуджений Нечах-мурза не відходив від неї, як і вся прислуга, що сиділа напоготові за дверима увесь день, радуючись, що відбулося щось вирішально важливе і щасливе для мурзи.

В покій ота прислуга була покликана лише тоді, як згвалтована геть очуняла й усвідомила, що сталоси. Мурза, зустрівшись із знеможеним поглядом Настки, прочитав у ньому зневагу і ненависть, наказав служкам-мийницям перенести велику ханум після омивання у її покій, прибрати ложе і пішов з Омаром у свою мий-ню. Він ледь стримував у собі радість, бо відчував, що вибрався на сьоме небо.

Головним у його поспішнім відлученні був, звичайно, намір дати рабиням і євнухам можливість переконатися, що господар і володар їхній ще здатний і не проявив себе досі не через свою — не доведи Аллах!— неміч, а із жалю та ощадження молодої, любої, хоч і непокірної жони. Він мав не меншу насолоду і від отого розголосу новини по сералю.

— Хоч і самі лягайте поряд з нею, а зігрійте мені негайно велику ханум Настан! — пихато і переможно повелів покликаним, виходячи зі свого покою, хоч і чув сором, бо змушений був нині не так брати дівочу цноту, як брав їх безліч досі...

«Дрібниця, абищиця, дурниця все,— втішав себе,— бо навіть Настан не відає, як те сталося, а якщо затяжіє, то хто повірить, що брав споєну і силою? — мився він у мийні.— Знайте і ви, кастрати, валахи,— подумки адресувався до своїх мийників,— що ота висока гора мною подолана і Настан тепер моя велика ханум!» — думав, поспішаючи вернутися у власний покій, тепер ніби ним освячений.

— Попередь, Омаре, мийниць, щоб і мили, і переносили велику ханум лише догори лицем, не перевертаючи її! — згадав він пораду мулли.— Лежати вона мусить лише горілиць!

Отак і була понівеченою, обкраденою, погвалтованою в той весняний підвечір нещасна ясирниця, Дмитрова і Ївжина Прихідьків донька, а Іванова Сіркова звідна сестра, «півдівка в піддівці» Настка, ставши великою ханум Настан. З того весняного передвечір'я і почалося, неначе в чаду, її нове життя. Спершу вона лежала як одурманена, ще не відаючи про справжнє і не підпускаючи до себе мурзу. Потім, звівшись, обзивала його «пикою» і «мармизою», борючись не стільки з ним, скільки з нежданою появою жахного: жінки і матері в собі!.. Почувши те в собі якимось надцятим чуттям, вона смертельно злякалася, не вірила, не допускала того, а воно частіше й частіше нагадувало про себе вередами, марудами, невгам'ями і невідгінними змінами в усьому її єстві.

Нечах-мурза лише за місяць домігся розмови з дружиною, і ненавидячи її, і люблячи в багато разів сильніше, аніж досі. До похоті і любові додалося почуття батька і мужа — і більше, і сильніше за них. Оберігання дружини, ощадність до неї стали в ньому постійними турботами, хоч і вернувся він до господарювання, зисків та обов'язків, як раніше.

— Настан! Люба жоно! Не моя вина в тому, що сталося на мою радість! Доля-кісмет і Аллах нам те вчинили, і від їхніх діянь нам не відійти! Чому ж, мудра і добра, отак довго ти горда зі мною? Виходу ні в тебе, ні в мене вже немає. Немає, і все! — аж ніби благав він.— Я взяв тебе і зачав! Розумієш, зачав! Зачав і об'їжджу, пробач, тебе неминуче, як тарпанну лошицю-неучку, і ніхто та ніщо мені не завадить! Ніхто! Отож подумай востаннє. Жити ж бо треба. Підняти на себе руку — найбільший гріх і в Аллаха, і в Христа, а ще нині, коли носиш в утробі дитя,— непростимий! — переконував, запевняв, молив, благав Нечах-мурза, і Настан зрозуміла, що він має рацію, виходу дійсно немає. В неї навіть з'явилася думка, що не такий він уже й осоружний, що, як господар її, ясирниці, він не міг і бути іншим.

Оте жахливе його «зачав» спершу стьобнуло її по голому тілу канчуком, потім геть спустошило душу, в'їлося в серце, нарешті дійшло до свідомості уже не дівчини, а жінки й матері і обурило. Адже відбулося все те без її згоди. Дико, грубо, живосилом!

«Може, те „зачав“ — брехня? Може, оті ознаки — результати отрути? — пролітало в її голові радісне сумнів'я.— Тітка Домна навтяки казали ж, що те буває й облудством, у всіх не однаково...— розридалася вона раптом на очах мурзи.— У-у-у-у!— вила й голосила в безсиллі.— Кате мій! Убивце! Тварюко! Звіре-е-е! Я прокляла твою любов! Ти не „зачав“ мене, а отруїв навіки!» — не знаходила вона слів, захлинувшись безсиллям.

— Не галасуй на весь сераль. Перестань! Замовч! — схопився як опечений з місця мурза.— Ти навіть з моїми рабинями так не говориш, як зі мною! — підвищив він голос у шаленстві.— Я змушу поважати мене і шанувати як чоловіка! Змушу, бо скільки це буде тривати? Скільки, скажи, я матиму жону і не матиму змоги з нею бавитися, коли і як мені заманеться?! — аж захрипів Нечах.— Омар! Омар! Канчука мені! Швидше, рабе! — побагровів він і затрясся.— Бачить Аллах, що ти змушуєш мене до крайностей, і виправдає! — скочив він, як хижак, до Настки.

Схопивши, як за повісмо, жертву за косу, він намотав її на руку і смикнув так, що в Настки заблищало свічками в очах, перехопило дух від болю і образи, бо в додаток її опекли удари камчі. Настка ще знайшла в собі силу рвонутися кішкою на злочинця, та за мить упала, звалена на килим, і вже ледь відчувала град болючих цьвохкань.

В її тямку мурза то наближався, то віддалявся, як привид, і знову чувся його голос десь ізвіддалік: гарчливий, хрипкий, звірино-лютий.

— ...Ти будеш їсти в мене, як сарид, черву і змій, питимеш власну кров, очі висохнуть твої в темряві, без сонця! У склеп її, чуєте, раби! У підземелля, і нічого не давати, а рабинь-прислужниць не допускати!..— наказав, відхекуючись, Нечах.— До зиндану її!.. До зиндану-у!..

Євнухи обережно винесли зомліле й сполосоване камчею тіло баш-ханум. Катівник провів його щілинами очей, відхекувався, всівшись. Тваринна злість у ньому зменшилась, зникла, а натомість з'явилося спершу щось подібне досаді, потім — змору, гризоті і плач за побитою. Він сидів на килимі, і схлип його змінився на болісний жаль і до неї, і до себе...

Не вжалило Настку в склепі-зиндані на соломі гаддя, бо були там не заворожені магом Кара-Єлемом гадюки, як думав Нечах-мурза, а мирні вужі. Настка ж, прийшовши в себе, опритомнівши вже другого дня, втішалася, що всьому прийде кінець і вона без гріха перед Христом, не буде довго мучитися. Та оті гадюки її щадили навіть тоді, коли вона навмисне їх зачіпала. Отож страх і надія на смерть на другий день поволі зникли.

Під вечір її взяли євнухи нагору, а там служниці обережно помили, намастили ліками і пахощами та вклали знову в ліжко великої ханум... Сили і далі боротися з мурзою вже не було. Почалося лікування й повернення до себе, загоєння болів і образ, а ще народження певності, що вона таки зачала, отож мати і жона!.. Відтоді вона вже не боронилася й не сторонилась Нечаха-мурзи, а, виконуючи його волю, частіше і більше зваблювалася, будила в ньому хіть, і сама будиласи, вгамовувала і вгамовувалась, собі на подив, в стогенах і нестямствах насолод, в плотсько-любовних щемах і знемогах, таких, яких і не підозрювала в собі. Правда, в тому зачаруванні та завороженні з нею довго і незмінно був не Нечах-мурза, а обожнюваний досі Лаврик Гук...

З часом з'явилися й ознаки безсумнівної вагітності, а також округлення, опишнення тіла та почуття неминучого материнства, уже не в тяготу, а в радість, в надію і навіть в задоволення. Сльози вередувань стали змінятися радощами, нудоти й забаганки — утіхами поштовхів під грудьми та чеканням майбутнього дитяти, і вже не лише свого, а й мурзиного...

Про дім отецький, батьківщину не було ні слуху ні духу, окрім того, що ханська орда вернулася додому, приправивши чисельні ясири, що Хмельницький продався цареві московському, що шайтан Сірко живий і неушкоджений, а значить, гадала про себе Настка, живі Лаврик та її брати Максим і Нестор. В душі вона боялася братів, а особливо Івана Сірка, бо чула себе зрадницею...

Життя вимагало свого, і Настан поволі звиклася, приспала в собі і каяття, і докори, і гризоти та скрути, і навіть муки сумління, хоч і носила їх у собі. Все те, правда, не зріло і не росло, як плід у ній, а меншало, хоч і не зникало зовсім...

Часто-густо вона ловила себе на тому, що не прагне більше ні звільнення, ні повороту в рідний край, де, певна була, ніхто її без докору не жде ні жоною мурзи, ні покриткою, хоч покриток тепер на Україні ніхто особливо й не осуджує, бо бракує смертельно чоловіків і не лише для жінок, а й для дівчат...

Свого жовтавошкірого, білявого первістка, на неї схожого, вона народила по святій Варварі в ніч Сави, як говорили їй Василина і Вівдя, що були повитухами. Нечах-мурза з муллою, за звичаєм, обрізали його і нарекли Якупом-мурзуком. Не наполягала Настан на нареченні сина Савою, бо Якуп-Яків по-рідному, отож згодиласи, коли її спитали. І хоч те ім'я звучало в її свідомості якось чужинно, та врешті обвикла, бо його, покруча-чемериса, вона величала: «Чемерику мій!» — молячись уже зразу до двох богів: Ісуса і Магомета...

Запопадлива Настан незабаром, на радість і втіху Нечахові, знову затяжіла, ще годуючи Якупка. Але цього разу вагітність була для неї радістю, бо чула себе з надлишком здоровою, а отяжіння не псувало її, а навпаки — красило, аж мурзині приятелі мліли при ній і говорили Нечахові, що Аллах на все Ханство обдарував лише його такою красою.

Коли муж її пікся смертю Іслам-Гірея, Настка потай тішилася, бо знала, що він тричі зрадив Хмельницькому, а той в її понятті був Сірковим приятелем і прибічником. Її не непокоїло, хто буде ханом по вмерлому, як те чомусь турбувало Нечаха, отож чутку про нового хана вона сприйняла байдуже, як далекий грім у літі...

Сходило сонце для неї та дитяти десь із-за далеких гір та лісів, у задимлених серпанках і заходило не з того боку, де вдома, в Капулівці, але решта світу була чи не кращою отут, ніж там. Настан привчала себе до того, що вона вдома, була гордою до Нечахових людей, а до своїх, бранців і рабів, справжньою милосердницею, і Нечах-мурза про себе тішився і радів.

Поволі Настан ставала господинею не лише в покоях гарему, а й у всьому сералі та поза ним. Її признали як баш-ханум і жінки-гарем'янки, одаліски, рабині і служки та слуги. Суперниць вона не боялася, ба Нечах був хоч і здоровим, але не досить, щоб задовольнити навіть її як муж. Отак маєток, люди і статки мужа невпоміт стали і її — не лише в її переконаннях, а і в переконанннях мурзи, не кажучи вже про челядь.

«Виростуть отут у спокої наші діти,— роздумувала вона неоднораз,— і в мене, і в інших бранок, і вже не будуть людоловити в моїй нещасній Україні, бо з'єднають землі в одну суцільну, як ото надіютьси Нечах та бранці, чисельніші тут за татар, і будуть жити, мов у раю, трудячись. Пошли, Боже, дай, світлий Аллаху, їм мирність і вміння жити із власної праці!..» —молилася часто, як лиш згадувала батьків, братів, рідну Капулівку...