Між орлами і півмісяцем

13.

Ще один повересневий новий рік, хоч почався порівняно добре, буцім аж щасливо, і для всього поспольства, і для понад шістдесяти тисяч покозаченого війська, мав, як і попередні, і свої лиха всілякі, і нещастя та нужди, особливо для малих та старих, бо доки чоловік молодий, то все йому ніпочім. Сірко ж пікся незчислимими лихами рідного люду, який по Білоцерківській домові знову потрапив у ярмо шляхти, або поголовно переходив у козацькі та повстанські з'єднання, чи брів світ за очі, на викітчини і нічийщини. Правда, для Сірка в тому була і втіха, бо нові з'єднання гарячково ошатнювалися, оконювалися, озброювалися, вишколювалися, ставали під чільство Богуна, Джалалія, Томиленка, Пушкаря, Золотаренка, Сомка, Нестеренка, Глуха, Ждановича, Лисовця, обозного Коробки і його особисто.

Потік викітчан, переважно старих і малих, на нові землі і в Слобожанщину, і в Запороги, і на Єгорлик та Підкумок — смутив кожного чільника, бо чимось нагадував пташині ключі в небі. Смутив і пророчив подальше нещастя поспольства, бо сиротив і порожняв край, як птахи по осені небо...

Правда, під зиму отой потік зупинився, бо на затиснутому ізусюд українському обширі в Гетьманщині і поза нею вже стояли чатові, дозорні бекети та доброхітні поспольні чергування по охороні громад або озброєні і готові до супротиву шляхті полки, які, згідно з розісланими гетьманом чутками, мали ось-ось — знову в спілці з татарами — іти до князя Лупу в Молдову, в поміч Ракоці чи й свейській короні в Смоленську землю...

Було та було отих вигаданих чуток, як і причин для них! Та було й інше: Сірко та його прибічники не згоджувалися із гетьманом щодо стосунків із ханом та спілки з ним після двох його зрад. Ходила чутка, в яку вірили, що він готується із Запорогами та Січчю покарати хана у самому Бахчисараї за зради і людоловство. Сірко таки дійсно носив цю думку в собі і ділився нею не раз, та стримували його до часу воєнний стан і можлива міжусобиця...

Усе те вимагало негайної дискретної розмови з гетьманом, і таки домігся Іван Сірко виклику в замок, як і обіцялося йому. А викликаний був, як вияснилося, не лише він, а й Богун із Вінниці, Джалалій з Кропивної, Золотаренко із Ніжина і чимало інших із ближніх та дальніх місць і міст. Добрати причини виклику по отому гетьмановому виборі осіб було годі, і Сірко зрозумів, що поговорити з гетьманом про своє, наболіле, може, і не доведеться, як сподівався...

— Не нам, кажу, з вами, а бідному людові нашому все те потрібне, як повітря! Чуєте, людові, щоб лишитися живими на своїй землі сьогодні! — зірвавши голос, говорив Хмельницький при Капусті, отцеві Федорові та інших генеральних, звертаючись виключно до Виговського, Бурляя і Валюка, які стояли перед ним, як школярі перед дидаскалом.— Та й не піде люд наш під ваших агарян, хоч би як ми, чільці, того хотіли. А з московитами ж у нас віра одна! — апелював господар замку поглядом до отця Федора.— Salus populi suprema lex eslo! — благо народу — найвищий закон, як казали древні! Віра одна, кажу вам! — мов прибив він сказане.

— Добрий, та не дуже,— зовсім тихо відповів він на спокійне Сіркове привітання, оглянувши пришельця утомленим поглядом.— Добрий, та не дуже, кажу! — підвищив голос уже до нього, знову розпалюючись.— Підбиваєш разом із іншими самовольцями сина проти мене, легковажиш його крамольною, бунтівною діточністю. Трактуєте, огуджуєте і осуджуєте мої дії щодо царя й Москви, тішитеся з того, як той неглядів син і свавільник розправився, яко вбивця, з нещасною Геленою! — аж зеленів Хмельницький від злоби і обуру, звинувачуючи уже всіх присутніх.— Не надійтеся, квакші! Буде по-моєму, бо зі мною козацтво і поспольство, зі мною наш православний Всевишній Бог! — продовжив, ніби прорвавши в собі якийсь потік, гетьман.— Досі було так, а тепер буде по-іншому. Буде в нас і можність відступу, коли виникне потреба,— заспокоював натяком невдоволених і незгідних.

Сірко спершу від несподіванки сторопів, відчув сором і образу, що спантеличили його, запалили враз лице, замиготіли в очах тремом, але потім перейнявся жалем до гетьмана, як уже до хворого, засмиканого і оточеного жалюгідними людьми, що несуть йому до вух всілякі плутні, навіти, вислужуючись. Врешті, зітхнувши глибоко, став співчувати отому бідному людові, від імені якого господар щойно шпетив усіх і його, не розуміючи, наскільки сам віддалився і від козацтва, і від поспольства.

«Хіба ж це рада, навіть і Мала? — питав себе подумки Сірко, опустивши голову.— Ті, що не погоджуються з тобою, не є ж вороги!..»

— ...Як ото їм усім, так і тобі особисто, я забороняю наближатися до Тимоша і на гарматний постріл віднині!— почув Сірко наказ.— Чуєш, за-бо-ро-няю! І не подивлюся на те, що ти виріс у шляхетного і знатного, що ти користуєшся у поспольства і в козацтва славою неперевершеного лицаря і характерника!

— Нікого й ніколи я не підбивав, гетьмане, хоч і згоджувався в душі із отими звинуваченнями та осудами ваших дій,— ледве втиснувся Сірко в паузу гетьманових шпетів.— І не у вас я виріс та не під вами, а задовго до вас, хоч шляхетного та знатного становиська, як звинувачуєте, і не досяг, бо й не пнувся його досягти. Отож ваш докірливий закид мені — даремний, а злоба ваша — одна навітність невиправдана, і тільки. Мав говорити з вами багато про що, та бачу — марно, то прошу ваших повелінь і наказів, які я, як знаєте, виконую, не шкодуючи ні сили, ні вміння, поки йду в одній упряжі з вами.

— А ти ще надієшся іти не в одній?! — збільшилися у Хмельницького очі і капшуки під ними.

— Про таке досі не мислив,— спаленів Сірко,— але всі ми під Богом ходимо, гетьмане великий! То прошу ваших повелінь, бо не хочу бути нечемним,— дав він зрозуміти господареві і всім присутнім, що його розмова і терпець вичерпалися.

Довга і гнітюча мовчанка тяглася, як щось рокове. Сірко в чеканні переступав з ноги на ногу... Щебетали дзвінко і заливно десь коло гнізда над відкритим вікном, збираючись у вирій, ластівки, бив хрипло години на горі дзвін, розкочуючись лунами по околах, дружно клекали десь молоді лелеки, чулися далекий клеп ковалів і виляски праників на Тясмині...

— ...Поголос буде, що йдемо в Молдову, а підемо на Жванець. Твій полк буде у моєму запасі. Вирушаєш туди без мене взавтра, услід за іншими. Іти мусиш переважно вночі та манівцями, днюючи в байраках і лісах. Зустріч і збір усіх потуг — коло Бара. Наказним у путі та до мого прибуття — пан Богун. При його відсутності — ти! Всі чільники і татари про те попереджені,— оговтавшись по мовчанні, рубав гетьман слова.— Думаю, це буде остання наша битва зі шляхтою і її короною, бо ні у нас, ні у них немає вже сили,— додав згодом.— Будемо намагатися послати в напад першим хана, і бажано б — під Жванцем уже. Ляхи ослаблені геть, і хан згодиться тепер піти в наступ першим, а ми вже докінчимо,— замовк господар і вимушено посміхнувся, ніби й не було ексцесу і він не шпетив щойно Сірка та решти в цій залі.

— Виконую, гетьмане! Але, перш ніж відійти геть, скажу: заплутаєтеся ви між всілякими потрактовками із ханом і з боярами та царем так, що і відступу у вас не буде! Попереджують мене в тому і чільники князя Ромодана, переконаний і сам,— втішився Сірко, що зміг сказати гетьманові головне.— Переконаний, хан іде з нами лише на зраду!..

— Дякую за лицарську відвертість і вболівання! — по роздумі відповів Хмельницький.— Вірю, що з Божою поміччю ми не заплутаємося.

Біля Велеса на піщаному березі Тясмину на Сірка чекав з нетерпінням стурбований і аж поблідлий Тиміш Хмель. Сірко, угледівши його, затурбувався і прискорив кроки.

— Несказанна біда, пане Іване!— ледь не плакав гетьманчук, ідучи Сіркові навстріч.— Напали на Ясси ворохобці, ціла зграя! Отой підступний тестів логофет, Штефан-Георгіцу-Бурдуц Тлустий, з вельможами-джупанами на чолі найманих молдаван, волохів і трансільванців. А Бурдуц при помочі семиградського князя і волоського воєводи-паші уже захопив і замок князя Базиля, і його помістя та фільварки. Місця собі не знаходжу! — шморгнув носом Тиміш Хмель.

— Звідки ти знаєш?! — не йняв віри почутому Сірко.— Я щойно від гетьмана, і він ні словом не обмовився про це.

— Вірного чоловіка прислав Явтусь Халява із Рашкова. Отець Гнат Шульга ось написав мені сповіщення, а в ньому і тобі кланяється. Може, підеш охочекомонцем зі мною в поміч тестеві? Чи вже маєш наказ батька і не ослухаєшся? — спитав молільно.

— А-а-а, маю вже, і дав слово при старшині, що виконаю,— зам'явся Сірко.— А де ж тесть Лупу тепер?

— Ось-ось буде тут. Мчить сюди із кіннотниками. Бідна теща вже жде моєї помочі та врятування в Рашкові. Розанда, як і ніхто ще, про те не відає.

— Оце подія, брате,— сказав заклопотано Сірко і, помовчавши, додав: — Ти зі мною не зустрічався. Іди мерщій до гетьмана і проси негайно війська. Мене не проси, коли сам не запропонує — не піду, дуже обізлився він на мене,— сказав довірливо, шкодуючи Тимоша.— Іди, іди, бо тобі треба потрапити на раду! — торкнувся він молодикового плеча.— Ждатиму тебе на ринковому майдані коло Тясмину. Щасти тобі! Не впадай у розпач! — попрощався Сірко з Хмелем.

«Як же то султан на те дивиться, адже Лупу із Тимошем — то ключ до України в його руках? Чи, може, пронюхав уже про домову з царем, про яку цар і бояри трублять, як ніби уже складену у відповідь на буцім аж молільне прохання гетьмана і всієї генеральної старшини?!. Ні, гетьман не полишить ні Лупу, ні Тимоша в біді, не стільки із-за них, як із-за отого „лівого крила“ свого. А таки-так, не залишить!..» — роздумував Сірко над тим, що скоїлося в Молдові.

Довгенько довелося чекати йому із джурою огорьованого Тимоша Хмеля. Вже і пополуднували в корчемці вдвох, і на рибалок надивилися вдоста. Сірко спіймав себе на тому, ждучи, що хотів би піти із Тимошем на виручку Лупу... Нарешті прилетів клусом і Тиміш, як на пожежу.

— Ледве дозволили мені взяти у Молдову Носача, Батюка, Гулака і свій полк суботівчан та ведмідчан,— випалив він, злітаючи на ходу із коня.— Тесть допомогли мені своїм проханням. Розплакались, як хлоп'я яке. Вони лишилися з вірними ще трьома тисячами молдаван та русинів, котрі там десь, у Сучаві,— додав у заклопоті.— Ото і вся опора!

— Бери з собою Розанду і скачи нагально туди, не гайнуючи часу,— наказав Сірко.— Рантів — ваша власність, і його не посміють відбирати ні Штефан, ні хто інший, бо там тепер герб Хмельницьких прибитий. Та й не до Раптова, вважаю, їм!..

— І батько слово в слово оте ж саме сказали. Так і зроблю. Шкода лише, що ні тебе, ні пана Богуна не буде зі мною. Король із армадою, кажуть, стоїть уже, оглядаючи край, у Кам'янці-Подільському, то ризикую. Може, хоч Турлюна потиху даси мені з його сотнею? — благально попросив гетьманчук насамкінець.

— Турлюна?.. Візьми. Він надійний, кмітливий, стане тобі в немалій пригоді і в дорозі, і уже на місці,— додав згідливо і обраділо Сірко.— Пришлю його пізно ввечері у Суботів. Але знову ж — я дав тобі його ще тоді, в Сучаві,— змовницьки притишив Сірко голос.

— Певно, що так, полковнику! А як же інакше?! — обрадів молодик, здогадуючись, в чому справа.

— Даруй, що не маю сили допомогти тобі більше, як хотів би.

— Все знаю і ще більше дякую тобі, бо вірю в твою щирість,— направився Тиміш берегом Тясмину.— Не знаю, що це сталося з татом,— журливо понизив він голос.— То Плещеєв їм голову крутив посланцями та листами, немовби приватно ставши, кажуть, на Путивльських землях воєводою, потім отой польський перевертень Унковський занадився дознавачем у замок, назначений воєводою Сіверщини по згоді з батьковим полковником, другим Іваном Богуном, а йому на зміну зачастив наразі отой покруч — Богданов і баки забиває «жалуваною» даниною, а Бутурлін листами премудрими та обіцянками їх бавить. Просто біда, полковнику! І на Січі, може, вже знаєш, Федора Лютая запорожці скинули і обрали кошовим Павла Гомона,— примовк він, щось обдумуючи.— Ще їх плутає отой дармоїд-святоша і сповідник отець Федір. Капуста хвалився, що Богун нещодавно вчинив вилазку і відбив у ляхів велику казну-платню жолдакам-жовнірам, то це нам, думаю, поміч буде неабияка, хоч батько і шпетять його на чому світ стоїть за самочинство...

На прощання, як змовники, потисли один одному руки.

«Гаман не сват, трясця — не хвороба,— подумав Сірко, від'їжджаючи геть.— Якось виліземо і з цієї рахуби. А Богун молодчина. Як добре, що він отакий самочинний у тебе, гетьмане, а не інший».

Довго стояла стіною на шляху клубчаста курява, проводжаючи у два боки вершників, поки й осіла в піщаних кучугурах та під Камінною горою... Пробивалися колючі вечірні промені крізь галуззя дерев і вигравали зайчиками на міхурах віконець чи на склі...

«Гетьман звівся на нікуди, а цей, хоч і тямущий, але був би на рік чи два старший, ото було б діло,— роздумував Сірко, несучись учвал попід Тясмином до Кам'янки.— Треба ж отакому збігові статися. А скільки в замкові набралося отих потрактовників і вивідців, як блощиць, як гайвороння на падалицю-стерво,— пригадав він і старця-посланця ігумені Печерської, і Карачбеєвого гінця, і посла Венеції Віміні, і Наїнбеєвого Каюн-бабу, і московського Богданова, і інших.— Очі у всіх меткі, лиши, ніби п'ють тебе, ніби пронизують, як ото Капустині чи Виговського. А пиха яка у кожного!.. Ех, була б моя воля!..— спинився Сірко, бо не знав, що ж було б, коли б його воля. І вже згодом, зітхнувши: — Був би гетьманом чи Богун, чи Тиміш, а пан Богдан спочивали б собі у Суботові біля пасіки із дідом Арсеном, і Виговського, мабуть, не було б у замку...»

Мчали учвал Тимошеві полки ночами, аж земля гуділа, і Турлюнова сотня розвідців не встигала пильно звіряти їм шляхи. Котилася вскач у журі, гризотах і сльозах, і пташкою, і чайкою квилячи, Розанда — то з покоївкою суботівською, то із Тимошем у берлині. Правився вслід за нею її отець, Лупу, зміщений господар Молдови. В путі потай нарікав він і на себе, і на дружину, і на доньку та зятя, і навіть на гетьмана Богдана та ще бозна на кого, шкодуючи, що не віддав дочку за отого шляхтича-магната Дмитра Вишневецького, бо і Радзивілл був би тепер за нього, і король допоміг би, а так — один він, вважай, лишився як палець, бо сватові до нього діла мало у власній зловісній біді, а султан ніяк не здолає Кріту. Тиміш же, хоч і лицар, але молодий, а друзі і приятелі стали або недругами, або байдужими і вичікують, що то буде. Зрадливою і лукавою буває доля чільців, а ще коли вони покладисті і мирні по натурі...

Ось і Рашків нарешті. Мов жива казка палац! Доброго управителя Тиміш найняв собі,— нічого бога гнівити,— і порядок, і чистота, і краса несказанна! Достиглий виноград прямо через вікно зривай та смакуй! А квітів та чагарів усіляких: підстрижених, врунистих, мальовано посаджених обік хідників, альтан та водометів!..

Лишивши Розанду і Лупу в палаці при Куконі Тудосці, Тиміш зі своїм та тестевими молдавськими полками вже третьої ночі опинився під Сучавою. Завдяки сотні Гната Турлюна, він знав заздалегідь, де розташувалися ворожі до тестя позиції, які вони та чим особливі. Завдяки цьому вдалося йому вигідно підвести і непомітно розмістити свої потуги, звичайно, з поміччю таких досвідчених полковників, як Носач, Болюк і Гулак, а ще з поміччю вірних Лунові молдавських з'єднань, що знали місцевість, як свої п'ять пальців.

Бій почався під Яссами з окремих вилазок, вивідок та наскоків в третій день по сніданку, а розпалився, як вже почало трохи пригрівати сонце. Був кінець серпня. Неспинно понеслися Тимошеві полки на зухвальця логофета і його прибічників та найманців. Дзвеніло, тріщало, іржало, гуло і клекотало побоїще, і козаки, як основна сила, то відчайдушною сміливістю, то кмітливістю, обходами та хитрощами уже під вечір розірвали на шмаття ворожі лави, а як стемніло,— перемогли їх, об'явивши прощення всім, хто здасться.

Тільки ніч порятувала і Штефана-Георгіцу-Бурдуца Тлустого, і рештки його та Барашевого з'єднання. Не знав обраділий від перемоги князь-паша Лупу, принісшись ледь світ в другодень в кареті-берлині, як і дякувати зятеві, Носачеві, Болюку та Гулакові. Був до всіх щедрим, добрим, а полонених нагодував і відпустив з Богом, навіть зрадникам-банам простив, лише докоривши за відступництво. І Штефанові-Георгіцу, колишньому логофетові, він простив би, коли б той не втік із купкою прихильників у Товтри.

І знову все поволі увіходило в свої проторені колії в житті і Базиля та Кукони Тудоски, і Тимоша та Розанди. Ледве не на руках носила теща любого їй зятя, як на Бога, дивилася на нього Розанда.

А тим часом наближалася осінь — кінець року за козацьким календарем. І ота блискуча Тимошева перемога, що обливалася щедро і сльозами радості, і мальвазіями та напоями, мала і зворотний бік, бо смертельно налякала і колись дружнього волоського господаря, і семиградського князя, а самого Штефана-Георгіцу, та навіть польського короля поставила у безвихідь.

І коли щасливий гетьманчук, витаючи на сьомому небі, обмірковував поради чорноморця-січовика Левка Конограя про побудову і опосудження чайок на Січі та Дону, які зв'яжуть і яничарів, і Ханство та вернуть козакам все Русинське море аж до портів-приплавів Чанак-Кале, Гелібола і Золотого Рогу, Егею і Мармуру, розбитий Штефан-Георгіцу в горі та прикрій дійсності лякав супліками і султана, і господаря Волохії, і князя Трансільванії, і короля польського — тепер уже і через зневаженого князя Дмитра Вишневецького — тим, що Тиміш Хмель куди небезпечніший за батька, бо огніздовується під Балканами. Так чи інакше, а Георгіцу таки домігся, пересиджуючи в Товтрах, того, що переповнений жаданням помсти і до Лупу, і до Тимоша князь Дмитро Вишневецький і за королівський, і за свій кошт найняв цілий полк рейтарів і допоміг Штефанові придбати коней, озброїтись і вернутися до повторного бою із Тимошем...

З частиною найнятих волохів та трансільванців під проводом Матвія Бассараба волоського вирушив Штефан-Георгіца із вапнякових Товтр і зненацька напав на розпорошене по постоях Тимошеве військо. Та козаки впереміш із молдаванами, хоч і з чималими втратами, перемогли його в першому наскокові на Ясси і погналися в розпороті і легковажній певності до Сучави, де на них чекав у засідці, згораючи помстою, ображений Тимошів суперник Вишневецький.

Отам, у смертельному тяжкому побоїщі, вириваючись із пастки-оточення, козаки і молдавани були розбиті. Танас Болюк, Максим Гулак та сам Тиміш Хмель — смертельно поранені, а Носач і інші чільники забиті. Козаки змагалися до темної ночі і таки вирвалися з казана, винісши мертвих і поранених, і на чолі з Гнатом Турлюном зуміли ще й другого дня відбитися від Штефана та полковника Кондрацького, котрий очолював жовнірів та рейтарів...

Усі сім діб, домовлені для похорону полеглих у бою, то вовчицею скиглила, то ластівкою квилила у горі та любові над догораючим у антоновім вогні мужем Розанда. Зигзицею над коханим зятем плакала теща, бурлив увесь Рашків риданнями і зойками, поки той вогонь палив Тимоша, а на восьму добу гетьманчук прийшов до себе, покликав слабим голосом Розанду, благально оглянув її уже напівсвідомим поглядом і, не знайшовши в собі сили щось сказати, затих навіки... З Тимошем сконала надія народу в Україні, умер духом гетьман Богдан Хмельницький, його генеральна старшина і значна частина козацтва... Ба й духовенство в крепі ходило і правило молебні по усопших і убієнних...

Наступного дня, в дев'ятини, повів рештки розбитого козацького війська до Жванця, де за розрахунками мав бути уже гетьман, разом із Тимошем у домовині, сотник Гнат Турлюн. Не потрапив він, слава Богу, з рештою війська у засідку Вишневецького, а, розвідавши про неї заздалегідь, спритно обійшов її. Вишневецький і Кондрацький постріляли свою розвідку.

Смерть Тимоша, тіло якого із-під Жванця було відпроваджено до Суботова, була передостаннім ударом в саме серце гетьманове. Вона приголомшила його, розчавила, зламала, онепритомнила й добила на пні. Відпровадивши останки сина, він ще якось кріпився, тамуючи біль, тим паче що король якраз наблизився до його редутів під Жванцем. Він ще знаходив у собі силу навіть втішатися для вигляду, коли татари нарешті понеслися зусібіч на польські когорти і таки накрили їх, окільцювавши собою, як петлею-арканом, зустрівшись в тому кільці та спаявшись із козаками.

Знайшов гетьман силу втішатися, бо вивідці принесли йому віду-вістку, що Радзивілл не вирушив, як мав, із Литви на Київ тому, що цар і бояри-воєводи нарешті поставили своє загрозливе військо проти його ще тоді Смоленщини. Тішився, бо стояли вже тиждень навкруг ляського війська залізним кільцем приведені ним у дію потуги; бо козаки із засідок приводили до нього їхніх вивідців, бо стояли невиснажені для задуманого ним останнього довершення бою його запасні, резервні когорти; бо бідні оточенці спершу голодували, а вже за тиждень почали їсти звірину і конину і вимагати від короля здачі на милість та потроху в темні ночі тікати з першого, татарського, кільця в друге — козацьке; бо жовніри почали грабувати королівські та воєводські обози-табори; бо в оточеному польському скопищі почалися пошесті і смертельні міжусобиці та чвари; бо наказний гетьман полковник Золотаренко розбив литовські полки в Стодолищі, в Рославлі і на Острі, погнавши їх за Монастирщину, Горки та аж за Дніпро в Голинки, Насплю та Рудню...

Тішився, бо з кожним днем, з кожною годиною, здавалося йому, близилася ота віками виборювана в довголітній визвольній битві хвилина-сподіванка на свій державний устрій, на початок нового, навічно вивільненого з лабетів чужинців поспольного життя в омріяній і споєній мрією-волею Материзні.

Бачили вже ту хвилину і всі, хто був при гетьмані, бачив її і врешті скорився долі сам король, хоч і чекав ще чуда. Виділи те і татарські мурзи-воєводи, та й сам хан Іслам-Гірей, бо того не можна було не бачити, хоч би бути й сліпим...

Тішився гетьман, бо сконав перекинчик і прибічник шляхти у всіх потрактовках православний чільник Адам Кисіль! Тішився і з тієї втіхи, що в Корсуні повінчався раптом (уже втретє за життя) з Ганною Золотаренко. Весілля, правда, цього разу не було — ще не стара гетьманша була досить мудра — не дозволила. Хмельницький по тому одруженні мовби ожив, омолодився, хоч і став сивим як голуб...

Було з чого тішитися гетьманові на тому повороті історичної долі його народу, та незвідані, нерозгадані, незбагненні смертними путі Божі, як і людські на цій грішній землі. Як пекельний землетрус, як брилу з неба, як заступ сонця, принесли в табори трьох військ під Жванець меткі, верткі, швидкі і всюди пролазні посланці владик земних і, звичайно ж, постаралися розтрубити на зло всім тим, хто виборював під Жванцем свою козацьку долю, вістку-віду про рішення московського Земського собору зважити на давнє і ревне прохання гетьмана Хмельницького і приєднати Україну до Московії-Русії, взяти, як зазначалося, в сутужний для неї час під свою державну руку.

І хан, тепер утретє, сказившись, осатанівши у злобі на гетьмана, на очах помінявся вмент і примусив ледь живого польського короля стати йому другом, а Хмельницького — підписати з ним мир і признати дійсними та вічними позаторічні Зборівські домови!..

Тішилися бояри і цар у Москві завбачливій своєчасності рішення Земського собору, ридав від радощів польський король, оживши із мертвих, а його воєводи і ксьондзи правили подячні меси за спасіння держави і корони... Оніміла від несподіванки Україна. Та лиш на час. По якімсь часі забродило хмелем, заграло брагою, виливаючись через край, козацьке ворохобство, особливо в Сірковому полку, із слобожанами і січовиками.

— Веди нас в Запороги! Побратими-слобожани, під гетьмана-перекинчика ми більше не підемо на згин! Хмельницький — царів припутень!.. Старшини в нього — продайдуші! — не вгамувати було обуру... Допоміг чільцям в тому лише прихід ночі та авторитет Богуна і Сірка.

Підписувалася домова наспіх, без гетьмана і його старшин. Хан за спасіння корони взяв у короля ще сто тисяч злотих гарачу-викупу та домігся від свого порфірородного ляського брата — король зіп'явся від того на десяте небо і був несказанно щедрим! — дозволу брати стільки ясиру в польській Русинії, скільки хан захоче і зможе по путі додому.

Король ладен був віддати і всю Русинію ханові, тільки б вона не дісталася Москві, ненависній і вічно ворожій до Польщі. Оце і був момент, якого так довго чекав цар, виграючи війну без війни! Оце і був початок кінця козацьким надіям на незалежну державу! Початок кінця боротьби чотирьох сусідів за володіння Україною. Ходили чутки, поки стали і переконанням, що ота вістка із московського собору в отаку вирішальну для України мить була навмисне розіслана в три армії під Жванцем царськими вивідцями, щоб не допустити перемоги бунтарів-козаків і татар над вінценосним королем, бо із убитим горем гетьманом легше було домовитися про приєднання його геть змученого довголітніми війнами краю під виглядом самоврядувальної автономії...

Ще лунали урочисто подячні меси і te deum Єзусу Крістусу та Пресвятій Матці Ченстоховській в польському розбитому таборі, а король вже думав про сатисфакцію Хмельницькому та нові походи в Україну, без якої Польща не мислила і життя свого на землі...

Жовкло листя на деревах, купчилися хмари в небі, ставали прохолодними ночі і ранки, всівалося росами павутиння бабиного літа, а над смертельно втомленими козацькими потугами кричали сови, пугали пугачі-погутькали, ключами пролітали гуси, качки і журавлі та табунами шпаки у вирій, а на полі бою злорадо викрикувало гайвороння. В тому чулася знущальна реготнява, збиткувальна глузь чорної, повійної долі, що глумилася на весь свій неймовірно великий і злостивий рот із усіх, хто почував себе ошуканим.