Між орлами і півмісяцем

24.

Великолузькі села, присілки, острівні зимівники та й найменші горби між плавнями, заплавами і між зазубринами за десятиліття від першої появи тут діда Вустима Капули та поселення втікачів Петра і Катерини, Анджея і Галі, Яцька і Оксани Притул стали великими, розкиданими мальовничо на всьому тутешньому обширі муравищами-поселенцями, з сіножатями і пасовиськами, царинами і полями рольними, з добротними білосніжними хатами і колибами, огородженими обійстями-дворами, а в них — оборами і стайнями, загородами і кошарами, садками і городами, цибатими журавлями над криницями і чотири- чи шестикрилими млинами та бекетами на горбищах...

Олюднився, ошатнився за роки закуток-край заздрісними статками-добрами та гараздами так, що, будь Капула досі живий, нізащо б не пізнав його, як не взнають і перші прибульці — Прихідьки. Озвичаїлися в ньому і «сполечно-вспольні» прокозацькі порядки, стосунки, відношення між людьми і з виборними, віцевими владцями у радах-урядах та причетною до них сусідньою Січчю, якій вони, оті викітці, осадці, займанці, вспольні, сяберники, кревняки, однохлібці, родосідці, совокупці, наділці, супрягачі, вспольно і доброхітно, за домовою-поміркуванням, ще коли Іван Сірко вперше став кошовим у перед Хмельниччину, стали платити щорічну «датку на товариство за чатування» всіх поспольців Великого Лугу від нападів ординців і за «всілякі навчительства-вишколи отроків у школі...» Так те і не мінялося, добре започавшись Сірком і війтом Слимаченком.

Іван Сірко, об'їхавши та оглянувши і Великий Луг, і околи, ховаючи і від батька, і від матерів, і від поселян розпач і безпорадну безвихідь, яснішав і світлішав на чолі, аж диву давався, спостерігаючи нові заселення, осідки та кутки, що обсіли навіть найменші, здавалося, недоступні «непридатки»-суходоли, деякі стали зимівниками заможних козаків з наймитами-сіромами, підсусідками — у тих же Гомонів, Барабашів, Лютаїв, Брюховецьких, Іваненків-Величків, Щербанів, Курилів, Рогів-Жданів.

А зграї веселої, дужої, різноликої, гамірної і гомінкої дітвори на вигонах у недільний день, барви ошатненого отроччя-молоді на майданах та вабливих, ніби рястами уквітчаних калин, горобин, не знати й коли завезених кимось дичок-груш, осик, вільх і беріз серед моря сірих очеретяних хащ і світлосвічадних вод, що, мов ліки, тамували і його розпач, і віддалену вже образу Виговського, і визивно-викличне та нагле поводження протоієрея Григора та навіть несподівану поведінку Богуна. Чарували і цибаті журавлі біля криниць, бузьки-лелеки на дахах і деревах, повсюдні бекети із смоляними діжками та чатовими, що вселяли певність і спокій всякому дійшлому сюди...

Гостювання не стало гостюванням, спочинок — спочинком по приїзді із Січі в Капулівку, як надіявся Сірко, бо місця собі не знаходив коло обох матерів, а особливо коло батька, який тепер був недужим ще й від «вшіляких новин», якими із усіх своїх останніх сил надзвичайно цікавився. Дмитро б ще, може, І кріпився якось, але ж у нього, як і у всіх розволосених, не було тепер сили від болю навіть перейти подвір'я.

Перепочинок, коли можна так назвати, Іван Сірко мав лише в перший тиждень по приїзді, бо зумів побувати разом із Архипком і в селі та навколо, і на цвинтарі, який чимало розрісся «усопшими», тепер сусідами Вустима Капули — зачинателя села. Ото і всього перепочинку було, як не вважати одного-двох попутніх заїздів із цікавості до шинків-корчем, відвідин великого роду Притул: Петра і Катерини, Анджея і Галі та Яцька і Оксани, що жили поряд з обійстям матері Домни в кутку, названому на їхню честь односельцями Притулівкою.

Рід Притул, тепер і дорідний, і заможний, особливо виділявся виводками більших, менших та геть малих здорових і на диво вродливих дітей. Не лінилися молодиці-Притулихи, ніби змагаючись між собою, приводили чоловікам майже щороку по опецькові, не лише не марніючи з того і не старіючи, а нівроку, чи не кращаючи та молодіючи у чималих господарствах, таруваннях і в обійсті, і в полі, і в городі та на ринку, де тримали вспольну ятку і торгували і збіжжям, і крамом, і городиною та всіляким добром — маслом, молоком, олією, прядивом і полотнами та ряднами...

Добротна, поставлена ще дідом Капулою, а потім розбудована війтом Слимаченком хата вдови Домни Слимачихи, в якій спочивав Сірко на мовчазну заздрість і осмуту осирочених Дмитра та Ївги, по якомусь часі стала другою «збірнею» в селі для сходок чільців та й нечільців-капулівчан, сусідніх ближчих і дальших хуторян, ушкалчан, покровчан, перевізнобалчан, осілко-грушівців чи й різних приїздців із Січі та інших місць...

Великий Луг із усіма отими поселеннями, як і Січ в Зозулиному Яру, хоч і були віддаленими, незалежними козацькими республіками, загнаними ворогами в болотно-рукавне забісся, але жили — та ще й як! — подіями і долями всієї Гетьманщини, Слобожанщини і навіть незвільнених русинів під Польщею та Литвою...

Події в країні так розігналися і побігли, так заспішили й заграли «похмелівщиною» та забродили, мов на дріжджах, що ніхто із живих, окрім лихварів та збуйців, не лишався байдужим до них, бурхливих і буремних, острашливих і обнадійливих...

Майже одразу по Сірковому від'їзді із Січі до матері та батька «на спочин», Запорозький Кіш, не визнавши на своїй Вальній раді самозванця Івана Виговського чесним чільником, обрав на гетьмана України прибулого на Січ полтавського полковника одноокого Мартина Пушкаря, а той — на радощах! — ні сіло ні впало звернувся аж до царя і за потвердженням у «всправедливленому регіментарстві», і з доносом на Виговського, який нібито хоче відірвати від царя Україну і «передати її знову ляхам»...

Через своїх посланців Пушкар, Матвій та Яків Барабани у приятельській спілці, яко кошовий, обозний та писар-скриб Січі, просили царя подати їм оружну поміч стрільцями проти «супостата, анцихриста, христопродавця та самозванця» Виговського, «як лише дозволять шляхи та засніжені гостинці». Передбачливими були вони в своїх діях, вчасно підкинули в царсько-боярські руки свою козирну карту, якої так недоставало якраз в отій загарбницькій, махінаторській колоді...

Того року спішно наблизилася холодна зима, і цар та бояри, використавши оте «як лише дозволять», затримавши в мороці Пушкаревих посланців, спішно вислали по бездоріжжю в Чигирин свого стрілецького голову, вже відомого Артамона Матвієвого-Матвєєва та дяка Порфира Олив'янника-Олив'янникова з уклінно-дружнім проханням до Виговського і його генеральних старшин послати до свеїв гетьманське посольство і умовити дружнього короля Карда-Густава та його регентшу матір Христину підписати з Москвою трактат про мир, звичайно, не згадавши «наказному самовиборцеві» ні про донос на нього Пушкаревих та Барабашевих приїздців, ні того, чим загрожувала царатові відмова від «підданства і дружби» України-Малорусії...

Та чимало навчений ще гетьманом Богданом в стосунках із царатом, Виговський, чи відаючи про доноси, чи здогадуючись про них, не дрімав: по-перше, негайно і радо, при московських приїздцях вислав гетьманське посольство в Стокгольм з переказом, щоб свеї не надіялися більше на козаків, а мирилися із царем, по-друге, постарався запевнити царя, що він, Виговський, «особне» вірний цареві яко володарю Всея Русії і просить затвердити його на змушене трирічне гетьманство «до повноліття отрока Юрія», а щоб цар не сумнівався в його, Виговського, вірності, радив негайно прислати «своїх високих комісарів для повсюдного перепису „всього сполеченства“ і його „оподаткування в Україні“ і, по-трете, уже зовсім козирне, уклінно прохав царя і бояр ввести своїх воєвод хоч і в усі міста Гетьманщини! Це був не золотник, не лот, не пуд, а брила, кинута „самозванцем“ на шальку, хоч вона і обмовляла не допускати воєвод і никоніан „у богопрестольний Київ“»!

Цар, його камарилья і навіть Богом посланий Олексієві Никон вирячили з дива та радості очі, коли Юрій Міневич, осавула, та Юхим Коробка, сотник, привезли оте в Москву. Їм відібрало мову і тямок! Як же, покійний гетьман навіть слухати про таке не хотів і всіляко затримував під ста призвідствами так похітно бажаний цареві та царятам повсюдний перепис! А цей «самозваний наказний» не лише дозволяє — просить! Боже милостивий, це ж обіцяє чималі податки і прибутки від набагато заможнішого від московитів українського поспольства!

Правда, милістю Божою Никонові не подобалося оте: «з недопуском до Києва», але цар запевнив його, що, при «острожном стоянии войск во всех иных!», град той нікуди не дінеться.

Радість, торжество засліпили очі навіть Божою милістю цареві і змусили його спішно визнати «самозванця» Виговського, «яко законного гетьмана», навіть забувши згадати при тому «отрока Юрася».

Ще за життя Хмельницького царський двір без згоди гетьмана пробував, хоч і обережно, ввести своїх воєвод, крім Києва, в Чернігів, Переяслав, Ніжин та інші міста, але спротив місцевих сотників і полковників, що спиралися на Переяславські трактати, а найпаче рядового козацтва та поспольного люду, був такий рішучий і одностайний, а у випадку із Гаркушею в Лоєві, із Тарасенком у Стародубі, з Левенцем у Полтаві — навіть збройний, що цар мусив відкласти ту затію.

Відбувалося те недавно, переносилося боляче, і ось тепер з'явилася жадана можливість започати бажане самим Виговським. Це така несподіванка, що коли б не сувора зима надворі, то цар і дня не чекав би. Адже втрачався час, а сказано ж: куй залізо, поки гаряче! Отож Пушкареві і Виговського посли-компанійці були завбачливо затримані в Москві при щедрім та розкішнім утримку під приводом бездоріжжя, а в Чигирин спішно було відпроваджено боярина і думного дворянина Богдана Хитрого, який добре знав українську і польську мови і вже писався Хитрово для прийняття присяги від Виговського та генеральної старшини, а насправді — для вивідання становища на місці.

Все пішло б, як по писаному, але Богдан Хитрово, напившись до чортиків при трапунку з присягою, розбазікався так, що присутні генеральні старшини заніміли від його мови.

«Ми будемо доброзичливі і гостинні до вас, генеральних,— запевнив,— доки і ви слухатиметеся нас, яко холопи цареві, віритимете нам і нашим глаголам, яко писанію Божому, мислитимете, яко ми мислимо, і звелимо вам утримувати нас отак же гостинно та щедро, як оце ви мене тепер почтуєте, а сірому свою зрівняєте і в гараздах, і в покорі з нашою. Коли ж ні, як отой паскудний миргородський полковник, і наказний гетьман Григор Лісницький, що хвалиться опікунством,— погрозився боярин кулаком Виговському,— коли станете негостинними, нещирими, нещедрими, неслухняними та ворохобними, то конче зробитеся нашими заклятими і запеклими недругами і ворогами. А це змусить нас витоптати вас так, як витоптують підніжну траву косяки наших коней! Цей звичай, хай буде вам знано, незмінний до всіх,— продовжив Хитрово.— Тому по-братськи раджу вам не ставати цареві і нам, боярам, у супротив і завади, коли хочете лишитися живими на світі, бо будете всі там, де Гаркуша, і Лисовець, та шалений ваш Іван Нечай. А як же ви думали?! Ось ми укладемо унію із Польщею і Литвою, і тоді під скіпетром нашого батюшки-царя ви пізнаєте нас! Ха-ха-ха-а! Хо-хо-хо-хо-о!» — закінчив Хитрово реготом свою п'яну мову...

Присутні, поклавши п'яного боярина на сон, пересварилися. Одні вважали, що мова Хитрово є погрозою царя всім старшинам, інші бачили в його словах лише порожнє, не варте уваги бахвальство, а треті — заховану, доброзичливу пересторогу. До останніх належав і сам Виговський, хоч і був собі на умі. Тепер не було сумніву в долі Гаркуші, Лисовця, Івана Нечая, Наума Дороша та багатьох інших. Як не сперечалися, а так ні до чого й не дійшли, хоч кожний із присутніх для себе і зробив висновок.

За два-три тижні і про погрозу Хитрово, і про недвозначні натяки вивідці-стряпчого Дмитра Рогозіна, передані в Вужині сотникові Лук'янові Шпакові, отаманові Власові Індику та війтові Аврамові Скорині, знала вся Україна.

Січовики і капулівчани майже щодень в морози приймали у себе «біглих» московитів і давали їм за звичаєм харч і притулок. Почувши про оті ніби вітрами та морозами принесені вісті, Домнину хату перестали полишати стурбовані подіями односельці.

Наказний сотник і отаман в селі Панько Книш, отець Прокіп Чечіль, війт Захар Мазур, суддя Ритор Квач та сільський скриб Прохір Лихолай тепер часто з Домниної хати і обідати не ходили: або брали їжу з собою, або обходилися юшкою, яку Архипко, наловивши риби на промоїнах, варив їм під доглядом Сірка чи батька Дмитра.

Не дивно, що сходки були такими довгими, суперечливими і тарабанними, бо ж і новини, що доходили у Січ і Великий Луг, були такими. Набирала сили нова війна за Україну і не лише «наказного» Виговського, а й чотирьох сусідніх держав. Не було дня в погоду і непогоду, щоб до Чигирина не прибував якийсь посланець з супроводом, не було і тижня, щоб не обмінювалися між собою трактуваннями високі сусідські двори, і основою в обмінах, коли не прямо, то посередньо була Україна. Навіть майбутнє далеких миролюбивих свеїв прямо залежало від долі України... В Чигиринськім гетьманськім замку поселились знову напостійно посли чотирьох держав-сусідок...

Чільні вельможі у Варшаві і Вільні: Потоцький, Любомирський, Чернецький, Сапега та інші вирішили, як крайність, кинути від імені круля Яна-Казимира козирну карту, кінцево зрозумівши, що без неї Україна програна, а відтак і решта русинів не тепер, то в четвер буде звільнена. Русинів під Польщею і під Литвою та Туреччиною, в Молдові, Кілії й Добруджі, свідомих своєї єдності і рідності з русинами в Гетьманщині, Слобідській Україні чисельно тоді ще було майже стільки, скільки істинних ляхів, литвинів і московитів разом! Де ж то можна було допустити їх до всебічного звільнення і об'єднання в державу?!

Виговському та генеральній старшині, як і Січі, магнатські посланці привезли запевнення, що круль, сейм і чільні регіментарі та воєводи королівства Польщі та Литви, співчуваючи становиську в Україні та уболіваючи її долею в прийдешньому, в братській доброзичливості пропонують «навічне становисько удільно-незалежного Великого князівства Русинського, рівного федерально польському і литовському із одноразовим урівнянням прав генеральних осіб, козацьких полковників і іних служців та канцеляристів з польськими і литовськими рангами аж до надання їм старосте, а генеральним сотникам, всіляким скрибам і кращим козакам — шляхетських та іних владних станів і вольностей, як і самому гетьманові — первосенаторське регіментарство, однозначне в усьому із литовським гетьманом...»

Це послання було пострілом бомбарди навіть для закутків русинських, а не те що Гетьманщини. В Слобідській Україні цар Олексій об'явив нові пільги і для викітців в Ко-Лугах, Ковельську та інших місцях осідства, прикликані в Київ дяки були негайно відкликані в Слобожанщину, а митрополит Київський і Галицький Діонісій Балабан — об'явлений недоторканною особою, як і всі соборно-церковні та монастирські обителі із маєтностями під ним. Посланці, що мали організувати перепис поспольства для оподаткування, анулювались і відзивались, царські посли говорили лише українсько-русинською говіркою і обіцяли від імені царя «всім вірним Переяславському трактатові чільцям боярство, маєтності, царську милість і для спадкоємців... Торгівцям більше не буде», обіцяли, «жодних митних ущемлень»!.. Не залишились байдужими й інші сусіди. Хан відмінив похід орди в Україну! Султан дав їй обітницю свого покровительства...

Дійшло до капулівчан із Січі й те, що Пушкар зі своїми прибічниками, дізнавшись про оте все, та не дочекавшись своїх перших посланців від царя, зіткнувшись під Прилуками із попередженим полковником Петром Дорошенком, вернувся в Полтаву і спішно послав до царя полтавського сотника Саву Яковенка із другим доносом, а цар із свитою, затримавши в себе і його, нагально направив у Чигирин друге посольство із багатим ясаком «для перевірки стану на місці» і Косагова — із щедрим «жалуванням» у Січ... А один із польських посланців, Зигмунд Пшилевський, проговорився в конфіденціальній розмові про те, що «Українське князівство буде в межах всіх русинських земель,— під Польщею, Литвою, де не були б вони!..»

Надворі тріщали рідкісні морози, лопала крига на руслі, а в Домниній хаті-збірні на сходці стояла спека, бо було про що говорити, перемелюючи та пересіваючи все навколишнє. Особливо тими новинами переймалися Дмитро Прихідько та Сірко, який неждано-негадано отримав привезеного якимось генеральним сотником аж у Капулівку листа від самого Виговського. В ньому писалося: «Милостивий пане і зацний звитяжцю, полковнику Сірку! Не знати нам, кажемо те під сумлінням, чому Ти виїхав із Вінниці увосень не в Чигирин, як ми пропонували, а у Великий Луг. Звичайно, Великолузьке Запорожжя — важливе місце в Гетьманщині, бо воно перегородило орді Кучманську сакму через Берислав — Кизи-Кермен аж до Дністра, і Муравську — з Перекопу аж за Самару. Хан, дізнавшись, де Ти перебуваєш, відмінив похід орди за ясиром у всі гетьманські землі! Та якою б не була причина поводження в Тебе, чуємо себе у в одвіті, бо поневеж не зуміли довести Тобі наших дискретних минулорічних таємниць, а відтак вигнали Тебе з відродженої Тобою Вінниччини... Ми, уряд гетьманський, для усправедливлень знаймуємо Тебе, полковнику, що полки Вінницько-Кальницькі, чи й іні які, як твоїй особі бажано, будуть без замешкань передані нами в Твоє осібне регіментарство. Уповаєм, же Ти, милостивий пане, решпектуючи діла і чинники, в наш край надійшлі, вернешся до служби військової і панствової через Чигирин, а наші нестатечності і нецноти вибачиш!.. Отож чекаємо Твого вирішу по нашій упроші...

Гетьман України до повноліття отрока Юрія

рукою власною — Іван Виговський.

Дано в Чигирині, року божого 7166—1658, січня, 16 дня».

В Капулівці з приводу цього листа, писаного й не скрибами, а самим гетьманом «осібно», виникла сила-силенна всіляких розмов, відгадок, тлумачень, здогадів, роздумів, надто тоді, як гетьманів посланець, відмовившись затриматись, поїхав морозним пообідом назад до Чигирина з відповіддю Сірка. «Я недужий тепер, потребую відпочинку і прийняти шляхетних пропоз Твоїх, пане гетьмане, не маю можливості!.. Нестатечності і нецноти я вибачив, бо не маю ні заздрості, ні поваги та жадливості до станів...

Великий Луг, Капулівка, рукою власною — Сірко...

Того ж року, 26 дня».

— Йому, хоч який він,— сказав один на один Сіркові Дмитро Прихідько про Виговського,— можна буде простити все уже хоч би за те, що, видно, зуміє, хоч і дорогим коштом, вивести Гетьманщину на якесь рівніше місце,— нав'язував свою думку синові батько.— Не зважай на те, що домігся він собі влади самохопом, як кажеш, а братам, родині та свиті — маєтних станів ошуканням. Тимчасове те, сину, а земля і люд на ній — вічні, то хай маєтничають, а відтак — відстоюють край і люд свій! Так-так, сину, те буде оправдане і варте, як Бог дасть, і прощення, і підтримки,— обережно вбивав слабий Дмитро в здорового сина дотеперішні обур і образу, аж той дивувався зміні в собі.— Тепер, гадаю, сину, недовіра нашого поспольства до захланних сусідок мусить бути, зоднобіч, спаєм, а здругобіч — незмінним звичаєм, бо довіра домовам, віра в слова й запевнення, бажання нашого поспольства мирно жити із усіма захланцями, а тепер уже із одновірцями досі оберталися в найбільші наші лиха, кінчаючись, як відаєш, незмінно облудом, ошуканням і підступним шельмуванням, які вже і ти на своїй власній шкурі не одиножди переніс. Хай усправедливленням буде доля отих великомучеників-чільців, що наклали життям,— довбичив він, хоч і обережно, але старанно.

Тим часом на початку лютого, по Стрітенню і перед М'ясопусною, прийшов Сіркові через Січ лист від воєводи Яна Собеського з Варшави. Лист, властиво, був від синів, а Собеський приклав лише короткий супровід до нього, який завдав і Сіркові, і Дмитрові та «сходцям» чимало утіхи й клопоту, привівши до роздумів та здогадок. А писалося в синівських листах на добротному папері, що їм у пана воєводи дуже добре ведеться, що навчителі в них русини, що воєводу вони рідко бачать, але пані Марія, дворецький пан Лех, Томаш, Тадек та Ядзя із челяддю до них дуже прихильні. Правда, було дещо і неприємне, зокрема в Петровому листі, бо той сповіщав батька, що «Ромчик до смерті закохався в Ядзю, і про те знають і їх мосці, і обидва воєводичі та саме дівчисько, і дворецький, пан Лех, і навіть їх ексцеленція, ксьондз-духівник із вшисткими людцями палацовими»...

— В кого ж це він пішов такий, той Ромчик? — чи то дорікав, чи то хвалився Дмитрові Сірко по прочитанні Архипком Равою листа.— Католичка ж! Воєводівна! Сором один! — аж голос підсилював він.

— Мале, зелене, сину, то не зважай,— спокійно остуджував Дмитро сина.— Підросте — переміниться,— зітхав він, примовкнувши.— Ти, сину, не печися щастям, а думай над отими словами воєводи. Вони слушні і показові, хоч і запізнілі. Читай-но, Архипку, ще раз,— звертався він до Рави.

«...Близиться все до вельми важливої і великої зрухи та події, з яких і за якими витікає належна можливість і твоїй, мілосний пане, Україні досягти чогось цілком всегуманітарного, людського і рівноправового із іншими кращими поспольствами на нашій земній кулі.

Випадок цієї зрухи, бачу, дуже винятковий, гісторичний, бо мислю, що він буде і дуже важливим та вагомим, але не можу, пробач, при цьому промовчати і болючого для мене питання: чей же, мілосний пане, Польща і Литва передають вам не лише свою втому, а і європейську цивілізацію, хоч і при рештках варваризму, і не для того, щоб ви її подарували, хай і з малими вольностями, в ярмо монгольській сліпій Московії.

Помисли, те вже показується проявами в зачатках сьогоднішніх православних духівників та й викітців-посполитих як мирян, як її одновірців! Оте болить!.. Твій, милостивий порятівнику, боржник Ян...»

— Оце варте уваги, сину, оце морока з морок, гадаю,— аж пальцем тикав Дмитро, коли Архипко Рава дочитав.

Знову смалили люльки і повторювали, верталися навіть у постелях до вичитаного, переповідали цілою громадою, тлумачили оті воєводині натякання, і старий Дмитро уже був ладний радити Сіркові поїздку до Чигирина, як лиш трохи уляжуться морози, а капулівський сотник і отаман Панько Книш, підтриманий отцем Прокопом Чечілем, війтом Захаром Мазурою та суддею Ритором Квачем, обережно те й порадили, вважаючи, що в такий відповідальний час Сірко, як неабиякий ратний привідця, не може лишатися збоку, тим паче, що той «самовиборець» Виговський є тимчасовим і поміняв, як видно, становисько, «коли отак усі сусіди завовтузилися»... Дмитро навіть успіхи Богдана ладний був приписати Виговському...

Підкуповувала і Сірка, і Дмитра, і всіх інших і настійна відмова Виговського від гетьманства на Вальній виборній раді ще в Корсуні, та й пізніше, в Чигирині, про які розносилися чутки не лише в Україні, а й деінде. Міняв висновки, гадки та припущення і поголос, що цар, підкуплений гетьмановими запросинами воєвод та перепису як запевненням у вірності, огудливо висварив через Хитрово, і Пушкаря, і Барабаша, і інших, умовивши їх всіх не зводити наклепів і братовбивчого ворохобства.

Може б, Сірко, не дочекавшись спаду тогозимних морозів, був уже стрімголов і подався до Чигирина, бо таки був «сходинками» доконечно запевнений у такій нагайній потребі, коли б не прийшли в Домнину хату-збірню через Січ одна за другою непередбачені, далекі між собою та ніби й неважливі, але ближчі чи й болючіші вісті з усюд, задріждживши і підхмеливши собою і Великий Луг разом із Січчю.

Суботнього вечора, як Домна й Сірко готувалися провести Дмитра та Ївгу, хоч ще й гув церковний дзвін, в хату, забарно шамраючись у сінях, переступив перевальцем, ніби забрів з білою як молоко борідкою якийсь старець. Забрів і замешкливо став лицем до порога, зачиняючи двері.

— Дозвольте? — повернувся він, зачинивши двері.— Добривечір вам, добрі люди, у хаті! — задихано проказав, стягнувши повстяну шапку з голови і поклонившись.— Мусій я, Стохата, Дмитре! — заапелював до найстаршого в господі, кліпаючи заінеєними повіками.— На Загреблі жию, мо', пригадуєш, в сотій хаті!

— Стохата? Мусій!.. Свят-свят, чоловіче! — підвівся з лави назустріч прийшлому Дмитро і в подиві, і в розгубі, і в зневірі.— Живий ти? — ішов він, немов на привида, на гостя.— Яким дивом, чоловіче?— ледь не плачучи, почав він чоломкатися із пришельцем.— Роздягайся спершу, тогосвітний гостю, у нашій теплій хаті. Якою Божою милістю ти опинився в нас? — допустив нарешті почоломкатися і обезтямлених жінок та Сірка, що був геть розгублений.

— Живий не я, голубе, луб'я одне з мене,— всівся нарешті, підтриманий Сірком, Мусій Стохата на лавицю.

— Де ж ти був оце стільки? Що з тобою і як сталося по отому чередництві? — не витерпів Дмитро запитати гостя про найболючіше, згадавши Настку під плач і схлип жінок.

— О Боже великий! Мученице, Параскево П'ятнице!— не стримала в собі горя Ївга, сплеснувши руками.— Де ж поділася, дядьку Мусію, наша Настуня? — уже голосили обидві жінки в хаті.

— Та не квапся ти, дай чоловікові віддихатися! — нагримав у запалі на дружину Дмитро.— Не бачиш хіба, що він ніяк не відсапається?..

Довгою була оповідь діда Мусія Стохати, в якій зважувалися пригоди його ясирництва, сипалася вона, як те збіжжя в кіш при слабому вітрі. Тяглася, поки гість вечеряв, продовжувалася потім, і двічі вигорав до дна та знову заливався Домною лойовий блисківець-каганчик. Гість змовкав, а жінки, не стримуючись, голосили, витираючи пекучі сльози з очей, і всі знову слухали «стумну сторію» Стохати.

— Мурзи, який нас захопив зненаць із вашою Настунею і погнав у Ханщину із вспольною худобою, казав уже і кажу вам, я по імені не знаю, бо був я зразу ж подарований з частиною товару хановому управителеві і візирові Сефер-Казі-бею, а в того вже підволосений та згодом відпроваджений на ослику на гірські пасовиська вівчарем. Відтак всі ці роки я пас та доглядав йому, іродові, отари,— глибоко зітхнув Стохата.— Доглядав, хоч сили в мене все меншало і меншало, а восени ото, не знати вже й чому, мурза розжалобився раптом, а може, пізнав, що я вже ні до чого не вартий, та й відпустив милостиво мене додому на отому ж осликові, може, боячись, щоб я не вмер, бо вже сім літ давно минуло, по яких, за Кораном, вони мусять відпускати бранців. Правда, тамтешні бранці і по два терміни вже в ясирі, а їх не пускає. Не розумію, що то мені за щастя випало — на осликові вернутися додому. Всі бачать у тому чи каверзу й пастку якусь, чи силу Господню, та й годі! А як жилося мені і велося? По-різному, але назагал не так уже й зле, коли б не осінні та весняні холоди на гірських белебнях.

Гість витирає вишитим рукавом сорочки слізливі наболілі очі, втуплено дивиться поперед себе, ніби оглядаючи ще раз пройдене людоловство, і шморгає носом. Господарі, завмерло ждуть хоч натяку про долю Настки, уже утративши надію почути його із вуст старого.

— Дошкуляли,— ніби просипається оповідач,— і літні спеки та суховії, мошва та комарня; спеки пекли і зела на горбах та на підгір'ях, а гнус висотував сили. А тут?.. Отець Прокіп Чечіль, спасибі йому, виволосив мені скіском підошви, потім потримав мене колодним лежнем під наглядом моєї Феськи ледь не два місяці, поки не звівся я на ноги та не здибався вже ходячи, учора із Ригором Квачем, дак той, вислухавши мене, порадив знайти вас у пані Домни та про все оповісти,— якось ніби облегшено замовк, тяжко зітхнувши, гість.— Нас же, пане Іване,— повернувся він до Сірка,— як переказувала мені Настка в путі, тому мурзі тоді продав якийсь нелюд, даруй, твій шурин, чи що! Вона говорила мені,— закліпав старий повіками, дивлячись на Сірка,— і його ймення та прізвисько, але я, прости, витязю, за роки забув. Я його й бачив, правда звіддалік, як вони ото, мурза і він, чинили на переправі рахубу і сварилися, ледь не чублячись, за кошт.

— Данько? Гунда? — вирвалося, як вибух, у Сірка, зірвавши його з лавки.— Кривошапка? — нахилився він до Стохати.

— Кривошапка — то ніби не він, а Данько, чи як ти мовиш?..

— Гунда, дядьку! Гунда! — підказав, гарячкуючи вже, Сірко.

— А, Гунда? То, може, й Гунда! Здається, так вона наказувала мені запам'ятати і комусь, як буде нагода, передати,— тер надбрів'я Стохата.

— А таки, мабуть, Гунда,— знову закліпав він у запаморочливості ріденькими і руденькими повіками.— Я затямив оте «шуряк», то ти вже даруй мені,— злякався гість Сіркових очей.— Там у Ханщині наших братів і сестер, а найпаче всілякої молоді тепер набагато більше, аніж самих ординців,— чи не надавав гість аж такої ваги «шурякові», чи хотів, не знаючи імені і прізвища перепродувача, поміняти розмову.— Одні покладають надію на козацькі визволи, інші живуть бездумно, як живеться, ба й подружилися деякі та пооселювалися там, маючи свої пристанища, а треті підволосеними так і є або припнутими ланцюгами до галер. Не вгадаєш, кому Бог що пошле, бо краще б когось із молодих бей звільнив, а не мене, вже старого і немічного, а воно, бачте, он як поталанило. А що зробиш, жити кожному хочеться,— ніби вибачався Мусій перед господарями.— Здибав я там одного дідугана,— повернувся Стохата до Дмитра,— з яким ми з-під Черкас ходили з Трясилом і Сулимою на Переяслав і на голову розбили золоту ровту Конецпольського...

— Дядьку Мусію,— не стримався Сірко, перервавши мову старого.— Чи ви упізнали б того христопродавця, мого шуряка, коли б він став отут перед вами?

— Та хто зна, отамане,— кліпав повіками Стохата.— Може, й пізнав би, але ж він постарів, та й як ти мені його покажеш і коли? Нездужаю я, і пам'яті катма, вся здірявіла, то чи здолаю дожити і пізнати?

— Може, Настуся ще щось говорила вам? — не даючи перепочинку гостеві, прискіпливо допитувався Сірко.

— Як тямлю, то ніби ні. Не було ж як їй говорити, бо я гнав худобу з мурзиними пастухами, а вона їхала обшнурована і прив'язана при людолові на коні.

— То ви так і не знаєте, де вона і що з нею? — втрутився нарешті й Дмитро, тримаючи руку на серці.— Ані-ні?! Та цитьте, ви! Чого розголосилися знову? Заважаєте ж! — нагримав на жінок.

— Чого не знаю, то як же скажу тобі, даруй на слові. Я тямлю, що ви всі хотіли б щось знати про неї,— повинявся старий.— Воно чи не в гарем, даруйте, він її, отаку слічну, взяв тоді...— шморгнув носом Стохата і притих.

— Просилася вечором перед тим, бідненька, на вечорниці,— заговорила, сьорбаючи носом, Ївга,— а я спершу не пускала: «Рано ще тобі гульками перейматися, дитино, але коли ти, кажу, отак просишся, то на яку дзигарову годину, щоб батько не знав, вискочи та й дома будь»,— затряслася в риданні Ївга.

— Відпускала-а-а і я її, як прибігала, бувало, до мене ніби вишивати-и-и,— ледь проказала у плачі Домна.— Ангельське-е ж дитя-а бу-ло-о. Поки погуляє часинку оту, то я їй щось вишию, щоб ти не здогадалася, Ївго, та не сварила. З Лавриком же Гуком вони любилися, як го-лу-би ті-і,— ридала.

— Лаврик же тепер, чувати, сотником! Лицар уже, а вирятувати сердешної нікому,— мов канчуком оперезала Сірка словами, знову розплакавшись...

— Великим гріхом є пролиті людьми кров і сльози за чужі гаразди, зиски, гешефти при вселюдському лихові, злигоднях, всіляких нендзах та ущемленнях, але ще більшим і непростимим є для христопродавці, що приніс нам у хату отаке горе,— заклинально сказав згодом Дмитро, ніби докоривши Сіркові.

— Еге ж, еге ж, істинно христопродавці,— ткнув себе в коліно пальцем і Стохата, як жінки переголосили. Сказав, сьорбнув у мовчанці, неквапом оглянув господарів, а найпаче Сірка, і, кректливо звівшись, пішов перевальцем до скрині, на якій лежали його кожушок, шапка та костур.— Нагрівся трохи, то пора і міру знати,— пробурмотів, із поміччю Сірка одягаючись.

— Виряджу вас, діду Мусію, і проведу додому,— кинувся і собі одягатися Сірко, ніби вже щось вирішивши для себе.

В путі обоє мовчали. Сірко думав над тим, чому Сефер-Казі-бей відпустив старого додому, і не знаходив пояснення.

Роздумували над тим і вдома до повернення Сірка і після.

— Невже бей мислив собі так,— по якійсь мовчанці виклав здогадку батько,— Стохата передасть нам, як і хто їх перепродав у ясир, ми оповістимо тобі, яко братові і чільнику, ти допитаєш шуряка і дізнаєшся, де сестра, а потім вирятуєш її...

— Чи бей зацікавлений у тім, щоб я рятував Настку?

— Воно-то так,— шарудів у постелі Дмитро,— але ж і відпровадити Мусія Сефер-Казі-бей мусів лише по якійсь загадковій причині, а не по доброті своїй. Отож, як собі хочеш, а в тому є щось загадкове, притаєне від нас. Рівно ж, як і відправка до Сибіру Силуяна Мужиловського царем, про яку повідав тобі Гомон. Все ж він був у покійного гетьмана довіреною особою...

Цю батькову здогадку Сірко не заперечував, але й версію про ставку бея на Настчине визволення відкидав геть.

Наспіх цього ранку вмивалися за звичаєм колючим снігом Сірко і його джура на морозі. Наспіх і снідали обидва. Архипко, сяк-так перехрестившись до ікон по сніданкові, побіг сідлати Сіркового Велеса і свого вороного Шайтана, а Сірко приторочив до джуриного сідла зоднобіч тобівку з пашнею, а здругобіч — шаньку з поданим матір'ю харчем. За хвилю козаки обоямо скочили у сідла, і Архипко прямо з копит, стрімголов понісся путівцем у бік Січі, а Сірко, постоявши якусь мить за ворітнею і випровадивши поглядом хлопця, понісся і собі скачем, у глиб села.

Ні мати, ні батько, ні Ївга, як вернулися аж під обід у Домнину збірню, не знали, що намислив робити Сірко і до кого їздив. Хоч як хотілося їм спитати сина, як лиш повернувся додому, та його вигляд не дав їм сили і смілості, бо був він як ніч — насурмлений і грізний. Не вдалося розпитати його й згодом, бо слідом за ним у двір влетіли на опарених конях три козаки: Гнат, Лавро і Архипко. Їх, як по всьому було видно, він нетерпляче чекав, бродячи по подвір'ю.

А по обіді, як лише ті встигли підвестися з-за столу, перехреститися до образів та подякувати Домні, поріг знову переступили гамірно-балакливі сільські чільці-сходники. По тому, що вони із Сірком не віталися, всі здогадалися, що він уже з ними бачився і про щось, видно, радився. Розмова, мабуть, започата ще в тминній хаті, тут завершуючись, перейшла в звичне русло. Але тільки натимчас, бо зразу ж всі почали цікавитись новинами в Січі та на волості, тобто в Гетьманщині.

Найбільше вразила всіх, а найпаче Сірка і Дмитра, привезена козаками неймовірна новина. Вона непересічна, хоч і не перша в Україні. Майже підряд, неначе по намові, сталися вибухи льохів-погребів то із селітрою і поташем, то із порохом чи зброєю. Спершу в Чигирині під самим замком, що цілодобово перебував під охороною, затим у Черкасах, у велетенському льохові давно зруйнованого Підзамчища, а потім у Києві — у Прилаврській горі, що охоронялася козаками як зіниця ока, ще потім у Чернігові обік Троїцького монастиря, недавно відбудованого коштом полковника Подобайла, навіть у Вінниці, в замку, відбудованому нещодавно Сірком, у Ніжині, Гадячі, Лоєві, Стародубі, Дебрянську, де несли охорону козаки полковника Михая Миклашевського і князя-воєводи Мещерського.

Вслід за цією новиною, як ще не прийшли до себе «чатці схронів», в окремих полках виявилися попідрізуваними тетиви на луках і сідельні попруги, а на самому Чортомлику, видно, ще пізньої осені були пробиті аж в шістдесяти трьох чайках і байдаках днища, лише тепер випадково виявлені помагачем обозного Василем Шевчиком, Сірковим однокашником. І те було ще не все! В Січі виявилися забитими тванню і землею цівки-дула п'яти мортир, двох аркебузів і шести фальконетів. Знатні і знакомиті старшини в Коші місця собі не знаходили, бо ж Січ незмінно стояла під чатою, та ще й якою...

Звичайно, отакі події на отакому обширі та в отаких розмірах, із отакими збитками при невиявлених злочинцях стали новим запалом і у полемічному багатті капулівських сходців, відсунувши натимчас горе, яке приніс Мусій Стохата в Домнину хату. Більшість січовиків, як запевняв усіх Гнат Турлюн, приписували те «самозванцеві» Виговському, але не змовляючись, і обидва приїжджі сотники, і Сірко, і гминні урядники, а найпаче Дмитро, думали інакше.

В їх свідомості ті злочинства поєдналися зі смертю Хмельницького, Лисовця, Гаркуші, Дороша та долями молодшого Нечая, Мужиловського і інших. Щодо чайок, байдаків і отих цівок, то в Сірка, а незалежно і в Дмитра, Гната і Лавра, те пов'язалося із Ходнею. Тутешні січовики не сказали Сіркові, що й рядові запорожці оте приписували дуці — Донському отаманові. Все це дещо міняло Сіркові плани, вірніше розладнувало їх, хоч і натимчас. Адже шкоди-збитки були не лише в поросі, поташеві, селітрі, не лише в попругах, тетивах, цівках та днищах, а й у тому, що це всюди вчинено непомітно, невловимо і майже одночасно. Адже для такої акції, як уявляв собі Сірко, потрібний був полк пролаз. В Січі він їх бачив між збіглими, в Києві — між Шереметьковими мздоїмцями, а ось в інших місцях — не бачив.

Знову полемізували в Домниній збірні, дискутували, але вже без Сірка, бо той із Гнатом і Лавріном поїхав до судді Ригора Квача і війта, а повернувся додому аж другого дня ранком уже без курінних-сотників. Ті, як виявилося, подалися на Січ по нагайній і невідкладній нужді, як пояснив Сірко вдома. За сніданком і по ньому згадували і отих приголомшливо-затаєних злодіїв, і діда Мусія Стохату та Настуню. Додатковим було і те, що не знаходили пояснення ще і вчинкові Сефер-Казі-бея.

А розгадка вчинку високого ординського мецената ходила поруч. Якось, повернувшись із Чигирина і таємно привізши в ридвані куплену там у шинкаря гарну, як ангеля, дівчинку-сироту, що звалася Фесею, Сефер-Казі-бей по кількох днях спочинку, вивчення нею звичаїв гарему, наказав головному євнухові привести надвечір нещасну до себе у покій. Як там уже з нею, незайманою і чистою, не було йому, немолодому, морочно та прикро, але таки допоміг Аллах дістати, крім сорому, і утіх та насолод.

Обмислюючи по всьому свої вовтузіння і абсолютну байдуж юного тіла, зляканого до стрясу й нетями, він, відпочиваючи, згадав, як Нечах-мурза, скориставшись його підказкою, дістав легко і дешево, через гяура-перепродувача, який з його, Сеферовим, паєм і при худобі виділив йому старого шкарбана-пастуха Мусу, приховавши дівчину, «як ранкове літнє сонце, як квітку троянди в росі, як весняний ранок у квітті!» — доносили йому дознавачі пізніше про Нечах-беєву бранку. «Тепер вона стала такою, що і в самого світлого хана чи й самого хондкара — бережи його Аллах!— такої немає! Кров з молоком! Повна пишності, палкості!» — казали.

Сефер-Казі-бей думав тоді, що красоти Нечахової баш-ханум перебільшені дознавачем, але, якось весною навідавши палац мурзи, переконався, побачивши: дознавач правду сказав, і був смертельно ображений. Побачив і загорівся похіттю і помстою. Хотів учинити щось із образником, але хан послав його, Сефер-Казі, до Чигирина і до Варшави, і бей на якийсь час відклав свої наміри, нічого не сказавши мурзі Нечахові.

«О Аллах керім! О Аллах керім! Отака жінка! Отака досконалість тіла! Ханша! Султанша! — вигукував він подумки, хоч знав, що вона вже є матір'ю чотирьох Нечахових дітей.— Така не те, що це ягня Фесь! Така горітиме, запалюючи й мене! Така розбудить і мертвого! Що за краса, Аллах! Оманила мене, зачарувала з першого погляду! Осатанила!..»

Білокоса, охаєна, в міру повна, напахчена парфумами, досвідчена в стосунках з чоловіком, вона відтоді будоражила беєву уяву, а по ночі із онімілою Фесею він ледь дочекався ранку і від пожадань до вроди Настан, і від образи на Нечаха. Ще перевертаючись у постелі, він вирішив завтра ж покликати наймудрішого із мудрих, ходжу Ішам-муллу, який був і навчителем та суддею, для оповіді йому гризот.

«Так-так,— радів заздалегідь подумки Сефер-Казі,— тільки одному йому, Ішам-муллі, можна довірити цю таємницю: і біль, і тугу, і бажання. Хіба ж не він допоміг у свій час мудрими порадами загнуздати і об'їздити дику кизил-башку Фаранджу і її сестру Айшет! Ні-ні, цю Фесь поки навчиш чогось, то постарієш! То трата часу, вона хіба для різноманітності!.. А так, Ішан-мулла один дасть мені мудру пораду. Недарма ж він ходжа і бажаний гість у всіх мурз та беїв. А мудрості правовірних, як із Корану, читає в будь-яке стояння місяця. А Десять Читок недарма завчив, не враховуючи святих звитків-сувоїв Ас-Салаха і Фатіка, Авану і Акалу... Рідкісний чоловік Ішан-мулла: був у Мецці, обійшов Каабу, горби Сафа і Марва, прочитав Суф'яне ас Екурі, Ібн-Абасса, Катада, Харун алк Рашіда, Малік Ібн Дімара, Ао-Салабі. А таки його! Бо як судитиму смертного правовірного, коли він наслідує пророка?!.»

Отак задумане було вирішене і вчинене. Сефер-Казі недовго чекав Ішан-муллу. Той лише для годиться змусив візира почекати та й був приправлений носіями-правовірними до сералю мецената, повторивши по путі п'ять основ шаріату: Покаяння, Намаз, Байрам, Ходжійство до Кааби, Джіхад, адже не до рядовича-сановника правиться.

— Мир і милість Аллаха і тобі, і всьому сералю твоєму із усіма добрами твоїми, великий повелителю! — проводить Ішам-мулла по своєму обличчю і бороді долонями, стоячи очікувально в порозі і, запрошений господарем, всідається поважно і неспіхом на купу мутак і пухових подушок-міндер.

Сефер-Казі примітив у вузьких щілинах очей прихідця іскринку пихи, але, як непересічний спахія, вдав щирого, привітного та заклопотаного державними справами слугу хана. Почекавши хвилинку, господар почав розмову здалека, як і годиться за обрядом. Спершу розтягував похвальні слова про сонцеликого хана, потім просторікував про клопітні медресе, мечеть і суд, слідом — про приплід в чередах, косяках і отарах, поки й перейшов на свої фелюги і шандали в морі, на гарем, який явно злітнів, і саму баш-ханум Фаранджу, ніби уже застару для нього...

По якійсь мовчанці, перекинувшись на Чигирин та гяура Виговського з його свитою, ніби ненароком перейшов до мурзи Нечаха, дещо спантеличивши гостя. Виждавши паузу, візир приступив до Нечахових гріховно-образливих для правовірного дій, аж морщачись від надривно-завивного скрику зурни, що доносився через напіввідчинене вікно із затемненого деревами і виноградом двору...

Ішан-мулла, як досвідчений і уважний сповідник господаря, час від часу прикладав білилами офарбовані руки з блискучими шафранними нігтями до грудей, ствердно похитував головою і знов побожно перебирав бурштинові чотки, поки Сефер-Казі врешті скінчив оповідь і, полегшено зітхнувши, замовк, ждучи мудрої поради...

— Тяжкий у тебе клопіт,— набивав собі ціну Ішан-мулла,— та зарадити йому, мабуть, можна. Бачу, що прогнівився на твою особу пророк, бо не завжди посилаєш Всевишньому блага з Ахшим-Намазом,— натякнув про скаредну скупість візиреву гість,— не кладеш на вівтар мечеті своїх щедрот,— добивав він вичікувально, хоч і завбачливими натяками.

— А рада тобі така...— розтягував слова мулла, зупинившись,— щоб отого старого гяура, про якого ти оповів, як там його...

— Муса його назвисько,— нічого не розуміючи, підказав господар.

— Так от, щоб старого гяура Мусу,— повторив мулла,— ти відпустив додому. І хай він неодмінно добереться туди і там оповість, хто і як викрав і худобу, і гяурку Зірку та де вона тепер є.

— Підволосений, слабий і хилий він! Не дійде додому, а її, помилуй, мулло, жаль буде, бо ж вродлива! — вже шкодував господар, що загідь повів цю розмову.

— Як же пасе отари, коли підволосений?

— Осликом послуговується.

— Відпусти його разом із осликом, коли хочеш руками гяурів покарати Нечаха-мурзу і мати надію на його баш-ханум.

— Так то так, але ж ті родичі можуть її викрасти чи й силою взяти, бо брат у неї, якого знаю, кажуть, справжнісінький шайтан, а тепер ще й чи не сераскир-сердар у козаків,— боявся Сефер-Казі і подумати про таке.

— З чотирма дітьми вона не дасть себе викрасти, а ще як віру прийняла і дітей ростить як правовірна, то й поготів.

— О мудрий із мудрих! — приходив господар до себе.— Відпущу Мусу і тобі за розумну пораду вишлю овечок,— тут же пошкодував господар, що вирік таке і додав: — Як Аллах допоможе мені в цьому трапунку...

Отак, на велике спантеличення і своє, й інших пастухів, був відпущений зі своїм вірним осликом дід Стохата додому. Вже правуючи кизи-керменським шляхом-сакмою між первозданною незайманістю помаранчевого та брунатно-зеленого безмежжя буйноквітних, пижмами відцвілих травостоїв, повз острашливі прадавні, овіяні вітрами кургани, горби і камінні баби, через западини і пласкі узвишшя, долини і скупища верболозів, між синьо-сивими, попруженими лісками, гаями й чагарями на обріях, через хутірці та поодинокі зимівники з бурдюгами, по забіссях ярів і яруг-байраків, де мав притулки на ніч, Мусій, незважаючи на візиреву перепустку-пайцзу в пазусі, не вірив тому, що сталося, молячи Бога дати сил для дальшої путі, поки й опинився в пізню осінь в своїй рідній оселі в Капулівці та ридма заплакав від щастя...