Між орлами і півмісяцем

6.

Наблизившись у погожий ранньовесняний день в отарному скупченні шарварочних юрб доброхітців до дніпрових переправ, Сірко з радістю дізнався, що в цьому гармидері на кільканадцяти поромах і тимчасових мостах, зшитих із човнів та чайок, ота людська безладно-тлумна, різнолико-роздрібна і розливно-повідна людська плинотеча зупиняється, як перед загатою, і наспіх, але ретельно і владно, формується та ладнається в сотні і полки, у валки і обози та очолюється заздалегідь вибраними чи наказними отаманами, сотниками, обозними, писарями-скрибами та полковниками здебільше за принципом їхнього місцевитоку...

Частина привідців, раніше обрана на раді в Чигирині, одержує від Якима Сомка, Дем'яна Лісовця, Василя Томиленка нові полкові та сотенні військові відзнаки, інша без регалій-корогов і бунчуків переправляється на Правобіччя для доформувань чи за наказом наказного гетьмана Кричевського правиться Лівобіччям у заздалегідь визначені місця в селах, містечках, полях і лісах для вправ та вишколів, як північно-західна потуга, проти гетьмана Радзивілла.

Яким Сомко ще в Андрушах під Переяславом, а Дем'ян Лісовець під Липівцем та Василь Томиленко в Ялинці ознайомили Сірка зі станом справ, повідомивши, що він призначений на вузькій раді полковником особливого гетьманового запасного полку, який у неповному складі вже стоїть десь у селі Бітовому та в Діброві біля Чигирина під перначем у Тимоша Хмеля, як тимчасового наказного, до його, Сіркового, прибуття. Від них же він дізнався і про грізні королівські віци та не менш грізне посполите рушення в Польщі, як і про приготування Фірлеєм, Вишневецьким, Ланцкоронським, Конецпольським, Корецьким, Чернецьким своїх надвірних військ чи й найманих кондотьєрів та інших рушенців. Дізнався майже досконало і про ті смертельні бої, що взимі вже відбувалися з козацькими залогами на тимчасовому покордонні, очолюваному Богуном і Нечаєм в Брацлавщині і на Поділлі.

Стало набутком його свідомості й те, що Ілля Голота, Іван Гаркуша з сином Філоном уже зібрали кілька полків на Сожі й Іпуті і об'єдналися в діях із Мартином Небабою, як наказним гетьманом Хмельницького. Не гаяли дарма часу і призначений берестейсько-могилівським полковником на тій же вузькій раді зять гетьманів по дочці Степаниді, Данилів брат Іван Нечай, а також наказний гетьман всіх Північних військ Іван Золотаренко.

Формувати козацькі загони під боком у литовського гетьмана Януша Радзивілла допомагав під зверхністю Небаби і московський князь Іван Хованський, передбачливо призначений царем могилівсько-вітебським намісником і воєводою литовських русинів, а також таємно призначений царем майбутній воєвода київський Василь Шереметєв, що стояв під Смоленськом...

Було та було тут новин для Сірка... І він із Остапком Говдею, своїм тимчасовим джурою, та мереф'янцями, і ота незліченна маса доброхітців-подорожників потрапили тут, коло Дніпра, у якийсь вир, що клекотав і гучав, нуртував і колобродив ярмарком. На очах у всіх під скрип гарб і мажар, під іржання коней і мукання волів він набирав форм і порядку, встоюючись, і цівками, струмками, річищами, стишений і упокоєний, розтікався в боки, прямуючи до переправ на Правобіччя.

«Дивовижна сила!» — не раз повторював про себе захоплено Сірко...

«...Ми голови свої зложимо в довічному спаї, а не в розбраті і різночинствах, звільнимо геть землю нашу від гніту, насилля, гвалтів і наруг ляських,— читали в гетьманових універсалах.— За бидло нас мали пихаті пани і магнати, а особливо тих, хто противився бути у них лакизами й робочими валами та заявляв про свою окремішність і про окремішність всього народу нашого, про вольності дідівські та нашу незалежну у власній хаті віру...

Не проти поляків ми йдемо на смерть, а проти панства, що втратило в жадобі до насилу людську гідність і забуло Бога у розбещеному чванстві своєму...» — розносилися над юрмищами голоси спудеїв, скрибів і всіляких читців, несучи в народ гетьманове слово. І вже вкотре Сірко із сумом і досадою пошкодував, що він неосвічений і не вміє отак говорити з людом...

— Я тебе, полковнику, вже третій день жду. Виїжджав і в Крилі в, і в Боровицю, і в Бужин,— радо зустрів Сірка Тиміш Хмель.— Ще на тогобіччі впізнав тебе на Велесі. Казка не румак кінь у тебе! — почоломкався він з Іваном Сірком, його джурою Остапком та з рештою прибульців.— Тато на тебе вельми чекають, Виговський і Капуста уповають і сподіваються, що матимуть поміч чималу, як прибудеш... Полк поки що неповний, жде тебе,— поставив Тиміш свого баского скакуна поряд з Велєсом, аж той захріп.

— Дякую тобі і старшині та гетьманові за увагу до мене і за зустріч, а не поспішав я, бо так домовлялися з паном гетьманом ще восени.

— Вони все про теє відають і пам'ятають. Події в Польщі трохи поміняли їхні давніші рішенці, та мислю я, що отець і тепер зволікатимуть з наступом, шукаючи всіляких оправдів. Досі ж немає домовлених донців, татари повідомили, що ждуть, поки наросте паша, вкрай мало возів та дараб, зброї і ядер, обозні не підвезли досі провізію, січовики мовчать, хоч аж два гінці послано до них. Біда, та й годі, полковнику!..

— Ні донців, ні січовиків немає?!— перепитав Сірко.— Що б те значило? Адже надійно та твердо домовився із донцями та калмиками.

— Старшина і тато також губляться в тривозі...— притишив голос Тиміш.— Щось неладне коїться в Коші і навкіллі, а донців бояри підбивають не оголювати степу для ногаїв...

Сірко вибачився перед Тимошем, оглянув понадсотенний загін вершників, що згодилися бути при ньому ще на тогобічні, звелів їхати за ним не відстаючи і пустив коня ступою вперед.

— То заїдемо, думаю, спершу до полку? — чи то спитав дозволу, чи то наказав Сірко Тимошеві, уже клопочучись усім почутим.— Веди нас, лицарю, на спочинок і пристанище, бо направувалися ми сюди понікуди! Не дороги, а розтоптана та розмелена квашня! Та й сонце вже он як підбилося, слід поспішати. В дорозі, вважай, і перепочити не було де. Весь край зрушив і посунув до Чигирина неспинно. Вперше бачу таке!..

— Нечай і Богун навідувалися,— стишив мову Тиміш, приблизнішім геть свого коня до Велеса.— Шарпали їх ляхи, вважай, всю зиму, але розбили їх наголову і відігнали геть обидва полковники. Там у них не полки, а ціла армія! Ото лицарі!.. Вимагали від тата не чекати татар, а вже зараз іти на ляхів, доки ті не зготувалися. Аж посварилися вкрай, а пана писаря Іван Богун у запалі обізвав покручем, то заварилося було тут таке, що ледь тато вгамували їх накриком. Та й потім все пішло не ліпше. Малу ж раду чигиринську тато — може, чув? — вчинили потай і від світського, і від козацького поспільства, не зваживши на бажання всієї людності і пастви бути тільки в незалежі своїй,— якось аж святотатно поінформував Сірка Тиміш.— А на ній, про всякий випадок-трапунок, як умовляли всіх тато,— порішили при поганій чи невдалій вікторії з ляхами передатися в дружбу з московитами та дискретно від сіромної людності сповістити про те царя і деяких його бояр та воєвод.

— До московитів? До царя? — аж спинив Сірко Велеса.— І всі старшини згодилися з тим?!

— Та де ж там усі?! Кажу ж, Богун, і Нечай, та ще екзарх Йосип, мій духівник, Іван Золотаренко і слухати тата не схотіли! Вони були і проти чутки такої, кинувши виклично раду.

А Богун який? Вінницький чи новгород-сіверський? — був поглинутий уразливою новиною Сірко.

— Який же ще? Певно, що вінницький! Новгород-сіверський пан Іван Богун продався цареві і боярам з тельбухами. Він руками й ногами був за підданство, за боярські та воєводські чини, щоб, як казав, «затягнуть царя і бояр та воєвод до помочі нам замість підступів, злоумислів і лиходійств усіляких»...

— Ну, а генеральний писар — що на те?

— Виговський — столиций крутій, він був і проти, і за. Правда, вкінці об'явив себе прибічником тих, що не погоджувалися з татом,— додав Тиміш, помовчавши.

«Недарма, видно, і в королівських хоромах понюхав парфумів, і в колегіумі попробував кулеші, і в ханськім палаці побував ясирником»,— подумав Сірко про Тимоша, пустивши в ходу Велеса.

— Не любиш пана Івана? — спитав у Тимоша згодом, зробивши для себе і такий висновок.

— Не те що не люблю, а цілком осуджую і його, і тата за все торішнє, бо ж досі ніхто не може зрозуміло пояснити, чого б то було не йти від Замостя скачем на Варшаву, замість того, щоб нестися до Києва, який нікуди не втік би і по Варшаві?! А все те пан Виговський порадив татові: і сам, і через оту Гелену з її фіглями-міглями. Ех, коли б то була моя воля, гойдалися б вони, крім хіба тата, на бантині або ссали жаб'ячу цицьку в Тясмині,— безсило змовк Тиміш.

Сірко невпоміт зміряв палкого супутника мовчазним поглядом, і — дивно — дотеперішню упередженість до Тимоша, що була в його душі, як рукою зняло.

— У всіх нас ганджі є, Тимоше,— не знав, як зреагувати на ту палкість гетьманича.— В одних більші, в інших — менші. Такою вже вродив Бог людину.

— Гандж ганджу не пара, полковнику! І Капуста та Кричевський, і Ганджа та Нечай, і Богун вінницький,— за новгород-сіверського не кажу! — і Мужиловський, і твоя милість, здогадуюсь, осуджуєте тата і за той непоправний поворот із Замостя, і за оту, даруй, п'явку Гелену, щоб їй!..

— А ти сам як на те дивишся? — запитав мовби знічев'я Сірко.

— Я перший з-поміж вас усіх неоднораз казав татові свою думку, але хіба вони мають мене за козака?! — чогось не домовив Тиміш.— Он і тебе, бач, минулого року відсторонили від січовиків, а цього року призначили до них Морозенка, а в нього ж свій полк є із поспольства, та й в Січі він не бував! Тепер і в Чигирин не схотів із-за того навідатись... А мені,— перейшов Тиміш на пошеп,— вони ладують за дружину молдавку, Лупову доньку, може, чув, Розанду. А навіщо вона мені?!

— Кажуть, Розанда, як лялька, вродлива і по-нашому вміє говорити?

— Ну вродлива, ну багата, ну вміє говорити по-нашому і навіть співати, бо виросла між русинками і мати в неї русинка, але нащо мені, козакові, вродлива лялька? Маю козачку, кращу за сто їхніх Розанд та Гелен разом!— гаряче запевнив, як про щось уже вирішене, Тиміш.— Їй, правда, бідній, щось пороблено чи шептунами, чи, може, Геленою, але вона виживна, мов кішка! Вона викарабкається, як і всяка козачка...

— Тато тебе до іншого життя готує, і в тому, Тимоше, є, мабуть, рехт неабиякий.

— Мені й інші, як зговорилися, те кажуть, а я... не знаю, не збагну того...

— Світ, брате, так побудований, що чоловік не знає, де йому краще,— зітхнув Сірко, згадавши вперше по розлуці Софію, обдумано намагаючись не підбурювати гетьманича проти батька...

Піднятий і зібраний тривожними сурмами запасний гетьманів полк був сяк-так зладнований із навколишніх поселян і ще й тому був половинним, що чимало його воїнів відпросилися на урльони додому для весняного сіяння поля та саджання городини. Сірко при Тимоші ознайомився із шістьма сотниками, обозним, бунчужним і писарем. Були вони всі із Чигиринщини та Черкащини, виборними або спершу наказними, а згодом потверджено виборними. Вдивляючись у обвітрені лиця і спрацьовані руки своїх козаків, Сірко мимоволі згадав материну Грушівку між Криловим і Чигирином і свою земляцьку до неї причетність.

Давши наказ обозному і всьому полкові зготувати чи й роздобути спішно в навколишніх селах хоч сорок ще добротних возів-дараб, натесати з п'ятсот списів, поповнити запас коней на кошти, видані на полк генеральним обозним та скарбником, Сірко, лишивши понад дві сотні своїх супутників-мереф'ян, вписаних тепер у компут, та наказавши Тимошеві і обозному негайно скликати розбрідників-урльопівців, виїхав по обіді з джурою в Чигирин, до якого рукою подати. Невесело було в нього на душі, тож пустив Велеса скачем, щоб розвіяти сумоту,— боляче вкололо його гетьманичеве нагадування про те, що гетьман всіма силами відсторонює його від січовиків.

Оминувши густий гай у видолинку та Холодні джерела, він, нарешті, побачив звіддалік оте велетенське чудовисько — Камінну гору з Байдиною каланчею та гетьманський замок, що зводилися над старим містом. І в Старому місті, і в Новому стояли дими та курява, що, мов тумани, розпорошувалися пилюгою й куріли димом попереду: і на бекетах, і на вогнищах по горі. В путі йому все більше зустрічалося різноликого люду, а особливо вершників, пішців і валкових.

Частіше вони були в геть уже опорошених, в дьоготь офарбованнх сорочках та штанях, в брилях чи й голіголов, у постолах або босоніж. І все те калибаличне,— спершу в пониззі Чигирина вулицями й завулочками, а пізніше новим дубовим мостом,— спішно сунуло, неслося, юрмилося під скрип, лемент, гамір, грюкіт і гуркіт, шарварок, іржання, мекання і статечне ремигання, під поодинокі сальви-постріли так тісно, що очі і тямок вершників губилися в намаганні щось розгледіти, розібрати й уторопати. Особливо дивним все те було для Остапка Говді. Хлопець аж шию вивертав, захоплюючись то тим, то сим...

Вив'юнюючись в отій людській товчії до замку, Сірко нашвидку відвідав по путі соборну церкву, а там, пристоявши між мирян-молільників, поставив у свічницю тут же куплену свічку, проказав про себе «Отче наш», дихнув ладаном і миртом і прочувся на мить святістю. Службу Божу в соборі, супроводжувану хором і дзвонами, кінчав правити сам протоієрей, екзарх Чигиринський, отець Йосип Тукальський, якого здавна вже Сірко недолюблював, користуючись взаємністю. І лише з побожної чемності та в пам'ять про його батька, колишнього січового отця Данила, Сірко слухав сина.

В гарячій і палкій пристрасті і ніби аж безтямній проповіді той віщав якраз про житіє святого і німого пустельника із Кубрані, сина Захарія, Іоанна Хрестителя, який, за євангелістом-апостолом Лукою, як предтеча Хрещення, раптом з волі Божої заговорив і охрестивши Ісуса, навіки осудив Ірода...

Проказав він у тій шаленій пристрасті притчу про Ірода і поганих виноградарів, які вважали виноградники своїми власними, а не Божими, недобре, хоч і гречно, згадавши у жалобі, крім інших попередників, «Тренос» та «Апологію» Мелетія Смотрицького про плач рідної церкви русинів, яка ще ніби від часу хрещення київських горбів святим апостолом Андрієм здобула право бути суверенною патріархією...

«...Окремі недоумкуваті отці нашої Божої церкви і баламути-старшини паплюжать своїм суєсловієм та жадобою черев наші рідні Христові храми і пастви посольські, забруднюють гречності нашої гідності і святощів та святинь, ганьблять і обпльовують кпинами і єрессю та лжепророцтвами в храмах нашу споконвічну віру, її чемність і коректність чи пруться плазом до узурпаторів і агарян, отатарованих московитів!..

Паном і господарем твоїм, моя паство поспольна, оружна і мирська, мусить бути своя і тільки своя держава та її рідний і їй служивий патріархат. Миряни і козаки, церковники і старшини мусять, як і в чужих людинів, слугувати лише їй, даній нам Богом... Я проклену всіх тих, хто не зуміє чи не захоче відстояти і домогтися незалежності своєї рідної ойчизни, проклену старшин і отців церкви, якщо вони не спроможуться створити патріархату!..» — аж грозив він присутнім тут...

...Сірко прочувся святістю урочисто обдзвоненого собору і статечно вийшов на вулицю, бо хотів швидше поспішити до гетьмана і відігнати від себе оті пристрасні отцеві казання. Був і привід до забуття, бо серед людської веремії вулиці йому зустрілася весела юрба чигиринців, в якій під дудки-сопілки та бубон і вигран якийсь міщанин співав речитативом, закладаючи в тупцюванні і пануванні танцю поперемінно то одну, то другу руки на тім'яницю, одне і те ж: «...Клим вдома — Хоми нема, Хома вдома — Клим а нема... Ой горе нам! Ой горе нам!..»

В тямку Сірковім ще відтоді, як вийшов із церкви, ніби доганяючи його і переслідуючи, звучало оте шалене отця Йосипа: «...Обкрадені і сліпі, деякі козацькі старшини і вчені богослови, ці осли-перекинчики, опоганюють вірних слуг Бога і своєї церкви скверною чужинською і її єрессю, слугуючи дияволу небореннями і знехтуваннями яко рідній...»

Сірко зітхав від тих нагадувань про нетямущу безголовість та безладність рідного поспольства і при тому вірив у правдивість сказаного Йосипом і проспіваного рукомесником.

«Що ж у нас різного із протоієреєм?.. Ні він, ні я не приймаємо ніяких сполучень чи спілкувань із чужинами, а ворогуємо,— мелькнуло блиском у Сірковій свідомості.— Я бачу нашу силу у військових потугах, а він — в духовних,— прийшло перше-ліпше пояснення в голову.— Хто з нас має рехт, хто помиляється?» — пронеслося і тут же відлетіло, зникло без відповіді...

— Добридень, молодче,— зустрів Сірка, принагідно вклонившись, Зорка-Трач у Замчищі, оглянувши Сірка і його Велеса...— Як у самого гетьмана у тебе румак,— похвалив коня, прицмокнувши язиком, писар.— Як кличеш його?

— Велесом, пане Самійле, іменую своїх коней. Уже третього змінив оце,— передав Сірко повіддя Остапкові, спішившись.

— Вельми похвально, лицарю! Велес поганським богом худоби був у наших прадідів,— спохмурнів він, щось пригадавши.— А гетьман ніяк не дочекається тебе, то, може, зразу проб'ємося до нього на раду? — Самійло був чимось заклопотаний, як здалося Сіркові.

— Втішений бачити тебе у здоров'ї і тут,— спинився в ході по великій, геть задимленій світлиці Хмельницький, як Зорка-Трач і Сірко, переступивши поріг, стали видні в мороці.— Прошу товариство виконувати мої вказівки й накази, як домовилися, і, вибачивши мені, лишити нас наодинці з полковником Сірком,— підвищив господар охриплий голос, переситивши гамір.

Сірко чемно став осторонь під вікном поряд із писарем і спостережливо оглянув тутешніх гостей-завсідників, що статечно, мовчки чи й у різноголосих суперечках, навіть сварках виходили за двері. Де з ким із них він лише уклоном голови вітався, інших — тільки поглядом проводжав, складаючи чи потверджуючи вже вироблену про них думку.

На щось особливе, загадкове показали йому Кіндрат Бурляй і одноокий Мартин Пушкар як своєму. Загадково-привітно посміхнувся йому і Максим Нестеренко, виходячи із зали із широколицим і скуласгим Філоном Джалалієм; продзвенів острогами виключно ошатнений і сердитий Матвій Гладкий, щось попутно і докірливо говорячи Йосипові Глухові та Іллі Главачу; мовчки і самотньо, в зажурі пішов у двері гордий Іван Золотаренко, а йому услід — дорідний Остап Гоголь з незнайомим Сіркові сотником. Нарешті останніми полишили Хмельницького коштовно одягнені Антін Жданович і Юрій Немирич, а вже тим услід — Петро Саватович, Танась Болюк та Максим Гулак, продовжуючи на ходу не на жарт про щось сперечатися із Силуяном Мужиловським і Федором Вешняком.

Сірко потай, провівши всіх старшин, тішився зі своєї обізнаності, бо називав їх майже всіх по імені, мав якусь уяву про кожного, а разом з тим і печалився, бо розумів, що таки запізнився на вельми важливу військову Малу раду...

— Повідчиняй, Самійле, трохи вікна, бо геть учадів уже і від диму, і від розмов та суперечок,— пішов господар статечно до свого високого крісла.— Присідай, лицарю, отут, бо ти з чималої дороги, як здогадуюсь, а розмова в нас буде дуже некороткою,— вказав Хмель гостеві на отаке ж високе крісло навпроти себе.

Розпитавши вкоротці у Сірка про його домашніх, господарство і Слобожанщину взагалі, про дорогу, та, зрозумівши, видно, що гість не втішений тим розпитом, а навпаки, перейшов до охочекомонників, за ними — до донців та калмиків, а вже потім почав про загони поспольинків, які Сірко бачив у путі, про стан його і Тимоша запасного полку.

Отак було і Сірка ознайомлено, і гетьман вивідав трохи про те, що хотів. Все цікавило стратега, тому він по паузі став довго і докладно говорити про посполите рушення, затримку походу із-за татар, донців та отих же калмиків, про недосталь провіанту і грошей, збройного та похідного начиння, про військову раду, яка щойно відбулася, і всілякі закиди йому, гетьманові, старшин.

Не промовчав, як зауважив собі Сірко, він і про свої смертельні сварки з Нечаєм та Богуном, про ворожі йому непослухи Матвія Гладкого і особливо Нестора Морозенка, який із-за того не прибув навіть на раду. Із того зітхання гетьманового Сіркові чомусь пригадалося і протоіереєве казання, і співання рукомесників на ярмарчищі...

Помовчавши по тих оповідях і протерши п'ястуком темні капшуки під очима, гетьман заговорив знову:

— У мене до тебе ще одне, і головніше, і неабияке прохання. Почув я, що січові низовики зворохобилися і в поміч нам ніби іти зовсім відмовилися. За кошового там став якийсь Макар Худолій із Чигиринщини. Він ото й заводієм там, грозиться переобрати мене на гетьманстві... Бач, як добре тепер, що ми ті мої вибори зробили під Жовтоводами, а не в Січі,— докинув гетьман ніби між іншим.— Худолієві в допомогу став наш земляк, тепер писар, Суховій. Кажуть, останній — тямущіший від самого кошового, бо бував і в ясирах, і в тортурах ляських, і аж вісім літ був спудеєм у в Острозі.— Примовк, щось пригадуючи, Хмельницький.— Закликали обидва, і не безуспішно, січовиків іти походом на Крим, і тепер готується, рихтується і посудиться туди чималий булук доброхітців. Їх підтримує й частина старшини: і тамтешньої, і отієї, яку бачив, твоя милість, щойно отут. І не лише якось таємно...— зітхнув гетьман, почухавши за вухом.— А це може зірвати прибуття нам у поміч татар для спільного походу на ляхів або спричинити їхній напад на наші міста й села. Ні-ні! Не дорожу гетьманством, але чую, що зобов'язаний кінчити те, що почав, може, й необачно. Не кажу вже тобі, яке жахливе теперішнє становище наше, бо бачу і певен — добре розумієш все сам, але, крім тебе, голубе, не маю анікого так знакомитого там, в Коші, і так впливового на січовиків, як ти. Отож і змушений уклінно просити тебе від свого імені і від знатнійшої та розсудливійшої старшини спішно виїхати на Січ і бодай розладнати якось оту ворохобну змову, коли не пощастить навернути січовиків і привести їх мені в поміч.

— Я, даруйте,— не стримався Сірко, відчувши, як горить його лице,— вже гасив і ворохобу та калибалик, і січовиків навертав вам у поміч, і водив їх за вами у найважливіші битви, а на що ви звели добуте ними в боях? Сором згадувати!..

— Думаєш, не відаю того? — гаряче перебив Хмельницький.— Та й не мені ти їх навертав і приводив, а своїй материзні та своєму нещасному людові! Думаєш, зазнався?! — погрізнішав у очах і в голосі гетьман.— Гадаєш, не знаю твоїх звитяг і в Дюнкерку ще, і вдома та не поцінюю їх?!. Все хочу збагнути, все обтямковую, над усім маю розсуд, але мушу бути обачним і надміру обережним, бо ви всі, різночинці, не розумієте всього так, як я.— Примовк він раптом з гримасою втоми на обличчі.— Ви мудруєте і бачите мале, а не видите великого. Звичайно, тяжко нам жити на цій землі дідівській між отими орлами і півмісяцем. Царські посли та людоненависники-потрактовники вичікують своєї вигоди і свого зиску та вимагають чи приховано натякають, щоб донців і інших наших викітних людей по займанщинах та в Слобожанщині я обходив, бо, бач, сіється, як чортополох, непослушенство. Як ти знаєш, бояри і православний цар хочуть, щоб усіх непослушенців навіть із Січі я викурював, і то не лише біглих, а — зваж! — і наших слобожан. Король і султан, ніби навпаки, хочуть нашого об'єднання і злиття із донцями, слобожанами, але тільки для своїх таємних вигод, прагнуть приєднання до нас всієї нічийщини і викітчини і, звичайно ж, звести нас із ногаями, калмиками, а хан тих і інших підтримує поперемінно. А тут ще й всі разом, і врозбрід плетуть злослівні інтриги, сіють наврочні чутки, шпигують, ворохоблять наше поспольство, як король оце Січ,— не сказав, а видихнув гетьман у жалі й задусі, ледь стримуючись.

— Даруйте, гетьмане, ще раз за відвертість і прямоту,— примирливим тоном обізвався Сірко.— Не можу замовчати вашої вади, що кінчилася злочином. Магнатів і значну частину шляхти, як і її війська, наші потуги вибили, але другу частину ви віддали татарам, умноживши її повернення знову в шляхетські ровти і лави проти нас же. А повернувши козацькі потуги від Замостя, ви вдруге, може, й невільно, допомогли Польщі кінцево оговтатися після погрому, зробити висліди з поразки. Розпустивши наші військові формування, ви обрізали сук, на якому трималася наша сила. В цьому ваша вина, і ви мене нічим не переконаєте,— побачив Сірко в очах гетьмана і муку, і заперечення.— Бо тих можливостей,— не дав він гетьманові говорити,— що були торік, нам не повернути ніколи й нічим тепер, як не воскресити Кривоноса, Ганжі та інших,— стримався Сірко, не сказавши ще й про те, що його, Богдана Хмеля, як думав, більше тішить тепер осаджена ясписами та туркусами[3] булава й регалії до неї, які красуються отут на столі перед ним, та особисте щастя й насолоди з юною Геленою, аніж доля простолюдного поспольства в чужій чи в своїй панській неволі...

— Що магнатів віддав ханові й татарам,— постукавши пальцем по столі в роздумі і розпачі, сказав господар,— то мусив же я чимось розплатитися з людоловами за їхню поміч?!

— Це не виправдання! Не вірю я татарам ні на гріш і не схвалюю будь-якого вашого з ними обопілля!

— Знаю те достеменно: не лише ти так думаєш, але іншого виходу немає в мене. А що ота решта... то я такий же смертний, як і кожен з вас, мудрих, а значить — і мені властиво мати свої уподобання та вади, чи захоплення та заблуди, як і хоч краплю якогось свого власного «я»,— зовсім примирливо докінчив гетьман мову і звелів через Капусту, що якраз навідався, подати в залу полудник.

Минуло немало часу, поки розмова набула характеру не суперечки, а діловитості. І Сірко врешті уяснив жах січового походу на Крим, а гетьман повторив своє прохання.

І почалися вияснення деталей негайної Сіркової поїздки до Коша. Були вони морочними, довгими і копіткими, тягнулися і наодинці з гетьманом та Зоркою-Трачем, і вже згодом — при Вешнякові, Виговському, Капусті та військовому скарбничому Дмитрові Носачеві, покликаному в залу Капустою. Кінчилося все тим, що в замкову гетьманську залу скупий Носач приніс врешті міщата з талярами, півталярами і чвертками та золотими, і Сірко, не відпочивши, як думав, з однієї дороги згодився наступного ранку із нелегкими саквами, в супроводі тимчасового джури Остапка та кількох відібраних для цього мереф'янців спішно, як на пожежу, їхати на Січ, лишивши недоформований полк у гарячих і нагайних приготуваннях до походу, а наказним — Тимоша Хмеля. Був і полудник прямо в залі гетьмана з винами і наїдками, були й господареві жарти та дотепи, ніби Сірко не наговорив гетьманові стільки гірких прикростей та тяжких звинувачень.

— Вірю тобі більше, як собі, стратеже! — притис Хмель на прощання Сірка в порозі.— Хай Бог і Свята Покрова прикриють тебе від напасті і поможуть тобі отам,— перехрестив він посланця на виході...

Сірко вперше, спускаючись східцями замку, згадав про свого досвідченого джуру Лавріна Гука, дивуючись, що той досі не прибув сюди, як домовлялися восени. «Щось там, напевне, скоїлося!» — морочливо подумав він, скочивши на підведеного йому Остапком Велеса.

— Пане полковнику! Пане полковнику! — зустрів його радісно таки того ж вечора Лаврін Гук у доброму підпитку, коли Сірко вернувся до полку від гетьмана і вже скупався прохолодній воді та мостився йти на сон.

— Ти, Лавре?! Слава Богу! А я вже не знав, що й думати,— обрадувався Сірко.— Де ж ти оце пропадав стільки часу, шибенику?

— Я вже небаром місяць, як чекаю вас тут. За наказом пана Томиленка, був у його полку на вишколі, а нині він згадав, що ви вернулися, і відпустив мене та оповів, як і де вас шукати. Там у нього і Максим та Нестор Прихідьки, і решта капулівчан.

— То й дрбре, Лавре! Поїдемо разом завтра на Січ,— лукаво усміхнувся Сірко.— Клич обозного до мене,— пішов полковник до свого намету заклопотано.

— Щось негайне маєш наказати, пане ватаже? — вступив неквапом за вхідну попону в намет старшина.

— Бери ось Лавріна, і чимдуж несіться до пана Томиленка: чи на переправи, чи в полк. Проси його уклінно від гетьманового і мого імені негайно відпустити в мій компут моїх братів і капулівчан, які побажають бути, з тим, щоб завтра вранці ми вже виїхали разом на Січ гасити ворохобство.

— Виконую, полковнику! — споважнів старшина і пішов отак же неквапом з намету.

Тіло нило від утоми й змору, але спати йому не хотілося, адже чекала на нього запорозька стихія і важливі події на Січі. «Чи ж справлюся? Чи погашу той гармидер?.. „Ви, різночинці, шукаєте в чужому оці скалку, а в своєму і кола не помічаєте,— вирувало в пам'яті сказане гетьманом.— Бачите лише мале, а велике вам зась видіти!..“ Нічого сказати, вміє Хмель переконувати і на все заздалегідь має докладні виправдання. Воно й не дивно, бо тяжка в нього і клопітка ноша,— зітхнув Сірко, зігріваючись.— А Тиміш мов з ланцюга зірвався, обраділий при моєму повороті... Невже ото лиш для спочинку понісся молодик як ошалілий в Чигирин? А може, й не в Чигирин, а в самий Суботів подався, до „кращої за сто Розанд і Гелен“?..»

Сіркова свідомість невпоміт переключилася на воркування горлиць і тривожний крик пугача в гаю. А передлітнє небо в озореній тозі дивилося на все чигиринське навкілля одиноким, заплямленим, більмасто-сліпуватим оком місяця незворушно, байдуже і ніби аж презирливо...