Між орлами і півмісяцем

11.

Прибувши навмисне серед ночі і потай від ляхів у Вінницю, Богун, як господар, разом із козацькими старшинами Пушкарем, Дорошенком, Сірком та обома Шумейками, разом із міщанами спішно заходилися доладновувати оборону міста і околів. Працювали і вдень, і вночі, радячись і сперечаючись, як і чим забезпечити свою перемогу над відбірною армією рейтарів і жовнірів під проводом Калиновського та Ланцкоронського, що мала ось-ось підійти, бо, як донесла козача розвідка, поповнюючись свіжими силами уже від Бара і Вовковинців, вона простувала таки сюди.

Морозні ночі та денні каламуті із інею-шрону допомагали козакам заливати водою, яку носили їм міщани із ріки, свіжі високі гори довгого снігового валу, роблячи його непрохідним ні пішо, ні кінно.

Мороз не спадав, навіть дужчав, найпаче ночами, і підступи до міста невпізнанно обростали доокружними крижаними валами так швидко, що люди диву давалися. Допомагав тутешнім чільникам і Сірків постійний бунчужний Гнат Турлюн зі своєю сотнею розвідників-послухів, перевдягнених то у мніхів, то в уршулок, в уніформи жовнірів та рейтарів або у шаття посполитих фірників. Його тямковиті детальні сповіщення про рух ляських когорт і про наближення у поміч вінничанам Йосипа Глуха із понад двохтисячним загоном уманців та про небарний прихід сюди самого гетьмана Богдана із усім військом і татарами — утверджували віру і дух в козацьку перемогу над ворогом. Та й наявність, тут Богуна, Сірка, Дорошенка і Пушкаря була запорукою надійності і для козаків, і для міщан, а отой крижаний вал — спасінням.

Придумали старшини із Богуном ще й додаткові смертельні тенета-силки, які їм, поряд з валами, мали допомогти без втрат відбити оту відбірну опанцеровану армію Калиновського і Ланцкоронського. Богун поставив свої основні сили і всю гарматну армаду у Вінниці. Сірко і Дорошенко, за погодженістю з ним, розтягли свої сили приховано у дві лави по її правому крилі; Пушкар із Шумейками, а згодом і Глух, розмістилися, також потай, по лівому, скріплюючи там запасні оборонні перешкоди ворогові...

У перестрілках, що зразу й почалися, в сутичках і герцях окремих самохітців-вершників, у маневрених і вивідкових та спантеличувальних переміщеннях, в обманних наступах і відступах минув добрий тиждень. Козацькі сили виявилися і менш чисельними, і гірш озброєними, хоч і захищали власне життя, а тому на Малій раді було вирішено морочити ляхам голову і оборонятися, освіжуючи та присипаючи соломою ополонки на річці. На ті старшинські вигадки — ополонки покладалася основна надія в розгромі уже перед містом польських військ.

Одного дня, як лиш трохи розсіялася морозно-непроглядна інійна пелена, Богун із кількома сотнями чекав ворога за рікою, притрушуючи соломою і ополонки по всій річці, і протоптану в глибокому снігу дорогу поцейбіч і потойбіч заріччя. Усе те робилося на очах у ляхів і так, щоб у них не лишалося сумнівів: Богун прокладає вкриту ожеледдю дорогу для себе.

Затримавши польську потужну лаву на якусь дзигарову годину одразу за вимощеною дорогою та отими ополонками, козацькі сотні, удаючи, що не слухають своїх привідців, немовби перелякавшись грізних польських ровт та їхнього навального наступу, стрімголов побігли через ріку і цілились усім своїм потоком саме туди, де на ворогів їхніх чекала пастка. На плечах втікачів широким крилом спробували вломитися до міста й рейтари.

Отут і сталося очікуване. За кілька недовгих хвилин на притрушеній соломою річці зчинилося таке, чого не те що передбачити, чому важко було повірити. Вороги то зникали в лише примерзлих ополонках, то падали й калічились у навальному, націленому на видиму перемогу леті, створювали на річці гори-скопища людських і кінських тіл. Ті, що не відали ще про пастку, кричали: «Одважнє! Смяло! Напшуд!» Повержені ж, навпаки, волали про поміч: «Єзус Крістус! Матня! Стуй! Назад! До тилу!» Та марними були ті зойки. Польські лави неслися й неслися на свою погибель.

Отоді і вдарили із фортечних стін гармати по стовпищу-галайстрі польських потуг, а вслід понеслися вихором поліси на обезладжені жовнірські шереги за гаслом-знаком, поданим гармашами. Понеслися водночас з обох крил: із Лукашівки попід річкою Згур на Почапинці, Дубову і Луку-Барську і з Браїлова, Межирова та Сербинівки — туди ж таки для погрому всієї спанікованої армії жовнірів і рейтарів.

Повели скачем і Богун та Сірко свою кінноту в лоб ворогові. Сірко аж ніби злорадо усміхався в отому шаленому леті, тараном різав і косив ляські оборонні лави, знімав з коня в змиг ока всякого, хто підвертався, і, як правило, за своєю випробуваною методою, або стинав недругові голову, або розтинав навпіл, від плеча до пупа.

Та не повністю виправдався замудрий старшинами задум. Значна частина переляканої польської армади, пробившись крізь петлю-кільце, таки виприснула із лещат і, гнана козаками в безладді та нестямі, понеслася на Бар, Кам'янець і Сокаль для з'єднання із королівськими потугами, що вже мали там бути. Оточена ж і погромлена наголову армада рейтарів і жовнірів побажала здатися. Неймовірно багатим був полон: дараби, повози, берлини, коні, зброя, гармати, ядра, порох, палаші, пістолі, взяті у переможених. Коло п'яти тисяч їх було полонено — без фірманів і слуг.

Того і наступного дня в погоні за втікачами були звільнені раніш захоплені ляхами міста і села по всьому обширу краю. Женучись за самим польним гетьманом Калиновським та його сподвижником Ланцкоронським, майже не ушкоджені козацькі полки під командою Пушкаря, Дорошенка та обох Шумейків і під орудою Сірка, Глуха та Богуна наздогнали польську армію аж за Баром.

Допомагало переслідувачам місцеве населення і не лише всілякою їстівною пожертвою, а й ставало оружно в ряди визволителів у кожному місті, селі чи хуторі. Про перемогу під Вінницею захопливо говорили усі сусідські високі двори, порівнюючи цю вікторію із Ганнібаловими перемогами над римлянами, але натякали і на її можливу долю, як на Ганнібалову...

Від самого початку кампанії не марнував часу в Молдові й опецькуватий та малорослий полковник Давид Носач, розіславши із Ясс по Галичині сотні свого полку, що розрісся доброхітцями втричі, із присланими йому гетьманом універсалами, та, досягши самого Кракова, де він підтримав повстання проти поляків посполитих під проводом знайомого Хмельницькому і Сіркові по Фландрії легендарного Костки Наперського. Підпалене останнім і підсилене універсалами гетьмана, повстання росло, як пожежа, ширилося, а сотні Давида Носача, появившись і наробивши рекешету, тут же зникали, вертаючись у товтри, ніби лише прогулявшись під Сучавою, Саноком, Кросном чи Жешовом...

Велику обумовку рідний русинський люд давав повсюдно Давидові і Костці-Шимонові. Смертельно билися повстанці у Підгаллі з надісланими проти них каральними загонами, доки не впали в нерівних боях, не перемігши ворога, але підсобивши життям своїм Хмельницькому. Допомагали йому і Мартин Небаба, Юрій Немирич, Антін Жданович, Матвій Гладкий, правуючись за наказом гетьмана в заслін армадам Радзивілла, що мали стати в поміч королеві,— за Лоїв, Мозир, Гуров та Прип'ять, зв'язуючи собою останнього на Литві. Нарешті обрадувало гетьмана і те, що в Україну вибрався із стотисячною армією і хан Іслам-Гірей, везучи вершником і закладником Тимоша Хмеля. Той був у скруті, тузі і смутку, бо й надії не мав швидко вернутися до коханої Розанди. А він же їй клявся, а він же без неї вже й жити не міг!..

Богдан Хмельницький, вибравшись цього разу в похід стотисячною потугою трохи раніше, спішно направився знову на Збараж з татарськими турмами у хвості і звільнив по путі без бою Бар, Меджибож, Скалу, Сатанів, Старий і Новий Костянтинів та інші міста, направляючись майже алюром під Берестечко, уже знаючи від розвідців-вістових і того ж Гната Турлюна, що королівські загони із Любліна через Стир і Вигнанку та Сокаль алярмово рухаються на з'єднання із напольним гетьманом Калиновським та його спідручними воєводами Ланцкоронським, Вишневецьким і іншими загонами магнатських формувань і найманців...

Знав Хмельницький і від Капусти, який, сидячи в Чигирині, сягав оком і вухом Варшави, та через Клима і Марка Стасенків, що польську стоп'ятдесятитисячну найману і рушеничу армію очолюють сам король і коронний гетьман Миколай Потоцький, напольний гетьман Марцін Калиновський, воєводи брестський Ян-Симеон Щавінський, князь Ярема Вишневецький-Корибут, Станіслав Потоцький, великий коронний маршал Юрій Любомирський, Станіслав Ланцкоронський, литовський підканцлер Казимир Сапега, великий коронний хорунжий Олександр Конецпольський та ще кілька десятків полководців над найманими полками рейтарів, стіноносців, панцирників, бронних ровт із неймовірно великим числом пахолків, слуг і навіть духівників, бо ця війна через нунція Тореззо була оголошена священною самим папою.

І в козацькій армаді, хоч і не в такій кількості та якості, було все для безсумнівної, враховуючи потуги поспольства до волі, кінцевої перемоги над ненависними всьому бідному людові польськими поневолювачами. Та примхливим і зрадливим до зухвальства був їхній бог війни і вередливою до неймовірності була доля України...

Розставивши свої потуги на правому крилі під Вербелем, Боромлею, Колодежами, Бокійною та Повчею, а ханові — за Островом, Митницями й Стремільчим, гетьман наказав козацьким полкам вдень і вночі копати шанці, насипати вали, в'язати рухливі вужаки-фортеці й бекети, поволі близячись, і обходячи, та оточуючи ляхів мурами злівобіч, ждучи ординського наскоку на королівські війська справобіч. Та швидко розгадали вороги гетьманів і старшинський задум, бо зосередили всю свою гарматну потугу на татарах, як ті нарешті понеслися лавиною, і відігнали їх геть від свого крила. Вдало виконали свою місію польські фальконети і мортири праворуч.

Позбувшись татарської орди, обраділі і окрилені ляхи, не гаючись, всією своєю армадою пішли на приступ правого і основного крила козаків. Незабаром зав'язалося смертельне побоїще, що тривало у відчайдушші цілий день і скінчилося частковою поразкою нападців, бо гори жовнірів і рейтарів під вечір лежали перед неприступними і непробивними козацькими редутами. Мало того, козаки вже вдосвіта другого дня пішли у наступ, перебрівши за ніч болото. Була домова, що і орда одноразово вдарить злівобіч на ворога. Коли б те сталося, ляхи були б знесені із геть ослаблених позицій.

Та, на диво і розпач, не появилася орда протягом наступного довгого дня, а в козацьких лавах, що ослабили себе переходом через болото, дух переваги і перемоги поволі замінився зневірою, занепокоєною підозрою і, хоч і прихованою до часу, панікою.

Сірків неповний полк, об'єднаний із таким же. Дорошенковим — останній знову був тяжко поранений, зрідів, як і кілька інших, видихаючись у рукопашному, навальному бойовищі, і, хоч пробився чимало вперед, був за наказом гетьмана замінений за болотом свіжим, під проводом Криси-Пацюка і відкликаний для перепочину і деформування.

Мліли у Сірка і тіло, і руки від утоми, дрижали ноги від цілоденної напруги, нудило від голоду, бо їв ще вчора в обід, але він на те не зважав, думав про завтрашній день і спішно поповнював свої лави. Не зважав, бо знав і втому, і пошарпаність, і знеможеність усіх полків: Джалалієвого, обох Шумейків, Бурляєвого, Пушкаревого, Лісовцевого, Глухового, Саватовичевого, Томиленкового, Нестеренкового, Золотаренкових, Балюкового, Сомкового, Богунового.

Марниця, що були вони в бою підсилені свіжими посполитими силами, кістяком залишалися обпалені в битві козаки, і посполиті їм не дорівнювали. Сірко бачив, як за вужаками, через гори трупів, ішли ті вперед, тараном тиснучи ворога, трощачи його і відкидаючи чи обходячи і петляючи. Він вірив, що до вечора шляхта і рейтари й без ординців будуть розбиті, хоч і з великими втратами для козаків. Вірив, що на ранок йому треба буде доганяти польські загони втікачів далеко за Берестечком. Отож, нагодувавши і поповнивши наспіх свої ровти, він поклав їх примусом спати там, де стояли, не склепивши сам очей.

Примхливою була доля козацька того дня, бо вже геть по обіді неждано-негадано кинули ляхи у бій свого козацького «гетьмана» Забузького, як на глум, із самих русинів! І завагалися козаки вбивати своїх братів. На клич Забузького в отім спантеличчі зненацька перейшов, зрадивши своїх, до нього полк Криси-Пацюка, заздалегідь довідавшись про полонення гетьмана Богдана татарами. Ще не знаючи про зраду орди, формуючи свої сотні із новоприбульців, оконюючи їх та озброюючи, як і розпорошенців, Сірко звернув увагу, що в ар'єргарді немає гетьмана, який мав би повернутися від хана. Помітили те та розвідали, стривожившись, і Гнат Турлюн та Сірків шуряк Данило Гунда, що був у сотні розвідців-вістових. Вони ж і повідомили Сірка, що Хмельницький затриманий у наметі хана як закладник, бо Тиміш Хмель із закладництва втік. Ті ж розвідці, що ніколи не поривали із Сірком зв'язку, принесли йому згодом звістку і про Забузького, і про зраду полковника Пацюка-Криси.

Не значив козацьким потугам отой зрадницький полк, а значило те, що вбивати своїх козаки не хотіли. Деморалізував козацькі когорти і пущений ляхами поголос, що хан зрадив козакам, бо примушений був іти із ними за наказом дивана та Баш-ханум, що Хмельницький кинув армію і втік з-під Берестечка до Гелени. Ці чутки, як і відсутність гетьмана, зробили більше шкоди, аніж майже вже переможене польське військо.

Допомогло козацькому лихові і благородне намагання Філона Джалалія порятувати становище, що в погоді із Богуном, Дорошенком, Пушкарем, Сірком та Глухом оголосив себе наказним гетьманом. Та причина викликала підозру до нього, як до татарина-покруча за походженням, і справжній шал у рядовичів. Недарма кажуть, що біда приходить у парі. Ой недарма!..

Напіврозбиті польські лави від тих вістей, а головне — від згоди короля виплатити ханові ясак дворічної заборгованості та дозволити по можності взяти ясир його стотисячній орді по путі додому, ожвавилися. Затримка гетьмана ханом їх окрилила. Зауваживши розлад у козацькому війську, татари пішли навальніше на спантеличені козацькі редути. Рятуючи становище, Богун оголосив себе наказним, і хоч у безпосереднім бою таки підняв козаків на захист, їх перевага була вже втрачена.

Відбиваючись від шаленого наступу ляхів і на ходу переладновуючи козацькі лави, Богун почав, забачивши Сіркові начиняння стогобіч болота, мостити із усього, що тільки було під руками,— навіть із сідел! — переправу-гатку для відступу свого війська. Отут іще раз поцінували чільці Сірка, бо той не лише себе рятував, спішно давав усім поміч, а найпаче Богунові в заплавнім болоті. Він наказав від імені гетьмана всім гармашам безугавно палити по ворожих когортах з валів і горба, котити, нести та тягти всій решті повози, дараби, берлини, вужаки, драбини, дерева, майно, одяг, сіно і навіть трупи коней та мостити переправу-гатку навстріч Богуновій виправі.

Густі козацькі ядра, каміння, стріли нищили, стримували та розладиовували основні сили королівсько-шляхетських когорт у наступі, та чимало ляхів таки пробилося в козацьку заболотну гущу, в якій козаки шаблилися і кололися ощирливо списами, потроху відступаючи в багнисту хлюпанину болота, не даючи змоги палити туди ядрами своїм гарматам...

Ті греблі-гатки із сідел, кожухів, жупанів, коців, кінських трупів таки допомогли переправі нацейбіч болота значній частині козацьких полків, щоправда добре потрощеній. Допомогла і звитяга тих кількох козацьких сотень, що доброхітно підставили себе муром, даючи можливість порятуватися знесиленим і спанікованим. Та сотня героїчно і невідступно билася до останнього козака — навіть на колінах, коли не мали уже сили захищати себе стоячи... Сам король, бачачи те, вийшов наперед і дарував їм життя, аби лиш скорилися. Та не стали коритися козаки.

На тім болоті, крім усього, був іще один вислід для обох сторін. Із зменшенням певності козаків у своїй перемозі росла певність ляхів, що їм ні тепер, ні в четвер не поневолити, не підгребти під свій чобіт України, бо козаки радше воліють вмерти, аніж здатися ворогові на милість...

Козацькі полки, хай і пошарпані, були переправлені, і армія захисників краю порятувалася від кінцевого розгрому, хоч і втратила тисячі вбитих і покалічених рядовичів і сотні чільців.

У грозову проливну ніч, що нарешті настала, відійшли від шанців польські війська, а розпорошені козаки, схоронивши та помолившись за полеглих, знову об'єднались під орудою Богуна, відступали й боронилися в путі, робили вилазки, які скубли і бентежили ляхів.

Не дочекавшись Хмельницького, спішно відійшли, рятуючи гетьманське майно, клейноди, регалії та скарб, Виговський, Мужиловський, обозний Лисовець. Правилися вони до Вчорайшого і Паволочі під охороною Джалалієвих козаків.

Отоді й вияснилося, чому відійшли від болота ляхи. До Богуна і Тимоша, що перебував при його полку, повернувся із Буковини зі своїм загоном Давид Носач. То він налякав своєю появою польське військо і допоміг переправі, хоч і не відав про неї Та, крім радості, привіз Носач і чимало смутку, бо оповів про втрати Костки Наперського і свої, про взяття ординцями в ясир без боронного люду в містах і селах Поділля.

Особливо болісну новину привіз Носач Тимошеві Хмелеві. Князь Лупу, за намовою придворного чунтула і джупана Бараша та на вимогу Розандиної сестри княгині-гетьманші Радзивіллихи, не вважає більше Тимошеві заручини з донькою Розандою чинними і дійсними, бо гетьман Хмельницький не скористався в своїй гордині поміччю малолітнього монарха-хондкара Авджі-Мисливця Магомета Четвертого і його матері Баш-ханум, русинки-султанші. Хоч Туреччина вже восьмий рік воює за Кріт, вона б зуміла стати частиною своєї незчисленної сухопутної армії яничарів на пихатого короля польського... І як не тяжко сприйняв Тиміш оту новину, та докори тестя Лупу він поділяв повністю.

Пливла, котилася, сунулась услід за козаками майже вся західна поспольна Русинія, лишаючи позад себе пожежища, поодинці і з батовами, з повозами, візками, сумами-торбами і бесагами, з вервечками дітей та старих. Бо все дуже і здатне йшло у загони повстанців, не на жарт лякаючи всіх крамолою... Світилися літні теплі, аж казкові ночі не місяцем-срібловидом і не зорями-опалами Чумацького Шляху, а пожежами по обезлюднених просторах.

Поспішали на схід і магнати, вимагаючи від свого наказного козацького гетьмана Забузького наступу і знищення ребелітантів, продовжували битися з полками Небаби під Лоєвим озброєні до зубів Радзивілл і Гальський і таки наблизилися в кінці липня до оточеного зусібіч повстанцями Києва.

Не відлежувався в тій скруті на пуховиках і острогозький полковник Іван Дикий-Дзиковський. Перевдягнувшись у полотняну сирову одіж, потай правив зі своєї дідизни Чернігівщини понад дві тисячі багатодітних родин викітців-утікачів, щоб поселити їх на облюбованій ним Слобідській Україні, по правій Подонщині, над річками Білою і Айдаром, де вже зажили і розрослися із отаких же втікачів цілі селища: Білолуцьке, Старобільське, Усердське.

Загроза Києву і його святим місцям змусила й митрополита Сильвестра Косова та архімандрита Печерського Йосипа Тризну вийти з процесією назустріч Радзивіллу й просити в нього милості, тим паче що сунув на Київ, вішаючи, топлячи і палячи усіх і вся сам коронний гетьман Миколай Потоцький; пробивався крізь суцільні решета повстанців у Любарі, Паволоці, аж поки не відшукав свій смертельний кінець у забісних Трилісах, де був тяжко поранений банітами і вмер з горя та ненависті, а найбільше з жадання помсти рідному людові князь Ярема Вишневецький, якому на путі під Фастовом, мов мара, мов шпетне привидіння, став жіночий полк, що не здався його армії, поки всіх його ребелітанток не було врешті вирубано до ноги!..

Та збирав на той час, звільнившись від хана, і.свою п'ятдесятитисячну армію Богдан Хмельницький. Стоячи у Білій Церкві, розсилав він універсали про охочекомонні набори, підтримував, як міг, смертельні бої під проводом Золотаренка під Києвом і славного Гаркуші — на Дніпрі із ровтами Калиновського, перешкоджаючи їхньому з'єднанню з Потоцьким і Радзивіллом. І, відаючи про те, коронний гетьман Миколай Потоцький змушений був схилитися до думки про підписання миру з козаками і їхнім привідцею гетьманом Хмельницьким.

Нестерпно тяжкі були умови підписаного в Білоцерківському замку миру. Найбільше засмучувало українську людність те, що мостивим панам-шляхтичам за умовами миру дозволялося вертатися у свої фільварки, маєтки як у ойчизни, а козачий реєстр зменшувався всього лиш до двадцяти тисяч. Щось неймовірне творилося по тому на змученій і зраненій землі, і чимало козаків, як і посполитих, не послухали ні гетьмана, ні його прибічників і повстали, звівшись проти чільців за те, що ті у Білоцерківській домові дали клятву на вірність королеві і згодилися лише на двадцять тисяч козацького реєстру. Повстала услід їм, хоч і була малолюдною, й Січ, звинувативши Хмельницького в усіх гріхах та переобравши його всім старшим і меншим Війська Запорозького посполитством на нового гетьмана — вже вдруге по Худоліеві. Ним став Матвій Гладкий, котрий тільки-но прибув туди зі своїм полком після бою з Потоцьким.

На тій же громоподібній раді вирішено було послати козацьку депутацію до короля й вимагати від нього повернення до Зборівських умов. Та не принесла на Січ вона втішних вістей. Перших дванадцять депутатів ляхи скарали на палях, а інших перебили загони Хмельницького на чолі із Федором Лютаєм, що став гетьмановим кошовим, перемістивши спалену ним Січ із Зозулиної Балки в Чортомлик.

Тепер тільки, в отій безвиході, більшість неприхильних вчора до молодика-гетьманича старшин побачила раптом спасенну шпарку в Тимошевому сватанні й одруженні, навіть у підданстві України Високому Порогові, коли на те пристане, породичавшись із Лупу, Тиміш. Одні норовили відсторонити від геть хворого і пісного вже гетьмана його тямковитого сина-непослуха, який відкрито шпетив усіх, і батька теж, інші — шукали, де можна бодай натимчас сховати не вписане в компут козацьке військо, а треті чекали можливості і нагоди потрактуватися через Лупу та прихильного до русинів волоського господаря Матвія Бассараба із Магометом Четвертим, особливо із його доброзичливою до русинів султаншею Баш-ханум.

Що-що, а повторне сватання сина до доньки молдавського господаря сподобалося дешперованому та вгомоненому в непомірному відчаї гетьманові Хмельницькому. «Ми програли битву, а не війну!» — знову вмовляв він ближніх. І, поки полковники формували, одягали і школили відкрито і прикрито нові полки у Масловій Балці, в Умані, Білій Церкві, питання кінцевого Тимошевого одруження визріло і набрало негайної необхідної доцільності.

Так у круговерті, злигоднях, ворохобствах, нужді і лихові минула засніжена та морозна зима, і на диво рано повернуло на весну. Побігли струмки, іскрячись на благодатному сонці, заграли і задзвеніли дружно ручаї-бурчаки, і почали повертатися птахи з вирію: довгоклюві журавлі й лелеки, сіро-білі гуси, зморені і обмалілі качки та інший дріб. Як дими над хижами, бурдюгами і печищами, сунули підпалені сонцем хмарини, а вночі, у приморозки зірки в небі здавалися міріадами звіриних слідів, залишених на темному савані видноколого надхмар'я. Людські злигодні не міняли краси під ними.

Поки гетьман чекав із Москви відправленого ще торік свого посланця Семена Савича, а боярин Хитрово-Хитрий і князь Ромодановський набирали — уже вкотре! — добутців солі на зміну тим, що померли від непосильної праці, у Масловій Балці та її навколах козацькі шерегові полки були готові вже іти знову на польські когорти. Найбільше постаралися і в наборі, і в формуванні, і в оконенні, озброєнні та вишколі їх обидва Івани — Сірко та Богун, хоч перший не раз питав себе, стараючись: «Що змушує мене триматися Хмельницького? Чому я, неоднораз відходячи, знову повертаюся до нього?» І як тільки сейм категорично, безварунково не ствердив Білоцерківської домови з гетьманом, Тиміш Хмель зразу ж вибрався з такою ж, як і позаторік, потугою під провідством Богуна, Сірка, Носача, Томиленка та ще слабого після поранення Дорошенка до дорогих йому Ясс, залишивши набагато більшу частину козацьких полків при батькові...

Живою ще була козацька мати, хоч і пошарпаною та замученою довголітньою війною, розбратом, пожежами, ясирами і всілякими злигоднями. Випроводжав сина на чолі отого війська сам гетьман, і хрестили йому путь, благословляючи, Корінфський принагідний митрополит Іоасаф та генеральний духівник гетьмана, архіотець Федір. Посадженими батьками у багатім розцяцькованім берлині з упряженими вчотирикінь казковими арабськими скакунами їхали за козацькими когортами немолодий уже суботівський генеральний отаман Капуста з генеральним послом ясським Дем'яном Лисовцем, при саквах з гетьманськими дарунками, грошима, перлами, сувоями єдвабів, тонких сукон та хінських шовків і весільним одягом для молодого.

І хоч як дискретно те все готувалося, хоч як потаємно вони вибиралися в дорогу, знову пустивши попереду незамінного Гната Турлюна з товариством у жовнірському строї, хоч так же таємно в путі приєднали до себе добрий тумен кайсацької орди на чолі із мурзою Нечахом,— ляхи дізналися про Тимошів похід, страктували його по-своєму, і король спішно направив навперейми самого коронного гетьмана Калиновського із військом, що отаборилося на Тимошевій путі під Батогом.

Швидко розвідали те Турлюн та його «жовніри» і отак же швидко сповістили і привели під Батозьку гору гетьмана Хмельницького з військом, ба й більше — пробралися уже на третій день в саму середину польських розташувань, знайшли там побратимів із полку Криси-Пацюка і підговорили кіннотників-жовнірів зв'язати коронного гетьмана і видати козакам!

Добре обстеживши розташування польської залоги під горою, Гнат Турлюн щасливо і вчасно вибрався вночі із польського стану.

Наступного дня Калиновський, довідавшись про заколот і змову у війську (схопити його козакам не пощастило), наказав німецьким пішцям і гармашам вдарити по кінноті зрадців із гармат і фальконетів. Перестрілка не була тривалою, але розладнала польські полки своєю нежданністю і дала можливість Турлюновим розвідникам та їхнім побратимам підпалити польський пакетовий обоз-батову і фіри з наметами. В отой пойлох-паніку гетьман Богдан кинув на добре розвідані польські редути Богуна, Сірка, Носача, Томиленка, лишивши коло себе та коло Капустиного і Лисовцевого берлинів у запасі Дорошенка з полком як охорону-сторожу.

Бувають же дива на світі, але це було диво з див, бо заколот кіннотників Пацюка-Криси та пожежа дали можливість козацьким полкам приступно взяти польські шанці. Неспинною була козацька та кайсацька галасвітна лавина, невідворотною, смертельною. За кілька годин бою велика окопана армія Калиновського із усіма воєводами і німецькими рейтарами та пахолками була зім'ята, перетолочена, перебита і взята в полон. Впав убитим на бойовищі і сам коронний гетьман Калиновський... Здобувся козакам неймовірно багатий покотовий табір — батовний обоз, гори всілякої зброї і збруї, табуни коней, череди гов'ядів і живності, повози одягу і пороху, списів, ядер та пістолів і навіть десятки берлинів.

Аж третього дня, відпровадивши татарською сакмою додому на південний схід мурзу Нечаха з ордою, наділивши його в оплату за поміч полоненими, перевантажена батова із кіньми і повозами, зброєю і регаліями та берлинами направилася на північний схід за гетьманом і полками Дорошенка та Томиленка. Хмельницький знав, що вони синові для боротьби із тестем Лупу не будуть потрібні. Отож гетьманич із рештою полків, із Капустою і Дем'яном Лисовцем у берлині вирушив далі, позаторік протоптаними шляхами. Котився до Ясс і власний Тимошів берлин, що ще позапередвчора віз коронного гетьмана Польщі Мартина Калиновського до Батога...

Топтали коні обочини путі, пирхали від куряви, мотали головами від ободів і гедзів; цьвохкали і виляскували соловейки, щебетали ластівки, виводячи ластів'ят на обліт, тужили горлиці, плакали вивільги; грали музики в селищах, і то розпалювалися на сході, то догасали на заході, десь за горами, горбами та за лісами, за поселеннями в долинах, за містами біля річок осинені літом дні. Повітря пахло то мирояном і буж-деревом, то синім катраном і васильками, то свиріпкою і коноплями. Слалися жовтаво-сірою повстю за козацькою шерегою довгі, запилюжені порохами то витоптані, як токи на низинах, то розім'яті в порох шляхи...

Недалеко від Ясс, як лиш переправилися мостом із гуркотом і гримотом через Прут, назустріч козакам вийшов, мов із землі, і став, спершись на патерицю-костур сухими руками, у крисані-брилі сліпий кобзар із хлопчиком-міхоношею з дзьобанкою-торбою на плечі. Старий, обвіяний вітрами і опалений сонцем сивий подорожній хрипло викрикував речитативом прокльони Богданові, аж Тиміш зупинився його послухати. Слухали його й інші похідці, і кожний думав, що багато в його словах гіркої й болючої правди, бо западала вона в душі й боліла, як рана. Покликавши до свого коня міхоношу-поводиря зі збочини, Тиміш нагнувся із сідла, поклав тому в простягнену брудну руку золотого і, зірвавшись, понісся пріч, ніби утікаючи від отих прокльонів. «Великих і лаючи прославляють!» — подумав він і ще сильніше заострожив свого коня...

Передчуття швидкої зустрічі з коханою Розандою, що дотепер десь глибилися і нуртували в Тимошеві, залили геть молодика. Тиміш, попри осуд батька, вже знав, що той проторював, пробивав і ширив затоптану за століття всілякими гнобленнями, засмічену чужими уподобаннями та забур'янену монголо-половецькими, татаро-турецькими і польсько-литовськими діями і покручами святу стежину до власного державного устрою з незалежним життям рідного, зусібіч оточеного сатрапними тираніями народу. Він, Тиміш, не мав досвіду, але мав добру освіту і на козацьку державність дивився по-новому і далі батька. Він не захоплювався жінками, хоч і закохався в Розанду. Одруження для нього було допоміжною дією до свого майбутнього становища. Тиміш багато уподобань узяв від батька та його оточення, але не менше і від дидаскалів у Київському колегіумі, неоднораз наставлений на боротьбу для блага пастви ще самим Петром Могилою, а потім Сильвестром Косовим.

Отож прокльони відійшли і захлюпнулися швидкою зустріччю з милою нареченою, і він почав думати, що слід йому приготуватися до зустрічі, перевдягтися, як радить Капуста, бо, звичайно, ніякого супротиву тесть Лупу вже не осмілиться їм вчинити, та близька зустріч із коханою разом із радістю і блаженством викликала в ньому і якийсь щемний острах...

А Іван Сірко гризся в докорах кобзаря, відставши від свого полку та навіть тих, що йшли слідом. Приємно благодатна теплінь літа і вітерець-остуджувач віяли на нього ароматом довкілля, що заміняв постійний запах Велесової гриви, пороху доріг і степових трав. Погойдуючись під ходу Велеса, він пригадав привезені йому весною мереф'янами листи: одного від дружини Софії з дописками синів та доньок Петриковою рукою, а другого — від Явдохи Дзиковської, куми, з поклоном від її чоловіка Івана, які йому вже кілька разів перечитував джура Лаврін Гук, що й тепер їхав поряд нього, і які Сірко завчив напам'ять.

«Живий у Бозі, муже і батьку наш, Іване! — пригадались слова Софії.— Ми, слава Богу Всевишньому нашому і святій Богоматері Марії Магдалині, ще живі є ось тутки, і не гадай, що тебе забули-сьмо, бо несемо за твоє гріховне полишення нас напризволяще тяжку покуту і гаруємо в Бозі. Дітиська, Богу дякувати, і без тебе ростуть та школяться в дяків, отця та в обійстю, як велів ото. Вони вельми дякують тобі за папір, який ти передав з козаками-каліками, і за поклін твій. За наших підсусідків нічого не маю сказати. Гарують і газдують і також кланяються доземно тобі, поки живі й здорові. Мати наші й баба Мотря слабують, щодня мають нарік на невістку Мариню та Данька, що поволікся, яко баламута і забійник, за тобою. Ми усі ситі, ошатнені, як має бути: і взувачками, і сурдутами, і всілякими справунками, дякувати Богові і тобі. А що полишив нас, то Бог тобі буде суддею!.. З тим і лишаюся в мілошному Бозі та роблю все тобі, як жона. Софія».

Пригадав Сірко і дописку Петрика: «Татусю наш! Ми чемні, добре школимося, як ви й наказували-сьте та хтіли-сьте, а Марилька віддала Василинці папір, і нам си лишила його замало. Лошаки вже як ті ружі, стали шаленими кіньми, тільки дядько Артем їх мордують, коли не хочуть залягать. А дядько Сабрі кажуть, що ви нібито веліли їх так мордувати, а нам жаль їх... Хрещена Явдоха були взимі і нам гостинців доста від зайця привезли. То коли ви вже мене і Ромка, як казали-сьте, візьмете на Січ, бо ми вже їздити і верхи, і під конем навчилися — зовсім-зовсім!.. Ваші діти: Петро, Ромчик, Мариля та Яринка...»

Пам'ятав Сірко листа і від Дзиковської: «Вельмишановний наш, зичливий куме і мосьпане полковнику Іване! — писала вона, і лист той, як і Софіїн, грів його, додавав сили та наснаги, ніби запевняючи, що він не самотній у людському морі, а має добрих друзів і рідних.— Ми в Бозі жиємо, а я газдую та помалу даю раду нещасним нашим прихідцям-викітцям на займанщинах. Як повені, їх нині тутки набралося! Івась також, узявши урльоп, їх приправив нещодавно цілі юрмища. Тепер слугує князеві Ромодану в Острогозьку. Чекали-сьми твою милість до себе бодай взимі, та й марно, і боїмося, щоби там чого з тобою не лучилося. Хай Бог дасть вам сили, відваги і згуртованого одностаю та вбереже вам життя. Нашого бідного люду тут ніхто не притискає, і жиємо ми, як у власній державі, але як довго те протягне — не знати, бо Ромодан просить царя, щоб той прислав більше стрільців, а ми, козаки, для нього ворохобники. А за прислані восени гов'яди, коні та шаття викітчани тобі вельми зичливо дякують, як і ми з Івасем — за дорогі дарунки. Будемо знову узимі в Софії. У них все гаразд, лиш Богом, прости Боже, вона захворіла невиліковно, їй неспинно звучить у голові Божий голос і кличе її до себе. А воно, видно, то чуперадла та блудні її обсідають, нещасну. Аж дивно, не в нужді ж живе! Співчуваємо і їй, і тобі... За дітей не турбуйся, вони в надійній безпеці і вишколі, як і належить.

Низький уклін тобі та зичення від Івася. Йому також не з медом, бо князь Ромодан — тепер Ромодановський — потроху, хоч і з оглядкою, прибирає і нас усіх, і бідний люд до рук, а вони в нього ох загребущі! Ніхто не відає, чим те скінчиться. Ростуть діти наші, слава богу! Пильно просимо, напиши або перекажи нам хоч щось про себе і навкруги... Ледь не забула-м: нашим отцям тутки по більших приходах стали платити жалуване від самого Никона та присилати їм, ніби в поміч, дияконів-пияків піддячими... Явдоха».

Сірко, перебрівши в пам'яті отими листами, зітхнув і наче знову побув коло своїх. Довго ще в думках, попри все навколишнє, він зустрічався з ними всіма і навіть з капулівчанами та Січчю, сперечаючись. Душа розривалася надвоє: одна частина її була в Артемівці і Острогозьку, а друга — в Запорогах і Капулівці.

«Немає, мабуть, ніякого в нас Бога, бо коли б був, то не дивився б байдуже на довгі і тяжкі наруги над бідним людом і не мовчав».

Отямившись, що геть відстав і опинився позаду війська, він перевів Велеса на швидку ходу і почав обходити шерегових. І тут, проїжджаючи понад довгою стрічкою кінних, чув він в уривках розмов одну й ту ж біду, хоч і сказану іншими словами. Козаки пережовували те ж горе: нарікання і турботу, а не надії і переконаність, осуд і догану, а не похвалу і одобрення.

Джмелиним дзижчанням влітали ті розмови Сіркові у вуха, а накривалися якоюсь витіюватою, крученою-верченою правдою, ніби насмішкуватою, аж він притримав коня: «Еге, Андрію, біг шлях, біг та й розділився на відноги, то так і ти. Запали тільки людові свічку бажання, і вона освітить йому путівець спасіння і надії. Ти, бач, хитрий і мудрий, як лис отой! Орел твого розуму високо в небо знісся!..» — «Цінні, як коштовності на кармаші-ярмарку, твої поради, але чорний сажень долі поведе люд не туди, де пророчиш, а до слупа смутку, журби, побивань і болістей, то що ти зробиш?..» — «Грійся, кажу, теплом мого серця і гарячого слова, харчуйся добрими моїми бажаннями та живи моїми віщуваннями, шановний, а я...»

Два співбесідники-сотники, їдучи поряд, один позаду, а другий — попереду своїх сотень, широколиций і піснолиций, також вели розмову про те ж, лише один був стриманим і скупим, а другий балакучим. Сірко зауважив, що один говорив скупо, давав перевагу в розмові не туманним мереживам, а мудрій уникливості від відповіді чи й промовчував, подобаючись йому.

«Відвуд, бач, у красному пір'ї, а смердить так, що й не підступиш, так воно, може, і гетьман: доки війна — поки й доступний, а тоді і на віддаль стріли до себе не підпустить, лакизами та блюзнірами обросте, маєтків набудує. Кажуть же, що даринами його, як князя якого, обіклали чужинецькі посли».— «То все ж у наш город, а не в чужий іде!» — «Та воно-то так, тільки нам з тобою що з того?..»

Слухаючи оті мовлення і рядовичів, і сотників, Сірко згадував погром коронного гетьмана Станіслава Конецпольського під Переяславом, і взяття Кодака разом із Сулимою, і Жовтоводську та Корсунську битви, і погром ним особисто Лаща під Хирівкою, як і перемогу над королівськими військами під Пилявцями, Збаражем, Зборовим, Львовом та аж Замостям, порівнюючи їх по вправності і героїзму із підвінницькими та батозькими, підтримуючи гетьмана в тому, що «програна лише битва, а не війна!..» Але тут же згадував уже другу зраду хана Іслам-Гірея і шаленів, сатанів та доходив до нестями, аж його Велес відчував те на собі, зизуючи великим вороним оком.

Вражало Сірка і усвідомлення рядовим козацтвом першопричин лиха свого люду: «Ти мене не вмовляй, що гетьман поганий! Ти мене переконай, що переобрати його — це зробити добру справу!— обурливо тикав пальцем якийсь голомозий молодшому.— Не марно ж старі люди кажуть, що дурний порядок краще розумного безпорядку!..»

«А де ти, Іване? — питав сам себе Сірко.— З ким ти і за кого ти? — доскіпувався. І відповідав: — Між народами-гнобителями і народом пригнобленим! Там, де більшість рідного люду. За того, за кого загал! Проти людоловів і загарбників...» То були сповідь і суд, виправдання і клятва, перевірка праведності і вивіреності, вже вкотре виведена ним і стверджена логікою.

А пообік дороги, наче зеленаві простирадла, позапинані і сповиті, стояли, стрічаючи подорожніх у духмяному плодоноссі, сади Молдови, і кували козакам довгі щасливі літа зозулі.