Між орлами і півмісяцем

3.

Благословенною в придніпровських, а тим паче велико-лукських пониззях стала для колишніх звідусюдних викітців, а тепер і для хуторян, земля. Особливо поталанило капулівчанам, як першим викітцям на нічийщині. Справжнє селище виросло за десяток років на цьому тяжкодоступному місці, оточеному зі сходу і півдня дніпровськими плавнями, а з решти боків — родючими долинами, які щороку обростали буйними травостоями, лепехами, верболозами та кущистими чагарями. Тепер там, мов гриби по дощу, виростали будівлі. А дітей тих родилося в кожній сім'ї! По десятеро, коли не більше.

Худобі тут простір, привілля, благодать, рай земний, та й годі! Ото лише й муляло, що мало отих благословенних земель під ріллю й озимину, але копанками, канавами, ямами і ровами люди чимало вже осушили собі до потреби і поля, і сіножаті. Коли б не комарі, гедзі та всіляка погань-гнус, то і слів оганьбливих не відшукалося б для цих місць, бо людям затишки, спокій та зиски від праці, бо не знають вони тут ні татарських людоловів, ні чиншів та поборів панських, утримували лише оборонний загін із сотником та уряд із війтом, радцями, суддею і лавниками.

Правда, заможніші капулівчани, як і навколишні поселенці-займанщики в Хуторах, у Грушівці та Куті, в Покровську та Перевізній Балці, в Ушкальці та інших нічийщинах, давали здавна і Січі, дають тепер і Хмельницькому на війну з ляхами і чоловіків здорових, і вози, дараби та колимаги, і гов'яду усіляку: волову, конину, овечу та козину, і сала, настроми та дрібнини живної — смальцю, масла та олії. Але те чи й позначилося б аж так на людях, коли б не вбиті та поранені й скалічені, бо ж є його, статку, тепер і свого у кожному дворі, і спольного чимало, а продати чи й інакше збути якось поцінно нелегко, адже мешканці цього забісся не торгують, а обмінюються між собою чи й село з селом, жеребками визначивши напостійно у кожному поселенні дні ярмарків на крам-базарах...

Хвору і незугарну, з ганджем худобу, як і всю січову, зимою й літом утримують вибрані поспольством пастухи, переважно з калікуватих новоприбульців-підсусідків, які мешкають в окремих чи загальних «зупольних» бурдюгах, хатах та дворах або й у заможніших знатних поселян чи вдів та вдівців. Індиків, курей, гусей, качок, ростять малі й старі і в такій кількості, що ліку їм немає.

Розвелося у цих селах досить уже і крамниць та яток, особливо в Капулівці, стараннями і коштами колишнього невгамовного Іцика, а тепер Яцька Притули, що вернув із війни з культею замість руки. Меткий і доскочний вдався отой Яцько Притула — із нічого робить диво. Що б і робили тут без нього селищани, особливо шинкарі та шинкарки? Через нього та його спідручних капулівчани мають досить не лише краму, а й оздоб та начинків. Є в нього в'язані хатні постоли-виступці та капці, шкарпети, кожухи й домоткані сукна, юхтові взуванки, добротні свити, кунтуші, чумарки, опанчі та навіть підбиті дорогими хутрами жупани, бо звіра ж того повсюдно тут — хоч гать гати. А риболовні та прядивні вечорничні вспольщини яким додатком зисків для людності тут стали, а човнярі та ковалі скільки дають діла! Зледащіти тут нікому і не заманеться.

Щоправда, тяжко працюють люди, а чоловіки тепер ніколи не розлучаються з мушкетами, шаблями, луками, косами і накісниками, арканами та іншим боронним начинням, хоч і милує їх Бог та Січ уже чималий час від ушкальського людоловства. Відає отим усім у них селищний, також однорукий січовик Панько Книш, який постійно вправляє в оружній штуці хлопчаків, пильнує за справністю бекетів і вартуванням на них селян, призначуваних із чоловіків почергово. Правда, часом і жінки вартують із вовкувато-злючими псами, підміняючи своїх мужів, якщо вміють викресати вогонь і розпалити трута. А яка жінка-козачка того не вміє?..

У Капулівці вітчим Івана Сірка Корній Слимаченко і його мати Домна ще на початку літа поховали старого Вустима Капулу. За рішенням селищної громади, ховали старого всім селом. Посеред цвинтаря не горбик насипали, як звичайно, а цілу гірку і хреста поставили — дубового, найвищого, ще й дашок над ним з оградиною нап'яли як ні в кого. І все це не тому тільки, що Корній був у селищі війтом, а з пошани до покійного як першопоселенця Капулівки.

Отож живуть тепер Корній і Домна у великій двополовинній хаті. Живуть і чекають до себе з Мерефи невістку Софію з онуками: Петриком і Романом та Марійкою і Яринкою, як і сваху Мотрю, а ті не приїжджають, скільки не переказували їм запрошень через людей. Неблизька сюди дорога, ой неблизька! Та й господарство ж, як чули вони, у сина Івана чимале і в свахи з Даньком, вважай, не менше, хоча є й інші догадки — нелади якісь там: син їхній буває в Мерефі лише як гість, та й тільки...

Одна відрада і втіха для них — старий Лука Нечит і Текля, Іванів батько Дмитро та мачуха Ївга, а по виїзді до Хмельницького Максима і Нестора — ще ота «півдівка в піддівці», як назвав зведену сестру Настку жартома Сірко. Шкода лише, що вшнипилася дівчина в науку і бігає як навіжена в дяківку, а так до чого ж миле дівча росте — і відповідних слів не підшукаєш.

А ще ж помічне всім та проворне: і сапати городину допомагала Домні, і стригти овечок приходила, і долівку кізяками мастила, і плоскінь брати та просо жати навідувалася. А що ту худобу, то, вважай, ледь не щодня виганяла на пасовисько, ощаджуючи паніматку Домну і пана війта Корнія яко знаменитих у селищі.

— Нічого не чули-сьте, паніматко, про моїх братчиків: Івана, Максима та Несторка? —ледь переступивши поріг, ще з дверей не раз питає в Домни.— Вбережи їх, Боженьку, одверни від них наглу смертоньку і верни їх додому неушкодженими,— молиться бабиними Теклиними словами, вступивши в хату і хрестячись до ікони.— Вбережи, Боженьку!..

Домна дивиться на неї і завжди чарується від вроди дівочої, яка хоч лише розквітати почала, а вже викреслюється в непересічність. Ховає Домна втіху від того, що її Іван на язиці у дівчини на першому місці. І не тому, що він значно старший, очевидно, а тому, що прив'язана Настка до нього, хоч і зведенця, більше, ніж до рідних Максима та Нестора.

— А мені, паніматко, аж дві цидули оце привіз дядько Андрій Притула, як прибув додому покаліченим,— якось похвалилася дівчина Домні.— Одну з них написав з війни отой козак, що приїжджав часто із Січі до Івана, сотник тепер, Гнат Турлюн, а другу — наш, капулівський, Лаврусь Гук.

— Це ж який Лаврусь, Настко? — робить Домна вигляд, що не пам'ятає хлопця.— Може, отой, що на коні тебе перегнав весною? — пробує вона вколоти дівчину жартівливою глумливістю.

— А то ж який ще! — зашарілася на лиці півдівка.— Ніби ви вже й забули, як він вам дрова ото рубав. Написали обидва, що люблять: і той, і тамтой.

— Так і написали!?

— А чому б же й ні!? Вони мені ще тоді не воднораз говорили по-всякому.

— Губа не дура і в Гната, і в Лавруся,— резюмує господиня.— А ти, мабуть, більше вподобала собі отого сотника?

— Нащо мені сотник? Цур йому, і конопатий та таранкуватий, і старий уже, а Лаврусь лише на тіль-тіль старший за мене, а бравий же, як голуб!

— Який там старий, дитино? — пробує заступитися за Турлюна господиня.— Он тато твій за матінку на скільки старший, а вона ж його любить,— і приязна ревність прокидається в серці Домни до невільної суперниці.

— То ж тато та матінка, паніматко, а ми, теперішні, як рече Лаврусь, по-іншому дивимося. Він мене так кохає, що і під плав піде за мною,— хвалиться дівчина.

— А ти ж його?

— І я його. Коли б лише тих дяблових ляхів хутчіш побили до ноги наші козаки.

— А старий Гук і Гучиха, про те відають? — догадується Домна, що молодята щось уже собі, мабуть, вирішили.

— А нащо їм про те заздалегідь відати із їхньою «капельою», як каже Лаврусь? Ми з ним побудуємо он на тому острівці, що поряд із водяними свинями, хату. Горба там і під обійстя вистачить, і під город та сіножать буде, і худобу до пасовиська не треба буде гнати та наглядати за нею, і ушкали трикляті нас там не дістануть зненацька серед плавнів. А риби скільки, а дичини всілякої та яєць пташиних весною!..

— А як же ви будете туди добиратися від села? На плотах, чи що?

— Згодом греблю насиплемо, а спершу плотом та човном добиратимемося.

Корній, підслухавши із ванькирчика ту розмову дівчини з Домною, віри не йняв. Зовсім ще дівчисько ж, а вже все обмислило собі, все обдумало, передбачило, як доросле. «Не дай Бог поляже Лаврик, то все життя пропаде у дівчини»,— подумала про себе й Домна, випроводжаючи до ворітні юну гостю.

Дарма й говорити про те, що і батьки Прихідьки — Дмитро та Ївга — не могли навтішатися і слухняною, і неледачою, і кмітливою та весело-привітною донькою, особливо тоді, як обидва хлопці, Максим і Нестор, пішли до Хмельницького. Настка лишилася їм і втіхою та радістю, і сподіванкою та надією на прийдешнє. Дмитро навіть другу половину хати звільнив від полови й сіна, прилаштувавши для того шопу. Опоряджуючи «другу хату», пробив у стінах вікна і вставив у них не слюду, а справжнісіньке скло, а Ївга з донькою та Домною і долівку змазали, і пошпарували та вибілили стелю і стіни, і аж засвітилася від того хата.

Настка жила вже своїм життям. Що б не робила, де б не ходила, з ким би не говорила,— а в душі на денці носила думку про Лавра. Тужні були вечорниці в усіх капулівських дівчат, а в Настки по від'їзді Лавруся вони стали душевним плачем. Отож, співаючи за шитвом, прядінням, чи товченням проса, або й за полінням, вона в уяві бачила лише свого милого.

Часом сили не мала дівчина стримувати в собі тугу за ним, тікала від усіх, щоб наодинці вдосталь виплакатися. І Бога молила, і клялася та звірялася Богоматері, яку носила під грудьми на дукачі, привезеному Лавриком в зимі ще.

Що й казати, полюбила Настка Лавруся самовіддано. Ба, навіть численних його братиків та сестричок, що вбогою «капельою» бігали навіть у холод напівроздягненими, обожнювала. «Плодовитий у них рід, то, може, і ми з Лавриком такими будемо?» — думала потайки про себе. І не сховалося те від підтоптаного вже, із багрово-синім рубцем над витеклим оком Йосипа Гука та теж геть зношеної щорічним приплодом Гучихи. Настка знала, що майбутній її свекор одразу по народженні Лаврика був у ясирі, що викупили його звідти у Валуйках Яцько Притул а, дядько Корній Слимаченко, отець Гнат та її тато Дмитро Прихідько.

Знала, що Йосипиха із усіх сил намагалася наздогнати втрачене в розлуці осімнення, не відстати від решти жінок-односельчан в дітоприношеннях... Ні-ні! Вони із Лавриком, маючи свій решпект, не будуть жити в «капелії», а оселяться окремо! Їм допоможуть і війт Корній, і тато Дмитро, і брати: Іван, Максим та Нестор, не кажучи вже про матір Ївгу та паніматку Домну. Коли б швидше тих дзяблів-ляхів побили до ноги козаки і наголову зігнали геть з України!

Отим і жила тепер Настуся, скніючи всю весну. Ще перед Явдохою поїхали з дому хлопці, а ось уже невзабарі й літо спливе, а Лавруся все немає. Тішилася і полегшувала собі муку розлуки тим, що й інші здорові не прибувають додому. Приходили, правда, в села, поверталися потрохи, але тільки як лабзи-жебраки, каліки: одні ще з тогорічного походу, вилікувані та зцілені бозна-ким у дорозі чи й незцілені, нездорові геть.

Вони ж приносили з собою й вісті всілякі, все більше про вбитих та полеглих, аж лякаючи людей їхньою чисельністю. Переказували дещо і про живих: про Максима навіть та про Нестора, про Івана Сірка і про найдорожчого для Настусі — Лаврика. І вона, Настка, вбираючи в юне серце ті вісті й чутки разом з повесняними пахощами, вірила, захобзована-збуджена, що отой її славний зведенець, Іван Сірко, не дасть на поталу ні своїх братів, ні її Лавруся, а свого джуру, нікому.

Були б у неї крила — лебідкою, голубкою, горличкою, ластівочкою полетіла б до милого хоч на часину. Коли б то можна — вершницею на лошиці Ластці понеслася б до нього. Хіба ж раз вітром летіла верхи, переганяючи і хлопців, отих верещак-лобурів, а не те що дівчат. Вміє вона тепер і з лука поцільно стріляти, навіть добротного сагайдака свого має. Та й не дивно. Севрючани-присічники навчені захищати себе від людоловів, і жінки теж. Таке життя в них!..

Весна капулівчанам судила дорідні і щедрі врожаї: і сходило, і кущилося, і зацвіло все не так, як минулого року, та й дощі перепадали частіші й тепліші, особливо в травні, ніби на замову. А травневі дощі завжди на врожай, як липневі — на збитки...

Хороше у них, спокійно, зелено. Птаство просто під вікнами співає, а соловейки ночами витьохкують так, що душу Настці зате плюють виспівами та трелями. І найбільше отого заливного тьохкання на «їхнім острові», в осокорах. Навмисне вони оселилися там чи випадково? Як наслання якесь!.. Заснути дівчині не дають, кляті. А при безсонні мучить Настку те, що довго доводиться чекати їй любого, бо ж казав, як прощалися перед Явдохою, що хіба на осінь верне, а тепер переказав, що похід затримується, що вони досі сидять у Чигирині і ніби нарочито зволікають іти на ляхів. Горе їй, бо чим пізніше підуть вони в похід, тим довше вертатимуть з походу. Ні, Настка не сумнівалася, що козаки поб'ють ляхів. У тому і Лаврик був певен, як вони прощалися потаємно в засвіті.

Настці лише часом було прикро й досадно, що вона вродилася не хлопцем, та й тоді, пам'ятаючи оповідь отця Гната Шульги у церкві про спасительку французів Жанну д'Арк, яка очолила своє військо у війні із бриттами і звільнила батьківщину,— втішала себе тим, що, як трохи ще підросте, вона покаже себе і батькові та матінці, і Лаврикові, що мов маля яке носив її, глузуючи, і братам, які інакше і не називають її, як «мала», і навіть отому зведенцеві-братові, дарма що він тепер полковник і шишка у війську.

Потужно робиться їй раптом, бо дійсність спускає її з неба на землю. «А я ж ще всього не порахувала!» — схоплюється вона і спішить до хати, милуючись попутно перлистими росами, що покрили довкілля, як плащаниці, та незугарною бійкою розбишак-півників посеред двору, що чубилися між курей.

«Хай-но лише прийдуть до нас оті людолови, я їм покажу! Важливо, щоб при тому були і Іван Сірко, насмішник, і Лаврик-хвалько, бо що в тому розуміють брати, голоцюцьки?! Лаврик, звичайно, дещо вже тямить, але тільки й думає про Сулиму, наслухавшись оповідей свого полковника-шишки. Треба і по-татарськи, і по-турецьки вчитися, і про грамоту дбати, як твердить дидаскал Ярош, бо без того людина темна і висотана, як обгорілий вушак»,— обдумує на ходу Настка слова Яроша і засідає за рахівницю, мимоволі обмацуючи теплий дорогий Сірків дарунок на грудях.

А так, найбільшою втіхою і заспокоєнням для дівчини був медальйончик у вигляді чималого срібного дукача на золотому гайталику-ланцюжку, що розкривався, половинячись на завісках, і всередині мав парсуику Божої Матері з малятком. Вона обожнювала його, як оберегу від напасті, боготворила, як ікону, і всечасно носила тепер на грудях.

Якось одразу по Великодню рознеслася Капулівкою вістка-туруса, що в літах підійшлих кравець-сірячник Мина Кривда, який досі жив тихо з бабою Ориною на краю села в Загреблях, п'яним бувши, привселюдно на ярмарчищі знеславив місцеву шинкарку Вівдю Зась, назвавши її повією-пущеницею, а її корчму — замтузом, місцем розпусти. Він же й розбив її скудель і гальбу, дзбанок і келих глиняні, за що та Вівдя потягла суплікуванням його до суду, який мав відбутися ще в неділю по обіді в приміщенні сільської збірні.

Судові справи у всіх селищах Великого Лугу були тоді явищем рідкісним, і в недільний пообід до збірні напхом найшло і своїх, і навколишніх селищан, що марно було й сподіватися на якесь їх розміщення. Отож за наказом війта пана Корнія Слимаченка, селищного наказного сотника Панька Книша і сільського судді та дяка Ригора Квача всі лави і стіл зі збірні були перенесені челяддю на ярмарковий просторий майдан і розміщені між ринковими довгими тесовими столами та лавами крам-базару.

Нема що й казати, із-за такої події старші покинули домівки, а молодь гойдалки, гилки і всілякі недільні гайди й забави. Посунули всі на той суд. Вервечкою пішли туди дівки та парубки, а з ними й Настка.

По якомусь часі, втихомиривши ринкові гуртища, війт оголосив судове слухання, а суддя з лавниками почали допити і дознання «притомного» і «потерпілої» і врешті довели повну провину відповідача, який «по всіх діях, що їх на шинкарку Вівдю Зась зринув, зостає винним, а за всі ущипливі та навітні слова і дії має вибачитись, вернувши Вівді Зась права і достоїнства, належні без усяких ревокацій і при привселюдному вибаченні ще сплатить їй вартість глиняного посуду»...

По чималій контроверсії та привселюдному вибаченні за неподобство обоє тяжбів заявили, що «вони надалі не будуть чинити неужиточних перехвалок і погроз як у словах безчесних, так і в ділах. Коли ж виникне від якоїсь сторони ворожда і посвар або похвальба, то та сторона мусить платити високим уряду і суду талярів сто повинного»...

Зачитаний баритоноголосим лавником рішенець правного шляхетного суду був зрозумілий усім присутнім, вони в ньому брали безпосередню участь, стоячи більше на боці хиренького, в полотняних штанцях і сорочці-вишиванці, з вицвілою ключкою на шиї Мини Кривди, а не на боці червонощокої, дорідної, добротно ошатненої Вівді Зась. Стояла на дідовому боці і Настка та її трохи старша посестра Василина Жолудь, що таємно кохала Настчиного брата Максима, якось зізнавшись про те лише одній Настці.

Звичайно, вирок суду і оті контроверсії на ньому були не лише виказом правності і порядку, а й чималою розвагою та свіжим джерелом балачок для пащекуватих кумась і свах, які ще довго перемелювали все чуте і видиме. Для Настки ж те минуло швидко, як і недільний день, і вона вже знову мучилася своїм коханням, не маючи сил заснути вночі. А вечори ж були — Господи! — п'янкими і чарівливо теплими, як і її перша любов, а ночі — манливими, місячними й зоряними, а птаство і в селі, і в отих драглистих бабелах та навколишніх плавнях заливалося таким співом та шемрітом, що Настка не знаходила собі місця, пестячи в грудях, у всьому юному тілі свою палку і гарячу, мов кипінь, благословенну і нуртівливу до болю і щему любов...