Мексиканська готика

26

Вони кинулися бігти, але зупинилися на вершечку сходів. Кількома сходинками нижче, дивлячись на них, стояли Ліззі та Чарльз — інші двоє служників. Хижо шкірячись, вони смикалися, дриґали головами з боку на бік, спазматично стискали й розтискали руки, наче зламані механічні ляльки.

Ноемі здогадалася, що те, що сталося в кімнаті, зачепило кожного в цій родині. Щоправда, цих двох не вбило, адже вони ясно дивились на них.

— Що з ними? — прошепотіла вона до Френсіса.

— Говард втратив контроль над ними, і їх заклинило. Але це тимчасово. Думаю, можна пройти повз них, але двері однаково замкнені, а ключ від них у матері.

— По нього ми не вертатимемось, — відповіла Ноемі.

Їй зовсім не хотілося йти повз цих двох, ще менше — повертатись до Говардової кімнати й порпатися в кишенях у трупа.

Не зводячи очей зі слуг, Каталіна притиснулась до неї й захитала головою. Було видно, що й вона не має бажання пробувати відчинити вхідні двері.

— Є ще один вихід, — сказав Френсіс. — Треба скористатися задніми сходами.

Він побіг коридором, дівчата — за ним.

— Це тут, — сказав, відчиняючи двері.

Сходи були вузькі, майже не освітлені — до самого низу на стінах висіло лише кілька електричних ламп. Притримуючись однією рукою за перило, Ноемі сягнула до кишені й дістала запальничку.

Дорогою донизу, вона відчула, що поруччя стало слизьке, ніби тіло гігантського вугра. Воно було живе, дихало й росло. Ноемі опустила запальничку, щоб уважніше роздивитись його. Її поранена рука пульсувала в унісон з будинком.

— Це ілюзія, — сказав Френсіс.

— Ти також це бачиш?

— Це все Сутінь. Вона змушує тебе бачити всяке. Ходімо, швидше.

Прискоривши хід, вона дійшла донизу перша, одразу за нею — Каталіна. Захеканий Френсіс спустився останнім.

— З тобою все гаразд? — спитала в нього Ноемі.

— Не зовсім, — відповів він. — Але нам треба йти далі. Попереду буде комора — може здатися, що ходу далі нема, але це не так. Там стоїть жовта тумба. Її треба відсунути.

Ноемі знайшла двері до комірки, про яку казав Френсіс. Долівка там була встелена каменем, на стінах висіли гаки для м’яса. Зі стелі звисала одинока електрична лампа з ланцюжком. Смикнула за ланцюжок, і кімнатку залило світло. Всі полиці були порожні. Якщо тут колись і зберігали продукти, це було дуже давно, адже стіни навколо вкривала чорна цвіль, що робила приміщення для цього непридатним.

Помітила пошкрябану жовту тумбу зі склепінчастою кришкою, двома лакованими дверцятами і двома шухлядами внизу. Всередині вона була оббита жовтою тканиною — в тон фасаду.

— Треба відсунути її ліворуч, — озвався Френсіс, говорячи так, ніби йому досі бракує повітря. — У нижній шухляді лежить сумка.

Ноемі присіла, відкрила шухляду і всередині знайшла брезентову сумку. Каталіна розстібнула її. В торбі лежали гасова лампа, компас і два светри — набір, який Френсіс почав збирати для їхньої втечі. Небагато, та й цього вистачить.

— Відсунути ліворуч? — спитала Ноемі, кладучи компас до кишені.

Френсіс кивнув.

— Але спершу треба заблокувати вхід сюди, — відповів він, показуючи на двері, крізь які вони зайшли до комори.

Каталіна з Френсісом перетягнули до дверей хитку шафу. Барикада вийшла така собі, та хоч якась.

Опинившись у безпеці, Ноемі дала одного светра Каталіні, а іншого — Френсісу. Безсумнівно, надворі буде холодно. Тепер до тумби. На вигляд вона була важка, та її вони відсунули з меншими зусиллями, ніж шафу. За нею відкрилися старі чорні дверцята.

— Це хід до родинного склепу, — сказав Френсіс. — Звідти горою спустимося в місто.

— Я не хочу туди, — прошепотіла Каталіна. До цієї миті вона весь час мовчала, тому Ноемі здригнулася від несподіванки. Каталіна показала на двері: — Там сплять мертві. Я не хочу туди. Послухайте.

Прислухавшись, Ноемі почула глибокий стогін, від якого ніби двигтіла стеля й дрижала лампа. По спині їй сипнуло морозом.

— Що це? — спитала вона.

Френсіс поглянув угору й зітхнув:

— Це Говард. Він живий.

— Ми застрелили його, — заперечила Ноемі. — Він мертвий…

— Ні, — похитав головою юнак. — Він поранений, ослаблений, але дуже лютий. Він не мертвий. Його біль відчуває весь будинок.

— Мені страшно, — ледь чутно промовила Каталіна.

Ноемі повернулась до кузини і міцно обійняла:

— Ми виберемося звідси, чуєш?

— Так, — шепнула та.

Ноемі взяла лампу. З пошкодженою рукою запалити її виявилося проблемою, тому вона дала Френсісові запальничку, й він їй допоміг.

Акуратно повернувши скельце лампи на місце, він оглянув руку, яку Ноемі притискала до грудей.

— Може, краще я понесу? — спитав він.

— Я сама, — відповіла вона, бо ж зламала тільки два пальці на лівиці, а не цілу руку, та й нести лампу самій було їй якось надійніше.

Узявши лампу, повернулась до кузини. Каталіна кивнула, й Ноемі усміхнулась у відповідь. Френсіс повернув ручку. Їм відкрився довгий тунель. Ноемі очікувала побачити діру в землі, грубо вирізьблену шахтарями, але все виявилось не так. Стіни були вимощені жовтими кахлями, прикрашеними квітковими візерунками. На них висіли срібні світильники у формі змій, чиї роззявлені пащі слугували підсвічниками. Метал давно побляк і вкрився порохом.

На підлозі та стінах вона помітила жовті грибочки, що росли поміж шпаринами. Всередині було холодно і вогко — чудові умови для них. Що далі вглиб просувалися втікачі, то більше вони знаходили грибів, що росли невеликими групками.

З ростом їх кількості Ноемі помітила ще одну дивну річ: усі вони слабенько світилися.

— Це ж мені не ввижається? — спитала у Френсіса. — Вони дійсно світяться?

— Так, світяться.

— Це так дивно.

— Насправді в цьому нема нічого надзвичайного. Опеньки й гіркі гливи здатні випромінювати флуоресцентне світло. Тільки воно має бути зеленого кольору.

— Ці гриби він знайшов у печері, — сказала Ноемі, оглядаючи стелю, на якій сяяло тисячею дрібних зірочок. — У них — секрет безсмертя.

Френсіс підняв руку, схопився за один з підсвічників, немов щоб утримати рівновагу, й опустив голову. Провівши рукою по волоссю, зітхнув.

— Що з тобою? — спитала Ноемі.

— Це все будинок. Йому боляче, і це впливає й на мене.

— Ти можеш іти?

— Гадаю, так, але не впевнений. Якщо я зомлію…

— Ми можемо перепочити.

— Ні, зі мною все добре, — відмовився він.

— Спирайся на мене. Ходімо.

— Але ж ти поранена.

— Ти також.

Повагавшись, він таки сперся їй на плече, й вони потихеньку подибали за Каталіною. Кількість грибів зростала — як і їхні розміри. Зі стін і стелі на них линуло м’яке сяйво.

Зненацька Каталіна вклякла на місці, так, що Ноемі мало не врізалася в неї й міцніше стиснула лампу.

— Що там?

Кузина підняла руку і показала перед себе. Тепер Ноемі стало видно, що змусило її спинитися. Коридор далі розширявся, закінчуючись масивними подвійними дверима з дуже темного й товстого дерева. На дверях висів срібний змій, скручений ідеальним колом, і два великих молотки — срібні кільця, що звисали з роззявлених пащ двох однакових зміїних голів з бурштиновими очима.

— Ці двері ведуть до камери під склепом, — сказав Френсіс. — Звідти ми вийдемо назовні.

Френсіс потягнув за один з молотків. Двері були важкі, але він шарпнув сильніше й вони піддалися. Піднявши ліхтаря над головою, Ноемі зайшла. Ступивши чотири кроки, опустила лампу. Освітлювати шлях далі не було потреби.

Камера була вся встелена грибами різних розмірів, що вкривали її, немов живі гобелени. Вони росли на її стінах, як поліпи на борту старого корабля, й світилися, сповнюючи велике приміщення рівним світлом, яскравішим від будь-­яких ламп і смолоскипів. Це було сяйво темного сонця.

На металевій брамі з правого боку камери гриби не росли, не було їхніх слідів і на канделябрі зі зміїними головами з недопалками свічок у пащах, що висів під стелею. Кам’яна долівка також була майже гола, окрім кількох шапочок, що витикалися поміж плитами. На підлозі було легко помітити гігантську мозаїку: чорного змія з по­лум’яними очиськами, що кусає себе за хвоста. Гада оточував орнамент із квітів і лоз. Картина нагадала Ноемі уробороса з оранжереї, тільки цей був більший, детальніший, а сяяння грибів надавало йому зловіснішого вигляду.

Окрім стола, на кам’яному підвищенні в камері було порожньо. На столі лежала жовта скатертина, на якій стояли срібні чаша і шкатулка. Позаду висіла довга завіса з жовтого шовку, за якою, найвірогідніше, ховалися двері.

— Ворота ведуть до мавзолею, — сказав Френсіс. — Нам треба туди.

За металевою брамою було дійсно видно сходи, та, замість відчинити її, Ноемі підійшла до кам’яного підвищення й насупилась. Поставила лампу на підлогу, провела рукою по столу і підняла кришку шкатулки. Всередині лежав ніж з інкрустованою рукояттю. Вона взяла його й промовила:

— Я бачила його уві сні.

Френсіс із Каталіною зайшли до кімнати й подивились на неї.

— Ним він вбивав дітей, — продовжила Ноемі.

— Він багато чого робив, — відповів Френсіс.

— Це — канібалізм.

— Це єднання. Наші діти народжуються вже заражені грибом. Поїдаючи їхню плоть, ми їмо і гриб. Поїдання гриба робить нас сильнішими і міцніше прив’язує до Говарда.

Раптом Френсіс склався удвоє. Ноемі подумала, його зараз знудить, але він продовжував стояти в тій же позі, обхопивши живіт руками. Вона поклала ножа на стіл і підійшла до хлопця.

— Що сталося?

— Біль, — відповів Френсіс. — Їй болить.

— Кому?

— Вона говорить.

І тут Ноемі почула звук. Він лунав тут увесь час, але досі вона не звертала на нього уваги. Він був низький, майже невловимий — от вона і вважала, що це їй ввижається. Це було гудіння і водночас ніби й не воно — те саме дзижчання, яке вона чула вже стільки разів, але дещо вище.

Не дивись.

Ноемі крутнулася. Гуло ніби десь від підвищення. Вона підійшла до нього. З наближенням звук підсилився.

Дзижчання линуло з-за жовтої портьєри. Ноемі потягнула до неї руку.

— Не роби цього, — гукнула Каталіна. — Тобі не можна її бачити.

Торкнулася драпірування, і гудіння перетворилося на стукіт тисяч крихітних крилець об скло — неначе в голові їй закрили цілий рій. Це було так сильно, що вона майже відчувала вібрацію в повітрі. Підняла голову.

Не дивись.

Кінчиками пальців відчула бджіл у повітрі, яке аж ворушилося від трепету їхніх крилець. Захотілося відступити, відвернутися, прикрити очі, та, не послухавшись інстинкту, вона однаково відсмикнула тканину з такою силою, що та мало не звалилася на підлогу.

З-за накриття на неї виглянуло обличчя смерті.

Це було тіло жінки, що заклякло в німому крику. Мумія з пожовклою шкірою і кількома зубами у всохлому роті. Одяг, в якому її поховали, давно струхлявів на порох, і тепер її наготу приховувало вбрання з грибів. Вони росли з її тіла — живота, рук і ніг, — купчилися на голові, утворюючи корону, гало, що сяяло м’яким золотим світінням. Гриби підтримували її тіло в прямому положенні, причепленим до стіни, неначе збочену подобу статуї Діви Марії у своєрідному грибному соборі.

Те дзижчання надходило від неї, давно мертвої й похованої. Джерелом цього моторошного звуку було це тіло. Це була та сама страшна істота без обличчя, що жила у стінах будинку. Це вона з’являлася Ноемі у снах. Одна її рука була витягнута вперед, і на ній був бурштиновий перстень. Ноемі упізнала його.

— Аґнеса, — промовила вона.

Дзижчання було вже нестерпне, оглушливе. Воно огорнуло її й показало все, розповіло таємницю.

Дивись.

Її душать тканиною, допоки вона не зомліє. Вона прокидається в труні. Чутно її перелякане уривчасте дихання, бо хоч вона і готувалася до цього, хоч знала, що буде з нею, усе одно злякалася. Руки б’ються об кришку, раняться скалками. Вона кричить, намагаючись вирватися, та не може відкрити труну. Вона кричить — знову і знову — але до неї ніхто не прийде. Так і мало бути. Так все й планувалося.

Дивись.

Вона йому потрібна. Йому треба її свідомість. Сам по собі гриб не має свідомості. В нього немає справжніх думок, спогадів. Те, що лишається у ньому, — лише їхні примарні сліди, ніби шлейф аромату зів’ялої троянди. Навіть поїдання тіла жерця не здатне дати справжнього безсмертя. Це лише підсилює дію гриба, створює тоненький зв’язок, що об’єднує всіх причетних. Він об’єднував їх, але не міг зберігати цей зв’язок цілу вічність. Гриби не здатні зцілити. Вони можуть продовжити життя, але не спроможні дарувати безсмертя.

Одначе Дойл, розумний, кмітливий Дойл, що володів знаннями наук та алхімії, цікавився біологічними процесами, — він знайшов розгадку, про яку ніхто не здогадувався.

Розум.

Грибу потрібен людський розум, який слугуватиме вмістилищем спогадів і надасть йому контроль. Поєднані в одне ціле, гриб і людський розум були воском, а Говард — печаткою. Він переносив свій відбиток на нові тіла, як печатка — своє зображення на аркуш паперу.

Дивись.

Жерці навчилися через гриб передавати дрібки спогадів із покоління в покоління, але це були лише крихітні й безсистемні дещиці. Дойл же упорядкував цей процес. Для цього йому були потрібні такі, як Аґнеса.

Його дружина. Його кров.

Одначе тепер ніякої Аґнеси вже не існувало. Вона стала Сутінню, а Сутінь — Аґнесою. Померши тілом, Говард Дойл продовжував існувати в Сутіні, як творець цього воску, печатки і паперу.

Йому боліло. Нестерпний біль мучив його. Сутінь. Аґнеса. Гриб. Будинок, прогнилий зсередини, з тисячами тоненьких ризоїдів, що тягнулися в його стінах, живилися гниллю і смертю.

Йому болить. Нам болить. Дивись, дивись, дивись. Дивись!

Дзижчання посилилося до найвищого регістру. Стало таке гучне, що Ноемі затулила вуха і закричала, а всередині неї волав голос Аґнеси.

Френсіс схопив її за плечі й відвернув від того видива.

— Не дивись. Не можна дивитись на неї.

Зненацька гудіння вляглося. Ноемі підняла голову, подивилася на Каталіну, що стояла, втупившись у підлогу. Перевела нажаханий погляд на Френсіса, і горло їй стиснули сльози:

— Її поховали живцем. Вона померла в труні, з її тіла виріс гриб і… Боже милий… це більше не людський розум… він змінив її. Змінив на власний лад.

Вона дихала швидко, аж занадто швидко. Гудіння вгамувалося, але жінка досі була перед нею. Ноемі повернула голову, щоб ще раз глянути на те страшне видиво, але Френсіс схопив її за підборіддя:

— Ні, ні. Дивись на мене, будь зі мною.

Вона глибоко вдихнула. В голові паморочилось, як у нирця, коли той виринає з глибини. Заглянула хлопцеві у вічі:

— Вона і є Сутінь. Ти це знав?

— Сюди ходять тільки Говард і Вірджил, — відповів Френсіс. Він тремтів.

— Але ти знав!

Усі примари, яких вона бачила, були Аґнесою. Чи то пак усі вони жили в Аґнесі. Ні, не так. Те, що залишилося від Аґнеси, стало Сутінню, в якій живуть примари. Божевілля. Це історія не про привидів, а радше про одержимість. Хоч і це не зовсім точно. Щоб описати це, Но­емі не могла підібрати слів. Це був приклад потойбічного життя, створеного з тканин, кісток і нейронів людини, укупі з ніжками і спорами грибів.

— Рут також це знала, але ми не могли нічого вдіяти. Вона утримує нас тут, завдяки їй Говард керує усім. Ми не можемо піти з цього дому — вони нам не дозволять.

Весь спітнілий, він повалився на коліна і схопив Ноемі за руку.

— Що сталося? Вставай, — сказала вона, присідаючи біля нього й торкаючи його за обличчя.

— Він каже правду: він не може піти звідси. Як і ти.

Ці слова були сказані Вірджилом, котрий заходив до зали крізь металеві ворота. Ішов спокійно, ніби нічого не сталося. Може, це знову галюцинація і його тут нема? Ноемі подивилась на нього. «Не може бути», — подумала вона.

— Що? — перепитав він і знизав плечима, рвучко зачиняючи за собою браму.

Це була не галюцинація. Це був він. Просто замість того, щоб гнатися за ними тунелем, він обійшов по землі, через цвинтар, і спустився сюди зі склепу.

— Бідолашна. Бачу, ти здивована. Невже ти дійсно повірила, що вбила мене? Чи, по-твоєму, зілля опинилося в моїй кишені випадково? Ти взяла його, бо я захотів, щоб ти вирвалася з-під його контролю і почала все це божевілля.

Ноемі сковтнула. Френсіс біля неї тремтів усім тілом.

— Навіщо? — спитала вона.

— Хіба не ясно? Щоб ти вбила батька. Я не можу зробити цього, Френсіс — також. Старий подбав, аби ніхто з нас не міг заподіяти йому шкоди. Ти сама бачила, як він змусив Рут убити себе. Коли я дізнався про Френсісовий план, то подумав, що нарешті отримав свій шанс: нехай дівка вирветься з-під контролю, а я подивлюся, що зможе зробити ця чужинка, котра ще не призвичаїлась до наших порядків і здатна дати відсіч. І ось він конає. Відчуваєш, гм? Він розвалюється.

— Цим ти лише зробиш гірше собі, — відповіла вона. — Нашкодивши йому, ти нашкодиш Сутіні. Та й, навіть як його тіло помре, він продовжить існувати в Сутіні. Його розум…

— Він занадто кволий, а Сутінь тепер під моїм контро­лем, — сердито урвав її Вірджил. — Тому, коли він помре, то назавжди. Я не дозволю йому заволодіти новим тілом. Змíни. Хіба не цього ти хотіла? Як бачиш, ми обоє прагнемо того самого.

Вірджил підійшов до Каталіни й оглянув її з їдким усміхом.

— Ось ти де, моя люба дружинонько. Дякую й тобі за твій внесок у сьогоднішню забаву, — сказав він із вдаваною вдячністю.

Каталіна смикнулась, але не відійшла.

— Не чіпай її, — гукнула Ноемі, тягнучись до ножа у срібній шкатулці.

— А ти не лізь не в свої справи. Це моя дружина.

Ноемі зчепила пальці навколо ножа:

— Краще не…

— Поклади ножа, — наказав Вірджил.

«Нізащо», — подумала вона, та рука її затремтіла, а тілом пробігся невблаганний імпульс підкоритися йому.

— Я випила зілля, ти не можеш контролювати мене.

— Кумедно, — промовив Вірджил, відпустивши Каталіну й повертаючись до Ноемі. — Ти дійсно вирвалася з-під контролю там, нагорі. Але дія зілля нетривала, а ходячи по дому, і тим паче тут, ти весь час була під дією Сутіні й вдихала крихітні, невидимі спори. А зараз ти — усі ви, троє, — в самому серці будинку.

— Сутінь поранена, ти не можеш…

— Усім нам сьогодні трохи перепало, — сказав Вірджил, і Ноемі помітила краплини поту в нього на чолі й хворобливий блиск у синіх очах. — Але тепер усе під моїм контролем і ви робитимете, як скажу вам я.

Її руку пропекло, немов вона тримала в ній розпечену вуглину. Скрикнувши, вона впустила ножа на підлогу.

— Я ж казав, — насмішкувато мовив Вірджил.

Вона поглянула на ніж, що тепер лежав біля її ноги. Він був близько, але вона не могла так просто підняти його. Руки кололо, ніби голками, від чого самовільно сіпалися пальці. Зламані кістки в зап’ястку пекло вогнем.

— Тільки поглянь на це, — продовжив Вірджил, сердито розглядаючи канделябр, що висів у нього над головою. — Говард безнадійно застряг у минулому, а от я дивлюся в майбутнє. Ми відкриємо копальню, закупимо нові меблі й проведемо сюди електрику. Авжеж, нам знадоб­ляться слуги, нові автомобілі й діти. Не сумніваюся, ти зможеш дати мені безліч дітей.

— Ні, — заперечила вона, але не спромоглася на щось більше ніж шепіт. Відчула його дотик, мовби він невидимою рукою стиснув її плече.

— Ходи до мене, — наказав він. — Ти була моєю від самого початку.

Гриби на стінах заколихалися, як анемони під водою, випустили хмару пилу, зітхнули. Або ж то зітхнула вона, відчувши млосне, темне бажання, що вже якось накочувалося на неї. Докучливий біль у лівій руці зненацька відпустив.

Вірджил простягнув до неї руки, й Ноемі пригадала, як він обіймав її і як добре було скоритися його волі. В глибині душі вона розривалася, хотіла кричати. Хотіла, щоб він затуляв їй уста своєю долонею.

Гриби засяяли яскравіше, і їй захотілося торкнутися їх, провести рукою по стіні, занурити обличчя в їхній м’який килим. Як же хороше буде лягти серед них, відчути шкірою їхні ніжки. Можливо, ці чудові гриби огорнуть її повністю, залізуть їй у рота, ніздрі, очі — задушать, посіють спори в животі й проростуть з-під шкіри. І Вірджил також ввійде у неї, й весь світ навколо зникне за золотим сяйвом.

— Ні, — крикнув Френсіс.

Вона вже ступила крок із підвищення, але він устиг випростатися і схопити її за ушкоджену руку. Від болю вона здригнулася. Закліпавши, повернула голову до ного й зупинилася.

— Ні, — прошепотів він.

Хоч і зляканий, він забіг поперед неї, затуливши її собою. Його голос звучав кволо, натужно, надламано:

— Відпусти їх.

— Чого б то я це робив? — безневинно спитав Вірджил.

— Так неправильно. Усе, що ми робимо, неправильно.

Вірджил показав йому за плече, на тунель, з якого вони прийшли.

— Чуєш? То вмирає мій батько, і коли його тіло нарешті розвалиться, влада над Сутінню перейде до мене. Мені знадобиться помічник, а ми з тобою, хай там як, рідня.

Ноемі здалося, ніби вона дійсно чує, як десь вдалині стогне і блює кров’ю Говард Дойл, а з кожним його подихом з нього витікає дедалі більше чорної гущі.

— Френсісе, я не жадібний, і можу поділитися, — невимушено сказав Вірджил. — Ми обидва хочемо дівку, але для чого нам сваритися? Каталіна також непогана. Ну ж бо, облиш.

Френсіс підняв ножа, який впустила Ноемі, й навів на нього:

— Тільки спробуй нашкодити їм.

— Цим ти хочеш заколоти мене? Що ж, мушу попередити, вбити мене трохи важче за Флоренс. Френсісе, ти вбив власну матір, і за що? За дівку? А тепер і мене хочеш порішити?

— Котись до біса!

Хлопець кинувся був до Вірджила, але в ту ж мить закляк, його рука з ножем застигла у повітрі. Ноемі не бачила його обличчя, але могла легко уявити собі його вираз. Він був такий же, як і в неї, адже й вона перетворилась на статую, та й Каталіна не могла зрушити з місця.

Загуділи бджоли, посилилось дзижчання. Дивись.

— Не змушуй мене вбивати тебе, — застеріг Вірджил, плескаючи Френсіса по тремтячій руці. — Скорися.

Френсіс зненацька штурхонув його з неочікуваною силою, і Вірджил гепнувся об стіну.

На якусь частку секунди Ноемі відчула Вірджиловий біль. Її жилами прокотилася хвиля адреналіну; змішуючись з її власною, в ній заклекотіла його лють. Френсісе, засранець ти малий. Це все Сутінь — вона поєднала їх у ту мить. Ноемі зойкнула, мало не прикусивши язика, і насилу ступила назад. Закляклі ноги потроху стали слухатись її. Ступила крок, ще один.

Вірджил насупився, зіп’явся на ноги, струшуючи з пі­джака шматки грибів і пил. Очі його зблиснули золотим сяйвом.

Гудіння наростало, немов поволі закипало. Ноемі здригнулася.

— Скорися.

Зі стогоном Френсіс знову кинувся на нього, але цього разу, готовий до нападу, кузен легко зупинив його, адже був значно сильніший. Заблокувавши Френсісовий удар, він торохнув хлопця по голові. Френсіс заточився, та на ногах утримався. Заїхав Вірджилові в зуби, і той сердито гаркнув.

Люто примружившись, Вірджил обтер кров з губів.

— Ти в мене зараз власного язика проковтнеш, — просичав він.

Вони помінялися місцями, й Ноемі тепер було видно лице Френсіса. По його скроні стікала кров, він хитав головою, широко вирячивши очі й хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба.

Господи Боже, Вірджил зараз це зробить — змусить його проковтнути язика.

Позаду Ноемі гучніше загули бджоли.

Дивись.

Вона крутнулася, і погляд її впав на обличчя Аґнеси — на застиглий у вічному болісному скрику безгубий рот. Затулила вуха. Чому цей шум не скінчиться? Чому він не вгаває і постійно наздоганяє її?

І тут, зненацька, вона усвідомила, що пропустила одну річ, яка була очевидна від самого початку: страшна, моторошна Сутінь, що оповила цей дім, є квінтесенцією болю, якого зазнала ця жінка. Аґнеса. Доведена до безумства, озлобленості, розпачу — та навіть так від неї залишилася якась дещиця, яка тепер волає від болю.

Вона і є той змій, що кусає себе за хвоста.

Вона — сновида, навіки замкнена в кошмарі, нездатна розплющити очі, від яких лишився лише прах.

А те гудіння — її голос. Вона більше не може розмовляти, та досі спроможна кричати про пережиті нею невимовні жахіття, біль і розпач. Її позбавили думок і спогадів, та не вбили пекучої люті, що обпалює розум кожного, хто наблизиться до неї. Чого вона просить?

Просто звільнитися від мук.

Просто прокинутися.

Але вона не може цього — вона ніколи не прокинеться.

Гудіння наростало, загрожуючи завдати Ноемі болю, знищити її глузд, але занімілими пальцями вона таки спромог­лася підняти лампу. Замість думати, що вдіяти, почала прокручувати в голові фразу, яку повторювала їй Рут: розплющ очі, розплющ очі. Закрокувала швидше, впевненіше, з кожним кроком проказуючи про себе: «Розплющ очі».

І знову перед нею постала Аґнеса.

— Сновидо, час розплющити очі, — прошепотіла вона і піднесла лампу до обличчя трупа.

Враз спалахнули гриби навколо голови Аґнеси, створивши вогняний німб. Язики полум’я швидко поширилися по стіні, пожираючи органічну речовину, обвуглюючи гриби.

Вірджил закричав хрипким, страшним криком і звалився на підлогу, деручи нігтями плитку, намагаючись піднятися. Френсіс також упав. Аґнеса була Сутінню, а Сутінь — невід’ємною частиною родини, тому шкода, завдана Аґнесі й усій грибниці, вражала і їхні нейрони. До Ноемі ж повністю повернулося усвідомлення реальності — Сутінь відштовхнула її.

Вона збігла з підвищення і кинулася до кузини, обхопивши її обличчя руками.

— З тобою все добре? — спитала.

— Так, — киваючи, відповіла Каталіна. — Так.

Вірджил і Френсіс стогнали на підлозі. Вірджил простягнув руку до неї, спробував піднятися. Ноемі буцнула його в обличчя, та він однаково схопився їй за ногу. Вона відступила, а він тягнув до неї руки і, хоч ходити не міг, намагався підповзти на руках, скрегочучи зубами.

Ноемі зробила ще крок назад, боячись, що він може скочити на неї.

Каталіна підняла ножа, якого впустив Френсіс, стала над чоловіком і, коли він повернув до неї голову, ввігнала лезо йому в обличчя — так само як допіру зробила з Говардом Дойлом, — виколовши око.

Глухо застогнавши, Вірджил упав ниць, а Каталіна ввігнала ніж ще глибше. Весь цей час її губи були міцно стиснені, не випускаючи ані звуку, ані схлипу. Вірджил засмикався, розбризкуючи навсібіч слину, і врешті затих.

Дівчата узялись за руки і подивились на нього. Його кров стікала на чорну голову змія, забарвлюючи її в червоне. Ноемі стало шкода, що в неї нема великого ножа — щоб відрубати йому ту голову, як її бабуся колись відрубала голову рибині.

За міцним потиском Каталіниної руки здогадалася, що кузина прагне того ж.

Застогнав Френсіс. Ноемі присіла біля нього і спробувала посадити його.

— Вставай, — сказала вона йому. — Треба тікати.

— Сутінь вмирає, а разом з нею і всі ми, — пробурмотів Френсіс.

— Ми помремо, якщо не виберемося звідси, — кинула Ноемі.

Полум’я швидко ширилося кімнатою, пожираючи все нові й нові гриби. Горіла вже й жовта завіса.

— Я не можу піти звідси.

— Можеш, — процідила Ноемі крізь зуби, силуючись підняти його, та все намарно. — Каталіно, поможи! — погукала до кузини.

З обох боків вони взяли Френсіса попід руки і потягли до брами. Відчинити її було нескладно, однак, поглянувши на сходи, що тягнулися далеко вгору, Ноемі подумала, що піднятися буде тяжко. Та іншого вибору не було. Озирнулася, поглянула на Вірджила, на якого вже сипалися іскри, і охоплену вогнем кімнату. На стінах навколо сходів також росли гриби, котрі невдовзі спалахнуть, тому потрібно поспішати.

Вони попрямували вгору так швидко, як тільки могли. Ноемі доводилося щипати Френсіса, щоб привести його до тями. Він спромігся подолати кілька сходинок, та останній відрізок шляху Ноемі довелося буквально тягнути його самотужки. Вони опинилися в запилюженому склепі з криптами, що тягнулися під стінами по обидва боки. Ноемі окинула поглядом срібні таблички, трухляві домовини, порожні вази, в яких колись, напевне, стояли квіти, і жменьку крихітних грибочків, що росли на підлозі, освітлюючи її тьмяним світлом.

На щастя, Вірджил забув зачинити за собою двері, що вели з мавзолею на кладовище, і вони вийшли у нічний туман.

— Ворота, — звернулась Ноемі до Каталіни. — Ти знаєш, як пройти до них?

— Я нічого не бачу в темряві й тумані, — озвалась Каталіна.

Так, це був той самий туман, який так лякав Ноемі загадковим золотим сяйвом і гудінням, котре було голосом Аґнеси. Одначе від тієї залишився лише вогняний стовп, що палав під землею. Треба знайти звідси вихід.

— Френсісе, проведи нас до воріт, — сказала Ноемі.

Юнак повернув до неї голову, подивився напівприкритими очима, кивнув і показав ліворуч. Вони рушили у тому напрямку. Френсіс висів у них на плечах, час від часу зашпортуючись. Немов надщерблені зуби, з землі стриміли пам’ятники. Застогнавши, хлопець показав у інший бік. Ноемі не мала уявлення, куди вони йдуть — не виключено, що бродять по колу. Чи не кумедно — знову кола?

Ось так, простуючи в густому тумані, трійця нарешті вийшла до залізної брами, прикрашеної зображенням змія, скрученого в кільце. Ноемі відчинила ворота, й вони вийшли на стежину, що вела до будинку.

— Дім горить, — промовив Френсіс, щойно вони, відсапуючись, вийшли за ворота.

Придивившись, Ноемі помітила заграву вдалині, яка чітко пробивалася крізь пелену туману. Самого будинку не бачила, але жваво уявила собі, як спалахують старовинні книги в бібліотеці, а вогонь охоплює папір і шкіряні палітурки; як чорніють меблі з червоного дерева і важкі портьєри з тасьмами; як тріскається скло на тумбах зі срібним посудом; як зникають за стіною полум’я німфи на закруті сходів, а згори на них сиплеться штукатурка зі стелі. Побачила, як хвиля вогню стрімкою річкою прокочується східцями, заливає собою дошки підлоги, на якій досі, як укопані, стоять слуги Дойлів.

Булькотить фарба на старих картинах, скручуються в попелясті трубочки вицвілі фотографії, вогненними арками палають одвірки. Полум’я жере портрети Говардових дружин і перекидається на ліжко. Задихаючись від диму, борсається гниле тіло господаря, а на підлозі біля нього закляк його особистий лікар. Ось вогонь уже лиже простирадло і дюйм за дюймом поглинає тіло старшого Дойла. Дід несамовито кричить, та на поміч йому вже не прийде ніхто.

Невидимі попід під картинами, драпіруванням, тарелями і склом тягнуться тонесенькі ризоїди грибниці. Вони вже також у вогні, підживлюють собою страшне пожарище.

Будинок палав удалині. Хай собі горить, доки від нього не зостанеться сам лише попіл.

— Ходімо, — сказала Ноемі своїм супутникам.