Мексиканська готика

27

Він спав, по саме підборіддя загорнутий у ковдру. Це була крихітна кімнатка, простору в якій заледве ставало для стільця й комода. Вона сиділа на тому стільці біля ліжка. На комоді стояла фігурка святого Юди Тадея, якому Ноемі молилася вже не раз, кладучи йому до ніг у дарунок сигарету. Вона якраз дивилася на ту статуетку, нечутно ворушачи губами, коли відчинилися двері й зайшла Каталіна, вдягнена у нічну сорочку, яку лікар Камарілло позичив у котроїсь зі своїх знайомих, і загорнута в товстий коричневий шарф.

— Зайшла перед сном перевірити, чи треба тобі щось.

— Усе гаразд.

— Тобі слід поспати, — сказала кузина, кладучи руку їй на плече. — Ти стомлена.

Ноемі погладила її руку:

— Не хочу, щоб він прокинувся тут сам.

— Минуло вже два дні.

— Я знаю, — сказала Ноемі. — Якби ж це була одна з тих казок, що ти читала нам у дитинстві. Там було все просто: цілуєш принцесу, і все.

Обидві подивились на Френсісове обличчя, таке ж біле, як подушка, на якій лежала його голова. Про всіх них дбав лікар Камарілло. Побачивши їхні рани, він впустив їх помитися і перевдягнутися, підготував усім кімнати і привів Марту із зіллям, по тому як Ноемі пояснила, для чого воно їм. Після нього у всіх них з’явилися головні болі й нудота, але це швидко минулося. Втім, Френсісу було тяжче за всіх. Він поринув у глибокий сон, з якого його було важко пробудити.

— Ти не допоможеш йому, якщо не відпочиватимеш сама, — сказала Каталіна.

Ноемі схрестила руки на грудях:

— Знаю, знаю.

— Хочеш, складу тобі компанію?

— Зі мною все гаразд. Обіцяю поспати, але трохи згодом. Поки що не дуже хочеться. Я не стомилася.

Каталіна кивнула, і обидві затихли. Френсісові груди спокійно здіймалися й опадали. Якщо йому щось сниться, це точно не жахи, тому Ноемі й не дуже хотілося будити його.

Та направду вона не хотіла лягати спати сама, бо боялася кошмарів, що чигали на неї у темряві. Як жити після тих страхів, які довелося побачити їм? Хіба після такого можна повернутися до нормального життя, вдати, ніби нічого не сталося, і жити далі? Вона сподівалася, що так і є, але все одно боялася лягати: а що, коли це не так?

— Лікар каже, завтра з Пачуки приїде двоє поліцейських із магістрату. З ними буде і твій батько. — Каталіна стримала позіхання. — Що ми їм скажемо? Навряд чи вони нам повірять.

Коли натрапила на двох селян із віслюками, скривавлена, побита і знеможена трійця не знала, що їм казати. Однак чоловіки були занадто вражені видивом, щоб ставити якісь питання, і мовчки провели їх до Ель-Тріунфо. Пізніше, уже в будинку лікаря Камарілло, виникла потреба вигадати щось, тому Ноемі спростила історію, розповівши, що Вірджил збожеволів і спробував повторити вчинок своєї сестри — убити всіх мешканців Дому-на-Горі, тільки цього разу не розстрілюючи їх, а почавши пожежу.

Щоправда, це не пояснювало, чому Ноемі була вдягнена в стару весільну сукню, а Френсіс — у костюм, або чому одяг обох дівчат був весь заляпаний кров’ю.

Вона знала, що Камарілло не повірив її версії подій, проте лікар вдав протилежне. У його стомлених очах Ноемі прочитала мовчазне розуміння.

— Батько допоможе все владнати.

— Сподіваюся, — відказала Каталіна. — А що, як нам висунуть обвинувачення? Сама розумієш, може статися й таке.

Якщо їх затримають, Ноемі сумнівалася, що вони залишаться тут: у Ель-Тріунфо навіть в’язниці немає. Тому в разі чого вони поїдуть до Пачуки, проте це малоймовірно. Звісно, поліція збере свідчення і складе сякий-­такий звіт, одначе суттєвих доказів у них обмаль.

— Завтра ми повернемось додому, — запевнила кузину Ноемі.

Каталіна усміхнулась, і, хоч яка зморена, Ноемі була щаслива знову бачити її усмішку. Це була усмішка тієї самої чудової дівчини, яку вона знала з дитинства. Її Каталіна повернулася.

— Що ж, у такому разі поспи трохи, — сказала Каталіна, цілуючи її в щоку. — Вони будуть тут рано-вранці.

Дівчата міцно обійнялися. Ноемі не хотілося плакати, тільки не зараз. Каталіна прибрала пасмо волосся з обличчя і ще раз усміхнулася:

— Якщо тобі знадобиться допомога, я у вітальні.

Кинувши погляд на Френсіса, вона вийшла і зачинила за собою двері.

Ноемі запхала руку в кишеню кофти і намацала там запальничку — свій талісман. Нарешті можна спокійно дістати пожмакану пачку сигарет, яку ще вчора дав їй Камарілло.

Вона закурила, тупнула ногою і збила попіл у миску. Її спина боліла: вона вже давно сиділа в незручному кріслі, відмовляючись іти з кімнати попри всі прохання спершу лікаря Камарілло, а тоді й Каталіни. Не встигла зробити й кількох затяжок, як заворушився Френсіс. Вона покинула сигарету в миску, поставила її на комод і стала чекати.

Він злегка поворухнув головою, так само як і безліч разів до цього, однак зараз їй здалося, ніби щось змінилося. Торкнула його за руку.

— Розплющ очі, — прошепотіла вона. Ці слова Рут казала їй безліч разів — злякано. Проте зараз голос Ноемі був м’який і теплий.

І у винагороду їй він потроху розплющив очі і сфокусував погляд на ній.

— Ну привіт, — сказала вона.

— Привіт.

— Зараз, принесу тобі води.

На комоді стояла карафка з водою. Ноемі набрала склянку й дала йому напитися.

— Ти голодний?

— Ні. Може, поїм трохи згодом. Почуваюся жахливо.

— Та й виглядаєш не краще, — пожартувала вона.

Його губи викривились у подобу слабкої посмішки, він тихенько гигикнув:

— Так. Можу собі уявити.

— Ти проспав дві доби. Я вже думала, доведеться ді­ставати в тебе з горлянки яблуко, як у «Сплячій Красуні».

— Це було у «Білосніжці».

— Ну, ти дійсно весь білий.

Ще раз усміхнувшись, він спробував зручніше сісти, але тут же скривився.

— Усе позаду? — прошепотів він стурбовано.

— Місцеві підіймалися на гору подивитися на згарище від дому. Кажуть, від нього залишились самі руїни. Дому-на-Горі більше немає, а з ним немає і гриба.

— Так, напевне, так і є. Щоправда… Грибниця може бути стійкою до вогню. Я чув, що певні види грибів… Наприклад…. Наприклад, зморшкові, ростуть навіть краще після лісових пожеж.

— Але ж це був інший гриб, та й пожежа — не лісова, — заспокоїла його вона. — А як щось і лишилося, ми повернемося і спалимо його.

— Так і зробимо.

Ця думка заспокоїла його. Досі він міцно чіплявся за простирадла, але тепер відпустив їх і зітхнув. Поглянув на Ноемі:

— А що буде завтра, коли приїде твій батько?

— Ах ти ж шпигун. То ти підслуховував нас весь цей час?

Він зашарівся, похитав головою:

— Ні. Мабуть, це ти мене розбудила, або ж я був у напівсні. Хай там як, а я чув, як Каталіна казала, що завтра приїде твій батько.

— Так, він буде тут із самого ранку. Гадаю, ти йому сподобаєшся. І Мехіко ти полюбиш.

— Я поїду з вами?

— Не можемо ж ми залишити тебе тут. Крім того, це я забрала тебе з гори, а значить — мушу за тобою наглядати. Впевнена, щодо цього мусить бути якийсь закон, — бадьоро промовила вона. Вже давно не щебетала так весело. Говорити так безтурботно було тяжко, заледве повертався язик, та вона таки вичавила з себе посмішку, щоб заспокоїти Френсіса.

Нічого, вона ще всього навчиться. Вся справа у практиці. Вона навчиться жити без тривоги, страхів і темряви в душі.

— Значить, Мехіко, — промовив він. — Це велике місто.

— Тобі там сподобається, — відповіла Ноемі, позіхаючи і прикриваючи рот пораненою рукою.

Френсіс зупинив погляд на її подертих пальцях:

— Дуже болить?

— Трохи, тому поки що ніякого піаніно. Хіба що ми зіграємо дуетом і ти допомагатимеш мені лівою.

— Ноемі, я серйозно.

— Ну, коли серйозно, то болить усе. Але не страшно, загоїться.

А може, і не загоїться, може, вона вже ніколи не видобуде жодної ноти, вже ніколи не гратиме. Але зараз казати того не хотілося — в цьому не було сенсу.

— Я чув, як Каталіна казала тобі поспати. Здається, це саме те, що тобі потрібно.

— Та ну. Це нудно, — віджартувалась вона, помахуючи пачкою сигарет.

— Мучать кошмари?

Ноемі знизала плечима, але не відповіла, мовчки постукавши пальцем по пачці.

— Жахи про матір мені не снилися, але, мабуть, ще будуть, — мовив Френсіс. — Мені снилося, ніби будинок зцілився, і я був у ньому, але цього разу виходу з нього не існувало. Я був там сам-один, а всі двері в ньому — замуровані.

Вона стиснула пачку:

— Це вже в минулому. Запевняю тебе.

— Уві сні він був ще більший, величніший — такий, як до занепаду. Яскраві кольори, свіжі квіти в оранжереї. Всередині нього росли рослини, а на сходах і в кімнатах стояли цілі грибні ліси, — продовжив він спокійним, рівним тоном. — Коли я ходив там, з моїх слідів проростали нові гриби.

— Будь ласка, годі, — не витримала вона. Хай би вже краще йому снилися вбивства, кров і випущені нутрощі. А згадка про гриби занадто дратувала її.

Кинула пачку. Вони обоє втупилися в підлогу, туди, де вона впала — між стільцем і ліжком.

— А що, як воно нікуди не зникло? Що, як воно досі є в мені? — спитав він надтріснутим голосом.

— Не знаю, — просто відказала Ноемі.

Вони зробили все, що могли: спалили гриб, зруйнували Сутінь і випили Мартиного зілля. Тож усьому мав настати кінець. Однак лишилося ще одне. Кров.

Френсіс похитав головою, важко зітхнувши:

— Якщо воно досі є в мені, треба покласти йому край. Тобі не можна бути поряд, це…

— Це був усього лиш сон.

— Ноемі, ти не слухаєш.

— Ні! Це був сон, а сни не можуть завдати шкоди.

— То чому ти не ляжеш поспати?

— Бо не хочу. І це не має ніякого стосунку до страху. Кошмари нічого не означають.

Він хотів був заперечити, та вона підсунулася ближче, лягла під ковдру і обійняла його. Відчула його руку в себе на волоссі, почула, як спершу закалатало, а тоді рівно забилося його серце.

Поглянула на нього. Його очі блищали від сліз.

— Я не хочу ставати таким, як він, — прошепотів він. — Я можу невдовзі померти. В такому разі кремуйте моє тіло.

— Ти не помреш.

— Ти не знаєш напевне.

— Ми будемо разом, — з упевненістю сказала вона. — Ми будемо разом, і ти більше ніколи не будеш сам. Це я можу сказати напевне.

— Як ти можеш це знати?

Вона повела розповідь про те, яке чудове і яскраве життя у місті, про райони, де ще зовсім недавно були голі поля, а нині здіймаються в небо нові високі будинки, і де немає ніяких страшних таємниць. Сказала, що є й інші міста, де землю зігріває яскраве сонце, яке поверне колір його щокам. Вони оселяться біля моря, в будинку з великими вікнами без усяких портьєр.

— Маєш хист розповідати казки, — пробурмотів він, обіймаючи її.

Насправді гарною казкаркою була Каталіна. Це вона вміла вигадувати історії про кришталевих вершників на чорних конях, замкнених у баштах принцесах і гінців хана Хубілая. Однак Ноемі мусила розповісти йому якусь казку, і вона це зробила, і говорила, доки Френсіс уже не чув, каже вона правду чи вигадує.

Міцно стиснувши її в обіймах, він зарився обличчям у вигин її шиї.

Врешті вона заснула, і їй не снилося нічого, а коли прокинулася в світанковій сутіні, Френсіс лежав, дивлячись на неї своїми синіми очима. Вона подумала, чи не з’явиться в них одного дня золотого відблиску. Чи, може, одного разу поглянувши в дзеркало, вона помітить цей зловісний блиск у власному відображенні. Не виключено, що все у світі рухається по колу — змій ковтає власний хвіст, і цій нескінченній руйнації і самопоглинанню не буде кінця-краю.

— Мені здалося, що ти мені наснилася, — сонно пробурмотів він.

— Я справжня, — прошепотіла вона.

Обоє поринули в тишу. Вона обережно підтягнулась до нього й поцілувала в губи, аби він знав, що вона дійсно з ним. Він зітхнув, переплів свої пальці з її й заплющив очі.

Вона подумала, що майбутнє незбагненне і годі намагатися передбачити, що буде далі. Безглуздо вважати інакше. Того ранку вони були молоді й мали надію. Надію на те, що світ може бути інакший — добріший, привітніший. Вона поцілувала його вдруге — на вдачу. Коли він знову поглянув на неї, його обличчя сяяло від щастя, тож вона поцілувала його втретє — на любов.