Мексиканська готика

25

Притримуючись за стіну, Ноемі бігла темним коридором. Ті лампи, що були робочі, світили тьмяним, примарним світлом, блимаючи раз по раз, але вона знала дорогу напам’ять.

«Швидше, швидше», — підганяла вона себе.

Боялася, що кімната Каталіни буде замкнена, та коли повернула ручку, двері відчинилися.

Каталіна в білій сорочці сиділа на ліжку. Вона була не сама. Компанію їй складала Мері, втупившись у підлогу.

— Каталіно, ми йдемо звідси, — сказала Ноемі, простягаючи до кузини одну руку, а в іншій стискаючи бритву.

Каталіна не ворухнулася, навіть не упізнала Ноемі, кинувши на неї порожній погляд.

— Каталіно, — повторила вона, але намарно.

Тремтячою рукою стиснувши бритву, Ноемі прикусила губу і ступила всередину, не зводячи очей з покоївки, котра сиділа в кутку.

— Заради Бога, Каталіно, прокинься, — погукала ще раз.

У відповідь на її слова голову підняла Мері. Сфокусувавши погляд золотих очей на Ноемі, вона кинулась на неї, штовхнула на нічний столик і вчепилася в горло. Напад був настільки несподіваний, а сила — неочікувана для жінки її віку, що Ноемі випустила з рук бритву. Зі столика попадали пляшечки з парфумами, гребінець і фото Каталіни у срібній рамці.

Покоївка не відступала, притискаючи Ноемі до столика. З одного боку в горло їй вганялися пальці жінки, з іншого — дерев’яна стільниця. Помацала рукою, шукаючи хоч щось, що можна використати як зброю, але стягнула лише серветку і перекинула порцелянового глека, який гепнувся додолу й тріснув.

— Наша, — промовила покоївка зовсім не жіночим голосом, який прозвучав дивно, скрипуче. Це був голос самого будинку, чогось або когось іншого, відтворений її зв’я´зками.

Ноемі спробувала скинути її руки зі своєї горлянки, але Мері вчепилася в неї, наче клешнями, і їй не лишилось нічого, крім як хрипіти і смикати жінку за волосся. Та це нічого не давало.

— Наша, — повторила Мері й вишкірила зуби, як дика тварина.

Одначе від болю Ноемі того майже не бачила. Очі заступали сльози, горло пекло вогнем.

Неочікувано Мері відпустила, і Ноемі змогла вдихнути. Хапала повітря великими ковтками, спершись рукою на комод.

Покоївку від Ноемі відтягнув Френсіс, що забіг до кімнати в останню мить. Роззявивши рота, з лютим виском, жінка метнулась до нього, збила на підлогу і вчепилася в горлянку, зігнувшись над ним, наче хижа пташка, готова проковтнути свою жертву.

Ноемі підняла бритву і наблизилась до них.

— Припини! — крикнула вона.

Покоївка розвернулась до неї й зашипіла, готова знову схопити її за горлянку.

Відчувши приплив нудотного жаху — чистого, непоборного, — Ноемі рубонула Мері по горлу. Раз, двічі, тричі ввігналося лезо у плоть, і, не видавши жодного звуку, жінка долілиць звалилася на підлогу.

З пальців Ноемі стікала кров. Френсіс підняв голову, подивився на неї каламутними очима, встав і підійшов до неї.

— Ти не поранена? — спитав він.

Потерши вільною рукою шию, вона поглянула на мертву жінку на підлозі. Скоріш за все, мертву. Ноемі не наважувалася перевернути її, щоб перевірити це, але під нею росла калюжа крові.

Серце калатало нестримно, як навіжене, кров капала з пальців, замащуючи сукню. Ноемі сховала бритву до кишені й витерла сльози.

— Ноемі?

Він став просто перед нею, і вона рвучко підняла очі на його бліде обличчя.

— Де ти був? — спитала вона, щосили схопивши його за лацкан піджака. Хотілося ляснути його за те, що покинув її саму.

— Мене замкнули в кімнаті, — відповів він. — Але я вирвався, бо мусив відшукати тебе.

— Ти кажеш правду? Ти не покинув мене?

— Ні! Ти не поранена?

Вона хмикнула невеселим смішком, пригадавши, що їй спершу довелося рятуватися від зґвалтування, а тоді її мало не задушили.

— Ноемі, — повторив хлопець.

Його голос звучав стурбовано. Але так і мало бути. Всім їм би слід хвилюватися. Вона відпустила його:

— Треба забиратися звідси.

Повернулась до Каталіни. Кузина все ще сиділа на ліжку. Все ще не ворушилася, тільки притулила долоню до губ, дивлячись на мертву покоївку. Стягнувши покривало, Ноемі схопила її за руку.

— Ходімо, — сказала вона, а коли та не ворухнулася, повернулась до Френсіса, що стояв у замазаному кривавими відбитками піджаку. — Що з нею?

— Певне, її знову отруїли. Без зілля…

Ноемі взяла в руки обличчя кузини і твердо промовила:

— Ми йдемо звідси.

Каталіна не зреагувала, не подивилась на Ноемі. Її очі були мов скляні. Схопивши з підлоги капці, Ноемі натягнула їх їй на ноги і потягнула сестру за руку. Каталіна покірно пішла за нею.

Вони побігли коридором. У білій сорочці Каталіна була схожа на ще одну наречену. «Ми як дві примарні наречені», — подумала Ноемі.

Перед ними з глибокої темряви виступила тінь і перегородила шлях, неабияк налякавши Ноемі.

— Зупиніться, — почувся голос Флоренс.

Її обличчя було спокійне, голос звучав рівно. В руці вона тримала пістолет, але так буденно, неначе ходила з ним щодня.

Вони зупинилися. Ноемі мала з собою бритву, але щойно стиснула її ручку, збагнула, що не має ані найменшого шансу, адже Флоренс навела дуло на неї.

— Кинь, — наказала жінка.

Руки Ноемі дрижали, рукоять була слизька від крові, та вона однаково підняла лезо вгору. Біля неї затремтіла Каталіна.

— Ви не змусите мене.

— Я сказала, кинь, — повторила Флоренс.

Її спокійний голос зовсім не змінився, проте в холодних очах читалася нестримна лють. Та навіть так Ноемі не відпускала зброї, аж доки Флоренс не перевела приціл на Каталіну. Погроза була очевидна, тож озвучувати її не було сенсу.

Сковтнувши, Ноемі відкинула бритву.

— Розвернулися і пішли, — скомандувала Флоренс, і вони послухались.

Пройшли всю дорогу назад, доки не добулися до Говардової кімнати з каміном і портретами його дружин. Як і раніше, старий лежав у ліжку, біля якого сидів лікар Каммінс. Його саквояж стояв відкритий на столику. Видобувши з нього скальпель, він проколов кілька струпів на губах Говарда і розрізав тоненьку плівку, що обвивала його рот.

Певне, це полегшило біль, бо старий зітхнув. Лікар Каммінс поклав скальпеля біля саквояжа, витер лоба рукою і гучно видихнув.

— Ось і ви, — промовив він, обходячи ліжко. — Процес прискорився, він не може дихати. Мусимо починати.

— Це все вона, — сказала Флоренс. — Ми затрималися через неї. Мері мертва.

Говард лежав спертий на купу подушок, з відкритим ротом, і дихав із присвистом, тримаючись покрученими руками за простирадло. Його бліда шкіра була як воскова, поплетена темними судинами. По підборіддю стікала чорна цівка.

Лікар Каммінс підняв руку і показав пальцем на Френсіса.

— Іди сюди, — скомандував він. — А де Вірджил?

— Він поранений. Я відчула його біль, — відповіла Флоренс.

— Ми не маємо часу тягнути його сюди, пора починати переселення, — сказав лікар, миючи руки в мисці з водою. — Головне, що тут є Френсіс.

— Це не може бути він, — похитала головою Ноемі. — Ви готували не його.

— Авжеж, його, — промовила Флоренс із непорушним спокоєм на обличчі.

Зненацька Ноемі все збагнула. Для чого Говарду жертвувати власним сином, своїм улюбленцем? Куди розумніше узяти хлопця, до якого йому байдуже, чию свідомість він поглине без жодного докору сумління. Невже усе це була гра, і він від самого початку збирався нишком залізти у Френсісову шкіру, а далі, вже в його подобі, — в ліжко до Ноемі? Вона б нічого не запідозрила, а потім їй було б уже байдуже, й вона зрештою покохала б цю оболонку Френсіса.

— Але так не можна, — промимрила вона.

Френсіс покірно рушив до лікаря. Ноемі спробувала схопити його за руку, та Флоренс перехопила її й силоміць всадила у чорне крісло. З відсутнім виглядом бродила кімнатою Каталіна. Постояла трохи в ногах ліжка, затим походила ще і зупинилася біля узголів’я.

— Усе могло б минути тихо і спокійно, — звернулася Флоренс до Ноемі, зміряючи її поглядом. — Якби ти спокійно сиділа в кімнаті і не зчиняла галасу.

— Вірджил намагався зґвалтувати мене, — відповіла Ноемі. — Треба було вбити його.

— Цить, — з огидою урвала її Флоренс, бо у цьому домі не було заведено говорити такі бридкі речі, навіть у таку мить.

Ноемі спробувала встати, але Флоренс тут же навела на неї пістолет. Вона відкинулася назад і вчепилася руками в ручки крісла. Френсіс підійшов до Говардового ліжка і тихенько заговорив до лікаря.

— Він ваш син, — прошепотіла Ноемі.

— Це лише тіло, — суворо відказала Флоренс.

Тіло. Ось чим усі вони були для нього. Тіла шахтарів, похованих на цвинтарі, жінок, що народжували їм дітей, і навіть тіла тих-таки дітей були лише новими шкірами для ненажерливого змія. А на ліжку перед нею лежало найголовніше тіло — батько сімейства.

Лікар Каммінс поклав руку Френсісові на плече, той став навколішки і покірно склав руки.

— Схили голову, ми будемо молитися, — наказала Флоренс.

Ноемі не послухалась, і Флоренс вдарила їй по поти­лиці. Відчувалося, що вона мала натреновану до того руку. Від удару перед очима Ноемі замиготіли зірочки, й вона подумала, чи била Флоренс так само Рут, привчаючи до покірності.

Ноемі зчепила руки.

З іншого боку ліжка Каталіна повторила за всіма й собі склала руки. На її обличчі не відбивалося жодної емоції, воно було непроникне.

— Et Verbum caro factum est, — промовив Говард низьким голосом, змахуючи рукою з бурштиновим перснем, відтак заговорив щось мовою, якої Ноемі не знала.

Проте розуміти його слова було необов’язково. Покірність, прийняття — ось чого він вимагав. Відданість інших несказанно тішила старого.

У сні він казав їй покинути опір. Ось що було йому найважливіше. І хоч процес цей був суто фізичний, йому не бракувало й ментального виміру. Говард потребував, щоб його жертви здавалися йому. Це приносило йому велике задоволення.

Покинути опір.

Ноемі підняла очі. Френсіс шепотів щось, злегка ворушачи губами. В унісон з ним бурмотіли лікар Каммінс, Флоренс і Говард. Цей тихенький шепіт звучав дуже дивно — неначе то звучав єдиний голос, немов їхні голоси злились воєдино і звучали з інших уст, дедалі гучніше, накочуючись, ніби хвиля.

Наростаючи, піднялося дзижчання, яке вона вже чула раніше — ніби сотні бджіл гуділи під підлогою і в стінах.

Говард підняв руки, ніби хотів узяти Френсіса за голову. Ноемі пригадала поцілунок старого, але цього разу мало статися щось гірше. Говардове тіло вкривали струпи, від нього смерділо гниллю; незабаром воно розвалиться і він помре. Помре, щоб зайняти нове тіло, і не буде більше ніякого Френсіса. Це замкнене коло. Він пожирає власних дітей, вони слугують йому їжею. Їжею жорстокого бога.

Каталіна тихенько підступила до ліжка. Усі, крім Но­емі, стояли з опущеними головами.

Аж тут вона побачила це. Каталіна взяла лікарів скальпель і подивилась на нього очима сновиди, що не усвідомлює, який предмет тримає в руці — неначе ступор досі не відступив.

Її обличчя зненацька перемінилося, зблиснуло ясністю усвідомлення й заклекотіло гнівом. Ноемі навіть не знала, що кузина здатна на таку лють. Це була неприхована ненависть, яка приголомшила її. Зачувши неладне, Говард повернув голову і в ту ж таки мить отримав скальпелем в обличчя.

Удар був сильний і прийшовся точнісінько в око.

Каталіну охопив шал, вона наносила удар за ударом — у шию, вухо, плече старого, — забризкуючи постіль чорним гноєм і темною кров’ю. Говард кричав і смикався, мовби його било струмом, решта — вторували йому, смикаючись в унісон. Лікар, Флоренс і Френсіс повалилися на підлогу в жахливих корчах.

Каталіна відступила, випустила скальпеля з рук, підійшла до дверей і стала в проході, оглядаючи кімнату.

Ноемі зірвалась на ноги й підбігла до Френсіса. Його очі були заслані білою пеленою. Вона схопила його за плечі й спробувала підняти.

— Забираймося звідси! — гукнула, ляскаючи його по обличчю. — Вставай, нам треба йти!

Все ще заціпенілий, він вчепився їй у руку, піднявся і рушив за нею. Однак в останню мить за литку її схопила Флоренс. Ноемі втратила рівновагу і повалилася, потягнувши за собою Френсіса.

Спробувала піднятися, але Флоренс міцно тримала її за щиколотку. Помітивши пістолет на підлозі, Ноемі спробувала дотягнутись до нього, але Флоренс розкусила її намір і рвучко скочила до зброї, як дика тварина. Не встигла Ноемі стиснути руків’я, як жінка схопила її за зап’ясток так міцно, аж хруснули її кістки, й вона скрикнула. Біль був нестерпний, очі їй заступили сльози. Флоренс легко витягнула пістолет з ослаблої руки.

— Тобі не втекти від нас, — промовила вона. — Ніколи.

Флоренс навела на неї пістолет, і з хижого виразу і викривленої посмішки на обличчі жінки Ноемі збагнула, що куля її не поранить, а вб’є.

«А тоді вони приберуть у домі», — подумала вона. Це була божевільна, дурна думка, але вона ясно уявила собі, як вони вимиють підлогу, виперуть постіль, а тоді викинуть її тіло в яму без хреста — як вчинили з безліччю інших.

Ноемі підняла руку, неначе намагаючись захиститися, хоч це й було безглуздо: з такої відстані від кулі не ухилишся.

— Ні! — крикнув Френсіс і кинувся на матір.

Вони звалилися на чорне крісло, в якому досі сиділа Ноемі, й перекинули його. Пролунав гучний постріл. Вона затулила вуха і міцно заплющила очі, затамувала подих.

Френсіс лежав під Флоренс. Зі свого місця Ноемі не могла бачити, кого з них поранило, аж ось хлопець скинув тіло матері й підвівся з пістолетом у руці. На його очах бриніли сльози, він тремтів усім тілом — але зовсім не так, як ще хвилину тому.

Флоренс лежала нерухомо.

Френсіс пошкандибав до Ноемі, похитуючи головою. Вже збирався щось сказати, вилити їй своє горе, аж раптом пролунав гучний стогін. Обоє повернули голови до ліжка, з якого до них тягнув руки Говард. У нього не було ока, а все обличчя вкривали порізи від скальпеля, однак друге око було відкрите. Воно дивилося на них, палаючи яскраво-золотим сяйвом. З рота старого юшила кров і чорний гній.

— Ти мій. Твоє тіло моє, — прогудів він, тягнучи до Френсіса вузлуваті ручиська.

Юнак рушив до нього, й Ноемі зрозуміла, що він не здатен протистояти старому і мусить коритися йому. Говард мав на нього вплив, якого Френсіс не міг позбавитися. До цієї миті вона вважала, що Рут скоїла самогубство, застрелилася, усвідомивши жах того, що накоїла. «Я не шкодую», — сказала вона їй. Однак тепер Ноемі усвідомила, що то Говард змусив дівчину зробити це. Рятуючи власне життя, він присилував її наставити рушницю на саму себе. Дойли на таке здатні. Вони можуть спонукати людину чинити, як хочеться їм — як Вірджил робив із нею.

«Це він убив Рут», — подумала Ноемі.

Френсіс безвольно сунув до усміхненого Говарда.

— Ходи до мене, — кликав його старий.

«Час настав, — подумала Ноемі. — Плід дозрів, і пора його зірвати».

Говард зняв із пальця свого персня і протягнув його Френсісу, щоб той вдягнув його. Це був символ. Символ поваги, спадкоємництва, покори.

— Френсісе! — погукала вона, але він її не чув.

Лікар Каммінс застогнав. Він може встати будь-якої миті. Говард дивився на них своїм єдиним золотим оком. Треба забирати Френсіса і тікати. Треба зробити щось негайно. Стіни навколо неї запульсували. Вони підіймалися і опадали, мов живі, — як груди живої істоти. Повернулися і бджоли, засліплюючи її миготінням тисяч дрібненьких крилець.

Ноемі підскочила до Френсіса і схопила його за плече.

Він обернувся, поглянув на неї, але очі його були закочені.

— Френсісе!

— Хлопчику! — прогримів Говард оглушливо.

Це слово відбилося від стін, підлоги, повторюючись серед скаженого гудіння бджіл, що тріпотіли крильцями десь у темряві.

Хлопчик-хлопчик-хлопчик.

«Це у нашій крові», — казала їй Рут. Але ж пухлину можна видалити.

Френсіс досі тримав пістолета в обм’яклій руці, й вона без зайвого клопоту видерла у нього зброю. До цього вона стріляла тільки раз у житті. Це було під час поїздки в Дезьєрто-де-лос-Леонес, де брат повиставляв для неї мішені, й усі друзі дивувалися її влучності. А насміявшись як слід, усі гуртом пішли кататися на конях. Вона й досі добре пам’ятала, чого навчилася тоді.

Ноемі звела пістолет і двічі вистрілила в Говарда. В ту ж мить у Френсісові ніби щось обірвалося. Він закліпав і подивився на неї, роззявивши рота. Вона ще раз натиснула на гачок, та набої закінчилися.

Говард закорчився, засмикався на ліжку. Якось під час родинної відпустки Ноемі їла рибну юшку. Пригадала, як бабця одним змахом ножа відрубала голову великій рибині, й та навіть обезголовлена намагалася вирватися з її рук. Говард нагадав їй ту рибину. Його тіло так несамовито смикалося й звивалося, аж двигтіло ліжко.

Покинувши пістолет, Ноемі схопила Френсіса за руку і потягнула з кімнати. Каталіна стояла в коридорі, затуливши рота обома руками, і через плече Ноемі дивилася на істоту, що, конаючи, верещала і борсалась на ліжку. Однак самій Ноемі озиратися не хотілося.