Нічний адміністратор

13

Джонатан зник з їхніх радарів, як вважалося, убитий дружнім вогнем. Усе їхнє планування, усе прослуховування і спостерігання, уся надумана досконалість їхніх маневрів у цій грі — все це тепер нагадувало розбитий лімузин на узбіччі дороги. Вони були глухі, сліпі і сміховинні. Штаб-квартира в Маямі скидалася на дім з привидами, і коли Берр ходив її похмурими коридорами, то примари не відступали від нього ні на крок.

Роуперові яхти, літаки, будинки, гелікоптери і автівки були під постійним наглядом, як і стильний особняк у колоніальному стилі у діловій частині Нассау, де була розкішна штаб-квартира його компанії з видобутку благородних металів «Айронбренд ленд, оре енд прешес метале». Те саме стосувалося і телефонів та факсів, які належали Роуперо-вим контактам по всьому світу: від лорда Ленгборна в Тор-толі і до швейцарських банкірів у Цугу та напіванонімних колабораціоністів у Варшаві; від загадкового Рафі у Ріо-де-Жанейро до Міші у Празі та голландської нотаріальної контори на Кюрасао, і до поки не ідентифікованого чиновника в Панамі, який, навіть говорячи зі свого робочого місця у президентському палаці, переходив на одурманений шепіт і псевдонім «Чарлі».

Проте ніхто з них і словом не обмовився про Джонатана Пайна, відомого також під прізвищем Лямон.

Востаннє інформація з’явилася, коли його привезли у відділення інтенсивної терапії лікарні «Докторе Госпі-тал» у Нассау.

— Він дезертирував, — сказав Берр Стрельскі крізь розчепірені пальці руки, яка підпирала його підборіддя. — Спершу в нього їде дах, потім він втікає з лікарні. Через тиждень ми читатимемо замітку про нього у недільній газеті.

А все ж було так ідеально продумано! Кожна деталька була прорахована: від моменту відплиття яхти «Паша» з Нассау і до ночі у «Мама Лоу», коли мало відбутися підставне викрадення. Гості прибули на корабель разом з дітьми — чистокровними англійськими дванадцятирічними дівчатками з висолопленими язиками, які поїдали чіпси і манірно бесідували про джимхану[72], та самовпевнени-ми синами з делікатними тілами, від яких так і віяло непереборним бажанням послати весь світ під три чорти. З’явилося і сімейство Ленгборнів: вічно понура дружина і надто вже гарненька гувернантка. Всіх їх таємно зустріли, провели на борт «Паша», поселили і всією душею ненавиділи люди Амато. Вони все передбачили, не залишивши нічого на волю випадку.

— Знаєш що? Ці діти мажорів сказали водію свого «Роллс-Ройсу» зупинитися біля «Джос Ізі», щоб вони могли купити собі травки! — заявив гордий молодий батько Амато в телефонній розмові зі Стрельскі. Ця історія стала ще одним нецікавим епізодом легенди про цю операцію.

Як й історія з морськими мушлями. Напередодні відплиття «Паша» було підслухано телефонну розмову одного з молодиків з «Айронбренду» — Макартура, який дебютував у «Майстерсі» у німій ролі — з якимось сумнівним банкіром з іншої частини міста: «Джеремі, допоможи мені. Хто в біса тепер торгує мушлями? Мені треба тисячу цих сраних іграшок, і то на вчора. Джеремі, я не жартую».

Слухачі неабияк заворушились. Мушлі? Буквально морські мушлі? Тобто мушки? Може, маються на увазі приціли, які би працювали під водою? Слово «мушлі» ще ніколи не траплялося у лексиконі Роуперової зброємови. На щастя, потреба ламати собі над цим голову зникла того ж дня, щойно Макартур пояснив суть справи менеджеру розкішного магазину у Нассау:

— На другий день після початку круїзу у дівчаток-двій-нят лорда Ленгборна день народження... і шеф хоче влаштувати полювання на мушлі на одному з безлюдних островів... переможці, які зберуть найкращі колекції, отримають призи... але минулого року ніхто не знайшов жодної черепашки, тому цього року шеф уже вирішив підготуватися. Він планує відправити туди своїх охоронців, щоб ті у ніч напередодні свята зарили тисячу цих штукенцій у пісок. Тому, містере Манзіні, підкажіть мені, будь ласка, де я можу купити мушлі гуртом?

Почувши цю історію, вся команда від сміху мало животи не надірвала. Варто лише уявити собі Фріскі і Таббі, які здійснюють нічний рейд на безлюдний пляж, озброєні лише наплічниками, набитими мушлями? Та вони вже там з жиру бісяться!

Що стосується викрадення хлопчика, то тут уже кожен крок був ретельно відрепетируваний. Спочатку Флінн і Амато, удаючи яхтсменів, провели розвідку Гантере-Айленду. Повернувшись у Флориду, вони відтворили макет місцевості на дюнах, які були відведені для них у тренувальному таборі Форт Лодердейл. Столи накрили. Стежини промаркували стрічками. Спеціально споруджена для макета хижа позначала кухню. Підібрані актори мали грати роль гостей ресторану. Джеррі і Майк — ті двоє бандитів — були професійними гангстерами з Нью-Йорка, які отримали наказ робити лише те, що їм сказано, і не ставити зайвих запитань. Майк, викрадач дитини, був неоковирний і вайлуватий. Джеррі, збирач парафіяльних пожертв, понурий, але повороткий. Зірки Голлівуду не впоралися би краще.

— Джентльмени, ви добре ознайомлені з інструкціями? — поцікавився ірландець Пат Флінн, роздивляючись мідні персні на кожному пальці правої руки Джеррі. — Ми просимо лише по-дружньому зацідити йому кілька разів, ось і все. Джеррі, це тебе стосується. Це має бути щось на кшталт косметичних змін у зовнішності, не більше. Потім, будьте такі ласкаві, гідно зникніть з місця події. Джеррі, все зрозуміло?

— Стопудово, Пате.

А потім вони обговорили всі можливі форс-мажори і всі «а якщо». На всі випадки був готовий план Б. А якщо у останній момент «Паша» не зайде на Гантерс-Айленд? А якщо яхта таки пришвартується біля острова, проте пасажири приймуть рішення повечеряти на борту? А якщо дорослі зійдуть на берег, а дітям накажуть залишатися на кораблі, наприклад, щоб покарати їх за якусь витівку?

— Молімося, — сказав Берр.

— Молімося, — погодився Стрельскі.

Але насправді вони аніскілечки не довірялися долі. Вони знали, що яхта «Паша» ще ніколи не пропливала повз Гантерс-Айленд, не скинувши там якір. Як і знали, що все буває вперше, тому вирішили підстрахуватися. їм було відомо, що у Діп-Бей були крамниці, де для пасажирів «Паша» передбачалися особливі умови покупок, і вони знали, що капітан судна нізащо не втратить шанс отримати свої відсотки від грошенят, які витратять його пасажири і в крамницях, і в ресторані «Мама Лоу». Так було завжди і так мало статися й тепер. А ще вони покладали неабиякі надії на Роуперову прихильність до Деніела. Протягом останніх тижнів Деніел мав декілька жалісливих телефонних розмов з татом про те, як же ж несолодко доводиться дитині, чиї батьки розійшлися. А ще він виокремив зупинку на Гантерс-Айленд як найочікуваніший момент усієї поїздки.

— Татку, цього року я таки дістану тих крабів з кошика, — сказав Деніел Роуперу якихось десять днів тому. — Вони мені більше не сняться. Матуся мною дуже задоволена.

Оскільки і Беррові, і Стрельскі свого часу доводилося вести подібні сумні розмови зі своїми дітьми, вони сподівалися, що, хоча Роупер і не з тих англійців, які ставили дітей на перше місце, проте він радше помре, ніж відмовить сину.

І вони таки мали рацію. Тому коли майор Коркоран зателефонував міс Амелії, щоб зарезервувати столик на терасі, Берр і Стрельскі мали б обійнятися від радості, але, як подейкували всі в команді, вони тепер і так цим постійно займалися.

Перші хвилі занепокоєння почали до них підкрадатися лише близько одинадцятої тридцять вечора того знаменного дня. Операція була запланована на 23:03, щойно почнуться крабові перегони. Пограбування, підйом на кухню і спуск до Ґуз-Нек на репетиціях ніколи не займали більше дванадцяти хвилин. Якого біса Майк і Джеррі досі не подали сигнал «місію виконано»?

Потім загорівся червоний сигнал тривоги. Стоячи зі схрещеними руками у центрі телекомунікаційної кімнати, Берр і Стрельскі прослуховували запис, на якому Коркоран швидко давав розпорядження капітану судна, пілоту яхтового гелікоптера, лікарні «Докторс-Госпітал» у Нассау, а потім і лікарю Рудольфу Марті, коли вони прибули у його дім на Віндермір-Кей. Коркоранів голос уже був своєрідним попередженням, бо він звучав як холодний і стриманий голос стрільця у ту мить, коли його обстрілюють шквальним вогнем:

— Лікарю Мартін, шеф чудово розуміє, що ви не займаєтесь невідкладною допомогою. Але череп і одна частина обличчя серйозно пошкоджені, і шеф гадає, що їх потрібно повністю відновити. А лікарні потрібен лікар, який передав би їм пацієнта. Шеф просив би вас уже бути в лікарні, коли він приїде, і він щедро оплатить ваші клопоти. Я можу йому передати, що ви погодилися?

Пошкоджені череп і одна частина обличчя? Потребує «відновлення»! Що в біса натворили ті Майк і Джеррі? Допоки вони отримали дзвінок з лікарні «Джексон-Меморіал Госпітал» у Маямі, Берр і Стрельскі вже були готові повбивати один одного. Вони стрімголов кинулися туди, прихопивши з собою Флінна як водія. Коли вони прибули на місце, Майк усе ще був в операційній. Джеррі, посірілий зі злості і все ще в синьому рятувальному жилеті, сидів у кімнаті для відвідувачів і курив сигарету за сигаретою.

— Той скурвий вилупок придавив Майка дверима, — сказав Джеррі.

— Джеррі, а що він зробив тобі? — запитав Флінн.

— Мені? Нічого.

— Amu що йому зробив?

— Поцілував його, підсвинка, в губки. Бляха муха, ну ти зовсім мудак?

У цю мить Флінн схопив Джеррі за барки і підняв зі стільця, немов якусь неслухняну дитину, і добряче вдарив по обличчю, а потім знову жбурнув у крісло, так само байдуже, як і підняв.

— Джері, ти його бив? — м’яко запитав Флінн.

— У тої падлюки зовсім дах поїхав. Він вирішив, що все по-справжньому. Та бридка наволоч приставила кухонний ніж до Майкового горла і придавила йому руку дверима, так ніби він рубав дрова для розпалу пічки.

Вони повернулися до командного пункту саме вчасно, щоб почути, як Деніел розмовляє яхтовим телефоном зі своєю матір’ю в Англії.

— Матусю, це я. Зі мною все добре. Чесне слово.

Довга мовчанка, вочевидь, вона ще не до кінця прокинулася.

— Деніел? Любий, ти ж не повернувся в Англію, правда?

— Матусю, я на яхті «Паша».

— Деніеле, послухай. Ти знаєш, котра година? Де твій батько?

— Матусю, я не витягав крабів з кошика. Я злякався. Мені від них погано. Але зі мною все добре, мамо. Чесно-пре-чесно.

— Денні?

— Так?

— Денні, що ти намагаєшся мені сказати?

— Розумієш, матусю, крім нас, на Гантере-Айленді більше нікого не було. Але тут з’явився один чоловік, від якого смерділо часником, і він взяв мене в заручники. А інший забрав у Джед намисто. Але кухар мене врятував і вони мене відпустили.

— Деніеле, батько біля тебе?

— Пауло, привіт. Вибач, що тобі Деніел такого наговорив. Він вирішив повідомити тебе, що з ним усе гаразд. Нас взяли на приціл двоє бандитів у ресторані «Мама Лоу». Ден-са протримали у заручниках десять хвилин, але він цілий і неушкоджений.

— Чекай, чекай, — сказала Паула. Роуперу, як і перед цим Деніелу, довелося почекати, поки вона збереться з думками. — Деніела викрали і звільнили. Але з ним усе гаразд. Тепер продовжуй.

— Вони потягнули його стежиною до кухні. Пригадуєш ту кухню, згори на пагорбі?

— Ти впевнений, що все це відбувалося насправді? Ми добре знаємо Деніелеві вигадки.

— Так, упевнений. Я все бачив на власні очі.

— Вони взяли його на прицілі Вони потягнули його стежкою, тримаючи на прицілі1 Восьмирічного хлопчика?

— Вони йшли на кухню по готівку. Але там виявився цей кухар, білий хлопака, і він їм показав, де раки зимують. Він повалив одного, але інший повернувся і добряче його віддубасив. Деніел тим часом утік до нас. Лише Богові відомо, що було б, якби вони забрали Денса з собою. На щастя, цього не трапилося. Зараз уже все позаду. Нам навіть повернули все вкрадене. Хай живуть кухарі! Денсе, давай, розкажи мамі, як ми нагородимо тебе хрестом Вікторії за мужність. Передаю йому слухавку.

Була п’ята ранку. Берр сидів за столом у командному пункті, нерухомо, мов Будда. Рук курив люльку і ламав голову над кросвордом з газети «Маямі Геральд». Задзвонив телефон і Берр витримав паузу, а потім змусив себе підняти слухавку.

— Леонарде, — прозвучав голос Ґудгью.

— Рексе, привіт.

— Щось пішло не так? Я думав, ти мені зателефонуєш. У тебе якийсь пригнічений голос. То як, вони проковтнули наживку? Леонарде, алло?

— О так, вони її безперечно проковтнули.

— То в чому справа? У тебе такий голос, ніби ти не святкуєш перемогу, а когось хорониш. Що трапилося?

— Я просто намагаюся збагнути, чи ми все ще тримаємо вудочку.

«Містер Лямон у палаті інтенсивної терапії, — відповідала лікарня. — Його стан стабільний».

Але це тривало недовго. Минула доба, і за містером Ля-моном не стало і сліду.

Він що, виписався з лікарні? У лікарні кажуть, що так. Чи, може, лікар Марті перевів його у свою клініку? Виглядає, що так, але лише ненадовго, і клініка не розголошує інформацію про виписаних хворих.

І коли Амато під виглядом газетного репортера зателефонував особисто лікарю Марті, той відповів, що містер Лямон поїхав, не залишивши адреси. Раптом командним пунктом розійшлися найнеймовірніші припущення. Джонатан у всьому зізнався! Роупер розкусив його і викинув за борт! За наказом Стрельскі нагляд за аеропортом у Нассау тимчасово припинили. Він боявся, що команда Амато починає надто кидатися у вічі.

— Леонарде, ми моделюємо людську натуру, — сказав Стрельскі, намагаючись хоч трохи втішити Берра і зняти тягар з його душі. — Не може завжди все вдаватися, усі помиляються.

— Дякую.

Настав вечір. Берр і Стрельскі сиділи у придорожньому гриль-барі, поїдали реберця під соусом барбекю з рисом по-каджунськи і спостерігали, як приходять і йдуть відгодовані американці. їхні мобільні телефони лежали на колінах. Повідомлення, яке блимнуло на екрані, змусило їх зірватися з місць і вони, з усе ще набитими їжею ротами, стрілою кинулися в штаб-квартиру.

Коркоран головному редактору впливової багамської газети:

— Старий, це я, Коркі. Як життя молоде? Як там твої танцівниці?

Обмінявшись кількома приязними фразами, співрозмовники перейшли до справи:

— Дорогенький, послухай, шеф хоче покінчити з цією історією... надаючи аргументи, чому героя дня краще залишити в спокої... Деніел ще зовсім дитина, дуже вразливий... Ми тобі серйозно віддячимо, це буде добряча надбавка до пенсії, щоб ти міг спокійно піти на заслужений відпочинок. Як тобі такий заголовок: «Невдалий злий жарт»? Любчику, можна на тебе покластися у цій справі?

Сенсаційне пограбування на Гантерс-Айленд відспівали і відправили на вічний спочинок на великому кладовищі, де поховані всі інші історії, які не вигідні сильним світу цього.

Коркоран начальнику поліції Нассау, відомому своїм особливим розумінням багатіїв та їхніх грішків:

— Сонечко, як поживаєш? Я у справі нашого брата Ля-мона, якого один з твоїх хлопаків востаннє бачив у лікарні «Докторс-Госпітал»... Слухай, а можна якось зробити так, щоб про нього забули? Шеф би дуже хотів, щоб ця справа залишилася в тіні, це для Деніелевого блага... він не хотів би доводити цю справу до суду, навіть якби ви знайшли тих негідників... він так не любить всієї цієї метушні...бувай здоровий... о, до речі, не вір тим нісенітницям, які пишуть у газетах, нібито акції «Айронбренду» падають нижче плінтуса... Шеф обіцяє на це Різдво дуже нічогенькі дивіденди, тож ми всі зможемо купити собі те, чого душа забажає...

Сильна рука закону погоджується послабити хватку. У Берра складається враження, що він слухає Джонатанів некролог.

А від решти світу — не чути й звуку.

Чи варто Берру повернутися до Лондона? А Руку? Якщо міркувати логічно, то було абсолютно все одно, де висіти на волосині: у Маямі чи в Лондоні. Якщо ж відкинути логіку, то Берр хотів бути поближче до того місця, де востаннє бачили його агента. Врешті-решт він відправив у Лондон Рука, а сам того ж дня переїхав з сучасного готелю у більш скромне житло в одному з закинутих районів міста.

— Леонард, поки вичікує, вирішив пожити життям аскета, — сказав Стрельскі Флінну.

— Бідолаха, — відповів Флінн, усе ще звикаючи до думки, що Беррове ягня принесло в жертву його агента.

Новою тюремною камерою Берра стала невеличка, красиво оформлена кімнатка у пастельних тонах недалеко від пляжу. Біля ліжка стояла лампа на хромованій колоні у вигляді Атланта, який тримає на плечах земну кулю; сталеві віконні рами гули і вібрували щоразу, коли проїжджала автівка. У вестибюлі чергував охоронець-кубинець у затемнених окулярах і з гігантським пістолетом. Берр спав там дуже сторожко, поклавши поруч на подушку телефон.

Якось на світанку, страждаючи від безсоння, він вийшов на прогулянку бульваром й узяв з собою телефон. У тумані над морем невиразно вимальовувалося безліч кокаїнових берегів. Але коли він пішов їм назустріч, то опинився на будівельному майданчику, де з риштування на нього защебетало безліч кольорових птахів, а біля припаркованих бульдозерів, мов убиті, спали латиноамериканці.

Джонатан був не єдиним, хто зник безвісти. Роупер також провалився у чорну діру. Навмисно чи ні, але він вислизнув з-під пильного нагляду людей Амато. Прослуховуван-ня штаб-квартири «Айронбренду» допомогло дізнатися тільки те, що шеф кудись поїхав продавати ферми, що на Роупермові означало — «не пхай носа не в своє собаче діло».

Навіть суперстукач Апостол, якого терміново викликав Флінн, не зміг пролити світло на Роуперове зникнення. Він краєм вуха чув, що його клієнти можуть бути на діловій зустрічі на острові Аруба, але його туди не запросили. Ні, він не мав ні найменшого поняття про те, де міг би бути містер Роупер. Він же юрист, а не туристичний агент. Він — Солдат Діви Марії.

Настав ще один вечір, і Стрельскі та Флінн вирішили нарешті вивести Берра в люди. Вони забрали його з готелю і, тримаючи телефони в руці, змусили його прогулятися людною набережною. Вони затягнули його у вуличне кафе і напоїли коктейлем «Маргарита», а потім намагались розбудити в ньому інтерес до людей, які проходили повз. Усе марно. Вони проводили поглядом м’язистих темношкірих молодиків у яскравих кольорових футболках і з золотими перснями, які йшли з величністю жителів піднебесся, принаймні поки жилося добре і наркотики їх до цього піднебесся підносили. Поруч крокували їхні лялечки у вузьких коротких спідничках і у ботфортах, а позаду них — голомозі охоронці у сірих робах, які приховували автоматичну зброю. Вони провели поглядом зграю хлопчаків, які промчали повз них на скейтбордах, і мудрих жіночок, які, побачивши їх, заховали свої сумочки, а ще двох безстрашних старих лесбійок у солом’яних капелюхах, які повели своїх пуделів просто на них, аж хлопці були змушені їх об’їжджати. Слідом за скейтбордистами з’явилися довгошиї моделі на роликах, одна красивіша за іншу. Помітивши їх, Берр, неабиякий любитель жінок, таки на якусь мить оживився, проте відразу ж знову поринув у свої меланхолійні роздуми.

— Леонарде, послухай, — сказав Стрельскі, готовий до останньої мужньої спроби розвеселити товариша. — Ходімо подивимося, куди наш Роупер ходить на закупи на вихідних.

У великому готелі, у конференц-залі, який охороняли кремезні хлопці з підкладками на плечах, Берр і Стрельскі блукали серед покупців з усього світу і слухали, як високоморальні молодики, чиї імена можна було прочитати на лацканах їхніх піджаків, розхвалювали свій товар. Позаду чоловіків сиділи дівчата з реєстром замовлень. А за дівчатами, обгороджений зусібіч червоними, мов кров, мотузками, стояв і сам товар — відполірований до блиску, він гарантував зробити справжнього чоловіка з будь-кого, хто його придбає. Там було все: від найбюджетніших касетних бомб та суцільно пластикових, непомітних для метало-детекторів, автоматичних пістолетів «Ґлок» і до найновіших ручних реактивних пускових установок, гранатометів і протипіхотних мін. А любителям почитати пропонувалися класичні підручники, що розповідали, як змайструвати на власному подвір’ї ракетну установку чи як за допомогою трубчастої коробки з-під тенісних м’ячиків зробити глушник одноразового використання.

— Там бракувало хіба що дівчини в бікіні, на чию дупу було б направлене дуло гармати калібром у шістнадцять дюймів, — сказав Стрельскі дорогою назад до командного пункту.

Його жарт не справив на Берра ніякого враження.

На місто налетіла тропічна буря. Небо почорніло, ховаючи голови хмарочосів. Вдарила блискавка і від неї спрацювала сигналізація припаркованих на вулиці автівок. Готель тріщав і тремтів, а рештки денного світла зникли, немов хтось викрутив лампочку. Потоки дощової води стікали вікнами Беррової кімнати, немов чорні ріки, які розсікали білу імлу. Сильні пориви вітру ламали пальми і здували з балконів вазони і крісла.

Задзвонив Берровий телефон. Якимось дивом стихія не повпливала на сигнал.

— Леонарде, — сказав Стрельскі, намагаючись приховати хвилювання і говорити спокійно, — давай ноги на плечі і мерщій вертайся сюди. Нам вдалося вивідати дещо ці-кавеньке.

Вогні міста, відмиті дощем, знову радісно засяяли.

Коркоран серу ЕнтоніДжойстону Бредшоу, відомому своєю безпринципністю керівнику групи британських торгових компаній, які ухилялися від виконання обов’язків, і за сумісництвом нерегулярному постачальнику сумнівної зброї міністерствам постачання під егідою Ті Величності.

Коркоран телефонував з Нассау з квартири одного з ділків, який працював на «Айронбренд», помилково вирішивши, що телефонна лінія не прослуховується.

— Сер Тоні? Говорить Коркоран, Роуперовий хлопчик на побігеньках.

— Шо ти в біса хочеш? — озвався глухий голос чоловіка напідпитку. У слухавці вчувалася така луна, ніби він говорив з ванної.

— Боюся, сер, що справа невідкладна. Шефу потрібна ваша допомога. Готові записувати?

Берр і Стрельскі напружено слухали. Коркоран намагався говорити якомога зрозуміліше.

— Ні, сер, прізвище Пайн. Пайн, ну як комбайн, тільки без «ком», а перша літера — «п», як «півень». Так, тепер правильно. Звуть Джонатан. Як чується, так і пишеться. — Далі він додав кілька невинних деталей, на кшталт дати і місця Джонатанового народження, а також номера його британського паспорта. — Шеф волів би, щоб ви, сер, якщо ваша ласка, провели повну перевірку його біографічних даних, від «а» до «я». Це потрібно на вчора. Але нікому нічичирк. Ні слова, ні півслова.

— Хто такий цей Джойстон Бредшоу? — запитав Стрельскі, коли вони дослухали розмову до кінця.

Немов прокидаючись від глибокого сну, Берр дозволив собі обережно усміхнутися:

— Джо, сер Антоні Джойстон Бредшоу — це англійське чмо вищого ґатунку. Його фінансові проблеми під час теперішнього економічного спаду — просто бальзам для душі, — відповів Берр, ще ширше розпливаючись в усмішці. — І, як не дивно, він колишній співучасник оборудок містера Рі-чарда Онслоу Роупера. — Ця тема змусила Берра розговоритися. — Більше того, Джо, якби ми складали список усіх англійських покидьків, то сер Антоні Джойстон Бредшоу зайняв би там чільне місце. Він також користується покровительством деяких інших високоповажних англійських чортяк, деякі з яких працюють не дуже й далеко від Темзи. — 3 Берра нарешті спала напруга останніх днів і він полегшено розсміявся. — Джо, він живий! Трупів ніхто не перевіряє, особливо на вчора! Ще й від «а» до «я», як він сказав. Ну що ж, для них у нас уже все є напоготові, і ніхто не надасть їм нашу інформацію краще за цього клятого козла Тоні Джойстона Бредшоу! Джо, вони хочуть все про нього довідатися! А це означає, що він уже запхав свого носа у їхній намет! Ти ж знаєш, у бедуїнів є така приповідка: ніколи не дозволяй верблюду запхати носа у твій намет, бо не встигнеш і оком змигнути, як він уже всередині.

Але поки Берр торжествував, Стрельскі вже гарячково продумував їхній наступний крок.

— То як, Пат може розпочинати? — спитав він. — Хай його хлопці ховають магічну коробку?

Берр умить опанував себе.

— Якщо ви з Патом не заперечуєте, то і я не маю нічого проти.

Вони домовилися не зволікати і зробити це наступної ночі.

Не в змозі заснути, Берр і Стрельскі поїхали у цілодобову гамбургерну під назвою «Мергатройд», на дверях якої висіла табличка з написом: «Відвідувачів без взуття не обслуговуємо». За затемненими вікнами закладу у місячному сяйві сиділи босоногі пелікани, кожен на своїй особистій швартовій тумбі вздовж дерев’яної пристані, немов старі літаки-бомбардувальники, яким уже не судилося піднятися в небо зі смертоносним вантажем. На сріблястому пляжі білі чаплі самотньо розглядали своє відображення у воді.

О четвертій годині ранку задзвонив телефон Стрельскі. Він підніс його до вуха, сказав «так» і почав слухати. Потім сказав: «Тепер хоч трохи поспіть» і вибив. Розмова тривала не більше двадцяти секунд.

— Все в порядку, — повідомив він Берру і сьорбнув ковток «Кока-коли».

Берр спершу не повірив своїм вухам, йому потрібно було трохи часу, щоб оговтатися.

— Тобто вони все зробили? Все, як домовлялися?

— Вони висадилися на берег, знайшли сарай, зарили коробку у землю. Діяли дуже тихо, дуже професійно, а потім хутенько змотали вудочки. Тепер твоєму хлопчині залишилося лише заговорити.