Нічний адміністратор

21

Дружба між Джонатаном і Роупером, яка, як тепер усвідомлював Джонатан, пускала паростки під час кількох тижнів його перебування на Кристалі, зацвіла буйним цвітом щойно Роуперовий літак вилетів з міжнародного аеропорту Нассау. Можна було б подумати, що ці двоє тільки й чекали на цю мить вивільнення, щоб урешті зізнатися у почуттях один до одного.

— Боже, — закричав Роупер, радісно відстібаючи ремінь безпеки. — Жінки! Запитання! Діти! Томасе, як добре, що ти тут. Меґс, люба, принеси нам кавусі. Ще зарано для шампанського. Томасе, кави?

— Із задоволенням, — відповів готельєр. І з чарівною усмішкою додав: — Після того коника, який учора викинув Коркі, мені не завадить випити багато кави.

— Що за чортівню він патякав, нібито ти маєш «Роллс-Ройс»?

— Уявлення не маю. Гадаю, він вирішив, що я збираюся привласнити ваш.

— От йолоп. Сідай сюди. Нащо тобі сидіти по той бік проходу. Меґс, а круасани? А червоне варення?

Меґ — стюардеса з Теннессі.

— Містере Роупер, коли це я забувала про круасани?

— Каву, гарячі круасани, булочки, варення, все неси. Томасе, буває у тебе іноді таке відчуття? Свободи? Ні дітей, ні звірів, ні слуг, ні інвесторів, ні гостей, ні аж надто допитливих жінок? Знову у своєму середовищі? Свобода дій? Жінки накидають таке ярмо на шию, але лише якщо їм дозволити. Меґс, як у тебе сьогодні настрій?

— Чудово, містере Роупер.

— Де сік? Ти забула про сік. Як завжди. У відставку, Меґс. Тебе звільнено. Раджу тобі вже вшиватись. Стрибай.

Меґс незворушно поклала дві таці зі сніданком, а потім принесла свіжовичавлений апельсиновий сік, і каву, і гарячі круасани, і червоне варення. На вигляд їй було близько сорока років, а на обличчі виднівся слід від заячої губи. У ній відчувалася приглушена сексуальність зрілої жінки.

— Знаєте що, Томасе, — спитала вона. — Він завжди так зі мною поводиться. Так ніби йому треба розігрітися, перш ніж він вирушить заробити свій черговий мільйон. Ви знали, що я маю робити червоне варення? Я сиджу вдома і роблю йому варення. Це все, чим я займаюся, коли ми нікуди не летимо. Містер Роупер не визнає жодне інше варення, їсть виключно моє.

Роупер засміявся.

— Черговий мільйоні Що ти в біса верзеш, жінко? Мільйона не вистачить, навіть щоб заплатити за мило на цьому літаку! Найкраще червоне варення у світі. Єдина причина, чому вона все ще тут. — Він роздушив булочку у кула-ці, зім’явши її всіма пальцями одразу. — Хороше життя це обов’язок. У ньому вся суть. Хороше життя — найкраща помста. Хто це сказав?

— Хто б це не був, він має рацію на всі сто, — віддано сказав Джонатан.

— Постав планку високо, нехай усі до неї тягнуться. Це єдиний спосіб. Дай гроші не тим — і світ перевернеться догори дриґом. Ти працював у хороших готелях. Ти знаєш, що й до чого. Меґс, варення скисло. Уже забродило. Правда, Томасе?

— Навпаки, воно просто божественне, — твердо відповів Джонатан, підморгнувши Меґ.

Усі сміялися. Шеф був у настрої, як і Джонатан. Несподівано вони поводилися так, немов мали дуже багато спільного, включно з Джед. Золотисте мереживо обрамляло хмаринки, сонячне світло заливало літак. Вони отак могли б летіти в рай. Таббі сидів ззаду. Фріскі всівся спереду біля кабіни пілота, прикриваючи двері. Двоє Макданбі сиділи посередині салону і постукували по клавішах ноутбуків.

— Жінки ставлять надто багато запитань, правда, Меґс?

— Тільки не я, містере Роупер, ніколи.

— Меґс, пригадуєш ту мою хвойдочку. Мені шістнадцять, їй — тридцять, пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю, містере Роупер. Вона дала вам перший життєвий урок.

— Нерви, розумієш. Цнотливість. — Вони їли, сидячи пліч-о-пліч, і могли виливати душу, не ризикуючи дивитися один одному в вічі. — Не її. Моя. — Знову вибухнув сміх. — Не знав, як до неї підступитися, тому вдавав наївного студента. Вирішив, що у неї обов’язково мали бути якісь проблеми. «Бідненька, як ж ти докотилася до такого життя?» Думав, вона мені розповість, як її любого татка скосив рак, а мама накивала п’ятами з сантехніком, коли їхній донечці було лише дванадцять. Вона глянула на мене. Погляд цей був зовсім не привітний. «Як тебе звати?» — спитала вона. Маленький стаффордширський тер’єр. Широко-дупа. Метр з кепкою. «Я Діккі», — сказав я. «А тепер, Діккі, послухай мене, — сказала вона. — Ти можеш трахнути моє тіло і це коштуватиме тобі п’ятачок. Але ти не можеш тра-хати мені мозок, бо це приватна територія». Ніколи не забував цих слів, правда, Меґс? Чудова жінка! Треба було з нею одружитися. Не з Меґс. З тією хвойдою. — Його плече знову тернулося об Джонатанове. — Хочеш знати, як воно працює?

— Якщо це не державна таємниця.

— Операція «фіговий листок». Ти фіговий листок. Підставна особа. Солом’яне опудало, як називають це німці. Але іронія в тому, що ти навіть не солом’яний. Тебе взагалі не існує. Тим краще. Дерек Томас, підприємець, займається морськими перевезеннями торговельних вантажів, звичайний хлопець, проворний, представницький, розважливий. Хороша репутація у торговельному світі, ніяких скелетів у шафі, позитивні відгуки. Це Діккі і Дерек. Може, ми вже й співпрацювали раніше. Це нікого не стосується, крім нас. Я йду до клоунів — брокерів, спекулянтів, поступливих банків — і кажу: «Маю для вас толкового хлопця. Геніальний план, швидкий прибуток, потрібна підтримка, але про це нічичирк. Трактори, турбіни, деталі до машин, мінерали, земля, всяка всячина. Я вам пізніше його представлю, якщо будете добре поводитися. Він молодий, має зв’язки, не питайте де, дуже винахідливий, підкований у політиці, запанібрата з потрібними людьми, така можливість випадає раз на життя. Не хочу, щоб ви її проґавили. Подвоїмо ваші гроші через чотири місяці максимум. Ви купуватимете папір. Якщо паперу ви не хочете — не марнуйте мій час. Я маю на увазі неіменні облігації, жодних прізвищ, жодних репетицій, жодних зв’язків з іншими фірмами, навіть з моєю. Це ще одна угода, яка базується на довірі до Діккі. Я беру участь, але мене нема. Компанія створюється на території, де не потрібно вести бухгалтерію, ніякого стосунку до Британії, не наша колонія, зовсім чужа заморока. Коли справу зроблено, компанія перестає торгувати, згортає всю діяльність, закриває всі рахунки, і арівідерчі. Дуже тісне коло, якомога менше народу, без дурних запитань, погоджуйся або вимітайся. Хочете бути у цьому тісному колі?» Ну як поки, нормально?

— І вони вам вірять?

Роупер засміявся.

— Неправильне запитання. Чи спрацює ця схема? Чи купляться на неї їхні клієнти? Чи припадеш ти їм до вподоби? Чи твоє миле обличчя буде на обкладинці каталогу? Правильно зіграй свою роль, і відповідь на кожне питання буде «так».

— Ви хочете сказати, що існує каталог?

Роупер знову розреготався.

— Гірший клятої жінки, оцей хлопака! — задоволено сказав він Меґ, коли та доливала їм кави. — Чому? Чому? Чому? Як? Де? Коли?

— Я ніколи такого не роблю, містере Роупер, — суворо сказала Меґ.

— Так, Меґс, ти й справді ніколи. Ти хороший солдат.

— Містере Роупер, ви знову гладите мене по задниці.

— Вибач, Меґс, мені, мабуть, здалося, що я вдома. — І, звертаючись до Джонатана: — Ні, немає ніякого каталогу. Це просто метафора. До того часу, як ми надрукуємо каталог, якщо нам хоч трохи поталанить, компанії вже не буде.

Роупер знову взявся проводити інструктаж, а Джонатан слухав його і відповідав з кокона своїх роздумів, що були зовсім про інше. Він думав про Джед та її образ в його уяві був настільки живим, що навіть дивувало, як Роупер, який сидів зовсім поруч, не вловив якоїсь телепатичної підозри про них. Він відчував її руки на своєму обличчі, коли вона розглядала його, і задумувався, що ж вона там бачила. Він згадував настанови Берра і Рука у Лондоні і, слухаючи, як Роупер розхвалює молодого енергійного керівника Томаса, зрозумів, що вкотре піддався на маніпуляції. Він почув, як Роупер сказав, що Ленгборн вирушив раніше, щоб розчистити дорогу, і у Джонатана промайнула думка, може, зараз вдалий час попередити його, що Керолайн зраджує інтересам справи за його спиною, а відтак заслужити ще більше Роуперової довіри. Потім він вирішив, що шеф і так уже про це знав: інакше як Джед могла б закидати йому стільки гріхів? Він розмірковував знову і знову над тим, що було для нього незбагненною таємницею, — над Роуперо-вим розумінням понять добра і зла, і він згадав слова Софі про те, що найгірша людина на землі — мораліст, який завойовував авторитет у власних очах, нехтуючи своїми же переконаннями. «Він знищує, він заробляє мільйони, а відтак вважає себе божеством», — розлючено і спантеличено говорила вона йому.

— Апо, звісно, тебе впізнає, — говорив Роупер. — Того хлопчину, з яким ми познайомилися на Кристалі, — він ще колись працював у «Майстерсі», — друга Діккі. Не бачу тут жодної проблеми. У будь-якому разі, Апо по той бік.

Джонатан рвучко повернувся до нього, так ніби Роупер про щось йому нагадав.

— Власне, я хотів запитати, а хто по той бік? Тобто продавати це, звісно, чудово, але хто покупець?

Роупер удавано закричав від болю.

— Меґс, оце кадр нам попався! Сумнівається в мені! Все йому цікаво!

— Містере Роупер, я його анітрохи не звинувачую. Ви коли в гарному настрої, то буваєте дуже підлий. Мені вже не раз доводилося таке бачити. Підлий і хитрий, а ще дуже і дуже чарівний.

Роупер задрімав, і Джонатан слухняно задрімав також, прислухаючись до стрекотання ноутбуків Макденбі на фоні ревіння двигунів. Він прокинувся, Меґ принесла шампанського і канапе з копченим лососем, і вони знову розмовляли, знову сміялися, і знову задрімали. Коли він прокинувся знову, то помітив, що літак робить кола над немов іграшковим голландським містечком, закутаним у біле марево спеки. Крізь сухий туман він помітив повільні залпи артилерійського вогню — у вишках Віллемстад-ського нафтопереробного заводу згоряв надлишковий газ.

— Томмі, твій паспорт на якийсь час побуде в мене, якщо ти не проти, — тихо сказав Фріскі, коли вони переходили мерехтливу злітну смугу. — Лише тимчасово, гаразд? Як у тебе з готівкою?

— У мене її нема, — сказав Джонатан.

— Тоді добре. Значить, не варто цим перейматися. Щоправда, Томмі, ті кредитні картки, які дав тобі старий Кор-кі, вони, розумієш, більше про людське око. Приємно це не буде, ними користуватися, розумієш, про що я?

Роупер уже прошмигнув крізь митницю і вітався за руку з поважними людьми.

Рук сидів на помаранчевій лавці і читав середину газети «Файненшиал Таймз», на ньому були окуляри у роговій оправі, які він одягав лише для відстані. Група місіонерок, які кудись мандрували, співала дитячими голосами «Ісусе, любов душі моєї», за диригента у них був одноногий чоловік. Побачивши Рука, Джонатан майже опустився на землю.

Їхній готель був розташований на околиці міста: будиночки з червоними дахами скупчилися у формі підкови, біля них було два пляжі і ресторан просто неба, звідки відкривався вигляд на неспокійне вітряне море. У центральному найбундючнішому будиночку, у цілій низці просторих кімнат на верхньому поверсі, влаштувалося Роуперове товариство. Апартаменти шефа — в одному кінці, апартаменти Дерека С. Томаса, керівника, в іншому. Джонатанова вітальня мала вихід на балкон, де стояв столик і крісла, ліжко у спальні було таке велике, що на ньому могло б поміститися четверо людей, а подушки не пахли деревним димом. На столі його чекала пляшка подарункового шампанського repa Майстера і грона зеленого винограду, який наминав Фріскі, поки Джонатан влаштовувався. А ще він мав телефон, який не був закопаний глибоко під землею, і який задзвонив, ще коли Джонатан розкладав речі. Фріскі не спускав з нього погляду, коли він підняв слухавку.

Це був Рук, він хотів поговорити з Томасом.

— Томас слухає, — сказав Джонатан своїм найкращим голосом керівника.

— Повідомлення від Менді, вона вже в дорозі.

— Не знаю ніякої Менді. Хто це?

Пауза. Рук на іншому кінці вдає розгубленість.

— Це містер Пітер Томас?

— Ні, я Дерек. Ви не до того Томаса потрапили.

— Перепрошую, той, мабуть, у двадцять другому.

Джонатан кинув трубку і пробурмотів «ідіот». Він прийняв душ, одягнувся і повернувся у вітальню, де застав Фріскі, який згорбився у кріслі, вишукуючи у готельному журналі потенційні джерела еротичного збудження. Він зателефонував у двадцять другий номер і почув, як Руковий голос сказав «алло».

— Це містер Томас з 319-го. У мене назбиралося прання, заберіть його, будь ласка. Я залишу за дверима.

— Вже йду, — сказав Рук.

Джонатан пішов у ванну, витягнув стос списаних листків, які він заховав за баком, замотав їх у брудну сорочку, поклав сорочку у пакет для прання, кинув туди ж шкарпетки, носовичок і труси, написав список речей, поклав список у пакет і повісив його на дверну ручку з зовнішнього боку. Закриваючи двері, він помітив Міллі з лондонської навчальної групи Рука, яка йшла коридором у строгій ситцевій сукні, до якої був прикріплений бейджик з написом «Мілдред».

Шеф сказав вбивати час, поки не надійдуть подальші накази, повідомив Фріскі.

Отож, на Джонатанове щастя, вони вбивали час — Фріскі озброївся телефоном, а Таббі понуро волочився за ним, так ніби разом вони могли б убити більше часу. Проте Джонатану, попри всі його тривоги, було легше на душі, ніж у будь-який інший час, відколи він вирушив з Леньйону у свою одіссею. Неймовірна краса старих будівель наповнила його радісною ностальгією. Плавучий ринок і плавучий міст неабияк зачарували його, як і мало статися. Немов в’язень, якого випустили на волю, він любовно розглядав шумні юрби засмаглих туристів, і з захватом слухав тутешнє пап’яменто[87], яке перепліталося з голландською говіркою. Він знову був серед справжніх людей. Людей, які сміялися, розглядалися, скуповувалися, штовхалися і поїдали солодкі булочки на вулиці. І нічого, абсолютно нічого не знали про те, чим він займається.

Якось він помітив Рука і Міллі, які пили каву в одному з вуличних ресторанчиків, і у своєму новому настрої легковажності мало що їм не моргнув. Ще якось він упізнав чоловіка, на ім’я Джек, який ще в Лондоні, у Ліссон-Ґроув, вчив його користуватися копіювальним папером для тайнопису. Джеку, як справи? Він озирнувся і виявилося, що образ, який вимальовувала його уява, це не Таббі і не Фріс-кі, що йдуть за ним слідом, а капітанове волосся Джед, яке розвівається на вітрі.

«Томасе, я не розумію. Хіба людину люблять за те, чим вона заробляє на життя? Це не для мене».

«А якщо він грабує банки?»

«Всі грабують банки. Банки грабують усіх».

«А якщо він убив твою сестру?»

«Томасе, ради Бога».

«Називай мене просто Джонатан», — сказав він.

«Чому?»

«Так мене звуть. Джонатан Пайн».

«Джонатан, — сказала вона. — Джонатан. О чорт! Так ніби тебе відправили назад на манеж і змусили почати все спочатку. Джонатан...Мені навіть не подобається... Джонатан... Джонатан».

«Може, ти звикнеш», — сказав він.

Повернувшись у готель, у вестибюлі вони наткнулися на Ленгборна, оточеного групою грошовитих чоловіків у темних костюмах. Він виглядав розлюченим — так він міг виглядати, коли його машина запізнювалася чи хтось відмовлявся з ним спати. Хороший настрій Джонатана лише роздратував його ще більше.

— Ти ніде тут Апостола не бачив? — запитав він, навіть не привітавшись. — Чортовий карлик як у воду канув.

— Ні сном ні духом, — сказав Фріскі.

З Джонатанової вітальні винесли меблі. На пересувному столику серед льоду охолоджувалися пляшки шампанського

«Дом Периньйон». Кілька дуже повільних офіціантів перекладали з візка тарілки з канапе.

«Ти вестимеш світські бесіди, — говорив йому Роупер, — усміхатимешся до діток, виглядатимеш у розквіті сил.

«А якщо вони почнуть говорити зі мною про справу?»

«Ці клоуни будуть надто зайняті підрахунком ще не отриманих грошей».

— Ви не могли б принести декілька попільничок, — попросив Джонатан одного з офіціантів. — І, будь ласка, відкрийте вікна. Хто у вас старший?

— Я, сер, — відповів офіціант, на якому був бейджик з іменем «Артур».

— Фріскі, дай Артуру двадцять доларів, будь ласка.

Фріскі неохоче простягнув гроші.

Це був Кристал без дилетантів. Це був Кристал без погляду Джед, який можна було перехопити з протилежного краю кімнати. Це був Кристал, відкритий для відвідувачів і завалений всемогутнім «неминучим злом». Щоправда, сьогодні зіркою вечора був Дерек Томас. Під ласкавим Роуперовим наглядом, бездоганний колишній нічний адміністратор обмінювався рукостисканнями, сяяв усмішками, пам’ятав імена, вів світські розмови, сипав дотепами, був надзвичайно ввічливий з гостями.

— Вітаю, містере Ґупта, як теніс? О, сер Гектор, який я радий знову вас бачити! Місіс Дель Оро, як поживаєте? Як справи у вашого геніального сина у Єльському університеті?

Улесливий англійський банкір з Рікмансворта відвів Джонатана в бік, щоб прочитати йому лекцію про цінність комерції у країнах, що розвиваються. Двоє продавців облігацій з Нью-Йорка з пористими обличчями байдуже слухали.

— Я вам прямо скажу, я не соромлюся цього, я вже це говорив раніше цим джентльменам, і повторюю свої слова. Тепер у країнах третього світу важливо те, як вони витрачають гроші, а не як вони їх заробляють. Перетвори прибуток у капітал. Це єдине правило цієї гри. Покращуй інфраструктуру, підіймай рівень життя. Крім цього, все решта не має значення. Серйозно. Бред згоден зі мною. І Сол також.

Бред розмовляв, майже не розтискаючи губ, Джонатан навіть спочатку і не зрозумів, що він уже почав говорити.

— У вас, а-а, Дереку, є якийсь у цьому досвід? Може ви, а-а, інженер, сер? Інспектор? Щось, а-а, на кшталт цього?

— Чесно, яхти — це моє, — радісно сказав Джонатан. — Не такі, як у Діккі. Вітрильники. Так щоб не більші шістдесяти футів.

— Яхти, так? Я їх обожнюю. Він, а-а, любить яхти.

— Я теж, — сказав Сол.

Вечірка закінчилася ще однією оргією рукостискань. «Дереку, все минуло чудово. Аякже. Дереку, бувай здоровий. Аякже. Дереку, щойно захочеш, для тебе завжди знайдеться робота в Філадельфії... Дереку, наступного разу, коли будеш в Детройті... Аякже...» У захваті від своєї гри у цій виставі, Джонатан стояв на балконі, усміхаючись до зірок і вдихаючи морський запах нафти. «Що ти зараз робиш? Вечеряєш з Коркораном і зі всією свитою у Нассау — з Синтією, яка розводить тер’єрів, чи зі Стефані, яка передбачає майбутнє? Знову обговорюєш меню для зимового круїзу з Делією, зірковою шеф-кухаркою «Сталевого паша», яку ви ледве-ледве змогли собі дозволити? Чи ти лежиш, сперши голову на білу шовкову подушку своєї руки, і шепочеш: «Джонатане, що ж мені робити?»

— Томмі, час йти хавати. Не можна змушувати шановне панство чекати.

— Фріскі, ти знаєш, я не голодний.

— Томмі, думаю, ніхто не голодний. Це як ходити до церкви, мусиш. Ходи.

Вечерю подавали у старовинному форті на вершині пагорба з виглядом на гавань. Звідси нічний маленький Віллемстад виглядав величезним, як Сан-Франциско, і навіть синьо-сірі циліндри нафтопереробного заводу здавалися величними і магічними. Макденбі замовили столик на двадцятьох, але прийшло лише чотирнадцять. Джонатан розкидався жартами про вечірку, яка щойно закінчилася, і Меґ та англійський банкір з дружиною аж за животи бралися від сміху. Проте Роуперові думки блукали деінде. Він втупився поглядом у гавань, де величезний підсвічений круїзний лайнер рухався до мосту, пропливаючи між двома вантажними суднами, які стояли на якорі. Невже Роуперу його захотілося? Продати «Пашу» і прикупити щось соліднішого розміру?

— Адвокат-заступник уже в дорозі, сто чортів їм в печінку, — повідомляє Ленгборн, повернувшись після чергового телефонного дзвінка. — Присягається, що прибуде вчасно.

— Кого вони послали? — питає Роупер.

— Моранті з Каракасу.

— А, того головоріза. Що в біса трапилося з Апо?

— Сказали спитати в Ісуса. Це в них такі жарти.

— Ще комусь заманулося не приїхати? — питає Роупер, не відводячи погляду він круїзного лайнера.

— Решта на місці, — небагатослівно відповідає Ленгборн.

Джонатан чує їхню розмову, як і Рук, який сидить з Міллі і Амато за столиком біля загородження. Вони всі зосереджено вивчають путівник по острову, вдаючи, ніби намагаються вирішити, куди їм податися завтра.

Джед пливла за течією, як і щоразу, коли в її житті траплявся збій. Вона завжди пливла за течією, поки черговий чоловік, чи чергова божевільна вечірка, чи чергова біда в сім’ї не скеровували її в інше русло, що потім вона називала то знаком долі, то бажанням сховатися в укриття, то дорослішанням, то отриманням насолоди від життя, то — що зараз робити було вже не так просто — рух своєю дорогою. Коли вона пливла за течією, то хапалася за все одразу, точнісінько як гончак, який був у неї в дитинстві і якому здавалося, що якщо дуже швидко добігти до повороту, то там точно побачиш щось таке, за чим можна погнатися. Проте в той час, як гончак був задоволений розміреним життям, яке складалося з низки хаотичних епізодів, Джед уже дуже давно розмірковувала над тим, до чого приведуть кадри її власного життя.

Отож у Нассау відразу після від’їзду Роупера і Джонатана Джед взялася за всі справи водночас: вона сходила до перукаря і до шевця, запросила додому повно гостей, зареєструвалася у жіночому турнірі з тенісу у Віндермір-Кей, приймала всі запрошення, які їй надходили, купила теки для зберігання господарських документів, пов’язаних з підготовкою до зимового круїзу, подзвонила шеф-кухарю і економу «Паші», склала меню і підготувала розсадку, хоча і знала, що Роупер зведе нанівець усі її старання та вказівки, бо врешті-решт він усе любив робити сам.

Проте час все одно застиг.

Вона підготувала Деніела до його повернення в Англію, зводила його за покупками, запросила друзів-ровесників, хоча Деніел на дух їх не зносив і не приховував цього; вона організувала для них пікнік на пляжі і весь час вдавала, що з Коркі майже так само весело, як з Джонатаном, — чесно, Денс, ну хіба він не чудої — і робила абсолютно все, щоб не помічати, що відколи вони покинули Кристал, Коркоран тільки й робив, що хандрив, курив, і кидав на неї зневажливі погляди, точнісінько як її старший брат Вільям, який трахав кожну зустрічну дівчину, включно з її подругами, але вважав, що його молодша сестра повинна берегти цнотливість до могили.

Але Коркоран був навіть гірший за Вільяма. Він вирішив, що повсякчас наглядати за нею — його святий обов’язок, що він її сторожовий пес і її тюремщик. Він зиркав на її листи ще до того, як вона встигала їх відкривати, підслуховував її телефонні розмови і намагався запхати свого носа у всі без винятку її справи.

— Корке, любий, ти поводишся, як останній зануда, ти ж знаєш. Через тебе я починаю почуватися як Марія Стюарт. Знаю, що Роупер наказав тобі приглянути за мною, але чи можна тебе попросити, щоб ти хоча б трошки погрався наодинці?

Проте Коркоран уперто не відступав від неї ні на крок: сидів у вітальні в своїй панамці і читав газету, коли вона розмовляла телефоном; ошивався на кухні, коли вона з Де-ніелем готувала помадку; підписував ярлики на Деніеле-вий багаж, який мав відправитися у Лондон.

Допоки врешті-решт Джед, як і Джонатан, занурилася глибоко в себе. Вона перестала весело щебетати, перестала — за відсутності Деніела — з усіх сил вдавати, що життя прекрасне, вона перестала рахувати години і натомість дозволила собі бродити ландшафтами свого внутрішнього світу. Вона думала про свого батька і про його почуття честі, яке завжди вважала непотрібним і застарілим, і усвідомила, що насправді ця честь означала для неї більше, ніж усі погані її наслідки: наприклад, продаж сімейного дому, через який у них було повно боргів, і продаж коней, переїзд батьків у їхню теперішню жахливу тісну халупу в старому маєтку, і постійний гнів дядечка Генрі і всіх інших опікунів.

Вона думала про Джонатана і намагалася осмислити своє ставлення до того, що він працював заради знищення Роупера. Вона зважувала, як і вчинив би її батько, плюси і мінуси цього нелегкого вибору, але вона змогла дійти лише до одного висновку: Роупер був катастрофічно неправильним поворотом у її житті, а Джонатан поставився до неї по-братськи, як раніше ще ніхто до неї не ставився; і їй навіть подобалося те, що він бачив її наскрізь, щоправда, за умови, що він бачив у ній і хороше, бо саме те хороше вона хотіла витягнути назовні, стерти з нього порох і знову пустити в діло. Наприклад, вона хотіла знову бути з батьком. Вона хотіла знову бути католичкою, навіть попри те, що кожного разу, коли вона про це думала, у ній прокидалася зірвиголова. Вона хотіла мати твердий ґрунт під ногами, але цього разу була готова заради нього працювати. Вона навіть погодилась би мило слухати моралі своєї нестерпної матусі.

Нарешті настав день Деніелевого від’їзду, якого, як Джед тепер здавалося, вона чекала все життя. Отож Джед з Коркораном разом відвезли Деніела і його багаж в аеропорт на «Роллс-ройсі», і щойно вони приїхали, як Деніелу заманулося походити самому біля стійок з пресою, щоб купити чогось солодкого і щось почитати, чи просто поробити те, що зазвичай роблять маленькі хлопчики, коли їх от-от відправлять назад до нестерпних матерів. Тому Джед і Коркоран чекали на нього в центрі зали, обоє раптом дуже нещасні від думки про Деніелевий від’їзд, тим більше, що і сам хлопчик був готовий от-от розплакатися. І тут Джед, на своє здивування, почула змовницький шепіт Коркорана:

— Люба, маєш паспорт?

— Корке, дорогенький, Деніел відлітає, а не я. Ти забув?

— Маєш чи ні? Швидко!

— Я завжди його маю з собою.

— Тоді, люба, їдь з ним, — попросив він, витягаючи свій носовичок, і витираючи ним носа, щоб з боку не було помітно, ніби він щось говорить. — Заскакуй у літак. Корке тобі нічого не казав. Це все твоїх рук справа. Вільних місць повно, я вже питав.

Але Джед нікуди не заскочила. їй таке навіть у голову не приходило, і усвідомлення цього у ту мить дуже її втішило. У минулому вона зазвичай спершу заскакувала, і лише потім ставила запитання. Проте того ранку вона зрозуміла, що вже знайшла відповіді на всі запитання, і не збиралася робити жодних стрибків, якщо це означало, що вони віддалятимуть її від Джонатана.

Джонатану снився дуже солодкий сон, коли задзвенів телефон, і він підняв слухавку все ще уві сні. Тим не менше у професійного спостерігача була блискавична реакція, усе ще лунав перший дзвінок, як він уже ввімкнув світло, схопив записник і олівець та почав чекати на інструкції від Рука.

— Джонатане, — гордо сказала вона.

Він закрив очі. Притиснув слухавку до вуха, намагаючись приглушити її голос. Здоровий глузд підказував йому відповісти: «Який Джонатан? Ви не туди потрапили», — і покласти слухавку. «Дурненька! — хотілося закричати йому. — Я ж сказав тобі, не дзвони, не намагайся вийти на зв’язок, просто чекай. А ти дзвониш, виходиш на зв’язок і бурмочеш моє справжнє ім’я прямісінько в вуха тих, хто нас прослуховує».

— Ради Бога, — прошепотів він. — Поклади слухавку. Лягай спати.

Але голос його звучав не надто переконливо, і вже пізно було казати, що «Ви набрали неправильний номер». Тому він лежав, притиснувши телефон до вуха, і слухав, як вона повторювала його ім’я: «Джонатан, Джонатан», вправляю-чись його вимовляти, відчуваючи це ім’я в усіх його відтінках, щоб ніхто не міг повернути її на початкову точку і змусити почати все спочатку.

Вони прийшли по мене.

Минула година і Джонатан почув за своїми дверима скрадливі кроки. Він сів. Він почув один крок, його глухий звук відбився від керамічного кахлю, і зрозумів, що нога була боса. Він почув другий крок — нога ступила на м’який килим посередині коридору. У замковій щілині згасло і знову загорілося світло, коли хтось пройшов попри його двері, як йому здавалося, зліва направо. Може, це Фріскі підкрадається, щоб напасти на нього? Може, він пішов по Таббі, щоб взятися за справу разом? Може, Міллі принесла випраний одяг? Чи босоногий хлопчина збирав взуття, щоб почистити? У цьому готелі не чистили взуття. Він почув, як клацнув замок в спальні навпроти, і зрозумів, що це Меґ босоніж поверталася з Роуперових апартаментів.

Він нічого не відчув. Ні осуду, ні заспокоєння совісті, ні полегшення на душі. «Я трахаю», — говорив Роупер. Отож він так і зробив. А Джед просто була першою у списку.

Він спостерігав, як за вікном світлішає небо, і уявляв її голову, яка ніжно притискається до його вуха. Потім набрав номер двадцять другої кімнати, пустив чотири гудки, а потім набрав знову, але нічого не сказав у слухавку.

— Ти саме вчасно, — тихо сказав Рук. — А тепер послухай.

«Джонатане, — думав він, поки слухав інструктаж Рука. — Джонатане, Джонатане, Джонатане... Коли це все нарешті вилізе тобі боком?»