Нічний адміністратор

17

Острів складався з двох частин — Кристалсайду і Таунсай-ду — відстань між якими була не більше півмилі навпростець, але вони цілком могли б виявитися двома окремими островами, тому що між ними здіймався пагорок з гордою назвою «гора Міс Мейбл», найвища точка навкружного архіпелагу, хоча це й мало про що говорило. Легкий серпанок, немов фартух, огортав стан Міс Мейбл, біля її ніг розкинулися полишені будиночки, в яких колись мешкали раби, а її схили були полатані клаптиками лісу, куди сонячне світло пробиралося, мов крізь напівпровалений дах.

Кристалсайд був схожий на Англію: зелені луки, над якими де-не-де здіймалися одинокі дерева, що звіддаля нагадували дуби, типово англійські загони для худоби, а ще плямки моря, які виднілися між округлими верхівками пагорбів, штучно впорядкованих на англійський смак Роупера. Над усім цим чулося відлуння англійського сміху.

Але Таунсайд своєю суворістю і шквальними вітрами більше скидався на Шотландію з увімкненим світлом: голі пасовиська для кіз на схилах, жерстяні крамнички, червоний пил на полі для крикету з жерстяним павільйоном і переважно східний вітер, який розгойдував хвилі у бухті Карнейшон-Бей.

А навколо затоки півмісяцем розташовувалися пастельні будиночки, кожен зі своїм садком і виходом до пляжу. У них Роупер поселив своїх білошкірих працівників. Безсумнівно, серед них найбажанішим вважався будиночок Вуді, а все завдяки стильному декорованому балкону і чудовому вигляду на острів Міс Мейбл посередині бухти.

Одному Богу відомо, ким насправді була міс Мейбл, на чию честь назвали гордовитий пагорок, безлюдний острів, вимерлу пасіку, закинуту ситцеву фабрику і тип мереживної серветки, яку вже навіть ніхто не пам’ятав, як плести. «Якась мила літня пані ще з рабовласницьких часів, — скромно говорили місцеві жителі, коли Джонатан їх питав. — Краще не тривожити її пам’ять».

Але от хто такий Вуді, знали всі. Його звали містер Вуд-ман, він був англійцем і попередником майора Коркорана і приїхав сюди давним-давно, ще з першою хвилею людей Роупера, коли той купив острів. Вуді був милою товариською людиною, яка чудово ладнала з тутешніми жителями, і так тривало довго, аж поки шеф не наказав закрити Вуді у його будинку, у той час як охорона мала поставити йому кілька запитань, а бухгалтери з Нассау вивчали документацію, щоб прослідкувати сумнівні джерела доходів Вуді. На той момент уже весь острів затамував подих, бо у той чи інший спосіб у махінаціях Вуді брали участь усі. Врешті-решт після довгого тижня очікування двоє охоронців повезли Вуді на вершину гори Міс Мейбл до злітно-посадкової смуги, і Вуді потрібна була допомога їх обох, бо він уже не міг ходити. Якщо точніше, то його рідна мати могла спокійнесенько пройтися по ньому десь на тротуарі і навіть не впізнати свого маленького синка з Англії. І з того часу будиночок Вуді з його вишуканим балконом і прекрасним виглядом на затоку стояв порожній і був нагадуванням усім на острові про те, що хоч шеф і був щедрим роботодавцем і землевласником, справжнім християнином у ставленні до чесних людей, та ще й спонсором і пожиттє-вим головою місцевого крикетного клубу, юнацького клубу і оркестру Таунсайду, але він також міг випустити кишки з кожного, хто надумає його обібрати.

Сукупність ролей рятівника, убивці в бігах, тимчасового гостя, який відновлює здоров’я, месника Софі і шпигуна Берра не так уже й легко було опанувати з апломбом, проте Джонатан, з його бездоганною здатністю пристосовуватися, грав ці ролі напрочуд невимушено.

«Ти схожий на людину, яка когось шукає, — говорила йому Софі. — Але, гадаю, отой «хтось» — це ти сам».

Щодня після вранішньої пробіжки і плавання він одягав футболку і штани вільного крою, взував кросівки і вирушав на Кристал, щоб, як і зазвичай, показатися там о десятій годині. Прогулянка від Таунсайду до Кристалсайду займала йому заледве десять хвилин, проте щоразу у дорозі він перевтілювався з Джонатана у Томаса. Маршрут пролягав однією з півдесятка звивистих стежин, які Роупер навмисно проклав крізь ліс на нижніх схилах Міс Мейбл. Щоправда, більшу частину року стежина радше нагадувала тунель, а все через дерева, які звисали над головою. Однієї зливи було достатньо, щоб декілька днів з гілок скочувалися і скапували краплі.

Інколи, коли інтуїція його не підводила і він правильно розраховував час, Джонатан зустрічав Джед на арабській кобилі Сарі саме коли вона поверталася додому з щоденного ранкового катання верхи. З нею зазвичай був Деніел і конюх-поляк Клод, а інколи і декілька гостей. Спочатку з верхньої частини лісу до нього долинав стукіт копит і голоси. Затамувавши подих, він прислухався, як кавалькада спускалася серпантиновою доріжкою до в’їзду в тунель, де коні, відчувши близькість дому, переходили на галоп: наїзниця їхала попереду, а Клод — позаду всіх. Волосся Джед розвівалося і переливалося у сонячному промінні червоним і золотистим, незвично красиво відтіняючи Сарину білу гриву.

— Томасе, тут страшенно гарно, правда? — Джонатан погоджувався. — О, Томасе, Денс усе питає, чи ви сьогодні візьмете його поплавати на яхті — він такий розпещений... Візьмете, справді? — Її голос звучав так, ніби був пройнятий відчаєм. — Але ви і так витратили вчора аж півдня, навчаючи його малюватиі Ви просто чудо. Я йому скажу бути готовим о третій, добре?

«Збав оберти, — хотілося йому сказати їй по-дружньому. — Тобі дали роль, то перестань перегравати і поводься природно». Попри це, як би сказала Софі, «вона вже торкнулася його поглядом».

А бували дні, коли Джонатан рано-вранці бігав уздовж узбережжя, і тоді іноді йому випадало зустріти там Роупера. У шортах і босоніж, він проходжався по мокрому піску на самому краю прибою, часом бігав, часом гуляв, часом зупинявся, ставав обличчям до сонця і розминався. Проте що б він не робив, у всьому відчувалося таке типове для нього власництво: це моя вода, мій острів, мій пісок, мій темп.

— Доброго ранку! Чудовий день, — вигукував він, коли бував у грайливому настрої. — Побігаємо? Поплаваємо? Та ну, давай. Піде тобі на користь.

Отож інколи вони бігали, інколи плавали паралельно один з одним, перекидаючись кількома фразами, аж поки Роупер ні з того, ні з сього не повертався до берега і, забравши свій рушник, не озираючись і не кажучи більше ні слова, ішов геть у напрямку до Кристалу.

— Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти, — сказав Коркоран Джонатану, коли вони сиділи у саду біля будиночка Вуді і дивилися, як острів Міс Мейбл з останніми променями сонця все більше огортає темрява. — Дівулі-служниці, покоївки, кухарки, друкарки, масажистки, дама, яка приходить підстригати кігті папузі, навіть гості — усі до твоїх послуг, коли захочеш покрутити шури-мури. Але якщо коли-небудь ти насмілишся зайнятися сам-знаєш-чим з нашою Першою Леді Кристалу, він тебе вб’є. І я теж. Це я так, про всяк випадок кажу. Не ображайся.

— Гм, дякую, Коркі, — відповів Джонатан, переводячи все на жарт. — Справді, щиро дякую. У моїй ситуації до повного щастя бракує хіба того, щоб ви з Роупером наввипередки хотіли випустити з мене душу. Між іншим, де він її знайшов? — запитав він, потягнувшись за ще одним пивом.

— Як гласить легенда, на кінних торгах у Франції.

«То ось, як воно робиться, — подумав Джонатан. — їдеш у Францію, купуєш коня і вертаєшся з монастирською вихованкою на ім’я Джед. Дуже просто».

— А до того хто у нього був? — спитав він.

Коркоран упився поглядом у блідий обрій.

— Знаєш що? — з нотками здивування і розчарування спитав він. — Ми вийшли на капітана «Віфлеємської зірки», і навіть він, хай йому чорт, не зміг підтвердити, що ти брешеш, аж дим іде.

Коркоранове застереження анітрохи не стримало Джонатана. Перед Джед професійний спостерігач був беззахисний. Він міг дивитися на неї з заплющеними очима. Він бачив її відображення в освіченій свічками заглибині срібної ложки Bulgari[80] чи у срібних свічниках роботи Поля де Лемері[81], які обов’язково мали стояти на Роуперовому столі, коли він повертався після продажу своїх ферм; чи в позолочених дзеркалах власної уяви. Зневажаючи самого себе, Джонатан досліджував її вдень і вночі, щоб знову і знову знаходити підтвердження її порочності. Вона викликала у нього огиду, тому його постійно до неї тягнуло. Він карав її за те, що вона мала над ним таку владу, і заодно карав себе, що допустив це. «Ти — готельне дівчисько! — докоряв їй Джонатан. — Люди платять гроші за місце в тобі, розраховуються і виселяються!» Але водночас він був повністю захоплений нею. Навіть її тінь його провокувала, коли вона, напівоголена, проходжалася мармуровими підлогами Кристалу, прямуючи до басейну, щоб поплавати, а потім засмагала, то ніжно втираючи олійку у шкіру, то спокусливо перевертаючись з одного боку на інший, а потім на живіт, і тим часом щебетала зі своєю подругою Ке-ролайн Ленгборн, яка приїхала погостювати, чи жадібно ковтала свої розважальні біблії: «Воґ», «Татлер», «Марі-Клер» чи «Дейлі Експрес» триденної давності. А її блазень Коркоран у своїй шапці-панамці і закочених штанях сидів за десять футів від неї і попивав «Піммз».

— Корксе, а чому Роупер більше не бере тебе з собою? — не відриваючись від журналу, запитала вона одним з десятків голосів, які вже встиг почути і зненавидіти Джонатан. — Раніше він завжди тебе брав. — Вона перегорнула сторінку. — Керо, ти можеш собі уявити щось гірше, ніж бути коханкою міністра з консервативної партії?

— Гадаю, гірше лише бути коханкою міністра соціальної політики, — сказала Керолайн, яка була непоказною і надто розумною, щоб відпочивати.

Джед розсміялася. Це був неприручений, уривчастий сміх, який виринав з самих глибин її єства, він закривав їй очі і надавав її обличчю виразу пустотливого задоволення, навіть коли вона з усіх сил намагалася вдавати світську даму.

«Софі також була хвойда, — понуро подумав Джонатан. — Проте на відміну від Джед, вона про це знала».

Він спостерігав, як вона омивала ноги під краном: спочатку відступала назад і піднімала до крану одну ніжку з нафарбованими нігтями, щоб вода розбризкалася навсібіч, потім переступала на іншу ногу і змивала водою інше ідеальне стегно. А далі, навіть не кинувши ні на кого поглядом, підходила до краю басейну і пірнала у воду. Він дивився, як вона пірнає знову і знову. Уві сні він програвав цей кадр сповільненого відривання від землі, коли її тіло без додаткових зусиль піднімалося і в тому ж положенні занурювалося у воду. Сплеск води при цьому був не голосніший за зітхання.

— Керо, давай, застрибуй. Вода просто божественна.

Він спостерігав за нею у всіх її настроях та проявах: Джед-клоун, трохи незграбна, ноги розставлені, вона лається і регоче на полі для крокету; Джед-господиня острова, сяє своєю чарівністю, сидячи за власним столом, і звеселяє трьох товстощоких банкірів з Лондонського Сіті своїми оглушливими шропширськими[82] світськими розмовами, вправно жонглюючи затертими фразами:

— Ну самі подумайте, аж душа болить жити у Гонконгу і знати, що всі ці прекрасні будівлі, магазини, аеропорти і все-все, що ти для них робиш, окупують ці жахливі китайці. А що вже казати про кінні перегони? А про коней? Це взагалі.

Чи Джед-підліток, яка, перехопивши застережливий погляд Роупера, закривала рот рукою і казала: «Замовкаю». Або Джед після завершення вечірки, коли всі банкіри нарешті йшли спати, а вона піднімалася головними сходами, схиливши голову на Роуперове плече і поклавши руку на його зад.

— Правда, все було просто розкішно? — питала вона.

— Чудовий вечір, Джедс. Дуже весело провели час.

— Оце вони зануди, — говорила вона, позіхаючи. — Боже, я таки часом сумую за шкільними часами. Так набридло бути дорослою. Добраніч, Томасе.

— На добраніч, Джед. На добраніч, шефе.

На Кристалі тривав тихий сімейний вечір. Роупер любив камін. Як і шість кінг чарльз спанієлів, які купкою вляглися біля нього. Денбі і Макартур прилетіли з Нассау, щоб поговорити про справи, повечеряти і відлетіти завтра на світанку. Джед умостилася на крісло біля Роуперових ніг, озброєна ручкою, папером і окулярами з круглими скельцями в золотистій оправі, які, Джонатан був готовий закластися, були їй непотрібні.

— Любий, ми мусимо запрошувати того улесливого грека і ту його італійську Міккі-Маус? — спитала вона, протестуючи проти внесення доктора Пола Апостола і його коханої до списку гостей, запрошених на зимовий круїз яхти «Сталевий паша».

— Апостол? Ель Апетіто? — спантеличено відповів Роупер. — Звичайно. У нас з Апо серйозні ділові стосунки.

— Вони ж навіть не греки, Томасе, ти знаєш? Греки насправді ніякі не греки. А зарозумілі турки, араби і ще там хтось. Усі справжні греки вимерли ще у сиву давнину. Ну, раз така справа, то їм цілком підійде «Персикова каюта» і хай морочать собі голову з тим триклятим душем.

Роупер не погодився.

— Ні, їх потрібно поселити у «Блакитну каюту» з джаку-зі, інакше Апо надує губи. Він любить її намилювати.

— Він може намилювати її під душем, — сказала Джед, немов демонструючи свою готовність посперечатися.

— Ні, не може. Він не дістане — замалий виріс, — сказав Роупер і вони всі дружно засміялися, бо ж це жарт шефа.

— Хіба старий Апо не постригся в монахи чи щось таке? — спитав Коркоран, визираючи із-за величезної склянки віскі. — Мені здавалося, він зав’язав з перепихами, відколи його донька покінчила з собою.

— Це тільки на час посту, — сказала Джед.

Її дотепність і лихослів’я гіпнотизували і притягували. І усім навколо, і самій Джед було неймовірно смішно з того, як вона видавала гострі слівця правильною мовою монастирської вихованки.

— Любий, а хіба нам не до лампочки Донагью? Минулого разу Дженні була злюща, як сто чортів, щойно її нога ступила на палубу, а Арчі поводився як останній гімнюк.

Джонатан піймав її погляд і подивися на неї у відповідь, навмисно вдаючи повну байдужість. Джед підняла брови і глянула на нього з таким виразом обличчя, ніби хотіла сказати: «Ти, чорт забирай, хто взагалі такий?» Проте Джонатан повернув це запитання з подвійною силою, відповідаючи поглядом: «А яка в тебе роль сьогодні? Я Томас. А от хто ти в біса така?»

Він спостерігав за нею фрагментами, від яких йому нікуди було подітися. До оголених персів, які йому пощастило побачити у Цюриху завдяки недбалості їхньої власниці, додалася верхня частина тіла, відображення якого він зловив у дзеркалі її спальні, коли вона переодягалася після верхової їзди. Джед підняла руки над головою і заклала долоні за шию, виконуючи якусь хитромудру вправу, про яку вона, мабуть, вичитала в одному зі своїх журнальчиків. Щодо Джонатана, то він доклав усіх зусиль, щоб не дивитися у той бік. Але оскільки вона робила цю вправу щодня по обіді, то у професійного спостерігача вичерпалися всі способи змушувати себе відводити погляд деінде.

Він знав про граційність її довгих ніг, шовкову гладінь її спини і несподівану гостроту її спортивних плечей, адже все решта в її тілі вражало жіночністю. Він знав про не-засмаглу внутрішню сторону її рук і плавний рух стегон, коли вона їздила верхи.

Був випадок, про який Джонатан намагався не згадувати. Якось, думаючи, що це Роупер, вона крикнула: «Бігом подай мені той чортовий рушник». І оскільки у цей момент він саме проходив повз їхню спальню після того, як читав Деніелу «Такі самі оповідки» Кіплінга, і оскільки двері спальні були привідкриті, і оскільки вона не згадала Роуперове ім’я, і Джонатан щиро повірив, ну чи майже повірив, що вона насправді зверталася до нього, і оскільки внутрішній кабінет Роупера, який був по інший бік спальні, був постійною мішенню професійного інтересу пильного спостерігача, він легенько торкнувся дверей, нібито збирався увійти, і застиг за чотири фути від неймовірної картини її наготи, поки вона стояла спиною до нього і намагалася стерти мило з очей серветкою, тим часом проклинаючи все на чім світ стоїть. Джонатанове серце виривалося з грудей і він кинувся до виходу, а наступного ранку першим ділом схопив свою чарівну коробочку і поговорив цілих десять хвилин з Берром, жодного разу не згадуючи її імені:

— Отже, там є спальня, за спальнею гардероб, а за гардеробом — його маленький кабінет. Там він тримає всю документацію. Я точно знаю.

Берр одразу насторожився. Можливо, навіть на такому ранньому етапі він вловив ознаки наближення катастрофи:

— Тримайся подалі від того офісу. Надто вже це небезпечно. Спочатку завоюй їхню довіру, а потім уже шпигуй. Це наказ.

— Як тобі тут живеться? Усе влаштовує? — якось спитав Джонатана Роупер під час однієї з їхніх пробіжок на пляжі у товаристві кількох спанієлів. — По-трошки відновлюєш сили? Таргани не докучають? Труді, ану сидіти, от шило. Кажуть, малий Деніел вчора на славу поплавав під вітрилами.

— Так, він виклався на всі сто.

— Ти ж не з тих ліваків, правда? Коркі казав, що ти цілком можеш виявитися голубцем.

— О Боже, ні. Мені б таке навіть у голову не прийшло.

Здавалося, Роупер навіть не почув його відповіді.

— Розумієш, світом керує страх. Мріями ситий не будеш, благодійністю лад не наведеш. Принаймні в реальному житті. Розумієш, про що я? — але він не зробив паузи, щоб з’ясувати, чи Джонатан його зрозумів. — Пообіцяєш людині побудувати їй будинок, і вона тобі не повірить.

Погрожуватимеш, що спалиш її будинок, і вона зробить усе, що ти їй скажеш. Така правда життя. — Він зробив паузу, немов виконував наказ «на місці», перш ніж перейти до «кроком руш». — Якщо серйозні хлопці надумають почати війну, то хіба вони прислухатимуться до слів якихось нікчемних аболіціоністів. А от якщо вони війни не хочуть, то її не буде, будь вони озброєні самострілами чи «Стінґерами». Така правда життя. Вибач, якщо тобі неприємно про це говорити.

— Та ні, чому мені має бути неприємно?

— Я сказав Коркі, щоб не молов дурниць. Він надувся, як індик, але це вже його проблеми. З ним краще поводитися обережно. Немає нічого гіршого за гомика, який думає, що йому всі щось винні.

— Але я обережно з ним поводжуся. Завжди.

— Ну-ну, так. Це та ситуація, коли і вівці далеко не цілі, і вовки голодні. Зрештою, яка в біса різниця, правда?

Кілька днів по тому Роупер знову повернувся до цієї теми. Не до Коркорана, а до того, що Джонатан нібито гидує певними видами угод. Джонатан заходив у кімнату Деніела, щоб запропонувати йому піти поплавати, але хлопчика там не застав. Зі своїх королівських хоромів вийшов Роупер і вони разом почали спускатися вниз.

— Зброя йде туди, де є влада, — сказав Роупер без будь-якого вступу. — Озброєна влада — запорука миру. Неозброєна влада не протримається і п’яти хвилин. Перше правило стабільності. Не знаю, чому я тобі читаю про це лекції. Просто ти з військової сім’ї та й сам служив. Все одно, нема сенсу втягувати тебе у те, що тобі не до душі.

— Я не знаю, у що ви мене втягуєте.

Вони перетнули головний вестибюль і пішли у напрямку до ґанку.

— Ніколи не продавав іграшки? Зброю? Вибухівку? Техніку?

— Ні.

— Ніколи з цим не стикався? Може, в Ірландії чи ще десь?

— Боюся, що ні.

Роупер стишив голос:

— Поговорімо про це іншим разом.

Він помітив Джед і Деніела, які сиділи за столиком на ґанку і грали у гру «Стратеґо». «Значить, з нею він про це не розмовляє, — радісно подумав Джонатан. — Вона для нього також дитина. А при дітях про таке не говорять».

Джонатан пішов на пробіжку.

Він привітався з салоном краси завбільшки з садовий сарайчик. Він побажав доброго ранку доку Споуксмена, де колись зародився слабенький протест і де тепер жив у своєму припнутому катамарані з мініатюрним вітряним млином для підзарядки батарейок сліпий раста Амос. Його коллі Боуне мирно спав на палубі. Доброго ранку, Боунсе.

Поруч стояла облущена будівля, яка колись була студією звукозапису «Джем Сіті Рекордед енд Вокал М’юзік» і яка тепер була переповнена курчатами, юкою і зламаними дитячими візками. Доброго ранку, курчата.

Він озирнувся назад, де над деревами височіли куполи Кристалу. Доброго ранку, Джед.

Усе ще не зупиняючись, він дістався закинутих будиночків, у яких колись жили раби рабів, — там зазвичай не було ні душі. Навіть добігши до останнього будиночка, він не сповільнився, а промчав просто крізь його розбитий дверний проріз і побіг до кутка, де валялася ржава перекинута каністра з-під масла.

Тут Джонатан зупинився. Він прислухався і чекав, поки вирівняється дихання, і рухав руками, щоб трохи послабити напругу в плечах. Зі сміття і старого шмаття, яке лежало у каністрі, він дістав маленьку металеву лопатку і почав копати. Телефонний пристрій лежав у металевій коробочці, яку залишили у цій схованці Флінн зі своїми нічними рейдерами, дотримуючись детальних вказівок Рука. Джонатан спочатку натиснув на білу кнопку, потім на чорну і в слухавці затріщали звуки, характерні для електронних приладів часів космічної ери. Товстий коричневий пацюк пошкандибав підлогою, немов маленька літня пані, яка йшла до церкви, і заховався у дверях сусіднього будиночка.

— Як ти? — запитав Берр.

«Хороше питання, — подумав Джонатан. — Як я? Я постійно пройнятий страхом, я одержимий наїзницею, у якої рівень IQ 55, і то, коли вітер попутний, двадцять чотири години на добу моє життя висить на волосинці, як ти, наскільки я пригадую, мені і обіцяв».

Він видав новини. У суботу прибув на острів літаком «Lear» кремезний італієць на ім’я Рінальдо, пробув тут три години і полетів геть. Йому приблизно сорок п’ять років, його зріст — шість футів один дюйм, з ним було двоє охоронців і одна блондинка.

— Записав розпізнавальні знаки його літака?

Професійний спостерігач нічого ніде не записував, але знав усю інформацію напам’ять.

— Рінальдо — власник палацу на березі Неаполітанської затоки, — розповідав він. — Блондинку звуть Ютта, вона живе в Мілані. Ютта, Рінальдо і Роупер їли салат і розмовляли у літньому будиночку, а їхні охоронці у той час попивали пиво і грілися на сонці на підніжжі пагорба — достатньо далеко, щоб не чути їхньої розмови.

Берр ставив контрольні запитання щодо п’ятничного візиту банкірів з Сіті, вони знали лише їхні імена, а прізвища ще потрібно було з’ясувати. Том, це той товстий, лисий і пихатий? Анґус курив люльку? А Воллі розмовляв з шотландським акцентом?

Джонатан ствердно відповів на всі три запитання.

А чи склалося у Джонатана враження, що вони полетіли у Нассау у справах і лише опісля заїхали на Кристал? Чи вони навмисно прилетіли прямо з Лондона в Нассау, а потім звідти на Роуперовому літаку вирушили на острів?

— Вони спочатку вирішили свої бізнесові питання у Нассау. Саме там зазвичай укладаються всі солідні угоди. А вже на Кристал вони летять, щоб попрацювати «по-чорному», — відповів Джонатан.

Лише після того, як Джонатан закінчив свою доповідь про відвідувачів острова Кристал, Берр перейшов до питань, які стосуються його благоустрою.

— Коркоран постійно щось винюхує про мене, — сказав Джонатан. — Все ніяк не заспокоїться.

— Його час минув і він ревнує. Але не випробовуй долю. У жоден спосіб. Зрозумів? — Він мав на увазі кабінет за Роу-перовою спальнею. Інтуїція йому підказувала, що Джонатан усе ще хоче туди пробратися.

Джонатан поклав телефон назад у коробку, а коробку закопав у її тимчасову могилу. Потім притоптав землю на цьому місці, а зверху закидав порохом, листками, кедровими шишками і сухими ягодами. Він побіг далі вниз до пляжу.

— Вітання, містр Томас, окрасо цього острова. Як поживає сьогодні ваша безсмертна душа?

Це до Джонатана звертався раста Амос, який саме ішов берегом, тримаючи в руках валізку. Ніхто у нього ніколи нічого не купував, проте це його не засмучувало. Мало хто взагалі тепер приходив на пляж, проте він сидів тут цілими днями, вдивляючись в обрій і покурюючи марихуану. Інколи він відкривав свою валізку і викладав на світ Божий увесь свій товар: намиста з мушель, блискучі шалики, а ще самокрутки — скручену в оранжевий папіросний папір марихуану. Інколи він танцював, хитаючи головою і усміхаючись небу, і тоді його пес Боунс, який бігав поруч, починав завивати. Амос був сліпий від народження.

— Містр Томас, ви вже бігали туда, де гори куряться, на Міс Мейбл, пра? Ви вже сьодні поговорили з духами вуду, прада, містр Томас? Ви поселали їм послання, поки були там, де куряться гори? — Гора Міс Мейбл була єдиною горою у місцевості і висота її була щонайбільше сімдесят футів.

Джонатан продовжував усміхатися, хоча який сенс усміхатися сліпому?

— Так, Амосе, не те слово куряться.

— О, так, як чудово! — Амос почав пританцьовувати. — Містр Томас, я ніколи не ляпаю лишнього. Я сліпий жебрак, який не баче нічо безстидного і не чує нічо безстидного, містр Томас. І не співає нічо безстидного, нє-нє, сер. Він продає шалики по двадцить п’ять пахучих доляриків за штуку і йде своєю дорогою. Містр Томас, не бажаєте купити чудовий шовковий фуляр[83] ручної роботи для свої дами серця? Сер, такий вишуканий, шо більш ніде такого не найдеш?

— Амосе, — сказав Джонатан, поклавши долоню на його руку на знак дружби, — якби я курив стільки марихуани, як ти, то вже налагодив би прямий зв’язок з інопланетянами.

Але, діставшись крикетного майданчика, Джонатан розвернувся і знову побіг на пагорб, щоб переховати свою чарівну коробку серед покинутих бджолиних вуликів. Лише по тому він побіг тунелем у напрямку Кристалу.

«Зосередься на гостях», — говорив Берр.

«Ми мусимо мати списки гостей, — говорив Рук. — Ми маємо знати імена і номери кожного, чия нога ступала на острів».

«Роупер знається з найгіршими людьми світу цього», — говорила Софі.

Відвідувачі приїжджали на будь-який колір і смак, й залишалися на різні строки: були гості на вихідні і гості на обід; гості, які вечеряли, ночували і покидали острів зранку наступного дня; гості, які не завжди навіть склянку води встигали випивати, проте прогулювалися з Роупером берегом у супроводі охорони, яка трималася позаду, а потім одразу ж відлітали геть, ніби дуже зайняті люди.

Були гості на літаках і гості на яхтах; були гості, які не мали ні того, ні іншого, і їх забирали Роуперовим літаком, або, якщо вони жили на сусідському острові, «вертушкою», пофарбованою у сіро-синій колір «Айронбренду» і позначеною гербом Кристалу.

Запрошував гостей Роупер, а Джед їх приймала і піклувалася про них, як і належить господині, проте, здавалося, для неї було питанням честі аніскілечки не знати про діловий бік їхніх відвідин.

— Томасе, а чому власне я повинна цим перейматися? — судомним театральним голосом запротестувала вона після від’їзду однієї особливо неприємної пари німців. — У домі достатньо і однієї людини, яка би так переймалася справами. Мені значно більше до душі поводитися як Роуперові інвестори і сказати йому: «Ось мої гроші і моє життя, раджу вам достобіса гарненько за ними приглядати». Корксе, тобі не здається, що це єдиний спосіб вижити у цьому всьому? Інакше я просто не змогла б спати, правда?

— Сонечко, ти абсолютна маєш рацію. Моя тобі порада, пливи за течією, — відповів Коркоран.

«Дурненька маленька наїзниця! — по думки злився Джонатан, тим часом як уголос шанобливо погоджувався з усіма її скаргами. — Натягнула на себе рожеві окуляри і ще й просиш мого схвалення!»

Щоб краще запам’ятовувати, він розділив гостей на категорії, назвавши кожну словом з роуперомови.

Спочатку йшли молоді і завзяті Денбі і Макартури, вони ж Макденбі, які обслуговували офіси «Айронбренду» в Нассау. Вони ходили до того ж самого шевця, розмовляли з однаковим пролетарським акцентом, з’являлися тоді, коли Роупер їх викликав, і зникали, щойно він їм казав забиратися, інакше наступного ранку вони б ніколи вчасно не добралися до своїх робочих місць. Роуперу вони діяли на нерви, як і Джонатану. Макденбі не були для Роупера ні партнерами, ні друзями. Завдяки їхнім постійним балачкам про купівлю-продаж землі у Флориді і котирування на Токійській біржі вони радше були Роуперовим прикриттям, нудним фасадом його респектабельності.

Потім ішли Роуперові «постійні візитери», без пустослів’я яких не відбувався жоден прийом на Кристалі: до них належав лорд Ленгборн, якого час обходив стороною і чия нещасна дружина пильнувала за дітьми, поки він танцював з їхньою нянею, тісно до неї притулившись; а ще молодий знатний гравець у поло — друзі називали його Анґус — і його мила дружина Джулія, спільна мета життя яких, окрім крикету в Саллі і тенісу в Джона і Враяна, а також читання біля басейну романів для покоївок, полягала у тому, щоб пересидіти певний час у Нассау, поки не стане безпечно пред’явити права на будинок у Пелем-Кресент, і на замок у Тоскані, і на маєток у Вілтширі, який разом з прилеглою територією займав п’ять тисяч акрів і про чию колекцію витворів мистецтва ходили легенди, і на острів неподалік Квінсленду, усе це на даний момент вважалося власністю якоїсь нічийної офшорної фіскальної контори, як і кілька сотень мільйонів доларів, щоб залагодити цю справу полюбовно.

«Постійні візитери» користувалися привілеєм приводити з собою друзів:

— Джедс! Підійди сюди! Ти пригадуєш Арно і Джорджину, приятелів Джулії, вони вечеряли з нами у Римі в лютому? У рибному ресторанчику позаду Байрона? Ну, Джедс, згадуй!

Джед скорчила найприязнішу свою гримасу. Спочатку вона широко розкривала очі, немов пригадувала, але все ж не могла повірити власним очам, а потім привідкривала рот, але витримувала коротку паузу, немов усе ще не могла опанувати себе від такої несподіваної зустрічі, і радісно казала:

— Боже, Арно. Дорогенький, ти так схуд, тебе не впізнати! Джорджино, сонечко, як поживаєш? Супер! О Боже. Привіті

Опісля вона обов’язково мала обійняти співрозмовників, протягуючи при цьому «ммм...», так ніби ці обійми приносили їй трохи більше задоволення, ніж мали приносити. І Джонатан у своєму гніві й сам ледве чутно імітує оце її «ммм» і присягається, що наступного разу, коли він зловить цю удавальницю у такий момент, він вискочить і крикне: «Знято! Джед, люба, давай ще разок, тільки цього разу по-справжньому!»

Наступною категорією після «постійних візитерів» були «монархи і патріархи»: родовиті провінційні англійки, які вперше вибралися в світ, а з ними — безмозкі нащадки королівських британських родів під охороною поліцейських; араби-посміхайли у світлих костюмах, білосніжних сорочках і відполірованих черевиках; маловпливові британські політики і колишні дипломати, назавжди схиблені на власній гіпертрофованій значимості; малайзійські фінансові магнати зі своїми власними кухарями; іракські євреї, які володіли палацами у Греції і компаніями в Тайвані; німці з європузами, які все скаржились на своїх співвітчизників-«східняків»; селюки-юристи з Вайомінгу, які хтіли зробити якнайлучче для себе і своїх клієнтів; багатющі інвестори на пенсії — старі розвалюхи з Техасу з худими венозними ногами, у сорочках з папугами і в смішних капелюхах від сонця, які покинули свої гектари полів і двадцятимільйонні бунгало, щоб тут вдихати кисень з кишенькових інгаляторів; їхні жінки з такими точеними рисами обличчя, яких у них ніколи не було замолоду, з підтягнутими животами і стегнами й штучним блиском у їхніх очах, під якими не було мішків. Проте ніякі на світі пластичні операції не могли позбавити їх скупості рухів літніх людей, коли вони, якнайдужче стискаючи поруччя, спускалися у Кристалі в басейн з мілкішого, дитячого боку і боялися розсипатися, щоб не дай Боже стати такими, якими вони були перед тим, як ризикнули лягти під ніж лікаря Марті.

— Боже, Томасе, — прошепотіла Джед Джонатану, дивлячись, як блакитноволоса австрійська графиня, по-собачому і зовсім не дихаючи, пливе на безпечну глибину. — Скільки, ти думаєш, їй уже стукнуло років?

— Усе залежить від того, яку частину тіла розглядати, — відповів Джонатан. — Якщо в середньому, то мабуть десь сімнадцять. — Джед розсміялася своїм чудовим, щирим, неприборканим сміхом, і водночас ніби знову торкнулася його поглядом.

Після «монархів і патріархів» ішли ті, кого Берр і на дух не зносив, як і, мабуть, Роупер, тому що він називав їх «неминучим злом». Це були щокаті торгові банкіри з Лондона, одягнені у дусі моди вісімдесятих у смугасті блакитні сорочки з білими комірцями. Вони мали подвійні імена, подвійні підборіддя і носили двобортні костюми. Вони явно перегинали палку, намагаючись розмовляти з акцентом аристократів, а Ітонський коледж називали просто школою; їх супроводжували забіяки-бухгалтери — «підрахуї», як називав їх Роупер — які виглядали так, немов приїхали сюди, щоб вибивати з когось добровільне зізнання. У них з рота смерділо дешевою індійською їжею, а під пахвами завжди було мокро. Голоси їхні звучали, як офіційні попередження, що все, що ви скажете, буде сфабриковано і використано проти вас у суді.

А після цієї категорії йшли їхні небританські колеги: Мал-дер, опецькуватий нотаріус з Кюрасао, із променистою усмішкою і перевалькуватою ходою бувалого в бувальцях; Шрайбер зі Штутгарта, який постійно вибачався за свою напоказ хорошу англійську; Тіеррі з Мерселя, зі стиснутими губами і молоденьким секретарем, який виконував для нього не лише професійні обов’язки; продавці облігацій з Волл-стріт, які завжди приїжджали щонайменше четвірками, так нібито безпека дійсно полягала у кількості; і, врешті, Апостол, коротконогий старанний американець грецького походження у перуці, яка нагадувала чорну ведмежу лапу, і в золотих ланцюжках, на яких висіли золоті хрестики, й у супроводі своєї невеселої коханки з Венесуели, яка, перебираючи ногами у туфлях вартістю тисячу доларів, шкандибала позаду нього, коли вони з голодними поглядами рушили у напрямку їжі. Упіймавши на собі Апостолів погляд, Джонатан хутко відвернувся, але вже було надто пізно.

— Сер? Ми з вами, здається, знайомі? У мене дуже добра пам’ять на обличчя, — заявив Апостол, знімаючи свої затемнені окуляри і затримуючи всіх, хто йшов позаду нього. — Мене звуть Апостол. Я легіонер Господній, сер.

— Апо, ясне діло, що ти з ним перетинався! — спритно втрутився Роупер. — Ми всі його бачили раніше. Це Томас. Апо, пригадуєш Томаса? Працював нічним прислужником у Майстера. Тепер приїхав на захід шукати кращої долі. Він наш старий добрий друг. Ісааку, налий-но доктору ще трохи шампусику.

— Маю честь, сер. Прошу пробачити мою забудькуватість. Ви англієць? Сер, у мене багато англійських коренів. Моя бабуся була родичкою герцога Вестмінстерського, а мій дядечко зі сторони матері спроектував Альберт-Голл.

— О, це вражаюче, — чемно відповів Джонатан.

Вони потисли один одному руки. Долоня Апостола була холодна, як зміїна шкіра. їхні погляди зустрілися. Апостолів — неспокійний і дещо божевільний. Зрештою, цієї чудової зоряної ночі на острові Кристал, де шампанське лилося рікою, кожен був трохи безумцем.

— Сер, ви працюєте на містера Роупера? — не вгавав Апостол. — Ви долучилися до одного з його амбітних проектів? Містер Роупер — непересічно впливова людина.

— Я насолоджуюся гостинністю цього дому, — відповів Джонатан.

— Немає нічого кращого, сер. Може, ви друг майора Коркорана? Мені здається, кілька хвилин тому я бачив, як ви мило бесідували.

— Ми з Коркі старі друзі.

Проте коли гості пішли вглиб зали, Роупер тихенько відвів Апостола в бік і Джонатан краєм вуха почув обачно вимовлені слова «у Мама Лоу».

— Розумієш, Джед, — сказав чоловік на ім’я Вілфред з категорії «неминучих», коли вони відпочивали за білими столиками у світлі повні, — ми, компанія «Гарвіл Маверіч», пропонуємо Діккі ті ж самі послуги, що і шахраї, тільки у нашому випадку все шито-крито.

— О, Вілфреде, це все страшенно нудно. І як бідолашному Роуперові може подобатися така робота?

Вона знову ловить на собі Джонатанів погляд, і це неабияк збиває його з пантелику. Як так сталося? Хто подивився перший? Це вже не просто вдавання. Це не забавляння з ровесником. Вона цілеспрямовано на нього подивилася. А потім відвела погляд. А потім знову подивилася. Роупере, і де тебе носить, коли ти так потрібен?

Ночі в товаристві «неминучого зла» здаються безкінечними. Іноді розмова продовжується за грою в бридж чи нарди у Роуперовому кабінеті. Напої кожен наливає собі сам, лакеям наказано забиратися, біля дверей у кабінет стоїть охорона, обслуговуючий персонал знає, що краще триматися від цієї частини дому подалі. Дозволено заходити лише Коркорану, хоча тепер уже навіть його інколи не пускають.

— Коркі трохи потрапив у немилість, — по секрету сказала Джонатану Джед, але одразу ж прикусила язика і більше про це не сказала ні слова.

Бо Джед також залишалася вірною своїм. «Вона не з перебіжчиць», — попередив себе Джонатан.

— Люди самі до мене тягнуться, — пояснював Роупер.

Двоє чоловіків насолоджувалися своєю черговою прогулянкою. Цього разу був вечір. Перед цим вони азартно грали в теніс, але ніхто так і не переміг. Роуперові байдуже, який рахунок, якщо він не грає на гроші, а у Джонатана грошей узагалі не було. Можливо, тому їхня розмова протікала зовсім невимушено. Роупер тримався близько біля Джонатана, час від часу мимоволі торкаючись його плечем, як і тоді у готелі «Майстерс». Роуперові доторки були недбалі, як у спортсменів. Таббі і Ґас йшли слідом і трималися на відстані. Ґас був новим охоронцем, який зовсім недавно приєднався до їхніх могутніх лав. Роупер мав окрему вимову, щоб передражнити слова тих, хто до нього сам тягнеться:

— Місте-е-ере Роупе-е-ер, да-а-айте нам найсучасніших іграшок, — він люб’язно зробив паузу, щоб Джонатан міг досхочу насміятися з його перекривлянь. — Тож я їх питаю: «Найсу... яких, хлопці? Порівняно з чим?» На що вони мовчать. Деяким країнам можна дати гармату часів англо-бурської війни і вони одразу піднімуться на багато рівнів вище за своїх супротивників. — Роупер зробив нетерплячий жест рукою, який мав означати їхнє підняття, і Джонатан відчув його лікоть на своїх ребрах. — А от іншим країнам, де грошей кури не клюють і де всі схиблені на новітніх технологіях, можна продати лише все найкраще, бо вони мусять мати таке ж, як у сусіда. Навіть не таке ж, а краще, ніж у нього. Устократ краще. Вони хочуть таку розумну бомбу, яка б сама заходила в ліфт, їхала б на третій поверх, повертала б ліворуч, прокашлювалася і розносила в пух і прах господаря дому, але не пошкодила при цьому телевізора. — Той же лікоть легенько торкнувся верхньої частини Джонатанової руки. — Біда в тому, що вони ніяк не можуть збагнути однієї штуки: якщо хочеш гратися розумними іграшками, то треба мати і розумний резерв. Плюс людей, які вміли б усім цим користуватися. Який сенс купувати найновіший холодильник, а потім запроторити його у свою землянку, де навіть електрики нема, щоб його підключити? Хіба ні? Правильно я кажу?

— Так, звісно правильно, — погодився Джонатан.

Роупер засунув руки в кишені тенісних шортів і ліниво усміхнувся.

— У твоєму віці мені неабияк було до душі робити поставки партизанам. Ідеали були для мене важливішими за гроші... в ім’я людської свободи. Дякувати Богу, довго це не протривало. Бо з ними не встигнеш і оком кліпнути, як учорашні партизани вже стали нинішніми вгодованими лінивцями. Ну, хай їм щастить. Справжніми ворогами були уряди могутніх країн. Куди не поткнися, вони вже там побували, збули що завгодно кому завгодно, порушивши цим свої власні закони, перерізаючи один одному горлянки, підтримуючи не тих, кого потрібно, і компенсовуючи тим, хто від цього постраждав. Повний безлад. Нас, незалежних торговців, постійно заганяють у кут. Єдиний вихід — випередити їх і обіграти. Ми можемо розраховувати лише на власну чуйку і залізні яйця. Потрібно постійно лізти зі шкіри. Воно й не дивно, що деякі бізнесмени вирішують діяти самовільно. По-іншому просто не виходить. Деніел плавав сьогодні?

— Ми обігнули цілий острів Міс Мейбл і я жодного разу не торкнувся румпеля.

— Молодець. Плануєте найближчим часом спекти нам ще один морквяний кекс?

— Коли скажете.

Коли вони піднімалися сходинками, які вели до саду, спостерігач зблизька помітив, як Сенді Ленгборн зайшов у будиночок для гостей, і хвилю по тому туди ж зайшла і няня його дітей. Це була скромна маленька істота, якій на вигляд було років дев’ятнадцять, проте у цю мить вона більше скидалася на дівчину, яка от-от пограбує банк.

Бували дні, коли Роупер був у своїй резиденції, і дні, коли він їхав продавати ферми.

Роупер не повідомляв про свої від’їзди, проте варто було Джонатану підійти до головного входу, і він уже знав, чи на місці Роупер, чи ні. Чи Ісаак у своїх білих рукавичках бігає туди-сюди величезним вестибюлем, увінчаним куполом? Чи тиняються мармуровим передпокоєм Макданбі, пригладжуючи свої ідеальні зачіски і поправляючи застібки і краватки? Саме так і є. А біля високих бронзових дверей сидить охоронець на своєму шкіряному кріслі з високою спинкою? Так. Прямуючи до задньої частини дому і проходячи повз відкриті вікна, Джонатан почув його голос, який диктував секретарці:

— Кейті, чорт забирай, ні! Перекресли той останній абзац і скажи йому, що ми домовилися. Джекі, напиши лист Педро. «Любий Педро, ми розмовляли з вами кілька тижнів тому» тра-ля-ля, а потім мило йому відмов. Мовляв замало, запізно та ще й забагато бджіл на цей мед злетілося, якось так, гаразд? Ага, Кейт, додай-но ось що.

Але, забувши додати оте «ось що», Роупер перервався, щоб зателефонувати шкіперу «Сталевого паші» у Форт-Лодейдейр і поговорити про перефарбування корпусу. Чи конюху Клоду, щоб обговорити рахунки за фураж[84]. Чи човновому майстрові Талботу, щоб поскаржитися на достобіса хріновий пірс у Карнейшн-Бей. Або ж своєму антиквару у Лондон, щоб порадитися щодо купівлі парочки цих геть не кепських китайських собачок, які вже наступного тижня мали б брати участь в аукціоні «Бонгамс» і які чудово дивилися б у ближчих до моря кутах оранжереї, якщо, звичайно, вони не надто позеленіли.

— О, Томасе, чудової Як справи? Голова не болить, нічого не турбує? О, добре. — Джед сидить у буфетній за неймовірно гарним столом у класичному стилі і обговорює меню з економкою міс Сью і кухаркою Есмеральдою. При цьому вона поводилася так, немов позувала для журналу «Дім і сад». Щойно вона помітила Томаса, як одразу ж залучила його до обговорення: — Томасе, а що ви думаєте? Тільки чесно. Послухайте. Лангусти, салат, ягня — чи салат, лангусти, ягня?.. О, чудово, ми так і думали, правда, Есмеральдо?.. О, Томасе, а можна ще розпитати, як ви ставитесь до такого поєднання, як фуагра і вино «Сотерн»? Шеф цю комбінацію обожноє, а я терпіти не можу, а от Есмеральда каже, і це дуже раціональна думка, чому б їм і далі не попивати шампанське?.. О, Томасе, — вона стишила голос, щоб, як їй здавалося, не чули слуги, — Керо Ленгборн дуже засмучена. Сенді знову поводиться, як повна свиня. Я тут подумала, може, плавання на човні допоможе їй розвіятися, якщо ви справді почуваєтесь в силах. Якщо вона розійдеться, не звертайте уваги, просто вдавайте, що не чуєте, гаразд? Ага, Томасе, і ще одне: раз ви вже туди йдете, запитайте, будьте такі ласкаві, Ісаака, куди, чорт забирай, він подів розкладні столики. О, Томасе, мало не забула, Деніел твердо намірився зробити міс Моллой сюрприз і влаштувати для неї вечірку з нагоди її дня народження. Уявляєте? Це буде сімнадцятого... Якщо підкинете хоч якісь ідеї, я любитиму вас до кінця своїх днів...

А коли Роупера не було на острові, про меню забували, робітники співали і сміялися — як і Джонатан глибоко в душі — а звідусіль долинали веселі розмови. Деркотіння стрічкової пилки зливалося з ревом бульдозерів, а підвивання свердел зі стукотом молотків будівельників, бо ж усі намагалися завершити роботу до повернення шефа.

А Джед, задумливо гуляючи італійським садом з Керо-лайн Ленгборн, трималася на безпечній відстані і не обіцяла Джонатану любові навіть на одну ніч, не те що до кінця своїх днів.

Бо у гніздечку Ленгборнів піднімав голову жахливий монстр.

«Ібіс», новесенький прогулянковий човен, яким могли досхочу користуватися гості Кристалу, штилював. Керолайн Ленгборн сиділа на носі судна, вп’явшись у берег таким поглядом, ніби не збиралася туди повертатися. Джонатан, не переймаючись румпелем, відпочивав на кормі з заплющеними очима.

— Ну, ми можемо гребти або можемо свистіти, — ліниво сказав він їй. — Або ж можемо поплавати. Я пропоную посвистіти.

— Дуже неприємне відчуття прокинутися одного ранку і усвідомити, — сказала вона — леді Ленгборн, як і леді Тетчер, наголошувала на найнесподіваніших словах — що той, з ким ти жила і спала, на кого змарнувала не лише свої найкращі роки, а й свої власні гроші, має тебе в дупі. Більше того, під маскою шахрая і лицеміра ховається невиправний злочинець. Якби я комусь розповіла все, що знаю, а я лише дещо сказала Джед, бо вона ще така молода, ну, вони б не повірили і половині моїх слів. Навіть десятій частині. Просто не могли б повірити, якщо вони чесні люди.

Керолайн Ленгборн не переставала скаржитися, а Джонатан так і лежав з заплющеними очима, проте відкритими до кожного звуку вухами. «Інколи, — говорив Берр, — щойно ти подумаєш, що Бог від тебе відвернувся, Він раптом дасть тобі такий подарунок небес, що не зможеш повірити власному щастю».

Повернувшись у будиночок Вуді, Джонатан заснув сторожким сном і прокинувся щойно біля порогу почулися кроки. Обв’язавшись саронгом, він тихенько прокрався вниз, готовий вбивати, якщо доведеться. Ленгборн і нянька заглядали через вікно.

— Ти не проти, якщо ми орендуємо в тебе ліжко на одну ніч? — спитав, розтягуючи слова, Ленгборн. — У палаці зараз все трохи догори дриґом. У Керо зовсім дах поїхав і тепер Джед налетіла на шефа.

Джонатан геть неміцно спав на дивані, а тим часом Ленгборн і його коханка шумно вовтузилися нагорі.

Джонатан і Деніел лежали долілиць один біля одного на березі струмка, який протікав високо на горі Міс Мейбл. Джонатан учив Деніела ловити форель голими руками.

— Чому Роупер гаркається з Джед? — пошепки запитав Деніел, так ніби не хотів наполохати форель.

— Дивись уверх по течії, — прошепотів йому у відповідь Джонатан.

— Він сказав, що вона має перестати слухати всіляку маячню зганьбленої жінки, — сказав Деніел. — А що це таке — зганьблена жінка?

— Ми збираємося зловити цю рибу чи ні?

— Всі і так знають, що через ліжко Сенді пройшла кожна дівка в окрузі, для чого збивати таку бучу? — спитав Деніел, надзвичайно точно імітуючи Роуперів голос.

Порятунок прийшов у вигляді товстої блакитної форелі, яка ліниво пливла попри берег. Джонатан і Деніел одразу ж спустилися на землю, тримаючись за трофей, немов герої. Проте над Кристалсайдом висіла напружена тиша: надто багато таємниць, надто багато тривоги. Роупер і Ленгборн полетіли до Нассау, прихопивши з собою няньку.

— Томасе, цього не може бути! — аж надто радісно запротестувала Джед, видавивши з себе голосні вигуки захоплення Деніелевим уловом. Її обличчя виказувало неабияку напругу, брови неприродно насупилися. До цього часу Джонатану здавалося, що вона не здатна серйозно засмучуватися.

— Голими руками? Але як? Деніел не може всидіти на місці, навіть щоб його підстригли, правда, сонечко? Плюс, він просто терпіти не може плазунів-гидкунів. Денс, це просто супер. Браво! Неймовірно.

Але її позірний хороший настрій не задовольнив Деніе-ла. Він сумно поклав форель на тарілку.

— Форелі ніякі не плазуни, — сказав він. — Де Роупер?

— Продає ферми, золотко. Він же тобі казав.

— Мені вже остогидло, що він постійно продає ферми. Чому б йому їх не почати купувати? Що він робитиме, коли жодної не залишиться? — Деніел відкрив свою книгу про чудовиськ. — Мені більше подобається, коли ми тут з Томасом і без нього. Так якось нормальніше.

— Денс, це дуже по-зрадницьки з твого боку, — сказала Джед і, щосили намагаючись уникнути Джонатанового погляду, поквапилася ще трохи повтішати Керолайн.

— Джедс! Вечірка! Томасе! Давайте трохи розворушимо цю бісову діру!

Роупер повернувся на світанку. Шеф завжди прилітав з першими променями сонця. Цілий день робота на кухні кипіла, літаки прилітали, а будиночок для гостей заповнювався нудними Макденбі, «постійними візитерами» і «неминучим злом». Підсвічений басейн і посипаний гравієм майданчик перед домом були надзвичайно чисті і чепурні. На подвір’ї запалили факели, а з гучномовців, які стояли на ґанку, залунали ностальгійні мелодії зі знаменитої Роупе-рової колекції платівок на сімдесят вісім обертів на хвилину. Напівоголені дівчата у легеньких сукнях, Коркоран у своїй панамці та Ленгборн у білому піджаку і джинсах стояли групками по вісім осіб й мінялися партнерами, манірно розтягували слова і часом щось вигукували. Гриль потріскував, шампанське лилося рікою, метушилася привітна обслуга — Кристал знову став місцем радості і свята. Навіть Керолайн доєдналася до загальних веселощів. Здавалося, лише Джед не могла розпрощатися зі своїм сумом.

— Подивіться на це з іншого боку, — сказав Роупер, який ніколи не бував п’яним, але випивав саме достатньо, щоб бездоганно грати роль гостинного господаря, звертаючись до літньої, але доглянутої і активної англійської спадкоємиці, яка програла все до останньої копійки у Лас-Вегасі, але, дякувати Богу, її будинок був у руках піклувальника, та ще й її виручив добрий Діккі. — Якщо цей світ — ніщо інше як купа гімна, і ти будуєш собі у ньому маленький Рай і поселяєш туди дівчинку на кшталт цієї, — Роупер обійняв Джед за плечі, — то, як на мене, ти робиш цьому місцю велику послугу.

— О, Діккі, любий, ти всім нам зробив послугу. Ти так прикрасив наші життя. Правда, Джед, дорогенька? Твій чоловік просто диво, а тобі, дівчинко, неабияк пощастило, не смій про це забувати.

— Денс! Ходи сюди!

Роуперів голос мав владу стишувати все довкола. Навіть американці — продавці облігацій перестали розмовляти. Деніел слухняно почимчикував до батька. Роупер відпустив Джед і поклав долоні синові на плечі, немов пропонуючи аудиторії роздивитися його. Він говорив у пориві. Він говорив до усіх, але, як одразу здогадався Джонатан, насправді звертався до Джед. Вочевидь, він усе ніяк не міг забути про якусь суперечку між ними, яка не могла вирішитися без підтримки співчутливої аудиторії.

— Якесь забуте Богом африканське плем’я помирає з голоду? — звернувся Роупер до усміхнених облич. — Неврожай, річки пересохли, немає ліків? А по всій Європі і Америці — гори зерна? Цілі молочні озера, якими ми не користуємося і які всім до лампочки? То хто тоді вбивці? Точно не ті, хто виробляє зброю! А ті, хто не діляться з ближнім! — Оплески. А потім ще гучніші оплески, коли публіка зрозуміла, що це для нього важливо. — Добрякам розривається серце від цієї картини? У брошурках — суцільне ниття про те, який же цей світ байдужий? Ну і ну, ото ми з вами попали. Бо якщо плем’я не може себе захистити, то чим швидше воно вимре, тим краще. — Він подружньому струснув Деніела. — От гляньте на цього хло-паку. Чудова людина. А знаєте чому? Денс, стій спокійно. Він нащадок цілих поколінь переможців. Сотнями років ішов природній відбір: сильніші діти виживали, слабші помирали. Сім’ї, в яких було по дванадцять дітей? Ті, хто вижив, плодилися з собі подібними, і народився він. Спитайте євреїв, правда, Кітті? Кітті згідна. Переможці, от хто ми. Найкращі з кращих, і так щоразу. — Він розвернув Деніела і вказав йому на будинок. — Час спати, малий. Томас зараз прийде і почитає тобі.

На якусь хвилю Джед стала така ж піднесена, як і всі навколо. Вона не аплодувала, але по тому, як вона усміхнулася і як стиснула Роуперову руку, стало зрозуміло, що його нищівна промова, нехай лише на якусь хвилю, але полегшила її почуття вини, чи розвіяла сумніви, чи зарадила розгубленості, чи що там тепер не давало їй як зазвичай насолоджуватися життям в ідеальному світі.

Проте через кілька хвилин вона тихенько прослизнула нагору. І більше не спускалася.

Коркоран і Джонатан сиділи у садку будиночка Вуді і попивали холодне пиво. На острів Міс Мейбл опускалися червонясті сутінки. Готуючись піти назавжди, день наостанок прикрасив хмари багрянцем.

— Хлопця звали Семмі, — мрійливо сказав Коркоран. — Так, його звали Семмі.

— Ну і?

— Працював на яхті, яка в нас була до «Паші», на «Паулі».

Джонатан уже подумав, чи бува не доведеться вислуховувати Коркоранову сповідь про втрачене кохання.

— Семмі був з Кентакі. Моряк. Днями і ночами мотався туди-сюди щоглою, нібито щойно зійшов зі сторінок «Острова скарбів». «Нащо він це робить? — думав я. — Хизується? Хоче вразити дівчат? Чи хлопців? А може, мене? Дивак якийсь». Шеф тоді дуже захоплювався сировиною. Цинк, какао, гумові вироби, чай, уран, ще бозна-що. Бувало, не спав цілими ночами, то продаючи, то купуючи, то перепродуючи, то обіцяючи, то погрожуючи. Все без зайвого шуму, звичайно, ризикувати ніхто не хотів. А тут цей противню-чий Семмі безперестанку шастає щоглою. А потім я допет-рав. От так от, подумав я. Саммівель, синку, тепер усе стає на свої місця. Ти робиш те, що і я робив би. Ти шпигуєш. Потім, дочекавшись, коли ми пришвартуємося на ніч, як і завжди, і відправивши екіпаж на берег, як і зазвичай бувало, я дістав драбину і поліз на щоглу сам. Мало що там не вмер, але відразу знайшов те, що шукав, у кутку біля антени. Знизу ж його не було видно. Жучок. Семмі прослуховував усі шефові переговори, сидів у нього на хвості під час усіх операцій на ринку. У нього і в його партнерів. Вони саме об’єднували свої капітали. На той момент, як ми його схопили, вони вже перетворили сімсот доларів на двадцять тисяч.

— І що ви з ним зробили?

Коркоран похитав головою, нібито йому навіть було трохи сумно.

— Дорогенький, моя проблема у тому, — сказав він так, ніби Джонатан міг йому допомогти, — що кожного разу, як я дивлюся у твої кругленькі очка, усі мої передчуття й інтуїції хором кричать, що ось він, новий Семмі, лазить туди-сюди щоглою.

Була дев’ята година ранку наступного дня. Фріскі приїхав своєю «Тойотою» з Таунсайду, зупинився під Джонатано-вими вікнами і несамовито сигналив для більшого ефекту.

— Кидай валятись, бігом збиратись! Томмі, друже, ставай в стрій! Шеф хоче з тобою переговорити тет-а-тет. Тільки не тягни сірка за хвоста, давай хутко!

Паваротті щосили виводив свої тужливі ноти. Роупер стояв перед каміном і крізь окуляри-напівлінзи читав якийсь юридичний документ. Ленгборн розкинувся на дивані, поклавши одну руку на коліно. Бронзові двері зачинилися. Музика стихла.

— Маю для тебе подарунок, — сказав Роупер, продовжуючи читати.

На світло-коричневому столі, схожому на черепашачий панцир, лежав коричневий конверт, адресований містеру Дереку С. Томасу. Відчувши його вагу, Джонатану згадалась Івонн та її бліде обличчя у «Понтіаку» на узбіччі траси.

— Ось, тобі знадобиться, — сказав Роупер, перериваючись, щоб простягнути Джонатану срібний канцелярський ніж. — Дивись не перестарайся. Достобіса вже дорога ця штукенція.

Однак Роупер не повернувся до читання, а взявся спостерігати за Джонатаном поверх своїх окулярів. Ленгборн також втупився у нього. Під їхнім подвійним поглядом Джонатан розрізав конверт і дістав новозеландський паспорт зі своєю фотографією всередині на ім’я Дерека Стіве-на Томаса, керівника компанії, уродженця міста Марлборо, Південний острів, термін придатності — три роки.

Вигляд паспорта і можливість потримати його в руках на якусь мить неабияк зачепили Джонатана. Його очі затуманилися, у горлі відчув комок. Роупер захищає мене. Роупер мій друг.

— Сказав їм поставити туди візу-другу, — гордо мовив Роупер, — щоб він не виглядав таким новеньким. — Він відкинув убік документ, який читав. — Як на мене, ніколи не варто довіряти надто новому паспорту. Краще, коли він старий. Те саме стосується таксистів з країн третього світу. Мусить же бути якась причина, чому вони ще досі живі.

— Дякую, — сказав Джонатан. — Справді, щиро дякую. Він чудовий.

— Тепер твоє ім’я в системі, — сказав Роупер, цілком задоволений власною щедрістю. — Візи справжні. Як і паспорт. Не випробовуй долю. Коли захочеш поновити, звернися в одне з їхніх консульств закордоном.

Ленгборн своєю манірною манерою розмови зумисно контрастував з Роуперовим вдоволенням.

— Давай уже підписуй той сраний паспорт, — сказав він. — Але спершу потренуйся.

Під пильним наглядом їх обох Джонатан виводив на аркуші паперу «Дерек С. Томас, Дерек С. Томас», аж поки вони не схвалили один з варіантів. Він підписав паспорт, Ленгборн узяв його в руки, закрив і віддав назад Роуперу.

— Щось не так? — запитав Ленгборн.

— Я думав, він мій. Назовсім, — сказав Джонатан.

— З чого ти це взяв? — спитав Ленгборн.

Роуперів тон був більш співчутливим.

— Для тебе є робота, пам’ятаєш? Виконаєш роботу і йди на всі чотири вітри.

— Яка така робота? Ви мені ніколи нічого подібного не казали.

Ленгборн відкрив саквояж.

— Нам потрібен свідок, — сказав він Роуперу. — Хтось, хто не вміє читати.

Роупер підняв слухавку і набрав комбінацію з кількох цифр.

— Міс Моллой? Це шеф. Спустіться у кабінет на хвильку, якщо ваша ласка.

— Що я підписую? — спитав Джонатан.

— Пайне, трясця твоїй матері, — здушено прошепотів Ленгборн. — Мушу визнати, як на вбивцю в бігах ти дуже, курва, перебірливий.

— Ми передаємо тобі у власність компанію, — сказав Роупер. — Іноді це означатиме відрядження, іноді хвилювання, але ти постійно триматимеш язика за зубами. Вкінці — повна несподіванка. Усі борги повністю оплачені, ще й з прибутком.

Бронзові двері відчинилися. Сорокалітня міс Моллой була висока, припудрена. З собою у неї була пластикова ручка під мармур, яка звисала на мідному ланцюжку на її шиї.

Першим документом виявилася відмова, у якій Джонатан відрікався від прав на доходи, прибутки, бариш і активи зареєстрованої у Кюрасао компанії під назвою «Трейд-пезс Лімітед». Джонатан підписав її.

Другим документом був контракт найму з тією ж компанією, згідно з яким Джонатан як виконавчий директор брав під свою відповідальність усі накладні витрати, борги, зобов’язання і всіх підопічних фірми. Він підписав і його.

На третьому документі стояв підпис майора Ленса Мон-теґью Коркорана, Джонатанового попередника з минулого. Були абзаци, біля яких Джонатану потрібно було написати свої ініціали, і місце для підпису.

— Так, люба? — сказав Роупер.

У кімнату зайшла Джед. Вочевидь, вона якось змогла заговорити зуби охоронцю Ґасу.

— У мене на дроті Дель Орос, — сказала вона. — Запрошують приїхати до них в Абако на вечерю, там же переночувати і зіграти у маджонґ. Я намагалася до тебе додзвонитися, але у відповідь лише чула, що ти тимчасово не приймаєш дзвінків.

— Кохана, але ж ти знаєш, що не приймаю.

Джед обвела холодним поглядом усіх присутніх і зупинилась на міс Моллой.

— Антея, — сказала вона, — що вони від тебе хочуть? Сподіваюсь, не підбивають тебе вийти заміж за Томаса?

Міс Моллой зашарілася. Роупер невпевнено посміхнувся. Джонатан ще ніколи не бачив його розгубленим.

— Джедс, Томас приєднується до сім’ї, я ж тобі казав. Ми виділяємо йому невеличкий шматочок капіталу. Даємо йому можливість перепочити. Ми ж перед ним у боргу. За Деніела і все таке. Ми про це говорили, пригадуєш? Що в біса відбувається, Джедс. Це просто бізнес.

— О, супер. Вітаю, Томасе. — Вона нарешті глянула на нього. Її усмішка була відчужена, але без відтінку колишньої награності. — Але будьте дуже обережні і не робіть нічого такого, чого не хочете робити, гаразд? Роупер надзвичайно переконливий. Любий, можна я скажу їм «так»? Марія по вуха у тебе закохана, якщо ми відмовимося, це розіб’є її серце, я впевнена.

— Ще щось відбувається? — запитав Берр після того, як майже безмовно вислухав звіт Джонатана про ці події.

Джонатан удав, що пригадує.

— У гніздечку Ленгборнів знову якісь подружні чвари, але так виглядає, що для них це норма.

— Та й у нас тут цим нікого не здивуєш, — відповів Берр. Здавалося, він усе ще чогось чекав.

— А, Деніел на Різдво повертається до Англії, — сказав Джонатан.

— Ще щось?

— Наразі ні.

Обидва чоловіки почувалися ні в сих ні в тих. Кожен чекав, щоб співрозмовник заговорив першим.

— Ну, тоді не дій згарячу і поводься природно, — вимушено сказав Берр. — І більше ніяких божевільних балачок про проникнення у його святая святих, добре?

— Добре.

Настала ще одна пауза і вони поклали слухавки.

«У мене своє життя, — обдумавши, вирішив Джонатан, коли біг пагорбом донизу. — Я не маріонетка. І не бозна-чий слуга».