Нічний адміністратор

19

Був вечір того ж дня і Джонатан усе ще був живий, небо усе ще було на місці, і горили-охоронці не понаскакували на нього з дерев, коли він вертався тунелем до будиночка Вуді. У тому ж ритмі цокали і схлипували цикади, сонце заховалося за горою Міс Мейбл, запали сутінки. Він пограв у теніс з Деніелем і дітьми Ленгборна, поплавав з ними і походив під вітрилами, він вислухав думку Ісаака про «Тоттенгем Готспур», а Есмеральди — про злих духів, і Керолайн Ленг-борн — про мужчин, шлюб і її чоловіка:

— Томасе, тут справа не так у невірності, як у брехні. Не знаю, чому розповідаю вам це, може, тому, що ви щирий. Мені байдуже, що він там говорить про вас, ми всі не без гріха, але я можу розпізнати щирість у людях. Якби тільки він мені сказав: «У мене роман з Аннабель», — чи з ким там у нього зараз роман, — «більше того, я планую продовжувати цей роман», — ну, я б сказала: «Гаразд. Якщо ми граємо за такими правилами, то й грець з ним. Лишень не очікуй, що я буду тобі вірною, а ти тим часом мене зраджуватимеш». Томасе, з цим я можу змиритися. Така вже жіноча доля. Мене просто бісить, що я дала йому доступ до всіх своїх грошей і фактично утримувала його роками, ще й дозволила таткові заплатити за навчання дітей, щоб потім виявилося, що весь цей час він розтринькував мої гроші на першу ліпшу хвойду, залишаючи нас, ну, нехай не без копійки за душею, але й сказати, що грошей у нас кури не клюють, я не можу.

До кінця дня Джонатан ще двічі помітив Джед: уперше — у літньому будиночку, вона була одягнена в жовтий східний халат і писала комусь листа, а вдруге, коли вони з Деніелем прогулювалися узбережжям, і вона припиняла поли спідниці аж до талії і тримала їх тією ж рукою, що і Деніела. І коли Джонатан виходив з будинку, навмисно проходячи під балконом її спальні, то почув, як вона розмовляла з Роупером по телефону:

— Ні, коханий, він зовсім не вдарився, він просто розвередувався. Але це швидко минуло і він намалював мені чудову картину Сари, яка прогулюється дахом стайні, ти будеш просто в захваті...

І він подумав: «А зараз скажи йому: Це були хороші новини, любий. А тепер вгадай, хто нишпорив у нашій спальні, коли я піднялася нагору...»

Час зупинився лише коли Джонатан дістався будиночка Вуді. Заходив усередину він дуже обачно, прикинувши, що у разі якщо охорону попередили, то найімовірніший план дій — це випередити Джонатана і чекати на нього у будиночку. Отож він зайшов з чорного входу і спершу пішов на розвідку й обдивився обидва поверхи, і лише після цього дозволив собі витягнути з фотоапарата малесеньку сталеву касету з плівкою і гострим ножем, який він приніс з кухні, вирізати для неї сховок серед сторінок книжки «Тесе з роду д’Ербервілів».

Опісля події змінювали одна одну дуже стрімко.

Він прийняв ванну і подумав: приблизно зараз ти приймаєш душ, але цього разу нікому буде подати тобі рушник.

Він приготував собі курячий суп з залишків, які йому віддала Есмеральда, і подумав: приблизно зараз ти і Керо-лайн сидите на ґанку і їсте морського окуня під лимонним соусом, який приготувала Есмеральда, і ти слухаєш черговий розділ з життя Керолайн, а її діти тим часом наминають чіпси з морозивом, запивають це «Кока-колою» і дивляться «Молодого Франкенштейна» в Деніелевій кімнаті для ігор, поки він сам лежить і читає у спальні, закривши двері і ненавидячи весь їхній виводок.

Потім Джонатан ліг у ліжко, бо це здалося йому хорошим місцем, щоб про неї подумати. Він пролежав до дванадцятої тридцять і саме у цю годину пильний спостерігач голий-голісінький безшумно сковзнув на підлогу і схопив металеву кочергу, яку він тримав під ліжком, а все тому, що йому почулася чиясь скрадлива хода біля дверей. «Вони прийшли по мене, — подумав він. — Вона все вибовкала Роуперу і вони збираються повторити зі мною сценарій Вуді».

Проте інший внутрішній голос говорив йому щось зовсім протилежне, і саме до цього голосу він прислухався, відколи Джед застала його у своїй спальні. Отож перш ніж вона постукала в двері, він встиг відкласти кочергу вбік і зав’язати на талії саронг.

Вона також одягнулася відповідно до своєї ролі: прийшла в довгій темній спідниці і темній накидці, і він би не здивувався, якби вона ще й напнула на голову капюшон, але той красиво звисав ззаду. Вона тримала ліхтарик і поки він зачиняв двері на ланцюжок, вона поклала його на землю і ще більше закуталася у свою накидку. Вона так і стояла обличчям до нього, театрально схрестивши руки біля горла.

— Тобі не варто було приходити, — сказав він, похапцем зашторюючи вікна. — Хто тебе бачив? Керолайн? Деніел? Працівники нічної зміни?

— Ніхто.

— Не може бути. А хлопці з охорони?

— Я йшла навшпиньках. Мене ніхто не чув.

Він недовірливо подивився на неї. Не тому, що не вірив її словам, а через таку її вкрай нерозсудливу поведінку.

— Вип’єш чогось? — сказав він тоном, який означав: раз ти вже тут.

— Кави. Чашку кави, будь ласка. Без нічого.

«Чашку кави, будь ласка. По-єгипетськи», — згадав він.

— Вони дивилися телевізор, — сказала вона. — Хлопці у сторожці. Я бачила їх через вікно.

— Звичайно.

Він поставив чайник і запалив соснові дрова в каміні, й протягом деякого часу вона тремтіла і насуплено дивилась на шиплячі поліна. А потім роззирнулася в кімнаті, вивчаючи і житло, і його самого, й розглядаючи книжки, які йому вдалося знайти, і помічаючи оцю чепурність у всьому — у квітах, в акварелі бухти Карнейшн-Бей, яка стояла на полиці над каміном поруч з Деніелевим малюнком птеродактиля.

— Денс намалював для мене Capy, — сказала вона. — Щоб загладити свою провину.

— Я знаю. Я проходив попри твою кімнату, коли ти розмовляла з Роупером. Що ще ти йому сказала?

— Більше нічого.

— Ти впевнена?

Вона пирхнула:

— А що я мала йому сказати? Томас думає, що я пустоголова дешева хвойдочка?

— Я такого не казав.

— Ти сказав ще гірше. Ти сказав, що я збилась на манівці, а він узагалі вбивця.

Він подав їй чашку кави. Чорної. Без цукру. Вона трішки надпила, тримаючи чашку обома руками.

— Як я взагалі примудрилася в це вляпатися? — запитала вона. — Я не про тебе. Про нього. Про це місце. Про Кристал і всю цю срану фігню.

— Коркі сказав, він купив тебе на кінному аукціоні.

— Я жила на правах коханки в Парижі.

— Що ти робила в Парижі?

— Та, трахалася з цими двома чоловіками. У мене так завжди буває: я трахаю не тих, кого треба, а всі толкові залишаються поза грою. — Вона ще раз відсьорбнула кави. — Вони мали хату на вулиці Ріволі. Вони добряче зашугали мене. Наркота, хлопці, випивка, дівчата, я, повний набір. Одного ранку я прокинулася, а навколо мене купа тіл. Усі відключилися. — Вона кивнула сама собі, ніби казала: так, саме це і була точка неповернення. — Окей, Джемаймо, сказала я собі, хрін з ними, з тими двомастами фунтами, кидай все і давай дьору. Я навіть не спакувала свої речі. Просто переступила через тіла і пішла на аукціон чистокровних коней у Мезон-Лаффіт, про який я прочитала у «The Trib». Я хотіла подивитися на коней. Я все ще була добряче під кайфом і в голові у мене крутилася лише одна думка: коні. Це єдине, чим ми займалися, поки батькові не довелося все розпродати. Каталися верхи і молилися. Ми шропширські католики, — понуро пояснила вона, немов зізнавалася у сімейному проклятті. — Я, мабуть, усміхалася. Бо цей привабливий чоловік середнього віку підійшов до мене і сказав: «Якого коня ти б хотіла?» І я відповіла: «Отого великого, у вікні». Мені було... легко. Вільно. Ніби я була в фільмі. Ти знаєш це відчуття. Для мене це був лише жарт. Але він її купив. Capy. Торги пройшли дуже швидко і я в них не вслухалася. З ним був якийсь пакистанець, який нібито теж брав участь у торгах. А потім він просто повернувся до мене і сказав: «Вона твоя. Куди її відправити?» Я перелякалася до смерті, але вирішила дограти цю виставу до кінця. Він повів мене у магазин на Єлисейських полях і, окрім нас, там більше нікого не було. Він заздалегідь наказав розігнати всю потолоч до нашого приходу. Ми були єдиними клієнтами. Він накупував мені шмоток на десять тисяч фунтів і зводив у оперу. А потім запросив на вечерю і розповів про острів під назвою Кристал. Далі він повіз мене у готель і трахнув. Я й подумала: вбила одним пострілом усіх зайців. Томасе, він же не погана людина. Він просто робить погані вчинки. Як водій Арчі.

— Хто такий водій Арчі?

На деякий час вона про нього забула і натомість втупилася поглядом у вогонь і сьорбала каву. Вона вже більше не тремтіла. Лише одного разу вона здригнулася, але це її турбували спогади, а не холод.

— Боже, — прошепотіла вона. — Томасе, що мені робити ?

— Хто такий Арчі? — повторив він.

— Він з нашого села. Водій «швидкої допомоги» від місцевої лікарні. Усі обожнювали Арчі. Він приїжджав на всі верхогони і надавав першу допомогу всім, кому було потрібно. Зішкрібав тіла з дитячого манежу і все таке. Милий був чоловік. Але одного разу «швидка допомога» оголосила страйк і Арчі пікетував лікарняні ворота й не пускав хворих, тому що, як він сказав, усі решта водіїв були зрадниками спільних інтересів. І місіс Лаксом, яка прибирала в настоятеля, померла, бо він її не пустив. — Вона знову здригнулася. — Ти завжди запалюєш вогонь у каміні? Якось по-дурному — вогонь у тропічному кліматі.

— У вас на Кристалі теж багато де горить вогонь.

— Ти йому дуже подобаєшся. Ти це знаєш?

— Так.

— Ти йому як син чи щось таке. Я безперестанку просила його тебе позбутися. Відчувала, що ти наближаєшся, і не могла тебе зупинити. Ти вмієш так моторошно підкрадатися. Але він цього ніби й не помічає. Чи не хоче помічати. Мабуть, це через Дена. Ти його врятував. Все одно, це ж не може тривати вічно, правда? — Вона трохи надпила. — Ну, думаєш, чорт з ним. Якщо він не бачить, що відбувається у нього під носом, то це його проблеми. Коркі його попередив. І Сенді також. Він їх не слухає.

— Чому ти нишпорила у його документах?

— Керо наговорила мені всілякої всячини про нього. Жахливі речі. Це було нечесно. Дещо я вже знала. Я намагалася не вникати, але від цього не втекти. Хтось щось бовкне на вечірці. Щось почує Ден. А ще ці противнючі хвалькуваті банкіри. Не мені судити людей. Не мені. Я завжди думаю, що це я наламала дров, а не хтось інший. Біда в тому, що ми достобіса чесні. Особливо мій батько. Він радше голодуватиме, ніж обдурить податкову. Завжди оплачував рахунки у той же день. Саме тому і розорився. Інші, звичайно, йому не платили, але він цього не помічав. — Вона зиркнула на нього. А потім пильно подивилася. — Господи, — знову прошепотіла вона.

— Ти щось знайшла?

Вона захитала головою.

— Я не могла. Я навіть не знала, що шукати. От і вирішила, чорт з ним, і спитала його прямо.

— Ти що зробила?

— Я поставила питання руба. Якось після вечері. Я сказала: «Це правда, що ти аферист? Скажи мені. Я маю право знати».

Джонатан глибоко вдихнув.

— Ну, принаймні ти прямо запитала, — сказав він, обачно усміхнувшись. — Як Роупер це сприйняв? Покаявся у всіх гріхах, присягнувся більше ніколи не робити нічого поганого, і звинуватив у всьому своє важке дитинство?

— Він скам’янів.

— І сказав?

— Сказав, що це не моє собаче діло.

Відгомін розповіді Софі на цвинтарі в Каїрі про її розмову з Фредді Гамідом не давав Джонатану зосередитися.

— А ти сказала, що це твоє діло? — припустив він.

— Він сказав, що я все одно не зрозумію, навіть якщо він усе мені розповість. І що мені варто заткнутися і не патякати про те, чого я не розумію. А потім він сказав, що це не злочин, а політика. Я спитала: що не злочин? Що політика? Розкажи мені про все найгірше, сказала я. Розкажи мені головну суть, щоб я знала, у що замішана.

— І що на це сказав Роупер? — спитав Джонатан.

— Сказав, що нема ніякої суті. Це лише такі люди, як мій батько, думають, що існує якась суть, і тому такі, як мій батько, — невдахи. Сказав, що любить мене, і що цього достатньо. Тоді я розлютилась і сказала, що, може, для Єви Браун цього і було достатньо, але не для мене. Я думала, він мене вдарить. Але він лише взяв мої слова до уваги. Його нічим не здивуєш, ти знав? Усе — лише факти. Фактом більше, фактом менше. Врешті-решт все одно чиниш так, як найлогічніше вчинити у тій чи іншій ситуації.

«Саме так він і зробив з Софі», — подумав Джонатан.

— А ти? — спитав він.

— А що я? — їй захотілося бренді. Оскільки бренді у нього не було, то він налив їй віскі. — Все брехня, — сказала вона.

— Що брехня?

— Моє життя. Мені кажуть, хто я така, я вірю на слово й граю цю роль. Ось, що я роблю. Я завжди вірю людям. Не можу нічого з собою зробити. Раптом невідомо звідки з’являєшся ти і кажеш, що я збилася на манівці. Але він говорить мені щось зовсім інше. Він каже, що я його совість. Що все це заради нас з Деніелем. Одного вечора, у присутності Коркі, він так і сказав, — вона ковтнула віскі. — Керо каже, що він продає наркоту. Ти знав? Величезні поставки в обмін на зброю і ще бозна-що. Ідеться не про балансування на грані дозволеного чи про махлювання. І не про звичайну дозу, щоб вечірка минула веселіше. Керо каже, що ідеться про повномасштаб-ний організований мегазлочин. А ще вона каже, що я коханка гангстера — це ще одна версія мене, яку я намагаюся переварити. Повір, у теперішні часи бути мною — справжнє свято.

Вона знову глянула на нього, прямо і не моргаючи.

— Я по вуха в гімні, — сказала вона. — Я вляпалася у це з широко заплющеними очима. Я на все це заслужила. Тільки не кажи мені, що я зійшла на манівці. Я сама можу собі вичитати мораль. Досить про мене. А що в біса ти за один? Ти теж явно не Мати Тереза.

— А на Роуперову думку, що я за один?

— Він каже, що ти добряче влип. Але ти хороший хлопа-ка. Він тебе хоче підрихтувати. Йому вже осточортіло, що Коркі вічно перемиває тобі кістки. Щоправда, він не зловив тебе на гарячому у нашій спальні, правда? — сказала вона, знову пирхаючи. — Давай послухаємо твою версію подій.

Він далеко не одразу відповів. Спочатку подумав про Берра, потім — про себе, і про всі правила, які забороняли йому видавати інформацію.

— Я доброволець, — сказав він.

Вона скривилася:

— Працюєш на поліцію?

— Щось таке.

— Скільки в тобі від тебе самого.

— Сам хочу збагнути.

— Що вони з ним зроблять?

— Зловлять. Притягнуть до суду. Посадять.

— Як ти можеш добровільно робити таку роботу? Боже правий.

Під час підготовки до завдання Берр не сказав йому, як діяти у такій непередбачуваній ситуації. Він витримав паузу, щоб усе обдумати. І ця тиша, як і відстань між ними, здавалося, радше їх зближувала, ніж розділяла.

— Усе почалося з однієї дівчини, — сказав він. А потім виправився: — 3 жінки. Роупер і ще один чоловік замовили її вбивство. Я почувався відповідальним за її смерть.

Згорбившись і все ще закутавшись у накидку, вона обвела поглядом кімнату, а потім знову глянула на нього:

— Ти кохав її? Цю дівчину? Цю жінку?

— Так. — Він посміхнувся. — Вона була моєю совістю.

Вона обдумувала його слова і, вочевидь, сумнівалася, чи схвалити їх.

— Коли ти врятував Деніела, у «Мама Лоу», це все теж була брехня?

— Здебільшого.

Він спостерігав, як вона намагалася все порозставляти на свої місця: різку несподівану зміну почуттів, відчайдушні спроби все зрозуміти, змішані моральні принципи свого виховання.

— Лікар Марті сказав, що вони мало тебе не вбили, — сказала вона.

— А я мало не вбив їх. Я втратив самоконтроль. Це була гра, яка пішла не за сценарієм.

— Як її звали?

— Софі.

— Ти повинен розповісти мені про неї.

І вона мала на увазі тут, у цьому домі, зараз.

Джонатан повів її нагору, у спальню, і лежав поруч, не торкаючись її, поки розповідав про Софі, і врешті вона заснула, а він був на сторожі її сну. Вона прокинулася і захотіла содової, і він приніс її з холодильника. А потім о п’ятій годині, ще перед світанком, він одягнув свій біговий одяг і провів її тунелем до сторожки, не дозволяючи їй користуватися ліхтариком. Він сказав їй триматися на крок позаду нього, з лівого боку, так ніби вона була молоденькою новобрани-цею, яку він вів у бій. А біля сторожки він просунув голову і плечі в вікно, щоб, як завжди, перекинутися кількома словами з нічним сторожем Марлоу, і дати можливість Джед проскочити повз нього, як Джонатан сподівався, непомітно.

Його тривога не розсіялася, коли він, повернувшись, застав расту Амоса у себе на порозі. Він сидів і чекав на свою чашку кави.

— Містр Томас, звеселилася ваша душа вчера вночі, нє, сері — поцікавився він, кидаючи у чашку чотири ложки цукру.

— Звичайнісінький був вечір, Амосе. А в тебе?

— Містр Томас, сер, мій ніс не чув свіженького запаха диму, який би йшов з Таунсайду в час ночі, ше з тих пір, як містр Вудман забавляв свуїх подружок музикою і любов’ю.

— Судячи з усього, краще б містер Вудман натомість почитав якусь книжку про совість і мораль.

Амос розреготався.

— Крім вас, містр Томас, на цьому острові тілько один чоловік ше читає книжки. І той одурманений травкою і сліпий, як кріт.

Тієї ночі, на його нещастя, вона прийшла знову.

Цього разу на ній була не накидка, а костюм для верхової їзди, який, як вона, вочевидь, вирішила, давав їй хоч якийсь захист. Він злякався, але не здивувався, бо вже розгледів у ній рішучість Софі і зрозумів, що відіслати її назад не легше, ніж умовити Софі не повертатися назад до Каїра, де її вичікував Гамід. Тому він заспокоївся, і цей спокій вони розділили на двох. Вона взяла його за руку і повела нагору, де вона продемонструвала розсіяну зацікавленість його одягом і білизною. Склала те, що було неохайно складено. Знайшла другу частинку того, що мало бути парне. Вона притягнула його до себе і поцілувала дуже точно, немов заздалегідь вирішила, скільки себе вона може йому віддати, а скільки притримати. Коли вони поцілувалися, вона знову повела його донизу і, зупинившись під світильником, торкалася його обличчя кінчиками пальців, пересвідчуючись у його справжності, фотографуючи його очима, щоб потім взяти ці світлини з собою. У цю хвилю він недоречно згадав літню пару емігрантів, які танцювали у «Мама Лоу» у ніч викрадення, і те, як вони торкалися обличчя одне одного, немов не могли повірити власним очам.

Вона попросила келих вина, і вони сиділи на дивані, пили й насолоджувалися тишею, яку, як виявилося, вони вміли переживати спільно. Вона притягнула його до своїх ніг і ще раз поцілувала, притиснувшись до нього всім тілом, і так довго вдивлялась йому в очі, немов перевіряла їх на щирість. А потім пішла, тому що, як сама ж пояснила, з чимось більшим наразі не справилася б, принаймні до наступного крутого повороту долі.

Коли вона пішла, Джонатан піднявся нагору, щоб подивитися на неї через вікно. Потім він поклав свій примірник «Тесе» у коричневий конверт, на якому з помилками і всіма заголовними літерами написав «В МАГАЗИН ДЛЯ ДОРОСЛИХ», на адресу поштової скриньки в Нассау, номер якої дав Рук, який пам’ятав його ще з часів своєї молодості. Він кинув конверт у поштову скриньку на узбережжі, щоб Роуперовий літак наступного дня доставив його в Нассау.

— Насолоджуємося самотністю, солоденький? — запитав Коркоран.

Він знову сидів у Джонатановому саду і попивав холодне пиво з бляшанки.

— Так, дякую, — ввічливо відповів Джонатан.

— Чув, чув. Фріскі казав, ти нею насолодився. Таббі казав, ти нею насолодився. Хлопці на воротах казали, ти нею насолодився. Більшість Таунсайду вважає, що ти нею насолодився.

— Добре.

Коркоран випив. На ньому була його Ітонська панамка і бридкий костюм, у якому він зазвичай літає в Нассау. Він говорив, звертаючись немов до моря.

— І виводок Ленгборнів не наламав нам задоволення?

— Ми побували в кількох експедиціях. Керолайн трохи повісила носа, тому діти з радістю від неї відпочили.

— А який ти добрий, — задумливо сказав Коркоран. — Який молодець. А який улюбленець. Точнісінько як Семмі. А мені так і не випало його вдути. — Потягнувши вниз край капелюха, він замугикав «Так солодко тоді живеться», немов сумна Елла Фіцджеральд. — Послання від шефа для вас, містере Пайн. Настав час «Ч». Приготуйтеся попрощатися з Кристалом і зі всіма. Збори розстрільної команди на світанку.

— Куди я їду?

Схопившись на ноги, Коркоран спустився садовими сходами до пляжу, так ніби не міг більше витримати й хвилини у Джонатановому товаристві. Він підняв камінь і, незважаючи на вагу, жбурнув його у темну воду.

— На моє чортове місце, от куди ти валиш! — крикнув він. — Скажи дякую сраним принцесам з їхніми довгими язиками, які тільки сплять і бачать, щоб щось напартачити! І в яких ти, як я підозрюю, служиш на побігеньках!

— Коркі, що за дурниці ти верзеш?

Коркоран обдумав Джонатанове питання.

— Не знаю, любчику. Якби ж то я знав. Може, це повна фігня, а може, й чиста правда. — Він кинув ще один камінь. — Я — як голос у пустелі. Шеф, хоч він цього ніколи й не визнає, невиправний романтик. Роупер вірить у світло на кінці пірса. Але от біда в тому, що нещасний нічний метелик теж у це вірив. — Під супровід Коркоранового злого бурчання у воду полетів ще один камінь. — А от Коркі закоренілий скептик. І ти, з моєї особистої і професійної точки зору, ніщо інше як отрута. — Ще один камінь. І ще один. — Я кажу йому, що ти отрута, але він мені не вірить. Він вигадав тебе. Ти вихопив з полум’я його чадо. А тим часом Коркі — дякуючи певним особам, не будемо називати імен, твоїм друзям, як я підозрюю — пройдений етап. — Він допив пиво, швиргонув банку на пісок і взявся шукати ще один камінь, який Джонатан люб’язно йому подав. — Солоденький, давай начистоту, дехто вже трішечки підупав, правда?

— Коркі, як на мене, то у декого просто трішечки дах поїхав, — сказав Джонатан.

Коркоран струсив пісок з рук.

— Боже, як же ж важко бути злочинцем, — поскаржився він. — Купа людей, вічний шум. А скільки дурних засранціві Вічно треба йти туди, куди не хочеться. У тебе не так? Звісно, що ні. Ти так низько не опускаєшся. Саме це я безперестанку й торочу шефу. Але хіба він мене слухає?

— Нічим не можу допомогти, Коркі.

— О, не хвилюйся, я сам зі всім розберусь. — Він запалив сигарету і з вдячністю видихнув. — А тепер ось що, — сказав він, махнувши рукою у бік будиночка Вуді. — Дві ночі підряд, мої шпигуни мені доповіли. Мені кортить донести шефу, звичайно. Нема нічого приємнішого. Але я не можу так вчинити з нашою леді Кристалу. Але от за інших я не ручаюсь. Хтось все одно пробовкається. Так завжди буває. — На фоні місяця чітко вималювалися контури Міс Мейбл. — Ніколи не любив вечорів. Просто терпіти не можу цих сучих синів. Та й ранків також, раз уже на це пішло. А все через трикляті похоронні дзвони. Якщо ти Коркі, на більше ніж десять стерпних хвилин на день можна й не сподіватися. Ще по одній, за королеву?

— Ні, дякую.

На легку мандрівку ніхто не сподівався. На світанку вони зібралися біля злітно-посадкової смуги на вершині Міс Мейбл, немов справжні біженці. Джед була у темних окулярах і навмисно нікого не помічала. У літаку, не знімаючи окуляри, вона сиділа, згорбившись, на місці у задньому ряду між Коркораном і Деніелем, а Фріскі і Таббі пильнували Джонатана з флангів спереду. Коли вони приземлилися в Нассау, Макартур чекав на них біля турнікету. Коркоран подав йому паспорти, серед яких був і Джонатановий, і всіх пропустили без проблем.

— Джед зараз знудить, — заявив Деніел, коли вони сідали у новенький «Роллс-ройс». Коркоран наказав йому заткнутись.

Маєток Роупера виявився прикрашеним ліпниною будинком у стилі епохи Тюдорів. Він виглядав моторошно і на диво занедбано.

По обіді Коркоран повів Джонатана по магазинах у Фрі-тауні. Коркоран був дуже розсіяний. Кілька разів він зупинявся у гидких забігайлівках, щоб перехилити чарку, а Джонатан тим часом попивав «Кока-колу». Здавалося, тут усі знали Коркорана, а дехто навіть надто добре. Фріс-кі плентався позаду них. Вони купили три дуже дорогих італійських ділових костюми — штани потрібно підшити на вчора, будь ласка, Клайв, сонечко, інакше шеф оскаженіє. Далі вони придбали півдюжини сорочок, шкарпеток, і краваток під колір, а ще черевики і пояси, легенький синій дощовик, білизну, лляні носовички, піжами, і шкіряну торбинку для туалетних приладів з електробритвою і двома гарненькими щітками для волосся зі срібними ініціалами «Т»:

— Мій друг визнає лише те, що позначено літерою «Т», правда, любчику?

А коли вони повернулися назад до Роуперового маєтку, останніми штрихами Коркоранового творіння були гаманець зі свинячої шкіри, в якому було повно кредитних карток на Томасове ім’я, чорна ручна валіза, золотий годинник «Піаже» і дві золоті запонки з вигравіюваними ініціалами «ДСТ».

Отож до того часу, коли всі зібралися у вітальні, щоб перехилити по келиху шампанського — Джед і Роупер розпашілі і розслаблені, — Джонатан уже був взірцем сучасного молодого керівника.

— Що ми про нього думаємо, дорогенькі? — запитав Коркоран, явно пишаючись своїм творінням.

— Збіса гарний, — сказав Роупер байдужим тоном.

— Супер, — сказала Джед.

Випивши шампанського, вони подалися на острів Па-радайз в ресторан Енцо, де Джед і замовила салат з омарів.

Всього-на-всього. Один салат з омарів. Замовляючи його, Джед обіймала Роупера за шию. Вона не забрала руку, поки Роупер передавав її замовлення власникові ресторану. Вони сиділи поруч, бо це був їхній останній вечір разом, і, як всі знали, вони кохали одне одного до безтями.

— Дорогі, — сказав Коркоран, підіймаючи свій келих вина до них. — Ви чудова пара. Неймовірно красива. Нехай вас ніхто не розлучить. — Він залпом випив усе вино, тим часом як власник ресторану — італієць, якому від цієї картини серце кров’ю обливалося, — говорив, що, на превеликий жаль, салат з омарів закінчився.

— Джедс, може телятини? — запропонував Роупер. — Паста теж мала б бути непогана. Щось з курятиною? Ні, не треба. Забагато часнику. Доведеться тебе ізолювати. Риби? Принесіть їй рибу. Джедс, хочеш рибу? Може, морський язик? Яка у вас є риба?

— Для нашої дами, — сказав Коркоран, — лише найкращу рибу.

Джед замовила рибу замість омарів.

Джонатан також їв рибу і смакувала вона йому «пречудово». На думку Джед, риба була «розкішна». З ними погодились Макданбі, які по першому свистку стрімголов при-мчалися у ресторан, щоб кількість гостей за Роуперовим столом не була меншою, ніж належить.

— Як на мене, зовсім вона не розкішна, — сказав Коркоран.

— О, Корке, вона значно краща, ніж омари. Моя найулюбленіша риба.

— Але омари є в меню, весь острів аж кишить омарами, якого чорта вони їх не мають? — не вгавав Коркоран.

— Корке, вони просто напартачили. Не всі такі генії, як ти.

Роупер був стурбований. Але він не був налаштований вороже, просто його думки були далеко, а рука — на стегні

Джед. Проте Деніел, якому незабаром треба було їхати в Англію, вирішив повернути батька на землю.

— Роупер дуже гризеться, — порушив він неприємну тишу. — Він от-от має укласти одну супер-пупер угоду. От тоді вже й заживе як в Бога за пазухою.

— Денс, закрий пельку на петельку, — добродушно сказала Джед.

— Хто найчастіше щось солить? — спитав Деніел. Ніхто не знав. — Соліст, — сказав він.

— Денс, друже, припни-но трохи язика, — сказав Роупер.

Але тієї ночі Коркоран був їхньою долею, від якої їм було не втекти. Він саме розповідав про свого друга, консультанта з інвестицій, Бліцкрига Вілкінса, який на самому початку ірано-іракської війни переконував своїх клієнтів, що вона закінчиться через три тижні.

— Що з ним сталося? — спитав Деніел.

— Боюся, Дене, сидить, склавши руки. Здебільшого ледве зводить кінці з кінцями. Виклянчує гроші у друзів. Словом, геть як я через кілька років. Згадай про мене, Томасе, коли проїжджатимеш повз на своєму «Роллс-ройсі» і побачиш старого Коркі, який підмітатиме вулиці. Кинь нам монетку на пам’ять про старі добрі часи, добре, любчику. Томасе, за твоє здоров’я. Вам довгих років життя, сер. Довгих літ вам усім. Будьмо.

— І за тебе, Коркі, — сказав Джонатан.

Один з Макденбі теж спробував про щось розповісти, але Деніел знову втрутився:

— Як врятувати світ?

— Ну-ну, і як, серденько, — сказав Коркоран. — Дуже кортить дізнатися.

— Вбити всіх людей.

— Денс, заткнись, — сказала Джед. — Ти жахливо поводишся.

— Я просто сказав вбити всіх людей). Це ж жарті Ви що, жартів не розумієте? — Піднявши обидві руки, він розстріляв усіх за столом з уявного кулемета. — Бах- бах-бах- бах-бах! Ось вамі Тепер світ врятовано. Божу ньому нікого нема.

— Томасе, піди прогуляйся з Денсом, — наказав Роупер. — Приведи його, коли він навчиться поводитися за столом.

Але поки Роупер це говорив — не надто переконливо, бо ж це був прощальний вечір і Деніелу все сходило з рук, — повз них пронесли салат з омарами. Коркоран це помітив. І він рвучко схопив за руку чорношкірого офіціанта, який його ніс, і потягнув до себе.

— Ей, ти тої — вигукнув переляканий офіціант і з дурнуватою посмішкою оглянув зал, сподіваючись, що це частина якогось дивного розіграшу.

Власник ресторану вже поспішав до них. Фріскі і Таб-бі, які були на своїй вогневій позиції — сиділи за столиком у кутку — зірвались на ноги, готуючись витягнути зброю. Всі застигли.

Коркоран уже був на ногах і з несподіваною силою накинувся на руку офіціанта так, що бідолаха мало не втратив рівновагу і мало не випустив тацю. Коркоранове обличчя побагровіло, він задер підборіддя і кричав на власника.

— Сер, ви розмовляєте англійською? — на весь ресторан загорланив він. — Бо я говорю англійською. Сер, наша дама замовила салат з омарів. Ви сказали, що омари закінчилися. Сер, ви брехун. І ви образили нашу даму і її партнера, сер. Омари не закінчилися!

— На них зробили замовлення заздалегідь! — запротестував господар з більшою сміливістю, ніж Джонатан від нього очікував. — Спеціальне замовлення. О десятій годині ранку. Якщо вам кров з носа потрібні омари, то і ви замовляйте наперед. А зараз відпустіть його!

Ніхто за столом і не поворухнувся. У цій п’єсі були свої актори. Навіть Роупер, здавалося, на хвилю завагався, чи варто йому втручатися.

— Як вас звати? — спитав Коркоран власника ресторану.

— Енцо Фабріцці.

— Корке, залиш його в спокої, — наказав Роупер. — Не будь занудою. Ти поводишся як останній зануда.

— Корке, припини, — сказала Джед.

— Містере Фабріцці, якщо наша дама хоче якусь страву, чи це омари, чи печінка, чи риба, чи щось зовсім простеньке, як-от стейк чи шматок телятини, ви повинні завжди їй цю страву подати. Бо якщо ви цього не зробите, містере Фабріцці, я куплю цей ресторан. Сер, у мене грошей кури не клюють. А ви, сер, підмітатимете вулицю, а наш містер Томас мчатиме повз вас на своєму «Роллс-ройсі».

Джонатан, який сидів у своєму чудовому костюмі на протилежному кінці стола, звівся на ноги. Його обличчя розпливлося в усмішці готельєра.

— Гадаю, нам уже час іти, правда, шефе? — сказав він надзвичайно люб’язно, підходячи до Роуперового краю стола. — Ми всі трохи втомилися з дороги. Містере Фабріцці, не пригадую, коли мені востаннє доводилося куштувати таку смачну страву. Єдине, що нам зараз потрібно, це рахунок, якщо ваша ласка нам його принести.

Джед встала з-за столу, готова іти. Її погляд був спрямований в нікуди. Роупер накинув їй шалик на плечі. Джонатан відсунув їй крісло і вона вдячно усміхнулася, хоча усмішка її, як завжди, нічого не виражала. Хтось з Макданбі оплатив рахунок. Почувся здавлений крик — це Коркоран накинувся на Фабріцці, і наміри його були серйозними, проте Фріскі і Таббі уже стояли напоготові, щоб його стримати, і дякувати Богу, бо декілька працівників ресторану вже поривалися помститися за свого колегу. Якимось дивом усі вийшли назовні саме тоді, коли під’їхав їхній «Роллс-ройс».

«Я нікуди не поїду, — пристрасно сказала вона, коли тримала Джонатанове обличчя у своїх руках і вдивлялася у його очі одинака. — Мені не вперше вдавати те, чого нема. І я можу це робити стільки, скільки доведеться».

«Він тебе вб’є, — казав їй Джонатан. — Він дізнається. Точно дізнається. Всі говорять про нас за його спиною».

Але, як і Софі, вона, здавалося, вважала себе безсмертною.