Нічний адміністратор

26

В аеропорту Гітроу була восьма ранку, день видався типово вогким для англійської зими. Берр прилетів з Маямі й був одягнений відповідно. Ґудгью, який тинявся біля загорожі, де чекають на прибуття пасажирів, був у плащі і пласкому кашкеті, в якому він зазвичай їздив на велосипеді. Риси його обличчя були сповнені рішучості, проте очі занадто блищали. Праве око, помітив Берр, почало трохи сіпатися.

— Є якісь новини? — запитав Берр, щойно вони потиснули один одному руки.

— Про що? Про кого? Мені ніхто нічого не повідомляє.

— Про літак. Вони вже вийшли на його слід?

— Мені ніхто нічого не повідомляє. — Повторив Ґудгью. — Навіть якби твій агент заявився у британське посольство у Вашингтоні в блискучих обладунках, я б про це не дізнався. Уся інформація передається через канали. Міністерство іноземних справ. Міністерство оборони. Рівер-гауз. Навіть кабінет міністрів. Кожен комусь кум, сват, брат.

— Вони вже вдруге за два дні випустили літак з поля зору, — сказав Берр. Він ішов до стоянки таксі, штовхаючи візки й тягнучи свою важку валізу у руці. — Один раз це могло статися через неуважність, а вдруге — це вже точно

навмисно. Вони вилетіли з Колона о дев’ятій двадцять вечора. На борту — мій хлопець, і Роупер, і Ленгборн. Вони ж мають там і ДРЛС-и[93] в повітрі, і радари на кожному атолі[94], і чого там тільки нема. Як вони примудрилися загубити тринадцятимісний літак?

— Леонарде, я не в курсі. Я хотів тримати руку на пульсі, але вони і її забрали. Вони завантажили мене роботою, щоб я не мав часу і голову підвести. Знаєш, як вони мене тепер називають? Ревізор розвідки. Це ще хто кого розводить. Дивно, що у Морока, виявляється, є почуття гумору.

— Вони вішають усіх собак на Стрельскі, — сказав Берр. — Безвідповідальність у роботі з інформаторами. Перевищення повноважень. Надто хороше ставлення до британців. Вони мало що не звинувачують його у вбивстві Апостола.

— «Флагман», — пробурмотів собі під ніс Ґудгью, немов якусь інструкцію.

Інший колір обличчя, помітив Берр. На щоках червоні плями. А навколо очей загадкова білизна.

— Де Рук? — запитав він. — Де Роб? Він уже мав би повернутися.

— Наскільки мені відомо, він уже в дорозі. Усі вже в дорозі. Якось так.

Вони стали у чергу на таксі. Під’їхала чорна автівка і жін-ка-поліцейський сказала Ґудгью пройти вперед. Двоє ліванців намагалися пропхатися повз них. Берр заблокував їм прохід і відкрив двері. Ґудгью почав свій речитатив, щойно вони сіли. Голос його звучав відчужено. Можливо, він усе ще відходив від дорожньо-транспортної пригоди, якої йому дивом вдалося уникнути.

— Децентралізація, говорить мені мій покровитель за тарілкою копченого вугра, це вчорашній день. Приватні армії — це як собаки без повідця, повторює він мені за тарілкою печеного м’яса. Маленькі агентства повинні зберегти свою автономію, але в подальшому вони повинні приймати батьківські настанови з Рівер-гаузу. Народилася нова концепція Вайтголлу. А Об’єднаний координаційний комітет зник з лиця землі. Нехай живе Батьківський Контроль. За келихом портвейну ми говорили про те, як раціоналізо-вувати, і він привітав мене і сказав, що відтепер за раціоналізацію відповідатиму я. Тобто раціоналізувати маю я, але лише прислухаючись до батьківських настанов. А це означає — підкорятися забаганкам Морока. Але є одне але. — Раптом він нахилився вперед, а потім повернув голову і впритул подивився на Берра. — Але, Леонарде, я досі секретар Координаційного комітету і залишуся ним, поки на це воля мого покровителя. А коли він передумає тримати мене на цій посаді, я просто звільнюся. Там є тямущі люди. Я звертав на них увагу. Через ложку-другу дьогтю не варто ставити хрест на всій бочці меду. Мого покровителя можна переконати. Це все ще Англія і ми — порядні люди. Час від часу ми можемо збиватися з правильного курсу, але врешті-решт честь бере гору і сили добра перемагають. Я в це вірю.

— Згідно з прогнозами, зброя на борту «Ломбарді» — американського виробництва, — сказав Берр. — Вони купують найкраще на Заході і трошки у Великобританії, коли товар того вартий. І проводять з ним навчання. І демонструють його своїм клієнтам на Фаберже.

Ґудгью скуто повернувся назад до вікна. Його колишню розкутість рухів як вітром здуло.

— Країна-виробник нічого не означає, — відрубав він з перебільшеною впевненістю людини, яка відстоює малоймовірну теорію. — Гріх залишається виключно на совісті наркоторговців. І ти це чудово знаєш.

— Якщо вірити Джонатановим словам, у таборі було двоє американських інструкторів. Він має на увазі офіцерів. Він підозрює, що там був і американський сержантський склад. Двоє впливових братів-близнюків, яким їхнє нікудишнє виховання дозволяло запитати Джонатана, чим він займається. Стрельскі каже, що це можуть бути брати Йок з Лен-глі. Колись працювали в Маямі, вербували для роботи на сандиністів[95]. Три місяці тому Амато відслідкував їх в Ару-бі, коли вони попивали «Дом Периньйон» з Роупером, який у той час нібито продавав ферми. Рівно тиждень потому, сер Ентоні Джойстон Бредшоу, наш доблесний лицар, раптом почав купувати за Роуперові гроші не східноєвропейський чи російський товар, а американський. До цього Роупер ніколи не наймав американських інструкторів, він їм не довіряв. Чому він їх туди привіз? На кого вони працюють? Кому звітують? Чому раптом американська розвідка стала такою неповороткою? Повсюди почали з’являтися радарні діри. Чому їхні супутники не зафіксували нарощення воєнної активності на кордоні Коста-Ріки? Бойові гелікоптери, бронепоїзди, легкі танки? Хто контактував з картелями? Хто повідомив їм про Апостола? Хто сказав картелям, що вони можуть дати собі з ним волю, і цим позбавити правоохоронні органи їхнього першокласного інформатора?

Все ще дивлячись у вікно, Ґудгью відмовлявся слухати.

— Леонарде, не намагайся вирішити все й одразу, — сказав він здавленим голосом. — У тебе корабель зі зброєю, неважливо якого виробництва, що пливе до Колумбії. У тебе корабель з наркотиками, який пливе в Європу. Тобі потрібно впіймати негідника і врятувати свого агента. Став перед собою чіткі цілі. Не розпорошуйся на все. В мене через бажання захопити все й одразу справи пішли шкереберть. Морок... список інвесторів... зв’язки з Сіті... великі банки... великі фінансові фірми... знову Морок... «чистуни»... не дай цьому всьому збити тебе на манівці — все одно туди тобі не добратися, тобі ніколи не дозволять до них підібратися, ти збожеволієш. Зосередься на можливому. На подіях. На фактах. Вирішуй одну проблему за раз. Мені здається, я уже бачив цю машину.

— Рексе, зараз година пік, — м’яко сказав Берр. — Ти вже всіх їх бачив. — А потім так само м’яко, немов утішав побитого, додав: — Рексе, моєму хлопцю все вдалося. Він здобув найціннішу інформацію — імена і номери кораблів і контейнерів, адресу складу в Колоні, номери транспортних накладних, навіть опис коробок, у яких вони зберігають наркоту. — Він поплескав себе по нагрудній кишені. — Я про це нікому не повідомив. Ні душі. Навіть Стрельскі. Знають лише Рук, я, ти і мій хлопчина. Більше ніхто про це не знає. Рексе, це не «Флагман». Це все ще «П’явка».

— Вони забрали мої папки, — сказав Ґудгью, знову відмовляючись слухати. — Я тримав їх у сейфі в своїй кімнаті. Тепер їх там немає».

Берр глянув на годинник. «Поголюся в офісі. Ніколи заїжджати додому».

Берр робить візити. Пішки. Його маршрут — золотий трикутник лондонської таємної еліти — Вайтголл, Вестмін-стер, Вікторія-стріт. На ньому синій плащ, який він позичив у швейцара, і тонесенький бежевий костюм, який виглядає так, ніби Берр у ньому спав. Зрештою, так і було.

Деббі Маллен була його давньою знайомою з часів роботи у Рівер-гаузі. Вони разом ходили у гімназію і блискуче складали ті ж самі іспити. Її офіс був у напівпідвальному приміщенні за синіми металевими дверима з написом «Вхід заборонено». Крізь скляні стіни Берр міг спостерігати, як клерки обох статей працюють за своїми екранами і розмовляють телефоном.

— Ну-ну, здається, хтось побував у відпустці, — сказала Деббі, глянувши на його костюм. — Леонарде, як життя? Подейкують, з твоїх дверей знімають бронзову табличку і знову відправляють тебе за Темзу?

— Деббі, йдеться про контейнерне судно «Гораціо Ен-рікес», зареєстроване у Панамі, — сказав Берр, навмисно увиразнивши свій йоркширський акцент, щоб підкреслити тісний зв’язок між ними. — Сорок вісім годин тому воно стояло на якорі у вільній зоні Колон, а зараз прямує в Гданськ, Польща. Гадаю, судно вже в міжнародних водах і наближається до Атлантичного океану. У нас є інформація, що на борту підозрілий вантаж. Я хотів би, щоб ви від-слідкували судно і прослуховували його, але попередньо не давали пошукового запиту. — Він усміхнувся їй, як колись. — Деб, розумієш, це все через моє джерело. Справа дуже делікатна, дуже таємна. Усе виключно між нами. Ти змогла б по старій дружбі допомогти мені у цьому?

Деббі Маллен мала гарненьке обличчя і звичку під час інтенсивних роздумів прихиляти суглоб вказівного пальця на правій руці до зубів. Можливо, таким чином вона хотіла приховати свої почуття, але очі її все одно видавали. Спочатку повіки широко відкрилися, а потім погляд зупинився на верхньому ґудзику ганебного Беррового піджака.

— Леонарде, як-як ти сказав? Енріко що?

— «Гораціо Енрікес», Деббі. Я без зеленого поняття, хто він такий. Зареєстрований у Панамі.

— Значить, я правильно все розчула. — Відірвавши погляд від його піджака, вона почала копирсатися у горі папок у червону смужку, врешті знайшла потрібну і простягнула її Берру. У папці був усього один аркуш цупкого блакитного паперу з тисненням і гербом. На ньому був заголовок «Гораціо Енрікес» і один абзац тексту, надрукований крупним шрифтом:

«Судно, назва якого вказана вище, є об’єктом надзвичайно ризикованої операції, і, ймовірно, воно потрапить у зону вашої уваги, коли змінюватиме курс без очевидної на те причини чи виконуватиме необґрунтовані маневри у морі чи в порту. Уся інформація про пересування судна, отримана вашим відділом, і з відкритих, і з секретних джерел, повинна бути передана ВИКЛЮЧНО І НЕГАЙНО у відділ групи з вивчення постачання, Рівер-гауз».

На документі стояли печатки «Цілком таємно», «Флагман» і «Охорона». Берр повернув папку Деббі Маллен і розчаровано посміхнувся.

— Схоже, ми трохи перейшли один одному дорогу, — зізнався він. — Тим не менше, врешті-решт усе піде в загальну кишеню. Деббі, раз уже я тут, у тебе є щось по «Ломбарді»? Це судно також тиняється у тих же водах, найімовірніше на іншому кінці Панамського каналу.

Вона перевела погляд на його обличчя і уважно на нього дивилася.

— Леонарде, ти що, моряк?

— Що ти зробиш, якщо я відповім «так»?

— Тоді мені доведеться зателефонувати Джеффу Мороку і з’ясувати, чи ти мені тут вішав лапшу на вуха, чи говорив правду, еге ж?

Берру дуже непросто давалося тримати себе в руках.

— Деббі, ти ж мене знаєш. Я завжди кажу тільки правду і нічого крім правди. А як щодо палацу на воді під назвою «Сталевий паша», який належить англійському джентльмену? Чотири дні тому яхта вийшла з Антиґуа і прямує у західному напрямку. Її хтось прослуховує? Деббі, мені це дуже потрібно. Я у відчаї.

— Леонарде, ти вже мені казав такі слова, і я теж тоді була у відчаї, тому і дала тобі бажане. Тоді це не нашкодило жодному з нас, проте зараз усе інакше. Тому або я телефоную Джеффрі, або ти йдеш. Вибір за тобою.

Деббі все ще посміхалася. Берр також. Посмішка не сходила з його вуст, аж поки він не пройшов повз цілі ряди клерків і не вийшов на вулицю. Проте лондонська волога опустила на землю і перетворила його самоконтроль на лють.

«Три кораблі. І всі, чорт забирай, прямують у різних напрямках! Мій агент, моя зброя, моя наркота, моя справа — і все це мене не стосується!»

Проте до тієї миті, коли Берр дійшов до помпезного офісу Денема, він знову виглядав самим собою — суворим і понурим. Зрештою, саме таким Берр найбільше подобається Денему.

Денем був юристом і, як би дивно це не було, попередником Гаррі Полфрі на посаді юрисконсульта групи з вивчення постачання до того, як там почав царювати Морок. Коли Берр оголосив запеклу війну нелегалам, Денем заохочував його не здаватися, допомагав йому зализувати рани, коли щось не вдавалося, і відправляв його на поле бою, щоб спробувати ще раз. Після успішного путчу Морока, Полфрі зайняв місце Денема, а той одягнув капелюха і тихенько перейшов назад на інший берег Темзи. Проте він залишався улюбленцем Берра. Якщо Берру був потрібен надійний союзник серед братії юристів Вайтголлу, то він міг покладатися виключно на Денема.

— О, Леонарде, привіт. Радий тебе бачити. Тобі не холодно? На жаль, ми не видаємо покривал. Гадаю, час від часу така послуга дуже стала б в пригоді.

Денем був ще той фат. Високий і худий, з аурою загадковості і юнацькою, хоч і посрібленою, чуприною. Він носив костюми у широку смужку і ексцентричні жилетки поверх двоколірних сорочок. Проте глибоко в душі, як і Ґудгью, Денем був аскетом. Його ранг дозволяв мати розкішний кабінет. З високою стелею, гарною ліпниною і достойними меблями. Але атмосфера там була, як у класі, і різьблений камін був напханий запилюженим червоним целофаном. На минулорічній різдвяній листівці був зображений засніжений собор у Норвічі.

— Я Ґай Еклз. Ми вже перетиналися, — сказав приземкуватий чоловік з виразною щелепою, який читав за центральним столиком телеграми.

«Перетиналися, — погодився Берр, киваючи у відповідь. — Ти Еклз-зв’язківець, і ти мені ніколи не подобався. Ти граєш у гольф та їздиш на «Ягуарі». Що це ти в біса задумав, отак зриваючи мою зустріч?» Він сів. Хоча ніхто і не запропонував йому сісти. Денем намагався підкрутити батарею опалення часів Кримської війни, але чи ручку заклинило, чи він крутив не в той бік.

— Ніккі, мені потрібно скинути тягар з плечей, якщо тобі не все одно, — сказав Берр, навмисно ігноруючи Екл-за. — Час грає проти мене.

— Якщо справа стосується «П’явки», — сказав Денем, востаннє намагаючись покрутити ручку, — Ґай може стати нам у пригоді. — Він сів на бильце крісла. Здавалося, він не хотів сідати за свій робочий стіл. — Ґай за останні місяці вже незліченну кількість разів літав у Панаму і назад, — пояснив він. — Правда, Ґай?

— Для чого? — запитав Берр.

— Просто так, — сказав Еклз.

— Ніккі, я хочу обмеження дієздатності. Я хочу, щоб ти перевернув небо і землю. Ми для цього і бралися за цю роботу, пам’ятаєш? Ми не спали ночами, обговорюючи саме цю мить.

— Так-так, було таке, — погодився Денем, ніби Берр надав вагомий доказ.

Еклз читав телеграми і чомусь посміхався. Перед ним стояло три скриньки. Він брав телеграми з однієї, читав, а потім клав у одну з двох інших скриньок. Схоже, цим обмежувалися його обов’язки на сьогодні.

— Питання у можливості здійснити твій задум, правда? — сказав Денем. Він усе ще сидів на бильці, витягнувши перед собою свої довгі ноги і тримаючи свої довгі руки в кишенях.

— Про це йдеться в моїй доповіді. І в заяві Ґудгью, яку він подав у кабінет міністрів, якщо вона коли-небудь туди дійде. Було б бажання — пам’ятаєш, Ніккі? Ми не будемо ховатися за доказами — пам’ятаєш? Ми зберемо всі країни, які в цьому замішані, за одним столом. Ми організуємо їм зустріч лоб в лоб. Вимагатимемо, щоб вони відмовилися від цієї оборудки. Міжнародні з’ясовування стосунків, ти так це називав. Ми обидва це так називали.

Денем підскочив до стіни за своїм робочим столом і потягнув за шнурок, який висів у складках важкої муслінової штори. Відкрилася велика карта Центральної Америки, покрита прозорою плівкою.

— Леонарде, ми думали про тебе, — хитро сказав він.

— Ніккі, мене цікавлять тільки дії. Я і сам достатньо вже думав.

Серед півдюжини сірих корабликів біля виходу з порту Колон було прикріплено червоний. Від південного кінця Панамського каналу були різними кольорами накреслені ймовірні маршрути корабля на схід і захід Панамської затоки.

— Запевняю тебе, ми тут байдики не били, поки ти працював не покладаючи рук. Отже, ось і кораблик, який тебе цікавить, «Ломбарді», вщерть завантажений зброєю. Сподіваємося, що завантажений. Бо якщо виявиться, що це не так, то ми по самі вуха в лайні, але це вже інша історія.

— Це місцезнаходження судна згідно з останніми даними? — запитав Берр.

— Думаю, так, — відповів Денем.

— Згідно з останніми даними, які ми отримали, — сказав Еклз, опускаючи зелену телеграму в центральну скриньку. У нього був шотландський акцент, так ніби він походив з низинної частини країни. Берру зовсім це вилетіло з голови. А тепер він згадав. Якщо й існувала якась регіональна говірка, яка неабияк різала йому вуха і страшенно дратувала, то це саме нижньошотландська.

— Наші американські кузени щось надто повільно рухаються останнім часом, — зауважив Еклз, цокнувши язиком. — Це все та Вендон, Бар-ба-ра. Кожен їхній папірчик треба подавати у трьох примірниках. — Він удруге цокнув язиком, висловлюючи цим своє обурення.

Проте Берр продовжував звертатися виключно до Денема, з усіх сил намагаючись тримати себе в руках.

— Ніккі, існують дві різні швидкості. Швидкість, з якою працює «П’явка», й інша швидкість. Кузени просто заговорюють зуби американським правоохоронцям.

Еклз, не підводячи голови від свого читання, сказав:

— Центральна Америка — це сфера компетенції наших американських колег, — сказав він з дуже вираженим акцентом. — Вони слухають і спостерігають, ми хапаємо здобич. Немає сенсу посилати двох собак за одним зайцем. Це нераціонально. Абсолютно. Принаймні у наш час. — Він кинув телеграму в скриньку. — Більше того — це дурне тринькання грошей.

Денем заговорив, не дочекавшись, поки Еклз замовкне. Здавалося, він хотів якомога швидше покінчити з цією розмовою:

— Припустімо, корабель зараз саме у тому місці, де його востаннє було помічено, — з ентузіазмом сказав він, тицьнувши своїм кістлявим пальцем на корму «Ломбарді». — На ньому колумбійський екіпаж — це ще не підтверджено, але ми припускаємо, що так воно і є, — і вони пливуть до Панамського каналу і Буенавентури. Усе точнісінько так, як сказав твій чудовий інформатор. Браво йому або їй. Якщо все піде за планом, а ми припускаємо, що в їхніх же інтересах, щоб все виглядало якомога природніше, то судно увійде в Панамський канал сьогодні. Правильно?

Стверджувальної відповіді не прозвучало.

— Панамський канал — вулиця з одностороннім рухом. Вранці — вниз, по обіді — вгору. Чи навпаки?

Увійшла висока дівчина з довгим каштановим волоссям і, не озиваючись ні словом, підтягнула спідницю і манірно всілася за монітором комп’ютера, так ніби от-от збиралася грати на клавесині.

— По-різному буває, — сказав Еклз.

— Нічого не заважає судну розвернутися і звалити в Каракас, я так вважаю, — продовжив Денем, направляючи «Ломбарді» в Панамський канал. — Прісцилло, перепрошую.

Чи вгору до Коста-Ріки, чи ще кудись. Чи попливти вниз ось так і підійти до Колумбії з заходу, бо головне, що картелі подбали про безпечну гавань. Вони можуть забезпечити майже все, що завгодно. Але ми все ще розглядаємо Буенавен-туру як основний варіант, бо ти нам так сказав. Ось звідки ці лінії на моїй гарній карті.

— У Буенавентурі на них чекає цілий флот військових вантажівок, щоб прийняти привезений кораблем вантаж, — сказав Берр.

— Це не підтверджено, — прокоментував Еклз.

— Ще й як підтверджено, чорт забирай, — відповів Берр, анітрохи не підвищуючи голос. — Цю інформацію нам надав покійний інформатор Стрельскі, який про це дізнався через Моранті. До того ж є незалежні докази — фотографії з супутників, і на них — колона вантажівок, які їдуть дорогою.

— Вантажівки постійно шастають тією дорогою туди-сюди, — сказав Еклз. І витягнув руки над головою, так ніби присутність Берра висмоктувала з нього енергію. — Як би там не було, покійний інформатор Стрельскі дискредитований. Тямущі люди кажуть, що він ще від початку був гім-на вартий. Усі стукачі люблять сплітати байки. Вони сподіваються цим заслужити прощення.

— Ніккі, — звернувся Берр до спини Денема.

Денем пропихав «Ломбарді» в Панамську затоку.

— Леонарде, — сказав він.

— Ми ступимо на борт «Ломбарді»? Чи притягнемо судно до берега?

— Ти хочеш сказати, чи зроблять це американці?

— Неважливо хто. Так чи ні?

Немов засуджуючи Берра за його впертість, Еклз похитав головою і на позір поклав у скриньку чергову телеграму.

Дівчина за комп’ютером заклала волосся за вуха і клацала по клавіатурі. Берр не бачив екран. Здавалося, вона тримала кінчик язика між зубами.

— Так, розумієш, Леонарде, у цьому і вся заковика, — сказав Денем, знову переповнений ентузіазмом. — Слава Богу, для американців, не для нас. Якщо «Ломбарді» триматиметься узбережжя, — його рука у смугастому рукаві описала дугу над звивистою береговою лінією між Панамською затокою і Буенавентурою, — то, наскільки ми можемо судити, «Ломбарді» обкрутить американців навколо пальця. Розумієш, у такому випадку судно з панамських територіальних вод ввійде прямісінько в колумбійські територіальні води, тому бідолашні американці навіть не матимуть можливості за ним стежити.

— Чому б тоді не заарештувати судно у панамських водах? Панама так і кишить американцями. Та вони в тій країні господарі! Принаймні вони так думають.

— Боюся, все не зовсім так. Якщо вони планують наскочити на «Ломбарді» у повній бойовій готовності, їм доведеться підпливти під прикриттям панамського флоту. Не смійся.

— Це Еклз сміявся, а не я.

— А для того, щоб вивести панамців на вихідну позицію, вони повинні довести, що судно «Ломбарді» порушило панамські закони. А це не так. Воно пливе транзитом з Кюрасао у напрямку до Колумбії.

— Але ж на борту достобіса нелегальної зброї!

— Так стверджуєш ти. Чи твій інформатор. І, звісно, ми дуже сподіваємося, що ти маєш рацію. Чи то пак він, чи вона, чи воно має рацію. Проте судно «Ломбарді» не зробило Панамі нічогісінько лихого, та ще й зорі стали так, що воно і зареєстроване в Панамі. А панамці абсолютно не хочуть виглядати так, нібито вони спочатку вивішують прапори, під якими плавати найвигідніше, а потім запрошують американців, щоб ті їх здирали. Правду кажучи, у теперішні часи дуже важко змусити панамців зробити хоч щось. Боюся, це все постнор’єзька смердота. Перепрошую, Присцілло. Чи радше придушена ненависть. Вона і плекає надзвичайно зранену національну гордість.

Берр зірвався на ноги. Еклз з осторогою слідкував за ним, немов поліцейський, який помітив біду. Денем, мабуть, почув, коли Берр піднявся, проте вирішив, що безпечніше не відводити погляд від карти. Та дівчина Присцілла перестала клацати клавіатурою.

— Гаразд, тоді захопіть судно у водах Колумбії! — майже закричав Берр, вказуючи пальцем на берегову лінію на північ від Буенавентури. — Зверніться до колумбійського уряду. Ми ж їм допомагаємо почистити їхні Авгієві стайні, правда? Позбутися прокляття кокаїнових картелів? Зрівняти з землею лабораторії, в яких виробляється наркота? — Його голос трохи зірвався. Чи, може, він дуже зірвався, от тільки йому здалося, що трохи. — Колумбійський уряд не буде на сьомому небі від радості через надходження зброї в Буенавентуру для озброєння нової армії картелів. Ніккі, невже все, про що ми з тобою говорити, забулося? Чи все, що відбувалося до сьогоднішнього дня, тепер чомусь під грифом «цілком таємно»? Будь ласка, скажи мені, що у всьому цьому є якась логіка.

— Якщо ти вважаєш, що тобі вдасться відділити владу Колумбії від картелів, тобі час зняти рожеві окуляри, — відрубав Денем рішучіше, ніж цього від нього можна було очікувати. — Якщо ти думаєш, що можна відділити кокаїнову економіку від економіки Латинської Америки, то ти збожеволів.

— Звихнувся розумом, — виправив його Еклз, не вибачаючись перед Присціллою.

— Багато людей у цьому районі вважають, що кока — подвійне благословення, яке зійшло на них від Господа, — Денем почав виголошувати свою самовиправдальну промову. — Справа не лише в тому, що Дядечко Сем вирішує труїтися нею, а у тому, що він при цьому збагачує пригноблених латиноамериканців! Що може бути краще? Колум-бійці, звичайно ж, з величезною радістю погоджуються співпрацювати з Дядечком Семом у цій справі. Вони напевно, просто не встигнуть зорганізуватися, щоб вчасно зупинити судно. На переговори потрібно декілька тижнів, а стільки людей у відпустках. І вони обов’язково вимагатимуть компенсацію за перебування судна у порту. Сам подумай: розвантаження, понаднормова робота, позаурочний час. — Сталева рішучість, яка вчувалася у його тираді, заспокоювала. Метати грім і блискавку та одночасно слухати — непросто. — У випадку, якщо судно «Ломбарді» виявиться порожнім, вони, звісно ж, вимагатимуть відшкодування всіх збитків. І якщо воно таки не порожнє, у що я з радістю вірю, обов’язково виникне суперечка щодо того, чия ж тепер ця конфіскована зброя. І в чиї руки вона потрапить, і в кого залишиться, поки все не уляжеться і вони зможуть продати її назад картелям. І хто потрапить у в’язницю, у яку саме, і на скільки часу, а ще скільки йому буде потрібно хвойд на період ув’язнення для повного щастя. І скільком бандитам дозволять до нього навідуватися, і скількома телефонними лініями йому буде дозволено дзвонити, щоб продовжувати керувати своїм бізнесом, і замовляти вбивства, і розмовляти з півсотнею керівників банків. І кому дадуть на лапу, коли ув’язнений раптом вирішить, що вже відсидів достатньо довгий термін, цим терміном, найімовірніше, виявиться десь тижнів шість. І кому випишуть догану, а кого підвищать у посаді, і хто отримає медаль за хоробрість, коли втече. А тим часом, так чи інакше, ця зброя опиниться у руках тих хлопців, яких навчили нею користуватися. Ласкаво просимо в Колумбію!

Берр зібрав рештки свого самоконтролю. Він повернувся у Лондон. У країну визнаної могутності. Він стояв у її священній штаб-квартирі.

Він притримав найочевидніше рішення на кінець, можливо, тому, що знав: у світі, де жив Денем, найочевидніше було найменш вірогідним.

— Гаразд, — він постукав по центру Панами зовнішньою стороною кисті. — Візьмімося за «Ломбарді», коли судно пливтиме Панамським каналом. Американці контролюють канал. Вони його побудували. Чи, може, пошукаємо ще десять причин, чому нам варто і за холодну воду не братися?

Денем явно переграв, удаючи шок.

— О, мій дорогенький! Ми ж порушимо найбільш священний пункт договору щодо Панамського каналу. Ніхто — ні американці, на навіть панамці — не мають права на обшук. Аж поки вони не зможуть довести, що дане судно становить фізичну небезпеку для Панамського каналу. Ну, наприклад, якщо воно по вінця забите бомбами, які можуть вибухнути, то це б їх переконало. Старими бомбами, обов’язково старими, не новими. І лише за умови, що ви зможете довести, що вони вибухнуть. Треба бути впевненим на сто відсотків — а якщо вони правильно запаковані, і цей факт вас заскочив зненацька — то як можна це довести? Але це справи американців, ми, дякувати Богу, лише спостерігаємо. Коли потрібно — допомагаємо, коли ні — залишаємося в тіні. Ми, мабуть, вдамося до демаршу на адресу панамців, але лише в парі з американцями, звичайно ж.

Просто, щоб підтримати їх. Можливо вчинимо так само і з колумбійцями, якщо Штати викручуватимуть нам руки. Нам і так нічого втрачати. Принаймні зараз.

— Коли?

— Коли що?

— Коли ви спробуєте мобілізувати панамців?

— Мабуть, завтра. Або післязавтра. — Він глянув на годинник. — Який сьогодні день? — Здавалося, йому було важливо цього не знати. — Усе залежить від того, наскільки зайняті посли. Присцілло, коли Масниця? Я завжди забуваю. Це Присцілла. Перепрошую, що не представив вас раніше.

М’яко клацаючи клавіатурою, Присцілла відповіла:

— Ще ціла вічність.

Еклз продовжував розбирати телеграми.

— Але Ніккі, ти ж усе це прошиові — Берр востаннє спробував достукатися до того Денема, якого він колись знав. — Що змінилося? Об’єднаний координаційний комітет мільйон разів обговорював усі можливі стратегії! Ви кожну непередбачену обставину обсмоктували вздовж і впоперек! Якщо Роупер зробить те, ми зробимо це. Чи се. Пам’ятаєш? Я бачив протокол на власні очі. Ви з Ґудгью узгодили все з американцями. План А, план Б. Що сталося зі всією проробленою роботою?

Денем був незворушний.

— Леонарде, дуже важко вести переговори щодо гіпотези. Особливо з твоїми латиноамериканцями. Спробував би попрацювати на моєму місці декілька тижнів. їм потрібні факти. Поки не переконаються на сто відсотків, і пальцем об палець не вдарять.

— Так чи інакше — вони не рипнуться, — пробурмотів Еклз.

— Май на увазі, — підбадьорливо сказав Денем, — подейкують, що американці зі шкіри лізуть, щоб цього разу все вдалося. Той дріб’язок, який робимо ми, аніскілечки не змінить ціну питання. І, звичайно ж, Дарлінг Кейті використає всі можливості у Вашингтоні.

— Фантастична жінка ця Кейті, — погодився Еклз.

Берр зробив останній, надзвичайно помилковий постріл.

Він з’явився з тієї ж шухляди під замком, звідки періодично виходили всі решта його непродуманих вчинків, і, як і зазвичай, він одразу пошкодував про сказане.

— А як щодо «Гораціо Енріке»? — запитав він. — Ніккі, врахуй, судно пливе до Польщі і кокаїну на його борту достатньо, щоб уся Східна Європа півроку була під кайфом.

— Боюся, це не наша півкуля, — сказав Денем. — Звернися у Північний відділ поверхом нижче. Або в митницю.

— Звідки така впевненість, що це саме те судно? — запитав Еклз, знову посміхаючись.

— Від мого інформатора.

— Там на борту тисячу двісті контейнерів. Ти будеш у кожен заглядати?

— У мене є номери, — сказав Берр, не вірячи власним вухам, що він це вимовив уголос.

— Ти хочеш сказати, у твого інформатора.

— Я хочу сказати, у мене.

— Номери контейнерів?

— Так.

— Молодець.

Біля головного входу, коли Берр усе ще лютував на весь світ, швейцар простягнув йому записку. Вона була від іншого давнього друга, цього разу з міністерства оборони. Він посилався на непередбачувані обставини і перепрошував за те, що не зможе сьогодні прийти на домовлену зустріч ополудні.

Заходячи в двері кабінету Рука, Берр вловив запах лосьйону після гоління. Рук напружено сидів за своїм робочим столом, уже переодягнений й ідеально чистий після своєї поїздки. У руці свіжий носовичок, у ящичку на столі — останній номер газети «Телеґраф». Здавалося, він зовсім не покидав Тонбріджу.

— П’ять хвилин тому я дзвонив Стрельскі. Вони все ще не вийшли на Роуперовий літак, — сказав Рук, не дочекавшись запитань Берра. — Повітряна розвідка сплітає якісь небилиці про радарні чорні діри. Як на мене, то це сон рябої кобили.

— Усе відбувається так, як вони запланували, — сказав Берр. — Наркота, зброя, гроші — все спокійно прямує до пункту призначення. Робе, це удосконалене мистецтво неможливого. Усе хороше виявляється незаконним. А все найгірше — єдиним логічним вирішенням проблеми. Хай живе Вайтголл!

Рук підписав якийсь документ.

— Ґудгью просить підготувати звіт по «П’явці» до кінця робочого дня сьогодні. Три тисячі слів. Жодних прикметників.

— Робе, куди вони його повезли? Що вони зараз з ним роблять, у цю хвилину? Поки ми тут сидимо і переймаємося прикметниками?

З ручкою в руці Рук продовжив вивчати документи, які лежали перед ним.

— Твій улюбленець Бредшоу останнім часом активно зайнявся підробкою фінансових документів, — зауважив він тоном члена клубу, який засуджує іншого члена. — Обдирає Роупера, як липку, поки займається для нього закупками.

Берр зазирнув через Рукове плече. На столі лежало зведення про нелегальну закупівлю американської і британської зброї сером Ентоні Джойстоном Бредшоу, яку він здійснив як представник Роупера. А поруч — фотографія, зроблена Джонатаном у Роуперовому кабінеті, на якій зображений документ з написаними олівцем цифрами. Розбіжність в цифрах становила неформальні комісійні у сумі декілька сотень тисяч доларів на користь Бредшоу.

— Хтось це бачив? — запитав Берр.

— Ти і я.

— Більше нікому не показуй.

Берр покликав свого секретаря і в пориві гнівного схвилювання надиктував йому блискучий короткий огляд операції «П’явка» — без жодного прикметника. Залишивши вказівки повідомляти його навіть про найменшу зміну ситуації, він поїхав до дружини і вони кохалися, поки діти лупцювали один одного внизу. Потім погрався з дітьми, поки його дружина займалася своїми справами. Відтак Берр повернувся в офіс і у спокої власного кабінету детально проаналізував цифри, надані Руком. Далі дав запит на перехоплені факси і телефонні розмови між Роупером і сером Ентоні Джойстоном Бредшоу з Ньюберрі, Беркшир. Потім він дістав величезну особисту папку Бредшоу, заведену ще в шістдесятих роках, коли сер Ентоні лише починав свою кар’єру торговця нелегальною зброєю, круп’є на півставки, супровідника багатих літніх жінок і немилого, проте запопадливого інформатора британської розвідки.

Решту ночі Берр провів за своїм робочим столом перед німими телефонами. Тричі дзвонив Ґудгью, щоб запитати, чи є якісь новини. Двічі Берр відповідав «нема». Проте на третій раз він вирішив взяти реванш:

— Твій друг Полфрі щось останнім часом дуже затих, правда?

— Леонарде, ми з тобою не уповноважені обговорювати цю тему.

Проте у Берра вперше в житті не було бажання думати про безпеку інформатора.

— Скажи мені, Гаррі Полфрі все ще підписує розпорядження Рівер-гаузу?

— Розпорядження? Які розпорядження? Ти маєш на увазі накази про прослуховування телефонів, перлюстрації[96] і встановлення мікрофонів? Леонарде, розпорядження підписує виключно міністр, і ти це чудово знаєш.

Берру нелегко було опановувати себе.

— Я хотів сказати, що він ж досі у них там юридичний гуру. Це ж він готує розпорядження, слідкує, щоб вони відповідали директивам, правда?

— Це одне з його завдань.

— А інколи і він підписує їхні розпорядження. Скажімо, коли міністр внутрішніх справ застряг у корку. Чи наближається кінець світу. Коли зовсім безвихідь, твій Гаррі має право самостійно прийняти рішення і лише потім узгодити його з міністром. Правда? Чи щось змінилося?

— Леонарде, ти що, мариш?

— Напевно.

— Нічого не змінилося, — відповів Ґудгью з напруженим відчаєм у голосі.

— От і добре, — сказав Берр. — Я радий. Рексе, дякую, що повідомив мене, — і він повернувся до довгого списку гріхів Джойстона Бредшоу.