Нічний адміністратор

15

Ґудгью розповів про це лише своїй дружині.

Йому більше нікому було розповісти. З іншого боку, така жорстока історія вимагала відповідної аудиторії, а його дорога Тестер, дякувати Богу, була найменш жорстокою людиною у цілому світі, щодо цього у думках друзів і знайомих не було жодних розбіжностей.

— Коханий, а ти впевнений, що все добре почув? — запитала вона з сумнівом. — Ти ж знаєш, як з тобою буває. Багато що ти чуєш дуже добре, але коли дивишся телевізор, діти мусять тобі пояснювати, про що йдеться. А у п’ятницю, у годину пік, напевно була сила силенна автівок.

— Тестер, він сказав точнісінько те, що я тобі переповів. Він сказав це чітко, перекрикуючи шум машин, просто мені в обличчя. Я вловив кожне слово. Я слідкував за його губами, коли він говорив.

— Гадаю, тоді ти можеш звернутися у поліцію. Якщо ти впевнений. Ну звісно, звісно, ти впевнений. Просто, як на мене, то навіть якщо ти не збираєшся нічого з цим робити, тобі все ж варто поговорити з доктором Прендергастом.

У нападі гніву, який дуже рідко викликала у нього супутниця життя, Ґудгью вирішив прогулятися парком на

Парламент-Гілл, щоб у голові прояснилося. Але прогулянка не принесла бажаного результату. Натомість він ще раз прокрутив у голові всю історію, уже всоте:

П’ятниця розпочалася як зазвичай. Ґудгью приїхав на роботу на велосипеді рано, тому що його начальник любив підбивати підсумки тижня перед своїм від’їздом за місто.

О дев’ятій зателефонувала приватна секретарка його шефа і повідомила, що призначена на десяту годину зустріч скасовується, тому що міністра терміново викликали в Американське посольство. Ґудгью уже перестав дивуватися тому, що його не запрошують на наради такого штибу, тож він використав ранні години, щоб надолужити роботу, і пообідав сендвічем просто за робочим столом.

О третій тридцять та ж приватна секретарка зателефонувала, щоб попросити його піднятися до них нагору просто зараз. Ґудгью послухався. В офісі його начальника, у невимушеній атмосфері ситого блаженства, посеред чашок кави і аромату сигар, сиділи ті, кому вдалося пережити обідню зустріч, на яку Ґудгью не запросили.

— Рексе, заходь, — привітно зустрів його шеф. — Сідай. Кого з присутніх ти не знаєш? Нікого. От і славно.

Начальник Ґудгью був молодший за нього на двадцять років. Це був багатий забіяка-реґбіст, який тримався за своє нагріте місце, — цими кількома словами, наскільки було відомо Ґудгью, можна було підсумувати всі його академічні досягнення. Очі його були бляклі, але те, чого йому бракувало у світогляді, він компенсовував амбіціями. З одного боку від нього сиділа Барбара Вендон з посольства США, з іншого — Ніл Марджорем з групи вивчення постачання, який завжди імпонував Ґудгью чи то через те, що Ніл у минулому був морським піхотинцем, чи через його чесні очі, чи через його виваженість. Правду кажучи, Ґудгью не раз замислювався, як людина, в якої на лобі було написано, що вона чесна і порядна, могла вижити у ролі заступника Джефф-рі Морока. Ґольт, ще один Мороків апаратник, сидів поряд з Марджоремом і вже більше скидався на тип Морокових підручних: одягнений надто по-діловому, надто схожий на агента з нерухомості у кращі часи. Третьою представницею делегації Рівер-гаузу була непохитна красуня Гейзел Банді, яка, як подейкували, розділяла з Мороком не лише службові обов’язки, а й ліжко. Проте Ґудгью вже давно взяв собі за правило ніколи не прислухатися до подібних пліток.

Його начальник пояснював ціль зустрічі і голос його звучав аж надто життєрадісно.

— Рексе, наші люди останнім часом слідкують за стосунками між американською і британською сторонами, — сказав він, окреслюючи рукою з сигаретою нерівну арку. — Чесно кажучи, ми дійшли до певних тривожних висновків, щодо яких ми хотіли б вислухати твою думку. Це неофіційна розмова, гаразд? Без протоколу, без попередньої підготовки. Лише обговоримо загальні принципи. Така собі гра в м’яч. Ти не проти?

— А чому я мав би бути проти?

— Барбаро, люба.

Барбара Вендон була таємною уповноваженою американської розвідки у Лондоні. Вона вчилася у коледжі Вас-сар[75], проводила зими в Аспені, а літа — у Вайнярді. Попри це її голос звучав так, немов їй завжди чогось бракувало.

— Рексе, ця твоя «П’явка» ні в тин ні в ворота, їй Богу, — завила вона. — Ми в цій справі як пігмеї, інакше й не скажеш. Справжня гра відбувається десь нагорі, відбувається зараз і триває постійно.

Здивування Ґудгью, мабуть, було написано у нього на обличчі.

— Рексе, Барбара вважає, що ми не йдемо в ногу з Лен-глі, — тихо пояснив Марджорем.

— Хто це «ми»?

— Ми — це ми. Рівер-гауз.

Ґудгью різко обернувся до свого начальника.

— Ви сказали, ми обговорюватимемо загальні принципи...

— Чекай, чекай! — його шеф струсив попіл з сигарети у напрямку Барбари Вендон. — Ти навіть не дав дівчині договорити. Це ще хто тут заводиться з півоберту! Боже правий!

Проте Ґудгью не вгавав.

— Рівер-гауз не йде в ногу з Ленглі у справі «П’явки»? — скептично повторив він Марджорему. — Рівер-гауз узагалі не має стосунку до цієї справи, він виключно забезпечує підтримку. Операція «П’явка» — справа правоохоронних органів.

— Власне, саме це Барбара і хоче з нами обговорити, — пояснив Марджорем такою інтонацією, яка підказувала, що сам він не обов’язково з нею погоджується.

Барбара Вендон знову кинулася напролом.

— Рексе, нам потрібно організувати генеральне прибирання, і не лише у Ленглі, але й тут, у Британії, — знову заговорила вона, і з кожним її словом усе більше здавалося, що вона виголошує наперед заготовлену промову. — Ми повинні почати «П’явку» з азів і поступово нарощувати цю справу. Рексе, хлопців з Ленглі притисли до стінки. Навіть не так притисли, як приперли. — Цього разу Марджорем не запропонував Ґудгью своїх перекладацьких послуг. — Рексе, наші політики на це не купляться. їм от-от увірветься терпець. Ту ситуацію, яка склалася, потрібно роздивитися дуже повільно і уважно, з різних кутів зору. І що ж ми бачимо? Проведення спільної операції забезпечують, з одного боку, дуже маргінальне, дуже молоде британське агентство, ну ти вже вибач, це вартісна, віддана справі контора, але маргінальна, а з іншого боку, — купка ковбоїв з правоохоронних органів Маямі, які нічогісінько не тямлять в геополітиці. Рексе, це хвіст і собака. Собака десь аж тут, — її рука піднялася над головою, — а хвіст — це ми. І станом на зараз, хвіст попереду собаки.

Ґудгью накрила хвиля самобичування: Полфрі ж мене попереджав, але я не сприйняв його слова серйозно. «Рексе, Морок готує путч, щоб відбити свої колишні території, — говорив йому Полфрі. — Він пропонуватиме продовжити справу без участі американських колег».

— Рексе, — гавкнула Барбара Вендон так пронизливо, що Ґудгью аж підскочив у кріслі, — ми маємо справу з глобальним перерозподілом геополітичних сфер впливу, який відбувається просто у нас під боком, і за це взялися аматори, які зовсім не дотягують, щоб грати у цій лізі. Вони бігають з м’ячем у той час, коли його варто було б пасувати, і не тримають руку на пульсі, коли йдеться про ширший погляд на справу. Те, що картелі продають наркоту, це окреме питання. Є спеціальні люди, які професійно займаються цією проблемою. Рексе, ми вже це проходили. І дорого за це заплатили.

— О, Барбаро, наскільки відомо, заплатили ми найвищу можливу ціну, — понуро погодився Ґудгью. Але після чотирьох років, проведених у Лондоні, Барбара Вендон абсолютно перестала сприймати іронію. Вона далі вела своєї:

— Рексе, картелі укладають один з одним пакти, чемно один з одним розмовляють, закуповують собі нічогенький materiel, тренують своїх хлопців, акумулюють усі свої сили. А це вже, Рексе, гра зовсім іншого ґатунку. У Південній Америці не набереться і кількох людей, які таким займаються. У Південній Америці акумулювати всі свої сили означає стати могутнім. От і все, простіше не буває. Таке завдання, не для правоохоронних органів, це не забавки між копами і грабіжниками. Це геополітика, Рексе. Тому наше завдання, — піти в Конгрес і сказати: «Хлопці, ми розуміємо надзвичайну важливість цієї справи. Ми переговорили з правоохоронними органами і вони люб’язно погодилися відсторонитися від виконання цього завдання. У потрібний момент вони зроблять свою справу — це їхнє право і обов’язок як копів. А наразі ситуація дуже багатогранна, не для простаків, бо йдеться про геополітику. У справі багато гострих кутів, тому ми вирішили, що вона явно підпадає під компетенцію «чистої розвідки». Ми самоусуваємося від цієї справи, щоб перевірені і надійні професіонали з «чистої розвідки» змогли взятися за вирішення цього питання з урахуванням його багатошаровості та геополітичної значимості.

Вона явно закінчила виголошувати свою промову і, немов актриса після вдалого виступу, повернулася до Марджо-рема, ніби хотіла запитати: «Ну, і як я тобі?» Проте Марджо-рем поставився до її ярої промови з люб’язним презирством.

— Ну, я гадаю, багато у чому Барабара таки має рацію, — зауважив він з чесною прямолінійною усмішкою, яка так часто з’являлася на його обличчі. — Звісно, перегляду розподілу обов’язків між службами ми не перешкоджатимемо. Проте остаточне рішення приймаємо не ми.

Обличчя Ґудгью скам’яніло. Руки без ознак життя лежали на столі, не підкоряючись йому.

— Так, — погодився він. — Рішення приймаємо далеко не ми. Лише Координаційний комітет уповноважений приймати такі рішення і більше ніхто.

— А головою цього Координаційного комітету є ваш шеф, а ви, Рексе — секретар, засновник і головний благодійник цього комітету, — нагадав йому Марджорем з незмінною люб’язною усмішкою. — І, якщо можна так сказати, його моральний арбітр.

Проте Ґудгью вже ніхто не міг заспокоїти, навіть такий загальновизнаний миротворець, як Ніл Марджорем.

— Ніле, перегляд розподілу обов’язків, як ви це називаєте, за жодних обставин не можуть здійснювати агентства, які постійно конкурують між собою, — суворо сказав він. — Навіть якщо припустити, що правоохоронні органи готові вийти з гри, у чому я дуже і дуже сумніваюся, агентства не уповноважені розділяти між собою обов’язки без погодження з Комітетом. Про якісь домовленості «на стороні» не може бути й мови. Це один із засадничих принципів Комітету. Запитайте пана голову, — сказав Ґудгью і кивнув у напрямку свого начальника.

На якусь хвилю запала тиша: ніхто нікого нічого більше не питав, аж поки шеф Ґудгью не видав якийсь буркотливий звук, за допомогою якого він примудрився продемонструвати сумнів і роздратування та ще й водночас легке нетравлення шлунку.

— Ну, Рексе, це очевидно, що якщо наші американські колеги таки вирішать — так-сяк — прибрати «П’явку» до рук на своєму березі океану, — сказав він, гугняво підсміюючись, подібно до передових представників консервативної партії, — то нам, на цьому березі, залишається холоднокровно обдумати, чи брати з них приклад. Правда? Я кажу «якщо», тому що наше обговорення — неофіційне. На офіційному рівні про це ще не заходила мова. Я маю рацію?

— Навіть якщо і заходила, то мені про це ще не повідомляли, — холодно відповів Ґудгью.

— Враховуючи швидкість, з якою рухаються ці срані комітети, то до Різдва нам годі чекати відповіді. Рексе, сам подумай. У нас же є кворум. Ти, я, Ніл. Гадаю, ми можемо і самі все вирішити.

— Рексе, рішення за вами, — привітно сказав Марджо-рем. — Ви ж у нас законодавець. Якщо ви не можете перегрупувати сили, то хто зможе? Це ж ви придумали звести всіх за інтересами: правоохоронні органи граються з правоохоронними органами, шпигуни зі шпигунами, одні не лізуть у справи інших. Ми назвали цю схему «законом Ґудгью» і не прогадали. Ви переконали у правильності свого підходу Вашингтон, переманили на свій бік Кабмін, заручилися підтримкою всіх інстанцій. «Таємні агентства нової ери» — хіба не так називалася ваша доповідь? Рексе, ми лише підкорюємося невідворотному. Ви самі чули Барбару. Якщо йдеться про вибір між зграбним маневром і лобовим зіткненням, то я завжди обираю перший варіант. Не хотілося б побачити, як міна розривається в руках мінера чи ще щось на кшталт цього.

На його ж щастя, Ґудгью вже неабияк розізлився. Проте він був стріляним горобцем і не дозволив емоціям взяти над собою гору. Він заговорив розсудливим голосом, дивлячись Нілу Марджорему просто в його чесне лице. Він сказав, що рекомендації, які Координаційний комітет подає на розгляд керівнику, — тут він знову кивнув у напрямку свого начальника, — мусять бути узгоджені на пленарному засіданні у повному складі, а не кворумом. Він нагадав той факт, що Координаційний комітет визнав перевантаження Рівер-гаузу, що було задокументовано, і порадив йому передати частину своїх обов’язків, а не намагатися повернути попередні. Отож міністр як керівник комітету повністю підтримав таку резолюцію. «Хіба що ви передумали під час обіду», — звернувся він до свого начальника, який похмуро позирав на нього крізь сигаретний дим.

Він також додав, що на його особисту думку, розширяти повноваження потрібно власне правоохоронним органам, щоб вони могли ефективно відповідати на виклики, які постали перед ними. А вкінці Ґудгью сказав, що оскільки їхня зустріч неофіційна, то він вважає доцільним уголос висловити свою несхвальну оцінку діям групи вивчення постачання, бо вони не відповідають вимогам нової ери і підривають авторитет парламенту. На завершення він додав, що на наступному засіданні Координаційного комітету він налаштований внести пропозицію про організацію перевірки їхньої діяльності.

А опісля він скромно, як у церкві, склав перед собою руки, немов говорячи: «У мене все», і почав чекати вибуху.

Щоправда, вибух так і не пролунав.

Начальник Ґудгью витягнув з рота зубочистку, не відриваючи погляду від передньої частини сукні Гейзел Банді.

— Що-о-о ж, окей, — протягнув він, намагаючись не дивитись нікому в вічі. — Цікаво. Дякую. Візьму до уваги.

— А це таки справді хороша інформація для роздумів, — радісно погодився Ґолт. І усміхнувся Гейзел Банді, яка не відповіла на його усмішку.

Проте Ніл Марджорем виглядав ще більш чуйним, ніж зазвичай. Миротворна благодать немов спустилася на його правильні риси обличчя, які відображали його безперечну високоморальність.

— Рексе, на хвилинку, — тихо сказав він, коли всі пішли.

І Ґудгью, свята наївність, з полегшенням вирішив, що після цієї здорової словесної перепалки Марджорем хоче на кілька хвилин затриматися, щоб переговорити і запевнити, що ніхто ні на кого не тримає зла.

Ґудгью гостинно запросив Марджорема поговорити в своєму офісі, проте той був надто тактовний, щоб погодитися. «Рексе, вам потрібно провітритись і охолодити голову. Ходімо прогуляємося».

Було погоже осіннє пообіддя. Листя на платанах вигравало багряним і золотистим, туристи задоволено про-ходжалися тротуарами біля Вайтголлу і Марджорем по-батьківськи до них усміхався.

А Тестер таки мала рацію, рух у п’ятницю, у годину-пік, був дуже інтенсивний. Проте це ніяк не повпливало на слух Ґудгью.

— Наша Барбара трохи завелася, — сказав Марджорем.

— Цікаво, хто це її так завів, — відповів Ґудгью.

— Ми її попереджали, що з вами такий номер не пройде, але вона все ж вирішила спробувати.

— Нісенітниця, ви самі її на це підбили.

— А що нам залишалося робити? Прийти до вас з простягненою рукою і сказати: «Рексе, віддайте нам «П’явку»? Ну, будь ласка, це ж всього-на-всього одна нещасна справа». — Вони вийшли на набережну Темзи, яка, вочевидь, і була їхнім пунктом призначення. — Рексе, тут або згинаєшся, або ламаєшся. Ви занадто вже безневинний для цієї справи. А все тому, що ця схема розподілу обов’язків — ваше творіння. Злочин — це злочин, шпигун — це шпигун, і ніякої плутанини, де грішне, а де праведне. Ви не помічаєте півтонів, лише чорне і біле, й у цьому ваша проблема.

— Ні, Ніле, я так не думаю. Якраз навпаки. Якщо я колись візьмуся написати автобіографію, то назву її «Половинчастість». Нам усім варто стати сильнішими. А не гнучкішими.

Тон їхньої розмови все ще був цілком товариський: двоє професіоналів стоять на березі Темзи і обговорюють відмінності у своєму підході до справи.

— Мушу визнати, ви обрали вдалий момент, — схвально сказав Марджорем. — Усіма тими балачками про нову еру ви добре вислужилися перед начальством. Ґудгью — прибічник відкритого суспільства. Ґудгью — людина нового мислення. Аж верне від цього всього. Тим не менше, варто визнати, що ви таки зуміли відірвати хороший шмат. Немає нічого дивного, що ви не хочете віддавати його без бою. То скільки ж ви за нього хочете?

Вони стояли пліч-о-пліч і вдивлялися у Темзу. Ґудгью поклав руки у велосипедних рукавицях на поручні, і це виглядало досить-таки абсурдно, але він так зробив тому, що нещодавно відчував симптоми порушення кровопостачання. Не розуміючи підтексту слів Марджоре-ма, він розвернувся до нього, чекаючи на пояснення. Але він побачив лише святенницький профіль, який радісно дивився вслід прогулянковому катеру, який пропливав повз. А потім і Марджорем повернув голову, і вони стояли отак — лице до лиця на відстані не більше дванадцяти дюймів один від одного. Навіть якщо шум автівок і був оглушливим, то до цього моменту Ґудгью його навіть не помітив.

— Передаю слова Морока, — сказав Марджорем крізь свою традиційну посмішку. — Реке Ґудгью запхав свого носа надто далеко. У сфери інтересів, про які йому не можна і не треба знати, у велику політику, у залучення в цю справу високопоставлених осіб і так далі. Ви ж у Кентіш-тауні мешкаєте, правда? У маленькому неохайному будиночку з терасою і тюлями на вікнах?

— Чому?

— У вас щойно з’явився далекий родич — дядечко в Швейцарії. Він завжди захоплювався вашою порядністю. Того дня, коли «П’явка» опиниться повністю в наших руках, він нежданно-негадано віддасть Богу душу, залишивши вам три чверті мільйона. Фунтів, не франків. З яких не потрібно буде заплатити податки. Це спадок. Знаєте, як говорять парубки з Колумбії? «У тебе є вибір. Ми тебе або збагачуємо, або вбиваємо». Морок дотримується тієї ж думки.

— Перепрошую, мені сьогодні трохи в голові паморо-читься, — сказав Ґудгью. — Ви що, погрожуєте мене вбити і пропонуєте мені хабар?

— Для початку ми вб’ємо вашу кар’єру. Ми знайдемо, до чого підкопатися, не сумнівайтесь. А якщо ні, то придумаємо щось інше. Не відповідайте зараз, якщо вам не по собі. Можете взагалі не відповідати. Просто зробіть, що треба. Не словом, а ділом — «закон Ґудгью». — Він співчутливо посміхнувся. — Вам ніхто не повірить. Принаймні у ваших колах. У старого Рекса вже почав повільно зсовуватися шифер... це вже давно за ним помічалося... просто ніхто не наважувався сказати про це вголос. Короткий письмовий переказ нашої розмови я вам не надсилатиму, якщо ви не проти. Я нічого не говорив. Ми просто приємно собі прогулялися вздовж річки після чергової нудної наради. Гарних вам вихідних.

«Твоє припущення абсурдне, — говорив Ґудгью Берру півроку тому за однією з їхніх спільних вечер. — Воно деструктивне, воно підступне і я відмовляюся його схвалювати, більше того — забороняю тобі взагалі порушувати при мені цю тему. Ми в Англії, а не на Балканах чи Сицилії. Леонарде, ти можеш мати власне агентство, але ти повинен назавжди зректися своїх готичних фантазій, нібито групу вивчення постачання немов банду рекетирів з багатомільйонним бюджетом використовує у своїх інтересах як Джеффрі Морок, так і збіговиська нечесних на руку банкірів, брокерів і посередників, а ще корумповані офіцери розвідки по обидва боки Атлантичного океану».

— Такими темпами можна і клепку загубити, — попередив він Берра.

Такими темпами можна і себе погубити.

Протягом тижня після розмови з дружиною Ґудгью тримав свою таємницю під сімома замками. Людина, яка не довіряє сама собі, не довіряє нікому. Берр зателефонував з Маямі, щоб повідомити про воскресіння «П’явки», і Ґудгью розділив його ейфорію, наскільки зміг. Рук тимчасово замінив Берра в офісі на Вікторія-стріт. Ґудгью пригостив його обідом у «Атенеумі», але вирішив не виливати йому душу.

Але одного вечора до нього забіг Полфрі з якоюсь плутаною історійкою про те, що Морок перевіряє британських постачальників зброї на наявність певного високотехноло-гічного обладнання, яке можна використовувати «у кліматі, близькому до південноамериканського», дані про кінцевого споживача будуть надані пізніше.

— Британського обладнання, Гаррі? Тоді це не Роупер. Він купує все закордоном.

Полфрі супився, присмоктувався до своєї сигарети, і хотів ще віскі.

— Рексе, насправді, це все-таки може бути наш Роупер. А раптом він прикриває свою задницю? Бо ж якщо ці іграшки британські, то нашому терпінню нема кінця-краю, якщо ти розумієш, про що я. Якщо вони британські, то наші два ока невидющі, а голова зарита в пісок, само собою. Шли їх хоч самому Джеку-Різнику, якщо вони британські, то на все дивляться крізь пальці. — Він злісно гигикнув.

Був погожий вечір і Полфрі хотілося прогулятися. Тому вони дійшли аж до входу до Гайґейтського кладовища і знайшли там затишну лавочку.

— Марджорем намагався мене підкупити, — випалив Ґудгью. — За три чверті мільйона фунтів.

— О, нема нічого дивного, — сказав Полфрі, зовсім не здивувавшись. — Вони так часто роблять закордоном. То чому їм не вдаватися до тих же методів і вдома.

— Пропонували не лише пряник, а й батіг.

— О, так, це зазвичай так і відбувається, — відповів Полфрі, порпаючись у пошуках нової сигарети.

— Гаррі, що вони за одні?

Полфрі зморщив носа, кілька разів кліпнув і немов чомусь засоромився.

— Просто декілька розумак. З хорошими зв’язками. Ти знаєш.

— Я нічогісінько не знаю.

— Хороші працівники. Тверезі голови, які збереглися з часів «Холодної війни». Ті, хто боїться залишитися без роботи. Рексе, ну ти ж знаєш.

Раптом Ґудгью збагнув, що Полфрі описував своє власне скрутне становище, і йому явно не подобалося це робити.

— Вишколена дволикість, куди ж без цього, — продовжував Полфрі у притаманній йому манері висловлювати свої погляди уривчастими, заяложеними фразами. — Прихильники ринкової економіки. Пережили свій пік у вісімдесятих. Хапай, поки дають, он усі так роблять, бо ж хто зна, звідки нагряне нова війна. Вдягнулися гарно, а піти нікуди...ну, ти знаєш. Досі мають владу, звісно. Цього у них ніхто не забере. Питання лише у тому, де нею скористатися.

Ґудгью нічого не відповів і Полфрі слухняно продовжив.

— Рексе, вони далеко не обов’язково поганці, не суди так строго. Вони просто трохи спантеличені. Нема більше Тетчер. Нема більше російського ведмедя, з яким постійно треба боротися. Нема більше комуністів удома під ліжком. Вони жили собі і знали, що світ був поділений на «наших» і «їхніх», а раптом одного ранку прокинулись, і бац — ну, ти розумієш. — Він закінчив свою промову, знизавши плечима. — Ну, нікому ж не подобається вакуум, правда? Навіть тобі. Чи подобається? Тільки чесно скажи. Ти ж його терпіти не можеш.

— Вакуумом ти називаєш мир? — припустив Ґудгью, взагалі не бажаючи видатися придирливим.

— Радше нудьгу. Дріб’язковість. Вони ще ніколи нікому не пішли на користь, правда? — Він знову засміявся і зробив ще одну затяжку. — Якихось пару років тому вони були першокласними солдатами «холодної війни». Всі перед ними кланялися і так далі. Коли вже тебе таке життя засмоктало, то важко зменшити оберти. Тому ти й не зупиняєшся. Це природно.

— То хто вони тепер?

Полфрі потер носа тильною стороною руки, немов хотів почухатися.

— Що стосується мене, то я лише муха на стіні.

— Це я знаю. А хто вониі

Полфрі говорив плутано, немов хотів віддалитися від своїх власних суджень.

— Люди з Атлантики. Ніколи не довіряли Європі. Для них Європа — Вавилон, підкорений фріцами. Америка для них залишається землею обітованою. А Вашингтон усе ще для них Рим, навіть якщо з Цезарем не надто склалося. — Він скорчив розгублену гримасу. — Спасителі людства. Грають зі світом у ігри. Світові стражі порядку, які пнуться увійти в історію і заодно заробити на стороні кілька доларів, а чому б і ні? Всі так роблять. — Ще одна гримаса. — Вони просто трохи зіпсувалися, от і все. У цьому немає нічого дивного. Вайтголл не знає, як від них відхреститися. Усі думають, що вони можуть стати в пригоді деінде. Загальну картину ніхто не уявляє, тому й не здогадується, що її як такої взагалі нема. — Він знову потер носа. — Поки вони роблять те, що нашим американським колегам на руку, не тринькають забагато грошенят і чубляться між собою на людях, то можуть робити, що заманеться.

— А що на руку нашим американським колегам? — наполягав Ґудгью, затиснувши голову між долонями, ніби його жахливо боліла голова. — Будь ласка, розкажи детальніше.

Полфрі заговорив ласкаво, немов звертався до вередливої дитини, проте вчувалося, що йому уже от-от увірветься терпець.

— Старий, наші колеги мають закони. Наглядачі постійно дихають їм у спини. Вони влаштовують показові судові засідання, кидають чесних шпигунів за ґрати, а чиновників високого рівня відправляють під слідство. Брити не мають нічого подібного. Є лише ваш Координаційний комітет, якщо я не помиляюся. Але якщо чесно, то більшість з вас таки непогані хлопці.

Ґудгью підвів голову, а потім знову обхопив її руками.

— Продовжуй, Гаррі.

— Я вже щось забув, на чому зупинився.

— На тому, як Морок грає на руку нашим американським колегам, коли ті не можуть уникнути всюдисущого погляду своїх наглядачів.

Пол фрі уже явно втратив охоту до розповіді.

— Ну, це просто. Якесь велике цабе з Вашингтона заявляє їм: «Так, озброювати тих хлопців-горобців не можна, це порушення закону». Розумієш?

— Наразі, так.

— «Слухаємося, — відповідають вони. — Ми не будемо озброювати хлопців-горобців». А через годинку вони вже висять на дроті з нашим братом Мороком: «Джеффрі, братан, зроби нам послугу, будь другом. Хлопцям-горобцям треба підкинути пару іграшок». Звісно, на поставку зброї хлопцям-горобцям накладене ембарго, але всім на це стає начхати, щойно з’являється можливість зірвати куш і віддати пару баксів від заробітку у державну казну. Морок телефонує комусь зі своїх довірених осіб — Джойстону Бредшоу, Спайкі Лорімеру чи ще казна-кому: «Тоні, чудова новина. Хлопцям-горобцям дали зелене світло. Тобі доведеться зайти з чорного ходу, але ми вже подбаємо, щоб двері не були зачинені». А далі настає час для пеес.

— Пеес?

Зачарований безневинністю Ґудгью Полфрі широко усміхнувся.

— Постскриптум, старий. Підсолоджувач. «Ага, і до слова кажучи: Тоні, друже, наразі ставка становить п’ять відсотків від вартості операції, цю суму потрібно закинути на рахунок Фонду допомоги вдовам і сиротам групи вивчення постачання у банку «Прихват», Ліхтенштейн». Насправді, прокрутити цю аферу дуже легко, головне, щоб усе залишалося шито-крито. От ти колись чув про якогось члена британської розвідки, якого піймали на гарячому, коли той набивав кишені державними грошиками? Чи про британського міністра, якого притягнули до суду за порушення нормативно-правових актів, ним же написаних? Не сміши мої тапочки! До них не підкопаєшся!

— А для чого «чистій розвідці» здалася «П’явка»?

Полфрі спробував посміхнутися, але марно. Отож натомість він зробив ще одну затяжку і почухав голову.

— Гаррі, нащо їм «П’явка»?

Полфрі швидко ковзнув поглядом між дерев, які огортала темрява. Він шукав чи то укриття, чи розвідника, який весь цей час за ними спостерігав.

— Рексе, тут тобі доведеться самому розібратися. Мені це не до снаги. Та й тобі, насправді, також. Вибачай.

Він уже вставав з лавки, аж раптом Ґудгью крикнув:

— Гаррі!

Рот Гаррі скривився від несподіванки і з нього показалися погані зуби.

— Рексе, ради Бога, ти зовсім не вмієш керувати людьми. Я страхополох. Якщо на мене тиснути, то я взагалі мовчатиму, як риба, або наплету сім мішків гречаної вовни. Іди додому. Виспися. Рексе, ти надто порядний. Це тебе і занапастить. — Він нервово оглянувся навсібіч і немов умить змінив гнів на милість. — Купуйте британське. От тобі й підказка. Ти можеш зрозуміти хоч щось погане¹.

Рук сидів за Берровим столом на Вікторія-стріт. Берр сидів у командному пункті в Маямі. Обоє вчепилися руками в слухавки захищених від прослуховування телефонів.

— Так, Робе, — радісно сказав Берр. — Ще раз усе підтверджую. Приступай до виконання.

— Давайте ще раз усе уточнимо, гаразд? — сказав Рук тоном, яким зазвичай говорять солдати, коли хочуть прояснити накази, отримані від цивільних. — Якщо ваша ласка, повторіть ще раз.

— Робе, витягни його ім’я на поверхню. Розтруби його на всі усюди. Всі його імена. Пайн, він же Лінден, він же Борегар, він же Лямон, востаннє помічений у Канаді там-то і там-то. Вбивство, численні крадіжки, транспортування наркотиків, отримання і використання фальшивого паспорта, нелегальне проникнення у Канаду, нелегальний виїзд, якщо тільки таке буває. Ну будь-що інше, що спаде їм на думку.

— Значить збити добрячу бучу? — сказав Рук, не піддаючись Берровому піднесеному настрою.

— Так, Робе, збити добрячу бучу. Яку має бути чути на всі усюди, гаразд? Міжнародний ордер на арешт містера Томаса Лямона, злочинця. Хочеш, щоб я надіслав тобі все в трьох примірниках?

Рук узяв іншу слухавку і набрав номер у Скотленд-ярд[76]. Коли він торкався цифр, його рука незвично заніміла — таке відчуття у нього вже бувало раніше, коли він грався неро-зірваними бомбами.

«А коли він перейде міст, ми його спалимо», — говорив Берр.