Нічний адміністратор

29

Яхта «Сталевий паша» — водотоннажність тисячу п’ятсот тонн і довжина двісті п’ятдесят футів — виготовлена 1987 року голландським суднобудівним заводом «Фід-шип» на спеціальне замовлення її нинішнього власника, з інтер’єром від римського дизайнера Лявінчі, обладнана двома дизельними двигунами, виробленими компанією «МВМ», потужністю дві тисячі кінських сил кожен, устаткована стабілізаторами «Воспер», супутниковою телекомунікаційною системою «Інмарсат», у тому числі радіолокаційною станцією запобігання зіткнень і радаром спостереження, а ще факсом, телеграфним апаратом і дюжиною ящиків шампанського «Дом Периньйон», не кажучи вже про живу ялинку на борту, доставлену на різдвяні свята, — вийшла з Нельсон Док’ярд, Англійська гавань, Антиґуа, Антильські острови, під час ранкового припливу і вирушила у зимовий круїз на Віндворд і Гренадини — через острови Бланкілья, Орчіла і Бонайре — до Кюрасао.

Група гарних і успішних представників найбільш фешенебельного в Антиґуа клубу «Сент-Джеймс» зібралася на пристані, щоб провести яхту у плавання під оглушливі корабельні гудки і свистки, а славетний підприємець містер

Діккі Онслоу Роупер і його елегантні гості стояли на кормі судна, яке вже почало відпливати, і махали руками у відповідь на вигуки «З Богом» і «Діккі, добре відпочиньте, ви це заслужили», що долинали з берега. На центральній щоглі майорів особистий вимпел містера Роупера, на якому був зображений блискучий кристал. Любителі світського життя мали приємність споглядати знаних улюбленців у колах вершків суспільства: лорда (для близьких друзів — Сенді) Ленгборна під руку зі своєю дружиною Керолайн, спільною появою вони спростували чутки про їхнє розлучення, вишукану міс Джемайму (для друзів — просто Джед), уже понад рік постійну супутницю містера Роупера і визнану господиню Роуперового куточка раю на землі на Ексума.

Вибране міжнародне товариство з шістнадцяти гостей складалося з міжнародних діячів і шмаркачів, серед яких були, наприклад, такі важковаговики світського життя, як Петрос (Петті) Калуменос, який нещодавно спробував викупити в грецького уряду острів Спецес, Банні Солт-лейк, спадкоємиця великого бізнесу в Америці, Ґеррі Сен-даун, британський гонщик, і його дружина-француженка, американський кінопродюсер Марсель Гайст, чия особиста яхта «Марселіна» саме будувалася у Бремергафені. Серед запрошених не було дітей. У тих гостей, які перебували на борту «Паші» уперше, спочатку, зазвичай, просто голова йшла обертом від усіх її розкошей: вісім окремих кают, кожна з величезним ліжком, магнітофон, телефон, кольоровий телевізор, гравюри Редуте і панельна обшивка стін, зроблена під старовину; м’яко освітлений едвардіан-ський салон з меблями, обтягнутими червоним плюшем, антикварним ігровим столом і бронзовими бюстами вісімнадцятого століття в нішах, оздоблених горіхом; їдальня з кленового дерева, яку прикрашали картини за мотивами

Ватто; басейн, джакузі і солярій, а ще італійська палуба для неофіційних вечер на кормовій частині.

Щоправда, про містера Дерека Томаса з Нової Зеландії дописувачі світської хроніки взагалі не писали. Він не згадувався в інформаційних матеріалах компанії «Айрон-бренд». Він не махав з палуби друзям на березі. Він не був присутній під час вечер і не розважав публіку своїми милими розмовами. Він був у місці, яке найбільше на яхті нагадувало винний погріб repa Майстера, — прикутий, з кляпом у роті він лежав у темряві і повній самотності, яку час від часу порушували майор Коркоран і його асистенти.

Екіпаж яхти складався з двадцяти осіб, включно з капітаном, помічником капітана, механіком, помічником механіка, двома шеф-кухарями — для гостей і для екіпажу — головною бортпровідницею і економкою, чотирма палубними матросами і завгоспом. На борту також перебувати пілоти гелікоптера і гідроплана. Ряди охоронців поповнили двоє аргентинців німецького походження, які прилетіли з Джед і Коркораном з Маямі, вони, як і яхта, яку вони охороняли, мали силу-силенну всілякого спорядження. Традиційне для цих країв піратство процвітало, тому корабельний арсенал дозволяв яхті вести тривалий вогневий бій у морі, стримувати атаку з повітря чи топити вороже судно. Зброя і снаряди зберігалися у носовій частині корабля, де охорона також мала своє приміщення із металевими водонепроникними дверима, які були додатково захищені ґратами. Може, Джонатана тримали там? Після трьох днів у відкритому морі безутішна Джед була у цьому переконана. Проте коли вона запитала про це Роупера, він вдав, що не почув її, а коли вона поставила те саме запитання Коркорану, він задер підборіддя і нахмурився.

— Люба, море штормить, — крізь стиснуті губи сказав Коркоран. — Моя тобі порада: тримай язик за зубами. Спи, їж і не висовуйся. Так краще для всіх. Але я тобі цього не казав.

Та зміна, яку вона ще раніше помітила у Коркорані, тепер була довершена. Його колишню млявість замінила щуряча прудкість. Він зрідка всміхався і віддавав різкі накази членам екіпажу чоловічої статі — і гарненьким, і простакуватим. На свій пліснявий смокінг він приколов цілий ряд медалей зі стрічками і видавав грандіозні монологи про світові проблеми, проте лише за відсутності Роупера, бо інакше той відразу наказав би йому стулити пельку.

День приїзду Джед в Антиґуа був найгіршим днем її життя. Звичайно, у неї і до того було безліч поганючих днів — цьому посприяло почуття провини, виплекане католицьким вихованням. Наприклад, був день, коли мати-наставниця залетіла в кімнату, де вона спала, і наказала їй пакувати речі — біля дверей її чекало таксі. Цього самого дня батько наказав їй сидіти у своїй кімнаті, коли він вислуховував настанови від священика щодо того, як впоратися з шістнадцятирічною незайманою розпусницею, яку впіймали на гарячому у сараї повністю голою і з сільським хлопцем, який безуспішно намагався позбавити її цноти. А ще був день у Гаммерсміті, коли двоє хлопців, з якими вона відмовилася переспати, напилися і вирішили діяти спільно: один її тримав, поки інший ґвалтував, а потім вони мінялися. А ще були аж надто шалені дні в Парижі, перед тим, як вона, переступивши через сплячі тіла, опинилася в обіймах Діккі Роупера. Проте день, коли вона ступила на борт «Сталевого паші» в Англійській гавані, Антиґуа, значно перевершив усі її попередні погані дні.

У літаку вона зуміла ігнорувати непрямі Коркоранові образи, занурившись у читання журналів.

В аеропорту Антиґуа він безцеремонно схопив її попід руку, а коли вона спробувала вирватися, він вчепився у неї, немов клешнями, у той час як двоє світловолосих охоронців йшли за нею назирці. У лімузині Коркоран зайняв переднє сидіння, а обабіч неї аж надто близько сіли охоронці. А коли вона заходила з трапу на палубу «Паші», всі троє стали навколо нею фалангою, щоб продемонструвати Роуперу — якщо він узагалі дивився, — що вони виконують наказ. Коли її під конвоєм довели до дверей каюти, вона була змушена чекати, поки Коркоран постукає.

— Хто там? — запитав зсередини Роупер.

— Міс Маршалл, шефе. Ціла і відносно неушкоджена.

— Корке, впусти її.

— З багажем, шефе, чи без?

— З багажем.

Вона зайшла всередину і побачила Роупера, який сидів за письмовим столом спиною до неї. Так він і просидів, не обертаючись, поки стюард позаносив її багаж і пішов. Він щось читав і робив примітки ручкою. Контракт чи щось таке. Вона чекала, поки він закінчить. Або відкладе його і обернеться до неї. Чи навіть встане. Але нічого цього він не зробив. Він дочитав сторінку до кінця, нашкрябав щось унизу, напевно, ініціали, перегорнув сторінку і продовжив читати. Це був товстий документ, надрукований на блакитному папері з червоною стрічкою і червоними берегами. До кінця документа залишалося ще чимало сторінок. «Він пише заповіт, — вирішила вона. — «А своїй колишній коханці Джед я залишаю дулю з маком...»

На ньому був синій шовковий халат з опущеним коміром і темно-червоним кантом. Зазвичай він одягав його перед любощами або одразу після них. Поки він читав, то час від часу ворушив плечима, нібито відчував, що вона милується ними. Він завжди пишався своїми плечима. Джед усе ще стояла. їх розділяла відстань у шість футів. На ній були джинси і короткий светр, на шиї — кілька золотих прикрас. Йому подобалося, коли вона носила золото. На підлозі лежав новісінький червоно-коричневий килим. Дуже дорогий, дуже м’який. Вони разом вибрали його, переглядали взірці, коли сиділи перед каміном на Кристалі. Джонатан тоді ще щось радив. Це вперше Джед побачила килим на підлозі.

— Я тобі не заважаю? — запитала вона, коли через деякий час Роупер усе ще не обернувся до неї.

— Зовсім ні, — відповів він, не підіймаючи голови від паперів.

Вона сиділа на краю крісла, вчепившись у свою ткану торбинку, яка лежала у неї на колінах. І у його тілі, і в його голосі відчувалася така стримувана напруга, що вона вирішила, що у будь-яку хвилину він скочить на ноги і вдарить її, одним рухом: стрибок і сильний ляпас, від якого вона не оговтається аж до середини наступного тижня. Якось у неї вже був такий досвід з італійським хлопцем, який вдарив її, покаравши за надмірну дотепність. Тоді від удару вона відлетіла в інший кінець кімнати. На щастя, верхова їзда добре навчила її тримати рівновагу, тому вона не впала. Вона швиденько забрала зі спальні свої речі і цей удар допоміг їй блискавично вилетіти з того дому.

— Я замовив омарів, — сказав Роупер, знову виводячи свої ініціали на сторінці документа, який лежав перед ним. — Вважатимемо, що це тобі компенсація за той випадок, коли Коркі викинув коника у Енцо. Омари тебе влаштовують?

Вона не відповіла.

— Подейкують, що ти на славу позабавлялася з братом Томасом. Було таке? До речі, його справжнє прізвище Пайн. А для тебе просто Джонатан.

— Де він?

— Я так і думав, що ти поцікавишся. — Перегорнув сторінку. Підняв руку. Поправив окуляри для читання. — І давно це у вас триває? Короткі перепихи в альтанці? Чи може в лісі? Що ж, чорт забирай, мушу визнати, що ви обоє професіонали. Стільки працівників навколо. Я теж не дурний, але нічого не запідозрив.

— Якщо тобі сказали, що я спала з Джонатаном, то це неправда.

— Про спання ніхто нічого не говорив.

— Ми не коханці.

Їй пригадалося, як вона те саме сказала і наставниці монастиря, але це не допомогло. Роупер перестав читати, але все одно не повернув голову.

— Тоді хто ви? — запитав він. — Якщо не коханці, то хто?

«Ми таки коханці», — визнала вона. Яка різниця, чи були вони фізичними коханцями чи якимись іншими? Її кохання до Джонатана і її зрада Роуперу — доконані факти. Все решта, як і з тим хлопцем у сараї, — технічні деталі.

— Де він? — знову запитала вона.

Але Роупер був надто зайнятий читанням. Його плечі знову рухалися, він виправляв щось у документі своєю до-рожезною ручкою «Монблан».

— Він на борту?

Рельєфна непорушність тіла, меланхолійна мовчанка, схожа на батькову. От тільки її батько боявся, що світ котиться під три чорти, і, бідолашний, не мав зеленого поняття, як його зупинити. А от Роупер, навпаки, допомагав світові швидше туди дістатися.

— Говорить, що все робив сам, — сказав Роупер. — Це правда? Джед тут ні до чого? Пайн — поганий хлопчик, це він у всьому винен. А от Джед — непорочна діва, ні гріха за душею. Або просто настільки пустоголова, що й не знає, що навколо неї відбувається. Так і скажемо пресі. Це все його рук справа.

— Що «все»?

Роупер відклав ручку і встав, усе ще не дивлячись на неї. Він перейшов на інший кінець кімнати і натис кнопку в стіні. Розсунулися електричні дверцята бару. Він відкрив холодильник, дістав пляшку «Дон Периньйон», відкоркував її і налив собі шампанського у келих. Потім подивився не на неї, а, як компроміс, на її відображення у дзеркалі бару між пляшками вермуту і «Кампарі».

— Хочеш? — майже ніжно запитав він, піднімаючи пляшку шампанського і пропонуючи його її відображенню в дзеркалі.

— Що «все»? Що він нібито накоїв?

— Він не зізнається. Я питав, але він не каже. Що він зробив, для кого, з ким, чому і коли почав. Хто йому платить. Нічого. А міг би достобіса собі допомогти, якби зізнався. Галантний хлопець. Ти зробила хороший вибір. Вітаю.

— А з чого ти взяв, що він обов’язково щось накоїв? Що ви з ним робите? Відпусти його.

Він обернувся і пішов до Джед, нарешті дивлячись просто на неї своїми бляклими водянистими очима. Цього разу Джед була впевнена, що він її вдарить, тому що його посмішка була настільки неприродно спокійною, а рухи настільки завчено невимушені, що всередині у нього точно вирували зовсім інші емоції. На ньому все ще були окуляри для читання, тому він був змушений їх опустити, щоб подивитися їй просто в очі. Його грайлива посмішка була надто близько до неї.

— Ангел небесний, цей твій коханець, еге ж? Ну зовсім безгрішний, правда? Містер Порядність. Це все тарабарщина. Я взяв його тільки тому, що якийсь найнятий вилупок приставив до голови мого сина пістолет. І ти хочеш мене переконати, що він у цьому не був замішаний? Люба, от якщо вже зовсім чесно, то я не куплюся на ці кляті казочки. Знайди мені святого, і тоді я повірю. А до тих пір я не йму віри нікому. — Крісло, на якому вона сиділа, було небезпечно низьке. Його коліна, коли він нависав над нею, були на рівні її щелепи. — Джедс, я багато про тебе думав останнім часом. Розмірковував, чи ти насправді така пустоголова, як мені завжди здавалося. Чи, може, ви з Пайном спільники? Хто кого підчепив тоді на кінних торгах, га? Га? — Він пощипував її за вухо, нібито це все — лише жарт. — Які ж все-таки розумні створіння, ці кляті жінки. Розумні, дуже розумні. Навіть коли вони вдають, що ні чорта не кумекають. Створюють враження, нібито це ти вибрав їх, а насправді це вони вибрали тебе. Джедс, а може, ти стукачка? Ти не виглядаєш як стукачка. Ти виглядаєш як дуже красива жінка. Але от Сенді думає, що ти шпигуєш. Зізнався, що й сам би не проти з тобою переспати. Корке не здивувався би, якби ти виявилася стукачкою, — він самовдоволено посміхнувся, — а твій принц на білому коні нічого не говорить. — Щоразу, коли він наголошував на якомусь слові, він шарпав її за вухо. Не боляче. Грайливо. — Джедс, люба, вилий мені душу. Ну, давай, будь така ласкава. Ти ж стукачка, правда? Стукачка з чудовим задом.

Він перевів свою руку до її підборіддя. Схопивши його між великим і вказівним пальцями, він підняв її голову вгору. В його очах вона помітила радість, яку так часто раніше сприймала за доброту, і подумала, що знову чоловік, якого вона колись кохала, був вигаданий нею, а на те, що не вписувалося в загальний образ, вона просто не звертала уваги.

— Я не розумію, про що ти говориш, — сказала вона. — Я дозволила тобі мене підчепити. Я була налякана. Ти був ангелом. Ти ніколи не зробив мені нічого поганого. Дотепер. І я віддала тобі всю себе. Ти знаєш про це. Де він? — спитала вона, дивлячись йому просто в очі.

Роупер відпустив її підборіддя і відійшов у протилежний кінець кімнати, тримаючи у відведеній руці келих з шампанським.

— Люба, а це хороша ідея, — схвально сказав він. — Молодець. Врятуй його. Врятуй свого коханого. Заховай йому в хлібину напилок. Просунь її крізь ґрати під час відвідин. Шкода, що ти не взяла з собою Capy, а то би ви обоє поскакали б на ній подалі звідси на фоні призахідного неба. — Тон його голосу залишався незмінним. — Джедс, ти раптом не знаєш чоловіка на прізвище Берр, га? Звати Леонард? Покидьок з якогось села на півночі? Смердить потом? Знає Біблію? Ви ніколи не перетиналися? З ним ти ніколи не спала, ні? Він мабуть називав себе Сміт. Шкода. Я думав, ти знаєш.

— Я не знаю ніякого Берра.

— От дивина, Пайн теж не знає.

Вони переодягнулися, щоб іти на вечерю. Уважно вибирали одяг, повернувшись спиною одне до одного. Офіційне безумство їхніх днів і ночей на борту яхти «Сталевий паша» почалося.

Меню. Обговорення зі стюардом і кухарями. Місіс Санда-ун — француженка, тому її думка щодо всього сприймається на кухні як абсолютна істина, і неважливо, що сама вона їсть лише салати і присягається, що нічого не тямить в їжі.

Пральня. Коли гості не їдять, вони переодягаються, приймають ванну і займаються сексом, а це означає, що щодня вони мусять мати свіжі простирадла, рушники, одяг і скатертини. Смачна їжа і випраний одяг — запорука вдалого плавання. Ціла секція палуби «Паші» була заставлена пральними машинами, сушками і прасками, біля яких з ранку до вечора гарували дві покоївки.

Волосся. Морське повітря робить з нормального волосся бозна-що. О п’ятій годині кожного вечора пасажирська палуба наповнюється шумом фенів для волосся, які зазвичай перестають працювати рівно посередині процесу. Тому о сімнадцятій п’ятдесят, хвилина в хвилину, Джед завжди бачила одну й ту саму картину: обурена напіводягнена гостя визирає в коридор — її волосся стоїть дибки, нагадуючи щітку для унітаза, — і, махаючи несправним феном, каже: «Джед, сонечко, можна тебе попросити?» — тому що економка в цей час дає останні розпорядження щодо вечері.

Квіти. Щодня гідроплан вилітає на найближчий острів, щоб доставити на борт квіти, свіжу рибу, морепродукти, яйця і газети, а ще щоб відправити листи. Але найбільше Роупер переймається квітами. «Паша» славиться своїми квітами, тому зів’ялі квіти чи негарно розставлені букети можуть призвести до серйозних поштовхів у підпалубних приміщеннях.

Відпочинок. Де нам зайти в порт? Поплавати? Чи, може, зайнятися дайвінгом? Кого б нам навідати? Може, варто повечеряти на свіжому повітрі для різноманітності? Може, послати за тим-то і тим-то гелікоптер чи гідроплан? Чи відвезти того-то на берег? Гості на яхті постійно змінюються, усе залежить від попередньо домовленої тривалості їхнього перебування на борту. На кожному острові хтось виходить і хтось заходить, прибуває «свіжа кров», лунають нові банальності, новий підхід до Різдва: «Люба, я зовсім відхилилася від графіка зі своїми передріздвяними приготуваннями, я ще навіть не думала про подаруночки, хіба вам з Діккі не час уже одружитися, ви така солодка парочка?»

І Джед вертілася у колесі цього щоденного безумства, чекаючи на появу шпарини. Роуперові натяки на напилок у хлібині були небезпідставними. Вона переспала би зі всіма п’ятьма охоронцями, Ленгборном, і навіть Коркораном, якщо він цього забажає, тільки б опинитися поряд з Джонатаном.

А тим часом, поки вона чекала, усі ритуали її суворого дитинства і католицької школи — зціпи зуби і усміхайся — затисли її у принизливих обіймах. Коли вона їх дотримувалася, здавалося, що все відбувається не насправді, проте всі події розгорталися вчасно і розмірено. Вона була вдячна і за одне, і за інше, надія знайти шпарину все ще жевріла. Коли Керолайн Ленгборн починала щебетати їй про їхній з Сенді щасливий шлюб — бо ж розпутна нянька тепер була на безпечній відстані у Лондоні, — Джед замріяно усміхалася і казала: «Каро, люба, я так радію за вас обох. І за дітей, звичайно, також». Коли Керолайн додала, що вона, мабуть, наплела якихось геть несусвітніх вигадок про ділові угоди Діккі і Сенді, але тепер вона обговорила це все з Сенді і повинна визнати, що надзвичайно перебільшила — сама подумай, як можна у наші дні заробляти гроші і анітрохи не забруднити руки? Джед знову сказала, що рада це чути, і запевнила Керолайн, що вона нічогісінько не пригадує з тієї їхньої розмови, бо в неї в одне вухо залітає, з іншого вилітає, і слава Богу...

А вночі вона спала з Роупером і чекала, що знайде шпарину.

В його ліжку.

Одягаючись і роздягаючись у його присутності, сяючи його коштовностями і зачаровуючи його гостей.

Це зазвичай відбувалося на світанку, коли її воля, як воля людини, яка помирає, була найбільш ослабленою. Він обіймав її, і Джед з жахливою готовністю відповідала на його заклик, говорячи собі, що цим вона обеззброює Джонатанового гнобителя, приручає його, задобрює його, мириться з ним заради Джонатанового спасіння. І чекає на появу шпарини.

Ось що вона намагалася весь час отримати від Роупера в цій напруженій тиші після першого обміну «пострілами»: можливість перехитрувати його пильність. Бувало, вони сміялися разом через щось архіважливе, наприклад, зіпсовану оливку. Проте навіть під час їхніх пристрасних ночей у ліжку вони ніколи не згадували про те єдине, що їх зараз об’єднувало: Джонатана.

Можливо, Роупер теж чогось чекав? Оскільки Джед сама була в стані очікування, вона саме так і вважала. Чому тоді Коркоран стукає в двері в найбільш недоречний час, заглядає у кімнату, хитає головою, а потім зникає? У її нічних жахіттях саме Коркоран був катом Джонатана.

Тепер вона знає, де він. Роупер їй не сказав, бо для нього було потішною грою спостерігати, як Джед по крихтах збирає підказки і складає їх докупи. А тепер вона знає.

Спочатку вона звернула увагу на незвичне скупчення людей у носовій частині судна, на нижній палубі за гостьовими каютами: там крутилося багато людей і повітря було просякнуте тривогою. їй там нічого було робити. Ця частина яхти завжди була для неї оповита таємничістю. У часи своєї невинності вона якось чула, що про це місце говорили як про зону для охорони, а потім — як про медпункт. Це єдина частина судна, яка була ні для гостей, ні для членів екіпажу. І оскільки Джонатан не належав ні до одних, ні до інших, Джед дійшла висновку, що медпункт — найімовірніше місце його перебування. Джед навмисно крутилась на кухні і помітила таці з їжею, яку вона не замовляла, приготованою як для хворої людини. Таці виносили повними. Приносили назад — порожніми.

— Хтось захворів? — запитала вона Фріскі, зупинивши його на півдорозі.

Фріскі більше не поводиться з нею ввічливо, хоча й раніше це важко було назвати ввічливістю.

— З чого ти взяла? — розкуто відповів він, тримаючи тацю на випростаній руці.

— То хто їсть усю цю рідку їжу: йогурт, курячий бульйон? Для кого вона?

Фріскі вдає, нібито вперше помічає, що лежить у нього на таці.

— О, міс, це для Таббі. — Він ще ніколи в житті не називав її «міс». — У бідолахи болить зуб, у нашого Таббі. Йому в Антиґуа вирвали зуб мудрості. Дуже кровоточило. Він приймає знеболювальне. Такі справи.

Вона почала вираховувати, хто його навідує і коли. їй пощастило, що слідкувати за дотриманням усіх ритуалів на судні — її робота. Вона помічала навіть найменше відхилення від звичного порядку: інстинктивно завжди знала, коли гарненька покоївка-філіппінка спала з капітаном, чи боцманом, чи, як це одного разу сталося, коли Керо-лайн засмагала на верхній палубі, з Сенді Ленгборном. Вона помітила, що три вірних Роуперових пса — Фріскі, Таббі і Ґас — спали в каюті над тими закритими сходами, які — як вона тепер вважала — вели до Джонатанової камери. Щодо тих аргентинців німецького походження, то вони, можливо, щось і підозрювали, але їм не довірили цієї таємниці. А Коркоран, цей новий, бундючний, послужливий Коркоран, ходить туди щонайменше двічі на день: вирушав туди з урочистим виглядом, а повертався безрадісний.

— Коркі, — благала вона його, сподіваючись на стару дружбу. — Корке, любий, будь ласка, ради Бога скажи, як він там? Він не хворий? Він знає, що я тут?

Проте на Коркорановому обличчі лежала тінь того темного місця, де він щойно побував.

— Джед, я тебе попереджав. Я дав тобі шанс, — роздратовано відповідав він. — Але ти не хотіла мене слухати. Ти вирішила показати свою впертість. — А потім пішов геть з ображеним виглядом.

Час від часу туди ходив і Сенді Ленгборн. Він це робив зазвичай після вечері під час своєї вечірньої прогулянки палубами у пошуках веселішого товариства, ніж його дружина.

— Сенді, ну ти й козел, — прошепотіла вона, коли він проходив повз неї. — Бридкий, паскудний, сраний виродок.

Ленгборна її слова анітрохи не зачепили. Він був занадто гарний і йому було занадто нудно, щоб звертати увагу на такі дурниці.

І ще вона знала, що до Джонатана навідувався і Роупер, тому що він був нетипово задуманим щоразу, як повертався з носової частини судна. Навіть коли вона не бачила, як він туди ішов, вона все одно могла здогадатися за його поведінкою, коли він повертався, чи був він там, чи ні. Як і Ленгборну, йому було більше до вподоби ходити туди вечорами. Спочатку він прогулювався палубою, перекидався кількома словами зі шкіпером чи телефонував комусь зі своїх численних брокерів, валютних дилерів чи банкірів по всьому світу: «Білле, чому б тобі не ризикнути з німецькими марками? — Джеку, а як щодо швейцарських франків? — єна, фунт, ескудо, малайзійська резина, російські діаманти, канадське золото?» І так поступово, затримуючись то на одному, то на іншому проміжному пункті, він наближався, немов його притягувало таємним магнітом, до носової частини яхти. Потім Роупер зникав. А коли знову з’являвся, виглядав змарнілим.

Але Джед вистачало розуму не благати, не ридати, не кричати і не робити сцени. Тому що це і було тим єдиним, що могло зробити Роупера по-справжньому небезпечним. Для нього це було б незаконним зазіханням на його самооцінку. Він ненавидів, коли жінки пускали шмарклі біля його ніг.

І вона знала, принаймні здогадувалася, що Джонатан робить зараз те, що він намагався зробити в Ірландії. Він убиває себе своєю ж хоробрістю.

Тут було все-таки краще, ніж у погребі repa Майстера, але і набагато, набагато гірше. Тут не було ходіння навпомацки вздовж чорних стін, але лише тому, що він був до них прикутий. Про нього не забули, про його перебування тут знала ціла низка уважних людей. Але ті ж самі люди заткнули йому рот замшевим кляпом і заклеїли пластирем, хоча було домовлено, що вони все це знімуть, коли він подасть сигнал, що готовий говорити, проте вони вже наочно продемонстрували йому, що якщо він даватиме цей сигнал безпідставно, то будуть серйозні наслідки. Відтоді він узяв собі за непорушне правило взагалі не говорити, навіть не вітатися, тому що боявся, що, будучи людиною інколи довірливою, хай навіть у своєму образі готельєра, його «привіт» може перерости в «я надіслав Руку номери контейнерів і назву судна» чи ще якесь зізнання, яке спадало йому на думку в мить агонії.

Але якого зізнання вони від нього вимагали? Що ще вони хотіли знати, чого ще не знали? їм відомо, що він шпигун, і що більшість історій з його минулого — вигадки. Навіть якщо вони не знають, яку саме інформацію він видав, то все одно знають достатньо, щоб змінити або скасувати свій план ще до того, як стане занадто пізно. Чому такий поспіх? Чому така злість? А потім поступово, коли їхні допити ставали все більш нещадними, Джонатан дійшов до висновку, що вони вважали своїм правом вибити з нього зізнання. Він був шпигуном, якого вони вивели на чисту воду. їхня гордість вимагала, щоб він перед повішанням покаявся.

Але вони не врахували Софі. Вони не знали про його Таємну Спільницю. Софі, яка пройшла це все ще раніше за нього. Вона і зараз була поруч з ним, усміхалася йому над горнятком кави, «будь ласка, по-єгипетськи». Прощала його. Звеселяла його: трохи спокушала його, заохочуючи жити світлом дня. Коли вони били його по обличчю — це було довге і продумане побиття, а ще дуже виснажливе — він іронічно порівняв своє обличчя з її і, щоб відволікти-ся, розповів їй про того ірландського хлопчину і «Гекле-ра». Але нічого сльозливого, вона була категорично проти цього, тому вони ніколи не жаліли себе і не втрачали почуття гумору. «Ви вбити цю жінку?» — дражнила вона його, піднімаючи свої темні вищипані брови і заливаючись сміхом, що радше нагадував чоловічий. Ні, він її не вбивати. Цю тему вони закрили давним-давно. Вона вислухала його розповідь про його справи з Оґілві, даючи йому можливість виговоритися, інколи посміхалась, інколи кривилась від відрази. «Містере Пайн, мені здається, ви виконали свій обов’язок, — заявила вона, коли він закінчив говорити. — На жаль, на світі буває різна відданість, і неможливо керуватися ними всіма одразу. Ви, як і мій чоловік, вірили, що виконуєте свій обов’язок патріота. Наступного разу ви зробите кращий вибір. Можливо, ми зробимо його разом». Коли Таббі і Фріскі працювали над його тілом — здебільшого, приковуючи його так, що біль був нестерпним і тривав довго, — Софі нагадувала йому, що її тіло було понівечене також: у її випадку, розтрощене кийком до невпізнанності. А коли він провалювався низько-низько у стан напівпри-томності і думав, як йому вибратися на верхівку цієї щілини, то розважав її історіями про важкі сходження, які йому доводилося робити в Оберленді, — наприклад, північним схилом Юнґфрау, коли все пішло не за планом, і йому довелося стати на бівуак[99] при поривах вітру сто миль на годину. І навіть якщо Софі було не цікаво це слухати, вона ніколи не подавала виду. Вона слухала, не відводячи від нього своїх великих карих очей, вона любила і підтримувала його. «Містере Пайн, я впевнена, що ви тепер ніколи не будете так себе недооцінювати, — сказала вона йому. — Іноді хороші манери можуть приховати від нас нашу відважність. У вас є щось почитати в літаку дорогою назад до Каїра? Я б хотіла почитати. Це допоможе мені не забути, що я — це я». Раптом, на своє здивування, він знову опинився у маленькій квартирі в Луксорі у той момент, коли вона пакувала сумку, кожну річ окремо і не поспішаючи, так наче вибирала собі речі для набагато довшої подорожі, ніж переліт до Каїра.

Звісно, саме Софі і допомагала йому вперто мовчати. Хіба ж вона сама не померла, так і не видавши його?

Коли вони зняли пластир і витягнули замшевий кляп, саме Софі порадила йому попросити поговорити особисто з Роупером.

— Молодець, Томмі, — сказав Таббі, переводячи подих після своїх знущань. — Побалакай з шефом. А потім ми всі разом вип’ємо пива, як у старі добрі часи.

І Роупер у вибраний ним час, у своєму круїзному одязі — включно з білими черевиками з оленячої шкіри і підошвами з натурального каучуку, які Джонатан помітив ще в його гардеробі на Кристалі, — пішов до Джонатана і сів на стілець у дальньому кутку кімнати. У Джонатана промайнула думка, що це вже вдруге Роупер бачить його з розтрощеним обличчям, і в обох цих випадках вираз його обличчя абсолютно однаковий: той самий зморщений ніс, те саме критичне оцінювання збитків і Джонатанових шансів вижити. Цікаво, як би Роупер дивився на Софі, якби він був поруч, коли її били до смерті.

— Ну що, Пайне, все гаразд? — люб’язно запитав він. — Скарг нема? Вони добре за тобою наглядають?

— Постіль трохи жорсткувата.

Роупер добродушно розсміявся.

— Не можна мати все і відразу. Джед за тобою сумує.

— То пришліть її до мене.

— Боюся, таке видовище не для неї. Монастирська вихованка. Любить захищене життя.

Відтак Джонатан пояснив Роуперу, що під час його перших розмов з Ленгборном, Коркораном та іншими вони постійно натякали на ймовірність участі Джед у Джонатанових справах. Тому він хотів би категорично заявити, що все, що він робив, робив сам, і Джед йому анітрохи не допомагала. І що кілька світських візитів Джед до будиночка Вуді значно перебільшили — вона приходила лише тому, що її до смерті замучувала своїми розмовами Керолайн Ленгборн, а Джонатану було самотньо. Після цього він заявив, що, на жаль, не зможе більше дати відповідь на жодне запитання. Роупер, який зазвичай так блискавично реагує, здавалося, ніяк не міг підібрати слів.

— Твої люди викрали мого сина, — врешті сказав він. — Ти обманом проліз у мій дім і вкрав мою жінку. Ти намагався зірвати мою угоду. Якого біса мене має обходити, чи ти говоритимеш, чи ні? Ти і так мертвий.

Отже, вони хочуть покарання, а не лише каяття, думав Джонатан, коли вони знову запихали йому до рота кляп. І він ще більше, якщо це взагалі було можливо, зріднився з Софі. Я не зрадив Джед, говорив він їй. І ніколи цього не зроблю. Обіцяю. Я буду такий же стійкий, як гер Каспар зі своєю перукою.

Гер Каспар носив перуку?

Я хіба тобі не розповідав? О святі небеса! Та ж гер Каспар — герой Швейцарії! Він відмовився від двадцяти тисяч неоподаткованих франків на рік, щоб залишитися вірним самому собі!

Містере Пайн, ви маєте рацію, — серйозно погодилася Софі, уважно вислухавши його розповідь. — Не можна зрадити Джед. Ви маєте бути сильним, як гер Каспар, і ви маєте не зрадити себе також. А зараз покладіть голову мені на плече, ось так, як ви клали на плече Джед, і ми поспимо.

І з того часу, коли запитання продовжували залишатися без відповіді — іноді їх ставили по одному, інколи вони градом сипалися на Джонатана, — Роупер час від часу з’являвся у тому самому кріслі, хоча на ньому вже не було черевиків з оленячої шкіри. Завжди позаду нього стояла Софі, не для того, щоб помститися, а просто щоб нагадати Джонатану, що вони перебували в присутності найгіршої людини на землі.

— Пайне, вони тебе вб’ють, — кілька разів попереджав його Роупер. — Якось Коркі перестарається — і все. Ці гомики ніколи не можуть вчасно зупинитися. Моя тобі порада: заговори, поки ще не пізно. — І Роупер знову відкидався на кріслі з виразом фрустрації, який буває у всіх нас, коли ми усвідомлюємо, що не в силах допомогти другу.

А потім знову з’являвся Коркоран і, нетерпляче нахилившись уперед у тому ж самому кріслі, вигукував запитання, немов команди, і рахував до трьох, очікуючи покірного виконання його наказів. І на рахунок «три» Фріскі і Таббі знову бралися до роботи, аж поки Коркоран не втомлювався чи не утихомирювався.

— Що ж, солоденький, мушу тебе покинути, щоб одягнути блискуче сарі, вставити в пупець рубін і увіткнути кілька пір’їнок павича, — сказав він, коли йшов до дверей, кланяючись і посміхаючись. — Шкода, що ти не можеш скласти мені компанію. Але якщо не хочеш відпрацьовувати свій хліб, то тут уже нічого не вдієш.

Ніхто, навіть Коркоран, не затримувався надовго. Якщо людина відмовляється говорити і уперто стоїть на своєму, видовище швидко набридає. Лише Джонатан, який у цей час блукав закапелками своєї душі разом з Софі, отримував від цього хоч якусь користь. Він не володів нічим, чим не хотів володіти, його життя було впорядковане, він був вільний. Він привітав себе з тим, що покінчив зі всіма основними обов’язками. Його батько, його мати, його сиротинці, його співоча тітонька Енні, його країна, його минуле і Берр — він розплатився за них усіх, сповна і відразу. А ті численні жінки, яким він заборгував, більше не зможуть зачепити його своїми звинуваченнями.

А Джед? У цьому було щось дуже приємне — сплатити за гріхи, яких ще не скоїв. Він її обманював, звичайно, — в «Мама Лоу» та коли хитрістю потрапив у їхній замок, коли прикидався тим, ким він не є, — але в нього було передчуття, що він також врятував її, і Софі думала так само.

— І вам не здається, що вона надто обмежена? — запитував він Софі, так, як іноді, коли йдеться про романтичні стосунки, молоді чоловіки просять поради у старших жінок.

Вона вдала, що трохи розсердилася на нього.

— Містере Пайн, гадаю, ви надто в це заглиблюєтеся. Ви ж коханець, а не археолог. Натура вашої Джед — недоторкана. Вона красуня, тому і звикла, що з нею панькають-ся і нею захоплюються, хоча іноді й погано поводяться. Це нормально.

— Але я ніколи не поводився з нею погано, — відповів Джонатан.

— Але ви з нею і не панькалися. Вона у вас не впевнена. Її тягне до вас, бо вона прагне вашого схвалення. Але ви їй його не даєте. Чому?

— Але мадам Софі, що ви думаєте, вона робить зі мноюі

— Ви пов’язані своїми відмінностями, через які обоє обурюєтеся. Це також нормально. Це темна сторона тяжіння одне до одного. Ви обоє отримали те, що хотіли. Настав час з’ясувати, що тепер з цим робити.

— Я просто не готовий до неї. Вона надто банальна.

— Містере Пайн, ніяка вона не банальна. Певна, ви ніколи не будете ні до кого готові. Проте ви закохані, і цьому немає ради. А тепер поспімо трохи. У вас попереду важливі справи, і нам потрібно зібрати всі сили, щоб закінчити свою подорож. А те лікування шипучкою дійсно було таке жахливе, як обіцяв Фріскі?

— Гірше.

Він знову майже помер, а коли опритомнів, помітив біля себе Роупера з його зацікавленою посмішкою. Проте Роупер не був альпіністом і не міг зрозуміти непорушної Джона-танової впертості: навіщо взагалі ходити в гори, пояснював він Софі, якщо не прагнути дістатися вершини? З іншого боку, готельєр, який усе ще сидів у ньому, з прихильністю ставився до чоловіка, який зумів утекти від своїх почуттів. Джонатану дуже хотілося простягнути Роуперові руку як жест дружби і затягти його сюди, вниз, у безодню, щоб шеф відчув, яка вона: він, той, хто так пишається своїм безвір’ям ні у що, і я, з моєю непохитною вірою в усе.

А потім він знову знепритомнів і коли отямився, то вже був у Леньйоні і гуляв у горах з Джед, уже не задумуючись над тим, хто чекає його за рогом, задоволений собою і тією, що з ним поруч.

Але він усе ще відмовлявся говорити з Роупером.

Це була не просто обітниця. У непорушному мовчанні він черпав сили.

Кожне слово, яке він не вимовляв, кожен удар кулаком, ногою чи ліктем, який заколисував його, кожен новий і окремий біль вливали в нього свіжу енергію, щоб мати сили пережити ще один день.

Коли біль ставав нестерпним, йому здавалося, наче він тягнеться до нього, щоб отримати і відкласти про запас його життєдайну силу.

І це діяло. Під прикриттям агонії професійний спостерігач зібрав усі оперативні розвіддані і приготував план використання своєї таємної енергії.

«Усі беззбройні, — думав він. — Вони дотримуються закону хороших в’язниць. Наглядачі не носять зброї».