Нічний адміністратор

9

В Есперанс Джонатан прибув у День матері. Його підвіз уже третій цементовоз за останні чотириста миль, цього разу він вийшов на перехресті на початку авеню де Артизан. Джонатан йшов вулицею, розмахуючи торбиною зі своїми пожитками і читаючи вивіски: «Merci maman»[34]; «Bienvenue a toutes les mamans»[35] і «Vaste buffet chinois des meres»[36]. Північне сонце діяло на нього немов еліксир. Йому здавалося, що з кожним подихом він вдихав не лише повітря, а й світло. «От я і вдома. Ось я».

Після восьмимісячного сну під сніговою ковдрою це розслаблене золоте містечко у провінції Квебек немов купалося у надвечірньому сонці, що і відрізняло його від подібних йому поселень, які розкинулися вздовж найдовшого в світі поясу нефриту. Це містечко вознеслося вище, ніж Тіммінс, у західній частині нудного Онтаріо, вище, ніж Валь-д’Ор чи Амос на сході, на цілу милю вище сірих поселень ділових інженерів-гідроелектриків на півночі. У садку біля білої

церкви з масивним дахом і гострим шпилем, наче ті солдати, вишикувалися нарциси і тюльпани. Кульбаби розміром з доларові банкноти росли на трав’яному пагорку за полі-ційним відділком. Урешті оговтавшись від зимування під снігом, квіти буяли так само, як і містечко. Крамнички для несподівано розбагатілих чи оптимістично налаштованих покупців, на кшталт «Boutique Bebe» з рожевими жирафами на вітринах, піцерії, названі на честь успішних шахтарів та золотошукачів, аптека, яка пропонує послуги гіпнотерапії та масажу, бари з неоновою підсвіткою, названі на честь Венери та Аполлона, і поважні доми розпусти, названі на честь тих мадам, які вже давно не ходять білим світом, японська сауна з пагодою і садом, вимощеним пластикови-ми гранулами, банки на будь-який колір і смак, ювелірні магазини, де злодюжки колись переплавляли дорогоцінні метали, вкрадені у шахтарів, і досі час від часу так робили, весільні салони з незайманими восковими нареченими у вітринах, польські магазини делікатесів, які рекламують «дуже еротичні фільми XXX», нібито це якась кулінарна новинка, і ресторани, відкриті двадцять чотири години на добу для відвідувачів, які працюють за змінами, і навіть нотаріальні контори з тьмяними вікнами — все сяяло у величі раннього літа, і за все це merci Матап: on va avoir du fun!

Поки Джонатан заглядав у вітрини магазинів чи з вдячністю зводив погляд до блакитного неба і дозволяв сонячному світлу зігріти його запале обличчя, бородаті мотоциклісти в затемнених окулярах гасали туди-сюди вулицею, ревучи двигунами і мелькаючи своїми задами у шкіряних штанях перед очима дівчат, які попивали кока-колу за столиками на тротуарі. В Есперансі дівчата виглядали, [37] немов пістряві папуги. Це у сусідньому занудному Онтаріо матрони були застебнуті на всі ґудзики, але в Есперан-сі палкі тутешні жительки влаштовували карнавал щодня, здалеку привертаючи до себе увагу яскравим одягом і золотими браслетами.

В Есперансі не було дерев. Оскільки місто звідусіль оточував ліс, місцеві мешканці вважали відкритий простір неймовірним досягненням. Індіанців у Есперансі також не було, принаймні їх ніде не було видно. Джонатан натрапив лише на одного, той був з сім’єю і дітьми, вони завантажували у свій пікап продукти з supermarche на добру тисячу доларів. Один з них завжди залишався охороняти автівку, а інші тинялися поблизу.

У місті також не було вульгарного хизування багатством, якщо не враховувати потужних яхт вартістю сімдесят п’ять тисяч доларів кожна, які стояли на стоянці біля кухні «Шато Бабетт», чи цілі навали мотоциклів «Гарлі-Девідсон», що збилися до купи біля салону «Боні і Клайд». Канадці — і французького походження, і будь-які інші — не люблять хизуватися, це стосується і грошей, і емоцій. Звісно, немалі гроші заробляли ті, кому всміхалася удача. І саме удача була справжньою релігією цього містечка. Усі мріяли знайти в себе в саду шахту з золотом, і декільком щасливцям таки поталанило, і вони її знайшли. Всі ці чоловіки у бейсбольних кепках, кросівках і шкірянках, які стояли і розмовляли мобільними телефонами: в інших містечках вони здавалися б наркоторговцями, аферистами чи сутенерами, а тут, в Есперансі, вони були всього-на-всього скромними тридцятилітніми мільйонерами. А от безліч старших чоловіків їли свій обід з бляшанок на милю під землею.

У перші хвилини свого перебування в місті Джонатан всотував усе навколо. Він був виснажений, але очі його горіли, і він дозволив містечку проникнути в нього цілком і повністю. Серце його було переповнене вдячністю, немов він був подорожнім, який нарешті ступив на землю обітовану. «Тут чудово. Я заради цього працював. Це місце для мене».

Він виїхав з Леньйону на світанку і, не озираючись назад, вирушив до Брістола, де мав на тиждень залягти на дно. Припаркувавши свій мотоцикл у пошарпаному передмісті, де його мали вкрасти, як пообіцяв йому Рук, він поїхав автобусом до Ейвонмута, де і знайшов моряцьку нічліжку, в якій господарювали двоє старших ірландців-гомосек-суалів, які, як говорив Рук, славилися своїм небажанням співпрацювати з поліцією. Цілий день і цілу ніч лив дощ, і третього дня за сніданком Джонатан почув по місцевому радіо своє прізвище і основні прикмети: востаннє його бачили у районі західного Корнволлу, права рука поранена, дзвоніть за таким-то номером. Але це слухав не лише він — двоє ірландців також слухали, втупившись очима один в одного. Він заплатив за ночівлю, сів на автобус і поїхав назад до Брістола.

Над напівзруйнованим індустріальним пейзажем нависли низькі хмари. Джонатан блукав вологими вулицями, тримаючи руку в кишені — тепер рана була заклеєна лише пластирем. Сівши у перукарське крісло, він помітив свою фотографію на останній сторінці газети, яку читав один з відвідувачів, це була та ж сама світлина, яку зробили Беррові люди у Лондоні: сфотографували так, щоб було схоже, але все ж упізнати було важко. Він став примарою, яка потривожила місто привидів. У кав’ярнях і більярдних він виділявся світлими рисами обличчя і окремішніс-тю, на вишуканіших вуличках — пошарпаним одягом. Усі церкви, в які він намагався зайти, були зачинені на ключ. Коли він дивився на себе у дзеркало, його обличчя лякало своєю ворожою напруженістю: підставна смерть Джамбо не давала йому спокою. Дух його псевдожертви, живої і здорової, яка безтурботно перехиляє чарку за чаркою у якомусь таємному сховку, повсякчас його переслідував. Попри це, оскільки він так вжився в образ зовсім іншої людини, він ніяк не міг скинути з плечей тягар уявного злочину. Він придбав пару шкіряних рукавиць і викинув геть перев’язку на руку.

Перш ніж придбати квиток на літак, Джонатан цілий ранок вивчав туристичних агентів, щоб обрати найбільш заклопотаного і непримітного. Він заплатив готівкою і забронював квиток на прізвище Файн на рейс через два дні. Потім він сів на автобус до аеропорту і уже там змінив бронювання: купив квиток на рейс, який відлітав того ж вечора. На цей рейс залишилося одне вільне місце. Перед виходом на посадку дівчина в темно-червоній формі попросила його показати паспорт. Він зняв рукавичку і здоровою рукою подав їй паспорт.

— То ви Пайн чи Файн? — запитала вона.

— Як вам більше до вподоби, — сказав він з відпрацьованою усмішкою готельєра, а вона роздратовано махнула йому, щоб проходив — чи може це Рук заздалегідь їх усіх підкупив?

Коли Джонатан дістався Парижа, він не ризикнув проходити митний контроль аеропорту Орлі, тому всю ніч просидів у залі очікування для транзитних пасажирів. Вранці він сів на літак до Лісабона, цього разу купивши квиток на прізвище Дайн, намагаючись, за рекомендацією Рука, перехитрити комп’ютерну систему. У Лісабоні він знову подався у порт і заліг на дно.

— Судно називається «Віфлеємська Зірка», ще те корито, — казав йому Рук. — Але ми підкупили капітана, а це саме те, що вам потрібно.

Він бачив зарослого щетиною чоловіка, який під дощем тинявся від однієї контори для найму бортової команди до іншої, і цим чоловіком був він сам. Він бачив, як той самий чоловік заплатив дівчині за ніч і влігся спати на підлозі, а вона в той час хникала на ліжку, бо так його боялася. Цікаво, чи вона боялася б мене менше, якби я спав з нею? Джонатан поїхав і так цього не дізнався, залишивши її перед світанком, і знову подався у порт. Він натрапив на «Ві-флеємську зірку», коли та стояла в аванпорті — бруднюща посудина вагою у дванадцять тисяч тонн, по вінця навантажена вугіллям і приписана до Паґвошського порту у Новій Шотландії. Але коли він поцікавився нею у конторі для найму, йому сказали, що вся команда вже укомплектована, і вони вирушають в рейс з початком нічного припливу. Джонатан підкупив кого слід і таки потрапив на корабель. Чи чекав на нього капітан? Джонатану хотілося у це вірити.

— Синку, що ти вмієш робити? — запитав капітан. Він виявився кремезним сорокарічним шотландцем з улесливим голосом. Позаду нього стояла боса сімнадцятирічна філіпінка.

— Готувати, — сказав Джонатан і капітан розсміявся йому просто в обличчя, але все-таки взяв як позаштатного кока за умови, що той працюватиме протягом усього рейсу, а капітан присвоїть зароблені Джонатаном за цей час гроші.

Так він став рабом на бортовій кухні, який спав на найгіршій койці і над яким знущалася решта команди. Офіційного кока звали Ласкар, і через свою залежність від героїну той уже на ладан дихав і був худий, як скріпка, тому незабаром Джонатану довелося працювати за них обох. За ті кілька нещасних годин, які йому вдавалося поспати, Джонатану снилися розкішні сни, що часто сняться в’язням: у тих снах Джед, уже без готельного халата, грала головну роль. А потім одного сонячного ранку команда поплескала його по спині і сказала, що ще ніколи в морі їх так добре не годували. Проте Джонатан не зійшов на берег разом з ними. Маючи запас їжі, яку він завбачливо приберіг, цей професійний спостерігач вирішив заховатися у передньому трюмі і просидів там ще дві доби, й лише опісля прошмигнув повз портову поліцію.

Коли Джонатан опинився сам-один на величезному і невідомому континенті, на нього раптом навалилась втрата вже зовсім іншого ґатунку. Його рішучість немов розчинилася у діамантовому серпанку навколишніх пейзажів. «Роупер — всього лиш абстракція, як і Джед, як і я. Я помер і опинився у потойбічному світі». Ідучи узбіччям байдужої автостради, ночуючи у водійських нічліжках і клунях, ви-клянчуючи денну платню за дводенну працю, Джонатан молився, щоб до нього повернулося почуття покликання.

— Найкращий для вас варіант — це «Шато Бабетт», — говорив йому Рук. — Це велика і недоглянута халабуда, а керує нею стара карга, працівники у якої не затримуються. Цілком хороша місцина, щоб сховатися від всіх і вся.

— Ідеальне місце, щоб почати шукати свою тінь, — казав йому Берр.

Тінь означає ідентичність. Тінь означає сутність, сутність у світі, де Джонатан став не більше ніж привидом.

Готель «Шато Бабетт» вгніздився серед вульгарщини Авеню де Артізан, немов стара обідрана квочка. У цьому містечку він виконував роль «Майстерса». Джонатан одразу ж упізнав готель, згадавши опис Рука, і коли підходив до нього, зупинився на протилежному боці дороги, щоб краще роздивитися. Це була висока, дерев’яна, старезна і, як на колишній дім розпусти, непохитна будівля. З обох боків паскудного ґанку стояли кам’яні урни, на яких були намальовані голі дівчата, що веселилися десь посеред лісу. Шанована назва готелю красувалася на вертикальній про-гнилій дерев’яній дошці, і саме коли Джонатан почав переходити дорогу, здійнявся поривчастий східний вітер: вивіска заторохкотіла, мов поїзд, Джонатану в очі залетів пісок, а ніздрі наповнилися запахом смаженої картоплі і лаку для волосся.

Він піднявся сходами, впевнено відкрив старезні двері і опинився у гробовій темряві. Десь звіддаля, як йому спочатку здалося, до нього долинав чоловічий сміх і сморід учорашньої вечері. Поступово він роздивився рельєфну мідну поштову скриньку, потім старий годинник з квітами на циферблаті, які нагадали йому про Леньйон, а потім і стійку рецепції, завалену листами і чашками з-під кави та освітлену гірляндою кольорових ліхтариків. Вочевидь, його приїзд збігся з прибуттям когорти заяложених гірничих інженерів з Квебеку, які шукали любовних пригод, перш ніж вирушити наступного дня до шахти на півночі. їхні валізи і саквояжі лежали на купі біля підніжжя сходів. Двоє молодиків слов’янської зовнішності, у зелених фартухах і з сережками в вухах, понуро перебирали ярлики, шукаючи потрібний.

— Et vous, monsieur, vous etes qui?[38] — почувся жіночий голос, який перекрикував загальний гамір.

За стійкою рецепції Джонатан розгледів мадам Лятю-ліп, власницю готелю. Вона скидалася на королеву: на ній був рожево-бузковий тюрбан, а з макіяжем жінка явно перебрала міру. Вона злегка відкинула назад голову, щоб краще його роздивитися, і явно грала на публіку, яка складалася виключно з чоловіків.

— Жак Борегар, — відповів він.

— Comment, cheri?[39]

— Борегар, — довелося повторити йому, перекрикуючи галас рецепції, хоч Джонатан і не звик підвищувати голос. Чомусь це прізвище йому було більше до вподоби, ніж Лінден.

— Pas d’bagage?[40]

— Pas de bagage.

— Alors, bon soir et amusez-vous bien, m’sieu[41] [42]^[43], — прокричала йому мадам Лятюліп, подаючи ключ. До Джонатана раптом дійшло, що вона помилково прийняла його за одного з інженерів, але він не побачив жодної потреби просвітити її, ким він насправді був.

— Allez-vous manger avec nous ä ’soir, M’sieu Beauregard?™ — гукнула вона, коли він уже почав підніматися сходами. Вочевидь, вона щойно тепер оцінила його зовнішність.

— Дякую, мадам, але мушу відмовитися — мені потрібно виспатися.

— Але мсьє Борегар, не можна ж лягати спати на голодний шлунок, — кокетливо заперечила мадам Лятюліп, знову ж таки намагаючись справити враження на свою хтиву публіку. — Справжньому чоловікові потрібно набратися сил перед сном! N’est-ce pas, mes gars?[39]™

Зупинившись на сходах, Джонатан сміливо приєднався до загального сміху, проте все ж наполіг, що мусить виспатися.

— Bien, tant pis, d’abord![44] — вигукнула мадам Лятюліп.

Її не потривожив ні його незапланований приїзд, ні неохайний вигляд. Неохайність в Есперансі не вважалася гріхом, а навпаки — ознакою духовності, принаймні так вважала мадам Лятюліп, яка сама взяла на себе роль культурного арбітра містечка. Він був farouche[45], a farouche в її розумінні означав благородний, і в його обличчі вона розгледіла мистецтво. Він був sauvage distingue[46] [47], її улюблений тип чоловіків. Акцент гостя переконав її у тому, що він француз. Або, може, бельгієць, вона не надто в цьому тямила, бо зазвичай їздила у відпустку не далі Флориди. Вона знала одне: коли він розмовляв французькою, вона його розуміла, але коли вона зверталася до нього, він виглядав таким же невпевненим, як і решта французів, яким доводилося чути чисту неспотворену французьку мадам Лятюліп. Звісно, вона одна її такою вважала.

Як би там не було, піддавшись імпульсивному бажанню огледіти його з ніг до голови, мадам Лятюліп допустилася простимої помилки. Вона поселила Джонатана не на одному з поверхів, пристосованих до регулярних відвідин осіб протилежної статі, а на grenier[42], в одній з чотирьох маленьких мансардних кімнаток, які вона зазвичай притримувала для особливо богемних гостей. Мадам і на думку не спало врахувати — а з якого це дива? — що її донька Івонн тимчасово оселилася за двоє дверей від кімнати гостя.

Джонатан пробув у готелі протягом чотирьох днів, привертаючи увагу лише мадам Лятюліп, і то не виходячи за рамки її звичної зацікавленості гостями чоловічої статі.

— Ви покинули свою групу! — з позірною стривоженістю вигукнула вона до нього, коли наступного ранку він прийшов на сніданок сам-один, ще й спізнився. — Ви вже більше не гірничий інженер? Ви покинули це діло? Може, ви хочете стати поетом? Ми тут в Есперансі пишемо чимало віршів.

Коли він увечері повернувся, вона запитала, чи він сьогодні написав елегію, чи може, намалював шедевральну картину. Вона запропонувала йому повечеряти, але він знову відмовився.

— Мсьє, ви повечеряли деінде? — запитала вона з іронічним докором.

Він усміхнувся і похитав головою.

— Tant pis d’abord, — сказала вона, бо така була її звична відповідь на майже будь-які слова.

А так — він був для неї лише «кімната 306», жодних проблем. Лише в четвер, коли він запитав, чи не знайдеться у неї для нього робота, вона придивилася до нього уважніше.

— Яка саме робота, mon gars?[48] — поцікавилася вона. — Може, хочете поспівати на нашій дискотеці? Чи може, ви граєте на скрипці?

Проте мадам Лятюліп уже насторожилась. Вона вловила його погляд і утвердилася у своєму враженні, що цей гість непересічний. Можливо, аж надто непересічний. Вона роздивилася його сорочку і зрозуміла, що це та ж сама, в якій він приїхав. «Ще один золотошукач, який протринькав останній долар, — подумала вона. — Добре, що нам не доводиться платити за його харчування з власної кишені».

— Будь-яка робота, — відповів він.

— Але, Жак, в Есперансі повно роботи, — заперечила мадам Лятюліп.

— Я вже намагався влаштуватися хоча б на одну з них, — відповів Джонатан, пригадуючи три дні, протягом яких у відповідь на його запити тутешні роботодавці лише знизували плечима, або й гірше. — Я намагався влаштуватися у ресторани, готелі, у майстерню шлюпок і в озерні гавані для малих човнів. Я був на чотирьох шахтах, у двох лісозаготівельних компаніях, на цементному заводі, двох заправках і на паперовій фабриці. їм я також не сподобався.

— Але чому? Ви такий красивий, такий чуттєвий. Жаку, чому ви їм не сподобалися?

— їм потрібні документи. Мій номер страховки. Підтвердження канадського громадянства. Іммігрантська посвідка.

— І у вас нічого цього нема? Зовсім нічого? Ви надто переймаєтесь естетикою?

— Мій паспорт на переоформленні в Оттаві, в імміграційній службі. Але мені не вірять. Я з Швейцарії, — додав він, нібито це пояснювало їхню недовірливість.

Але до цього моменту мадам Лятюліп уже встигла натиснути кнопку, яка викликала її чоловіка.

Андре Лятюліп насправді народився з іншим прізвищем — Квятковські. Лише коли його дружині дістався у спадок від батька готель, він погодився взяти її прізвище, щоб увіковічнити своє місце серед благородних родів Есперан-су. Він був емігрантом першого покоління, з ангельським обличчям і широким лобом, на якому зовсім нічого не було написано, і волоссям, яке посивіло завчасу. Він був невисоким і коренастим, а метушився так, як і більшість п’ятдесятилітніх чоловіків, які протягом життя вимотали себе роботою мало що не до смерті, і лише тепер почали задумуватися, чому. Коли Анджей Квятковські був дитиною, його ховали у підвалах і під покровом ночі підпільно переправляли через гірські перевали. Його затримували, допитували і відпускали. Він знав, як воно, стояти перед людьми в уніформі і молитися. Він кинув поглядом на Джонатанів рахунок за проживання і здивувався не менше, ніж його дружина, що гість не дозволив собі жодних додаткових витрат. Шахрай розмовляв би телефоном і просив би в барі та ресторані записувати все на його рахунок. Шахрай накивав би п’ятами посеред глухої ночі. Лятюліпам траплявся не один шахрай на їхньому шляху, і кожен з них саме так і вчиняв.

Усе ще не випускаючи з руки рахунок, мосьє Лятюліп оглянув Джонатана з ніг до голови, точнісінько так само, як це перед тим зробила його дружина, проте ще уважніше: він помітив його коричневі чоботи, як у справжнього мандрівника, вже потерті, але чомусь чистесенькі, його з поваги опущені вниз руки, невеликі, але звиклі до фізичної праці, його точену фігуру і зболені риси обличчя, а ще іскорку відчаю в очах. І мосьє Лятюліп розчулився від вигляду чоловіка, який всього-на-всього шукає своє місце під сонцем, свій маленький куточок, бо мосьє Лятюліпу була добре знайома така ситуація.

— Що ви вмієте робити? — запитав він.

— Готувати, — відповів Джонатан.

Він зайняв своє місце у сім’ї. І у серці Івонн.

Вона одразу ж зрозуміла: це саме той. Здавалося, що завдяки посередництву її нестерпної матусі, сигнали, які могли доходити до них місяцями, дійшли за секунди.

— Це Жак, наша новесенька таємниця, — сказала мадам Лятюліп, навіть не завдавши собі клопоту постукати, відчиняючи навстіж двері у доньчину спальню на горищі, що була лише за десять ярдів по коридору від його кімнати.

«А це Івонн», — подумав Джонатан, чомусь відчувши приплив сорому.

Посередині кімнати стояв стіл. Дерев’яна настільна лампа освітлювала половину її обличчя. Вона друкувала, і коли зрозуміла, що це навідалася її мати, продовжувала друкувати, аж поки не дійшла до кінця сторінки. Джонатан почувався ні в сих ні в тих, бо був змушений у цей час дивитися на її розпатлане світле волосся і чекати, поки вона зболить озирнутися до них. Біля стіни стояло односпальне ліжко. Решту місця в кімнаті займали кошики з випраною постіллю. У кімнаті панував порядок, але там не було ні фотографій, ні різноманітних дрібниць на пам’ять. Лише мішечок для губки біля рукомийника, а на ліжку — левеня з замочком на пузі, щоб ховати туди нічну сорочку. На якусь мить Джонатану стало погано, бо левеня з замочком нагадало йому різану рану пекінеса Софі. «Собаку також убив я», — подумав він.

— Івонн — геній у нашій сім’ї, n’est-ce pas, ma chere?[49] Вона вивчала мистецтво, вона вивчала філософію, вона прочитала всі книги до одної. N’est-ce pas, ma cherie? Тепер вона вдає з себе нашу домоправительку, живе немов монахиня і через два місяці виходить заміж за Томаса.

— А ще вона друкує, — додав Джонатан і одному Богу відомо, чому він це ляпнув.

З принтера поволі висунувся лист. Івонн дивилася просто на нього і Джонатан міг у найменших деталях роздивитися ліву частину її обличчя: прямий, бунтарський погляд, батькові брови і вольове підборіддя, такі характерні для слов’ян, тонесенькі волосинки на вилицях, і сильну шию над комірцем сорочки. Зв’язка ключів звисала з її шиї, немов намисто, і коли дівчина випросталася, вона з легким подзвоном опинилася у западині між її грудьми.

Івонн підвелася, висока і, на перший погляд, не надто жіночна. Вони потиснули одне одному руки, це була її ініціатива. Він ні на мить не завагався — чому б і ні? Борегар, нова людина і в Есперансі, і в її житті? Її долоня була суха і тверда. Вона була одягнена у джинси і при світлі лампи він міг добре роздивитися знову ж таки ліву її частину: тісні джинси, які зібралися у складки від промежини і до лівого стегна. А ще оця чітко спланована точність її доторку.

«Ти дика кішка на відпочинку, — вирішив він, коли вона спокійно поглянула на нього у відповідь. — Ти рано пізнала коханців. Ти каталася з ними на «Гарлі-Девідсонах», накурившись марихуани або й чогось гіршого. А тепер, коли тобі двадцять з хвостиком, ти дісталася плато, яке ще називають компромісом. Ти надто витончена для провінції, але й надто провінційна для міста. Ти заручена з якимось занудою і з усіх сил намагаєшся зліпити з нього того, ким він не є. Ти Джед, яка вже минула свій пік. Ти Джед з солідністю Софі».

Під наглядом матері вона дала йому новий одяг.

Уніформа працівників готелю висіла у сушильній шафі, яка була на сходовому майданчику поверхом нижче. Івонн йшла попереду і ще до того, як вона відчинила двері сушильної шафи, Джонатан уже знав, що попри деяку гру-буватість, хода її була явно жіночною: ніякої зарозумілості бешкетного дівчиська чи манірності кокетливої дівчини-підлітка. Вона йшла впевненим кроком зрілої привабливої жінки.

— Жаку, на кухні можна носити виключно білий одяг, білісінький, і прати його потрібно щодня, це, Івонн, тебе стосується. Жаку, недопустимо приходити у тому самому одязі два дні поспіль. Це правило мого дому і всі його знають. Тут, у «Бабетт», гігієна завжди була на першому місці. Tant pis d’abord.

Поки її мати безперестанку щебетала, Івонн спочатку приклала до Джонатана білий піджак, а потім білі штани на ґумці. Далі вона наказала йому піти в кімнату 34 і все поміряти. Її безцеремонність, вочевидь, про материне око, межувала з сарказмом. Коли він повернувся, її мати наполягла, що рукави задовгі, хоча це й не відповідало дійсності, але Івонн лише знизала плечима і підкоротила їх шпильками. Її руки байдуже торкалися Джонатанових рук, і тепло її тіла змішувалося з його теплом.

— Вам зручно? — спитала вона так, ніби її насправді це абсолютно не обходило.

— Жаку завжди зручно. У нього є внутрішні запаси, n’est-се pas, Жаку?

Мадам Лятюліп кортіло дізнатися про його уподобання поза роботою. Чи любить Жак танцювати? Джонатан відповів, що готовий до всього, але, може, це ще просто не на часі. Може, він співає, грає на музичному інструменті, має акторський талант чи малює? — усім цим і багато чим іншим можна зайнятися в Есперансі, запевнила його мадам Лятюліп. А може, він захоче познайомитися з дівчатами? У цьому немає нічого такого, сказала мадам Лятюліп: багато тутешніх дівчат хотіли б послухати, яке воно життя у Швейцарії.

Ґречно ухиляючись від відповіді, Джонатан згарячу бовкнув щось таке, аж сам не повірив своїм вухам:

— Мадам, у такому вигляді далеко не зайдеш, — вигукнув він так голосно, що мало сам не розреготався, поки Івонн продовжувала займатися його білими рукавами. —

У такому вигляді поліція мене схопить на першому ж перехресті, еге ж?

Мадам Лятюліп вибухнула коротким диким сміхом, а це коронна фішка всіх людей без почуття гумору. Проте Івонн вивчала Джонатана з неприхованою цікавістю, дивлячись йому просто в вічі. Опісля Джонатан часто замислювався, чи це була його тактика, чи диявольський розрахунок. А може, самогубна необачність — отак у перші хвилини знайомства вибовкати їй, що він у бігах?

Незабаром успіхи нового працівника неабияк потішили подружжя Лятюліп. З часом він розкривав усе більше і більше своїх талантів, і Лятюліпи ставилися до нього все приязніше. А Джонатан, більше-ніж-просто-хороший-солдат, у свою чергу, присвячував роботі кожну вільну від сну годину. У його житті були часи, коли він погодився б душу продати, щоб вибратися з кухонь заради елегантності менеджерського чорного смокінга. Проте це було в минулому. Сніданок починався о шостій — з нічної зміни поверталися робітники. Джонатан уже на них чекав. Тристаграмовий біфштекс, яєчня і смажена картопля — у такому замовленні для Джонатана не було нічого незвичного. Він одразу ж відмовився від мішків замороженої картоплі-фрі і бутлів низькоякісної олії, які так припали до душі його патронесі. Натомість він використовував свіжу картоплю, сам її чистив і бланшував, а потім смажив у суміші соняшникової і арахісової олії виключно найвищої якості. Він нарешті знайшов застосування каструльці для приготування наваристого бульйону, вмонтував полички для зберігання різних трав, готував найрізноманітніші запіканки, тушкував м’ясо і ліпив кнедлі. Джонатан знайшов покинутий напризволяще набір металевих ножів і нагострив їх усіх до одного — тепер ніхто, крім нього, не мав права до них торкатися. Він вдихнув нове життя у стару пічку, яку мадам Лятюліп нарекла чи то негігієнічною, чи небезпечною, чи відразливою, чи надто дорогою, щоб нею користуватися. А як він солив страви! Немов справжній шеф-кухар: піднімав руку вище голови і сіяв сіль звисока. Його Біблією був пошарпаний примірник його улюбленої «Le Repertoire de la Cuisine»[50], на який йому пощастило натрапити у місцевій крамничці з різноманітними дрібницями.

Мадам Лятюліп спостерігала за цим усім спочатку із захватом, а потім з майже нездоровим обожнюванням. Вона замовила для нього новий робочий одяг, нові ковпаки, і була за крок від того, щоб замовити йому ще й жовтогарячу жилетку, лаковані черевики і підв’язки. Вона також купила йому дорогі каструлі і пароварки, які він використовував на всі сто відсотків. А коли дізналася, що за допомогою звичайнісінької паяльної лампи він глазурує цукровий вершечок крем-брюле, то була така вражена поєднанням артистизму та практичності, що тут же захотіла влаштувати для своїх богемних подружок екскурсію на кухню, щоб вони все побачили на власні очі.

— Він такий вишуканий, наш Жак, tu ne crois pas, Мімі, ma chere?[51] Він стриманий, він красивий, він майстер на всі руки, а коли захоче, то ще й неабияк вас осідлає. Справді! Ми, старші пані, не боїмося говорити про таке вголос. Коли нам трапляється гарний чоловік, ми не маємо червоніти, мов дівчатка. Tant pis d’abord, Елен?

Проте та сама мовчазність і стриманість, якими вона так захоплювалася у Джонатанові, зводили її з розуму і не давали спокою. Якщо він не належав їй, то кому? Спершу вона вирішила, що він пише роман, але переглянувши папери на його столі, не знайшла нічого, окрім чернеток листів-скарг, адресованих швейцарському посольству в Оттаві. Професійний споглядач передбачив, що господиня неодмінно нишпоритиме у його столі, і заздалегідь подбав про те, щоб вона знайшла ці листи.

— Жаку, ви закохалися?

— Наскільки мені відомо, мадам, то ні.

— Ви нещасливий? Ви самотній?

— Я цілком і повністю задоволений.

— Але ж недостатньо бути просто задоволеним! Ви маєте зректися самого себе. Ви маєте щодня ставити на карту все. Ви маєте пережити екстаз.

Джонатан відповів, що для нього екстаз — це його робота.

Закінчивши з обідом, Джонатану дозволялося відпочивати ціле пообіддя, але натомість він зазвичай спускався у підвал, щоб допомогти повиносити на подвір’я гори порожніх пляшок, де мосьє Лятюліп усе звіряв: хай Бог боронить того офіціанта чи барменку, які таємно пронесли на дискотеку свою плящину чи дві і продали за підвищеною ціною.

Тричі на тиждень Джонатан готував сімейну вечерю. Вони сідали за стіл раніше за гостей готелю і мадам Лятюліп намагалася підтримувати інтелектуальну розмову.

— Жаку, ви родом з Базеля?

— З місця неподалік від Базеля, мадам.

— З Женеви?

— Так, ближче до Женеви.

— Івонн, Женева — це столиця Швейцарії.

Івонн і оком не моргнула.

— Івонн, ти сьогодні в настрої? Уже розмовляла з Томасом? Ти мусиш розмовляти з ним щодня. Це нормально, ви ж заручені.

Близько одинадцятої, коли дискотека була у самому розпалі, Джонатан знову був тут як тут, готовий допомагати. До одинадцятої — шоу були не більше, ніж демонстрація наготи, але після одинадцятої все оживлялося і дівчата вже зовсім нічого не вдягали на себе між номерами, хіба що фартушки з блискітками, в які вони складали готівку, і час від часу куці халатики, які вони навіть не спромагалися застебнути. Коли вони за додаткові п’ять доларів розводили перед вами ноги — це була додаткова послуга, яка надавалася одразу ж за вашим столиком, на спеціально відведеному для цього стільці — картина нагадувала підбиту хутром нору якогось нічного звіряти, підсвіченого штучним світлом.

— Жаку, вам подобаються наші шоу? Ви гадаєте, вони красиво виглядають? І вони таки збуджують, правда, навіть вас?

— Мадам, вони напрочуд добре діють.

— Рада це чути. Не варто подавляти свої почуття.

Бійки траплялися лише зрідка і більше скидалися на спорадичні сутички між цуценятами. Лише найгірші з них закінчувалися вибухами. Гримів перекинутий стілець, дівчина відскакувала в бік, а потім долинали удари кулаків або ж западала напружена тиша, яка настає, коли двоє чоловіків наминаються один одному боки. Раптом нізвідки з’являвся Андре Лятюліп і, немов зменшена версія Атласу, розбороняв розлючених чоловіків, аж поки всі не заспокоювалися і не затихали. Коли це сталося уперше, Джонатан не втручався і дав господарю можливість самому все залагодити. Але коли якийсь п’янезний здоровило спробував вдарити мосьє Лятюліпа, Джонатан рвучко скрутив йому руку і вивів на свіже повітря.

— Де ви такого навчилися? — поцікавився мосьє Лятю-ліп, коли вони прибирали пляшки.

— В армії.

— У Швейцарії є армія?

— Так, військова служба обов’язкова для всіх.

Одного недільного вечора до них навідався старенький католицький кюре у полатаній рясі з поплямленим високим коміром. Дівчата перестали танцювати, а Івонн з’їла з ним шматочок лимонного пирога, за який кюре, наполягаючи на своєму, заплатив, витягнувши гроші з гаманця, прив’язаного, немов у мисливця, ремінцями до пояса. Джонатан спостерігав за ними зі свого темного кутка.

Якось іншого разу з’явився чоловік-гора з коротким світлим волоссям і у вельветовій куртці з шкіряними латками на ліктях. Біля нього упадала його дружина в шубі. Двоє офіціантів-українців посадили його за столик біля сцени, він замовив шампанське і дві порції копченого лосося, а потім з батьківською поблажливістю взявся дивитися шоу. Проте коли Лятюліп озирнувся довкола у пошуках Джонатана, щоб попередити його, що пану старшому офіцеру поліції не потрібно виставляти рахунок, за Джонатаном уже і слід прохолов.

— Ви що, боїтеся поліції?

— Поки я не маю паспорта, так.

— Як ви здогадалися, що він поліціянт?

Джонатан мило усміхнувся, але так нічого і не відповів, принаймні мосьє Лятюліпу не відклалася в пам’яті його відповідь.

— Нам варто його попередити, — всоте повторила мадам Лятюліп, лежачи в ліжку і безуспішно намагаючись заснути. — Вона навмисно його провокує. Крутить перед ним хвостом. Знову взялася за старе.

— Але вони навіть не розмовляють одне з одним. Навіть не дивляться одне на одного, — заперечив мосьє Лятюліп, відкладаючи книжку.

— І ти не здогадуєшся, чому? Ці двоє хитрунів, вони одне одного варті.

— Вона заручена з Томасом і вона вийде заміж за Томаса, — відповів мосьє Лятюліп. — Відколи це нескоєний злочин вважається злочином? — грайливо додав він.

— Ти говориш як варвар, зрештою, як і завжди. Бо варвар — це людина без інтуїції. Ти попереджав його, що працівникам заборонено спати з дівчатами з дискотеки?

— Я гадаю, він не мав жодного наміру цього робити.

— Ось і воно! Краще б у нього такий намір був.

— Боже правий, він спортсмен, — мосьє Лятюліпу врешті урвався терпець і його слов’янський темперамент узяв гору. — У нього є інші віддушини. Він бігає, ходить у походи, плаває під вітрилами. Ганяє на мотоциклах. Він готує. Він працює. Він спить. Не кожен же чоловік помішаний на сексі!

— Значить він tapette[52], — заявила мадам Лятюліп. — Я це зрозуміла, щойно на нього глянула. Івонн даремно марнує на нього час. Це її провчить.

— Ніякий він не tapette! Запитай українців-офіціантів! Він цілком нормальний!

— Ти вже бачив його паспорт?

— Як його паспорт стосується його сексуальної орієнтації? Паспорт знову відправили у посольство Швейцарії. Його потрібно поновити, перш ніж його проштампують в Оттаві. Бюрократична машина футболить його документи туди-сюди.

— «Бюрократична машина!» Торочить без кінця одне й те саме! Ким він себе уявив? Віктором Гюго? Швейцарці так не розмовляють!

— Я не знаю, як розмовляють швейцарці.

— То запитай Сісі! Сісі каже, що всі швейцарці — неотесані. Вона колись була заміжня за одним таким муж-ланом-швейцарцем, тому їй видніше. Борегар — француз, я впевнена на всі сто. Він готує, як француз, розмовляє, як француз, він зарозумілий, як француз, і хитрий, як француз. А ще зіпсований, як француз. Ясне діло, що він француз, інакше і бути не може! Француз і брехун!

Важко дихаючи, вона втупилася очима в стелю, оздоблену паперовими зірочками, які мерехтіли у темряві.

— Його мати — німкеня, — озвався мосьє Лятюліп, намагаючись говорити спокійніше.

— Що? Що за нісенітниця? Німці — блондини. Хто тобі таке сказав?

— Він і сказав. На дискотеці вчора було кілька інженерів з Німеччини. Борегар говорив з ними німецькою, немов справжнісінький тобі фашист. Я і запитав його, звідки він знає німецьку. По-англійськи він теж говорить.

— Ти мусиш звернутися до місцевих органів. Борегар мусить або все зробити законно, або забратися геть. Врешті-решт, це мій готель чи його? Він поза законом, я не маю і крихти сумніву. Надто вже він впадає в око. C’est bien sür![53]

Обернувшись спиною до чоловіка, вона ввімкнула радіо і почала розглядати паперові зірочки, а лють усе ще клекотала в її грудях.

Десять днів після того, як Івонн зодягнула його з ніг до голови у білу форму, вони зустрілися на Мендж-Квік і Джонатан повіз її на своєму «Гарлі-Девідсоні» на північ. Вони перетнулися у коридорі мансарди, нібито випадково, першими почувши кроки одне одного. Джонатан сказав, що у нього завтра вихідний, Івонн спитала, що він планує робити.

— Візьму мотоцикл на прокат, — відповів він. — Може, поїду подивитись на озера.

— У нас є будиночок на озері, батько тримає там свій човен, — сказала вона так, ніби її матері взагалі не існувало. Наступного ранку вона чекала на нього, як і було домовлено, бліда, проте сповнена рішучості.

Пейзаж навколо був меланхолійний і величний: небо над головою здавалося виснаженим, повз них пролітали сині ліси. Проте чим далі на північ вони рухалися, тим темнішим ставав день, а східний вітер приніс мжичку. Поки вони доїхали до будиночка, дощ уже розійшовся. Вони роздягнули одне одного і наступні години здалися Джонатану цілим життям: він нарешті надолужив своє за довгі місяці постійного стримування і самообмеження, протягом яких він не дозволяв собі ні віддушин, ні слабкостей. Вона боролася з ним, не відводячи від нього погляду. Івонн відводила очі лише коли міняла позу, щоб постати перед ним уже в зовсім новому амплуа, щоб здатися йому іншою жінкою.

— Зачекай, — прошепотіла вона.

Її тіло зітхнуло, впало, а потім знову піднялося, обличчя її розтягнулося і стало відразливим, проте так і не вибухнуло. Здалося, вона врешті капітулювала: з неї вирвався стогін, але такий приглушений, що міг би долинати і з промоклих наскрізь лісів чи глибин сірого озера. Вона лягла на нього зверху і вони знову почали своє сходження на вершину, все вище і вище, аж поки не досягнули піку разом.

Джонатан лежав біля Івонн і не відводив від неї погляду: дивився на її рівне дихання і трохи гнівався на те, що вона отак спокійно собі спить. Він намагався зрозуміти, кого він зраджував цього разу. Софі? Чи лише себе, як і завжди? Ми зраджуємо Томасу. Вона перевернулася на бік, повернувшись до нього спиною. Її краса лише підкреслювала його самотність. Він знову почав її пестити.

— Він хороша людина, — сказала Івонн. — Займається антропологією і правами індіанців. Його батько — юрист, він працює з крі[54]. Томас хоче йти його стопами. — Івонн знайшла пляшку вина і принесла її у ліжко. Вона поклала голову йому на груди.

— Певен, він би мені дуже сподобався, — чемно відповів Джонатан, уявляючи мрійника з серйозним виразом обличчя у кольоровому плетеному светрі, який старанно виписує любовні листи на папері, виробленому з вторинної сировини.

— Ти одна суцільна брехня, — сказала вона, пристрасно обціловуючи його. — У тобі явно ховається брехун. Ти — одна суцільна правда, але з домішками брехні. Я тебе не розумію.

— Я в бігах, — сказав він. — Натворив усякого в Англії.

Вона ще чіпкіше впилася всім своїм тілом у його.

— Хочеш про це поговорити?

— Мені потрібно звідкись дістати паспорт, — сказав він. — Ніякий я не швейцарець, це все вигадки. Я англієць.

— Ти хто?

Вона розхвилювалася. Схопила його келих і почала пити, дивлячись крізь нього на Джонатана.

— Може, нам вдасться десь поцупити паспорт, — запропонувала вона. — Переклеїти фотографію. Один мій друг так зробив.

— Може, й так, — погодився він.

Вона голубила його, її очі горіли.

— Я вже пробував усе, — сказав він їй. — Нишпорив у кімнатах для гостей, заглядав у автівки на стоянці, але тут ніхто не носить з собою паспорт. Заходив на пошту, взяв бланки, вивчив усі формальності. Ходив на тутешній цвинтар, шукав мертвих чоловіків мого віку, думав, може, вдасться подати документи від їхнього імені. Але тепер такі часи, що годі знати напевно, чим це все обернеться: а може, усі померлі уже числяться в якомусь електронному реєстрі?

— Яке твоє справжнє ім’я? — прошепотіла вона. — Хто ти? Хто ти?

Коли він підніс їй найцінніший можливий подарунок, то відчув, як на якусь блаженну мить на нього зійшло дивовижне умиротворення.

— Пайн. Джонатан Пайн.

Увесь день вони прожили зовсім без одягу і, коли дощ вщух, попливли човном на острівець у центрі озера, де і купалися голяка на гальковому пляжі.

— Через п’ять тижнів він захищає дисертацію, — сказала вона.

— А потім?

— Одружується з Івонн.

— А потім?

— Працюватиме в лісах з індіанцями. — Вона сказала, де саме. Вони ще трохи пропливли.

— Разом з тобою? — спитав він.

— Звісно.

— На довго?

— На кілька років. Подивимося, як воно піде. Ми плануємо завести дітей. Десь так з шість.

— Ти будеш вірною йому?

— Звісно. Час від часу.

— А хто там живе?

— Здебільшого крі. Вони Томасу найбільше подобаються. Він навіть мову їхню вивчив.

— А як щодо медового місяця? — запитав він.

— З Томасом? Для нього медовий місяць — це поїсти в «Макдональдсі» і піти на тренування з хокею.

— Він подорожує?

— Північно-західними територіями. Ківатін. Йеллоунайф. Велике Невільниче озеро. Норман-Веллс. Він усе там об’їздив.

— Я маю на увазі за кордон.

Вона похитала головою.

— Це не для Томаса. Він каже, що все і так є в Канаді.

— Що саме?

— Все, що потрібно в житті. Все тут. Для чого шукати це деінде? Він каже, люди надто багато подорожують. Він має рацію.

— Значить, паспорт йому не потрібен, — сказав Джонатан.

— Та пішов ти, — сказала вона. — Вертаймося на берег.

Але допоки вони приготували вечерю і знову покохалися, вона вже почала прислухатися до його слів.

Вони кохалися щодня або щоночі. Короткими ранніми годинами, коли Джонатан повертався з дискотеки, Івонн чекала на нього у ліжку, прислухаючись, чи не чути його легкого доторку до дверей — це був їхній сигнал. Він підходив до неї навшпиньки і вона вбирала його в себе, немов останній довгий ковток перед засушливою пустелею. Вони кохалися, майже не рухаючись. Піддашшя було немов барабан і кожен порух розносився стукотом по всьому будинку. Коли вона починала стогнати від задоволення, він закривав їй рот рукою, і вона кусала її, залишаючи сліди від зубів навколо великого пальця.

— Якщо твоя мати впіймає нас на гарячому, вона вижене мене, — говорив він.

— Та яка різниця, — шепотіла вона, ще більше притискаючись до нього. — Я піду разом з тобою. — Здавалося, вона повністю забула про свої плани на майбутнє, якими нещодавно з ним ділилася.

— Мені потрібен ще час, — наполягав він.

— Щоб отримати паспорт?

— Ні, тебе, — відповів він, усміхаючись у темряві.

Вона ненавиділа, коли він ішов, але не наважувалася затримувати його. Мадам Лятюліп останнім часом частенько заглядала до неї у будь-який час дня і ночі.

— Cocotte[55], ти ще не спиш? Як почуваєшся? Mon p’tit chou[56], до твого весілля залишилося всього чотири тижні. Наречена мусить гарно відпочити.

Одного разу її мати заявилась тоді, коли Джонатан усе ще лежав у ліжку Івонн. Але було темно, і на його щастя, мадам Лятюліп не ввімкнула світло.

Якось вони гайнули на її блакитному «Понтіаку» в Толеранс, де зупинилися в мотелі. Дякувати Богу, він наполіг, щоб вона вийшла з номера раніше за нього, тому що, коли вона підходила до своєї машини, все ще просякнута його запахом, наразилася на Мімі Ледук, яка усміхалася до неї з сусідньої стоянки.

— Tu fais visite аи[57] шоу? — загукала Мімі, опустивши вікно.

— Ага.

— C’est super, n’est-ce pas? T’as vu[58] оту маленьку чорну сукню? Tres[59] відкрита, tres сексуальна?

— Ага.

— Я її купила! Toi aussi faut l’acheter! Pour ton trouss — eauuu![60]

Вони кохалися у порожніх гостьових номерах, коли її мати їздила по продукти, і у сушильній шафці під сходами. Сексуальна одержимість зробила її нерозсудливою. Вона підсіла на ризик, як на наркотик. Увесь її день крутився навколо того, щоб знайти кілька хвилин і побути разом з ним на самоті.

— Коли ти підеш до священика? — запитав він.

— Коли буду готова, — відповіла вона з грайливою серйозністю, яка нагадала йому про Софі.

Вона вирішила стати готовою наступного дня.

Старенький кюре Савіньї ще ніколи не підводив Івонн. Ще з дитинства вона приносила йому свої турботи, тріумфи і таємниці. Коли батько побив Івонн, то саме старенький Савіньї обробив їй синець під оком і заспокоїв її. Коли мати зводила її з розуму, старенький Савіньї сміявся і казав, що вона просто час від часу буває трохи божевільною. Коли Івонн почала спати з хлопцями, він жодного разу не наказав їй припинити. І коли вона втратила віру в Бога, він засмутився, але Івонн продовжувала навідуватися до нього щонеділі після служби, на яку вона вже більше не приходила, прихопивши з собою те, що вдавалося поцупити з готелю: пляшку вина чи, як сьогодні, віскі.

— Bon[61], Івонн! Сідай. Боже мій, ти сяєш, мов яблучко! О небеса, що це ти мені принесла? Це я маю приносити подарунки нареченій!

Він випив за її здоров’я і, відкинувшись назад у кріслі, вдивлявся своїми вологими старечими очима у безкінечність.

— В Есперансі ми зобов’язані любити один одного, — виголосив він так, немов уявив, що читає нотації на дошлюбних науках.

— Я знаю.

— Здається, ще вчора кожен з нас був тут чужинцем, без сім’ї, без батьківщини, всі трохи боялися лісів та індіанців.

— Я знаю.

— Тому ми поріднилися. Ми полюбили одне одного. Це було природно. Це було необхідно. І ми присвятили нашу спільноту Богу. І нашу любов. Ми стали Його дітьми посеред дикої природи.

— Я знаю, — знову повторила Івонн і пошкодувала, що взагалі прийшла.

— Тепер ми хороші містяни. Есперанс подорослішав. Це хороше містечко, чепурне, християнське. Але нудне. Як там Томас?

— У Томаса все чудово, — сказала вона, потягнувшись до своєї торбинки.

— А коли ти його приведеш до мене? Якщо ти не дозволяєш йому приїхати в Есперанс через свою матір, то час вже випробувати цього хлопчину вогнем! — Вони разом посміялися. Інколи старенький Савіньї був напрочуд проникливий, саме за це Івонн його і любила. — Нічогенький, мабуть, хлопчина, той твій Томас, заарканити таку дівчину, як ти. Він палкий? Згорає від любові до тебе? Пише тобі тричі на день?

— Томас трохи забудькуватий.

Вони знову засміялися і старенький кюре все повторював уголос «забудькуватий» і хитав головою. Вона відкрила сумочку і дістала звідти дві фотографії, загорнуті у целофановий конверт. Одну з них вона простягнула йому. А опісля подала зі столу окуляри в металевій оправі. Далі вона чекала, поки він уважно роздивиться фото.

— Це Томас? Боже мій, оце красень! Чому ти мені раніше не казала? Забудькуватий? Оцей чоловік? Він сама міць! Твоя мати припаде до ніг такого чоловіка!

Все ще захоплюючись фотографією Джонатана, яку кюре тримав на відстані витягнутої руки, він дещо нахилив її, щоб на неї краще падало світло з вікна.

— Хочу зробити йому сюрприз і витягнути його кудись на медовий місяць, — сказала вона. — У нього нема паспорта і я хочу вручити йому його просто біля вівтаря.

Кюре вже шукав по кишенях ручку. Івонн уже мала ручку напоготові. Вона перевернула фотографії обличчям донизу і спостерігала, як він повільно, немов дитина, виводить на них літери — спочатку на одній, потім на іншій — уповноважений як священник, якому законами Квебеку дозволено реєструвати шлюби. Вона знову відкрила торбинку і цього разу дістала з неї незаповнений бланк «Formule А pour les personnes de i6 ans et plus»[62], необхідний для подачі документів на отримання паспорта. Вона вказала на місце, де йому потрібно ще раз підписатися, тепер уже як свідку, особисто знайомому з подавцем заяви.

— Але скільки часу ж я його знаю? Я ж цього негідника ще зроду-віку не бачив!

— Напишіть — усе життя, — сказала Івонн і дивилася, як він виводить «1а vie entiere»[63].

«Томе, — тріумфально телеграфувала вона тієї ж ночі, — церкві потрібне твоє свідоцтво про народження. Терміново надішли його на адресу «Бабетт». Не переставай любити мене. Івонн».

Коли Джонатан легенько торкнувся її дверей, вона вдала, що спить, і не ворухнулася. Але коли він підійшов до її ліжка, вона схопилася і притягнула його до себе ще спрагліше, ніж будь-коли раніше. «Я це зробила, — безперестанку шепотіла вона. — Вдалося! У нас усе вийде!»

Незадовго після цього епізоду і у таку ж передвечірню годину мадам Лятюліп зробила візит огрядному старшому офіцеру поліції у його розкішному офісі. На ній була рожево-бузкова сукня, яка, вочевидь, мала символізувати тиху скорботу.

— Анжелік, — мовив поліціянт і підсунув їй крісло, — дорогенька, завжди радий тебе бачити.

Як і кюре, старший офіцер поліції був уже в літах. На стінах висіли фотографії, на яких він був у розквіті сил: ось він увесь в хутрах керує собачою упряжкою, ось на коні скаче лісами, переслідуючи злочинця. Але ці реліквії зараз були йому зовсім ні до чого. Колись мужнє підборіддя тепер стало подвійним. А випнуте пузо здіймалося над шкіряним поясом уніформи, немов коричневий футбольний м’яч.

— Знову одна з твоїх дівчат уплуталася в якусь історійку? — запитав він і посміхнувся з розумінням.

— Дякую, Луї, але наскільки мені відомо, то ні.

— Хтось запустив свої загребущі руки в твою касу?

— Ні, Луї, наша бухгалтерія в порядку, дякую.

Офіцер поліції вловив її тон і підготувався захищатися.

— Що ж, Анжелік, я радий це чути. Тепер таких історій хоч греблю гати. Минули колишні спокійні часи. Вип’єш im p’tit?[64]

— Дякую, Луї, але я тут у справі. Я хочу, щоб ти зібрав інформацію про молодого чоловіка, якого Андре найняв на роботу у готелі.

— Що ж він накоїв?

— Питання радше в тому, що накоїв Андре. Він узяв на роботу чоловіка без документів. Це було дуже näif[65] з його боку.

— Анжелік, твій Андре — справжній добряк. Один з найкращих у цьому місті.

— Аж надто добряк. Цей чоловік працює у нас уже десять тижнів, а його документи так і не прийшли. Через нього ми порушуємо закон.

— Анжелік, але ми ж тут не Оттава, і ти це чудово розумієш.

— Він стверджує, що приїхав з Швейцарії.

— Можливо, так воно і є. Швейцарія — чарівна країна.

— Спочатку він каже Андре, що його паспорт у відділі імміграції, а потім — що у посольстві Швейцарії на перереєстрації, а зараз він нібито ще у якійсь установі. Де насправді той паспорт?

— Ну, Анжелік, він точно не у мене. Ти ж знаєш Оттаву. Тим крючкодерам треба три місяці, лише щоб дупу підтерти, — сказав старший офіцер поліції, по-дурнуватому гигикнувши зі свого вдалого дотепу.

Мадам Лятюліп почервоніла. Ні-ні, вона не зашарілась, це лють так розпливлася її обличчям, що поліціянт аж занервував.

— Він не швейцарець, — сказала вона.

— Анжелік, звідки ти це взяла?

— Я дзвонила у посольство Швейцарії. І представилась його матір’ю.

— І?

— Сказала, що мені уже увірвався терпець чекати на документи, мій син не має дозволу на роботу, через це він вліз у борги і впав у депресію, якщо вони не можуть надіслати його паспорт, то хай хоча б надішлють лист-підтвердження, що в нього все в порядку з документами.

— Не сумніваюся, ти розіграла сцену як слід. Ти чудова актриса, Анжелік. Ми всі це знаємо.

— Вони не знають ніякого Жака Борегара, який би приїхав з Швейцарії у Канаду, це все вигадка. Він спокусник.

— Він хто?

— Він спокусив мою доньку, Івонн. Вона цілковито втратила через нього голову. Він справжнісінький пройдисвіт, який ховається за маскою інтелігента. Він хоче вкрасти у мене мою єдину доньку, вкрасти мій готель, вкрасти наш спокій, нашу злагоду, наш...

Вона мала цілий список того, що намагався вкрасти у неї Джонатан. Вона складала цей список довгими безсонними ночами і доповнювала його при кожному новому доказі того, що її донька без цього злодія жити не може. Лише один його злочин вона вирішила не згадувати — своє вкрадене серце.