Нічний адміністратор

30

Трапилося щось неймовірне.

Щось хороше або погане. Хоча яким би воно не було, ця подія ставила вирішальну і остаточну крапку. Життя, яким Джед знала його раніше, розсипалося на друзки.

Телефонний дзвінок сполошив їх надвечір. «Конфіденційна розмова, шефе, тет-а-тет, — обачно сказав шкіпер. — Це сер Ентоні, шефе, я не певен, чи ви хотіли б, щоб я вас з’єднав». Роупер забурчав і перевернувся на бік, щоб узяти слухавку. Він знову був одягнений у халат. Вони лежали на ліжку після любощів, хоча, Бог свідок, це було ближче до ненависті, ніж до любові. Його звична жага займатися сексом після обіду останнім часом відродилася. Як і її. їхнє жадання одне одного, здавалося, збільшувалося у протилежній пропорції до їхніх почуттів одне до одного. Вона почала замислюватися, чи секс узагалі має якийсь стосунок до кохання. «Вграти мене — суцільне задоволення», — сказала вона йому опісля, дивлячись на стелю. «О так, — погодився він. — Запитай будь-кого». І тут телефонний дзвінок, він повернувся до неї спиною: «Ох, та щоб він скис, гаразд, з’єднуй». А потім побачила: його спина напружилася, м’язи плечей під шовковим халатом закам’яніли, сідниці неспокійно зарухалися, ноги притиснулися одна до одної, наче для захисту.

— Тоні, ти дуже невчасно. Ти що, знову п’яний?.. Хто?.. Ну то дай йому слухавку. Чому б і ні?.. Гаразд, говори, якщо хочеш. Я послухаю. Це до мене не має жодного стосунку, але я не проти послухати. Тільки не розповідай мені сопливих історій, Тоні, я такого не люблю... — Але скоро його різкі заперечення стали коротшими, а паузи між ними — довшими, аж поки Роупер не почав слухати у повній тиші, у той час як його тіло напружилося і зовсім не рухалося.

— Тоні, зачекай хвильку, — раптом наказав він. — Зупинись. — Відтак він обернувся до Джед і, навіть не прикривши слухавку долонею, сказав: — Іди в ванну, зачини двері, відкрути крани. Негайно.

Отож вона пішла в ванну і відкрутила крани і підняла прогумовану слухавку, але, звичайно ж, Роупер почув хляпання води і гаркнув їй, щоб вона відключилася. Тоді вона скрутила крани, щоб вода текла цівочкою, і притулила вухо до замкової щілини, аж поки двері не зацідили їй в обличчя і вона не відлетіла на підлогу, вимощену голландськими кахлями, які вони нещодавно придбали. А потім вона знову почула Роуперовий голос: «Тоні, продовжуй, тут маленьке місцеве непорозуміння».

Після того вона слухала, як він слухає, але більше нічого не чула. Вона залізла у ванну і згадала, як колись він любив сідати навпроти, просувати ногу між її ногами і читати «Файненшиал Таймз», а вона, в свою чергу, дражнила його пальчиками ноги, щоб викликати в нього ерекцію. Й іноді він тягнув її назад до ліжка для ще одного дублю, а постіль мокріла від води.

Але цього разу він лише стояв на порозі ванни.

У халаті. І дивився на неї. Думаючи, що він тепер, чорт забирай, має з нею робити. І з Джонатаном. І з собою.

Його обличчя скам’яніло у виразі «не наближайся до мене», що траплялося дуже рідко і ніколи в присутності Деніела. Саме цей вираз обличчя означав його готовність піти на все заради власного спасіння.

— Радив би тобі вдягнутися, — сказав він. — Через дві хвилини тут буде Коркоран.

— Для чого?

— Вдягайся.

Потім Роупер повернувся до телефону, почав набирати номер і передумав. Він поклав слухавку назад з таким самоконтролем, що Джед стало зрозуміло: він хотів розтрощити її на друзки, але не тільки слухавку, але й усю яхту. Він спер руки на стегна і не відводив погляду від Джед, поки вона вдягалася, так ніби йому не подобалося, що вона на себе одягала.

— Раджу взути нормальне взуття, — сказав він.

Саме у ту мить серце її завмерло, тому що на борту всі ходили або в легкому палубному взутті, або босоніж. Лише ввечері жінкам дозволялося взувати туфлі, але не на шпильках.

Отож вона одягнулася і взулася у пару зручних замшевих балеток зі шнурівкою і на гумовій підошві, які вона купила у магазині «Берґдорф» під час однієї з їхніх поїздок у Нью-Йорк. Коли Коркоран постукав у двері, Роупер завів його у вітальню і вони проговорили там наодинці не менше десяти хвилин, а тим часом Джед сиділа на ліжку і думала про шпарину, яку вона все ще не знайшла, про той чудодійний засіб, який допоміг би врятувати і Джонатана, і її саму. Проте їй нічого не спадало на думку.

Уява Джед змальовувала різноманітні версії: вона підриває яхту тими боєприпасами, які тримають у носовій частині судна, з усіма на борту, включно з нею і Джонатаном, немов у фільмі «Африканська королева»; вона отруює охоронців; під час вечері драматично викриває Роупера і всі його грішки у присутності гостей, а потім кидається на пошуки захованого в’язня; або вона просто тримає Роупера у заручниках, приставивши йому до горла ніж. Вона також розглядала декілька інших можливих варіантів, які завжди так добре спрацьовували у фільмах, але правда була у тому, що і екіпаж, і працівники яхти не спускали з неї очей, декілька гостей зауважили, що вона виглядала знервованою, ходили чутки, що вона вагітна, і на борту не було жодного пасажира, який би їй повірив, зробив би щось — чи, навіть якби вона переконала його, що таки має рацію, — якому не було б абсолютно байдуже.

Роупер і Коркоран вийшли з вітальні і Роупер одягнувся, спершу повністю роздягнувшись у їхній присутності, — це його анітрохи не турбувало, а навпаки подобалося, і на якусь страшну мить Джед подумала, що Роупер залишить її тут наодинці з Коркораном, хоча вона й не бачила для цього підстав. Але, на щастя, Коркоран теж рушив до дверей.

— Сиди тут і чекай, — сказав Роупер, коли вони виходили. А потім подумав і замкнув її на ключ, чого ніколи раніше не робив.

Спочатку вона сиділа на ліжку, потім лежала на ньому, почуваючись як військовополонена, яка не знає, хто атакує табір, — свої чи чужі. Але в одному вона була впевнена: атака вже почалася. Навіть тут, під замком, у каюті, вона відчувала напруженість наказів, які отримували працівники, і пришвидшення майже нечутних кроків у коридорі. Вона відчула вібрацію двигунів і яхта трошки нахилилася. Роупер обрав новий маршрут. Джед визирнула в ілюмінатор і помітила, як рухається обрій. Вона встала і здивовано помітила, що на ній сині джинси, а не те вбрання, куплене для цього круїзу за мільйони доларів, на якому наполягав Роупер. їй пригадалася магія останнього дня семестру, коли можна було нарешті зняти ту ненависну сіру монастирську форму і одягнути щось по-справжньому зухвале, наприклад, бавовняну сукню, для тієї прекрасної миті, коли батькова автівка, підстрибуючи на «лежачих поліцейських» на в’їзді до володінь матері Енджели, приїде, щоб забрати її геть.

Але ніхто, крім неї самої, не сказав їй, що вона покине яхту. Вона сама так вирішила і їй залишалося лише силою думки зробити це реальністю.

Вона вирішила спакувати сумку на випадок втечі. Якщо їй знадобиться «нормальне» взуття, то і все решту нормальне також не зашкодить. З верхньої полиці шафи вона схопила сумку, яку носила через плече, кинула в неї косметичку, зубну щітку і нижню білизну. Вона відкрила шухляду в столі і з радістю побачила там свій паспорт — Коркоран, вочевидь, віддав його Роуперу. Коли справа дійшла до прикрас, Джед вирішила виявити великодушність. Роупер любив дарувати їй коштовні прикраси і розробив цілий власницький кодекс щодо того, якій події присвячувалась та чи інша коштовність: кольє з діамантом, ограненим у формі троянди, на честь їхньої першої ночі разом у Парижі, смарагдовий браслет — святкування її дня народження у Монако; рубіни — Різдво у Відні. «Забудь про них, — подумала вона і здригнулася. — Залиш ці спогади у шухляді». А потім: «Та до бісової матері, це всього лиш гроші», і прихопила три чи чотири прикраси як валюту для їхнього майбутнього життя разом. Проте не встигла вона закинути їх у сумку, як уже передумала і кинула на Роуперовий столик. «Я ніколи більше не буду твоєю лялькою».

Проте без тіні сумніву вона взяла декілька Роуперових сорочок ручної роботи і шовкових трусів, на випадок, якщо Джонатан не матиме нічого з собою. А ще вона прихопила Роуперові еспадрильї від Ґуччі, які він так любив, прикинувши, що цей розмір мав би підійти Джонатану.

На цьому її відвага згасла і вона знову впала на ліжко. «Це хитрість. Я нікуди не їду. Вони його вбили».

Джонатан завжди знав, що колись прийде кінець, — на якому з варіантів вони не зупинилися б — вони прийдуть до нього вдвох. Він здогадувався, що цими двома будуть Фріскі і Таббі, тому що кати люблять дотримуватися свого протоколу: це моя робота, це — твоя, а найголовніша робота — у найголовніших людей. Ґас завжди був лише про всяк випадок. Вдвох вони тягнули його в туалет, вдвох вони його обмивали, але не заради Джонатанового комфорту, а через свою гидливість: вони досі не забули того випадку в Колоні, коли він погрожував накласти собі в штани, і тому при кожній нагоді нагадували йому, який він сраний виродок, це ж треба додуматися до такого нахабства!

Отож коли Фріскі і Таббі щосили розчахнули двері і увімкнули блакитну лампу на стелі, а Фріскі-лівша підійшов до Джонатана справа, залишивши про всяк випадок праву руку вільною, а Таббі присів зліва від Джонатанової голови — як зазвичай, шукаючи у кишенях ключі, які ніколи не витягав заздалегідь, — усе було точнісінько так, як професійний спостерігач і передбачав, хіба що він не очікував, що вони настільки відверто говоритимуть про ціль свого візиту.

— Томмі, боюся, ми вже всі тобою ситі по горло. А особливо шеф, — сказав Таббі. — Саме тому ти вирушаєш у мандрівку. Вибачай, Томмі. У тебе був шанс, але твоя впертість тебе і занапастить.

Після цих слів Таббі упівсили вдарив Джонатана в живіт, лише на випадок, якщо тому заманеться пручатися.

Проте Джонатан уже давно минув стадію пручання, у чому вони всі могли переконатися на власні очі. Більше того, був випадок, коли Фріскі і Таббі подумали, що все скінчилося, бо коли вони застали Джонатана розпластаним на підлозі з повернутою вбік головою і відкритим ротом, Фріскі миттю став на коліна і припідняв йому повіку великим пальцем, заглядаючи в око.

— Томмі! Ей! Ти ж не можеш пропустити власний похорон!

Відтак вони зробили щось неймовірне. Вони залишили його лежати на підлозі. Зняли кайдани, витягнули кляп з рота. Поки Фріскі обтирав йому обличчя губкою і заклеював рот новим шматком пластиру, Таббі знімав те, що залишилося від його сорочки, і натягнув на нього нову, одягаючи спочатку один рукав, потім інший.

Але хоча Джонатан і прикидався безсилим, мов шмат-тяна лялька, його таємний резерв енергії вже вивільнявся у кожну клітинку його тіла. Його м’язи, побиті і напівпара-лізовані від спазмів, благали про полегшення, яке могло б настати тільки у дії. Його розбиті руки і понівечені ноги палали, а затуманені очі прояснялися. Він чекав. Він пам’ятав про важливість додаткового вичікування.

«Заколиши їх», — думав він, коли вони поставили його на ноги.

«Заколиши їх», — знову думав він, коли закинув руки на їхні плечі, щоб спертися, і повиснув на них, коли вони потягнули його коридором.

«Заколиши їх», — повторював він, коли Фріскі йшов навскіс перед ним ґвинтовими сходами, а Таббі підтримував його знизу.

«Господи, — подумав він, коли побачив всипане зорями чорне небо і великий червоний місяць, який похитувався на воді. — Господи, дай мені цю останню мить».

Вони стояли на палубі, усі троє, наче одна сім’я, і до Джонатана долинали звуки улюбленої Роуперової музики тридцятих років, вона відлунювала у ранніх сутінках від таверни на кормі яхти, і радісні звуки розмов гостей, які зібралися для вечірніх веселощів. Передній край яхти був неосвітлений, і Джонатан подумав, що, може, саме там вони його і вб’ють, — один постріл, коли гратимуть високі ноти музики, ніхто і не почує.

Яхта змінила курс. За якихось кілька миль від них вид-нівся берег. Там була дорога. Він міг розгледіти ряд ліхтарів під зорями, це місце більше скидалося на материк, ніж на острів. А може це була низка островів, хтозна. Софі, зробімо це разом. Настав час щиросердо попрощатися з найгіршою людиною на землі.

Його охоронці зупинилися, чогось чекаючи. Повиснувши між ними, він усе ще чіпко тримався руками за їхні плечі. Джонатан чекав також, із задоволенням помітивши, що його рот, заклеєний пластиром, знову почав кровоточити, і це матиме подвійний ефект: пластир послабиться, а сам Джонатан виглядатиме гірше, ніж почувається насправді.

Потім він побачив Роупера. Він, мабуть, стояв там увесь час, Джонатан просто не одразу помітив його у білому смокінгу на фоні такого ж білого капітанського містка. Коркоран також був тут, але от Сенді Ленгборн не прийшов. Мабуть, трахав у цей час одну з покоївок.

А між Коркораном і Роупером він побачив Джед, чи це Бог послав йому її образ? Ні, він таки бачив Джед, а вона бачила його, але Роупер, мабуть, сказав їй сидіти тихо. На ній були джинси і не було прикрас, що неабияк його втішило: він терпіти не міг, коли Роупер розвішував на неї свої гроші. Вона дивилася на нього, а він на неї, але вона не могла про це знати, бо його обличчя було надто понівечене. Враховуючи, що він стогнав від болю і ледве тримався на ногах, вона, напевно, не була у надто романтичному настрої.

Джонатан сповз ще нижче і його охоронці слухняно нагнулися, щоб сильніше обхопили його за талію.

— Здається, він відходить, — пробурмотів Фріскі.

— Куди? — спитав Таббі.

Це був той сигнал, якого Джонатан чекав, щоб зіштовхнути їхні голови з такою силою, якої він не мав ніколи в житті. Енергія вирвалася назовні ще в стрибку, коли він немов підлетів догори з тієї діри, де вони тримали його прикутим. Вона розливалася його плечима, коли він широко розкинув руки, а потім звів їх спочатку в одному величезному страшному ударі, а потім і в другому: скроня у скроню, обличчя в обличчя, вухо у вухо, череп у череп. Вона ширилась усім його тілом, коли він відштовхнув двох охоронців від себе, потім швиргонув на палубу і боковою частиною стопи вдарив їх обох по голові, один удар навскіс — кожному, а потім другий в шию. Далі він зробив крок уперед, зриваючи пластир з обличчя і підходячи до Роупера, який вже віддавав йому накази, як і тоді, у «Майстерсі».

— Пайне. Не треба було цього робити. Не підходь ближче. Корке, покажи йому свій пістолет. Ми висаджуємо вас на берег. Вас обох. Ви своє діло вже зробили, щоправда нікудишньо. Дурне марнування часу.

Джонатан намацав поручні і вчепився в них обома руками. Але він лише відпочивав. Він не ставав слабшим. Джонатан хотів виграти час, щоб підтягнулося його таємне підкріплення.

— Пайне, товар уже доставили. Підкинув їм судно-друге, когось, може, і заарештували — яка в біса різниця? Ти ж не думаєш, що я цим усім займаюся сам, правда? — Потім він повторив те, що вже сказав Джед. — Це не злочин. Це політика. Недобре задирати носа. Так воно є в світі.

Джонатан знову почав іти до нього, хоча кроки його були широкі і невпевнені. Коркоран натиснув на спусковий гачок.

— Пайне, можеш їхати додому. А ні, чекай, тобі не можна. Лондон висмикнув килим з-під твоїх ніг. В Англії на тебе чекає ордер на арешт. Корке, застрели його. Зараз. Пострілом у голову.

— Джонатане, зупинись.

Хто покликав його — Джед чи Софі? Іти прямо йому вже було занадто складно. Йому захотілося знову спертися на поруччя, але він уже був на середині палуби. Він насилу волочив ноги. Палуба гойдалася. Його коліна підкошувалися. Але воля у ньому не гасла. У ньому горіла рішучість у боротьбі зчепитися з недосяжним, вимазати кров’ю Ро-уперовий чудовий білий смокінг, розмазати його дельфінячу посмішку, змусити його кричати: «Я вбиваю, я чиню нечесно. Існує добро і зло, і я — це зло!»

Роупер рахував, як любив рахувати Коркоран. Але чи він рахував страшенно повільно, чи Джонатан втратив відчуття часу. Він почув «один» і почув «два», але він не почув «три» і подумав, що, може, це ще один спосіб померти: вони тебе вбивають, але ти продовжуєш жити так само, як і раніше, просто ніхто не знає, що ти ще тут. Потім він почув голос Джед, і у ньому звучали авторитарні нотки, які завжди особливо його дратували:

— Джонатане, ради Бога, подивись!

Роуперовий голос звучав так, ніби радіостанція, на яку натрапив випадково.

— Так, дивись, — погодився він. — Пайне, дивися сюди. Дивись, що тут у мене є. Пайне, це Джед у ролі Деніела. Лише цього разу все по-справжньому.

Він зумів подивитися, хоча перед очима все пливло. І побачив, що Роупер, як зразковий офіцер командування, стоїть в елегантному білому смокінгу на крок попереду свого ад’ютанта майже по стійці «струнко», щоправда, однією рукою він тримає Джед за її каштанове волосся, а іншою приставив Коркоранів пістолет до її скроні — ось так, звичайно ж, стріляний вовк Коркі носить старий добрий армійський дев’ятиміліметровий «Браунінг». І тут Джонатан ліг чи впав, і цього разу він почув голос Софі і Джед одночасно, вони кричали йому, щоб він не засинав.

Вони знайшли для нього покривало, і коли Джед і Коркоран підняли його на ноги, Джед закутала його плечі з такою турботою, яку вона колись виявляла на Кристалі. Потім Джед і Коркоран, які все ще тримали його, поки Роупер не випускав з рук пістолет на випадок другого воскресіння, потягнули його до бокової частини яхти, оминаючи по дорозі те, що залишилося від Фріскі і Таббі.

Коркоран наказав Джед іти першій, а потім вони обоє допомогли Джонатану спуститися трапом, а Ґас з моторного човна вже простягав йому руку. Але Джонатан відмовився на неї спертися і мало що не впав у воду, і Джед вкотре здивувалася його впертості — це ж треба її проявити саме тоді, коли всі намагаються йому допомогти. Коркоран почав говорити щось незв’язне про те, що нібито цей острів — венесуельський, але Джед наказала йому заткнутися і він послухався. Ґас спробував розповісти їй, як керувати човном з підвісним двигуном, але вона знала це не гірше за нього і так йому й сказала. Джонатан, закутаний в покривало, наче монах у рясу, схилився посередині човна, інстинктивно зрівноважуючи його. Його очі, ледве помітні на запухлому обличчі, дивилися на яхту «Паша», яка нависала над ним, мов хмарочос.

Джед підвела очі і помітила Роупера у його білому смокінгу — він дивився у воду, немов шукав щось загублене. На хвилинку він їй знову здався точнісінько таким, яким вона його побачила у той перший день у Парижі: привабливий і веселий англійський джентльмен, зразковий представник свого покоління. Він зник і їй здалося, що музика з палуби стала трішки гучніше лунати над хвилями, коли він повернувся до танців.