Нічний адміністратор

3

Джонатан Пайн, єдиний син німецької красуні та британського сержанта-піхотинця: вона померла від раку, він загинув в одній з багатьох постколоніальних воєн, які вела його країна, Джонатан, сирота, який виріс серед дощових архіпелагів притулків, дитячих будинків, прийомних сімей, кадетських шкіл і військових таборів, Джонатан, дитина армії, колишній член підрозділу спецпризначення у ще більш дощовій Північній Ірландії, Джонатан, постачальник провізії, шеф-кухар, мандрівний готельєр, вічний утікач від емоційної прив’язаності, волонтер, збирач мов людей довкола, добровільний в’язень ночі і моряк без пункту призначення — сидів у своєму бездоганно чистому швейцарському офісі позаду стійки рецепції і викурював уже третю сигарету та обдумував мудрі слова легендарного засновника готелю, які висіли у рамці поруч з імпозантною світлиною кольору сепії — фотопортретом repa Майстера.

Уже вкотре за останні кілька місяців Джонатан брався за ручку і намагався звільнити мудрі слова великої людини з її головоломного німецького синтаксису, але його зусилля завжди розбивалися об якесь непіддатливе підрядне речення. «Справжня гостинність дає життю те, що справжня кулінарія дає трапезі, — почав він, на мить повіривши, що цього разу все вийде. — Це вияв нашої поваги до засадничої цінності кожного індивідуального гостя, який довірив нам попіклуватися про нього на певному етапі його життя, незважаючи на його становище, вияв взаємної відповідальності у дусі гуманності, що полягає у...» Тут він знову здався, як і зазвичай. Є речі, які краще залишити в оригіналі.

Його погляд повернувся до телеприймача repa Штріпплі, який був подібний на чоловічу сумку. Ось уже п’ятнадцять хвилин у ньому блимала так ж сама електронна гра. Приціли повітряного бомбардувальника наводяться на сіру плямку будівель з самого низу. Камера наближається до об’єкта. Ракета летить до мішені, влучає і розсікає кілька поверхів будівлі. Фундамент будівлі вибухає, наче паперовий пакет, на радість ведучого новин. Пряме попадання. Ще два постріли, без доплати. Ніхто не говорить про жертви. З такої висоти вони просто непомітні. Ірак це не Белфаст.

Картинка змінюється. Софі і Джонатан їдуть разом у машині.

Джонатан за кермом. Шарф і затемнені окуляри наполовину приховують знівечене обличчя Софі. Каїр усе ще спить. На сході сірого неба проступають червонясті фарби. Для того, щоб таємно вивести її з готелю і посадити в свою машину, бувалий солдат ужив усіх запобіжних заходів. Він вирушив у напрямку до пірамід, навіть не здогадуючись, що у неї на думці був зовсім інший сценарій.

— Ні, — сказала вона. — їдьте туди.

Над напівзруйнованими гробницями каїрського міського кладовища стояв усепроникний сморід. На фоні місячного ландшафту, поміж тліючого вугільного сміття та гір пластикових пакетів і консервних банок, знедолені світу цього, згорбатившись немов різнобарвні стерв’ятники, порпалися у смітті. Джонатан припаркував машину на піщаному узбіччі. Вантажівки мчали повз них, курсуючи від і до сміттєзвалища, та залишали по собі хвилі смороду.

— Саме сюди я його привезла, — сказала Софі. Її рот з однієї сторони напух до невпізнаності. Вона розмовляла крізь кутик рота з іншої сторони.

— Чому? — питає Джонатан, маючи на увазі, «чому ти зараз привезла мене сюди?»

— «Глянь на цих людей, Фредді,- сказала я йому. — Щоразу, коли хтось продає зброю черговому дрібному продажному арабському тирану, ці люди стають ще біднішими. А ти знаєш, чому? Послухай мене, Фредді. Тому що веселіше мати гарненьку армію, аніж нагодувати голодних. Фредді, ти — араб. Не зважай, що інколи ми, єгиптяни, стверджуємо, нібито ми не араби. Ми араби. Хіба це правильно, що твої арабські брати мають стати плоттю, якою ти заплатиш за свої мрії?»

— Розумію, — сказав Джонатан, відчувши сором, притаманний усім англійцям, коли йдеться про вияв емоцій до політики.

— «Нам не потрібні лідери, — сказала я. — Наступним великим арабом стане скромний ремісник. Він усе налагодить і дасть людям гідність замість війни. Він буде управителем, а не воїном. Він буде таким як ти, Фредді, таким, яким ти міг би стати, якби подорослішав».

— Що на це відповів Фредді? — спитав Джонатан. Він відчував свою вину щоразу, коли дивився на її понівечене обличчя. Синці під її очима ставали синьо-жовтими.

— Сказав, що це не мого носа діло. — Він уловив лють у її голосі і його серце стиснулося ще більше. — Я сказала йому, що це якраз і є моє діло! Життя і смерть — це моє діло! Араби — моє діло! І він — також!

«І ти попередила його, — з огидою подумав Джонатан. — Ти дала йому зрозуміти, що ти та сила, з якою варто рахуватися, а не слабка жінка, якої можна позбутися при першій можливості. Ти дозволила йому здогадатися, що також маєш таємну зброю, і ти погрожувала зробити те, що я зробив, навіть не знаючи, що справу вже зроблено».

— Єгипетська влада його і пальцем не зачепить, — сказала вона. — Він підкуповує їх і вони тримаються від нього подалі.

— їдьте з міста, — сказав їй Джонатан. — Ви знаєте, на що здатні Гаміди. Втікайте звідси.

— Гамідам немає різниці, де мене знайдуть вбитою, у Парижі чи в Каїрі.

— Скажіть Фредді, що він мусить вам допомогти. Нехай він захистить вас від своїх братів.

— Фредді мене боїться. Коли він не грається у сміливця, він боягуз. Чому ви дивитесь на дорогу?

«А куди мені ще дивитися? — подумав Джонатан. — Хіба що на тебе і на знедолених світу цього».

Але вона не чекала на відповідь. Можливо, десь глибоко в душі ця жінка, яка роками вивчала чоловічу слабкість, розуміла його сором.

— Можна мені чашку кави, будь ласка. По-єгипетськи. — Ці слова, сказані з такою сміливою посмішкою, завдали йому більшого болю, ніж будь-які звинувачення у світі.

Він замовив їй каву на одному з вуличних ринків і повіз назад до стоянки готелю. Потім подзвонив Оґілві на домашній номер, але слухавку підняла служниця. «Він не тут», — прокричала та. «А місіс Оґілві?», — запитав Джонатан. «Він нема».

Джонатан зателефонував у посольство. «Він нема і тут». Він поїхав в Олександрію на регату.

Він подзвонив у яхт-клуб, щоб залишити повідомлення. Обкурений чоловічий голос сказав, що сьогодні регати немає. Джонатан подзвонив у Луксор своєму американському другу на ім’я Ларрі Кермоді: «Ларрі, а та ваша гостьова квартира вільна?»

Він подзвонив Софі.

— У мого друга з Луксора, археолога, пустує квартира, — каже він. — Вона в особняку під назвою Чикаго-гауз. Ви можете пожити там тиждень-другий. — Виникла пауза і він спробував заповнити її жартом. — Це щось на кшталт чернечої келії для прийому заїжджих академіків, вона розташована у задній частині будинку, з виходом на дах. Ніхто не дізнається, що ви там.

— Містере Пайн, а ви поїдете зі мною?

Джонатан ні на мить не засумнівався.

— А ви можете звільнити свого охоронця?

— Він уже сам звільнився. Вочевидь, Фредді вирішив, що я не варта того, щоб мене захищали.

Він подзвонив Стеллі, турменеджерці, яка співпрацювала з їхнім готелем. Вона була з Англії і мала пропитий голос.

— Стелло, послухай. Дві дуже важливі персони хочуть сьогодні вилетіти до Луксора інкогніто, ціна не має значення. Я знаю, що все зачинене. Я знаю, що немає рейсів. Що ти можеш придумати?

Довга пауза. Стелла екстрасенс. Стелла надто давно в Каїрі.

— Ну, я знаю, що ти — дуже важлива персона, але що за дівчина летить з тобою? — Вона видає відразливий хриплий смішок, який ще довго шумить і свистить у Джоната-нових вухах.

Джонатан і Софі сидять пліч-о-пліч на пласкому даху Чи-каго-гауза, попиваючи горілку і дивлячись на зорі. Під час перельоту вони заледве перекинулися кількома словами. Він запропонував їй їжу, але вона відмовилася. Він укутав їй плечі.

— Роупер — найгірша людина на землі, — раптом сказала вона.

Джонатан не надто добре розбирався у негідниках світу цього. Він інстинктивно завжди звинувачував у першу чергу себе, а вже потім інших.

— Мабуть, у його бізнесі нема незаплямованих людей, — відповів він.

— Його неможливо виправдати, — різко заперечила Софі — на неї не справила враження його стриманість. — Він здоровий. Він білий. Він багатий. Він з доброї сім’ї, отримав хорошу освіту. Він елегантний. — Чим більше його чеснот перелічувала Софі, тим мерзотнішим здавався Роупер. — Він на «ти» зі світом. Він цікавий співрозмовник. Упевнений у собі. Але тим не менше, знищує світ. Чого йому бракує? — Вона чекає, що він щось відповість, але даремно. — Як він до такого скотився? Він ж не виростав десь на темних вулицях? Йому пощастило. Може, ви знаєте відповідь? Ви чоловік.

Але Джонатан уже більше нічого не знав. Він дивився на контури її спотвореного лиця на фоні нічного неба. «Що ти робитимеш? — подумки питав її він. — А що робитиму я?»

Він вимкнув телеприймач repa Штріпплі. Війна закінчилася. «Я кохав тебе. Я кохав тебе і твоє спотворене обличчя, коли ми прогулювалися серед храмів Карнака. «Містере Пайн, — казала ти, — пора зробити так, щоб ріки потекли вгору».

Була друга година ночі — час, коли Джонатан, виконуючи вказівку repa Майстера, зазвичай робив нічний обхід. Він розпочав з вестибюлю, як і завжди. Джонатан стояв по центру килима, де раніше стояв Роупер, і вслухався у невтомні нічні звуки готелю, які зазвичай губилися у денному гаморі: стукіт обігрівача, шум пилососа, дзенькіт тарілок на кухні для обслуговування номерів, кроки офіціанта на задніх сходах. Він стояв там же, де і щоночі, уявляючи, як вона виходить з ліфта — обличчя її загоїлося, затемнені окуляри підняті на її темне волосся — проходить вестибюлем і стає перед ним, глузливо оглядаючи його у пошуку недоліків. «Ви містере Пайн, окраса Англії. І ви мене зрадили». Старий Горвіц, нічний консьєрж, дрімав за своєю стійкою. Він сперся стриженою головою на руку. «Горвіц, ти все ще біженець, — подумав Джонатан. — Перепочив — і знов у дорогу. Передрімав — і вперед». Він відставив його чашку з-під кави на безпечну відстань.

За стійкою рецепції фрейлейн Ебергардт змінила фрейлейн Віпп — сивочола послужлива пані з кривою посмішкою.

— Фрейлейн Віпп, якщо ваша ласка, покажіть мені список сьогоднішніх гостей.

Вона подала йому анкети гостей, які зупинилися в апартаментах «Вежі». Александр, лорд Ленгборн — це, вочевидь, Сенді. Адреса: Тортола, Британські Віргінські острови. Професія, як зазначив Коркоран, пер Королівства. У супроводі дружини Керолайн. Жодної згадки про довге волосся, зв’язане у хвостик, чи про те, чим ще може займатися пер Королівства, коли не периться. Онслоу Роупер, Річард, професія — директор компанії. Джонатан нашвидкуруч переглянув решту анкет. Фробішер, Сайріл, пілот. Макартур, хтось-там, і Денбі, ще там хтось — працівники компанії. Й інші асистенти, інші пілоти, охоронці. Інґліс, Франсіс, з Перту, Австралія — це, мабуть, Фріскі — фітнес-інструктор. Джонс, Тобіас, з Південної Африки — це Таббі — спортсмен.

Він навмисно залишив її на кінець, немов єдину вдалу фотографію серед багатьох невдалих. Маршалл, Джемайма В., адреса, як і Роупера, номер абонентської скриньки в Нассау. Британка. Професія — виведена особливим розчерком майора — наїзниця.

— Фрейлейн Віпп, зробіть мені копії, будь ласка. Ми готуємо звіт про гостей, які зупиняються у «Вежі».

— Звісно, містере Пайн, — відповіла фрейлейн Віпп і понесла анкети в офіс за стійкою.

— Дякую, фрейлейн Віпп, — сказав Джонатан.

Але його уява змальовує іншу картину: він, Джонатан, трудиться над копіювальною машиною у готелі «Цариця Нефертіті», поки Софі курить і спостерігає за ним: «А ви знавець», — сказала вона. «Так, я знавець. Я шпигую. Я зраджую. Я люблю, коли вже надто пізно любити».

Фрау Мертан, телефоністка, ще один солдат, який був на посту тієї ночі, її вартовою позицією була задушлива кабінка поруч зі стійкою рецепції.

— Guten Abend[14], фрау Мертан.

— Доброго ранку, містере Джонатан.

Вони завжди так жартували.

— Війна в затоці йде як по маслу? — Джонатан кинув погляд на інформаційний бюлетень, що звисав з принтера. — Бомбардування продовжуються з такою ж інтенсивністю. Тисяча літаків-бомбардувальників уже зробили свою справу. Як-то кажуть, разом і батька легше бити.

— Викидають стільки грошей і все на одного араба, — несхвально сказала фрау Мертан.

Джонатан почав наводити лад в документах — інстинктивна звичка, яка була його постійною супутницею ще з тих часів, коли йому вперше довелося жити в гуртожитку. Йому на очі потрапили факси — вхідні на одній глянцевій таці, їх потрібно було роздати вранці; вихідні — на іншій, їх потрібно було повернути відправникам.

— Телефони не вмовкають, фрау Мертан? Паніка сіється всім світом? Ви, мабуть, почуваєтеся у центрі подій.

— Принцеса Дю Фор часто телефонує своєму кузену у Владивосток. Тепер, коли в Росії все пішло на краще, вона дзвонить йому щоночі і вони розмовляють цілу годину. Щоночі дзвінок обривається і їх потрібно знову з’єднувати. Я думаю, вона шукає свого принца.

— А принци з «Вежі»? — спитав він. — Мені здалося, що вони не злазять з телефону від моменту приїзду.

Фрау Мертан вдарила по клавішах і глянула крізь свої біфокальні окуляри на екран.

— Белград, Панама, Брюссель, Найробі, Нассау, Прага, Лондон, Париж, Тортола, десь в Англії, знову Прага, ще раз Нассау. Всюди прямий зв’язок. Скоро всюди буде прямий зв’язок і я залишуся без роботи.

— Одного прекрасного дня нас усіх замінять роботи, — запевнив її Джонатан. Немов мимоволі перехилившись через стійку фрау Мертан, він випромінював звичайнісіньку цікавість.

— А цей ваш екран показує номер, за яким вони телефонують? — спитав він.

— Звісно, інакше гості одразу ж почнуть скаржитися. Так зазвичай і відбувається.

— Покажіть мені.

Вона йому показала. «Роупер знається з поганцями по всьому світу», — казала Софі.

У їдальні Боббі, різноробочий, намагався втримати рівновагу на алюмінієвій драбині, витираючи пил з крапельок на канделябрі шваброю, якою він зазвичай змітав павутиння. Джонатан пройшов повз нього навшпиньках, щоб не відволікти від роботи. У барі юні племінниці repa Каспара у сорочках та потертих джинсах поливали вазони. Старша з них підбігла до нього і розтиснула кулак у рукавиці: на долоні лежала гора недопалків.

— Чоловіки у себе вдома теж так роблять? — Вона вимагала відповіді, безцеремонно напираючи на нього грудьми. — Теж кидають свої недопалки у вазони?

— Мабуть так, Ренато. Не встигнеш і оком моргнути, як чоловік уже утне якусь дурницю. — Спитай Оґілві, подумав він. Її зухвальство чомусь його неабияк роздратувало. — На вашому місці я обережніше поводився б з фортепіано. Гер Майстер приб’є вас, якщо побачить хоч одну подряпину.

У кухнях нічна зміна кухарів готувала вечерю у номер для молодят з Німеччини, які зупинилися у Бель Етаж: стейк з соусом тартар для нього, копчений лосось для неї і плящина «Мерсо», щоб ніч була палкіша. Джонатан дивився, як австрієць Альфред, нічний офіціант, тоненькими пальцями легко поправляв складки на серветках, а для більшої романтики ще й вирішив доставити вазочку з ромашками. Альфред був танцівником-невдахою, який мріяв про балет; у своїх документах він так і писав — митець.

— Бомбардують Багдад, — задоволено повідомив він, працюючи. — Це їх провчить.

— Гості з «Вежі» вже вечеряли?

Альфред глибоко вдихнув і взявся перелічувати. Його усмішка ставала дедалі молодшою і вже не пасувала до його віку.

— Три порції копченого лосося, одна порція риби зі смаженою картоплею по-англійськи, чотири порції стейка середньої просмажки з подвійною порцією морквяного пирога і кремом, який ви чомусь називаєте вершками. Морквяний пиріг у Його Величності замість Бога. Він сам мені сказав. А від repa майора, за вказівкою Його Величності, п’ятдесят франків чайових. Ви, англійці, завжди лишаєте чайові, коли закохані.

— Та ну? — здивувався Джонатан. — Треба запам’ятати. — Він пішов масивними сходами угору. Роупер не закоханий, у нього просто сезон парування. Мабуть, найняв її через якусь агенцію, стільки-то за ніч. Він підійшов до подвійних дверей, які вели до основної кімнати-люкс. Новоспе-чені молодята і взуття мали нове, помітив Джонатан: фірмові чорні черевики з пряжками і золоті босоніжки були недбало розкидані. Привчений до порядку, Джонатан нагнувся і поскладав їх.

Піднявшись на мансарду, Джонатан притулив вухо до дверей Фрау Лорінг — з телевізора лунав голос якогось премудрого британського військового експерта. Він постукав. Фрау Лорінг була в халаті свого покійного чоловіка, який вона накинула поверх нічної сорочки. На плиті кипіла кава. Шістдесят років, проведених у Швейцарії, не змогли змінити її зразкову німецьку жодним проривним приголосним звуком.

— Вони ще зовсім діти. Але вони воюють, тому вважають себе чоловіками, — сказала вона з ідеальною вимовою своєї матері, подаючи йому чашку.

Британський військовий експерт з фанатичним завзяттям пересував іграшкових солдатиків навколо пісочниці.

— Хто там сьогодні заселився в апартаменти «Вежі»? — запитала фрау Лорінг, яка знала все.

— Ах, якийсь англійський магнат і його свита. Роупер. Містер Роупер і його товариство. І ще одна пані, вдвічі молодша за нього.

— Працівники кажуть, чарівна жінка.

— Я не звернув уваги.

— І незіпсована. Природна.

— Ну, їм видніше.

Вона вивчала його так, як і завжди це робила, коли він намагався випромінювати байдужість. Інколи здавалося, що вона знає його краще, ніж він сам.

— Ви сяєте сьогодні. Вами можна місто підсвічувати. Що відбувається у вас всередині?

— Це все через сніг.

— Як добре, що росіяни врешті стали на наш бік, правда?

— Це велике досягнення дипломатії.

— Це чудо, — виправила його фрау Лорінг. — І як це буває з більшістю чудес, у нього ніхто не вірить.

Вона подала йому каву і запропонувала сісти у його звичне крісло.

Її телевізор був величезний, більший, ніж війна. Військові весело махають з бронетранспортерів. Ще більше ракет летить прямісінько в ціль. Гудять гусениці танків. Захоплена публіка не хоче відпускати містера Буша.

— Знаєте, що я відчуваю, коли дивлюся на війну? — спитала фрау Лорінг.

— Ще ні, — ніжно сказав він. Але вона немовби забула, що хотіла сказати.

Або, може, Джонатан просто не почув її слів, тому що її влучні судження мимоволі нагадували йому про Софі. Радісна насолода від його кохання до неї давно розвіялася. Як і розвіялися спогади про Луксор. Він знову у Каїрі. Жахлива фінальна сцена.

Він стоїть у пентхаузі Софі, одягнений — яка до дідька різниця, у що я одягнений? — одягнений у цей самісінький смокінг, єгипетський інспектор поліції в уніформі і двоє його асистентів у цивільному дивляться на нього з такою непорушною пильністю, якій би позаздрили й мертві. Всюди кров — на стінах, на стелі, на дивані — від неї відгонить старим залізом.

Туалетний столик залитий кров’ю, немов червоним вином. Одяг, годинники, декоративні оббивки, книжки французькою, арабською, англійською, дзеркала в позолочених оправах, парфуми і косметика — усе немов розтрощила якась гігантська дитина в пориві істерики. Саму Софі було важко помітити серед усієї цієї руїни. Вона немов намагалася доповзти до відкритих засклених дверей, які вели на дах, де білими квітами цвів сад — в армійському посібнику з надання першої допомоги така поза називається рятувальною: голова лежить на витягнутій руці, нижня частина тіла накрита стьобаною ковдрою, а на верхній частині — рештки чи то блузки, чи то нічної сорочки, колір якої навряд чи коли-небудь вдасться дізнатися. Решта поліціянтів були зайняті іншими справами, але всі вони виглядали байдужими. Один нахиляється через поруччя балкону, вочевидь, у пошуках злочинця. Інший займається дверцятами вмонтованого в стіну сейфа Софі: він відкриває їх туди-сюди і розтрощені завіси щоразу потріскують. «Чому у них всіх чорні кобури? — дивується Джонатан. — Вони що, теж нічні пташки?»

З кухні долинає чоловічий голос — там хтось розмовляє телефоном по-арабськи. Ще двоє поліціянтів стережуть вхідні двері, які ведуть на сходовий майданчик, де стоять одягнені у шовкові халати та намащені кремами люди з вищого світу й обурено дивляться на своїх захисників. Молодий хлопець в уніформі з блокнотом бере показання. Якийсь француз каже, що викличе свого адвоката.

— Наші гості з кімнат поверхом нижче скаржаться на шум, — каже Джонатан інспектору. І усвідомлює, що допустився тактичної помилки. Пояснювати чиюсь присутність у місці, де щойно відбулося безжальне вбивство, недоречно і неввічливо.

— Ви з ця жінка бути друзями? — питає інспектор. З його вуст звисає сигарета.

Невже він знає про Луксор?

І Гамід також?

Найправдоподібніша брехня — та, яку кажеш просто в обличчя, з ноткою зарозумілості:

— Вона користувалася послугами готелю, — відповів Джонатан, щосили намагаючись звучати природно. — Хто все це накоїв? Що тут сталося?

Інспектор повільно і байдуже знизує плечима. «Влада Єгипту зазвичай не завдає Фредді жодних клопотів. Він підкуповує їх і вони тримаються від нього подалі».

— Ви займатися сексом з ця жінка? — питає інспектор.

Невже вони бачили, як ми сідали у літак?

Стежили за нами аж до Чикаго-гаузу?

Прослуховували квартиру?

Джонатан врешті опанував себе. У нього все вийде. Чим гірша ситуація, тим більше він може покладатися на свою холоднокровність. Він удав роздратування:

— Ну, якщо попити разом кави — це вже секс, то так. У неї був особистий охоронець. Його найняв містер Гамід. Де він? Він що, зник? Можливо, це все його рук справа.

Інспектор не виглядає надто враженим.

— Гамід? Що таке Гамід? Поясніть.

— Фредді Гамід. Наймолодший серед братів Гамідів.

Інспектор невдоволено насупився, так ніби це ім’я йому неприємне, або не стосується справи, або ні про що йому не говорить. Один з помічників інспектора лисий, а інший — рудоволосий. Вони одягнені в джинси і шкірянки. Обидва неголені. Обидва уважно слухають.

— Про що ви розмовляли з ця жінка? Про політику?

— Гомоніли про те, про се.

— Гомоніли?

— Обговорювали ресторани, останні плітки, моду. Містер Гамід інколи брав її з собою у яхт-клуб — тутешній або в Олександрії. Ми обмінювалися усмішками. Віталися, махали рукою.

— Ви вбити цю жінку?

«Так, — подумки відповідає він. — Не в тому сенсі, як ви думаєте, але так, убив її я».

— Ні, — каже Джонатан.

Інспектор хапається обома великими пальцями за свій чорний ремінь. Його штани також чорні, а ґудзики і відзнаки — золотисті. Він обожнює свою уніформу. Помічник щось намагається йому сказати, але той не звертає на нього жодної уваги.

— Вона колись казати вам, що хтось хоче її вбивати? — запитав Джонатана інспектор.

— Ні, звичайно.

— А чому?

— Якби вона сказала мені щось подібне, я одразу повідомив би поліцію.

— Окей. Можете йти.

— Ви зв’язалися з містером Гамідом? Що ви збираєтеся робити?

Інспектор хапається за козирок свого кашкета, немов хоче, щоб його теорія прозвучала якомога авторитетніше.

— Це злодій. Божевільний злодій вбити жінку. Може, наркоман.

Прибувають сонні медики у зелених комбінезонах і кросівках, вони приносять ноші і пакет для тіла. Головний серед них не знімає затемнених окулярів. Інспектор втоптує недопалок своєї сигарети у килим і закурює нову. Чоловік у гумових рукавичках клацає фотоапаратом. Складається враження, що всі порилися у готельних комодах, щоб одягнути щось химерне. Вони кладуть тіло Софі на ноші, і коли перевертають його, то з-під порваного одягу показується одна з її білих грудей, значно менша, ніж зазвичай. Джонатан звертає увагу на її лице. Риси обличчя майже стерті, можливо, кулаками, а може, прикладом пістолета.

— У неї був собака, — каже він. — Пекінес.

Ще навіть не договоривши, він помічає його крізь прочинені двері на кухню. Собака неприродно рівно лежить на кахельній підлозі. Різана рана, схожа на замок-блискав-ку, йшла від задніх ніг через живіт і до горла. «Двоє чоловіків, — притуплено думає Джонатан, — один тримає, інший ріже; один тримає, інший б’є».

— Вона була підданою Об’єднаного королівства, — каже Джонатан, використовуючи минулий час, щоб покарати себе. — Я б вам дуже радив зателефонувати в посольство.

Але інспектор уже його не слухає. Лисий помічник бере Джонатана попід руку і починає вести до дверей. На якусь мить, яка триває вічно, Джонатан відчуває, як бойовий жар струмом пронизує спочатку його плечі, а потім руки аж до кінчиків пальців. Помічник теж це відчуває і робить крок у бік, немов його вдарило током. А потім він двозначно всміхається, немов відчувши брата по духу. І поки він це робить, Джонатан відчуває, як його починає охоплювати паніка. Не через страх, а через невідворотну і безутішну втрату. «Я кохав тебе. Але так і не зізнався в цьому, ні тобі, ні собі».

Фрау Мертан дрімала біля комутатора. Інколи, пізно вночі, вона телефонувала своїй дівчині і шепотіла їй свої еротичні фантазії, але не сьогодні. Шість факсів, адресованих гостям з «Вежі», лежали, чекаючи ранку, а поруч з ними — оригінали надісланих факсів. Джонатан кинув на них поглядом, але не торкнувся їх. Він прислухався до дихання фрау Мертан. Потім нерішуче провів рукою над її закритими очима. Вона хропнула, немов порося. Ніби вправна дитина, яка краде щось з маминої торбинки, він схопив факси з таці. Копір усе ще буде теплий? Порожній ліфт уже приїхав з верхнього поверху? «Ви вбити її?» Він натиснув на одну з клавіш комп’ютера фрау Мертан, потім на ще одну, і ще. «А ви знавець». Комп’ютер пікнув і перед його очима знову з’явився образ Роуперової жінки, яка спускається сходами «Вежі». Хто такі ці брюссельські парубчиська? А Апетит з Маямі? Хто цей солдат Борис? Фрау Мертан повернула голову і засопіла. А Джонатан узявся записувати номери телефонів, поки вона продовжувала хропіти.

Колишній молодший командир Джонатан Пайн, син сержанта, привчений битися у будь-яких погодних умовах, йшов, порипуючи черевиками, засніженою стежиною вздовж клекітливого гірського струмка, який з шумом протікав через ліс. На ньому був анорак, одягнений поверх смокінга, і легкі гірські чоботи, взуті на темно-сині шкарпетки. Лівою рукою він тримав поліетиленовий пакет, у якому лежали його лаковані шкіряні черевики. Навсібіч — у деревах, у садах, уздовж берега — під ідеально блакитним небом переливалися сніжні візерунки. Але вперше в житті Джонатану було байдуже до навколишньої краси. Він ішов у напрямку до своєї службової квартири на Кльосбахштрассе, був ранок, годинник показував вісім двадцять. Треба ситно поснідати, вирішив він: варені яйця, тост, кава. Інколи готувати собі самому було надзвичайно приємно. Можливо, спершу варто прийняти ванну, щоб відновити сили. І за сніданком, якщо йому вдасться зібратися з думками, він і прийме рішення. Джонатан запхнув руку всередину анорака. Конверт був на місці. Куди я йду? Лише дурнів життєвий досвід нічого не навчає. Але чому я почуваюся таким бадьорим, немов перед боєм?

Дійшовши до будинку, де була його квартира, Джонатан помітив, що він крокує у ритмі маршу. Замість того, щоб сповільнитися, він подався до Рьомергофу, де на нього вже чекав трамвай зі зловісно відкритими дверима. Не усвідомлюючи, що з ним відбувається, він сів у трамвай і поїхав. Коричневий конверт втискався йому в груди. Зійшовши на головному залізничному вокзалі, він так само пасивно подався у напрямку аскетичної будівлі на Бляйхервеґ, у якій розташовувалися консульські і комерційні представництва кількох країн, у тому числі і Великобританії.

— Мені потрібно поговорити з підполковником авіації Квейлом, якщо ваша ласка, — сказав Джонатан англійці з великою щелепою, яка сиділа у віконечку за куленепробивним склом. Він дістав конверт і просунув його під склом.

— Це особисте питання. Скажіть йому, будь ласка, що я друг Марка Оґілві з Каїра. Ми разом ходили під вітрилами.

Можливо, не останню роль у тому, що Джонатан вирішив дозволити своїм ногам прийняти рішення, зіграв винний погріб repa Майстера. Незадовго до Роуперового прибуття Джонатану довелося просидіти в ньому цілих шістнадцять годин! Воно й не дивно, що він вважає цей випадок підготовкою до своєї смерті.

Серед додаткових обов’язків, які гер Майстер доручив Джонатанові, була також щомісячна інвентаризація потреба марочних вин, який розташовувався глибоко у синіх скелях під найстарішою частиною готелю. Як правило, Джонатан спускався туди у перший понеділок кожного місяця, перш ніж почнеться його шестиденна відпустка, на яку він мав право згідно з умовами контракту, оскільки працював на вихідних. У той злощасний понеділок він не порушив усталеної традиції.

Страхова вартість марочних вин нещодавно була встановлена на рівні шести з половиною мільйонів швейцарських франків. Складність захисних пристроїв погреба відповідає вартості його вмісту. Щоб добратися до пружинного замка, потрібно було набрати комбінацію з кількох цифр і відкрити два інерційних замки. Погрозлива відеокамера фіксувала кожен крок відвідувачів. Успішно впоравшись з замками, Джонатан взявся за свої звичні підрахунки: почав він з «Шато Петрю» 1961 року, вартість якого цього року оцінили у чотири тисячі п’ятсот франків за пляшку, потім перейшов до «Мутон-Ротшільд» 1945 року і вартістю десять тисяч франків. Він саме був зайнятий підрахунками, коли вимкнулося світло.

Отоді Джонатан зненавидів темряву. Чому взагалі люди добровільно вирішують працювати ночами? Ще хлопчиком він читав Едгара Аллана По і розділяв з героєм оповідання «Барильце амонтильядо» кожне коло пекла, яке тому доводилося проходити. Жодна аварія на шахті, жоден засипаний тунель, жодна історія про альпіністів, які застрягли в розколинах, не проходили повз його увагу, вони всі закарбовувалися в пам’яті назавжди.

Джонатан застиг на місці — він перестав орієнтуватися на місцевості. Може, його перевернуло догори ногами? У нього стався серцевий напад? Він що, підірвався? Альпініст у ньому згрупувався, немов перед падінням. Засліплений моряк намертво вчепився в уламки корабля. Вишколений солдат рвався до невидимого ворога, хоч і не відчував при собі зброї. Немов пірнаючи у глибокі води, Джонатан почав наосліп пробиратися вздовж стелажів з пляшками у пошуках перемикача. «Телефон, — подумав він. — У погребі був телефон?» Цього разу Джонатанова спостережливість лише ще більше збила його з пантелику. В його пам’яті зринало надто багато картинок. Двері! На дверях з внутрішнього боку була клямка? Завдяки надлюдським розумовим зусиллям йому вдалося пригадати, що там є дзвінок. Але для того, щоб він спрацював, потрібна електрика.

Джонатан повністю перестав орієнтуватися у географії погреба і почав кружляти навколо стелажів, немов муха всередині темної лампи. Військовий вишкіл готував його до різних ситуацій, але посеред цього жаху все виявилося марним. Ні марш-кидки на розвиток витривалості, ні рукопашний бій, ні стійкість до нестачі їжі та сну — нічогісінько не допомагало. Йому згадалося, що золоті рибки — так він вичитав у якійсь книжці — мають таку коротку пам’ять, що кожне коло по акваріуму здається їм захопливою подорожжю новими, ніколи раніше не баченими, місцями. З його обличчя котився піт, а може, навіть і сльози. Кілька разів він кричав: «Рятуйте! Це Пайн!» Нічого, лише німота стін навколо. «Пляшки! — подумав він. — Пляшки мене врятують!» Він намірився кидати їх у темряву — а раптом почують? Але його самодисципліна врешті взяла гору над хвилинним безумством й він так і не дозволив собі такої безвідповідальної поведінки — кидатися пляшками «Шато Петрю» по чотири з половиною тисячі за штуку.

Хто міг би помітити його відсутність? Його співробітники думали, що він уже покинув готель для чергової шестиденної відпустки. Власне, він займався інвентаризацією у вільний від роботи час — невигідна угода, погодитись на яку його змусили лестощі repa Майстера. Господиня квартири, в якій він жив, просто вирішить, що він залишився ночувати в готелі, як бувало не раз, коли в готелі були вільні кімнати. Навіть якщо якийсь заїжджий мільйонер і прийде йому на допомогу, замовивши плящину марочного вина, Джонатан буде мертвий ще до того, як хтось помітить його відсутність. Але навіть мільйонери — і ті сидять вдома через війну.

Силою волі Джонатан таки зміг опанувати себе і сів на, як йому здавалося, картонну коробку, випрямивши спину, немов на шикуванні. Джонатан хотів востаннє дати лад думкам і з усіх сил намагався сконцентруватися і пригадати все, з чого складалося його життя до цього моменту, — усі пам’ятні миті, усі життєві уроки, усі перемоги над своїм характером, усіх коханих жінок. Нічого з цього не було. Ні митей, ні уроків, ні жінок. Нічого. Нічого, лише Софі, і та була мертвою. Як би він не намагався проаналізувати своє життя, він бачив лише недоведені до кінця справи і недостойні вчинки, а Софі була вінцем усіх його поразок. У дитинстві він старався з усіх сил, щоб бути не таким дорослим, як усі. Як спецпризначенець він ховав своє істинне обличчя за маскою сліпої готовності виконувати накази і, якщо не враховувати одиничних зривів, то це йому вдалося. Як коханець, чоловік і зрадник він теж не мав чим похвалитися: одна-друга хвилинна насолода, наслідок яких — роки образ і малодушних вибачень.

Поступово його осяяло, якщо осяяння може настати у повній темряві, що досі все його життя складалося з цілої низки репетицій п’єси, в якій він так і не взяв участь. І в найближчому майбутньому, якщо це майбутнє для нього настане, йому потрібно відмовитися від патологічного пошуку порядку у всьому і дозволити собі трохи хаосу, пояснивши це тим, що хоча порядок і не заміняє щастя, але хаос може відкрити до нього шлях.

Він звільниться з готелю.

Він купить човен, невеличкий, щоб з ним легко можна було впоратись самотужки.

Він знайде дівчину, оту єдину, яку він любитиме і про яку дбатиме, не відкладаючи цього на завтра, другу Софі, але цього разу без зрад.

Він знайде друзів.

Він знайде дім. І, оскільки він завжди хотів мати батьків, сам стане батьком.

Він піде на все, абсолютно все, тільки б не догоджати більше у темряві улесливих словесних викрутасів, серед яких, як йому зараз здавалося, він змарнував своє життя. І життя Софі.

Його рятівницею стала фрау Лорінг. Коли він ішов у погріб, то не зміг уникнути її пильного ока — вона побачила його через тюлі на вікнах і з часом усвідомила, що він так і не повернувся. Коли прибув рятувальний загін у складі фрау Лорінг, яка гукала: «Гер Пайн! Гер Джонатан!», і repa Майстера, на голові якого все ще була сіточка для волосся, а сам він озброївся дванадцятиватним автомобільним ліхтариком, Джонатан, на загальне здивування, не виглядав напівприсмерті зі страху. Навпаки, він виглядав як ніколи спокійним.

Лише англійці, запевняли вони одне одного, виводячи Джонатана з темного підземелля, здатні на такий самоконтроль.