Нічний адміністратор

7

Однієї холодної п’ятниці Джонатан з’явився у маленькій крамничці місіс Третевей і представився Лінденом. Це нове ім’я було першим, що спало йому на думку, коли Берр порадив вигадати собі псевдонім. Джонатану ще ніколи в житті не зустрічався жоден Лінден, хіба що йому мимоволі пригадувалося, як він чув подібне ім’я з уст своє матері-нім-кені, коли вона розповідала йому вірш чи співала пісню зі свого, як йому здавалося, вічного смертного одра.

День був похмурий і вологий, він більше скидався на вечір, який почався ще за сніданком. Село простягалося за декілька миль від Лендс-Енд[31]. Терен, який ріс біля гранітної огорожі місіс Третевей, прим’явся від постійних південно-західних штормових вітрів. Наклейки на бамперах машин, що стояли на стоянці біля церкви, закликали чужинців іти звідки прийшли.

Є щось злодійське у таємному поверненні у свою рідну країну, яку ти давно покинув. Присвоїти собі абсолютно нове ім’я, стати новою версією себе — у цьому всьому є часточка ошуканства. Постійно задумуєшся, чий одяг ти вкрав, чию тінь ти відкидаєш, чи бував ти вже тут в образі когось іншого. Перший день у новій ролі після шести років безликого перебування у вигнанні має якусь урочистість. Вочевидь, оце відчуття нового початку прочитувалося на Джонатановому обличчі, тому що місіс Третевей опісля завжди згадувала, що помітила у ньому молодецтво, яке вона називала «вогником». А місіс Третевей не схильна когось романтизувати. Висока розумна жінка, з неабияким почуттям власної гідності, вона анітрохи не скидалася на селянку. Іноді вона казала такі речі, що залишалося лише здогадуватися, ким вона могла б стати, якби отримала добру освіту чи мала чоловіка, у якого за душею було б трішечки більше, ніж у старого бідолашного Тома, який так і не зміг пережити напад, що стався з ним у Пензансі минулого Різдва після надмірного причащання у Мейсонік-голлі.

— Джек Лінден, ото був проникливий фацет, — говорила вона таким типовим для Корноволлу повчальним тоном. — Ока його на перший погляд були гарні. Я навіть сказала б, веселі. Але він тебе буцімто промацував поглядом, не так, як ти собі вже це уявила, Мерилін. Здавалося, що він тебе бачить одночасно і зблизька, і здалеку. Він ще навіть не встигав переступити поріг крамниці, а вже здавалося, ніби він встиг щось поцупити. Ну, і таке бувало. Тепер-то ми про це знаємо. Як і про багацько всього іншого, чого краще ніколи б не знали.

Було двадцять на шосту, десять хвилин до закриття, і вона підраховувала біля касового апарата денний заробіток, перш ніж піти дивитися по телевізору чергову серію «Сусідів» зі своєю донькою Мерилін, яка поралася нагорі біля своєї донечки. Місіс Третевей почула тарахкотіння його великого мотоцикла — «з тих, шо гарчать на кілометр» — і побачила, як він ставить його на підпірку, знімає шолом і поправляє своє гарне волосся, хоча в цьому і не було необхідності, він просто хотів дещо зняти напругу, здогадалася вона. І їй здалося, що він усміхнувся. «Вояжер, — подумала вона, — з тих життєрадісних». У Західному Корнволлі вояжерами називали всіх чужоземців, а чужоземцями — всіх, хто приїхав зі східного берега річки Тей-мар.

Але цей вояжер виглядав так, ніби примандрував з місяця. Вона вже збиралася перевернути вивіску на дверях на «зачинено», але його вигляд зупинив її. А ще його черевики, точнісінько такі, як носив її Том — начищені до блиску і ретельно витерті об килимок при вході. Від мотоцикліста вона такого анітрохи не очікувала.

Отож місіс Третевей повернулася до своїх підрахунків, поки він блукав між полицями, навіть не прихопивши кошик, як, зрештою, робить кожен чоловік, чи то Пол Ньюман, чи пересічний простак: зайде за лезом для гоління, набере повні руки всякої всячини, але нізащо в світі не додумається взяти кошик. І рухається він дуже тихо, майже нечутно, немов і не торкається підлоги. Рідко буває, щоб мотоцикліст поводився настільки тихо.

— Ви з Великої Землі до нас приїхали, любчику? — спитала вона.

— О так, боюся, що так.

— Дорогенький, нема чого боятися. З Великої Землі до нас приїжджає багато гарних людей, а тут повно таких, яких би я відправила туди із задоволенням. — Він нічого не відповів. Надто вже був зайнятий вибором печива. А його руки, помітила вона, коли він зняв рукавиці, були ідеально доглянутими. їй завжди подобалися охайні руки. — Звідкіля ви до нас завітали? Сподіваюся, з милої місцини.

— Та нізвідки, насправді, — спритно відповів він, беручи з полиці дві упаковки з таблетками для покращення травлення і пачку крекерів. Він так уважно розглядав етикетки, ніби ніколи раніше їх не бачив.

— Солоденький, ви не можете бути з Нізвідки Насправді, — різко відповіла місіс Третевей, не відриваючи погляд від відвідувача, поки той ходив між рядами. — Може, ви й не з Корнволлу, але ви ж і не з неба впали. Ну, то звідки ви?

У той час як місцеві жителі одразу ж ставали струнко, почувши командирський голос місіс Третевей, Джонатан лише усміхнувся.

— Я жив закордоном, — пояснив він, немов кепкуючи з неї. — Мій випадок, це як історія блудного сина, який повернувся додому.

Голос його був такий самий як і його руки та взуття, розповідала вона, — чистий до блиску.

— З якої частини закордону ви приїхали, любчику? — не вгамовувалася вона. — Закордон це поняття дуже широке, навіть ми тут це знаємо. Ми не настільки примітивні, хоча мушу визнати, що багато хто нас такими вважає.

Але вона так і не змогла до нього достукатися, як потім сама й визнала. Він просто собі стояв і усміхався, беручи з полиць чай, тунець і вівсяні хлібці, і складалося враження, що його ніщо не може вивести з рівноваги. А щоразу, коли вона ставила йому запитання, він змушував її почуватися нахабою самим своїм виглядом.

— Ну, розумієте, я той, хто вселився у дім у Леньйоні, — сказав він.

— Дорогенький, це лише означає, що ви не при своєму розумі, — безцеремонно сказала Рут Третевей. — Бо лише ненормальний захоче жити в Леньйоні, щоб день і ніч сидіти посеред скелі.

І ще ця його віддаленість, пізніше говорила вона. Звісно, він був мореплавцем, тепер-то ми це знаємо, хоча, може, він і знайшов не найкраще застосування своїм навичкам. Ота його незворушна посмішка, яка не сходила з його обличчя, поки він розглядав написи на бляшанках з консервованими фруктами так, немов завчав їх напам’ять. Невловимий — ось який він був. Немов мило у ванні. Здавалося, нарешті тримаєш його в руках, а воно раз — і вислизнуло з-під пальців. Щось таке в ньому було — це все, що вона могла сказати.

— Сподіваюся, у вас принаймні є ім’я, раз уже ви вирішили пожити в нас, — сказала місіс Третевей, і в її голосі почулася суміш обурення і відчаю. — Чи ви його залишили закордоном, перш ніж приїхати додому?

— Лінден, — відповів він, дістаючи гроші. — Джек Лінден. Пишеться через «і» та «е», — одразу ж пояснив він. — Не варто плутати з Ліндон, через «о».

Вона запам’ятала, як обережно він завантажив усі покупки в сакви мотоцикла, частину поклав з одного боку, частину з іншого, немов урівноважував вантаж на кораблі. А потім завів мотоцикл і підняв руку, прощаючись. Значить будеш Лінденом з Леньйону, вирішила вона, спостерігаючи, як він доїхав до перехрестя і уміло повернув ліворуч. З Нізвідки Насправді.

— Сьогодні до мене в крамницю завітав містер Лінден-з-Леньйону-через-«і»-та-«о», — повідомила вона Мерилін, коли піднялась нагору. — А ще він має мотоцикл, завбільшки з коня.

— Одружений, мабуть, — сказала Мерилін, яка мала маленьку донечку, але навідріз відмовлялася говорити про її батька.

З першого дня і аж поки правда не спливла на поверхню, Джонатан став Лінденом з Леньйону, одним з тих неприкаяних англійців, яких у намаганні втекти від своїх секретів і самих себе мало що не сила тяжіння примушує мандрувати все глибше і глибше до західного кінця півострова.

Решту інформації про нього вдалося зібрати малесенькими крихтами за допомогою тих майже надприродних методів, якими пишається кожна порядна сільська розвідка. Як-от те, що він був дуже багатим, бо ж розраховувався виключно готівкою, і мало що не до того, як йому виставляли рахунок — новенькими п’ятірками і десятками, які він відраховував на кришку морозилки місіс Третевей немов гральні карти — ну, тут і гадати не треба, звідки в нього такі гроші, еге ж? — воно й не дивно, що платив він лише готівкою!

— Місіс Третевей, скажіть, скільки з мене? — говорив Джонатан, відраховуючи купюри, немов роздаючи карти. Страшно було навіть подумати, що це були не його папірці. Але як-то кажуть, гроші не пахнуть.

— Містере Лінден, з вас усі гроші, — як завжди відповіла місіс Третевей. На селі жарти краще сприймаються, коли їх часто повторювати. — Не моє це діло — рахувати чужі гроші.

Чи те, що він розмовляв усіма можливими іноземними мовами, принаймні німецькою. Тому що коли у Дори Гар-ріс з Каунт-Гаузу зупинилася хвора німкеня-мандрівниця, якось про це дізнався Джек Лінден, приїхав туди і розмовляв з жінкою, а місіс Гарріс для пристойності сиділа поруч на ліжку. Він залишився до приходу лікаря Меддерна, щоб перекласти йому її симптоми, деякі з яких були дуже інтимні, казала Дора, але Джек Лінден знав усі без винятку слова. Лікар Меддерн сказав, що потрібно спеціально вчитися, щоб знати такі слова.

Чи те, що він рано-вранці крокував стежкою по скелі, немов хтось, кому завше не спиться. Аж Піт Госкен з братом, які плавали у відкритому морі недалеко від Леньйону, піднімаючи на світанку свої верші з омарами, часто помічали його на вершині скелі, якою він марширував, немов солдат, зазвичай з наплічником за спиною. Що в біса можна нести у наплічнику в таку ранню годину? Наркотики, не інакше. Мабуть, так і було. Тепер-то ми знаємо.

Чи як завзято він працював на гірських луках, обробляючи їх своєю киркою, нібито караючи землю, яка його породила: цей парубок міг би запросто чесно заробляти собі на життя фізичною працею. Він також казав, що вирощує овочі, тільки-от ніколи не осідає на одному місці достатньо надовго, щоб їх спробувати.

А ще завжди сам собі готував, казала Дора Гарріс; судячи з запахів, був він справжнім гурманом, тому що коли південно-західний вітер не надто шугав, у неї від цих ароматів аж слинка текла, хоча жив він за півмилі від неї. І у Піта з братом, коли вони виходили в море, від запахів його їжі за печінку тягло.

А який він був ласкавий до Мерилін Третевей, чи радше вона була ласкавою до нього. Ну, Лінден, той був з усіма до певної міри ласкавий, але Мерилін три зими не усміхалася, аж поки Джек Лінден не викликав у неї усмішку.

І як він двічі на тиждень привозив старенькій Бессі Джа-ґо на мотоциклі продукти з крамнички місіс Третевей — Бессі ж мешкала у закутку Леньйон-Лейн — і охайно розкладав їй усе на поличках, а не звалював бляшанки і пакетики на столі, щоб вона собі сама опісля порозкладала. А потім щебетав з нею про свій будиночок, як він підрихтував цементом дах, чи як вставив нові віконні рами, чи проклав нову стежину до вхідних дверей.

Оце було й все, про що він говорив, ні слова, ні півслова про себе, про те, де він жив і з чого, отож вони цілком випадково дізналися, що він мав частку яхтового бізнесу у Фалмуті, пай у фірмі під назвою «Морський коник», яка спеціалізувалася на прокаті вітрильних яхт. Але фірма ця мала поганеньку репутацію, казав Піт Пенґеллі, просто місце тусовки для водяних ковбоїв і нариків з Великої Землі. Піт помітив, як Джек сидів у їхньому головному офісі, у той день, коли пригнав туди свій фургон, щоб забрати відремонтований підвісний двигун з майстерні Сперроу, яка була по сусідству з «Морським коником». Лінден сидів за столом, розповідав Піт, і розмовляв з якимось здоровезним, товстим, спітнілим, бородатим вилупком із кучерявим волоссям і золотим ланцюжком на шиї, який, здавалося, там усім заправляв. Тому коли Піт приїхав у майстерню, він одразу ж прямо спитав старого Джейсона Сперроу: що це за місцина, той «Морський коник», ваші сусіди? Виглядає на те, що вони працюють на мафію.

Одного звуть Лінден, іншого — Гарлоу, сказав Піту Джейсон. Лінден з Великої Землі, а Гарлоу — той товстий здоровило з бородою — з Австралії. Ці двоє купили фірму за готівку, сказав Джейсон, і відтоді навіть пальцем об палець не вдарили, лише покурюють сигарети і плавають туди-сюди на яхті на своє задоволення. Лінден, припустімо, ще який-такий мореплавець. А от Гарлоу, отой товстун, не відрізнить власної дупи від стерна. Здебільшого вони сваряться, продовжував Джейсон. Принаймні Гарлоу репетує, як бик недорізаний. Той інший, Лінден, лише усміхається. От тобі і компаньйони, з презирством підсумував Джейсон.

Того дня вони вперше почули про цього Гарлоу. Лінден-і-Гарлоу, партнери і вороги.

Тиждень потому в обідній час сам Гарлоу во плоті з’явився у забігайлівці у Снаґа — та ще й у якій плоті, такого товстюха ви ще не бачили, вісімнадцять стоунів[32], а може, й цілих двадцять. Зайшов він у генделик разом з Джеком Лінденом і сів отамечки в кутку, біля мішені для гри в «дротики», де зазвичай сидить Вільям Чарльз. Його плюгава туша зайняла цілу лавку, а сам він зжер три пироги. Там вони обоє і просиділи аж до закриття, схиливши голови над картою, шепочучи щось, немов парочка чортових піратів. Знаємо-знаємо, чому. Вони замислювали щось лихе.

І тут не встиг ніхто і оком змигнути, як Джамбо Гарлоу вже мертвий. А той Джек Лінден, сучий він син, безслідно щез і навіть ні з ким не попрощався.

Щез так швидко, що зосталися лиш спогади. Щез настільки цілком і повністю, що якби у Снаґа на стіні не висіли газетні вирізки, вони, може б, і повірили, що їхні стежки ніколи не перетиналися; що долина Леньйон ніколи не була відгороджена оранжевою стрічкою, яку охороняли двоє молодих збоченців-полісменів з Камборна; що детективи в штатському ніколи не топталися їхнім селом, починаючи від ранішнього доїння і до сутінків — «цілих три тачи-ли тих штурпаків», казав Піт Пенґеллі — що журналісти з Плімута, і навіть Лондона, частина з яких жінки, а решта цілком могли ними виявитися, ніколи не зліталися сюди, мов бджоли на мед, і не нападали на всіх зі своїми дурними питаннями, починаючи з Рут Третевей і закінчуючи бідним і на розум, і на гроші недотепою Лакі, який тільки те і робив, що цілими днями гуляв зі своєю німецькою вівчаркою, яка була така ж туманувата, як і її господар, от тільки зубів у неї було побільше: «Містере Лак, у що він був тоді одягнений? Про що він говорив? Він ніколи не поводився з вами агресивно?»

— Спочатку ми навіть не могли вкурити, хто з них полі-ціянти, а хто репортери, — любив згадувати Піт під смішки Снаґа. — До репортерів ми зверталися на «ви», а поліцаям казали, шоб не кумарили.

— Хлопче, він тут ні до чого, — бурчав зморщений від старості Вільям Чарльз зі свого місця під мішенню. — Шоб вони шось доказали, то це вже дідька лисого. Нема тіла, нема діла. Це не я придумав, такий закон.

— Вільяме, але ж вони знайшли кров, — втрутився молодший брат Піта Пенґеллі, у якого в атестаті було цілих три найвищих бали.

— До лампочки кров, — відповів Вільям Чарльз. — Крапля крові ше ніколи нічого не доказувала. Якийсь плужара, руки з дупи, порізався, коли голився, і тут прилазять поліцаї і обзивають Джека Ліндена горлорізом. Хай пензлю-ють лісом.

— Якщо він нікого не замочив, то чого тоді злиняв? Чого дав дьору? Ше й серед ночі.

— Хай пензлюють лісом, — повторив Вільям Чарльз, немов прекрасний «амінь».

Але чому він покинув бідолашну Мерилін? На ній лиця не було, вона день і ніч дивилася на дорогу — а раптом з’явиться його мотоцикл? От вона поліціянтам лапшу на вуха вішати не буде. «Знать не знаю, відать не відаю і дайте мені спокій!» Це так на неї схоже.

Перед очима туди-сюди пропливає заплутане плетиво з відголосків і споминів: ось вони вдома після оранки, втомлені, мов побиті, сидять перед мерехтливими екранами телевізорів; ось вони туманними вечорами сидять у Снаґа і попивають третє пиво, втупивши погляд у дощану підлогу. Спадають сутінки, накочується мряка і прилипає до підйомних вікон немов пара, навколо суцільне безвітря. Вітер вщух, ворони затихли. Протягом короткої прогулянки до пабу ніздрі забивають сотні запахів: теплого молока з молочарні, гасових грубок, вугілля, диму з люльки, силосу і морських водоростей з Леньйону. Гелікоптер пронизує небо, пролітаючи до архіпелагу Сіллі. Крізь морський туман долинає ревіння танкера. Бій церковних дзвонів бринить у вухах, немов гонг на боксерському рингу. Усе сприймається окремішньо, усе навколо — це окремий запах, чи звук, чи відрізок споминів. Хрусь! — хтось наступив на гілку і вона тріснула, мов зламана шия.

— Я тобі одне скажу, хлопче, — раптом заговорив Піт Пенґеллі, немов втручаючись у запеклу суперечку, хоча за останні кілька хвилин ніхто і словом не обмовився. — Має бути якась збіса добра причина. У Джека Ліндена, шо б він не робив, завжди був свій резон. Хіба не так?

— Шо-шо, а в морі він умів дати собі раду, — сказав Джейкоб, який, як і його старший брат, рибалив з маленьких човнів біля берегів Портґварри. — Одної суботи він поплив разом з нами, прада, Піт? Не витиснув з себе ні одного чортового слова. Сказав, шо хоче взяти рибу додому. Я запропонував йому її почистити, прада? А він — о, я сам. Взяв ту бісову рибину до рук і чик — шкіра, голова, хвіст, м’ясо. Почистив її краще за тюленя.

— А як під вітрилами ходив? Від Нормандських островів до Фалмута сам-один, у штормовий, курва, вітер.

— Той австралійський крендель дістав по заслузі, — почувся голос з кутка. — Він був такий брутальний, шо Джеку в тому плані до нього ше як до неба рачки. Піте, ти лапи його бачив? Величезні, як лопати.

Рут Третевей відчула, що мусить вставити філософську ремарку, хоча вона ніколи не коментує життя своєї доньки і кожному, хто намагається щось сказати про Мерилін у її присутності, тут же закриває рот.

— Кожна людина має свого особистого диявола, який десь на неї вичікує, — заявила Рут, яка після смерті свого чоловіка час від часу відкрито ігнорувала чоловіче домінування у Снаґовій забігайлівці. — Серед нас не знайдеться людини, у якої в серці не затаївся вбивця, і будь ти хоч принцом Чарльзом, від спокуси відплатити якомусь негідникові не втечеш. Джек Лінден був надто чемним, а це не може не вплинути на здоров’я. Усе, що він тримав у собі під сімома замками, в один прекрасний момент вийшло назовні.

— А бодай тобі, Джеку Лінден, — вигукнув раптом роз-шарілий від алкоголю Піт Пенґеллі, порушуючи тишу, яка зазвичай настає після глибоких думок Рут Третевей. — Якби ти зараз сюди зайшов, я купив би тобі, скурвий сину, пля-щину пива і потиснув би твою кляту руку, як і в ту ніч.

Наступного дня Джек Лінден відійде в небуття, про нього не згадуватимуть цілими тижнями. Усі забудуть про його вражаючі вояжі у відкрите море і про двох таємничих чоловіків, які, як подейкували, приїжджали до нього у Леньйон на «Ровері» вночі напередодні втечі — і ще кілька разів до того, як повідомляли найбільш проінформовані місцеві жителі.

Тим не менше вирізки з газет усе ще висіли на стіні у Сна-ґа, а блакитні скелі Леньйону все ще мокли і парували у негоду, яка, здавалося, повисла над ними назавжди, а ялівець і нарциси далі росли пліч-о-пліч на берегах річки Леньйон, яка тепер стала такою вузенькою, що її можна легко переступити. Біля неї заросла стежина звивалася до низенького будиночка, який колись був домом Джека Ліндена. Рибалки досі намагаються ставати на якір подалі від Леньйон-Гед, де темні скелі ховаються у низькій воді, мов крокодили, а течія може затягнути тебе під воду навіть у найбільш погожі дні. Щороку якийсь нетямущий ковбой з Великої Землі приїжджає сюди, прихопивши з собою дівчину і гумовий надувний човен, щоб у пошуках останків затонулих кораблів пірнути тут востаннє, або в кращому випадку по нього прилетить гелікоптер служби порятунку.

Як говорили в селі, бухта Леньйон бачила достатньо мерців ще до того, як Джек Лінден додав до їхнього списку свого бородатого австралійця.

А Джонатан?

Джек Лінден був для нього такою ж загадкою, як і для тутешніх селян. Коли він ногою відчинив двері свого будинку і скинув сакви на голу дощову підлогу, накрапав брудний дощ. За останні п’ять годин він проїхав триста тридцять миль. Тим не менше, коли Джонатан крокував з однієї закинутої кімнати до іншої, не знімаючи своїх мотоциклетних черевиків, і дивився крізь розбите віконне скло на апокаліптичний ландшафт, він усміхнувся самому собі так, нібито щойно знайшов будинок своєї мрії. «Я на правильному шляху, щоб урешті довершити себе, — думав він, згадуючи обітницю, яку дав собі у винному погребі repa Майстера. — Щоб знайти те, чого мені завжди бракувало у житті. Щоб нарешті правильно вчинити з Софі».

Усе, чого Джонатана навчали у Лондоні, існувало в його голові окремо: вправи на розвиток слухової і візуальної пам’яті, трюки в спілкуванні, постійне втовкмачування інструкцій за методикою Берра: роби це, ніколи не роби те, поводься природно, але трохи перегравай. Джонатана захоплювало їхнє планування. Йому подобалася їхня майстерність і кардинально інший хід їхніх думок.

— В образі Ліндена ви відіграєте перший раунд, — слова Берра долинали крізь дим Рукової люльки, коли троє чоловіків сиділи разом у спартанському тренувальному центрі у Ліссон-Ґроув. — Після цього ми придумаємо вам нове амплуа. Ви все ще з нами заодно?

О, він був з ними заодно! У ньому з попередньою силою розгорілося почуття обов’язку, і він з радістю брав участь у своєму прийдешньому знищенні, додаючи деякі штрихи від себе, які, на його думку, більше відповідали оригіналу.

— Леонарде, секундочку. Отже, я в бігах і поліція мене шукає, так? Ви кажете рвонути у Францію. Але я бував в Ірландії. Тому не ризикував би перетинати кордон, поки не застигли сліди.

І вони врахували це, сяк-так вписали в план додатковий тиждень, щоб він міг залягти на дно, і були ним вражені, про що полюбляли поговорити за його спиною.

— Тримайте його на короткому повідку, — радив Берру Рук, який взяв на себе роль куратора Джонатанового армійського образу. — Жодного потурання. Жодних додаткових пайків. Жодних поїздок на передову для підняття бойового духу. Якщо він не витримає, то чим раніше ми це зрозуміємо, тим краще.

Але Джонатан міг витримати. Він завжди витримував. Скрута — це його стихія. Він жадав жінку, жінку, якої ще не зустрів, когось з таким же покликанням у житті, як і у нього, не фривольну наїзницю з багатим покровителем, а жінку з солідністю і серцем Софі, і з її ж цілісною сексуальністю. Під час своїх прогулянок скелями, коли Джонатан у черговий раз мав повернути на куті, він інколи дозволяв радісній усмішці загорітися на своєму обличчі від думки про те, що омріяний взірець жіночої доброчесності чекає на нього за цим-таки поворотом: «О, Джонатане, привіт, це ти». І все-таки зазвичай, коли він намагався роздивитися її обличчя зблизька, то вона, на його розчарування, виявлялася дуже схожою на Джед: таке ж норовливе ідеальне тіло, така ж пустотлива усмішка.

Мерилін Третевей уперше прийшла до Джонатана, щоб доставити ящик мінеральної води, який був завеликим для його мотоцикла. Вона була красивою, як і її мати: строгі уста і чорне, як смола, волосся, схоже на волосся Софі, рум’яні корнволльські щічки і повні пружні груди — на вигляд їй було не більше двадцяти. Коли він помічав, як вона гуляє з візком сільською вулицею, завжди сама, чи стоїть за касою у маминій крамничці, дещо осторонь, Джонатан запитував себе, чи вона взагалі його помічала чи просто зупиняла на ньому погляд, коли її уява малювала зовсім іншу картинку.

Мерилін наполягла на тому, щоб донести ящик до вхідних дверей, а щойно Джонатан хотів забрати його у неї, вдала, що взагалі його не помітила. Так він і залишився стояти на власному порозі, поки вона зайшла в дім і поставила ящик на кухонний стіл, а потім уважно роздивилася вітальню, перш ніж знову вийти назовні.

— Створіть враження, що готові осісти, — радив йому Берр. — Купіть теплицю, посадіть сад, заведіть друзів на все життя. Нам потрібно побачити, що вам важко відривати себе від цього місця. Ще краще, якщо ви по собі залишите дівчину з розбитим серцем. В ідеальному світі, вона ще б від вас завагітніла.

— Красно дякую.

Берр вловив тон його голосу і зиркнув на нього скоса.

— А в чому справа? Ми що, висвятилися в целібаті? Та Софі вам неабияк запала в душу, еге ж?

Через кілька днів Мерилін прийшла знову, цього разу без приводу доставити якийсь товар. Замість звичних джинсів і поношеної футболки на ній була спідниця і жакет, так нібито вона зібралася на зустріч з адвокатом. Вона подзвонила в дзвоник і щойно він відкрив двері, сказала:

— Ти ж не проти, шо я прийшла.

Він зробив крок назад і пропустив гостю всередину. Вона стала у центрі кімнати, немов перевіряючи його на надійність. Він помітив, що мереживні манжети на її рукавах тремтять. Джонатан одразу ж зрозумів, чого їй вартувала її сміливість.

— Тобі ж тут подобається, хіба нє? — запитала вона так, немов кинула виклик. — Почуваєшся хазяїном. — Природна проникливість і спостережливість були у неї від матері.

— Мене хлібом не годуй, а дай такі умови, — відповів Джонатан. Професійний тон готельєра знову його рятував.

— Чим ти тут займаєшся? Не ящик же дивишся цілий день? У тебе його даже нема.

— Читаю. Гуляю. Займаюся різними справами. — «А тепер іди», — подумав він, напружено посміхаючись і припинявши брови.

— Ти малюєш, правда? — сказала вона, розглядаючи його акварелі, що лежали на столі біля вікна, яке виходило на море.

— Намагаюсь.

— Я теж малюю. — Вона почала перебирати пензлики, випробовуючи їх на пружність і м’якість. — У мене добре виходило. Я навіть нагороди вигравала.

— А зараз? — спитав Джонатан.

На його біду вона сприйняла це питання як запрошення. Виливши воду з банки в рукомийник, вона знову наповнила її і поставила на стіл, потім вибрала чистий аркуш цупкого паперу, заклала волосся за вуха і з головою поринула в роботу. І в цю хвилину, коли вона стояла до нього спиною, на яку спадало її довге чорне волосся, осяяне сонячним світлом, що падало з вікна, йому здалося, що це Софі, його ангел, який знову і знову приходить, щоб звинувачувати його.

Джонатан трохи поспостерігав за Мерилін, чекаючи, що її схожість з Софі вивітриться, але цього так і не сталося, тож він пішов на вулицю і працював у саду аж до сутінків. А коли повернувся, вона саме витирала стіл, як зазвичай робила у школі.

Потім Мерилін сперла на стіну свій незакінчений малюнок, на якому — замість моря, чи неба, чи скель — була зображена темноволоса усміхнена дівчина, якою цілком могла б виявитися, наприклад, Софі у дитинстві, Софі задовго до того, як вона вийшла заміж за свого ідеального джентльмена-англійця заради його паспорта.

— Прийду завтра, добре? — запитала вона характерним для неї ущипливим і агресивним тоном.

— Звісно. Якщо хочеш. Чому б і ні? — відповів готельєр, уже потайки плануючи бути завтра в Фалмуті. — Якщо мені доведеться відлучитися, я залишу двері відчиненими.

І коли він повернувся з Фалмута, то побачив закінчену картину дівчини, а на столі записку, в якій було сухо сказано, що картина ця — для нього. З того часу вона приходила майже щодня по обіді і, закінчивши малювати, вмощувалася в м’якому кріслі навпроти каміна і читала його примірник «The Guardian».

— Світ тепера летить до чорта, нє, Джек? — раптом сказала вона крізь шурхіт газет. Вона засміялася, і сміх її почув не лише він, а й усе село. — Джеку Лінден, цей світ — смердючий свинюшник. Повір мені на слово.

— О, я вірю, — запевнив він її, намагаючись не відповідати на її усмішку надто довгою усмішкою. — Мерилін, я цілком і повністю тобі вірю.

Проте він усе більше бажав лише одного — щоб вона пішла. Її вразливість лякала його. Як і його відчуженість до неї. «Ніколи в житті, — подумки запевняв він Софі. — Присягаюсь».

Лише інколи, рано-вранці, бо він зазвичай прокидався на світанку, Джонатанова бойова рішучість давала тріщину, і він ненадовго ставав заручником минулого, яке сягало набагато давніше, ніж зрада Софі. Він згадував, як уніформа поколювала його ще дитячу шкіру, і як комір кольору хакі впивався у шию. Він бачив себе на залізному ліжку в бараці: ось він спить, усе ще тримаючи руки по швах, чекаючи на команду «підйом» і перші накази дня, які зазвичай викрикували фальцетом: «Пайне, що ти став, як якийсь клятий лакей! Плечі назад! Назаді Ще!» Джонатан ще раз переживав свої численні страхи: як він боявся насмішок, коли йому щось не вдавалося, і боявся заздрості, коли таки вдавалося; як боявся плацу, і спортивного майданчика, і боксерського рингу; як боявся, що його зловлять на гарячому, коли він крав щось для себе — складаний ніж чи фотографію чужих батьків; як боявся зазнати невдачі, бо це для нього означало б втратити прихильність до самого себе; як боявся спізнитись чи прийти зарано, боявся бути надто охайним чи недостатньо охайним, боявся говорити надто голосно чи надто тихо, поводитися надто запопадливо чи надто нахабно. Він згадував, як вчився сміливості, щоб не бути боягузом. Він згадував день, коли вперше дав здачі, і день, коли першим зчинив бійку, — тоді він учився, як викорінювати слабкість силою. Він згадував своїх перших жінок, які нічим не відрізнялися від своїх наступниць, кожна — ще більше розчарування, ніж попередня, — він з усіх сил намагався припідняти їх до святого статусу жінки, якої він так ніколи й не зустрів.

Про Роупера він думав безперестанку. Варто було йому лише дістати згадку про нього з закапелків пам’яті, як його власне життя знову наповнювалося змістом. Він не міг слухати радіо чи читати газету, щоб не бачити у кожному конфлікті довгої руки Роупера. Якщо він читав про жорстоке вбивство жінок і дітей у Східному Тіморі, то знав, що наругу вчинили Роуперовою зброєю. Якщо в Бейруті у якійсь автівці вибухнула бомба, то бомбу цю постачав Роупер, та й автівку, напевно, також: «Я там бував і бачив це кіно на власні очі, дякую».

Після самого Роупера об’єктом Джонатанового гніву ставала Роуперова свита. Він думав про майора Коркорана, він же Коркі, він же Корке у його поплямленому кашне і обурливих замшевих черевиках: Коркі, який підписує усе, Коркі, який може отримати п’ятсот років в’язниці, коли тільки цього забажає Берр.

Він думав про Фріскі, і Таббі, і про всю когорту сумнівних юристів: про лорда Сенді Ленгборна і його золотисте волосся, зв’язане на потилиці, про доктора Апостола у черевиках на платформі, чия донька наклала на себе руки через годинник від Картьє, про Макартура і Денбі, майже близнюків у сірих костюмах, які відповідали за відносно чисту частину операції. Він думав про них доти, доки вони всі не перетворювалися в його уяві на якесь страхітливе сімейство, з Роупером на чолі і Джед у ролі Першої леді у «Вежі».

— Наскільки вона обізнана з його оборудками? — якось спитав Берра Джонатан.

Берр знизав плечима.

— Той Роупер нічим не хвалиться і ні про що не розповідає. Ніхто не знає більше, ніж має знати. У нашого Діккі не може бути по-іншому.

«Нічийна жінка вищого класу, — подумав Джонатан. — Вихованка католицької школи. Безвірниця. Невільницьке дитинство, як і у мене».

Єдиною довіреною особою Джонатана був Гарлоу, але як і між будь-якими напарниками під час завдання, один одному вони могли довірити далеко не все. «Гарлоу — лише для масовки, — попередив його Рук під час одного з нічних візитів до Леньйону. — Він тут лише для того, щоб ви його вбили. Він не знає нічого про справжню мішень і не повинен знати. Хай усе так і залишається».

Попри це, на даному етапі подорожі вбивця і його жертва були союзниками, і Джонатан намагався налагодити з ним теплі стосунки.

— Джамбо, ви одружений?

Вони сиділи за ідеально чистим сосновим столом на Джонатановій кухні після запланованих відвідин Снаґової забігайлівки. Джамбо засмучено похитав головою і ковтнув ще пива. Він був сором’язливим, як часто буває з людьми великих розмірів, і був чи-то колишнім актором, чи-то оперним співаком, і мав величезну, мов бочка, грудну клітку. Він відрощував свою чорну бороду виключно для цієї ролі, підозрював Джонатан, і з радістю її зголить щойно шоу закінчиться. Чи був Джамбо справді австралійцем? Це не мало значення. Він усюди був експатріантом.

— Містере Лінден, я сподіваюсь, похорон буде розкішний, — сумно сказав Джамбо. — Чорні коні, сяюча карета і дев’ятилітній хлопчик-гей у циліндрі. Ваше здоров’я.

— І ваше також, Джамбо.

Спорожнивши шостий кухоль пива, Джамбо натягнув свою синю джинсову кепку і пошкандибав до дверей. Джонатан дивився, як його багатостраждальний «Ленд-Ровер» диркає звивистою дорогою.

— Що це за один? — спитала Мерилін, яка саме прийшла і принесла з собою кілька свіжих скумбрій.

— О, це всього лиш мій компаньйон, — відповів Джонатан.

— Мені він більше схожий на страховидну Ґодзіллу посеред темної ночі.

Вона хотіла посмажити рибу, але він показав їй, як запекти скумбрію у фользі зі свіжим кропом і приправами. Якось пустуючи, вона зав’язала навколо нього фартух, і він відчув, як її цупке чорне волосся тернулося об його щоку, і одразу підготувався відчути запах ванілі. «Тримайся від мене подалі. Я зраджую. Я вбиваю. Йди додому».

Одного пообіддя Джонатан і Джамбо сіли на літак, який вирушав з Плімута до Джерсі, і в маленькому порту Сент-Гелієр влаштували виставу, уважно розглядаючи двадцяти-п’ятифутову яхту, яка стояла на якорі у віддаленому кутку гавані. Ця поїздка була такою ж спланованою акцією, як і їхні відвідини Снаґової пивнички. Ввечері Джамбо сам полетів назад.

Яхта, на яку вони дивилися, називалася «Аріадна» і, згідно з яхтовим журналом, вона прийшла з Роскоффа два тижні тому під управлінням француза на ім’я Лебре. Перед Роскоффом вона була у Біарріці, а до цього — у відкритому морі. Джонатан витратив два дні на те, щоб привести її до ладу, зробити запас провізії і підготувати морську карту. На третій день він вивів її у море, щоб відчути, як вона піддається управлінню, і самому закласти усі румби яхтового компасу, тому що у морі, як і на землі, він не довіряв нікому, крім себе. На четвертий день з першими променями сонця Джонатан підняв вітрила. Прогноз погоди був сприятливий і протягом п’ятнадцяти годин він з насолодою плив на швидкості чотири вузли, підпливши до Фалмута з зюйд-веста. Проте до вечора вітер розгулявся і до півночі він уже досяг шести-семи вузлів, піднімаючи величезні хвилі, які кидали «Аріадну» навсібіч. Джонатан узяв рифи і, намагаючись випередити негоду, повернув до безпечнішого Плімута. Коли він минав маяк на Едістонській скелі, вітер різко змінився на західний і вщух, тож він знову взяв курс на Фалмут і поплив на захід, тримаючись близько до берега, і лавірував короткими галсами, щоб уникнути негоди. До того часу, поки Джонатан дістався гавані, він уже плив дві ночі, й на волосину не зімкнувши очей. Інколи його оглушували звуки бурі. Інколи він узагалі не чув негоди і тоді йому здавалося, що він уже помер. Хвилі з траверзу і крутий бейдевінд[33] метляли яхтою, немов іграшковою, все його тіло скрипіло, а в голові була порожнеча, яка відлунювала самотністю моря. Але за всю подорож він не думав ні про що таке, що міг би потім згадати. Ні про що, крім того, що йому потрібно вижити. Софі таки мала рацію. У нього було майбутнє.

— У гарній місцині побували? — спитала його Мерилін, не відриваючи погляду від вогню в каміні. Вона зняла кардиган і була в блузці без рукавів, яка застібається на спині.

— Так, катнувся на Велику Землю.

Він з жахом усвідомив, що вона чекала на нього цілий день. На камінній полиці стояв ще один малюнок, дуже схожий на попередній. Вона принесла йому фрукти і поставила у вазу фрезії.

— О, щиро дякую, — ввічливо сказав він. — Дуже мило з вашого боку. Дякую.

— То як, Джеку Лінден, ти хочеш мене?

Мерилін завела руки за шию і розстебнула два верхніх ґудзики блузки. Вона ступила крок до нього і усміхнулася. А потім почала плакати і він не знав, що робити. Він лагідно обійняв її однією рукою і провів до фургона, де й залишив саму, щоб вона, виплакавшись, змогла поїхати додому.

Тієї ночі ним заволоділо майже метафізичне відчуття власної нечистоти. Будучи заручником своєї граничної самотності, Джонатан вирішив, що інсценоване вбивство, яке він от-от мав вчинити, було нічим іншим, як втіленням справжніх убивств, які він скоїв в Ірландії, і вбивства, яке він учинив проти Софі, і що той суд, який чекав на нього, — це лише пролог спокути, у якій він має прожити решту свого життя.

В останні дні, які Джонатану залишилося провести в Ле-ньйоні, його серце охопила неабияка любов до цього місця, і він радів кожному новому прояву його досконалості: морським птахам, які, де б він їх не помітив, завжди були у бездоганно красивому місці, яструбам, які ширяли у повітрі, призахідному сонцю, яке розчинялося у темній хмарі, флотилії маленьких човників, які збивалися у зграї над косяками риби, що плавали під ними, і чайкам, що зграями кружляли над ними. А коли западала темрява, з неї знову і знову визирали човники, немов маленьке місто посеред моря. З кожною останньою годиною, яка спливала без вороття, його бажання розчинитися у цьому пейзажі — заховатися у ньому, поховати себе у ньому — ставало все нестерпнішим.

Здійнялася буря. Запалюючи свічку на кухні, він дивився крізь її світло у розбурхану ніч: вітер бився у вікна і так трусив шиферною покрівлею, що вона стукала, мов «Узі». Рано-вранці, коли буря вщухла, він вийшов на вулицю, щоб пройтися полем битви минулої ночі, а потім по-лоуренсівськи заскочив на свій мотоцикл, навіть не надягнувши шолом, і поїхав до однієї зі старовинних фортець, що стояли високо на пагорбі, і звідти довго оглядав берегову лінію, поки не розгледів вказівник, який показував на Леньйон. «Це мій дім. Ця скеля прийняла мене. Я житиму тут до кінця своїх днів. Я стану чистим».

Але клятви його були марними. Солдат, який жив у ньому, вже начищав черевики перед далеким марш-кидком до найгіршої людини на землі.

Саме в останні дні Джонатанового перебування у Леньйоні Піт Пенґеллі і його брат Джейкоб мали необережність податися туди ж на «лампове» полювання.

Про те, що тоді відбулося, Піт розповідає дуже обачно, а якщо серед присутніх є хтось чужий, то взагалі тримає язика за зубами, бо історія ця містить не лише розкаяння, а й дещицю гордості за спокуту. «Лампове» полювання на кроликів у цій частині країни було священним видом спорту вже понад п’ятдесят років. За допомогою двох мотоциклетних акумуляторів у маленькій коробці, які прив’язувалися до стегон, старої автомобільної фари з ближнім світлом, і в’язки шестивольтних лампочок можна так загіпнотизувати цілі зграї кроликів, що вистачить часу їх перестріляти залповим вогнем. Ні закони, ні батальйони крикливих дам у коричневих беретах і таких же шкарпетках не змогли покласти цьому край, і Леньйон був улюбленим місцем для полювання вже для декількох поколінь тутешніх жителів. Власне, що був, до тієї ночі, коли четверо браконьєрів під керівництвом Піта Пенґеллі і його молодшого брата Джейкоба рушили на полювання зі зброєю і лампами.

Вони припаркувалися біля Леньйон-Роуз, а потім пішли вздовж річки. Піт по цей день присягається, що вони пересувалися так тихо, як ті кролики, і лампи взагалі не використовували, бо повний місяць освітлював їм шлях, власне тому вони вирушили на полювання саме у ту ніч. Але коли вони вийшли на скелю, намагаючись не виринати над лінією горизонту, то наткнулися на Джека Ліндена, який стояв за якихось півдесятка кроків вище за них з піднятими врізнобіч руками. Опісля Кенні Томас усе ніяк не вгавав, розповідаючи про його руки, такі бліді і громіздкі у місячному сяйві. Вочевидь, він просто був у стані афекту, бо знаючі люди згадували, що руки Джека Ліндена не були такі вже й великі. Піту було більше до вподоби говорити про Дже-кове обличчя: скам’яніле, мов чортова кварцитова брила на фоні неба. Об нього можна було всі кулаки розбити. Є лише одна версія того, що трапилося потім.

— Панове, перепрошую, але дозвольте поцікавитися, куди це ви зібралися? — як завжди з повагою, але цього разу без усмішки, запитав Лінден.

— На «лампове» полювання.

— Піте, боюся, тут полювати не можна, — сказав Лінден, який всього кілька разів перетинався з Пітом Пенґеллі, але він, здавалося, напам’ять знав імена всіх тутешніх мешканців. — Я власник цих полів, і ви це знаєте. Я їх не обробляю, але все-таки це моя власність і я пильную її. Того ж я очікую й від інших. Тому, боюся, «лампове» полювання скасовується.

— Он як, містере Лінден, — відповів Піт Пенґеллі.

— Саме так, містере Пенґеллі. Я не терпітиму, щоб беззахисну дичину відстрілювали на моїй землі. Це нечесна гра. Тому раджу вам усім розрядити зброю, піти назад до машини і поїхати додому, не тримаючи ні на кого зла.

На що Піт відповів:

— Пішов ти, хлопче, на всі чотири вітри, — після цих слів інші троє стали обабіч Піта, і тепер четверо збилися в стадо і дивилися на Ліндена: четверо озброєних проти одного беззбройного, за спиною якого був лише місяць. Вони вирушили на полювання прямісінько зі Снаґової пивнички, всі четверо, і були добряче напідпитку.

— Містере Лінден, зійдіть на хрін з дороги, — сказав Піт.

І тут він допустився стратегічної помилки — шарпнув рушницею, яка висіла у нього під рукою. Не у бік Ліндена, присягався Піт, він на таке ніколи б не пішов, і всі, хто знає Піта, у цьому не сумніваються. Та й зброя була несправна: Піт ніколи в житті не блукав би ночами з зарядженою зброєю, запевняв він. Як би там не було, коли він шарпнув рушницею, даючи зрозуміти, що наміри його серйозні, він, знову-таки, цілком випадково, звичайно ж, відтяг затвор. Піт стверджує, нібито щодо подальших подій пам’ять його може підводити, бо весь світ у його очах перевернувся догори дриґом: місяць був у морі, а його задниця з протилежного боку його ж обличчя, а ноги — з протилежного боку задниці, і єдиний спогад, який зміг видати після цього Піт, це як Лінден стоїть над ним і витягує патрони з рушниці. І оскільки це правда, що великі люди падають з більшою силою, ніж маленькі, то Піт таки дійсно добряче гепнувся, і сила удару, де б вона його не зачепила, забила йому не лише дихання, а й відбила бажання вставати на ноги.

Етика насильства передбачала, що дійшла черга і до інших. їх залишилося троє. Брати Томас завжди були охочі почубитися, а малий Джейкоб був фланговим нападником у футбольній команді «Пірати» і був широкоплечим, як автобус. І Джейкоб уже налаштувався заступитися за свого брата, але Піт, лежачи в папороті, наказав йому не втручатися.

— Хлопче, не підходь до нього. Тримайся від цього чортового покидька подалі. Клятий відьмак. Бігом усі до машини, — сказав він, повільно піднімаючись на ноги.

— Спочатку розрядіть зброю, будь ласка, — попросив Лінден.

Піт Пенґеллі кивнув і всі троє витягнули патрони з рушниць. Далі всі четверо пошкандибали до машини.

— Я б його, падлюку, замочив! — запротестував Джейкоб, щойно вони від’їхали. — Я б тому сучому сину всі ноги переламав за те, що він зробив з тобою, Піте!

— Ні, мій хороший, не переламав би, — відповів Піт. — А от він тобі — запросто.

І Піт Пенґеллі після тієї ночі, як подейкували в селі, наче переродився, хоча місцеві, може, й надто поспішно пов’язали причину і наслідок. Настав вересень і Піт одружився з розважливою донькою фермера з Сент-Джасту. Саме тому він може поглянути на минуле відсторонено і розповісти про ніч, коли Джек Лінден мало що не укатрупив його так само, як і того розгодованого кенгурушника.

— Я тобі, хлопче, одне скажу. Якщо Джек його таки кокнув, то зробив це так, що комар носа не підточить, оце вже точно.

Але ця історія має краще закінчення, хоча Піт волів про нього не розповідати направо, й наліво, бо надто вже цей спогад був дорогий його серцю. У ніч напередодні зникнення Джек Лінден зайшов до Снаґа і поклав свою перев’язану руку на плече Піта Пенґеллі та ще й пригостив його пивасиком, уявляєш, старий? Вони потеревенили хвилин з десять і Джек Лінден пішов додому. «Він шукав собі оправдання, — гордо наполягав Піт. — Послухай мене, братуха. Джек Лінден, той скурвий син, надумав зі мною помиритися зразу після того, як замочив кенгурушника».

Щоправда, на той час його вже звали не Джек Лінден, до чого вони ніяк не могли призвичаїтись, та, вочевидь, уже ніколи не зможуть.

Через кілька днів після свого зникнення, Лінден-з-Ле-ньйону-через-і-та-е виявився Джонатаном Пайном з Цюриха, якого розшукувала швейцарська поліція за підозрою у привласненні чужого майна у фешенебельному готелі, де він був довіреним працівником. «Готельєр-морепла-вець у бігах», — йшлося у заголовку газети «Корнволлець» над фотографією Пайна-Ліндена. «У справі зі зниклим безвісти громадянином Австралії поліція розшукує торговця яхтами з Фалмута. «Ми розглядаємо версію, що вбивство було здійснене на ґрунті торгівлі наркотиками», — повідомляв начальник департаменту кримінального розшуку. «Чоловіка можна легко впізнати за особливою прикметою — перев’язаною рукою».

Але прізвище Пайн їм абсолютно ні про що не говорило.

Так, перев’язана. Так, поранена. І одне, й інше було невід’ємною частиною Беррового плану.

Рука Джека Ліндена, та сама, яку він поклав на плече Піта Пенґеллі. Багато хто, не лише Піт Пенґеллі, помітив ту перев’язану руку, і поліція, підбурена Берром, кров з носа захотіла дізнатися, хто її бачив, яка це була рука, і коли це сталося. З’ясувавши, «хто», «яка» і «коли», вони, як і зазвичай буває з поліціянтами, ще й захотіли дізнатися «чому». Тож записали всі ті суперечливі версії, які запропонував сам

Джек, демонструючи всім свою професійно перебинтовану руку і кінчики пальців, зв’язані, немов пучок спаржі. Не без допомоги Берра поліція зробила все можливе, щоб ці версії з’явилися у пресі.

— Намагався вставити нову шибку у домі, — сказав місіс Третевей Джек Лінден у той четвер, поки востаннє відраховував їй лівою рукою готівку.

— Хочеш як краще, виходить як завжди, — немов між іншим сказав Джек старому Вільяму Чарльзу, коли вони випадково перетнулися у Пенгаліґоновому гаражі, куди Джек пішов по пальне для мотоцикла, а Вільям Чарльз — просто вбити час. — Товариш попросив мене зайти до нього допомогти підремонтувати вікно. І от тобі й маєш! — Він підсунув свою перев’язану руку Вільяму Чарльзу, немов хворий пес лапу, тому що Джек умів усе перевести у жарт.

Але саме завдяки Піту Пенґеллі всі раптом не могли знайти собі місця.

— Хлопче, все сталося у його триклятій дровітні, — сказав він детективу, сержанту поліції. — Кажу тобі, він різав шибку і той чортовий різак вислизнув йому з рук і бац — усе кров’ю заляпане. Він перев’язав руку, міцно так перев’язав, сів на мотоцикл і поїхав у лікарню — отак усе сам, однією рукою! Кажу вам, кров так юшила, шо всенька дорога до Труро була залита. Хлопче, такого не вигадаєш. Як припре — то нема куди діватися.

Але коли поліція чемно все обдивилася у дровітні в Ле-ньйоні, то не знайшла ні скла, ні різака, ні крові.

«Убивці постійно брешуть, — пояснював Джонатану Берр. — Послідовність їм не на руку. Той, хто не помиляється, не може стати злочинцем».

Берр пояснював: «Цей Роупер постійно всіх перевіряє. Навіть коли нічого не підозрює, все одно перевіряє. Тому ми підкидаємо вам такі брехливі історійки, щоб несправжній убивця здавався справжнім.

А гарний шрам красномовніший за тисячу слів».

У ті останні дні настав момент, коли Джонатан порушив усі правила і, без Беррового відома чи згоди, приїхав до своєї колишньої дружини Ізабелли у пошуках примирення.

— Буду проїздом неподалік, — збрехав він, телефонуючи з телефону-автомата у Пензансі. — Пообідаймо десь у тихій місцині.

Поки він їхав мотоциклом у Бат, усе ще в одній рукавиці через перев’язану руку, то знову і знову повторював наперед підготовлену промову, аж поки вона не зазвучала у його голові немов героїчна пісня: «Ізабелл, про мене всіляке писатимуть у газетах, але не вір ні чому. Ізабелл, вибач мені за все погане, але в нас було і багато хорошого». А потім він скаже їй «на все добре» і вона, уявляв він собі, відповість тим самим.

У чоловічому туалеті він переодягнувся у костюм і знову став готельєром. Вони не бачилися п’ять років і Джонатан ледве впізнав Ізабеллу, коли вона врешті прийшла, спізнившись на двадцять хвилин і звинувачуючи у всьому кляті затори на дорогах. Тепер вона носила коротку практичну зачіску, і від її довгого каштанового волосся, яке колись так спадало на її голу спину, коли вона його розчісувала, перед тим як іти в ліжко, не залишилося і сліду. Мішкуватий одяг приховував її фігуру. При ній була сумка з радіотелефоном. Тепер він пригадав, що ближче до кінця їхнього подружнього життя вона могла розмовляти лише з телефоном.

— Боже, — сказала вона. — Ти виглядаєш неймовірно! Не хвилюйся, я зараз його вимкну.

«А вона зробилася балакучою», — подумав він і пригадав, що її новий чоловік — не проста птиця серед тутешньої еліти.

— Не вірю власним очам, — вигукнула вона. — Молодший сержант Пайн власною персоною. Після стількох років. Що ти в біса зробив зі своєю рукою?

— Впустив на неї човен, — відповів він і, здавалося, її така відповідь цілком задовольнила. Він поцікавився, як її бізнес. Його костюм немов зобов’язував ставити саме такі запитання. Наскільки він чув, вона почала займатися дизайном інтер’єрів.

— Та нікудишньо, — щиро випалила вона. — А чим живе тепер Джонатан Пайн? О Боже, — вигукнула вона, почувши його відповідь. — Ти також у індустрії розваг. Любий, ми приречені. Ти ж їх не будуєш, правда?

— Ні-ні. Перепродую. Переганяю. Справи в нас ідуть не так вже й кепсько як на початок.

— У кого це «в нас»1

— У мене і мого компаньйона з Австралії.

— Компаньйона чи компаньйонки?

— Компаньйона, і важить він вісімнадцять стоунів.

— Як там твоє сексуальне життя? Я завжди підозрювала, що ти можеш виявитися геєм. Але ж це не так, правда?

Колись вона часто звинувачувала його у гомосексуальній орієнтації, але, вочевидь, уже про це забула.

— Хай Бог милує, ні, — розсміявся Джонатан. — Як там Майлз?

— Достойно. Він дуже милий. Банкові операції і все таке. Наступного місяця має погасити моє перевищення кредиту, тому я зараз з ним чемно поводжуся.

Вона замовила теплий салат з качкою і мінеральну воду, а потім запалила сигарету.

— Чому ти полишив готельний бізнес? — запитала вона, видихаючи дим просто йому в обличчя. — Набридло?

— Захотілося чогось нового, — відповів він.

«Ми станемо дезертирами, — шепотіла капітанова донька, яку ще ніколи нікому не вдавалося приборкати, коли розпластувала своє бездоганне тіло над його тілом. — Якщо мені доведеться ще хоч раз їсти в армійській їдальні, я підірву цю кляту базу власними руками. Трахни мене, Джонатане. Зроби з мене жінку. Трахни мене і забери мене світ за очі, кудись, де я зможу дихати».

— Як твоє малярство? — спитав він, пригадуючи, як вони обоє боготворили її непересічний талант, як він принижувався, підносячи його до небес, як готував, прибирав, піклувався — усе для неї, і вірив, що завдяки його самозреченню вона малюватиме ще краще.

Вона пирхнула.

— Остання виставка була три роки тому. Продалося шість картин з тридцяти, і то всіх їх купили Майлзові друзі-багатії. Певно мені бракувало когось такого, як ти, щоб остаточно розклеїтись. Боже правий, оце ти мені поморочив голову. Що ти з біса від мене хотів? Я хотіла стати Ван Гогом, а ти, ти чого хотів? Крім того, щоб стати во-яком-Рембо?

«Тебе, — подумав він. — Я хотів тебе, але ти завжди була десь далеко». Він не зміг вимовити це вголос. Йому так захотілося послати подалі свої бездоганні манери. «Погані манери — це свобода», — часто повторювала вона. Трахати-ся — це погані манери. Але тепер її аргументи вже не мали жодного значення. Він прийшов, щоб попросити вибачення за майбутнє, а не за минуле.

— До речі, чому це ти попросив не розповідати Майлзу про нашу зустріч? — звинувачувально спитала вона.

На Джонатановому обличчі з’явилася стара добра нещира посмішка.

— Я не хотів, щоб він через нас засмутився.

На якусь магічну мить він побачив її, юну недосяжну полкову красуню, такою, як під час їхньої першої близькості: свіже, непокірне обличчя, розпаленіле від пристрасті, рот напіввідкритий, в очах злі іскорки. «Повернися, — кричав він у глибині душі. — Спробуймо знову».

Привид минулого зник і вона теперішня знову постала перед ним.

— Ти все ще не користуєшся кредитною карткою? — спитала вона, поки він лівою рукою відраховував банкноти. — Любий, але ж так набагато легше бачити, куди діваються гроші.

«А Берр мав рацію, — подумав Джонатан. — Я таки вічний холостяк».