Нічний адміністратор

20

Тихий осінній дощ накрапає на вулиці Вайтголлу, коли Реке Ґудгью іде на війну. Іде без зайвого шуму. На схилі своєї кар’єри. Зі зрілою певністю у праведному ділі. Без драматизму, без фанфар, без гучних фраз. Просто тихо випускаючи на волю бійця, який затаївся у ньому. Це буде його особиста і водночас альтруїстична війна проти того, що йому неминуче довелося назвати Силами Мороку.

«Війна не на життя, а на смерть, — каже він своїй дружині, — без попереджень. Моя голова або їхня. Вайтголлівська бійка на ножах, лицем до лиця». «Якщо ти впевнений, коханий», — сказала вона. Кожен його рух був ретельно продуманий. Жодного поспіху, жодного молодецтва, жодних хитрощів. Він посилає чіткі сигнали своїм таємним ворогам у відділі чистої розвідки. Нехай вони мене чують, нехай вони мене бачать, каже він. Нехай тремтять. Ґудгью грає відкрито. Більш-менш.

Ґудгью підштовхнула до дій не лише ганебна пропозиція Ніла Марджорема. Тиждень тому, коли він їхав велосипедом на роботу, його мало що не роздавили, як жабу, їдучи своїм улюбленим мальовничим маршрутом — спочатку на захід через Гемпстед-Гез, виключно дозволеними велосипедними доріжками, потім через Сент-Джонс-Вуд і Ріджентс-парк до Вайтголлу — Ґудгью раптом помітив, що його з обох боків затиснули два високі фургони, один з яких був брудно-білий з затертим написом, який він не міг розібрати, а інший — зелений і без напису. Якщо він гальмував, вони також гальмували. Якщо швидше крутив педалями, вони також прискорювалися. Його спантели-чення переросло у злість. Чому ці два водії так зиркають на нього своїми холодними поглядами через бокові дзеркала? А потім ще й переглядаються один з одним і зближаються все більше і більше, затискаючи його всередині? А що це виробляє третій фургон позаду, блокує йому шлях відступу?

Він почав кричати:

— Обережно! Дайте проїхати! — але вони його наче і не чули. Фургон, який їхав позаду, тримався бампер у бампер з фургонами обабіч Ґудгью. Крізь брудне вітрове скло неможливо було роздивитися обличчя водія. Фургони з обох боків затиснули його настільки, що варто було йому легенько повернути кермо, і він би зачепив когось з них.

Припіднявшись з сідла, Ґудгью загримав кулаком у рукавичці по боковій панелі лівого фургону, а потім відштовхнувся від нього, щоб відновити рівновагу. Байдужі очі в бокових дзеркалах дивилися на нього без будь-якої зацікавленості. Він так само атакував і фургон справа. Той у відповідь лише під’їхав ще ближче.

Він наглої смерті його врятувало червоне світло світлофора. Фургони зупинилися, але Ґудгью, уперше в житті, проїхав на червоне світло, заледве розминаючись зі смертю, яка виглядала як відполірований передній бампер «Мерседеса».

Того ж дня Реке Ґудгью переписав свій заповіт. Наступного дня він вдався до лише йому відомих хитрощів і зумів обійти бюрократичну машинерію свого власного міністерства — і приватного офісу свого шефа — й конфіскував частину верхнього поверху — хаотично розкидані мансардні приміщення, переповнені застарілим електронним обладнанням, якому вже давно місце в музеї, і яке тут тримали на випадок захоплення Британії більшовиками, що було не за горами. Хоча ймовірність такого розвитку подій уже канула в далеке минуле, проте чиновникам з адміністративно-господарського відділу ще поки про це не повідомили, тому коли Ґудгью попросив доступ до мансарди для виконання секретного завдання, вони радо пішли назустріч. За одну ніч застаріле обладнання вартістю кілька мільйонів фунтів стерлінгів відправили на стоянку для вантажівок у Олдершот — доживати віку й іржавіти.

Наступного дня Беррова маленька команда мала у своєму розпорядженні дванадцять затхлих мансардних кімнаток, два несправних туалети розміром з тенісний корт, сигнальну комірку з обірваними дротами, окремі сходи з мармуровою балюстрадою і протертими дірками в лінолеумі, а ще сталеві двері з тюремним вічком. А ще через день Ґудгью ретельно перевірив кожен куток і повідрізав усі телефонні лінії, які потенційно могли б прослуховува-тися Рівер-гаузом.

Що стосувалося викачування грошей з міністерства, то тут чвертьстолітній досвід Ґудгью у ролі простого смертного працівника Вайтголлу не минув даремно. Він став Робін Гудом-бюрократом, який запускав руку в урядові рахунки, щоб урешті піймати на гачок державних службовців, які збилися з шляху істинного.

Берру потрібно ще троє працівників і він навіть знає, де їх знайти? Найми їх, Леонарде, найми їх.

Інформатору є що розповісти, але він хоче декілька тисяч завдатку? Заплати йому, Леонарде, дай стільки, скільки він схоче.

Роб Рук просить двох охоронців, щоб поїхати на Кюрасао? Робе, хіба двох вистачить? Може, краще чотирьох, це задля його ж безпеки.

Усі дріб’язкові заперечення, насмішки і причіпки Ґуд-гью як вітром здуло. Варто було йому ввійти крізь сталеві двері нового Беррового мансардного гніздечка, і він скидав свою ущипливість, мов маску, чим вона насправді весь час і була. Щовечора, коли офіційні робочі справи добігали кінця, Ґудгью ішов на свою, як він її скромно називав, нічну зміну, і Берру доводилося братися за роботу з не меншим ентузіазмом. Ґудгью наполіг, щоб йому виділили найбільш занехаяну кімнату в кінці порожнього коридору, з вікнами на парапет, загарбаний голубами. їхнє воркування звело б з розуму кого завгодно, але Ґудгью їх ніби й не чув. Твердо вирішивши не заходити на Беррову операційну територію, він з’являвся лише для того, щоб прихопити черговий стос звітів, чи заварити собі шипшинового чаю, чи обмінятися слівцем з працівниками нічної зміни. А потім знову повертався до свого робочого столу і продовжував стежити за останніми диспозиціями ворога.

— Леонарде, я планую потопити їхнього «Флагмана» з усіма на борту, — сказав він Берру і голова його при цьому несподівано засіпалася. Такого за ним Берр ще не спостерігав. — У Морока опісля не залишиться жодного «моряка». А твій Діккі Бомж Роупер надійно сидітиме за ґратами, згадаєш мої слова.

Берр не проти їх згадати, але все ж сумнівається в їхній правдивості. І справа не в тому, що він сумнівався у твердості намірів Ґудгью. Як і не сумнівався у тому, що люди

Морока навмисно зроблять усе, щоб вимотати, налякати чи навіть госпіталізувати свого противника. Довгими місяцями Берр і сам уважно стежив за всіма своїми діями. Він завжди старався зранку самотужки відвозити дітей до школи і домовлявся, щоб хтось їх забирав увечері. Берр переймався лише тим, що Ґудгью досі не усвідомлював масштабів цього восьминога. Лише минулого тижня Берру тричі відмовили у доступі до документів, які, як він знав, ходили по руках. Він тричі протестував і все даремно. Востаннє він особисто пішов у міністерство закордонних справ, щоб поговорити зі співробітником архіву у його ж лігві.

— Містере Берр, боюся, вас дезінформували, — сказав архіваріус у чорній краватці працівника похоронного бюро і чорних нарукавниках поверх чорного піджака. — Досьє, про яке йдеться, наказали знищити ще декілька місяців тому.

— Ви хочете сказати, що до нього мають доступ лише «флагмани». Чому б вам не називати речі своїми іменами?

— Хто до нього має доступ, сер? Здається, я вас неправильно зрозумів. Не могли б ви пояснити більш зрозуміло?

— Містере Аткінс, моя справа — це «П’явка». Я особисто відкривав досьє, на яке зараз даю запит. Це одне з шести досьє по «П’явці», які відкривали і паралельно наповнювали люди з мого відділу: два по суті справи, два по організації, два особисті. Жодне з них не проіснувало більше, ніж півтора року. Хто коли-небудь чув про архіваріуса, який би дав дозвіл на знищення досьє через вісімнадцять місяців після того, як його завели?

— Містере Берр, мені дуже шкода. Може, «П’явка» і ваша справа, я не маю підстав не вірити вашим словам, сер. Але, як кажуть у нас в архіві, навіть якщо вам належить справа, це ще не означає, що вам належить і досьє.

Попри все, інформація продовжувала надходити вражаючими темпами. І у Берра, і у Стрельскі були свої джерела: Угода набирає розмахів... Панама на лінії... шість панамських вантажних кораблів, зафрахтованих компанією «Айронбренд» з Нассау, пливуть через Південну Атлантику у напрямку до Кюрасао, приблизний час прибуття — чоти-ри-вісім днів. На їхньому борту близько п’ятиста контейнерів, які зараз по дорозі до Панамського каналу... Інформація щодо вантажу різниться: це і запчастини для тракторів, і сільськогосподарська техніка, і устаткування для шахт, і різноманітні предмети розкоші...

Ретельно вибрані військові інструктори, серед яких четверо французьких десантників, двоє ізраїльських полковників-спецпризначенців у відставці і шість колишніх радянських спецназівців, збиралися минулого тижня в Амстердамі на чудовий прощальний rijsttafel[86] у найкращому в місті індонезійському ресторані. Опісля їх доставили літаком у Панаму...

Уже кілька місяців у колах продавців зброєю ходять чутки про величезні замовлення військової техніки, які зробив Роупер через своїх посередників, але з’явилася нова інформація, яка підтверджує припущення Полфрі щодо змін у Роуперовому списку покупок. Брат Майкл, він же Апостол, розмовляв з одним з адвокатів картелів на ім’я Моранті. Цей Моранті працював у Каракасі і вважався опорою хиткого альянсу між картелями.

— Ваш містер Роупер стає патріотом, — повідомив Стрельскі Берру по захищеній телефонній лінії. — Купує в американців.

Беррове серце стиснулося, але він вдав повну байдужість:

— Джо, який же це патріотизм? Британець повинен купувати у британців.

— Він пропагує картелям нову ідею, — незворушно продовжував Стрельскі. — Якщо їхній вірогідний ворог — Дядечко Сем, то їм варто користуватися його іграшками. Таким чином, вони ознайомляться зі зброєю супротивника, освоять його техніку і матимуть прямий доступ до запчастин. Британські переносні зенітно-ракетні комплекси «Старстрік», британські осколкові гранати, британська техніка — це все вони отримають також. Безсумнівно. Але основні іграшки мусять бути дзеркальним відображенням озброєння їхнього вірогідного ворога. Щось британське, решта американське.

— І що на це сказали картелі? — спитав Берр.

— Вони в захваті. Вони обожнюють американську техніку. Британську також. Вони в захваті від Роупера. І хочуть лише найкраще.

— А хтось пояснив, звідки ноги ростуть у такої різкої зміни намірів?

У голосі Стрельскі Берр розпізнав таку ж тривогу, яка раніше охопила його.

— Ні, Леонарде. Ніхто ні фіга не пояснює. Принаймні нам тут, у Маямі. Мабуть, і в Лондоні не пояснюють.

Наступного дня цю інформацію підтвердив ділок Берро-вого знайомого в Белграді. Сер Ентоні Джойстон Бредшоу, добре знаний у ролі Роуперового підписанта на сумнівних ринках, напередодні саме відмовився від тримільйонного пробного замовлення чеських «калашнікових» заради подібного замовлення, але виробництва американської компанії «Армалайт», яке нібито було призначене для Тунісу.

Зброя мала загубитися у дорозі, а потім під виглядом сільськогосподарської техніки її мали переправити у Гданськ, де вже існувала домовленість про зберігання і подальше транспортування на вантажному судні у Панаму. Джойстон Бредшоу також виявив зацікавлення у британських зенітних ракетах, але нібито захотів для себе непомірно високої комісійної плати на стороні.

Поки Берр понуро записував нові дані, Ґудгью, здавалося, так і не зрозумів, до яких ускладнень може призвести такий поворот подій:

— Леонарде, мені байдуже, що вони купують — американську зброю чи китайські водяні пістолети. Мені все одно, чи вони розкуплять у британських виробників усе до останнього гвинтика. Як не крути, наркотики обмінюють на зброю, і жоден суд на світі такого не виправдає.

Берр помітив, що під час цих слів Ґудгью весь залився рум’янцем, і, здавалося, йому от-от увірветься терпець.

Інформація продовжувала надходити:

Місце для обміну товаром поки не визначено. Фінальні угоди будуть відомі заздалегідь лише двом головним учасникам угоди...

Картелі приберегли порт Буанавентури на західному узбережжі Колумбії для відправки товару і, як свідчить попередній досвід, найімовірніше, пунктом прийому військової техніки буде той самий порт...

Озброєні до зубів, хоча і погано підготовлені підрозділи колумбійської армії, яких фінансують картелі, перекинули в район Буанавентури, щоб забезпечити прикриття операції...

Сто порожніх військових вантажівок чекають на портових складах. Проте коли Стрельскі просить показати йому фотографії, зроблені з супутника, що могли б спростувати чи підтвердити цю інформацію, то, як він сказав Берру, натикається на глуху стіну. Шпигунократи з Ленглі вирішили, що у нього немає необхідного допуску до таємних матеріалів.

— Леонарде, поясни мені, будь ласка, ось що: де у цьому всьому сліди цього чортового «Флагмана»?

У Берра голова йшла обертом. Наскільки він розумів, у Вайтголлі кодова назва «Флагман» була під подвійною забороною. Про неї знали лише ті, хто отримав допуск до таємних матеріалів, більше того, «Флагман» був забороненою зоною, куди не можна було підпускати американців. То що, чорт забирай, відбувається, якщо американцю Стрельскі, барони з «чистої розвідки» з Ленглі, штату Вірджинія, відмовляють у доступі до матеріалів по «Флагману»?

— «Флагман» це лише огорожа, за яку нам не можна заходити, — кілька хвилин по тому гарячково казав Берр Ґуд-гью. — Якщо в Ленглі можуть про нього знати, то чому нам не можна? А тому, що «Флагман» — це і є Морок та його заокеанські друзі.

Але Беррові слова обурення були для Ґудгью як горох об стіну. Він задумливо розглядав карти поставок, креслив кольоровими олівцями маршрути, вивіряв їх по компасу, прораховував час на стоянки і формальності в порту. Він обклав себе працями з морського права і зв’язався з солідним юристом, з яким вони разом вчилися:

— Браяне, що ти знаєш про перехоплення у морі? — долинав до Берра голос Ґудгью, відлунюючи у порожньому коридорі. — Звичайно, я не платитиму за вашими дурнуватими тарифами! Я запрошу тебе на геть кепський обід у моєму клубі і вкраду дві години твого надзвичайно цінного робочого часу, а все в ім’я інтересів країни. Як твоя дружина терпить тебе після того, як ти став лордом? Передавай їй мої співчуття і до зустрічі в четвер рівно о першій.

«Рексе, надто вже ти поспішаєш поперед батька в пекло, — думав Берр. — Повільніше. Перед нами ще довга дорога».

Імена, казав Рук, імена і цифри. Джонатан надавав їх десятками. Необізнаним його інформація могла б видатися дріб’язковою: прізвиська, підхоплені з розсадки за столом під час вечері, репліки підслуханих розмов, побачений мимохідь лист, який лежав у Роупера на столі, уривчасті Ро-уперові записи: хто, скільки, як і коли. Якщо розглядати ці фрагментарні дані окремо, то вони дуже програвали фотографіям Пата Флінна, зробленим прихованою камерою, на яких у минулому спецназівці, а тепер військові найманці прибувають у аеропорт Боготи; чи звіти Амато про таємні Коркоранові неподобства в борделях Нассау, від яких волосся ставало дибки; чи перехоплені банківські чеки з респектабельних фінансових установ, на яких було видно, як десятки мільйонів доларів переводять у пов’язані з Роупером офшорні компанії в Кюрасао.

Проте якщо поглянути на них цілісно, надана Джонатаном інформація вказувала на надзвичайно сенсаційні викриття. Берр, просидівши над ними цілу ніч, сказав, що у нього почалася морська хвороба. Ґудгью, просидівши дві ночі, зазначив, що не здивувався би, якби прочитав, що його особистий успішний менеджер банку з’явився на Кристалі з саквояжиком, набитим готівкою клієнтів.

Їх жахали не так щупальця восьминога, а його уміння проникати у найнедоторканніші святая святих. Задіяни-ми виявилися такі установи, які навіть Берр досі вважав поза підозрою, і такі люди, яким, як він раніше думав, гріх було дорікати.

Ґудгью ж здавалося, що весь блиск Англії тьмянів просто у нього на очах. Коли він насилу волік додому ноги, часом зупинявся і гарячково вдивлявся у припарковану поліцейську машину, роздумуючи, чи щоденні репортажі про надмірне застосування сили поліцейськими або корупцію були правдою, а не вигадками журналістів чи недоброзичливців. Зайшовши в клуб і помітивши знайомого банкіра чи біржового брокера, замість того, щоб привітно махнути їм рукою, як він зробив би ще три місяці тому, Ґудгью спідлоба на них дивився і подумки питав: «Ти з ними заодно? Ти теж один з них? Так?»

— Я піду на демарш, — заявив одного разу Ґудгью під час їхніх пізніх посиденьок утрьох. — Я вирішив. Скличу комітет. Для початку мобілізую міністерство закордонних справ, вони завжди готові долучитися до боротьби проти Морокістів. Меррідью мене підтримає, на нього можна покластися, не сумніваюся.

— А чому ти такий упевнений?

— А чому б і ні?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, брат Меррідью — велике цабе у «Джейсон-Воргоул». А «Джейсон» минулого тижня придбала п’ятсот неіменних облігацій компанії з Кюрасао вартістю півмільйона.

— Вибач, друже, мені дуже прикро, — прошепотів Полфрі з темряви, яка, здавалося, завжди його зусібіч огортала.

— За що, Гаррі? — лагідно спитав Ґудгью.

Безумні очі Полфрі дивилися повз Рекса на двері. Вони сиділи у пабі в північній частині Лондона, який сам Полфрі і обрав, недалеко від будинку Ґудгью у Кентіш-Таун.

— За те, що запанікував. Що зателефонував тобі в офіс. Сполохав. Як ти так швидко сюди дістався?

— На велосипеді, звичайно. Гаррі, у чому справа? Ти виглядаєш так, ніби побачив привида. Сподіваюсь, вони не погрожували вбити і тебе¹.

— На велосипеді, — повторив Полфрі, ковтнувши віскі і одразу ж витерши рот носовичком, ніби хотів знищити сліди злочину. — їздити на ровері — це чи не найкраще, що можна придумати. Пішоходи не доженуть, а водії мусять повно всього об’їжджати. Ти не проти перейти в іншу кімнату? Де більше шуму.

Вони сіли в ігровій кімнаті, де музичний автомат глушив їхню розмову.

Двоє м’язистих хлопців з солдатськими зачісками грали в більярд. Полфрі і Ґудгью сиділи пліч-о-пліч на дерев’яній лавці.

Полфрі черкнув сірником і з неабияким зусиллям прикурив.

— Ситуація загострюється, — прошепотів він. — Берр підібрався надто близько. Я їх попереджав, але вони не слухали. Прийшов час скинути маски.

— Гаррі, ти попереджав їх? — перепитав Ґудгью, як завжди вражений складністю систем зрадництва Полфрі. — Попереджав кого? Не Морока часом? Ти ж не хочеш сказати, що попереджав Морока, правда?

— Друже, доводиться служити і нашим, і вашим, — сказав Полфрі, зморщуючи носа і знову обводячи бар нервовим поглядом. — Єдиний спосіб вижити. Доводиться підтримувати довіру. З обох сторін. — Він посміхнувся, як божевільний. — Прослуховують мій телефон, — пояснив він, показуючи на вухо.

— Хто?

— Джеффрі. І його люди. «Моряки». «Флагманці».

— Звідки ти знаєш?

— О, дізнатися напевно неможливо. Це нікому не під силу. Принаймні у наш час. Хіба що для прослушки використовується якийсь допотопний прилад. Чи це робить поліція своїми недоладними методами. Інакше ніяк. — Він випив, хитаючи головою. — Це вже занадто, Рексе. Виходить з усіх рамок. — Він знову випив великими ковтками. Пробурмотів «будьмо», хоча щойно вже це казав. — Вони натякають. Секретарі. Старі приятелі з юридичного відділу. Прямо вони не кажуть, розумієш. Та їм і не треба. Ніхто не скаже: «Перепрошую, Гаррі, мій бос прослуховує твій телефон». Лише натяки. Двоє чоловіків у шкіряних штанах, як у мотоциклістів, почали грати у настільну гру з монеткою. — Може, ходімо деінде?

Навпроти кінотеатру була порожня тратторія. На годиннику була шоста тридцять. Офіціант-італієць зиркнув на них з презирством.

— Хлопці ще й побували у моїй квартирі, — зі смішком сказав Полфрі, так ніби розповідав вульгарний анекдот. — Нічого не поцупили. Мені господиня розповіла. Два мої товариші. Сказали, я їм дав ключ.

— А ти давав?

— Ні!

— А комусь іншому ключ давав?

— Ну, ти сам розумієш. Дівчата і все таке. Більшість вертали назад.

— То я мав рацію, вони таки тобі погрожували. — Ґуд-гью замовив дві порції спагеті і пляшку «К’янті». Офіціант скривився, як середа на п’ятницю, і крикнув замовлення крізь двері на кухню. Страх Полфрі взяв над ним гору. Він був немов холодний вітер, який хапав за коліна і забивав дихання перед розмовою.

— Рексе, насправді нелегко отак вивертати душу, — сказав Полфрі, немов хотів перепросити. — Звичка — друга натура. Коли вже сів на тюбик з зубною пастою, то назад її не запхаєш. Проблема. — Він похапцем підніс рот до краю келиха, щоб зловити вино, перш ніж воно розіллється. — Потрібна допомога. Ти вже вибач.

Як це часто бувало під час розмов з Полфрі, Ґудгью здавалося, що він слухає зіпсований запис, суть якого передавалася лише окремими спотвореними уривками.

— Гаррі, я не можу тобі нічого пообіцяти, і ти це знаєш. У житті не буває подачок. Усе потрібно заробити. Я так вважаю. Гадаю, ти також.

— Так, але твій козир — рішучість, — заперечив Полфрі.

— А твій — знання, — сказав Ґудгью.

Полфрі широко розкрив очі від здивування.

— Морок точно те саме сказав! Слово в слово! Я аж надто багато знаю. Це небезпечні знання. І в цьому моя біда! Рексе, оце ти мене здивував. Ясновидець чортів.

— Отже, ти розмовляв з Джеффрі Мороком. Про що?

— Ну, швидше це він зі мною розмовляв. Я лише слухав.

— Коли?

— Вчора. Ні, у п’ятницю. Прийшов до мене в кабінет. За десять перша. Я саме одягав дощовик. «Які в тебе плани на обід?» Подумав, він хоче мене запросити. «Та мене просто чекають у клубі, але це нічого такого, можна скасувати». Він сказав: «Добре. Скасуй». Я так і зробив. Потім ми говорили. Під час обідньої перерви. У моєму офісі. Навколо ні душі. Ні тобі скляночки води, ні шматочка сухарика. Але хороші методи роботи розвідки. Джеффрі завжди цим славився. — Він знову посміхнувся.

— І що він сказав? — наполягав Ґудгью.

— Він сказав, — Полфрі глибоко вдихнув, так ніби збирався глибоко пірнути, — він сказав, що час добрим людям прийти на допомогу партії. Сказав, що американські колеги хочуть прибрати до рук «П’явку». Вони самі розберуться зі своїми правоохоронними органами, які беруть участь в операції, але розраховують, що ми своїх притримаємо самі. Хотів переконатися, що я з ними заодно.

— І ти на це сказав..?

— Так, заодно. На сто відсотків. Бо так воно і є, правда? — Він обурено відвернув голову. — Ти ж не хочеш сказати, що я мав його послати, правда? Боже правий!

— Гаррі, звичайно ні. Ти повинен робити, як краще для тебе. Я це розумію. Отож ти сказав, що ти з ними заодно. Як він на це відреагував?

Полфрі знову став агресивно-понурим.

— Йому потрібна юридична оцінка договору про розподіл сфер впливу між Рівер-гаузом і Берровим агентством, у середу до п’ятої по полудні. Того договору, який я для вас підготував. Я пообіцяв, що принесу його.

— І?

— І все. Мій дедлайн — у п’ятницю о п’ятій. Команда «Флагмана» збереться на засідання наступного ранку. Йому потрібен час, щоб спочатку вивчити мій звіт. Я сказав, без проблем.

Він різко замовк, на високій ноті, припіднявши брови. Ґудгью задумався: коли так робив його син, це означало, що він щось приховував. Ґудгью запідозрив Полфрі у тому ж самому.

— Це все?

— А що має бути ще щось?

— Морок залишився тобою задоволений?

— Якщо чесно, то дуже.

— Чому, Гаррі? Ти ж всього-на-всього погодився виконувати вказівки? Чому він має бути тобою задоволений? Ти погодився ще щось для нього зробити? — У Ґудгью було дивне відчуття, ніби Полфрі хоче, щоб на нього натиснули сильніше. — Може, ти ще щось йому сказав? — припустив він з усмішкою, щоб співрозмовник охочіше зізнався.

Полфрі зболено посміхнувся.

— Але Гаррі, що такого ти міг сказати Мороку, про що він не знав раніше?

Полфрі старався з усіх сил. Здавалося, він знову і знову намагається здолати якусь перешкоду, твердо вирішивши рано чи пізно її таки перемогти.

— Ти сказав йому про мене? — допустив Ґудгью. — Ти не міг цього зробити. Це було б самогубство. То ти сказав?

Полфрі захитав головою.

— Ніколи, — прошепотів він. — Рексе, слово честі. Мені б таке навіть у голову не прийшло.

— Тоді що?

— Рексе, просто теорії. Припущення, от і все. Гіпотези. Теорія ймовірності. Жодних таємниць, нічого поганого. Теорії. Сухі теорії. Пустослівні балачки. Щоб час минув швидше. Хлопака стоїть у моєму кабінеті. Обід. Витріщається на мене. Мусив же я йому хоч щось сказати.

— Теорії, які ґрунтуються на чому?

— На основі клопотання, яке я для тебе підготував. Про те, як притягнути Роупера до кримінальної відповідальності згідно з британськими законами. Я працював над ним у твоєму офісі, пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю. Якою була твоя теорія?

— Все закрутилося завдяки секретному додатку, який підготували правоохоронці з Маямі. Огляд наявних доказів. Як там його, Стрельскі? Перша партія товару, яку Роупер надіслав картелям. Угода лише в загальних рисах, усе дуже приховано, все надсекретно. Лише для твоїх і Беррових очей.

— І твоїх також, звичайно, — сказав Ґудгью, відсовуючись від нього у передчутті огидного зізнання.

— Розумієш, я трохи погрався у гру, від якої неможливо стриматися, коли читаєш подібний звіт. Ми всі цим грішимо, правда? По-іншому ніяк. Природна цікавість. Мозок сам тобі говорить: «вияви шпигуна». Всі ці записи довгих розмов, коли в кімнаті їх лише троє. А іноді й двоє. Де б вони не були, завжди з ними був той, хто на них доносив. Звісно, я розумію, що сучасні технології можуть творити дива, але ж не настільки.

— Отож ти виявив шпигуна.

У Полфрі був дуже гордий вигляд, як у людини, яка нарешті наважилася і виконала своє завдання на цей день.

— І ти розповів Мороку, на кого вийшов, — допустив Ґуд-гью.

— Отой грек. Поплічник картелів у їхніх темних оборуд-ках, але варто їм обернутися, як він уже видає їх американським правоохоронцям. Апостол. Адвокат, як і я.

Дізнавшись тієї ж ночі від Ґудгью про нерозважливий вчинок Полфрі, Берр опинився перед дилемою, якої найбільше боїться кожен керівник агента розвідки.

Його перша реакція була, як завжди, імпульсивна. Він накидав термінове особисте донесення Стрельскі у Маямі, у якому повідомив, що у нього є підстави думати, що «ворожі сили в «чистій розвідці» викрили твого брата Майкла». Він виправив «викрили» на «демаскували» через повагу до лексикону американських шпигунократів і відправив донесення. Він не написав, що витік інформації іде з британської сторони: Стрельскі і сам міг про це здогадатися. Виконавши свій обов’язок перед Стрельскі, нащадок йоркширських ткачів стоїчно сидів у своєму мансардному офісі і розглядав жовтогаряче небо над Вайтголлом крізь засклений дах. Минули ті часи, коли Берр місця собі не знаходив, чекаючи на звістку, будь-яку звістку, про свого агента. Тепер він мусив вирішити, чи витягувати агента, чи наплювати на ризик і продовжувати операцію. Усе ще в роздумах, він поплентався довгим коридором і влаштувався, тримаючи руки в кишенях, на батареї в офісі Ґудгью, з якого було чутно туркотання голубів на парапеті.

— Прикинемо найгірший сценарій? — запропонував Ґудгью.

— Найгірше — це якщо вони притиснуть Апо до стінки і він їм розповість, що це ми наказали йому дискредитувати Коркорана як підписанта документів, — сказав Берр. — А тоді їхньою наступною мішенню стане новий підпи-сант — мій хлопчина.

— Леонарде, хто такі «вони» у цьому сценарії?

Берр знизав плечима.

— Клієнти Апо. Або працівники «чистої розвідки».

— Але ж, Боже милостивий, Леонарде, відділ «чистої розвідки» на нашому боці! Наші думки не в усьому збігаються, але вони не нехтуватимуть безпекою нашого інформатора лише через війну за розподіл сфер впливу між...

— О, Рексе, ще й як нехтуватимуть, — лагідно сказав Берр. — Розумієш, вони такі. І саме цим вони й займаються.

Берр знову сидів у своєму офісі, обдумуючи рішення наодинці. Біля зеленої настільної лампи гравця в азартні ігри. Під заскленим дахом йоркширського ткача, крізь який мерехтіло зоряне небо.

«Роупере, ще два тижні і я до тебе доберуся. Я знатиму, який корабель, я знатиму імена, і числа, і маршрути. У мене будуть такі докази проти тебе, що ні твої привілеї, ні твої розумні друзі, які знають цю кухню зсередини, ні вся юридична казуїстика у бізнесі — ніщо тебе не врятує».

«Джонатане, ти найкращий завербований агент, якого я мав. І єдиний, кого я так і не зміг розкусити. Спочатку ти для мене був непроникним обличчям, а тепер ще й став непроникним голосом: «Так, добре, дякую, Леонарде... ну, Коркоран і справді мене підозрює, але, бідолаха, ніяк не може з’ясувати, у чому саме... Джед? Ну, вона все ще в фаворі, наскільки можна судити зі сторони, але вони з Роупером так уміло прикидаються, що дуже важко сказати, що відбувається у них усередині...»

«Прикидаються», — понуро подумав Берр. Боже правий, якщо ти не прикидаєшся, то хто тоді? Згадай хоча б свій несподіваний вияв темпераменту у Мама Лоу?

Американці нічого не робитимуть, вирішив він у припливі оптимізму. Виявлений агент — лише їм на користь. Навіть якщо їм вдасться вийти на Джонатана, вони сидітимуть і вичікуватимуть, які плоди він принесе.

Американці точно почнуть діяти, — сказав він собі, коли маятник хитнувся в інший бік. Апостол — їхній розхідний матеріал. Якщо вони захочуть підлеститися до картелів, вони піднесуть їм подарунок у вигляді Апостола. Якщо подумають, що ми підібралися надто близько, то приберуть Апостола і залишать нас без інформатора...

Поклавши руку на підборіддя, Берр дивився на засклений дах, на осінній світанок, що зароджувався між пошматованими хмаринами.

«Дати задню, — вирішив він. — Забрати Джонатана у безпечне місце, змінити його зовнішність, знову дати йому нове ім’я, погасити світло і піти додому».

І все життя потім мучитися питанням, який з шести кораблів, наразі зафрахтованих компанією «Айронбренд», перевозить цю унікальну поставку зброї?

І де відбувся обмін товаром?

І як неіменні облігації вартістю сотні, а то й тисячі мільйонів фунтів стерлінгів, безслідно зникли у гарно пошитих кишенях анонімних власників?

І як десятки тонн очищеного кокаїну вищої якості, купленого за сміховинною ціною, доречно загубилися десь між західним узбережжям Колумбії і вільною зоною Колон, щоб потім з’явитися у раціонально контрольованих кількостях — у жодному випадку не забагато відразу — на безрадісних вулицях Центральної Європи?

А Джо Стрельскі, а Пат Флінн, а Амато та їхня команда? Уся пророблена ними робота? Усе коту під хвіст? Подати на блюдечку «чистій розвідці»? Навіть не розвідці, а якомусь підлому братству всередині них?

Задзвонив захищений телефон. Берр схопив слухавку. Рук доповідав просто з Кюрасао.

— Його літак приземлився тут годину тому, — заявив він, дотримуючись закоренілого правила не називати імен. — Наш друг був серед них.

— Як він виглядав? — схвильовано запитав Берр.

— У формі. Шрамів я не помітив. Гарний костюм. Елегантні черевики. Обабіч нього були охоронці, але це не позначилося на його стилі. Я б сказав, цвіте і пахне. Леонарде, ти просив тобі подзвонити.

Берр обвів поглядом карти і схеми морських шляхів. Аерофотографії цілих клаптів джунглів, обведених червоним. Гори тек, якими був завалений його старий стіл. Він пригадав довгі місяці роботи, які тепер повисли на волосині.

— Продовжуємо операцію, — сказав він.

Наступного дня він вилетів у Маямі.