Нічний адміністратор

18

Джонатан запланував заборонений рейд у парадні хороми Роупера щойно дізнався, що той поїде продавати ферми, Ленгборн його супроводжуватиме, а Коркоран у справах «Айронбренду» полетить у Нассау.

Він ще більше утвердився у своєму намірі, коли почув від конюха Клода, що наступного ранку після від’їзду чоловіків Джед і Керолайн збираються покатати дітей на поні стежкою вздовж узбережжя, і для цього виїдуть о шостій ранку, а повернуться на Кристал перед обідом, щоб встигнути поїсти і скупатися, перш ніж западе полуденна спека.

З тієї миті він почав тактичну підготовку. За день до запланованого рейду Джонатан з Деніелем здійснили перше для хлопчика складне сходження північним схилом гори Міс Мейбл, якщо вже бути до кінця відвертим, то це радше було сходження схилом невеликого кар’єру, що врізався у найкрутішу частину породи. Перш ніж їхнє сходження тріумфально завершилося біля східного краю злітно-посадкової смуги, їм довелося скористатися трьома болтами з кільцем і гаком та скріпитись мотузками, щоб траверсувати[85] гребенем. На вершині він нарвав букетик жовтих запашних фрезій, які тутешні жителі називали морськими квітами.

— А для кого ці квіти? — спитав Деніел, наминаючи шоколадку, проте Джонатан примудрився ухилитися від відповіді.

Наступного дня він прокинувся, як зазвичай, рано-вранці і пішов на пробіжку вздовж узбережжя, щоб переконатися, що члени експедиції вирушили у похід, як і було заплановано. На вітряному повороті Джонатан зіткнувся обличчям в обличчя з Джед і Керолайн, оскільки Клод і діти відстали дещо позаду.

— О, Томасе, а ви раптом не будете сьогодні на Кристалі? — спитала Джед, схиляючись, щоб погладити свою арабську кобилу, і немов позуючи для реклами сигарет. — Чудово. Тоді передайте, якщо ваша ласка, Есмеральді, що Керо взагалі не можна їсти ніяких страв, у яких є молочні жири. Це через її дієту.

Есмеральда чудово знала, що Керолайн не можна вживати страви з молочними жирами, Джонатан на власні вуха чув, як Джед їй про це повідомила. Проте тепер Джонатан звикав очікувати від Джед найнеочікуванішого. Вона виглядала стривоженою, навіть коли усміхалась, поведінка її була ще більш награна, ніж будь-коли раніше, а світські розмови ні про що давалися дуже важко.

Джонатан продовжував бігти, поки не дістався до своєї схованки. Проте дзвонити Берру він не планував, тому що сьогодні він діяв виключно з власної волі. Попри це він таки прихопив мініатюрний фотоапарат, замаскований

під запальничку, й жменю відмичок, ні під що не замаскованих, і, затиснувши їх у кулаці, щоб не дзеленчали під час бігу, повернувся до будиночка Вуді. Там він переодягнувся і пішов тунелем до Кристалу, відчуваючи легке передбойо-ве пощипування у плечах.

— О, містр Томас, звідки вас чортяка притаскала з цими морськими квітками? — добродушно спитав охоронець біля воріт. — Ви шо, обчистили бідну Міс Мейбл? Йопересете! Ей, Довер, йди-но сюди і запхай свій дурний писок у ці морські квіточки. Ти коли-небудь нюхав шось гарніше? Ой та певно, шо ні. Ти в життю нічо не нюхав, крім пиріжка свої дами серця.

Коли Джонатан дістався головного дому, у нього з’явилося запаморочливе відчуття, нібито він знову опинився у «Майстерсі». Біля дверей його зустрів не Ісаак, а гер Каспар. На верху алюмінієвої драбини стояв, замінюючи лампочку, не Паркер, а Боббі, різноробочий з «Майстер Паласу». А мляво розбризкувала інсектицид на засушені квіти не Ісаакова донька, а молоденька племінниця repa Каспара. Ілюзія розсіялась і він знову опинився на Кристалі. На кухні Есмеральда обговорювала стан справ у світі з човникарем Талботом і прачкою Квіні.

— Есмеральдо, знайди мені, будь ласка, вазу на ці квіти. Хочу зробити Дену сюрприз. А, і ще міс Джед просила нагадати, що леді Ленгборн узагалі не можна їсти ніяких страв з молочними жирами.

Джонатан так вправно це сказав, що аудиторія аж за животи похапалася від безупинного реготу, який він усе ще чув, коли, з вазою у руках, ішов мармуровими сходами на перший поверх, нібито прямуючи до Деніелевої кімнати. Діставшись до дверей у Роуперові хороми, він зупинився. Знизу долинали веселі теревені. Двері були привідкриті.

Він штовхнув їх і увійшов у дзеркальний передпокій. Двері з протилежного боку були зачинені. Він повернув ручку, згадуючи Ірландію і розтяжки. Він увійшов усередину, але нічого не вибухнуло. Він причинив за собою двері і розгле-дівся, соромлячись свого запалу.

Сонячне проміння, яке пробивалося крізь тюлеві гардини, золотистим серпанком спадало на білий килим. Було помітно, що на Роуперовій частині величезного ліжка ніхто не спав. Його подушки все ще були підбиті. Поруч на столику лежали свіжі випуски «Fortune», «Forbes», «The Economist» і старі випуски каталогів з аукціонних домів по всьому світу. Блокноти для записів, олівці, кишеньковий диктофон. Перевівши погляд на інший бік ліжка, Джонатан побачив відбиток від її тіла, а ще зім’яті, немов від безсоння, подушки, темну пляму її шовкової нічної сорочки, її утопічні журнали, стоси кольорових видань про меблі, маєтки, сади, коней, знову про коней, видання про арабських чистокровних жеребців і книжки з рецептами англійської кухні, а ще самовчитель «Італійська мова за вісім днів». Витав аромат дитячості — дитяча присипка, ванна з пінкою. На шезлонгу було розкидане її вчорашнє розкішне вбрання, а крізь прочинені двері у ванну Джонатан побачив купальник, який вчора був на ній, а тепер трикутничками звисав з сушарки біля душу.

Пришвидшивши погляд, він намагався схопити всю картину одразу: її туалетний столик, захаращений різноманітними пам’ятками про нічні клуби, людей, ресторани, коней; фотографії усміхнених людей, які стоять, обійнявшись, фото перегонового катеру, фотографії Роупера в плавках, на яких його маскулінність одразу кидалася в око, Роупер біля «Феррарі», Роупер у білому кашкеті і парусинових штанах стоїть на підмостку «Сталевого паші»; фото самої, розкішно вбраної, «Паші», яка красується у нью-йоркській гавані на фоні обрисів Мангеттена; сірники, написані від руки листи від подруг, які виглядали з відкритої шухляди; дитяча записна книжка з фотографією жалісливих гончаків на обкладинці; записки самій собі, написані на клаптиках жовтого паперу й приклеєні до дзеркала: «Годинник для дайвінгу Денсу на Д.н.?» «Подзв. Софі щодо Сариного колін, сухожил.!» «Нагадати С. Дж. Філліпсу про запонки для P.Ü!»

Здавалося, у кімнаті забракло повітря. «Я розкрадач могил, але вона все ще жива. Я у погребі repa Майстера, просто з увімкненим світлом. Треба вшиватися, поки мене тут не замурували». Проте він прийшов сюди не по втечу. Він прийшов по таємниці. Таємниці їх обох. Він хотів дізнатися Роуперові секрети, але секрети Джед він хотів дізнатися ще дужче. Він хотів зрозуміти, що пов’язує її з Роупером, якщо вона дійсно була з ним пов’язана, і зрозуміти природу її сміховинних удавань, а ще чому вона торкалася його поглядом. Поставивши вазу з квітами на столик біля дивана, він взяв до рук одну з її подушок, притиснув її до обличчя і вдихнув деревний дим каміна його співочої тітоньки Енні. «Звісно. Ось, чим ти займалася минулої ночі. Ти сиділа з Керолайн перед каміном і розмовляла, поки діти спали. Ти багато говорила. І багато слухала. Що ж ти казала? І що почула? А ще ця тінь на твоєму обличчі. Тепер і ти стала ближнім спостерігачем, затримуєш на всьому погляд надто довго, і на мені в тому числі. Ти знову дитина, ти знову бачиш усе, немов уперше. Для тебе більше немає навколо нічого знайомого, нічого безпечного, на що можна було б покластися».

Він відкрив дзеркальні двері у Роуперову гардеробну і потрапив уже не в її дитинство, а у своє. А чи не мав мій батько точнісінько такого ж військового ящика з мідними ручками, за які трималися, щоб носити ящик оливковими насадженнями Кіпру? А цього розкладного переносного столика, поплямленого чорнилом і вином? А цієї пари турецьких шабель у піхвах, які висіли хрест-навхрест на стіні? Чи цієї пари взуття з вишитими монограмами, схожими на полкові емблеми? Навіть ряди пошитих на замовлення костюмів і смокінгів, від винно-червоного до чорного і до білого, взуття ручної роботи, у яке вставлені дерев’яні копили, білі черевики з оленячої шкіри, лаковані вечірні туфлі — усе безпомилково нагадувало уніформу, яка чекала наказу йти в наступ.

Джонатан знову повернувся у шкіру солдата, оглянув кімнату, шукаючи ознаки ворога: підозрілі дроти, контакти, сенсори, якусь заманливу пастку, яка тут же відправить його на зустріч зі Всевишнім. Нічого. Лише шкільні групові фотографії тридцятилітньої давності у рамках, фото Дені-ела, купка монеток з півдюжини країн, список колекційних вин від «Беррі Брос. і Радд», річні звіти його лондонського клубу.

«Містер Роупер часто буває у Англії?» — питав Джонатан Джед у «Майстерсі», чекаючи, поки багаж гостей повантажать у лімузин.

«Боже мій, ні, — відповіла Джед. — Роупер каже, що ми надзвичайно милі, але страшенно пустоголові. Словом, нам не можна».

«Чому?» — спитав Джонатан.

«О, не знаю, — сказала Джед надто безтурботно. — Податки чи щось таке. Чому ви його не спитаєте?»

Перед ним були двері до внутрішнього кабінету. «Найсо-кровенніша з кімнат, — подумав Джонатан. — І остання таємниця — це ти. Але хто «ти» — він, я чи вона?» Двері були зроблені з суцільного кипариса і вставлені у сталеву раму. Він прислухався. Віддалений гомін розмов. Гул пилососів. Шурхіт натирачів підлоги.

«Не поспішай, — самому собі нагадав професійний спостерігач. — Час — це ретельність. Час — це невинуватість. Ніхто не піднімається сходами, щоб застати тебе на гарячому. Постіль на Кристалі міняють опівдні, щоб випрані простирадла мали вдосталь часу провітритися на сонці: таким був наказ шефа, який Джед старанно виконувала. Ми взагалі слухняні, Джед і я. Наші монастирі і обителі залишили на нас відбиток». Він спробував двері. Замкнені. Один звичайний замок. Ізольованість кімнати сама по собі створювала їй додатковий захист. Кожного, кого помітять біля неї, розстріляють на місці. Він поліз за відмичками, але у вухах зазвучали Роуперові слова: «Ніколи не зламуй замок, якщо можеш знайти ключ: перше правило злодіїв». Він відскочив від дверей і провів рукою по кількох полицях. Потім при-підняв кутик килима, вазон, промацав кишені декількох костюмів, а потім і кишені халата. Далі він підняв декілька черевиків, що стояли неподалік, і перевернув їх догори дриґом. Нічого. Ну і чорт з ним.

Джонатан дістав відмички і вибрав одну, яка здалася йому найбільш придатною. Вона виявилася затовстою. Тоді він обрав іншу і, коли вже був готовий запхати її, його охопив дитячий страх подряпати відполіровану мідну кришку для замкової щілини. «Вандал! Що за нездара тебе виховувала?» Він різко опустив руки, декілька разів повільно вдихнув і видихнув, щоб повернути собі тактичний спокій, і почав спочатку. «Легенько вперед... почекай... трішечки назад... знову вперед. Як ми казали в армії, бери лагідністю, а не силою. Прислухайся, відчувай, затамуй подих.

Прокрути. Легенько... ще капелинку назад... тепер поверни сильніше... і ще дрібочку сильніше... Ти зараз зламаєш відмичку! Ти осъ-осъ її зламаєш і вона застрягне в замковій щілині! Зараз тріснеї»

Замок піддався. Нічого не зламалося. Ніхто не випорожнив свого «Геклера» у Джонатанове обличчя. Він витягнув цілу і неушкоджену відмичку зі щілини, поклав її назад у гаманець, а гаманець у кишеню джинсів, й почув скрип гальм «Тойоти», яка зупинилася на кінному дворі. «Не гарячкуй. Будь ласка». Джонатан підкрався до вікна. Містер Онслоу Роупер несподівано повернувся з Нассау. Противник пробирається через кордон, щоб забрати свою зброю. Але це всього-на-всього з Таунсайду привезли свіжий хліб.

«А ти маєш гострий слух, — сказав він собі. — Прислухаєшся до всього спокійно, уважно, без паніки. Молодець. Татовий хлопчик».

Він був у Роуперовому лігві.

«Але якщо ти вийдеш за рамки дозволеного, то пошкодуєш, що народився на світ», — сказав Роупер.

«Ні, — сказав Берр. — І Роб також сказав «ні». Його святая святих поза грою, це наказ».

По-простому. Солдатська простота. Добротна стриманість пересічної людини. Ні прикрашеного вишивками трону, ні стола з черепашачого панцира, ні дев’ятифутових бамбукових диванів з подушками, які миттєво тебе заколисують, ні срібних келихів, ні каталогів «Сотбі». Просто звичайний маленький нудний офіс, у якому укладаються угоди і заробляються гроші. Простий, покритий шкірзамінником офісний стіл з підставкою для документів на розкладній основі — варто потягнути і кожна поличка виїде наперед. Джонатан так і вчинив. Одне крісло зі сталевим каркасом.

Одне кругле мансардне вікно, яке втупилося у власний шматок неба, немов мертве око. Два метелики-вітриль-ники. Як в біса вони сюди залетіли? Одна муха, дуже шумна. Один лист, який лежав поверх інших листів. Адреса: Гампден-Голл, Ньюберрі. Підпис: Тоні. Тема: скрутне матеріальне становище адресанта. Тон листа водночас і благальний, і погрозливий. Не читай його, лише сфотографуй. Спокійно витягнувши решту документів з підставки, він розклав їх на столі лицем догори, немов гральні карти, а потім відкрутив дно запальнички «Зіппо», привів її у бойове положення і подивився крізь малесеньке вічко. «Щоб встановити камеру на правильній відстані, розведи пальці обох рук і великим торкнися до носа», — говорив Рук. Він так і зробив. Об’єктив був ширококутний. Усі сторінки вміщалися у кадр. «Прицілься вгору, прицілься вниз. Стріляй. Поміняй папери. Не залишай слідів поту на столі. Ще раз торкнися великим пальцем до носа, щоб перевірити відстань. Спокійно. Отак, без поспіху, і завмирай». Заціпенілий, він стояв біля вікна. «Спостерігай, але не висувайся. «Тойота» від’їжджає, за кермом сидить Ґас. Тепер повертайся до роботи. Без гарячки».

Він закінчив фотографувати першу партію, поклав документи назад і взявся за наступні. Шість щільно списаних Роуперовим акуратним почерком сторінок. Перелік найцінніших активів компанії? Чи довгий лист до колишньої дружини про Деніела? Він розклав листи за порядком, зліва направо. Ні, це не листи до Паули. Тут було багато прізвищ і номерів, написаних кульковою ручкою на аркуші в клітинку: прізвища зліва, навпроти них цифри, кожна акуратно вписана у свою клітинку. Борги за азартні ігри? Господарські розрахунки? Список днів народження? Перестань думати. Спочатку шпигуй, потім обдумуй. Він ступив крок назад, витер піт з обличчя і видихнув. Саме тоді він і побачив її.

Одну волосину. Одну довгу, м’яку, пряму, гарну каштанову волосину, якій слід було б бути у медальйоні, чи в любовному посланні, чи пахнути деревним димом на подушці. На якусь мить його охопила лють на кшталт такої, яку відчуває першовідкривач, що врешті дістається до вистражданого кінцевого пункту, і раптом бачить там сліди ненависного суперника, який його випередив. «Ти мені брехала! Ти таки знаєш, чим він займається! Ти дієш з ним пліч-о-пліч, коли він укладає найбільш брудну угоду в своїй кар’єрі!» Наступної миті його потішила думка, що Джед пройшла ту ж самісіньку дорогу, що і він, хоча її не підштовхували на це ні Рук, ні Берр, ні вбивство Софі.

Після цього його пройняв жах. Йому було страшно не за себе, а за неї. За її крихкість і незграбність. Він боявся за її життя. «Ех ти, дурненьке дівчисько, — сказав він їй, — хто ж так лишає повсюди за собою сліди? Тобі що, ніколи не доводилося бачити красиву жінку зі спотвореним обличчям? Чи маленького песика з розрізаним черевом від носа до корми?»

Намотавши зрадницьку волосину навколо верхньої частини мізинця, Джонатан запхав її у промоклу від поту кишеню сорочки, а потім поклав другий стос документів на місце і саме розкладав папери з третьої полички, коли почув стукіт кінських копит, який долинав з кінного двору, у супроводі незадоволених і обурених дитячих голосів.

Діючи методично, він поклав документи на їхнє попереднє місце і підійшов до вікна. Тим часом він почув швидкий тупіт ніг, який лунав уже зсередини будинку, і ридання Деніела, який кликав матір, коли з шумом промчався крізь кухню у вестибюль. А потім почувся голос Джед, яка його кликала. А потім на кінному дворі Джонатан помітив Керолайн Ленгборн з трьома її дітьми, конюха Клода, який тримав за вуздечку Capy, арабську кобилу Джед, і грума До-неґала, що стояв, відвернувши від обурення голову, ніби йому було гидко дивитися на цю сцену, і притримував Де-ніелевого поні Смоукі.

Бойовий ясний розум.

Бойова непорушна витримка.

Він батьковий син. Похороніть його в військовій формі.

Джонатан обережно поклав фотоапарат у кишеню джинсів і уважно оглянув стіл на предмет якихось випадкових слідів. Він витер носовою хустинкою спочатку поверхню столу, а потім усі сторони підставки для документів. Дені-ел кричав голосніше за Джед, але Джонатан усе одно не міг розібрати, що вони говорять. На кінному подвір’ї хтось з дітей Ленгборна вирішив, що саме час приєднатися до цих обурених завивань. Есмеральда вийшла з кухні і вмовляла Деніела не бути таким нечемним хлопчиком, бо ж що на це все скаже татко? Джонатан вийшов у гардеробну, зачинив за собою кипарисові двері до лігва і замкнув їх відмичкою, вовтузячись при цьому довше дозволеного через страх подряпати кришку від замкової щілини. Допоки він дістався спальні, то вже чув на сходах важке тупання Джед у чоботах для верхової їзди, яка саме повідомляла всім, кому було її чути, що вона більше ніколи, ніколи в своєму триклятому житті не візьме Деніела кататися верхи.

Він подумав, що, може, варто заховатися у ванні чи повернутися у Роуперову гардеробну, проте це аніскілечки нічого не вирішувало. Його сковувала розкішна інертність, бажання насолодитися зволіканням, як під час любовних пестощів. Отож коли Джед з’явилася на порозі у повному спорядженні для верхової їзди, лише без хлиста і шолома, вся розпашіла від спеки і злості, Джонатан стояв перед столиком біля дивана і поправляв морські квіти, тому що поки він піднімався нагору, вони дещо втратили свій чудовий вигляд.

Спочатку вона була надто сердита на Деніела, щоб цьому здивуватися. І його вразило, наскільки природно вона виглядала у гніві.

— Томасе, чесне слово, якщо ви маєте хоч якийсь вплив на Деніела, навчіть його не розпускати нюні кожного Божого разу, коли він вдаряється. Одне нещасне падіння, ніхто анітрохи не постраждав, лише його самолюбство, і він влаштовує таку... Томасе, що, чорт забирай, ви робите у цій кімнаті?

— Я приніс вам морські квіти з вчорашнього походу в гори.

— Чому ви просто не передали їх через міс Сью?

— Я хотів сам їх розставити.

— Ви могли б розставити їх внизу і віддати міс Сью.

Вона глянула на незастелене ліжко. На свій учорашній одяг, розкиданий на шезлонгу. На прочинені двері до ванни. Деніел усе ще кричав.

— Деніеле, заткни пельку! — Вона знову глянула на Джонатана. — Томасе, якщо вже чесно, то з квітами чи без, але як на мене, ви безцеремонний нахаба.

«Той самий гнів. Ти просто переключилася з Деніела на мене», — думав Джонатан, поки продовжував поправляти квіти. Раптом йому понад усе захотілося її захистити. Відмички, що лежали в кишені на стегні, здавалося, важили тонну, замаскований фотоапарат майже випадав з кишені сорочки, його історійка з морськими квітами, вигадана в Есмеральдиних інтересах, тріщала по швах. Проте в цю хвилину він думав не про свою вразливість, а про вразливість Джед. Деніелеве ридання стихло, і він прислухався, яка ж буде її реакція.

— Чому тоді ти не викличеш охорону? — запропонував Джонатан, звертаючись радше до квітів, ніж до неї. — Кнопка виклику зовсім поруч, на стіні. Або можеш скористатися внутрішнім зв’язком, якщо тобі так більше до вподоби. Набери дев’ятку і я сповна заплачу за своє безцеремонне нахабство. Деніел робить сцену не тому, що вдарився. Він не хоче повертатися до Лондона і йому не подобається ділити тебе з Керолайн і її дітьми. Він хоче, щоб ти звертала увагу лише на нього.

— Вимітайся, — сказала вона.

Проте на відміну від Джед, Джонатан був спокійний і переймався лише нею, тому перевага була за ним. У суху і в холосту більше ніхто не стріляв. Настав час стріляти бойовими.

— Зачини двері, — тихо наказав він їй. — Зараз не найкращий час для розмови, але я мушу тобі дещо сказати, і я не хочу, щоб Деніел нас почув. Він і так надто багато всього чує через стіну в вашу спальню.

Вона втупилася у нього поглядом і він прочитав на її обличчі тінь сумніву. Вона зачинила двері.

— Я одержимий тобою. Я не можу викинути тебе з голови. Це не означає, що я в тебе закоханий. Але я засинаю і прокидаюся з тобою. Я не можу почистити зуби, щоб заодно не почистити і твої, і переважно я сварюся з тобою. У цьому немає жодної логіки, і це не приносить мені анітрохи задоволення. Я ще ні разу не чув, щоб ти сказала щось путнє, більшість твоїх слів — нещира тарабарщина. Попри це щоразу, коли я придумую якийсь жарт, мені важливо, щоб саме ти з нього посміялася, і коли я не в гуморі, мені хочеться, щоб саме ти мене розвеселила. Я не знаю, що за людина ховається під твоєю маскою, якщо там узагалі хтось є. Як і не знаю, чи ти тут, щоб пива попити, чи ти по вуха закохана у Роупера. Певен, ти і сама не знаєш. Я взагалі думаю, що ти геть збилася на манівці. Але це мене не відштовхує. Анітрохи. Це мене лише обурює, принижує і злить так, що я хочу скрутити тобі шию. Але без цього нікуди.

Це був не завчений текст, а його власні слова. Він говорив виключно за себе. Тим не менше, безжальний сирота, який причаївся у ньому, не міг стриматися, щоб не перекласти частину вини на її плечі.

— Можливо, не варто було так старанно мене виходжувати. Піднімати мене. Сидіти на моєму ліжку. Скажімо, Дені-ел сам винен, що дав себе викрасти. Ні, скажімо, це я винен, що дав себе побити. А ти винна, що так на мене дивишся.

Джед закрила свої образливі очі і здалося, що на якусь хвилю заснула. Вона відкрила очі і підняла руку до обличчя. І він уже злякався, що завдав їй надто сильного удару і втрутився у вразливу ділянку, яку вони так ретельно один від одного оберігали.

— Такої безпардонної фігні мені ще ніхто в житті не казав, ніколи, — невпевнено сказала вона після довгої паузи.

Він ніяк не відреагував.

— Томасе! — сказала вона, немов просячи про його допомогу.

Проте він так і не приходив їй на допомогу.

— Господи, Томасе... Томасе, чорт забирай, це Роуперо-вий будинок!

— Це Роуперовий будинок і ти Роуперова дівчина, але лише до тих пір, поки це тобі не осточортіє. І щось мені підказує, що терпець твій уже ой як скоро увірветься. Роупер мерзотник, про що тобі Керолайн Ленгборн уже не раз розповідала. І ніякий він не пірат, чи азартний гравець з Міссіссіппі, чи романтичний шукач пригод, чи що ти там ще собі намріяла, коли спіймалася на його вудочку. Він провертає афери зі зброєю і як мінімум опосередковано вбиває. — Джонатан пішов на нечуваний крок. Одним реченням він порушив усі Беррові і всі Рукові правила. — Саме тому такі люди, як ти і я, врешті-решт починають за ним шпигувати, — сказав він. — Залишаючи за собою гарячі сліди по всьому його офісу. «Тут була Джед». «Джед Маршал, її слід, її волосина серед його документів». Він би тебе за таке вбив. Ось що він робить. Убиває. — Він зробив паузу, щоб подивитися, який ефект на неї справить його непряме зізнання, але вона лише стояла, як укопана. — Краще піду поговорю з Деніелем, — сказав він. — А що взагалі трапилося?

— Бог його знає.

Коли він виходив, вона зробила дещо несподіване. Вона все ще стояла біля дверей і, коли він підійшов до неї, вона зробила крок назад, щоб дати йому дорогу, що могло б виявитися звичайною ввічливістю. А потім, корячись якомусь імпульсу, який вона, мабуть, не змогла б пояснити, вона випередила його, крутнула дверну ручку і прочинила її, так, ніби його руки були зайняті і йому була потрібна допомога.

Деніел лежав на ліжку і читав книжку про чудовиськ.

— Джед просто зробила з мухи слона, — пояснив він. — Я лише трохи порюмсав. А вона оскаженіла.