Нічний адміністратор

22

У нотаріальній конторі Молдера були меблі з трояндового дерева, штучні квіти і сірі жалюзі. Безліч щасливих облич голландської королівської сім’ї радісно усміхалися з панельних стін, і нотаріус Молдер усміхався разом з ними. Ленгборн і заступник Апостола Моранті сиділи за столом: Ленгборн, як завжди понурий, гортав документи, проте Моранті був насторожений, немов старий собака пойнтер, і своїми карими очима стежив за кожним Джонатановим рухом. Моранті був італійцем приблизно шістдесяти років, з великою головою, сивим волоссям, смуглою шкірою і ямками на обличчі. Навіть зовсім не рухаючись, він викликав у присутніх почуття тривоги: від нього віяло духом народного правосуддя, духом боротьби селян за виживання. Одного разу він розлючено забурчав і вдарив своєю гігантською лапою по столу. Але це було лише для того, щоб притягнути до себе через стіл документи, і, оглянувши їх, швиргонути назад. Іншого разу він відкинув голову назад і вп’явся поглядом у Джонатанові очі, так ніби хотів розгледіти у них чи він прибічник колоніалізму, чи ні.

— Містере Томас, ви англієць?

— Я новозеландець.

— Ласкаво просимо у Кюрасао.

Молдер, навпаки, був опасистий, простий, життєрадісний чоловік. Коли він усміхався, його щічки виблискували, як червоні яблука, а коли він переставав усміхатися, вам кортіло якомога швидше лагідно поцікавитися у нього, що ж ви зробили не так.

Проте рука його тремтіла.

Чому вона тремтіла, хто нею трусив, від чого вона тремтіла, від розпусти чи від хвороби, від пиятики чи від страху, Джонатан міг лише здогадуватися. Але вона тремтіла так, ніби належала не Молдеру, а комусь зовсім іншому. Вона тремтіла, коли приймала Джонатанів паспорт від Ленгбор-на, тремтіла, коли старанно переписувала у бланк фальшиві дані. Тремтіла, коли віддавала паспорт назад Джонатану, а не Ленгборну. І знову затремтіла, коли розкладала документи на столі. Навіть його пухкий вказівний палець тремтів, коли він показував Джонатану місце, де той мав поставити підпис під відмовою від власного життя, і місце, де для цього було достатньо й ініціалів.

І коли Молдер дав на підпис Джонатану всі відомі і невідомі йому документи, тремтяча рука дістала і самі безіменні облігації — важку тремтячу пачку блакитних документів, виданих Джонатановою власною компанією «Трейдпезс лімітед», на кожній з яких був номер і рельєфна герцогська печатка, і кожна — із тисненням, ніби це й насправді були банкноти, хоча теоретично так і було, бо їхнім призначенням було збагатити власника документа, не розголошуючи його імені. І Джонатан одразу здогадався, йому не потрібне було підтвердження, що дизайн облігацій розробив Роупер: щоб напустити туману, як би він сказав, щоб підняти планку, щоб вразити клоунів.

Потім Молдер по-ангельськи кивнув Джонатану і той відразу ж підписав і самі облігації як єдина сторона, яка представляла інтереси компанії.

За одним махом він тут же підписав і надрукований любовний лист нотаріусу Молдеру, в якому призначав його як жителя Кюрасао менеджером «Трейдпезс Лімітед», згідно з місцевими законами.

Раптом процедура закінчилася і їм залишилося лише потиснути руку, яка так сьогодні напрацювалася. Що вони належним чином і зробили, навіть Ленгборн, а Молдер, рум’яний п’ятдесятилітній школяр, уже махав їм зі сходів своєю пухкенькою ручкою, і мало що не обіцяв щотижня їм писати.

— Томмі, якщо ти не проти, я заберу паспорт назад, — сказав Таббі і підморгнув.

— Але, Діккі, ми з Дереком уже знайомі, якщо я не помиляюся! — голландський банкір виспівував Роуперу, який стояв там, де мав би бути мармуровий камін, якби банки в Кюрасао мали каміни. — І, гадаю, не лише зі вчора! Я б сказав, ми старі друзі з Кристалу. Нетті, принеси, будь ласка, містеру Томасу чаю!

На якусь мить професійному спостерігачеві відібрало пам’ять. Потім він пригадав ніч на Кристалі, і Джед, яка сиділа на протилежному кінці столу, до її шкіри торкалися перлові прикраси і синя сатинова сукня з декольте, і там же був і цей пустоголовий банкір, який зараз стояв перед ним і нудотно розповідав усім про його зв’язки з нинішніми впливовими державними чиновниками.

— Звісно, Піте, радий знову вас бачити, — з невеликим запізненням вигукнув готельєр, простягаючи свою руку підписанта. І відразу ж Джонатан уже вдруге за останніх двадцять хвилин обмінювався рукостисканнями з Мол-дером і Моранті, так ніби бачив їх уперше в житті. Проте Джонатан навіть і оком не моргнув, як і вони, тому що він починав розуміти, що у цьому театрі один актор може грати декілька ролей протягом одного робочого дня.

Вони сіли за стіл з усіх його сторін, Моранті спостерігав і слухав, немов арбітр, а говорив переважно банкір, який, вочевидь, вважав своїм обов’язком ознайомити Джонатана з горою непотрібної інформації.

Акціонерний капітал офшорної компанії в Кюрасао може бути у будь-якій валюті, сказав голландський банкір. Немає жодних обмежень на переведення акцій у власність іноземців.

— Чудово, — сказав Джонатан.

Ленгборн ліниво підвів на нього погляд. Моранті не поворухнувся. Роупер, який відкинув голову назад і розглядав старовинну голландську ліпнину на стелі, загадково посміхнувся.

Компанія звільняється від сплати податків на прибуток від приросту капіталу, на прибуток нерезидента, на дарування чи на нерухомість, сказав банкір. Передача акцій необмежена. Вона не обкладається адвалерним податком і гербовий збір також сплачувати не потрібно.

— Ну, як гора з плеч упала, — з неменшим ентузіазмом, як раніше, сказав Джонатан.

Містер Дерек Томас не зобов’язаний перед законом призначати зовнішніх аудиторів, сказав банкір так серйозно, ніби ці слова піднімали його до вищого чернечого сану. Містер Томас може вільно у будь-який момент перевести компанію під іншу юрисдикцію на свій вибір.

— Я матиму це на увазі, — сказав Джонатан, і цього разу, на його здивування, байдужий Моранті розплився в усмішці і сказав: «У Нову Зеландію», так ніби вирішив, що врешті-решт це місце цілком доречне.

Потрібно оплатити частину акціонерного капіталу сумою не менше шести тисяч доларів, але цій нормі ви цілком відповідаєте, продовжував банкір. Залишається лише «нашому дорогому другу Дереку» для проформи написати своє ім’я на деяких документах.

Банкір посміхнувся, розтягнувши губи, як еластичну стрічку, і вказав на чорну ручку, яка стояла на столі на дерев’яній підставці.

— Піте, я перепрошую, — сказав Джонатан стурбовано, але з усмішкою. — Я не зовсім зрозумів, що саме ви мали на увазі. Якій саме нормі ми цілком відповідаємо?

— На щастя, ваша компанія, Дереку, перебуває у відмінному стані ліквідності, — сказав голландський банкір якомога неформальніше.

— О, чудово. Я не знав про це. Тоді, може, ви дозволите мені глянути на рахунки?

Банкір не відвів погляду від Джонатана. Лише майже непомітним поворотом голови він переадресував запитання Роуперу, який нарешті перестав розглядати стелю.

— Піте, звісно він може подивитися на рахунки. Ради Бога, це ж Дерекова компанія, його прізвище на документі, його угода. Нехай подивиться на рахунки, якщо хоче, чому б і ні?

Банкір дістав з шухлядки у столі тонкий незаклеєний оранжевий конверт і простягнув його через стіл Джонатану. Той відкрив його і дістав щомісячну виписку, на якій було сказано, що на поточному рахунку компанії «Трейдпезс лімітед» у Кюрасао лежить сто мільйонів доларів США.

— Ще хтось хоче подивитися? — спитав Роупер.

Моранті простягнув руку. Джонатан передав йому виписку. Моранті прочитав і передав Ленгборну, який скорчив знуджену міну і, не читаючи, передав її назад банкіру.

— Дай йому той клятий чек і давай уже нарешті змотувати вудки, — сказав Ленгборн, кивнувши своєю білявою головою у напрямку Джонатана, але так і залишившись сидіти поверненим спиною до нього.

Дівчина, яка весь цей час стояла позаду з текою під пахвою і чекала свого часу, урочисто пройшлася навколо стола і підійшла до Джонатана.

Тека з натуральної шкіри була прикрашена недоладним тисненням у виконанні місцевих майстрів. Всередині лежав чек для пред’явлення у банк, виписаний від імені компанії «Трейдпезс лімітед» на суму двадцять п’ять мільйонів доларів США.

— Нумо, Дереку, підписуй, — сказав Роупер, якого дуже веселила Джонатанова нерішучість. — Воно не кусається. Це щось на кшталт чайових, правда, Піте?

Усі, окрім Ленгборна, засміялися.

Джонатан підписав чек. Дівчина поклала його назад у теку і заради пристойності закрила її. Дівчина була змішаної крові, дуже красива, з великими збентеженими очима і вдаваною церковною скромністю.

Роупер і Джонатан сиділи окремо від усіх на дивані у віконній ніші, поки голландський банкір і троє адвокатів займалися своїми справами.

— Готель влаштовує? — спитав Роупер.

— Цілком, дякую. Непоганий сервіс. Зупинятися в готелі — справжнє пекло, коли знаєш усю кухню зсередини.

— Меґ молодець.

— Меґ просто чудо.

— Вся ця правова ахінея — темний ліс.

— Боюсь, так воно і є.

— Джедс передає вітання. Денс вчора переміг у дитячій регаті. Він на сьомому небі від щастя. Привіз нагороду своїй матері. Хотів, щоб ти знав.

— Це чудово.

— Він думав, ти будеш ним задоволений.

— Так і є. Це тріумф.

— Ну, прибережи емоції. Сьогодні велика ніч.

— Ще одна вечірка?

— Можна і так сказати.

Залишилася остання формальність і для неї був потрібен звукозаписувальний пристрій і наперед заготовлена промова. Дівчина увімкнула пристрій, а голландський банкір пояснював Джонатану його роль.

— Дереку, будь ласка, звичайним голосом. Гадаю, от так, як ви сьогодні говорили, було б якраз добре. Це лише для нашої звітності. Якщо ваша ласка.

Джонатан спочатку прочитав перших два рядки подум-ки, а потім уголос: «З тобою розмовляє твій друг Джордж. Дякую, що не спав з нами всю ніч».

— Дереку, будь ласка, спробуйте ще раз. Може, ви трохи нервуєтесь. Просто розслабтесь, будь ласка.

Він прочитав текст ще раз.

— Ще один раз, Дереку. Ви дещо напружені, так мені здається. Можливо, це на вас так повпливали великі суми.

Джонатан усміхнувся своєю найлюб’язнішою усмішкою. Він був їхньою зіркою, а зіркам дозволено показувати характер.

— Піте, ви знаєте, мені здається, я вже достатньо постарався. Дякую.

Роупер погодився.

— Піте, ти поводишся, як якась старушенція. Вимкни цю чортову штуковину. Сеньйоре Моранті, ходімо. Пора вже нам добре попоїсти.

Знову рукостискання: всі один з одним по черзі, як добрі друзі під Новий рік.

— Ну і що ти про все це думаєш? — запитав Роупер крізь свою дельфінячу усмішку, розкинувшись у пластмасовому кріслі на балконі Джонатанових апартаментів. — Ти вже все збагнув? Чи все ще не можеш докумекати?

Момент був напружений. Як тоді, коли із зафарбованим у чорний колір обличчям чекаєш у вантажівці і перекидаєшся слівцем з товаришами, щоб не піддаватися впливу адреналіну. Роупер виставив ноги на балюстраду. Джонатан схилився над своїм келихом і вдивлявся у море, яке все більше темніло. Місяця на небі не було. Рівний вітер підганяв хвилі. Перші зорі прорізалися крізь скупчення темно-синіх хмар. В освітленій вітальні позаду них тихо розмовляли Фріскі, Ґас і Таббі. Лише Ленгборн, який розлігся на дивані і читав «Private Eye», немов не помічав загальної напруги.

— У Кюрасао є компанія, називається «Трейдпезс», яка володіє ста мільйонами доларів США, мінус двадцять п’ять, — сказав Джонатан.

— Але, — підказав Роупер, розпливаючись у ще ширшій усмішці.

— Але насправді немає ні чорта, тому що «Трейдпезс» — на сто відсотків дочірня компанія «Айронбренду».

— Ні, це не так, — заперечив Роупер.

— Офіційно «Трейдпезс» — незалежна компанія, не пов’язана з іншими фірмами. В дійсності ж це ваше творіння, яке не може і пальцем без вас поворушити. «Айрон-бренд» не може відкрито інвестувати в «Трейдпезс». Тому

«Айронбренд» позичає гроші інвесторів ручному банку, а той волею випадку вкладає гроші у «Трейдпезс». Банк тут виконує функції зв’язкового. Коли справу зроблено, «Трейдпезс» винагороджує інвесторів хорошим прибутком, всі радісно розходяться, а все решта залишається вам.

— Хто від цього постраждає?

— Я. Якщо щось піде не так.

— Не піде. Ще хтось?

Джонатан збагнув, що Роупер вимагав, щоб на його совісті не залишилося ніяких гріхів.

— Хтось, напевно, таки постраждає.

— Подивись на це з іншого боку. Чи хтось постраждає, хто без цього б не постраждав?

— Ми продаємо зброю, правда?

— І що?

— Ну, вочевидь, її купують для того, щоб нею користуватися. І оскільки все відбувається таємно, є підстави припустити, що зброя потрапляє до людей, які не мали б її мати.

Роупер знизав плечима.

— Це хто сказав? Хто вирішує, хто в кого має стріляти на цьому світі? Хто видає ці кляті закони? Впливові уряди? Господи! — Він незвично пожвавішав і махнув рукою у напрямку темного моря. — Не можна поміняти колір неба. Я вже це казав Джед. Вона не хоче слухати. Але я її не звинувачую. Вона ще така молода, як і ти. Через десять років усе в її голові стане на місця.

Осмілівши, Джонатан перейшов до атаки.

— Отож хто покупець? — знову повторив він запитання, яке він уже ставив Роуперу в літаку.

— Моранті.

— Ні, не він. Він не заплатив вам ні цента. Ви вклали сто мільйонів доларів — ну, нехай інвестори це зробили.

А що вкладає Моранті? Ви продаєте йому зброю. Він її купує. А де ж його гроші? Чи він розплачується чимось кращим за гроші? Чимось, що ви зможете продати за значно, значно більше, ніж сто лимонів?

У темряві Роуперове обличчя стало схожим на мармурову маску, але довга іронічна посмішка не сходила з його вуст.

— Ти і сам з таким мав справу, правда? Ти і той кенгу-рушник, якого ти вбив. Гаразд, ти це заперечуєш. Не звернув на це належної уваги, то це вже твої проблеми. Як на мене, то або звертай належну увагу, або взагалі залишайся байдужим. Але все одно ти розумний хлопець. Шкода, що наші стежки раніше не перетнулися. Ти б мені став у пригоді у кількох інших місцинах.

У кімнаті позаду них задзвонив телефон. Роупер рвучко обернувся і Джонатан перехопив його погляд, спрямований на Ленгборна, який під час розмови, тримаючи слухавку біля вуха, дивився на годинник. Він поклав слухавку, заперечно похитав головою до Роупера і повернувся на диван до свого журналу. Роупер знову вмостився у пластмасовому кріслі.

— Пригадуєш, як колись Китай торгував зі Штатами? — з ностальгією в голосі запитав Роупер.

— Я думав, це відбувалося у тридцятих роках дев’ятнадцятого століття.

— Але ж ти про це читав, правда? Усе решту, як я уже помітив, ти читав.

— Так.

— Пам’ятаєш, що ті гонконгські британці переправляли річкою в Кантон? Обходячи китайську митницю, фінансуючи Імперію, заробляючи собі гори грошей?

— Опіум, — сказав Джонатан.

— За чай. Опіум за чай. Бартер. Повернулися в Англію — капітани промисловості. Рицарські звання, ордени і все таке. Яка в біса різниця? Візьми і зроби! — тільки це має значення. Американці це знають. А чим ми гірші? Закостенілі вікарії з їхніми щонедільними воланнями з кафедри, старпери з їхнім вічним попиванням чаю з печивом і балачками про те, що бідолашна місіс така-то померла від того і цього. Та до дідька таке життя! Гірше сраної в’язниці. Знаєш, що Джед мене спитала?

— Що?

— «Наскільки ти поганий? Розкажи мені про все найгірше!» Боже правий!

— Що ви відповіли?

— «До найбільшого засранця на світі мені ще як до неба рачки! — сказав я їй. — Є я, а є джунглі, — сказав я їй. — Нема поліцейських за кожним поворотом. Правосуддя не роздають направо і наліво хлопці в перуках, які хоч щось трохи знають про закон. Немає нічого. Я думав, тобі таке подобається». Це її трохи струсонуло. Нічого, піде їй на користь.

Ленгборн постукав по склі.

— Чому ви ходите на ці зустрічі? — спитав Джонатан. Вони вже піднімались на ноги. — Для чого, маючи собаку, гавкати самому?

Роупер голосно засміявся і поплескав Джонатана по спині.

— Друже, не вірю я собаці, ось чому. Жодному. Ти, Коркі, Сенді — не довірився би жодному з вас у порожньому курнику. Нічого особистого. Такий уже я є.

Дві автівки чекали між підсвіченими кущами гібіскусу у готельному дворику. Перша — «Вольво», за кермом якої був Ґас. Ленгборн сів спереду, Роупер і Джонатан — ззаду.

Таббі і Фріскі їхали за ними у «Тойоті». Ленгборн тримав у руках портфель.

Вони проїхали високим мостом та побачили знизу вогні міста і голландські водні шляхи, які чорніли між вогнями. Вони спустилися з крутого схилу. Старовинні будинки змінилися старими халупами. Раптом темрява здалася небезпечною. Вони їхали рівною дорогою, вода була від них справа, підсвічені контейнери з підписами на кшталт «Сі-ленд», «Недлойд» і «Тіппгук» — зліва. Вони повернули ліворуч і Джонатан побачив низький білий дах і сині стовбці й здогадався, що це митниця. Там був інший асфальт, від нього гуділи колеса.

— Зупинись біля воріт і вимкни фари, — наказав Ленгборн. — Усі.

Ґас зупинився біля воріт і вимкнув усі фари. Позаду них те ж саме зробив Фріскі у «Тойоті». Перед ними стояли білі заґратовані ворота з попереджувальними написами голландською і англійською. А потім ліхтарі навколо воріт також згасли і з темрявою запала й тиша. У далині Джонатан бачив сюрреалістичний пейзаж з кранів і автонавантажувачів, освітлених дуговими лампами, і бліді контури великих кораблів.

— Нікому не рухатися. Вони мають бачити ваші руки, — наказав Ленгборн.

Його голос став владним. Це була його вистава, хоча ще й не було зрозуміло, про що. Він привідкрив дверцята ав-тівки і порухав ними туди-сюди, щоб освітлення салону мигнуло двічі. Ленгборн закрив дверцята і вони знову опинилися у повній темряві. Він опустив вікно. Джонатан побачив, як у салон простягнулася рука — біла, чоловіча і сильна. Далі виднілося оголене передпліччя і біла сорочка на короткий рукав.

— Одна година, — сказав Ленгборн, звертаючись угору кудись у темряву.

— Це задовго, — заперечив грубий голос з акцентом.

— Ми домовилися про годину. Або одна година, або нічого.

— Окей, окей.

Лише тоді Ленгборн простягнув у вікно конверт. Загорівся ліхтарик і вміст конверта було швидко перераховано. Білі ворота відчинилися. Не вмикаючи фар, вони поїхали вперед, «Тойота» позаду них не відставала. Вони проїхали повз старовинний якір, вмурований в бетон, і опинилися на алеї різнокольорових контейнерів, кожен з яких був позначений комбінацією з літер і семи цифр.

— Тут ліворуч, — сказав Ленгборн. Вони повернули ліворуч і «Тойота» зробила так само. Джонатан рвучко пригнувся, коли на них раптом почала опускатися стріла помаранчевого крану.

— Тепер праворуч. Отут, — сказав Ленгборн.

Вони повернули праворуч і перед ними з моря показався чорний корпус танкера. Знову праворуч, і вони обгинали ряд з шести пришвартованих кораблів: два величезних, свіжопофарбованих лайнери і чотири обшарпаних вантажних судна, кожне з яких мало освітлений трап до води.

— Зупинись, — наказав Ленгборн.

Усе ще в темряві, вони зупинилися. «Тойота» позаду також. Цього разу минуло всього декілька секунд, поки на лобовому склі показалося світло ліхтарика: спочатку червоне, потім біле, і далі знову червоне.

— Відкрий усі вікна, — сказав Ґасу Ленгборн. Він знову переймався руками. — Поклади руки на панель, що вони їх бачили. Шефе, поклади руки на сидіння перед собою. Томасе, ти також.

З незвичним смиренням Роупер зробив так, як йому наказали. Було прохолодно. Запах нафти змішався з запахами моря і металу. Джонатан знову опинився в Ірландії. Хоча ні, у паґвошських доках, у комірці брудного вантажного судна, чекаючи миті, коли під покровом ночі можна буде проскочити на берег. Обабіч автівки засвітилося два ліхтарики. Промені сканували руки і обличчя, а потім і підлогу автівки.

— Містер Томас і компанія, — оголосив Ленгборн. — Приїхали перевірити кілька тракторів і заплатити другу половину.

— Хто з вас Томас? — почувся чоловічий голос.

— Я.

Пауза.

— Окей.

— Всі повільно виходьте, — наказав Ленгборн. — Томас — позаду мене. Всі в рядок.

Їхній провідник був худий і високий, він здавався надто юним, щоб уже носити «Геклер», який звисав з його правого плеча. Трап був короткий. Діставшись палуби, Джонатан знову побачив за темною водою вогні міста і спалахи нафтопереробного заводу.

Корабель був старий і маленький. Джонатан припустив, що важив він чотири тисячі тонн максимум, і його вже не раз воскрешали. Дерев’яні двері люка були відчинені. Лампочка під стелею освітлювала звивистий сталевий трап. Знову провідник пішов попереду. Відлуння їхніх кроків нагадувало тупіт групи в’язнів, скованих одними кайданами. У поганенькому світлі Джонатану все ж вдалося краще розгледіти чоловіка, який їх вів. На ньому були джинси і кросівки. Лівою рукою він час від часу відкидав назад світлий чуб, коли той йому заважав. А правою все ще тримав «Геклер», не забираючи вказівного пальця зі спускового гачка. Корабель також по-трохи вимальовувався. Пристосований для змішаного вантажу. Місткість — приблизно шістдесят контейнерів. Це була звичайнісінька консервна бляшанка, заїжджена робоча конячка, яка вже от-от стане нікому не потрібною. Якщо щось піде не так, корабля просто позбудуться.

Усі зупинилися. Перед ними виросли троє чоловіків, усі біляві, усі красиві, усі молоді. Позаду них були зачинені металеві двері. Джонатан без належних для цього доказів здогадався, що вони — шведи. У них також були «Геклери». Стало очевидно, що провідник — їхній начальник. Надто вже невимушено він поводився, коли приєднався до них, надто прямо тримав спину. З його вуст не сходила крива небезпечна посмішка.

— Сенді, як тепер поживає аристократія? — спитав він. Джонатан усе ще не міг визначити його акценту.

— Піп, привіт, — сказав Ленгборн. — Краще за всіх, дякую. А ти як?

— Ви всі вивчаєте в університеті сільське господарство? Полюбляєте трактори? Деталі до автомобілів? Хочете виростити добрий урожай і нагодувати голодних?

— Перейдімо нарешті до справи, — сказав Ленгборн. — Де чорти носять Моранті?

Піп відчинив металеві двері і у ту ж хвилю з темряви з’явився Моранті.

«Наш лорд Ленгборн схиблений на зброї, — говорив Берр. — Грався у джентльмена-солдата у півдюжині брудних воєн... пишається своїми навичками вбивати... у вільний час колекціонує, як і Роупер... їм приємно почуватися частиною історії».

Трюм займав більшу частину «живота» корабля. Піп зображав з себе господаря, Ленгборн і Моранті йшли поруч з ним, Джонатан і Роупер позаду, а за ними підмога: Фріскі,

Таббі і троє молодиків з «Геклерами». Двадцять контейнерів були прикріплені ланцюгами до палуби. На кріпильних ременях Джонатан прочитав назви проміжних пунктів: Лісабон, Азори, Антверпен, Гданськ.

— Оце ми називаємо Саудівською коробкою, — гордо заявив Піп. — Її конструюють так, щоб вона відкривалася збоку, і Саудівські митники могли залізти всередину й рознюхати, чи нема там часом алкоголю.

На контейнерах були митні пломби — сталеві штирі, загнані один в одного. Люди Піпа розрізали їх гострозубцями.

— Не хвилюйся, у нас є запасні, — запевнив Піп Джонатана. — Завтра вранці знову все буде виглядати гарно. Митниці все до сраки.

Контейнер повільно відкривався. Зброя має свою власну тишу. Це тиша прийдешніх мерців.

— «Вулкани», — сказав Ленгборн, намагаючись просвітити Моранті. — Високотехнологічна версія «Ґатлінга»[88]. Шість двадцятиміліметрових стволів — три тисячі пострілів на хвилину. Найсучаснішого технічного рівня. Відразу з набоями, потім підвеземо ще. Кожна куля завбільшки з твій палець. Кожен постріл звучить, як рій бджіл-убивць. У гелікоптерів і легкої авіації немає шансів. Новесенькі. Десять таких. Окей?

Моранті взагалі нічого не сказав. Лише ледь помітний кивок означав його згоду. Вони перейшли до іншого контейнера. Він був завантажений по вінця, тому вони могли оглянути вміст лише ззовні. Проте того, що вони побачили, виявилося цілком достатньо.

— Четверні зенітки, — оголосив Ленгборн. — Чотири кулемети з калібром п’ять-кома-нуль, які мають спільну вісь і які спроектовані так, щоб одночасно стріляти в одну мішень. Одним пострілом рознесуть на шматки будь-яке повітряне судно. Вантажівки, бронетранспортери, легка броня — ці іграшки впораються з усім. Встановлюються на двотонні шасі, мобільні і можуть наробити біди на раз-два. Також новесенькі.

Піп повів їх до правого борту, де двоє чоловіків обережно діставали ракету у формі сигари зі склопластикового циліндра. Цього разу Джонатану не потрібні були пояснення Ленгборна. Він бачив демонстраційні ролики. Він наслухався легенд. «Якщо в ірландців колись дотягнуться до них руки, то вважай, що ти мертвий, — обіцяв йому войовничий старший сержант, — а вони обов’язково дотягнуться, — радісно додав він. — Вони поцуплять їх з військових складів янкі у Німеччині, куплять їх утридорога в афганців, ізраїльтян чи палестинців, чи ще в когось, кому янкі вирішать їх передати. Ультразвукові, переносні, по три в упаковці, називаються «Стінгерами»[89] і недарма, бо вони таки справді жалять...»

Екскурсія продовжувалася. Легка протитанкова зброя. Польові рації. Медичне спорядження. Уніформа. Боєкомплекти. Сухпайки. Переносні зенітно-ракетні комплекси «Старстрік» британського виробництва. Коробки, виготовлені у Бірмінгемі. Сталеві каністри, виготовлені у Манчестері. Все оглянути було неможливо. Надто багато товару, надто мало часу.

— Подобається? — тихо спитав Роупер Джонатана.

Їхні обличчя були зовсім поруч. Роупер виглядав напружено і переможно, так ніби його твердження якимось чином підтвердилися.

— Хороший товар, — сказав Джонатан, не знаючи, як він мав відреагувати.

— Всього потрохи в кожній партії. У цьому й хитрість. Корабель збивається з маршруту, і ви втрачаєте всього по трохи, а не щось одне, але все. Здоровий глузд.

— Гадаю, так воно і є.

Роупер його не слухав. Він з головою пірнув у смакування своєї перемоги. Він був на сьомому небі від щастя.

— Томас? — Ленгборн кликав його з кормової частини трюму. — Ходи сюди. Пора підписуватися.

Роупер пішов з ним. Ленгборн поклав на військовий планшет з тримачем для документів рахунок на турбіни, деталі до тракторів і важкого устаткування згідно з переліком, який був у додатку, перевірено і затверджено, що товар у належному стані, Дереком С. Томасом, виконавчим директором, від імені і за дорученням «Трейдпезс лімітед». Джонатан підписав рахунок і поставив свої ініціали під переліком. Він передав планшет Роуперу, який показав його Моранті, потім повернув Ленгборну, а той передав Піпу. На полиці біля дверей лежав бездротовий телефон. Піп узяв його і набрав номер, який був написаний на папірці, який простягнув йому Роупер. Моранті тримався від них на відстані — руки в боки, живіт уперед, схожий на російський пам’ятник невідомому солдату. Піп передав телефон Роуперу. Вони почули «алло» голландського банкіра.

— Піте? — сказав Роупер. — Мій друг хоче повідомити тобі щось важливе.

Роупер передав телефон Джонатану разом з іншим папірцем, який він витягнув з кишені.

Джонатан глянув на написане і прочитав уголос:

— 3 тобою говорить твій друг Джордж, — сказав він. — Дякую, що не спав з нами всю ніч.

— Дереку, передайте, будь ласка, телефон Шпу, — сказав банкір. — Я хотів би повідомити йому хорошу новину.

Джонатан передав слухавку Піпу, той послухав, засміявся, поклав слухавку і поплескав Джонатана по плечу.

— Ти щедрий хлопчина!

Він перестав сміятися, коли Ленгборн витягнув з портфеля надрукований листок паперу.

— Розписка, — коротко сказав він.

Піп схопив Джонатанову ручку і, під пильним поглядом їх усіх, написав своє ім’я під розпискою про отримання від компанії «Трейдпезс лімітед» двадцяти п’яти мільйонів доларів США — третього і передостаннього внеску за домовлену партію турбін, запчастин до тракторів і важкого устаткування, які, згідно з контрактом, доставлено в Кюрасао для подальшого перевезення на пароплаві «Ломбардія».

Була четверта ранку, коли вона зателефонувала.

— Завтра ми відправляємося на «Пашу», — сказала вона. — Я і Коркі.

Джонатан нічого не відповів.

— Він каже, мені треба тікати. Забути про круїз і накивати п’ятами, поки ще не пізно.

— Він правий, — прошепотів Джонатан.

— Джонатане, втеча нічого не вирішить. Вона нічого не дасть. І ми обоє це знаємо. Від себе не втечеш.

— Просто лишай це місце. Поїдь куди завгодно. Будь ласка.

Вони знову непорушно лежали одне біля одного, кожен у своєму ліжку, і прислухалися до дихання у слухавці.

— Джонатане, — шепотіла вона. — Джонатане.