Нічний адміністратор

8

Рукова автівка розсікала сутінки, що опускалися над Корн-воллом, і Берр, зіщулившись на пасажирському сидінні, підтягнув комір пальта ще вище на вуха і думками знову поринув у кімнати без вікон у передмісті Маямі, де якихось сорок вісім годин тому їхня команда, яка відповідала за секретність місії «П’явка», проводила винятковий «день відкритих дверей».

Зазвичай команди, які працюють під прикриттям, не впускають у свої лави шпигунократів та інших софістів, проте у Берра і Стрельскі були на те свої підстави. Атмосфера заходу нагадувала конференцію з продажів десь у «Голідей Інн», яка відбувається у бойових умовах. Делегати прибували поодинці, пред’являли посвідчення особи, спускалися у сталевих ліфтах донизу, знову пред’являли посвідчення особи і стримано віталися один з одним. У кожного на лацкані був напис з іменем і посадою, хоча деякі імена, вочевидь, були вигадані спеціально для цього дня, а деякі посади були настільки незрозумілі, що навіть бувальці не могли їх розшифрувати: «ДЕП ДР ОПС КООРДС» — було написано на одному, «САПТ НАРКС & ФМС СВ» — на іншому.

А поміж них, немов життєдайні усмішки прояснення, «СЕНАТОР США», «ФЕДЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР» і «СПЕЦІАЛІСТ ЗІ ЗВ’ЯЗКУ І ВЗАЄМОДІЇ, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ».

Рівер-гауз представляла опасиста англійка з ідеальними кучерями і в костюмі а-ля Маргарет Тетчер, універсально знана під іменем Дарлінг Кейті, а офіційно — місіс Кетрін Гендісайд Даллінг, економічний радник посольства Великобританії у США. Протягом десяти років Дарлінг Кейті тримала золотий ключик до особливих стосунків між Вайтголлом і численними американськими спецслужбами. Усі, починаючи від армії, військово-морського флоту, повітряних сил, включно з відомствами на державному, центральному, національному рівнях і аж до всесильних шептунів з охорони Білого дому — від раціональних розумників до безневинно навіжених і до небезпечно безглуздих — усі представники таємного світу американської могутності належали до парафії Кейті, і вона їх вивчала, залякувала, вона з ними торгувалася і переманювала їх за свій знаменитий обідній стіл.

— Сай, ти чув, як цей монстр, цей тип мене обізвав? — зарепетувала Кейті, звертаючись до небагатослівного сенатора у двобортному костюмі. Вона осудливо приставила палець до скроні Рекса Ґудгью, немов пістолет. — Фемагогомі Обізвав мене фемагогомі Такої неполіткоректності ви ще зроду не чули! Ти, чудовисько, я взагалі тихенька, як мишка. Фіалка, яка в’яне. А ще християнином себе називає!

У кімнаті пролунав веселий сміх. Кейтіне гучне іконоборство стало вже звичним фоном для всіх завсідників на подібних заходах. Делегати продовжували прибувати. Групки розбивалися і формувалися нові. «О, Марто, як поживаєш!.. Болте, привіт!.. Радий вас бачити... Марі, чудово!»

Хтось подав знак. Делегати зашерхотіли паперовими скляночками, викидаючи їх у смітник, і дружно рушили у головну залу. Найскромніші слідом за Амато пішли в перші ряди. Позаду, на дорогих місцях, сидів заступник Морока з групи вивчення постачання Ніл Марджорем і мило посміювався з рудоволосим американським шпигунократом, у якого на лацкані було написано лише «Центральна Америка — фінансування». їхній сміх згас одночасно зі світлом. Якийсь жартівник викрикнув: «Увага, камера, мотор!» Берр востаннє кинув погляд на Ґудгью. Той відкинувся на спинку крісла і усміхався кудись до стелі, немов меломан, який добре знає музику, під час концерту. Джо Стрельскі почав виголошувати свою промову.

Кращого дезінформатора, ніж Джо Стрельскі, годі було й шукати. Берр був приголомшений. За десять років постійних обманів до нього вперше дійшло, що саме зануди — найкращі брехуни. Берр був переконаний, що навіть якщо Стрельскі з ніг до голови обмотати дротами детектора брехні, то жодна голка не сіпнулася б. Вони просто теж заснули б з нудьги. Стрельскі говорить п’ятдесят хвилин і під кінець виявилося, що публіка більше не здатна витримати ні хвилини. Його багатослівна монотонна доповідь перетворювала на попіл навіть найсенсанційніші дані розвідки. Імені Річарда Онслоу Роупера він майже не згадував, хоча в Лондоні він кидався ним наліво і направо. «Роупер — наша мішень; Роупер — центр павутини». Але зараз, у Маямі, перед змішаною аудиторією з «чистунів» і «стражів права» ім’я Роупера немов кане в забуття, і коли Стрельскі почав байдуже представляти дійових осіб, виводячи їхні фото на екран одне за одним, центральним персонажем несподівано стає доктор Пол Апостол, «ось уже протягом семи років відомий нам як головний посередник нелегальних картелів і першорядний аферист у цій півкулі...»

Стрельскі розпочинає нудотну лекцію про те, що «Апостол основоположний стержень наших початкових розслідувань» і пропонує детальний опис «успішних заходів, ужитих агентами Флінном і Амато» щодо встановлення обладнання для прослуховування в його офісі в Новому Орлеані.

Навіть якби Флінн і Амато полагодили в чоловічому туалеті трубу, яка протікає, Стрельскі розповідав би про це так само без ентузіазму. Довжелезне стомливе речення, яке він читав з підготовленої заздалегідь доповіді, не звертаючи жодної уваги ні на пунктуацію, ні на інтонацію, неабияк заколихувало публіку:

— Основою для операції «П’явка» є дані розвідки, отримані з численних технічних джерел, в яких йдеться про те, що три лідируючі колумбійські картелі підписали взаємну згоду про ненапад один на одного, яка є попередньою домовленістю про створення спільного військового прикриття, пропорційного до доступного фінансового забезпечення, і рівноцінного загрозам, які, на їхню думку, перед ними стоять. — Стрельскі перевів подих. — Цими загрозами є, по-перше, — ще раз перевів подих, — озброєне втручання Сполучених Штатів на прохання уряду Колумбії. — Здавалося, він уже от-от закінчить говорити, але Стрельскі не вгавав. — По-друге, потужність неколумбійських картелів, яка постійно зростає, особливо у Венесуелі та Болівії. По-третє, уряд Колумбії, який діє самостійно, але з постійною підтримкою американських спецслужб.

«Амінь», — подумав Берр, у захваті від самого себе.

Історія цієї справи не цікавила абсолютно нікого, саме тому Стрельскі вирішив її розповісти.

— Протягом останніх восьми років, — сказав він, і завдяки цій фразі аудиторія ще більше розхотіла його слухати, — безліч сторін, які спокусилися на необмежені ресурси картелів, робили численні спроби переконати їх у необхідності регулярного придбання серйозної зброї. Французи, ізраїльтяни, кубинці — всі намагалися відстояти свої інтереси, як і багато інших незалежних виробників і дилерів, більшість з яких діяла за мовчазною згодою своїх урядів. Ізраїльтяни, наприклад, з допомогою британських найманців таки змогли продати їм декілька штурмових автоматів «Галіл» і навчально-тренувальне обладнання. — Проте картелі, — продовжував Стрельскі, — картелі з часом втратили інтерес.

На цьому етапі аудиторія прекрасно розуміє, як воно — втратити інтерес.

Екран блимнув і ось на ньому з’явилася зйомка дрібним планом, зроблена з протилежного боку вулиці, на якій видно доктора Апостола, коли його виявили на острові Тортола, в офісі карибської адвокатської компанії Ленгборна, Розена і де Сута, адвокатів диявола. З ними за столиком також сиділи двоє блідих швейцарських банкірів з Великого Кайману. Між ними сидів майор Коркоран і — цьому Берр особливо зрадів — тримав у правій руці авторучку. Навпроти нього сидів невідомий латиноамериканець. Млявий красень з охайно зібраним на потилиці волоссям, який сидів поруч з ним, це ніхто інший, як лорд Ленгборн, він же Сенді, юридичний радник містера Річарда Онслоу Роупера, власника компанії з видобутку благородних металів «Айронбренд ленд, оре енд прешес метале» у Нассау, Багамські острови.

— Містере Стрельскі, скажіть, будьте такі ласкаві, хто це зняв, — почувся з темряви вимогливий чоловічий голос, який, мабуть, належав якомусь дуже законослухняному американцю.

— Ми, — самовдоволено відповідає Берр і товариство знову розслабляється: як-не-як агент Стрельскі таки не перевищив свої територіальні повноваження.

Але зараз навіть Стрельскі не може стримати радості в голосі і на якусь коротку хвилю Роуперове ім’я відверто і незамасковано звучить перед публікою:

— Прямим наслідком договору про ненапад, про який я згадував раніше, стало те, що картелі дали вказівку своїм представникам про всяк випадок налагодити контакти з кількома нелегальними торговцями зброєю у цій півкулі, — сказав він. — Згідно з нашими джерелами, те, що ми бачимо на екрані — на жаль, вдалося зняти без звуку, — це перше відкрите зближення Апостола з віддаленими посередниками Річарда Роупера.

Стрельскі ще не встиг сісти, як Реке Ґудгью вже скочив на ноги. Цього разу він вирішив довго не церемонитися. Він не жартував, не вдавався до своїх британських мовних викрутасів, які американці терпіти не можуть. Йому дуже шкода, говорив Ґудгью, що піддані Британії, деякі з яких — відомі люди, задіяні у цій афері. Йому також шкода, що вони прикриваються законами британських протекторатів на Багамських островах та на Карибах. Він усім серцем радіє хорошим робочим стосункам, які склалися між британською та американською сторонами. Він хоче завдати противнику втрат, і у цьому йому має допомогти відділ чистої розвідки:

— Наша спільна мета — впіймати зловмисників і представити їх громадськості, — по-труманівськи просто заговорив він. — 3 вашою допомогою ми хочемо забезпечити верховенство права, запобігти розповсюдженню зброї у нестабільному регіоні і зупинити постачання наркотиків, — останнє слово з уст Ґудгью прозвучало так, нібито йшлося про м’якшу форму аспірину, — які, на нашу думку, і є валютою, якою оплачуватимуться рахунки за зброю, між ким би не укладався договір. У зв’язку з цим ми і просимо вас, агентства зі збору розвідувальних даних, про вашу повну та безумовну підтримку. Дякую.

Далі виступив федеральний прокурор, амбітний молодий чоловік з голосом, схожим на рев двигуна гоночної автівки під час прогріву. Він присягнувся, що «доведе цю справу до суду за рекордно короткий час».

Берр і Стрельскі відповідали на питання.

— Джо, а що там з щурами? — звернувся до Стрельскі жіночий голос з глибини зали. Британський контингент умить спантеличився, почувши від колег таке слівце. Щурамиї

Стрельскі майже зашарівся. Вочевидь, він хотів, щоб це питання взагалі не прозвучало. Він виглядав так, немов зазнав поразки, але відмовлявся це визнати.

— Джоан, повірте, ми над цим працюємо. Інформатори в таких справах, як ця, діло не з легких, доводиться лише чекати і молитися. У нас є виходи, у нас є надії, наші люди винюхують, що можуть, і ми віримо, що рано чи пізно хтось таки захоче виступити свідком, і однієї ночі зателефонує нам і попросить влаштувати для нього захист. Джоан, це обов’язково станеться. — Він рішуче кивнув, нібито погоджуючись сам з собою замість усіх інших. — Це обов’язково станеться, — повторив він так само непереконливо, як і раніше.

Настав час обіду. Опустилася димова завіса, хоч вони її й не бачили. Ніхто не згадував, що Джоан — наближена помічниця Стрельскі. Процесія рушила до дверей. Ґудгью пішов з Дарлінг Кейті і парочкою шпигунократів.

— А тепер, мужики, послухайте мене, — почувся голос Кейті, коли вони виходили, — навіть не думайте розвести мене на якийсь дієтичний салатик, ясно вам? Я хочу м’яса з потрійним овочевим гарніром і пудинг з родзинками. Інакше я туди ні ногою. Бо я ж фемагог, правда, Рексе Ґуд-гью? Прийде ще коза до воза. Отоді я з тобою і поквитаюся.

Був вечір. Флінн, Берр і Стрельскі сиділи на ґанку пляжного будинку Стрельскі й дивилися, як поверталися прогулянкові катери, а від їхнього руху мерехтіла місячна доріжка. Агент Флінн тримав у руці велику склянку односолодово-го віскі. Він завбачливо поставив пляшку біля себе. Розмова не клеїлася. Ніхто не хотів випадково ляпнути щось про те, що відбулося того дня. «Минулого місяця, — сказав Стрельскі, — моя донька була веганкою. Цього місяця вона закохалися у м’ясника». Флінн і Берр чемно засміялися. Знову запала мовчанка.

— Коли ваш хлопець нарешті дасть собі волю? — тихо спитав Стрельскі.

— Вкінці тижня, — таким же низьким голосом відповів Берр. — Якщо на те буде воля Божа і Вайтголлу.

— Виходить, якщо ваш хлопець тягнутиме зсередини, а наш — штовхатиме ззовні, то вийде замкнений цикл, — сказав Стрельскі.

Флінн засміявся, кивнувши у напівтемряві великою темною головою, немов глухонімий. Берр запитав, що таке замкнений цикл.

— Замкнений цикл, Леонарде, це коли в хід пускають абсолютно всеньку свиню, лишається лише вереск, — відповів Стрельскі. Вони знову замовкли і впилися поглядом у море. Коли Стрельскі знову заговорив, Берру довелося нахилитися ближче до нього, щоб розчути його слова. — У тій кімнаті сиділо тридцять троє дорослих людей, — прошепотів він. — Дев’ять різних агентств, сім політиків. Серед них точно знайдеться два-три стукачі, які тут-як-тут донесуть картелям, що щурі Джо Стрельскі і Леонардо Берра гімна не варті, правда, Пат?

М’який ірландський сміх Флінна майже потонув у шумі морських хвиль.

Проте Берр не міг повністю розділити самовдоволення господаря, хоча і не сказав про це вголос. «Чистуни» не ставили надто багато запитань, це правда. Але, на думку недовірливого Берра, їх вони поставили замало.

У тумані виднілися два гранітних стовпи, обвиті плющем. На них був напис: «Леньйон-Роуз». Ніякого будинку там не було. «Фермер, вочевидь, віддав Богу душу, так і не встигнувши добудувати його», — подумав Берр.

Вони були в дорозі вже сім годин. Неспокійне небо над гранітними парканами і тереном темніло з настанням сутінків. Тіні на пощербленій дорозі немов почали розтікатися і стали невловимі, тому автівка постійно рвалася вперед, так ніби об неї щось вдарялося. Це був «Ровер», Рукова гордість. Його міцні ручиська боролися з кермом. Мимо пропливали будівлі закинутої ферми і кельтський хрест. Рук перемкнув фари на дальнє світло, а потім знову на ближнє. Відколи вони переїхали річку Теймар, то не бачили нічого іншого, окрім сутінків і непроглядного туману.

Дорога пішла вгору, туман розсіявся. Раптом зусібіч їм відкрився лише один вид — щільна біла хмара. Краплі дощу автоматною чергою застукали по лівому боці автівки. Вона заревіла, перескочила через перевал мало що не у вільному падінні і розвернулась носом до Атлантичного океану. Ось і останній поворот, найкрутіший. Над ними ширяли зграї стривожених птахів. Рук загальмував і поїхав значно повільніше, аж поки розлючені птахи не полетіли геть. Дощ почав заливати їх з новою силою. Коли врешті розвиднілося, вони помітили сірий будиночок, який припав до землі посеред чорної папороті.

«Він повісився», — вирішив Берр, розгледівши деформований силует Джонатана, що погойдувався у світлі ліхтарика на ґанку. Але «повішеник» підняв руку, щоб привітатися, і зробив крок їм назустріч, крок у темряву, бо ліхтарик увімкнув не відразу. З клаптика землі, засипаного гранітною крихтою, вийшла поганенька стоянка. Рук вийшов з авто і Берр почув, як вони вітаються, немов старі друзі, що давно не бачилися. «Радий зустрічі! Чудово! Боже, ото вітер розійшовся!» Берр нервувався і вперто сидів у автівці, скорчивши міну до неба і силою проштовхуючи верхній ґудзик пальта крізь вузьку петельку. Навколо автівки вирував вітер, антена затряслася.

— Леонарде, поквапся! — крикнув Рук. — Пізніше припудриш собі носика!

— Леонарде, боюся, вам доведеться перелізти на протилежний бік, — сказав Джонатан крізь шибку з боку водія. — Ми евакуюємо вас з підвітряного боку, якщо ви не проти.

Схопивши обома руками праве коліно, Берр проніс його над важелем передач і водійським сидінням, а потім зробив те ж саме з лівою ногою. Його міські черевики ступили на гранітний насип. Джонатан світив ліхтариком просто на нього. Берр міг розгледіти лише чоботи і в’язану моряцьку шапку.

— Як поживаєте? — вигукнув він, немовбито вони не бачилися роками. — Живі-здорові?

— О, так, не те слово.

— От і молодець.

Рук пішов уперед з валізкою у руках. Берр і Джонатан пліч-о-пліч рушили стежкою вслід за ним.

— З цим усе пішло як по маслу, еге ж? — запитав Берр, киваючи на Джонатанову перев’язану руку. — Я боявся, що він ненароком її ампутує.

— Ні-ні, все минуло добре. Порізав, зашив, перев’язав — все про все не тривало довше ніж півгодини.

Вони стояли на кухні. Беррове обличчя все ще поколювало від холоду. «Вилизаний сосновий стіл, — помітив він. — Відполірована долівка з плитняку. Віддраєний мідний чайник».

— Дуже боліло?

— Так як завжди, коли виконуєш службовий обов’язок, — відповів Джонатан.

Вони стримано засміялися, досі чужі один одному.

— Я мусив привезти вам новий документ, — сказав Берр, як завжди одразу ж переходячи до справи. — Вам потрібно його підписати при свідках, якими будемо ми з Руком.

— Що в цьому документі написано? — спитав Джонатан.

— Та всіляка дурня, — відповів Берр, звинувачуючи у всьому стару добру бюрократію. — Обмеження відповідальності. Такий собі страховий поліс. Ми вас ні до чого не примушували, а ви на нас не подасте до суду, бо не маєте жодних претензій до уряду, що б не спливло: чи службова недбалість, чи зловживання службовим становищем, чи ще казна-що. Якщо ви випадково випадете з літака, то це теж буде виключно ваша вина. І так далі.

— Їм стає страшно, правда?

Берр уловив підтекст запитання і одразу ж повернув його назад.

— А вам, Джонатане? Справа ж у вас насправді, еге ж? — Джонатан уже відкрив рот, щоб заперечити, але Берр його перервав. — Замовкни і слухай. У цей же час завтра ти будеш у розшуку. Тебе хотітиме бачити виключно поліція, і більше ніхто у цілому світі. Всі, кому доводилося з тобою знатися, як один повторюватимуть одне й те саме «я ж тобі казав». Усі решту будуть розглядати твоє фото у газеті, щоб видивитися в твоїх рисах патологічного вбивцю. А це, Джонатане, довічне ув’язнення. Від нього вже ніколи не втечеш.

Джонатану раптом згадалася Софі посеред розкоші Луксора, те, як вона сиділа на цоколі, обійнявши коліна руками і впившись поглядом у ряди колон. «Містере Пайн, мені потрібен затишок вічності», — казала вона.

— Я все ще можу зупинити годинник, якщо ти цього хочеш, і жодних наслідків, окрім як для мого самолюбства, — продовжував Берр. — Але якщо ти хочеш вийти з гри, але в тебе надто кишка тонка, щоб це визнати, чи якщо ти просто боїшся образити дядечка Леонарда чи ще якийсь ідіотизм у цьому ж дусі, то раджу набратися сміливості і сказати про це негайно, а не потім. Ми все ще можемо мило повечеряти і попрощатися, а потім роз’їхатися в різні боки, не тримаючи один на одного зла, принаймні ненадовго. Але це можна зробити виключно зараз, а не завтра ввечері чи будь-коли опісля.

«Обличчя потемніло, — помітив Берр. — І знову той пильний погляд, який відчуваєш на собі, навіть коли він його відводить. Кого ми виховали?» Він знову оглянув кухню. Картини кораблів, які пливуть, напнувши вітрила. Де-не-де дерев’яне кухонне приладдя і мідне начиння місцевого виробництва. Блискуча тарілка з написом «Ти Бог, який бачить мене».

— Ти впевнений, що не хочеш, щоб я поклав усі твої речі кудись на зберігання? — запитав Берр.

— Ні, немає потреби. Просто продайте їх, не ускладнюйте собі цим життя.

— Раптом тобі захочеться знову їх мати, коли ти врешті прихилиш десь голову.

— Краще подорожувати без зайвих речей, справді. Не чути нічого нового, правда? Я маю на увазі нашу мішень. Він усе ще робить те ж саме, що й раніше, живе там, де й жив, і так далі? Нічого не змінилося?

— Джонатане, наскільки мені відомо — ні, — відповів Берр і на його обличчі з’явилася спантеличена усмішка. — І я постійно тримаю руку на пульсі. Він щойно придбав собі роботи Каналетто, якщо це тобі про щось говорить. І ще декілька арабських коней для своєї стайні. А ще гарненьке діамантове кольє для своєї дами. Ці кольє — наче нашийники, як для кімнатних песиків. Вочевидь, вона і є для нього ручною собачкою.

— Можливо, вона може собі дозволити бути лише такою, — сказав Джонатан.

Він простягнув перебинтовану руку, і на частку секунди Берру здалося, що Джонатан хотів, щоб він її потиснув. А потім второпав, що Джонатан насправді хотів подивитися на документ, тож він почав шукати у кишенях пальта, а потім піджака, і врешті витягнув звідти важкий заклеєний конверт.

— Я не жартую, — сказав Берр. — Це лише твоє рішення.

Лівою рукою Джонатан дістав з шухляди на кухні гострий столовий ніж, притиснув руків’я до сургучу, щоб розламати печатку, а потім розрізав конверт уздовж згину. Берр здивувався, для чого йому знадобилося ламати печатку, хіба що він хотів похизуватися своєю вправністю.

— Прочитай його, — наказав Берр. — Прочитай кожне дурне слово стільки разів, скільки заманеться. Ти — містер Браун, якщо ти ще не здогадався. Безіменний доброволець під нашим пильним керівництвом. В офіційних документах такі, як ти, завжди містери Брауни.

Надруковано Гаррі Полфрі для Рекса Ґудгью. Передано Леонарду Берру для підпису містера Брауна.

«Просто ніколи не згадуйте при мені його справжнього імені, — наполягав Ґудгью. — Вважаймо, що я його забув. І хай так і буде надалі».

Щоб прочитати листа, Джонатан підніс його до гасової лампи. «Що він за один? — уже всоте ставив собі одне й те ж саме запитання Берр, розглядаючи по-мужньому м’які риси його обличчя. — Мені здавалося, що я його вже розкусив. Але ні».

— Подумай ще раз, — заохочував Джонатана Берр. — Вайтголл усе добре обдумав. Я змусив їх переписати листа двічі. — Ще одна, тепер уже остання, спроба. — Скажи це вголос, лише для мене, гаразд? «Я, Джонатан, упевнений». Ти ж прекрасно знаєш, у чому саме, ти вже не раз це обдумував. І ти все ще впевнений.

Джонатан знову усміхнувся, і від цього Берр почав почуватися ще більше спантеличеним.

Джонатан знову простягнув перев’язану руку, цього разу, щоб узяти в Берра ручку.

— Леонарде, я впевнений. Я, Джонатан. І завтра вранці моя впевненість нікуди не подінеться. Як мені підписатися? Джонатан Браун?

— Джон, — відповів Берр. — Своїм звичним почерком. — Дивлячись, як Джонатан акуратно виводить слова «Джон Браун», перед Берровими очима мимоволі промайнув образ Коркорана, який підписує черговий документ своєю кульковою ручкою.

— Готово, — сказав він радісно, щоб заспокоїти Берра.

Але Берру нібито все ще чогось не вистачало. Більшого драматизму, гострішого відчуття особливості цього моменту. З неабияким зусиллям він звівся на ноги і дозволив Джонатану зняти з нього пальто. Вони разом рушили у вітальню, Джонатан ішов перший.

Стіл був накритий по-святковому. «Лляні серветки, — з обуренням помітив Берр. — Три порції салату з омарами у склянках. Срібні ножі та виделки немов у тризірково-му ресторані. Дуже непогана, ще не відкоркована пляшка «Поммару». Аромат печеного м’яса. Що в біса він зібрався зі мною тут робити?»

Рук стояв спиною до них, тримаючи руки в кишенях і розглядаючи найновішу акварель у виконанні Мерилін.

— Ось ця дуже навіть непогана, — сказав він, хоча лестощі вкрай рідко злітали з його уст.

— Дякую, — відповів Джонатан.

Джонатан почув, що вони наближаються, задовго до того, як їх побачив. І ще навіть не почувши їх, він уже знав про їхню присутність, тому що самотнє життя на скелі навчило цього спостерігача вчувати звуки ще при їхньому зародженні. Вітер був його союзником. Коли спустився туман, і йому здавалося, що він чує лише стогін маяка, саме вітер приніс йому гомін рибалок у морі.

Тому він відчув дрижання двигуна «Ровера» ще до того, як його звук докотився скелею до нього, і весь напружився, заціпенів на вітрі в очікуванні. Коли з’явилося світло фар, націлених просто на нього, він, у свою чергу, подумки націлився у відповідь, вираховуючи швидкість автівки за телеграфними стовпцями і розраховуючи відстань до неї, на яку йому потрібно було б вистрілити, якби він прицілювався з гранатомета. Тим часом бічним зором він пильнував за верхівкою пагорба, слідкуючи, чи немає за ними «хвоста» і чи раптом це не відволікаючий маневр.

І коли Рук припаркувався і Джонатан рушив крізь вітер йому назустріч, посміхаючись та присвітлюючи ліхтариком, він уявляв, як убиває двох своїх гостей світловою чергою, ущерть розстрілюючи їхні зелені обличчя почер-говим шквалом вогню. Противника знищено. За Софі відплачено.

Але зараз, коли вони вже поїхали, він заспокоївся і подивився на все по-новому. Буря вщухла, залишаючи по собі порвані на клапті хмари. Подекуди з’явилися зорі. Сірі кульові отвори відтворили навколо місяця схему розльоту уламків. Джонатан дивився, як задні фари «Ровера» минають луговину, де він висадив цибулинки ірисів. Через кілька тижнів, думав він, якщо кролики не проберуться крізь сітку, вся лука стане рожево-бузковою. Задні фари минули огорожу для биків, і він згадав, як одного теплого вечора, повертаючись з Фалмута, застав зненацька Джейкоба Пен-ґеллі з його дівчиною, тіла яких були прикриті лише одне одним: Джейкоб відхилився назад, дівчина прогнулася до нього, немов акробатка.

«Наступного місяця тут все буде блакитне від цвітіння дзвоників, — якось сказав йому Піт Пенґеллі. — Але цього місяця, Джеку, все золотисте стане ще золотистішим, бо всім на зло цвістимуть дрік, первоцвіт і дикі нарциси. От сам побачиш, Джеку. Будьмо!»

«Довершити себе, — знову і знову повторював собі Джонатан. — Знайти ті частинки себе, яких завжди бракувало.

Стати справжнім чоловіком, таким, як зі слів батька, ти ставав у армії: цілісним чоловіком.

Стати комусь у пригоді. Випрямити спину. Скинути тягар з душі».

Джонатану стало погано. Він пішов на кухню і випив склянку води. Потім завів мідний корабельний годинник, який висів над дверима, навіть не задумуючись, для чого це робить. Відтак пішов у вітальню, де і тримав свої скарби: бабусин годинник у довгому дерев’яному футлярі з однією гирею, придбаний за безцінь у «Дафні» на Чепел-стріт. Він потягнув за мідний ланцюжок, аж поки гиря не опинилася згори. Потім запустив маятник.

— Тоді я, мабуть, поїду на трошки до своєї тітки Гіларі у Тінмут, — сказала Мерилін, переставши плакати. — Мені не завадить змінити декорації, правда?

У Джонатана теж була своя тітка Гіларі, вона жила у Вельсі біля гольф-клубу. Вона мала звичку ходити кімнатами, вимикаючи після нього світло, і у темряві молитися вголос своєму дорогому Господу Богу.

— Не їдь, — благав він Софі, благав у кожен відомий йому спосіб, поки вони чекали на таксі, яке мало завезти їх назад у аеропорт Луксора. — Не їдь, — благав він її у літаку. — Покинь його, він уб’є тебе, не ризикуй так, — благав він її, коли садив у таксі, яке мало завезти її назад до її квартири і до Фредді Гаміда.

— Містере Пайн, кожен має звести свої рахунки з життям, — сказала вона, гірко посміхаючись. — Бути побитою своїм коханцем — це для арабської жінки далеко не найгірше приниження. Фредді дуже багатий. Він дав мені певні фінансові обіцянки. А я мушу зважати на свій немолодий вік».