Натурниця з Латинського кварталу

Розділ восьмий. Келих об стіну

Поріг її оселі на бульварі Осман він переступав уперше.

Збоку це могло дивувати. Але Магда відтоді, як знайшла Клима й вийшла з тюрми Санте, запросила до себе лиш раз. І то, як зрозумів Кошовий, швидше з бажання виглядати ввічливою, аніж насправді хотіла показати колишньому коханцеві й колись найближчій людині, де і як живе. Натомість Клим не надто горів бажанням відвідати Магду. Не те щоб почуття зникли чи, як кажуть у подібних випадках, перегоріли. Просто тут, у Парижі, між ними утворилася ще більше прірва, ніж колись у Львові. І якщо довоєнні обставини зблизили їх, а труднощі воєнної доби — зрівняли, час нинішній не просто повернув ситуацію до первісного стану. Навпаки, збільшив, поглибив прірву й чітко нагадав обом, хто з них хто і де чиє місце під паризьким сонцем.

Дарма, що Магда не вперше кличе Кошового на допомогу. В кожному з випадків апелювала не до минулих стосунків та почуттів. Тиснула на інше місце, яке було для Клима слабкішим: бажання знати правду, виправдати невинних, гостре прагнення справедливості. Навіть якщо таке прагнення йшло проти раціонального, шкодячи в якійсь перспективі йому самому або, у кращому випадку, не приносячи жодного відчутного зиску.

За десять років їхнього близького знайомства Магда Богданович чудово вивчила його натуру. Кажучи образно, опанувала інструмент під назвою Климентій Кошовий та навчилася грати на ньому без фальшу, віртуозно. Проте досі не врахувала однієї важливої деталі: він пройшов уже не через катівню російської царської охранки, а крізь криваву війну та подальші поневіряння людини, яку війна лишила не тільки без майбутнього, а й без своєї країни. Тому, в кого війна за спиною і кому нема чого втрачати в мирний час, бо нічого не знайшов та не має за душею, більше потрібні не амбіції, а сенс подальшого життя.

Якби Клим не бачив сенсу в тому, що робить зараз, навряд дозволив би Магді вмовити себе, підбити на чергову авантюру. Мадам Лоран за крок до банкрутства? Шкода, щирий жаль, навіть сумно. Але яке тепер Кошовому до цього діло? Жодного. Той, хто давно збанкрутів і не має перспектив повернути собі бодай частину минулого становища, навряд може перейматися розоренням іншої людини. Хай вони колись і були близькими, навіть думали вінчатися — проте зараз між ними війна, якої Магда, сказати відверто, на собі майже не відчула.

Скоріш навпаки: саме війна дозволила їй не тільки пережити кілька прикрих моментів, але й опинитися в Парижі, ще й успадкувати майно, гроші та велике підприємство. Тож нинішні загрози, що стоять перед Магдою, ніщо у порівнянні з минулорічними, коли мала всі перспективи лишитися за ґратами надовго. Й особливо — якщо порівняти з його труднощами. Клим спробує допомогти Магді, але йому самому не допоможе ніхто.

Сенс вплутатися в цю історію несподівано окреслила зустріч у «Бульйоні». Кошовий не так побачив, як гостро, болісно відчув безпорадність товаришів по емігрантському нещастю. Вони переконували самі себе в необхідності того, чим намагаються займатися. Й готові були зректися, виштовхнути зі свого середовища будь-кого, хто знайшов іншу мету. Не будувати повітряних замків, ще й не маючи для будівництва жодних засобів. Не гратися в державу. Не тішитися ілюзіями своєї потрібності — просто жити тут і тепер. І стати комусь у пригоді.

Климентію Кошовому набридло, остогидло плисти за каламутною течією, ще й не знаючи, куди вона його винесе. А плисти й триматися на плаву треба тільки тому, що саме так роблять інші. Йому давали до рук стерно, яке дозволяло керувати течією власного життя.

Звісно, у такі матерії Клим не збирався втаємничувати Магду. Їй зовсім не слід знати, що ним зараз керує. Нехай справді думає: він сторчголов кинувся рятувати її з халепи, від неминучої втрати купи грошей та неминучих злиднів. Натомість почепив пальто на вішак у передпокої, ігноруючи покоївку, котра збиралася прийняти в нього одяг, поклав капелюха на поличку, критично оглянув спершу брудні черевики, потім — всього себе у великому дзеркалі.

Магда терпляче чекала. Встигла перебратися в домашнє, комфортніше: плетений джемпер із трикутним вирізом попереду, просторі коричневі штани в тон йому, легкі пантофлі без каблуків. Колись довге чорне волосся вона підстригла, відгукуючись на вимогу моди. Але й тут лишилася собою: не наслідувала молодіжний стиль «ле гарсон» цілковито, не стриглася у свої сорок зовсім під хлопчика. Зачіска підкреслювала розуміння модних віянь та водночас — стриманість, тверезість та логіку в ставленні до популярних течій. Хіба машинально поправила завивку долонями з обох боків, немов перевіряючи, тримається волосся купи чи ні.

Збоку ці незначні на перший погляд рухи виглядали так, ніби господиня та її гість прицінюються одне до одного.

— Повечеряєш? — запитала Магда.

— Не знаю.

— Тобто?

— Не певен, що аж так зголоднів.

— Налити щось?

— Для розмови так краще.

— Розмови?

— Ну, ти ж послала за мною авто не для того, аби нагодувати чи напоїти. Могла б просто передати з водієм кілька круасанів та пляшчинку.

— Як давно я не балакала з тобою. Забула твої манери.

— Ти маєш рацію. Мені так само здається, що ми давно не розмовляли. Хоча востаннє це було цього ранку. Просто день тягнувся довго, рахую його за тиждень цілий.

— Іноді справді бракує твого фірмового сарказму. Особливо ти стараєшся, Климентію, коли він ну зовсім недоречний.

— Передумала наливати?

Магда зітхнула, жестом запросила проходити.

Іншим жестом відпустила покоївку — чого стояти без діла?!

У вітальні, виконаній в стилі арт-деко, Кошовий одразу отаборився в широкому кріслі з невисокою вигнутою спинкою.

Магда для чогось запнула легенькі завіси на вікнах, потім, плавно оминувши овальний стіл, підійшла до вузької заскленої шафи. Звідти видобула ледь почату пляшку коньяку, вільною рукою підхопила два пузатих келишки на товстих ніжках. Перш ніж частувати, запалила свічку, що стояла посеред столу. Потім хлюпнула в один келишок більше, в другий — менше. Потримала над вогником, трохи нагріваючи, і простягнула Климові. Той навіть не спробував підвестися. Навпаки, витягнув ноги, вмостився ще глибше, й Магді довелося підійти, буквально засунути теплий келих йому в руку. Провівши зі своїм — тим, у якому напою було менше, — таку саму маніпуляцію, жінка спершу сіла на канапу, обіпершись на гірку подушок. Та передумала, перемістилася в крісло, підсунувши його так, аби вмоститися точно навпроти Кошового.

— Santé[27], — гойднула правицею, закликаючи.

— Будьмо, — парирував Кошовий.

Перед ковтком він трохи потримав келих біля носа, легенько розбовтавши теплий напій, вдихаючи міцний аромат. Випивши, завважив: Магда не поспішає скласти йому компанію. Тримає свій келих більше для порядку, із ввічливості. Зловивши його погляд, вона так само заради пристойності, демонстративно, пригубила коньяк.

— Удалося щось з’ясувати? Які шанси?

— Шанси — на що?

— Зупинити вбивства, вполювати маніяка.

— Мене доставили сюди для звіту, — Клим поклав ногу на ногу. — Інспектори звітують перед комісаром. А ти — мій комісар чи щось на зразок такого. Відповідно я — твій інспектор, персональний.

— Господи, Климентію, годі вже блазнювати! — Магда піднесла голос, у якому бриніли нотки втоми й роздратування. — Хочеш торгуватися — називай свою ціну! Може, тоді розмова піде простіше, без оцих твоїх… — Не знайшовши потрібного порівняння, вона зробила більший ковток. — Ну, ти зрозумів.

— Вашого вбивцю, мадам Лоран, я б так само шукав задарма.

Реакція виявилася несподіваною.

Клим міг чекати від Магди чого завгодно. Але не того, що вона рвучко підскочить, замахнеться правицею, і лиш в останню мить жбурне келих не йому в голову — візьме трохи вище. Кошовий при цьому, на диво самому собі, сидів незворушно, навіть не ворухнувся. Щойно почув за спиною глухий удар, допив коньяк, покрутив порожній келих перед очима, з поважним виглядом постукав нігтем по товстенькому боці.

— Міцне скло. Не розбилося, бач.

— У нас війна, мир чи перемир’я? — Магда стояла над ним, важко дихаючи.

— Сама як вважаєш?

Вона перетнула кімнату, взяла з полички в шафі пачку цигарок. Поруч лежав мундштук, і Магда з підкресленою ретельністю встромила в нього край цигарки. Затиснувши мундштук у зубах, знову нависла над Климом. Той зітхнув, крекнув, підвівся, клацнув запальничкою, простягнув дамі вогню. Сам не закурив, поки не хлюпнув собі коньяку, цього разу — щедріше.

— Давай справді домовимося про правила нашої гри.

— Не гра, Климентію. По-звірячому вбито чотирьох жінок. Боюся, вбивства триватимуть…

— Ти боїшся за себе. Злиднів боїшся.

— Це нормально. Хіба ні?

— Один момент, — Клим сьорбнув, трохи потримав коньяк у роті і, ковтнувши, затягнувся. — Уявімо собі на секундочку, що міська влада не почала б думати про можливість перенесення літньої Олімпіади з Парижа. Твоїм бізнесовим справам із містом, а отже — прибуткам і порятунку від банкрутства ніщо не загрожує. Чи хвилювало б тебе в такому разі, хто вбив чотирьох жінок, спотворив їхні лиця після смерті і скільки ще жертв убивця собі намітив?

— Одна з них — твоя колишня коханка, — нагадала Магда.

— Ще одна колишня коханка ледве не розгатила келихом мою довбешку.

— Вибач, але ти вмієш доводити людей до сказу.

— А ти вмієш уникати прямих відповідей на прості питання.

Магда взяла із шафи чистий келих, влила собі порцію на один палець і, неквапом випивши, збила попіл у круглу скляну попільницю.

— Ти вирішив, що давно не читав мені моралі. Закортіло трошки повиховувати мадам, присоромити. Мовляв, цинічна вдова мільйонера перейнялася страшним злочином лиш тоді, коли є ризик утратити мільйони разом із статусом. Але мені справді є що втрачати, Климентію. І часу, аби знову відродитися з попелу після чергової втрати, мов той Фенікс, дедалі менше. Мені сорок один рік.

— Поки що нема. У жовтні.

— Бач, пам’ятаєш. Отже, навряд чи забув, як десять, лише десять із маленьким хвостиком років тому вивів на чисту воду одну поважну й порядну львівську пані. — Вона скривила кутик рота у подобі усмішки. — Ти дізнався, що така собі Магда-Ядвіга, уроджена Костецька, зі шляхетного чернівецького роду, в ніжному віці опинилася на межі виживання. Родина розорилася, і рідний батько Магди-Ядвіги сам знайшов доньці першого багатого коханця, готового утримувати її. Передав у достойні надійні руки. — Перервалася на велику затяжку. — Потім фондансерка, яка пішла по руках, змушена була терміново тікати з Чернівців у чому була. Їй…

— Тобі.

— Мені було тоді аж двадцять два. Або — лише двадцять два. Виховання у пансіоні, гарні манери, окраса світських товариств. Ідеальна коханка-утриманка, яку можна за домовленістю передавати із рук у руки. Такого життя я мала п’ять років, і воно мені остогидло. Тож я вийшла заміж за начальника кримінальної поліції Львова пана Густава Богдановича. У двадцять чотири — молода вдова, знову в непевному становищі? Красиво продати себе, укотре зберігаючи обличчя, — чи боротися за гідне життя самостійно, хай і поринувши при цьому в море брехні? Ти чудово знаєш, що я вибрала. Потім — війна, яка забрала в мене все. Так, натомість дала тебе, пане Кошовий. Тільки ж ти пішов від мене.

— У Львові лишатися не міг. До всього, почуття обов’язку… — зрозумівши, що почав виправдовуватися, Клим замовк, бо не було сенсу товкти воду в ступі.

— Зате я знову лишилася без нічого, на згарищі, посеред війни. А ще — на десять років старшою, ніж у день нашого знайомства. Вік для жінки має значення, та для чоловіка жіночий вік важить значно більше. Мішель Лоран був для мене останнім шансом піднятися, і я використала його як могла. Як думаєш, що чекає на мене, збанкрутілу вдову за сорок? Засуджувати мене ти не маєш права, Климентію.

Він наповнив свій келих на три пальці.

— Могла б не робити екскурсу в наше минуле. Твої мотиви чудово розумію. Тому й не готовий прийняти той факт, що за інших обставин насильницька смерть Шарлот та інших жінок тебе б зовсім не схвилювала.

— Якби йшлося не про мадемуазель Ізоля, тебе б так само все це не обходило! — парирувала Магда, тепер уже з переможними нотками в голосі. — Не треба вдавати з себе благородного борця за справедливість. Звісно, перед дзеркалом воно корисно, тішить вражене еґо. Але виглядати вищим за мене, морально вищим, тобі не вдасться. Встати й піти, кинути цю справу, відмовитись ти теж не зможеш. Висловився, присоромив меркантильну мадам? Приймається. Час повернутися від емоцій до раціональних домовленостей. Скільки ти хочеш?

— За що?

— Це вже не смішно.

— Не смішно. Можу лиш повторити: твого вбивцю так само шукав би безкоштовно. Навіть якби поліція про допомогу не просила. Є така річ, як обов’язок. Вважай, я включився у пошук того, хто вбив Шарлот. З тих же міркувань.

— Будуть витрати.

— Вже є. Ось про витрати — окрема розмова. Якась окрема винагорода не обговорюється. І щоб не дратувати тебе всякий раз своєю появою, дай одразу тисячу франків. Лишиться — поверну.

— Не мороч мені голову. Я хочу знати, як рухається справа. Наші зустрічі тут, у мене, будуть щоденними. Тобто щовечірніми.

— А якщо я проти? Не хочу звітувати тобі.

— Ти впертий і прикрий, Климентію.

— Ми справді давно не спілкувалися отак-от, по-домашньому.

— Я втішена.

— Втішена?

— Оцією твоєю впертістю. Вірю в успіх нашої справи.

Клим укотре подумки визнав: усе ж таки Магда — фантастична, надзвичайна жінка. Навіть у такій ситуації вивернула розмову, аби лишити за собою останнє слово. До неї остаточно повернулася впевненість, вона все контролювала, задавала тон, вирішувала одноосібно.

Чорт забирай, його знову до неї вабило!

Сіпнулося віко.

— Умови приймаються? — запитав, зробивши великий ковток.

— Цілком. То, може, все ж таки скажеш, що вдалося дізнатися за сьогодні?

— Не дуже багато, — відповів Клим обтічно. — До речі, досі не спитав: а тобі що відомо? — І зловивши її здивований погляд, розтлумачив: — Про існування маніяка в Парижі ти дізналася не прямо, а через відчайдушні доповіді інспектора Монтаня. Зустрілася з ним неофіційно. Він підтвердив свої підозри — і все?

— А що іще мало би бути?

— Хід своїх думок Монтань тобі пояснив? Висновки? Імена жертв назвав?

Магдине обличчя було одним із тих, які були для Кошового відкритими книгами. Тож бентега на лиці, викликана нескладним питанням, читалася чітко, явно. Вона могла не відповідати, Клим усе зрозумів без слів. Тим не менше не заважав, і Магда промовила винувато:

— Знаєш… Мені було досить лише підтвердження. Чомусь не вимагала пояснень, доказів, чогось такого… Це б не змінило суті, Климентію. Не зняло загрози.

— Гаразд. У такому разі тобі досить знати: серійний убивця — художник. Невідомий художник. Вбивства — його послання. Не лише нам з тобою, як я розумію. Прочитати їх ладен не всякий. Монтань зміг. І коли так, наш невідомий художник знав, що в поліції служить інспектор, котрий знається на мистецтві.

— Хочеш сказати, божевільний убивця знайомий із Монтанем? А Монтань знає його?

— Це одне з моїх припущень, — кивнув Клим.