Натурниця з Латинського кварталу

Розділ дванадцятий. Реквізит

Його провели темним лабіринтом і заштовхнули до невеликого приміщення.

Тут було лише одне вікно — засклене півколо майже під самої стелею. Куди воно виходило, Клим не уявляв. Зате чудово уявляв своє становище: виходу нема навіть через таке віконечко. Батар кинув наживку, заманив у пастку, тут на Кошового чекали. Ось чому не обшукали при вході — не хотіли насторожити. Аж тепер у Климовій голові склалася картина: нинішня вистава певної мірою відбулася для єдиного глядача — його самого.

Звісно ж, усі інші рази тут могли й напевне перевіряли чоловічі кишені та жіночі сумочки.

Саме приміщення нагадувало небагату контору: старенький хисткий стіл, два стільці, хіба друкарської машинки та паперового стосу ніде не було. За столом з поважним виглядом сидів чоловік, якого з першого погляду кортіло назвати тлустим. Але Клим уже бачив його раніше, мав нагоду роздивитися краще. Тож знав: подібне враження складається, бо той, кого називали Марселем, від природи мав широкі кістки. Якщо поставити низенького Марселя поруч із велетнем Навахою, важко повірити, що двох таких несхожих чоловіків народила одна матір.

Люка в кімнаті не було.

— Вийдіть усі й зачиніть двері, — наказав Марсель неголосно, владно. — Розслабтеся, наш гість уже нікуди не подінеться.

— Нехай Батар лишиться, — вичавив Кошовий, намагаючись зберігати спокій та принаймні — гідність.

Брови бандита скочили вгору:

— Відколи ви тут наказуєте, месьє Бокс? Здається, я так охрестив вас нашої минулої зустрічі. Коли дозволив вам побити навкулачки свого нещасного брата. Не просто дозволив — був надто люб’язним із кривдником Люка. Настільки, що допоміг вам у ваших справах, месьє. Отака ваша вдячність. Ви знову замахнулися на мого брата і, припускаю, на мене теж.

Марсель виглядав так, наче вони бачилися не минулої весни, а щонайменше минулого тижня. За той час ватажок апашів зовсім не помінявся. Той самий прищур, ті самі акуратно підстрижені бачки і густа, але не розпатлана шевелюра. Втім, цього разу елегантний костюм був не темно-зелений, а кольору кави з молоком, хоча теж картатий. Образ доповнювала широка бордова, розшита вручну краватка.

— Маю кілька запитань до цього юного гівнюка, — вицідив Клим, кивнувши через плече в бік принишклого раптом мулата. — Оскільки мою долю ви, припускаю, вже вирішили, гірше чи краще від того не буде нікому.

— Питайте мене.

— Ви відповідаєте за вчинки цього дрібного покидька? — зараз Кошовий навіть не надто грав здивованого.

— Я не дрібниця, месьє! — зірвався на крик Батар, навіть тупнувши ногою. — Я просто не хочу через вас знову ризикувати своїм чорним задом! Знаєте, що мені було минулого року після того, як допоміг навіть не вам, а вже флікам? Так-так, месьє Клименті! — мулат уже не стримався, вискочив наперед, став між Кошовим та Марселем, зацокотів, бризкаючи слиною. — Ви обіцяли: ніхто в Кліші не дізнається, що Батар погодився прислужитися лягавим у їхній справі! Ще й не комусь, а інспекторові Монтаню, коротунові з амбіціями Наполеона! Але месьє Марсель про все дізнався! Знаєте, як Батара покарали? — проноза здригнувся від власних спогадів, мотнув головою. — А я не хочу більше такого! Ось чому я прийшов після нашої розмови до месьє Марселя! Ви ж про це хотіли мене запитати? Зате тепер, до вашого відома, мене зробили дуже поважною особою в цій окрузі! Я вже не продаю порошок! Я вже старший над усіма тутешніми продавцями!

— Неабияка кар’єра для байстрюка, котрий навіть не знає, де народився, — Кошовий презирливо сплюнув Батару під ноги, потім відсторонився, аби краще бачити Марселя за столом. — Ви маєте рацію, месьє. Ваш посіпака попри отримане підвищення все одно надто дрібна істота, аби слухати нашу розмову. Краще запросіть сюди Невідомого художника. Дуже хочу його послухати.

— Месьє Марсель! — у голосі мулата забриніла образа.

— Він правду сказав, — зітхнув ватажок апашів. — Щезни. Три дні не хочу нічого про тебе знати. Ну!

Кулак Марселя грюкнув по столу. Батар писнув, і за мить його вже не було в кімнаті. Двоє мовчазних бандитів теж пішли, а Клим лишився стояти. Якийсь час вони з ватажком їли одне одного очима. Нарешті Марсель спокійно, навіть дружньо кивнув на вільний стілець:

— Присядьте, месьє Бокс.

Зовсім недоречно сіпнулося віко.

— Мене звуть Климентій Кошовий, — чомусь нагадав бранець.

— А мені зручніше називати вас так, як назвав раніше. Про якого художника ви згадали і чому він невідомий?

— Того самого, який оформив вашу жахливу сцену, — впевнено, вже не маючи жодних сумнівів у власній правоті, промовив Клим. — Більше того, він має особливу прикмету. Затинається. Я не правий?

Навіть неяскравого світла вистачило, аби Кошовий прочитав усе, що треба, на Марселевому обличчі.

— Бачу — влучив у яблучко. — Полонений почав повертати собі відчуття впевненості. — Навряд цей художник говорив щось сьогодні зі сцени. Але він був серед ваших ряжених, можу закластися на що завгодно. Чому невідомий? Бо так він себе називає, вбиваючи натурниць.

— Ви не вийдете звідси живим, — ватажок апашів знову зітхнув. — Повірте, мені щиро шкода. Хай ви минулого разу дозволили собі побити мого брата, я все одно ставився до вас із певною симпатією. Рік тому ви робили важливу справу. На свій страх та ризик шукали потвору, яка набралася нахабства й розкидала відрізані голови по моїй території. Але зараз ви зазіхаєте на сферу моїх особистих інтересів.

— Оцей так званий Жахливий театр — сфера ваших інтересів? Так-так, звісно! Різні багаті збоченці платять вам чималі гроші за те, аби подивитися, як ваш безумний братець за їхні гроші вдовольняє свою тягу до насильства!

Марсель закректав. Обіперся обома руками об поверхню столу. Важко підвівся і вийшовши наперед, став навпроти Кошового.

— Я шкодую, що ми не друзі, месьє Бокс. Ваші манери підказують: спільної мови ми ніколи не знайдемо. Але визнаю: ви в чомусь виявилися праві. Говорю про згаданого вами художника. Ви не просто вгадали, що він тут, серед нас. Ви навіть знаєте, що він затинається. Гаразд, я вас познайомлю. Ви шукали його — мусите знайти. Перед смертю маєте право насолодитися справедливою чесною перемогою. Не можу ж я випустити вас звідси після того, що ви побачили.

— Крім мене, ваше видовище бачило чимало людей, — парирував Клим. — Навряд сьогодні Жахливий театр відкрив сезон і дав прем’єру.

— О, месьє, жоден із глядачів не скаже ні слова. Знаєте, чому? — Марсель змовницьки підморгнув. — Причина та ж сама, яка змушує мовчати про сороміцькі хвороби. Ви знаєте тих, хто охоче, з доброї волі, розповідає нехай у ближньому колі, що ходить до повій на Пігаль? Або — що підхопив сифіліс чи гонорею. Чи відомі вам відкриті гомосексуалісти обох статей? Отак, щоб не боячись за репутацію, з’явитися у товаристві із коханцем своєї статі, та ще й завзято цілуватися на людях?

— До чого…

— До того! — різко перервав Марсель. — Усе пов’язано, месьє Бокс, чи як вас там мама назвала! Кожен, хто платить сто франків, аби подивитися, як калічать, ґвалтують та вбивають, — уже хворий! Причому хворий від природи! Людина має таку потребу, месьє! І платить, аби випустити пару, полегшити свій стан! Дехто приходить не раз і не двічі! А їхні супутниці хочуть бачити таку заборонену розвагу! Що ви знаєте про борделі на Пігаль, месьє Бокс! Вам відомо про окремі таємні кімнати, в яких повій шмагають до крові та справді, без їхньої згоди, ґвалтують, а за видовищем піддивляються із сусідньої кімнати крізь діру в стіні? Так знайте це! Ще знайте: подібні дійства вже навчилися знімати на кіноплівку! Фільми коштують чималих грошей, месьє, — і їх платять! Людство хворе. Минула не так давно війна лиш виявила й загострила такі хвороби! Я один із тих, хто їх лікує! «Жахливий театр» комусь справді полегшує самопочуття. Як наслідок — життя. — Він перевів подих. — Зараз ви будете заперечувати. Я готовий до цього. Все одно кожен лишиться при своєму. Ані ви, ані я не заборонимо чоловікам та жінкам із подібними потребами шукати способи їх задовольнити. То як, сперечаємося?

— Ні, — коротка відповідь далася Кошовому важко. — Поясню чому, месьє Марсель. У моїх очах, у моєму розумінні, на моїй, якщо вже ми взяли пафосну ноту, шкалі цінностей ви сьогодні, після побаченого та почутого тут, не стали гіршим. Ви злочинець, месьє. Кримінальний злочинець. Хто й коли до вас добереться, вас засудять до каторги чи застрелять у спину вчорашні друзі, не маю зеленого поняття й не дам прогнозів. Краще справді покажіть мені того вашого художника і дайте поставити йому кілька запитань.

— Допит? — укотре підморгнув бандит. — Оце вже цікаво. Може, месьє люб’язно дозволить мені бути присутнім?

— Вам же не треба мого дозволу. Для чого зараз гратися?

— Та й то так, — Марсель кивнув швидше самому собі, аніж Климові. — Гаразд, у вас десять хвилин. Вистачить?

— Чому саме десять?

— Насправді, месьє Бокс, більше часу для вас не маю я, — ватажок апашів тицьнув себе пальцем у груди. — Треба ще пояснити, що ми приготували для вас. Ви дуже вчасно запхали носа у ці мої справи. Але про це вже потім.

Марсель потріпав Кошового по плечу й залишив його в кімнаті самого.

Щойно двері зачинилися, Клим не витримав — двома стрибками опинився біля стіни. Підскочив угору, намагаючись дострибнути до віконечка. Відразу второпав марність маневру. Підхопив стілець, видерся на нього. Тепер голова й плечі опинилися на рівні з вікном. Та відчинити його бранець не міг — стулки рами зачинялися іззовні. Зсередини теж колись був шпінгалет, та зараз на його місці лишилося гладеньке місце.

Кошовий торкнувся пальцями скла.

Відбив легенький дріб. Стиснув кулак, примірився. Бити по склу голою рукою означало поранитися. Зняв капелюха, засунув правицю всередину, знову примірився. Якщо зараз розгатить усе скло, все одно доведеться підтягуватися, чіплятися за раму, з якої стирчатимуть скалки, лізти назовні, що не так просто зробити з його комплекцією. Ще й кульгава з війни нога…

Коли двері рипнули, Клим не встиг зіскочити на підлогу. Навіть якби встиг, усе одно виглядав би дурником. Тому лишився на стільці, хіба повернув капелюха на голову, дивився на прибулих згори вниз.

— Чомусь я підозрював, — реготнув Марсель, кивнув на Кошового своєму супутнику. — Глянь, Гійоме, він усе ж таки спробував. У вас би нічого не вийшло так швидко, месьє Бокс. Тим не менше прийміть мої найщиріші гратуляції. Злазьте вже. Чи так вам краще розмовляти?

Відчуваючи себе повним ідіотом, Клим важко спустися зі стільця, взяв його за спинку. Підважив, зиркнувши на бандита. Віко вкотре сіпнулося.

— Хочете вдарити? Це ніяк вам не допоможе, — Марсель говорив серйозно. — Краще змиріться. Я ж виконав останню волю приреченого. Знайомтеся. Гійом Зіді, художник. Залишаю вас на десять хвилин. Час пішов, я стежу за годинником.

Останні ці слова ватажок апашів сказав, уже виходячи з кімнати.

Блідий, хворобливо-блідий.

Колір обличчя нового знайомого кинувся в очі найперше. Але крім цього — жодних особливих прикмет. Ніс, очі, вуха, колір волосся — той, кого назвали Гійомом, нічим більше не вирізнявся. На ньому було довге чорне пальто і круглий капелюх — усе так, як описувала мадам Юбер. Хіба руки він тримав за спиною, однак вийняв, поворушив пальцями. Кошовий звернув увагу, які вони довгі, та й сама довжина рук виявилася витягнутою більше, ніж у пересічної людини.

Весла.

Ось що вони нагадали Климові.

— Чого в-вам треба від мене? — блідий художник справді природно загикувався.

— Уже нічого, — процідив Кошовий. — Досить того, що я вас знайшов.

— Я н-ні від кого не х-ховався, — гмикнув той.

— Тому й одягаєте маску.

— Тут, у т-театрі, усі вдягають м-маски.

— Я не про цей так званий театр, — жорстко мовив Клим. — Нам дали дуже мало часу, аби витрачати його на пустопорожні теревені. Отже, Гійом Зіді, ви — художник, який відчуває біль. І вам не подобається, коли всі довкола намагаються про цей біль забути. Інакше не поясню вашу участь у подібному дійстві.

Кошовий не мав прямих доказів. Говорив навмання, швидко, чітко, щосили намагаючись виглядати впевнено. Щойно цей спосіб спрацював, йому вдалося спровокувати Марселя. Втім, це не вимагало значних зусиль: бандит уже виніс йому вирок, тож не грався й не гарикався. Визнавав усе, про що Клим поки лиш здогадувався. Блідий художник подібної мотивації не мав, а час не йшов — біг стрімголов.

— Вам наче хтось розповів про мене, — буркнув Зіді.

— Я здогадався, коли чув пасажі того блазня, Гіньйоля. Але він базікає не на голому місці. Його слова відповідають сценічному оформленню. Колись, в іншому житті, одна дуже близька мені людина мала прямий стосунок до театру. І я знаю, що таке сценографія. Ви — сценограф тут. І це — ваш світогляд.

— Хіба мати світогляд — з-злочин? — щиро здивувався Зіді.

— Злочин — убивати та виправдовувати вбивства, — відрізав Клим.

— Не менший з-злочин, месьє, цнотливо відвертатися від н-наслідків війни в бік усього п-прекрасного, як Люксембурзький сад н-навесні! — вигукнув блідий художник.

Він затинався що далі, то сильніше. Кошовий зрозумів: йому вдалося одразу наступити на його мозоль, роз’ятрити відкриту рану, покрутити в ній пальцем. Це посилило емоції, Зіді почав погано себе контролювати. Власне, щось подібне вже давно відчував сам Клим, коли віко зрадницьки починало смикатися.

Аж раптом його осяяло.

— Контузія…

— Що-що? — блідий художник подався вперед.

— Ваше загикування. Ви воювали. Контузія, — сказав Кошовий і, не даючи Гійому вставити й пів слова, запально заговорив далі: — Це особисте для вас, дуже особисте! Вам прикро, коли люди довкола вас роблять усе, аби забути жахіття війни, не помічати його! Народ хоче пити, гуляти, веселитися, кохатися і знову кохатися, шалено, до болю в прутнях та піхвах! Ви, ветерани, усім набридли зі своїм болем! Ось звідки у вас це! Ось чому ви інакше трактуєте роботи художників-класиків! Поціновувачі мистецтва досі милуються полотнами Ренуара, Дега, Сезанна та інших! А ви переконані: зараз, у теперішньому часі, художник мусить виглядати та звучати інакше! Тому вбиваєте!

Поки говорив, не зводив очей із Зіді. Нарешті роздивився його краще. Років тридцять, навряд більше. Пішов на фронт і повернувся у доволі зрілому віці. Він свідомий.

— Тому вбиваєте, — повторив Клим уже тихіше. — Нещасне створіння, Солодка Поллі стала для вас дуже простою, доступною жертвою. Вона напевне брала участь у всіх ваших огидних виставах, і ви близько спілкувалися з нею. Вона і такі, як вона, — ідеальна модель для вас і таких, як ви. Назовні з Солодкої Поллі виходив біль, не завжди прихований. Ви малювали… не так… ви писали цей біль. Надихувалися ним, харчувалися, живилися…

— Д-досить! — враз відрізав Гійом. — Так, я р-робив усе те, що ви мені з-зараз закидаєте! Так, я не шкодую ні про що! Так, я р-робитиму це знову і знову, і ніхто м-мене не з-зупинить! Поки всі довкола забувають про в-війну і горе, яке вона принесла, д-доти я, художник, буду нагадувати про це! А зараз дайте мені с-спокій!

Блідий художник розвернувся, ступив до дверей.

— Стійте! — Кошовий спробував зупинити його.

— Лапи геть! — істерично вереснув Зіді, притулився до дверей спиною, загаратав п’ятами: — Геть л-лапи, п-покидьок! Дай м-мені спокій!!!

Ззовні двері штовхнули. Марсель задоволено роззирнувся, цього разу потріпав по плечу Гійома, блазнюватим напівуклоном попросив його вийти. Щільно причинивши двері за ним, зміряв Клима поглядом знизу вгору, наче вперше бачив.

— Ви задоволені, месьє Бокс?

— Ні. Тільки хворий на всю голову та останній негідник можуть отримувати від такого задоволення, — відрубав Кошовий.

— Я про іншу втіху питаю. Ви ж шукали вбивцю. Ви знайшли його. Причому виявили неабияку проникливість та силу духу. Сміливо полізли в пащу до тигра. Минулого разу ви вчинили так, бо рятували свою кохану, — ватажок апашів огидно плямкнув. — Щось мені підказує, що зараз теж не обійшлося без жінки. У нас, у Франції, всі справи, лихі та гідні, чиняться найперше через жінок. Вони або надихають, аби стають нашими могильницями.

— А оцей ваш Жахливий театр — заради чого?

— Вважайте мене білою вороною. Я роблю все заради грошей. Точніше — великих грошей. Хоча жінки теж присутні в моєму житті. Те, чим я займаюся, дозволяє мені мати жінок безкоштовно. — Марсель прибрав з лиця посмішку. — Finita la comedia, месьє. Я приділив вам забагато уваги цього вечора. Маєте ще питання? Мучайтесь самі, шукаючи відповіді. Як людина ви мене більше не цікавите. Тепер ви — реквізит.

Віко сіпнулося так сильно, що Клим змушений був зупинити тик указівним пальцем.

— Про що це ви зараз? — хоча відповідь на питання уже знав.

— У нас завтра — чергова вистава, — Марсель говорив без жодних емоцій, діловито, ґрунтовно. — Ви бачили наш реквізит. Певною мірою ним була ота Солодка Поллі, з якої все почалося для вас і яка вас сюди привела. Тепер реквізитом будете ви. Завтра вас передадуть у руки нашого Флаголе. За те, аби подивитися на ваш безславний кінець, кілька десятків небідних парижан уже готові заплатити по сто франків.