Натурниця з Латинського кварталу

Розділ двадцять другий. Бідолашний, бідолашний хлопчик.

— Ви справді вважаєте Етьєна гомосексуалістом? Чи просто вирішили подратувати Бернара?

— Його дратує довколишній світ як такий, це очевидно. Тож додаткових зусиль, аби вивести хлопця з себе, не треба. Але згаданий Етьєн — таки мозоль брата. Або рана, болюча. І, припускаю, він проблема всього сімейства Луазо.

Кошовий та Монтань неквапом крокували бульваром Монпарнас. Збоку вони нагадували приятелів-буржуа, які, маючи вільний час, прогулюються й насолоджуються товариством одне одного. А за кілька кварталів завернуть до улюбленого ресторанчику на келих бордо.

— Так, мені теж здалося — Етьєн із тих, кого називають проблемними, — кивнув маленький інспектор. — Тільки ж ви недарма натякнули на його потяг до своєї статі…

— Варіант можливий, але я не наполягаю, — розважливо відповів Клим. — Просто намагаюся зрозуміти, що тримає Етьєна біля Зіді. Симпатія, приязнь, любов — перше на думці. Погодьтеся, юнак знає про скоєні художником убивства. Припускаю, навіть був присутній під час процесу, так би мовити, творчості. Навіть більше — Етьєн прийняв подібну творчість, вона йому близька, подобається.

— Скажіть іще: Бернарів брат сам когось із п’яти вбив, — гмикнув Монтань.

— Ви дарма, зараз розвію ваш скепсис. — Кошовий заговорив упевненіше. — Наприклад, Етьєн цілком міг звести рахунки з Грегуаром. Той кепкував із нього, ну і йому помстилися. П’ята жертва — не жінка, не натурниця, вибрана не випадково. Вбивство Симона направляло поліцію на Бернара, бо останній мав мотив. У це мусили повірити, бодай на якийсь час. Самому ж Бернарові нічого не загрожувало. Пригадайте, нас навмисне навели на його труп так швидко, аби Луазо довго не киснув за ґратами.

— Приймаючи таку версію, месьє, я мушу припустити також, що Етьєн убивав Грегуара під наглядом свого вчителя, Зіді. Таке собі посвячення, перше причастя, — зараз маленький інспектор говорив цілком серйозно.

— Не заперечу, — погодився Клим. — Ви непрямо погодилися з версією про гомосексуалізм Етьєна. Або це справді кохання без меж і засторог. Або хлопець зовсім хворий на голову, якщо бігає за вбивцею цуциком та покриває його діяння. Обидва висновки пояснюють поведінку Бернара.

— Вам пояснюють. Мені, пардон, поки не зовсім.

— Гаразд, — зітхнув Кошовий, ніби терплячий учитель, який мучиться з нездібним учнем. — Бернар ревно оберігає брата. Тут не лише наголошена зв’язка близнюків на рівні пуповини. І не тільки братська солідарність, котра дозволяє приховати його злочини, причетність до них, близьке знайомство з маніяком-убивцею. Якщо Етьєн — гомосексуаліст чи має психічні розлади, вади, він, на думку Бернара, дуже вразливий для агресивного зовнішнього світу, який представляємо, серед іншого, ми з вами.

— Отже, від Зіді він брата не оберігає? — питання Монтаня знову прозвучало єхидно.

— Повторюся: тут може мати місце парадокс. З одного боку, Бернар не хоче, аби Етьєна записали у спільники до Зіді. З іншого — приймає той факт, що Зіді — чимось близька братові людина. Принаймні не бере на кпини, як інші.

— Навіть якщо ви правильно все розтлумачили, жодного з братів Луазо це не виправдовує, — заявив Монтань. — Тим більше треба знайти Етьєна й допитати його.

Клим похитав головою.

— Боюся, Бернар перервав нашу розмову так різко й грубо, аби швидше попередити брата про небезпеку. Ми з вами виявили його зв’язок із Зіді. Значить, шукаємо вже Етьєна, а допустити цього Бернар з якихось власних міркувань не може. Думаю, Етьєн або вже попереджений, або буде попереджений найближчим часом.

Монтань ураз зупинився. Звичним жестом збив капелюха на потилицю. Знаменитий ніс гордовито націлився на Кошового знизу вгору.

— Ви маєте справу з паризькою поліцією, месьє. Нас не всі поважають. Ми самі часом не можемо дати собі раду й домовитися. Але з поліцією рахуються, месьє. Особливо такі особи, як поважний державний службовець Франсіс Луазо. До речі, його департамент тут, не дуже далеко, хвилин двадцять ходу. Тому йдемо до нього з візитом.

Маленький інспектор виявився правим лиш наполовину.

Поліцейське посвідчення справді відкрило двері департаменту. Секретарка провела обох до кабінету месьє Франсіса, і він прийняв їх дуже швидко. Проте, почувши про Етьєна, відмовився говорити далі, підвищеним тоном звелів залишити кабінет, дати спокій їхній родині й не провокувати його більше. Спроба Монтаня апелювати до здорового глузду й просто побалакати без протоколу, приватно, провалилася. Луазо-старший зірвався на крик, пообіцяв поскаржитися префекту на поліцейське свавілля, навіть демонстративно записав ім’я, прізвище та посаду візитера на сторінці календаря.

Кошовий не втручався, волів мовчати, тож усю величезну порцію гніву отримав його товариш, якого в спину назвали коротуном, паршивим недомірком та наполеончиком. Це почула секретарка, і Монтаню довелося відвертатися, аби мадемуазель не побачила виразу його обличчя, де безсила лють змішалася з образою.

Щойно вийшли на вулицю, маленький інспектор копнув важкі двері носаком. Зняв капелюха, витер рукою долоні змокрілого лоба, знову рішуче насунув капелюха, немов лицарський шолом із забралом. Усім своїм виглядом Монтань випромінював готовність до рішучого запеклого бою. Його гідність жорстоко образили й принизили. Тепер на його шляху краще не стояти.

— Ви мали рацію, месьє Кошові, — сказав він, карбуючи слова. — З Етьєном явно щось не так, коли рідного батька бісить сама згадка про нього. Тут пахне змовою, великою змовою.

— Хто проти кого змовився? — поцікавився Клим.

— Родина Луазо проти правосуддя! — У словах інспектора не було найменшого натяку на іронію. — Голова сімейства знає про Етьєнові діяння. Для месьє не секрет, до чого причетний його синочок. Думаєте, Бернар попередив брата? Ні, він застеріг батька! Тепер для нас зачинені всі двері, які ведуть до Луазо. І з офіційним візитом до нього додому ми не зможемо отак з’явитися. Згадаєте мої слова, цей чоловік діятиме на випередження. Підніме хвилю, яка захистить його та накриє нас із вами.

— Швидше вас, — виправив Кошовий. — Моя персона аж надто незначна.

— Тому по вас ударять міцніше! — не вгавав маленький інспектор. — Я маю право поводитися так, як поводжуся. Заходити в кабінети, рекомендуватися, козиряти документами, запитувати й вимагати відповідей. Ви — ні. Хто ви — дізнатися дуже просто. Ще простіше забрати вид на проживання.

— І все заради спокою якогось Етьєна…

— Тому до префекта піду я! — заявив Монтань. — А потім — до редакцій найбільших газет.

— Виженуть із поліції.

— Нехай! Або так — або не виженуть! Доведеться пояснювати причину! А причина — небажання всіх, від кого це залежить, вимагати від Франсіса Луазо зустрічі з його сином! Людиною, здатною вивести поліцію на слід убивці, який тримає в страху весь Париж! Нехай тоді сімейство робить хід у відповідь!

Прочинилися двері будівлі, з якої їх щойно ганебно вигнали.

Кошовий помітив це першим. Монтаневі було не до того, він захопився планом помсти й нікого та нічого не помічав довкола. Озирнувся, коли Клим поклав руку на плече та кивнув у бік, де тупцяла вже знайома секретарка. На ній було пальто, кашне й капелюшок. Щойно її вгледіли, підійшла, заговорила швидко й тихо:

— Я знайшла привід вийти. Обід.

— А мені яке…

— Я хотіла наздогнати вас, — перервала дівчина Монтаня. — Йдіть уперед, до кінця вулиці. Повертайте праворуч, ми не можемо стовбичити тут. Сюди виходять вікна його кабінету.

Маленький інспектор знову хотів щось сказати. Але Кошовий взяв його за лікоть, ледь не силою потягнувши за собою. Вони йшли, не обертаючись, і слухняно завернули за найближчий ріг. Там зупинилися біля зеленого фонтанчика, звідки парижани могли пити воду, і дівчина приєдналася до них за кілька хвилин.

— Хочу пояснити, — її щоки зарожевіли. — Мені прикро, я все бачила й чула…

— Як вас називати, мадемуазель? — Клим запитав підкреслено ввічливо.

— Ой, пробачте, — щоки з рожевих зробилися червоними, Кошовий навіть відчув, як вони палають. — Моні́к, Монік Потьє. Мене всі питають, я не родичка…[57]

— Не знаю, добре чи погано. Та не про це ж мова, чи не так?

— Так-так! — дівчина перевела погляд із Клима на Монтаня, знову зосередилася на Климові, мовби уникаючи ображеного на її очах інспектора. — Ви запитували про Етьєна. Бідолашний, бідолашний хлопчик…

— Вам щось відомо про нього, — Кошовий не запитував, стверджував.

— Я — далека родичка месьє Луазо. Працюю в нього на мамине прохання. Не думайте, месьє — непогана людина.

— Нас більше цікавить його син, — нагадав Клим.

— Один із його синів, — уточнив Монтань.

— Звісно, звісно, — закивала головою Монік. — Тільки я не можу, не маю права…

— Мадемуазель Потьє, ви наздогнали нас під приводом того, що зголодніли. А тепер кажете: не маєте права говорити про те, заради чого втекли від свого родича й патрона, — нагадав Кошовий. — Вам не здається це дещо дивним?

Дівчина глибоко вдихнула, потім голосно видихнула.

— Якщо ви почуєте це від мене, я ніколи собі не пробачу, — заговорила винувато. — Але якщо ви запитаєте про Етьєна в лікарні Святої Анни,[58] вам можуть усе пояснити.

— Там лікують душевнохворих, — пояснив Монтань, випередивши Климове запитання.

— Чомусь я так і подумав, — гмикнув той. — Але, мадемуазель, мій досвід відвідин подібних закладів дуже сумний.

— Це взагалі невеселі заклади. Як усі лікарні, — завважила Монік.

— Сум у тому, мадемуазель, що пацієнти таких лікарень усюди на особливому становищі. Маю на увазі, відвідувати їх та говорити з ними можна лише з дозволу найближчих родичів.

— Поліція такого дозволу давати не вільна, — підтвердив маленький інспектор. — Хіба пацієнта помістили туди за розпорядженням самого префекта. Це називається — заради суспільного добра. І то, остаточне рішення за лікарем, який служить при префектурі. До речі, я його знаю, — додав для чогось.

— У такому разі може одразу побалакати з лікарем? — спитав Кошовий і тут же відповів на власне питання: — Дідько, теж не можна. Лікарська таємниця, він не вільний обговорювати своїх пацієнтів зі сторонніми. Знову дозвіл треба… Тим більше якщо стосується психічнохворого. Глухий кут. — Він визнав поразку.

Але не Монтань.

— Є шпаринка, про яку ви не знаєте, — на обличчі маленького інспектора з’явилася лукава посмішка. — Або знаєте, просто не думали, що так можна.

— Тобто? — Кошовий і дівчина, не змовляючись, запитали одночасно.

— Ви знаєте, мадемуазель, де син вашого патрона зараз?

— Поняття не маю.

— О! — сищик багатозначно підніс пальця. — Щось мені підказує: Етьєн Луазо не в лікарні. Якщо так — він не пацієнт. А якщо він не пацієнт, інспектор поліції, офіційна особа, має простір для маневру. Невеличкий — та все ж має. Ходімо, месьє Кошові, не гаємо часу.

Клим торкнувся краю капелюха.

— Mercy, mademoiselle. Ви дуже нам допомогли.

— І так само дуже буду вдячна, панове, якщо ви нікому ніде про мене не згадаєте, — Монік відвела очі. — Особливо комусь із Луазо…

— Останнє питання.

— Прошу, — тепер вона глянула на Кошового.

— Навіщо ви це зробили?

— Зробила? Що… що саме я зробила? — дівчина кліпнула очима.

— Наздогнали нас. Розповіли про бідолашного хлопчика. Ви ж не хочете грати проти своєї рідні, хай далекої. Тож — навіщо?

— Бо ви правильно сказали: не хочу грати проти Луазо. Ця родина зробила мені чимало добра. Тепер ви знаєте її болюче, вразливе місце. Дуже прошу на нього не тиснути. Не робіть поспішних висновків. Ви, поліцейські, це любите.

Монік Потьє розпрямила плечі й гордо, з почуттям виконаного обов’язку, пішла вперед вулицею.

Її підбори гучно цокали по сірій бруківці.