Натурниця з Латинського кварталу

Розділ двадцять перший. Таємниця студента Луазо

— Якщо вам цікаво, це — Мане.[56] Точніше, вбивця тепер відсилає до нього. Хоча у найбільш оригінальний спосіб.

— Монтаню, я донедавна ставився до всього мистецтва з повагою. До митців — без жодних упереджень, хай навіть чимало з них і практикують секс із партнерами своєї статі… — від згадки про це Кошовий не зміг утриматися, швидко зійшов зі слизької стежки. — Проте Зіді своїми аналогіями скоро змусить мене, ветерана війни, який бачив купу смертей і сам стріляв та рубав ворогів, боятися мистецтва.

— Вас не цікавить, де я побачив… не так — прочитав Мане в тому, що з вами сталося?

Вони саме дійшли до мосту Альма. При денному світлі тут усе виглядало зовсім не так лиховісно. Навпаки, скульптури велично дивилися на парижан з висоти свого зросту, немов охороняючи спокій та мирний лад.

Зранку Магда, попри нічні забави, не дозволила їм заспати й довго валятися в ліжку. Служниця, старанно роблячи вигляд, що нічого не чула й не бачила, подала до великої кімнати каву, а до неї — свіжі, ще теплі й ароматні рогалики із сусідньої пекарні. Поки Клим мастив їх маслом, мадам Лоран пішла до ванної. Повернулася звідти при повному параді і перш, ніж взятися до сніданку, виконала обіцяне: з’єдналася телефоном із префектурою.

Потрібну довідку навела досить швидко.

Від почутого Кошовий ледь не подавився шматком круасану й вирячив на Магду очі, не приховуючи величезного шоку. Сама ж вона сприйняла новину на диво спокійно. І поснідала з виглядом, ніби щойно перемогла у затяжній виснажливій війні. Потому наполегливо порадила Климові відтепер ходити лише у товаристві П’єра Монтаня. Не тому, що він розумний, хоч маленький інспектор довів, що далеко не дурний. А через те, що він — поліцейський, офіційна особа з відповідними документами. До всього, віднедавна прямо причетна до слідства.

Його присутність розв’язувала Климові руки. Там, де можна відмовити в розмові апатриду з тимчасовою посвідкою на проживання, дуже складно прогнати інспектора кримінальної поліції з набережної Орфевр. А отримана Магдою інформація ускладнювала Кошовому подальше спілкування.

— Навряд буде перебільшенням сказати: ви, месьє Кошові, мусили стати складовою наступного об’єкта, вигаданого хворобливою уявою вбивці, — завважив Монтань. — Причому в даному разі маніяк відтворював не сюжет певної роботи. Його привабила сама ситуація.

— А ще простіше? — буркнув Клим.

— На жаль, без передмови, без невеличкої лекції простіше не буде, — розвів руками маленький інспектор.

Зараз вони стояли на мосту й дивилися вниз. Як і було обіцяно, рівень води піднявся майже до билець. Вчорашнього опудала, звісно, тут роздивитися було вже неможливо. Та й навряд воно лишилося, вода напевне пустила його далі за течією. Виловлять, не виловлять — не має значення. Навіть якщо вся поліція шукатиме його, такий речовий доказ ні до чого не додаси. Складу злочину найближчу добу довести не вдасться.

— Валяйте, — приречено зітхнув Кошовий, дивлячись з мосту на сонячні відблиски у річці.

— Тут угадую менш очевидне і більш очевидне. — Мистецтвознавець-недоучка вкотре загнуздав улюбленого коника. — Почнемо з другого, якщо ваша ласка.

— Відколи це вас цікавить моя добра воля…

— Свого часу Мане уславився виставкою саме тут, біля мосту Альма. Йому не дозволили виставляти роботи в Салоні. Тож художник влаштував її в бараці, у якому ночували волоцюги. Для Зіді ви — той самий волоцюга-безхатченко. Ваше тіло знайшли б під мостом. І не всякий би побачив тут мистецький перформанс.

Замість відповіді Клим роздратовано сплюнув у воду.

— Тепер — менш очевидне. Настільки мало, що ризикну припустити: сказане — лише моя фантазія. Тим не менше, Мане був також знаний як акваофортист.

— З чим це їдять?

— Не раджу їсти, — ледь усміхнувся маленький інспектор. — Аква — це вода.

— Знаю.

— Міцною водою називали колись азотну кислоту. Офорти — такі різновиди гравюр на металі. Їх створюють за допомогою азотної кислоти. Проте, як ми вже згадали, аква — ось, перед вами, — Монтань збив пальцем капелюха на потилицю, кивнув на річку. — Просто ще одна прикмета, пов’язана з Едуаром Мане. Та, повторюся, на цьому твердженні не наполягаю.

— Наприклад, ви не помиляєтеся. Хто, окрім вас, ладен припустити щось подібне? — маленький інспектор промовчав. — Хочете ви того чи ні, послання адресоване вам. І це, і попереднє.

— Чому Зіді закортіло позбутися вас? — Монтань не зводив погляду з річкової гладі. — Реванш за той програш у Кліші?

— Там мене ледь не вбили на наказом Марселя.

— А Марсель і зараз міг наказати, — парирував сищик. — Він та ядро його банди змушені переховуватися через вас. Апаші — мстивий народ. Самі ж визнали: за вами хтось стежив. Діяв Зіді не сам. Ну, і прагнення реваншу ще ніхто не скасовував.

Видобувши люльку, маленький інспектор легенько постукав нею об парапет. Затим заходився натоптувати тютюном, поринувши у це заняття з маківкою. Ті хвилини, коли весь світ мусив чекати.

— Знайдіть мені апаша, який має близькі знайомства в цьому річковому департаменті, — мовив Кошовий, знову сплюнувши в воду.

— Месьє, я настільки ж здивований вашим відкриттям, наскільки згоден із ним. — Монтань говорив, затиснувши люльку зубами й шукаючи в кишені пальта сірники. — Моє припущення не заперечує вашого.

— Зате моє відкриття перекреслює ваше. Бо якщо ви маєте рацію, Гійом Зіді в цій історії — персона, важливіша за Марселя. І Марсель докладає зусиль, аби заспокоїти хворобливу уяву художника. Полегшити його психічні страждання, якщо кожне наступне вбивство — як ліки для маніяка. Мій сумний досвід підказує: десь так і є. Але інший досвід змушує визнати: Марсель не буде виконувати забаганки Зіді й когось, подібного до Зіді. Причина: він виконує забаганки власного молодшого брата. Вуаля.

Поки він говорив, маленький інспектор нарешті розкурив люльку.

— Basta, переконали, — кивнув він. — Хоча, месьє Кошові, я не надто й сумнівався. Погодьтеся, проговорити таку версію все ж треба було.

— Та все воно треба, — зітхнув Клим. — Давайте вже ближче до діла. Туди, де треба не говорити, а діяти.

Паризька обідня пора наближалася поволі.

Кошовий уже звик, що у цей час зазвичай галаслива «Ротонда» майже порожня. Якщо порівняти кафе зі шляхетною дамою, котра знає собі ціну і звикла щодня бути в центрі уваги, то воно було дамою, що вже прокинулася й привела себе до ладу, але ще не поміняла пеньюар на модну яскраву сукню й не погодила зачіску на день нинішній.

Бернар Луазо вже сидів на звичному місці, і поява Монтаня у товаристві Клима йому зовсім не сподобалася.

— Я врятував вам життя, а ви привели до мене фліка, — процідив крізь зуби студент замість привітання.

— Повести в поліцію вас — ото був би прояв невдячності. — Кошовий відсунув стілець, жестом запросив маленького інспектора присісти, вмостився сам. — Міг статися злочин. Витончене вбивство. Винахідливість убивці не робить його вчинок менш жахливим. Ви, месьє, втрутилися, запобігли злочину. Бачили вбивцю. Ваш обов’язок — повідомити про це поліцію. Невже ви думали, що я цього не робитиму з якихось причин?

— Фото вбивці, поганеньке, але впізнати можна, другий день друкують ледь не всі паризькі газети. — Луазо кивнув на свіжий випуск, недбало згорнутий і кинутий на стілець поруч. — Гійома Зіді шукає вся Франція. Чим може стати в пригоді поліції моя скромна персона, якщо ім’я злочинця відоме?

Кошовий і Монтань багатозначно перезирнулися. Вони робили все, аби їхня поведінка насторожила, дратувала й нервувала студента. Цієї миті наспів офіціант й, отримавши замовлення на три кави, гордовито пішов.

— Ви в чомусь підозрюєте мене? — Бернар подався вперед, тицьнув себе пальцем у груди. — Месьє Кошовий, тепер уже ваш приятель прийшов мене заарештувати? Може, гряде новий вид змагань, подібний до олімпійських: хто з паризьких фліків найбільше разів кине Бернара Луазо за ґрати?

— Не починайте тут істерику, — Клим говорив спокійно. — Краще поясніть до пуття, як обіцяли вчора на березі, який дідько змусив вас стежити за мною? Звідки ви знали про плани Зіді? Зрештою, за ким стежили — за мною чи за ним?

— Бо якщо ви стежили за ним, — включився в розмову Монтань, — то напевне знаєте, де він ховається. Якщо, месьє, ви взагалі не його спільник.

Поки Луазо перетравлював почуте, офіціант приніс каву. Вже хотів піти, коли студент зупинив його жестом, дуже подібним до артистичного, театрального, кинувши через плече:

— Один коньяк.

— Хіба час для першої випивки прийнятний? — Кошовий не приховував іронії.

— Для спільника маніяка — цілком, — вицідив Бернар. — Дякую, хоч тепер не вбивця.

— Месьє Кошові, досить із ним гратися! — вигукнув Монтань. — Навіть не знаю, що стримує мене, аби потягти його зараз до нас у бюро й дати добрячого прочухана!

— Що стримує? — в тон йому мовив Клим. — Хоча б справді добрий, сміливий вчинок нашого юного друга. Але більш певно — його тато.

— Мій тато?!

Бернар знову тицьнув себе пальцем у груди. Далі легко вихопив пузатий келишок із офіціантової руки і, спорожнивши одним махом, попросив повторити. Перевівши подих, запитав уже спокійніше:

— До чого тут мої батьки?

— До всього, — відрізав Кошовий. — Адвокат — за татів рахунок, і не заперечуйте. Проте є ще одна, серйозніша обставина. Ваш батько, Франсіс Луазо, обіймає в Парижі дуже поважну посаду. Керує департаментом, який опікується Сеною і всім, що з нею пов’язано. І він напевне знає: є дні в кінці лютого, саме лютого, коли річка піднімається високо. І тримається на тому рівні добу-дві, не більше. Гійом Зіді підгадав час. Цікаво, звідки він дізнався про те, про що не розводяться так широко, як про ступні зуава на мосту.

Бернар уклякнув із роззявленим ротом.

Офіціант повторив коньяк, та цього разу студент бровою не повів. Слова застрягли, лише губи ворушилися, ніби у викинутої на пісок рибини. Маленький інспектор почав фінальну дію продуманої ними по дорозі вистави.

— Скажімо, вже сьогодні мені доведеться мати справу з вашим сімейним адвокатом. Метр запитає мене, і логіка в його питанні буде залізною: якщо мій клієнт, месьє Бернар Луазо, спільник убивці — для чого йому рятувати жертву? Він має особливу симпатію до месьє Кошові? Чому ж не попередив його раніше, чому не застеріг? Запитає — і суд у перспективі до такого аргументу прислухається. Додайте сюди, що один раз месьє Луазо вже звинувачували у подібному злочині, алібі дозволило вийти на волю… Префект на вашому боці, месьє. Точніше — на боці вашої шанованої родини.

— Досить демагогії, — багряний колір студентового обличчя знову змінився на блідий.

— Месьє Кошові нагадав єдиний ваш мотив, зрозумілий в цій історії. У розмові з ним раніш ви, Бернаре, згадували не раз свого брата Етьєна. Ви не готові прийняти його близьке знайомство з Гійомом Зіді. Але так само не готові повідомити про цей факт ані батьків, ані поліцію, ані свого випадкового знайомого. Котрий не має ні на що жодного впливу. Ніде.

Монтань кивнув на Кошового.

Підбив капелюха до потилиці.

З переможним виглядом схрестив руки на грудях — так, ніби сам-один до всього додумався.

Луазо поволі опанував себе.

Реакція на теперішнє викриття нагадала Климові того метушливого, невпевненого в собі юнака, котрий учора пиляв мотузку на його руках тупим кишеньковим ножиком. Очі боялися, тіло тремтіло, руки — робили. Зараз Бернар знову перетворювався на цинічного синка паризьких багатіїв, для якого зверхнє ставлення до всього довкола — не норма, а швидше поза, максималізм, бажання застовпити собі місце під сонцем. Де і коли юнак був справжнім — хтозна.

— Дарма ви згадали мого брата, — вичавив нарешті Луазо, і в його тоні дзенькнуло щось схоже на погрозу. — Етьєн тут ні до чого.

— Значить, Зіді — ваш близький друг, — легко погодився Кошовий, знову перехоплюючи в сищика ініціативу. — Наскільки близький, поняття не маю. Хоча мені відомі деякі, гм, інтимні вподобання богеми. Ви ж не бачите в цьому нічого поганого, любов — вона така. Що поганого в любові…

Він навмисне загострив розмову — і з задоволенням побачив, як студент знову вийшов із себе. Лиш цього разу була не бентега, а справжня неприхована лють.

— Ви не маєте права, ви, нікчемний людець без паспорта, — прошипів Бернар, нахилившись через стіл і заледве не перекинувши повний келих. — З таким же успіхом я називаю вас із цим дрібним фліком солодкою парочкою. Цьом-цьом! — він склав тонкі губи бантиком, поцмокав, потім облизнув їх висолопленим язиком. — Подобається, голуб’ята?

Аби на місці Монтаня сидів Валера, студент за зухвальство одразу дістав би по пиці. Інспектор ще й неодмінно розтовк би йому носа, пустивши кров. І потягнув би у найближчий відділок за образу поліцейського. Монтаня ж щиро здивувало почуте, настільки щиро, що він розгублено зиркнув на Клима.

— Е-е, месьє… Ми справді так виглядаємо збоку?

— Не ясно, що більше зачепило месьє Луазо: натяк на його інтимний зв’язок із Зіді чи натяк на те, що він і його брат-близнюк Етьєн — коханці, — Клим відповів філософськи і, не чекаючи від студента чергового гнівного випаду, пояснив: — Мої висновки ґрунтуються на ваших словах, Бернаре. Згадайте, що ви говорили мені тут же, під час нашої першої зустрічі. Етьєн, за вашими словами, не прийняв утечі суспільства від болючих спогадів про війну. Особливо дратує вашого брата ідеальний прекрасний світ, який творять художники. Він же декларує занурення людей у біль засобами мистецтва. Не тримав це в собі, за що його обізвали божевільним. Я нічого не перекрутив зараз, усе так?

— Усе так, — стримано кивнув студент. — І з цього висновок, що Етьєн і Зіді…

— З того, що дуже схожі думки, буквально один в один, Зіді згодував мені незадовго після тієї нашої розмови! — Кошовий підніс голос. — Перед тим те саме, хай трошки іншими словами, промовляв блазень зі сцени Жахливого театру, для садистських вистав якого Зіді робив сценографію. Війна написала справжню картину світу, так це звучало. Нарешті, зовсім несподівано, через хвалькувату обмовку Зіді факт їхнього знайомства з Етьєном доведений. Чому все ж таки ваш брат, а не ви? Бо, повторюся, ви цитували мені не себе, а свого брата-бунтаря. Який своєю чергою десь на просторах Монмартру здибав Гійома, наслухався подібної єресі, напевне визнав Зіді кимось на кшталт вчителя. Ймовірно, навіть побував на виставах Жахливого театру і розповів вам як про щось дійсно справжнє.

— А це ви звідки знаєте? — вклинився Монтань.

— Дуже просто. Я завдячую месьє Бернару життям двічі, — пояснив Клим. — Наша зустріч насторожила його. Чому? Бо я — незалежна особа, якій нема чого втрачати. Я маю особистий інтерес розмотати справу про вбивство Шарлот. І розмотаю, Бернар відчув це. Знову ж таки, чому відчув? Бо йшлося про його брата-близнюка. Близнюки, як було сказано, пов’язані пуповиною. Бернар або знав, або підозрював, хто вбиває натурниць. Точно знав про зв’язок Етьєна з убивцею. Вихід на Зіді ставив під удар Етьєна. Під удар він потрапить швидше, якщо вашого покірного слугу десь приб’ють у пошуках Зіді. Тому, месьє Луазо, ви й почали за мною стежити. Скажіть, що це не так.

Перш ніж заговорити, студент таки випив другу порцію коньяку. Із замисленим видом для чогось обмотав довкола шиї довгий шарф ще раз. Скуйовдив розчепіреною правицею волосся.

— Хотів комусь виговоритися, — мовив нарешті. — Шукав нейтрального, віддаленого від усього та всіх співрозмовника. Виявляється, говорив із фліком-нишпоркою.

— Не лише поліцейські вміють робити правильні висновки, — завважив Кошовий. — Частіше трапляється навпаки: саме поліцейські їх і не роблять. Але давайте закриємо цей гештальт, месьє. Ви мали всі підстави вважати: Зіді захоче мене знищити, що мимоволі вдарить по Етьєну. Від вбивці потягнеться ниточка до вашого брата, а це недобре. Тому ви спершу визволили мене з полону в Кліші, не проявивши себе. Потім, коли Зіді зник і я взявся його шукати, не дали йому втопити мене в Сені вчора. Звідки ви знали про його наміри? Дуже просто. Вас попередив Етьєн, який теж відчув небезпеку для себе. Або, як варіант, похвалився…

— Не похвалився, — відрізав Бернар.

— Тим краще для нього. Чому цього разу не гралися у таємного рятівника? Спробую пояснити й це. Ви, месьє Луазо, своїми діями, сказати б навіть — подвигами, звитягами — непрямо реабілітуєте брата. Демонструєте: близнюки заодно. Знали ж, що я вас знайду вже наступного ранку. Чекали нашої розмови, не ховалися. Мабуть, збиралися самі розкрити страшну таємницю. Але…

Бернар сильно ляснув долонею по столу.

— Але ви привели фліка, месьє! Навіть не намагалися нічого зрозуміти! Так багато напустили в штани, що вже не можете кроку зробити без поліцейської охорони! Ви все зіпсували самі, чуєте? Самі! Я не хочу і не буду більше говорити з вами!

— Чекайте! — Маленький інспектор виставив руку перед собою, ніби зупиняв студента в русі. — Месьє Кошові став жертвою нападу! Його ледь не вбили у центрі Парижа! Він знає, хто це зробив! І здогадався, хто може вивести на слід божевільного вбивці! Ви передбачали інакший розвиток подій?

— Більше ані слова, — повторив Бернар. — Навіть із адвокатом.

— Не боїтеся розголосу? Вас змусять сказати, де знайти Етьєна. А вашого брата примусять сказати, де переховується його духовний пастир Гійом Зіді.

— Для того вам треба довести, що Етьєн знає це, — гмикнув студент. — І вам мають дозволити говорити з Етьєном. Цього не буде ніколи, панове. Повірте члену сім’ї Луазо. Ґулі понабиваєте, як ось той інспектор, який здуру заарештував мене.

— Під удар вас поставив Зіді, — нагадав Монтань. — Друг вашого брата. Навіть після цього ви його захищаєте?

— Грегуар насправді отримав заслужене. Я не бажав йому смерті, він надто нікчемний для такого.

— Але він кепкував із Етьєна, — мовив Кошовий. — Зрозуміло тепер, хто підказав Зіді правильний спосіб відволікти увагу поліції. Брат знав, що вас випустять, а його друг і наставник виграє час. Вам не здається, Бернаре, що чим далі ми говоримо, тим більше переконуємося: Етьєн Луазо — спільник так званого Невідомого художника?

— Той, хто покриває спільника вбивці, покриває вбивцю, — додав маленький інспектор. — Боюся, сімейний адвокат вас тепер не врятує.

— Боїтеся? Чудово. Бійтеся далі. Страх зупинить, не наробите помилок та дурниць.

На цих словах Луазо підвівся.

Залишив гроші на столі, притиснувши донцем порожнього келиха.

Його не затримали, не зупинили — розмову справді закінчено.