Натурниця з Латинського кварталу

Розділ дев’ятнадцятий. Чоботи зуава

Ось чого не сказав інспектор: вийшовши з будинку, Кошовий відчув цілковиту порожнечу.

Ні, звичний щоденний паризький гармидер нікуди не подівся. Довкола сновигали у своїх, важливих для кожного справах чоловіки й жінки. Просувалися автомобілі всіх можливих на цей час марок. А посеред усього цього життя стояв самотній, розгублений, спустошений вусань сорока п’яти років. На ньому — пальто з чужого плеча, чужий одяг та черевики. У правій кишені — чужий револьвер. У лівій — сигара, теж презентована, не куплена власноруч. І зараз цей чоловік не знав, куди йому йти і що робити далі.

Сам того не розуміючи, Етьєн Валера окреслив перед Климом невтішну перспективу. Виявляється, він справді впорався із дорученням, даним заможною жінкою, хай вони колись були зовсім не чужими одне одному. Вбивця відомий, невинуватого відпустили, Магда подолала свої фінансові труднощі. Кошовий не мав більше що робити й чим себе зайняти. Якщо сенс життя у тому, аби повернутися до роботи офіціанта в ресторанчик месьє Анрі, він незабаром так вчинить.

Тільки ж інспектор має рацію: бути офіціантом — не сенс його життя.

Як і служба охоронцем, по суті своїй — викидайлом у клубі «Конкур», де він познайомився із Шарлот.

Тут і тепер Климентій Назарович Кошовий нарешті признався собі в тому, що весь час, від першого ж дня свого паризького існування, гнав дуже далеко і про що не дозволяв собі думати. Сьогодні двоє людей без жодної симпатії до нього різними словами пояснили одну очевидну істину: до нього в Парижі, та й загалом у Франції, а раніше — в Польщі, Німеччині — нікому нема жодного діла. Можна тішити себе ілюзіями й триматися закритого емігрантського кола, постійно сваритися та варитися у власному соку — та це не мета, не шлях уперед, це тупцяння на місці. А можна шукати себе ось у таких пригодах, завжди небезпечних, але — також завжди — таких, котрі роблять його бодай комусь потрібним і корисним.

Згадавши Бернара Луазо, Кошовий вимушено погодився і з ним. Художник Гійом Зіді брав участь у злочинах, робив це свідомо, не каявся. Навпаки: навіть вивів власну теорію, яка, на його думку, виправдовувала всі вистави Жахливого театру. Він підходив під опис свідків, котрі зустрічалися з убивцею. Але факт, що Зіді — негідник, травмований війною, зовсім не означає, що він і є тим самим Невідомим художником.

Студенту таки вдалося посіяти зерно сумніву.

Клим відступив до стіни, неквапом розкурив сигару. Так само неквапом рушив уперед неширокою вулицею, заклавши на ходу руки за спину. З кожним кроком він переконував себе дедалі більше, сильніше: справу до кінця не доведено. Він або сам переконається, доведе собі, що Зіді і вбивця — одна й та сама особа, або зробить це разом із Монтанем, або… Ну, або дізнається, що помилився. Тож доведеться переконати в помилці маленького інспектора й Магду, хай би там як вона не панікувала після того.

Отже, життя потрошку, але набувало-таки нових смислових ознак.

Тепер Кошовий уже гнав від себе іншу думку: а чи не вимучені, висмоктані з пальця його кволі припущення. Чи не зроблені вони задля того, аби штучно повернути своєму тутешньому існуванню оті самі тричі прокляті сенси. Аби притлумити, ще краще — припинити ці муки сумління, Клим завернув до першого ліпшого бістро, яке вгледів по дорозі, і засів там із келихом вина. Потім був іще один келих, далі — ще, ще, й нарешті Кошовий переміг самого себе у боротьбі за смисли. Залишаючи бістро, він уже не мав жодних сумнівів щодо правильності свого рішення продовжувати справу самотужки.

Ще за годину ноги самі винесли його до бульвару Осман. Ледь сутеніло, та ще був у розпалі робочий день. Магда напевне сиділа в конторі, але її компанії, як і жодної іншої, Клим у світлі останніх подій не потребував. Навпаки, зараз побоювався, аби раптом не проговоритися. Мадам Лоран його висновки й рішення непозбувно збентежать. А вона ж ось щойно повернула сенс життя собі. Ні, він надалі діятиме без того, аби з кимось радитися чи попереджати, інформувати, тримати в курсі справи. Найкраще в його випадку — ставити всіх, кого треба, перед доконаним фактом.

Кошовий посміхнувся сам до себе — діятиме, як підпільник.

Хай нагадує гру: але все ж цікавіше, ніж прийняти попередження Валера, погодитися з юним Луазо й надіти знову фартух офіціанта.

Уже підходячи до парадних дверей потрібного будинку, Клим швидше відчув, ніж помітив за собою стеження. Втім, покрутивши головою й уважно огледівши все довкола, нічого підозрілого не вздрів.

Його підозри могли мати дві природи. Перша — наслідок ґрунтовного сидіння в бістро. Друга, і до цієї він схилявся швидше, — попередження інспектора. Якщо Кошовий надалі озиратиметься, мов наляканий заєць, значить, Валера переміг.

Цього Клим точно не збирався йому дозволити.

Викинув сигарний недопалок.

Обтрусив пальто, ніби струшуючи з себе дурні підозри.

Подзвонив — відчинили.

Звісно, мадам Лоран ще не було вдома.

Годинник у великій кімнаті показував лише п’яту вечора. Кошовий навіть трохи розгубився: забув уже, коли мав під кінець дня стільки вільного часу. Звісно, офіціантам дають вихідні. Проте ці дні чоловіки переважно проводять з родинами, ходять у гості до батьків та друзів, відвідують театри, кіно, виїздять до океану на одну-дві ночі. Для Клима ж будь-який вільний від роботи день означав пустку, лунку порожнечу.

Його чим далі, тим менше тягнуло до емігрантського гурту, де царювали політикування й сварки через різні дрібниці. Близьких знайомих за межами кола апатридів він у Парижі за два роки так і не завів. Звичайно, кіно й театри вабили Кошового, але тут йому не треба компанії. Гнітило інше: всякий вихідний починався зранку, і більшу частину дня треба було чимось заповнити. Убивати ж час, штучно займати себе чимось не було в Климовій натурі.

Тому месьє Компана і ставився до нього по-особливому. Кошовий не вимагав для себе днів відпочинку. Навпаки, готовий був ставати до праці щодня. А якщо робота займає час до пізнього вечора, аби встигнути на останній поїзд метро, то це взагалі ідеальний розклад. Такого безвідмовного працівника треба цінувати, й не надто велику щоденну платню цілком балансувала щоденна робота.

Зараз же Климові не лишалося вибору — знав, де мадам тримає запаси коньяку. Тим більше, служниця ще раніше, при ньому, дістала від Магди навіть не дозвіл — наказ давати гостеві доступ до всього, чого би він зажадав. Десь у глибині свідомості ворушився прикрий хробачок, який бурчав, усіляко переконуючи Кошового не захоплюватися випивкою. Але переконати не зміг. Навіть принишкнув, щойно Клим подумки поставив питання руба: чим зайняти себе тут і тепер.

Але незабаром усе сталося само собою. Варто було вмоститися зручніше в кріслі з келихом та новою сигарою, як потягнуло в сон. Раптова пауза у справах дала цілком очікуваний ефект — приступ втоми. Кошовий навіть не знайшов у собі сил допити налите. Не перебрався на канапу. Поставив келих на підлогу поруч із кріслом, загасив сигару і спершу задрімав, а незабаром — заснув сидячи.

Розбудив доторк, наполегливий та обережний водночас. Над собою Клим побачив служницю. Чомусь аж тепер згадав, як звуть цю худеньку, стрижену за свіжою паризькою модою, та все одно непозбувно провінційну дівчину.

— Щось сталося, мадемуазель Софі? Мадам повернулася?

— Мадам телефоном спитала, чи ви вже є. Затримується ще. Я сказала, що ви спите. Просила не турбувати, — цвірінькнула служниця.

— Але ви не послухалися.

Погляд мазнув по циферблату: дідько, далеко по восьмій. Майже дев’ята. Ото заснув…

— Вам принесли. Ось.

Софі винувато простягнула прямокутний конверт.

— Хто приніс?

— Кур’єр. Хлопчик такий. — Служниця для чогось поворушила пальцями, ніби так можна відтворити портрет із повітря.

— І хлопчик приніс це для мене? — Кошовий глянув на послання підозріло. — Мадемуазель Софі, я живу не тут. Ви чудово це знаєте.

— Значить, хлопчик так само це знав, — у її відповіді змішалися легка образа, нотка зухвалості й дещиця логіки.

— Н-да, — погодився Клим, подумки визнавши: у голові трохи плутається, даються взнаки сон не за графіком та випите до того. — Питання, звідки. Газети навряд писали про це.

— І це питання навряд до мене.

Дівчина говорила сміливіше, і Кошовий зробив висновок: гонор — заразний. Служниця рано чи пізно починає наслідувати свою хазяйку. Зараз в очах Софі він помітив благенький вогник виклику чи скорше небажання вислуховувати зауваження від когось, окрім мадам. Не бажаючи гарикатися далі, Клим, подякувавши, узяв послання. Софі зробила легенький кніксен, залишила кімнату, і нарешті він роздивився конверт уважніше.

Хоч насправді роздивлятися особливо не було чого. Заклеєний, жодного штампу, жодного напису. Навіть ім’я отримувача не вказали. Що найбільш підозріло: невідь-хто назвався кур’єром, доставив послання за певною адресою і точно знав, що застане тут месьє, якому листа адресовано. Одразу згадався конверт, який дала вчора вранці мадам Бернар. Але там стояли штемпелі, та й адресу Кошового зазначили. Тут же — жодного слова.

Перш ніж відкрити, Клим подивився через конверт на світло. Усередині проглядався невеличкий клаптик паперу. Акуратно відірвавши кут, Кошовий витрусив послання на коліна. Дев’ять слів, друковані літери:

— Десята вечора. Альма. Зуав. Знатимеш усе, — переклав він для себе вголос.

Перше прочитання нічого не пояснило й не прояснило. Окрім хіба очевидного: за ним далі стежать, це не здається, і тепер викликають кудись на якусь зустріч. Де він про щось дізнається. Зосередитися заважали непотрібні зараз емоції. Клима збурив не менш очевидний тепер факт стеження, а ще більше — те, що він сам ставився до цього не надто серйозно. Притлумивши їх, Кошовий прочитав записку знову, і все почало прояснятися.

Alma.

Міст Альма, не інакше.

Zuav.

Статуя зуава,[54] одна з чотирьох прикмет, які не дозволяють сплутати цей міст із якимось іншим.[55]

Лишається зрозуміти, хто викликає його на таємне побачення. І тут прийшло наступне: чомусь анонім певен — Кошовий прийде сам. Подумавши ще трохи, Клим і тут знайшов дуже схожу на істину відповідь.

Насправді отримана записка — ні про що. Жодних погроз, жодних обіцянок, жодних імен. Узагалі нуль корисної інформації. Той-таки інспектор Валера охрестить її дитячою грою-забавкою і матиме рацію. Навіть для Монтаня вона не буде аргументом, аби вписатися в історію та піти на зустріч разом.

Легенько сіпнулося віко.

Клим машинально намацав келих на підлозі, зробив маленький ковток. Ким би не виявився анонім, розрахував він усе ледь не з філігранною, математичною точністю. До призначеної зустрічі — вже менше двох годин. Навіть маючи велике бажання, за такий короткий час Кошовий не встигне нікого мобілізувати собі на допомогу чи підстраховку. У квартирі мадам Лоран є телефон, але Климові, емігранту, який не має під рукою потрібних абонентів, апарат не допоможе. Навпаки, затримає. Гаразд, йому вдасться відшукати номер поліцейського інспектора — далі? Хто вислухає, послухає, повірить? Та отож…

Ба більше. Раптом до Клима дійшло те, що проскочило повз увагу раніше. Автор послання знав: мадам Лоран нема вдома. Її зв’язки, її певні можливості зараз придалися б Кошовому. Він негайно обговорив би з Магдою записку, ситуацію й швидше, ніж зараз, виробив план дій. Але гість сам-один. І перед ним лише дві дороги: йти на зустріч до мосту Альма й ризикнути — або не ризикувати, нікуди не піти.

Кошовий ковтком допив рештки коньяку. Рвучко підвівся, розстебнув піджак, обсмикнув поли. Знову застебнув, оцінююче оглянувши себе в дзеркалі.

Підморгнув.

Поза сумнівом, записка прямо пов’язана зі справою, якою він займався приватним порядком. І напевне — з пошуками зниклого не знати куди Гійома Зіді. Можна, звісно, сидіти тут і скільки завгодно гадати, прикидати різні варіанти, крутити в голові версії. Проте все дурниця, поки сам не прийме виклик і не піде куди покликали.

Хотів попередити Магду через служницю. Передумав: ще сторонню дівчину втягувати. Заховав записку назад у конверт. Одягнувши пальто в передпокої, покликав Софі, попросив передати мадам, як повернеться, що месьє пішов туди, хай чекає звістки. Більше не пояснював нічого.

Барабан револьвера перевірив при ній. Дівчина сахнулася, зробила великі очі. Нічого, так задумано. Розкаже своїй мадам усе, що побачила. Так серйозніше сприйметься його похід.

Лютневий паризький вечір завжди контрастний.

Бульвар Осман та прилеглі бульвари й вулиці сяяли вогнями, звучали джазом, дзвеніли келихами, стукали підборами та готувалися до тривалого нічного забігу. Дарма, будень зараз, вихідний чи свято. Центральна частина Парижа — це завжди свято. Здавалося, спраглі не наситилися ним і на шостий повоєнний рік. Але чим ближче до набережної, тим менше звуків, тим лункіші кроки, а ще — туман від Сени. Біле мереживо оповило мости від краю до краю берега, затулило вид на Сіте, неначе театральна завіса відділила сцену від глядачів.

Міст Альма виринув назустріч велично, як і належить споруді, зведеній на честь перемоги. Хоч неподалік життя вирувало, довкола все виглядало безлюдним. Якщо не рахувати поодиноких перехожих, котрі простукували пішохідною частиною на той берег, у бік острова. Статую озброєного зуава, єдину тут скульптуру без капелюха, Кошовий знайшов одразу, щойно наблизився. Пошкріб потилицю, міркуючи, де б могли на нього чекати. Зрештою дійшло: десь під мостом, не інакше.

Пальці торкнулися револьвера крізь кишеню.

Трохи заспокоїло.

Спустившись униз, до води, Клим відзначив: її рівень трохи піднявся. На що він ніколи не звертав особливої уваги. Не зважив і тепер, просто ступив далі від краю берега, ближче до мурованої стіни. Куди далі — поняття не мав. Уже збирався озватися.

Аж тепер розгледів просто перед собою когось високого в обіймах туману.

Постать стовбичила, не рухалася, не подавала ознак життя. Жодним порухом не виказувала, що бачить Кошового й готова розмовляти. Клим своєю чергою теж уклякнув, чекаючи, поки до нього заговорять. Довго грати в мовчанку не збирався, тож спершу свиснув, потім гукнув:

— Ну, я прийшов. Які справи?

Відповіді не почув. Натомість очі зовсім призвичаїлися до туману. Він краще розгледів капелюх незнайомця з широкими крисами і широкий довгий темний плащ.

— Е, воду виплюнь із рота! — Кошовий не думав церемонитися, не дбав про політеси. — Кликав — я тут. Іди сюди, поговоримо. Ти ж хотів, сам.

У відповідь так само промовчали. Постать у плащі й капелюсі взагалі не подавала ознак життя.

— Такий ти прошений? — гмикнув Клим. — Ну, тоді я пішов.

Надто пізно вловив стрімкий порух за спиною.

Усе ж таки встиг розвернутися.

Тому удар прийняла не потилиця — скроня.

До тями повернув гострий болючий укол під горло.

Кошовий спершу скрикнув, потім — розплющив очі й аж тоді зрозумів: на них туга чорна пов’язка. Піднесені вгору руки до чогось міцно припнули. На ногах так само відчув пута. Поки намагався опанувати себе, щось гостре знову натиснуло в те саме місце. Тепер — сильніше, відчувся легкий поріз.

— В-відкрий свого р-рота, — прошипіли з темряви просто у вухо.

Голову макітрило від щедрого удару. Та навіть якби Клим не одразу розпізнав голос, характерне загикування позбавляло сумнівів та ілюзій.

— П-пащу вікрий… Д-дірку зроблю.

Опиратися не мало сенсу. Кошовий забагато знав про Гійома Зіді, аби не мати сумнівів — виконає обіцяне. Слухняно, покірно розкрив рота, дозволивши запхати собі між щелепами товстий мотуз. Ножа забрали. Кінці мотузки зав’язали на потилиці. Посмикали, переконавшись: кричати полонений не зможе. Губи знову торкнулися вуха, прошипіли:

— С-сьогодні цей д-день, месьє ідіот. Таких д-днів у лютому м-мало. Б-бачив зуава? Д-до ночі вода дійде до його ч-чобіт. Під ранок н-накриє т-тебе з головою. С-паде за два д-дні. І люди побачать ще одну м-мою роботу. П-париж прийме тебе. Н-нарешті.

Укол на прощання.

Кроки віддалилися.

Кошовий одразу закрутився вужем. Спроба кликати допомогу нагадала таку саму спробу в маленькій напівпідвальній кімнатці Жахливого театру. Зіді має рацію: він справді месьє ідіот. Тільки такий міг за короткий час двічі потрапити в майже однакову пастку.

До чого тут згадка про чоботи кам’яного зуава — Клим не знав.

Але чудово розумів, яку смерть йому приготували. Вода в Сені піднімалася і, за чиїмось точним холодним розрахунком за кілька годин накриє його, прив’язаного, з головою.

Рівень опуститься, ймовірно, за добу.

Десь зовсім недалеко парижани та гості Міста Сонця святкували кожен своє маленьке свято в ресторанах, танцювальних клубах, барах. Кошовий не міг чути музики — і все одно вона лунала в голові. Не щось окреме, пізнаване. Швидше — какофонія.

Передсмертний варіант похоронного маршу.

Для ідіотів.