Натурниця з Латинського кварталу

Розділ перший. Климентій Кошовий, офіціант

Обідня пора в Парижі — ритуал, близький до релігійного.

За свої паризькі роки Кошовий встиг твердо засвоїти це. А відтоді, як почав служити в улюбленому ресторанчику на вулиці Шануанесс, став частиною цього дійства, його ревним послідовником та виконавцем. Зазвичай паризькі офіціанти чергувалися, хоча й без того, як здавалося Климові, служба їх не надто перевтомлювала. Тому й наполіг, аби месьє Анрі Компана́, власник ресторану, дозволив працювати щодня. На Кошового ніхто не чекав удома.

Та й взагалі крихітну мансарду на вулиці Брюнель, де він мешкав, складно назвати затишним гніздечком, куди тягнуло повертатися щовечора. Климові пішов сорок шостий рік, він був самотнім апатридом,[5] пораненим на фронті, контуженим, без батьківщини, без жодних перспектив і планів на майбутнє. Усе, що в нього було, — кілька пар білизни, три сорочки, двоє штанів, черевики на зиму й літо, стара шинель, вихідний піджак, капелюх, синій берет, пальто і плащ.

Ще — револьвер, який минулого року довелося пустити в діло.

Аж тепер зрозуміло: саме влучні постріли в кабаре «Конкур» забезпечили Климові у не такому вже й далекому майбутньому місце офіціанта.

Коли емігрантський вітер закинув Кошового до Парижа, він знайшов собі місце нічного сторожа, який частіше виконував роль охоронця й навіть викидайла. Вгамовувати підпилих клієнтів, котрі розпускали язики та руки, Климові вдавалося голіруч. Давно, до Великої війни, в іншому — спершу київському, потім львівському — житті він, молодий перспективний адвокат, приділяв чимало уваги спорту. Любив боксувати, опанував мистецтво тою мірою, яка дозволяла постояти за себе в небезпечних ситуаціях, давати відсіч. Навіть виходити переможцем у двобоях та чисельніших бійках із львівським міським шумовинням.

Війна й подальші поневіряння набутих навичок не стерли. Звісно, Кошовий уже не був таким гнучким та вправним, як ще десять років тому. Проте всякий раз, коли під кулак потрапляв черговий бузувір, Климові додавали сили й злості власна поразка і поразка власної держави — причина, чому він, офіцер спершу війська ЗУНР, потім — Дієвої Армії УНР, опинився далеко від рідного краю. Ще й у такому принизливому становищі.

По правді кажучи, за весь час служби в «Конкурі» він жодного разу не втихомирював справжніх паризьких бандитів. Вони ж напевне навідували кабаре. Досвід тривалого знайомства з львівським злочинним дном свідчив: ця публіка здебільшого поводиться тихіше, часом навіть пристойніше за різних паліїв життя. Але рано чи пізно така сутичка мала статися — і вона сталася. Скоро рік, як емігрант-українець Климентій Кошовий потрапив на перші шпальти газет, і не лише бульварних. Невиразний зовні добродій зовсім не героїчної зовнішності врятував від озброєного та, як потім з’ясувалося, не зовсім сповна розуму нападника молоду танцівницю. Щоправда, для того довелося прострелити їй стегно, аби осіла вниз та відкрила лиходія для другого влучного пострілу.

Месьє Компана уважно читав газети, ще уважніше роздивлявся знімки.

Тому впізнав у немолодому, битому життям і від того ще більш привабливому герої свого постійного відвідувача. А Кошовий на той час уже встиг полюбити цей милий ресторанчик, надибаний незабаром після того, як залишив Прагу й кинув якір у Парижі. Шукав не спеціально. Просто гаяв переважно вільний тоді час, не маючи жодного бажання сидіти в чотирьох стінах своєї тісної похмурої шпаківні. У свої перші паризькі місяці Клим, мов дитина, тішився щоденними прогулянками на метро. До станції «Порт Майо» від його будинку лежало три квартали. Дорогою зупинявся біля бістро, всякий раз біля іншого, хоч його згодом почали пізнавати всюди. Снідав по-французькому, вмочаючи свіжого рогалика у свіжозварену каву. Цього вистачало надовго, військовий та емігрантський досвід навчили вдовольнятися малим. Неквапом поснідавши, так само неспішно спускався під землю й виходив назовні вже на Сіте.[6] Там блукав уже протоптаними маршрутами — й завжди відкривав нові.

Отак одного разу й забрів на нешироку, затишну вуличку, яка нагадала Париж часів, описаних у романах Дюма. Принаймні таким Клим уявляв собі місто: неширокі романтичні вулиці, холодні кам’яниці, обвиті виноградом, плющем чи іншими гнучкими рослинами фасади. На один такий звернув увагу одразу, тоді саме розквітали й пахли гліцинії. Під їхнім покровом виявився справжній, ще той ресторан з баром на першому поверсі й обіднім залом на другому.

Відтоді Кошовий не відмовляв собі в задоволенні як не щодня, то бодай кілька разів на тиждень заходити сюди на келих червоного. Тут на диво добре думалося, панував рідкісний для гамірного повоєнного Парижа спокій, тож найкраще було завітати ближче до вечора: обдумати день, що минає, скласти плани на завтра, впорядкувати думки.

Месьє Компана, вірний прадавнім традиціям, незабаром познайомився з новим постійним візитером особисто. Чоловіки були майже однолітками і хоч виросли в різних місцях, мали різний досвід та інакші соціальні практики, дуже швидко знайшли спільну мову. Кошовому ж спілкування з власником ресторану допомагало ще й краще опановувати французьку.

Польської навчила тітка по материнській лінії, котра гляділа Клима до певного віку. Відточив її за десять років життя у Львові, як і німецьку, котру вчив у київській гімназії. Там же викладали французьку, тож невеличку базу мав. До всього, французьку у Львові, як загалом в Австрійській імперії, можна було почути частіше, ніж англійську. Чеснота месьє Компана полягала у поблажливому ставленні до поганого володіння французькою. Зазвичай французи до тих, хто робив помилку за помилкою й не міг побороти акценту, ставилися не аж так приязно, щиро вважаючи мову одним із важливих національних надбань, рівнозначних Лувру чи Версалю. Проте снобізм був не властивий месьє Анрі. Його компанія допомагала Кошовому на перших порах притлумити комплекси емігранта, який до всього зле дає собі раду в спілкуванні.

Не дивно, що після газетної публікації Клим став для власника ресторану особистим героєм. Відтоді постійний клієнт і співрозмовник отримував від закладу вітальний келих особисто з хазяйських рук, щойно переступав поріг. Кошовий не зловживав, далі заходив на Шануанесс, коли мав час і натхнення, й завжди платив за наступний келих. Як і більшість завсідників, мав тут невеличкий, але стабільний борг, покрити який вдалося, коли виверт долі звів його у Парижі з Магдою Богданович, тепер — мадам Лоран.

За допомогу розкрити справу жорстокого вбивства її чоловіка Клим отримав гроші, хоча Магді допоміг би й так. Адже вона стала частиною його життя, і це не викреслиш, не викинеш із пам’яті. За п’ять років до того їх розлучила війна, хоч перед тим полячка і українець вже жили у Львові у його помешканні на Личаківській як справжні чоловік та дружина. Знайтися в Парижі допомогла та ж таки публікація, і з’ясувалося: вони насправді подумки поховали одне одного. Хтозна, раптом їхні стосунки, їхні колишні почуття мали б шанс, якби не Шарлот Ізоля.

Танцівниця, врятована Кошовим у кабаре «Конкур».

Молода жінка, яку його влучний постріл позбавив майбутнього.

Рана виявилася неважкою. Проте куля все ж суттєво пошкодила мадемуазель ногу. Танцювати на естраді Шарлот більше не могла. Лишатися разом із рятівником — теж. Молодша за Клима на чверть століття, дівчина тягнулася до нього найперше як до чоловіка з величезним досвідом, а отже — бувалого, надійного захисника. Вона тоді теж щойно опинилася у паризькому казані, погано приховувала розгубленість, хоч намагалася прикрити її легендарною гасконською зухвалістю та самовпевненістю. І самотності відчули одна одну, потягнулися — така вона, людська природа.

Уже потім Шарлот відчула на собі ревність Магди Богданович й, усе зрозумівши, зникла з Климового обрію.

Ну а Магда лишилася собою. Розкрила характер, мов квітковий бутон під весняним сонцем. Чисто собака на сіні: іншій не дам, але й сама не гам. До всього мадам Богданович-Лоран успадкувала чоловікову справу й мільйони, а також велику квартиру на бульварі Осман. Тож вони зараз стояли одне від одного навіть далі, ніж коли вперше зустрілися у Львові.

Йому щойно стукнуло тридцять.

Він так само був вимушеним емігрантом: у рідному Києві, як і загалом у царській Росії, лишатися не міг. Захищав українських друкарів, за що дістав звинувачення в мазепинстві, підтримці сепаратистів та заледве не терористів, потрапив за ґрати, тиждень відсидів у Косому капонірі. Там його побив жандармський слідчий, від чого заробив струс мозку, наслідком якого став нервовий тик: сіпалося праве віко. Вийти вдалося дивом, лише завдяки батьковим зв’язкам. Мусив за двадцять чотири години залишити Київ і взагалі — територію імперії.

Їй виповнилося двадцять п’ять. Недавно овдовіла, була одруженою із набагато старшим за себе начальником Львівської кримінальної поліції. На час їхньої зустрічі Магда Богданович мала у Львові неабиякий вплив, хай офіційно це не визнавалося. Одне бажання, один порух мізинця — молода вдова могла розчавити будь-кого. Тим більше емігранта без документів, грошей, даху над головою і майном, котре вміщалося у дорожньому саквояжі.

У перші роки знайомства Клим заледве не відчув Магдині руйнівні можливості на власній шкурі. Та все ж обом удалося вчасно зупинитися, закопавши томагавк війни. Спершу ввічливо віталися при зустрічі та говорили хіба про погоду чи театральні прем’єри. Після трагічної загибелі його нареченої Басі стосунки помітно потеплішали, набули людяніших ознак. Остаточно їх зблизили дні, точніше — холодні ночі першого року Великої війни під час російської окупації Львова.

Тут, у Парижі, між Кошовим та колишньою цивільною дружиною утворилася значно глибша прірва, перестрибнути яку жоден із них навряд чи зможе. Спадкоємиця мільйонів, яка досить скоро і вправно опанувала чоловікову справу та ще й розмахнулася ширше, ніколи не зможе мати нічого спільного з контуженим апатридом, котрий дякує щовечора кожному прожитому дню. І навпаки: сторож із кабаре, й врятувавши спадкоємицю мільйонів від хибного звинувачення у вбивстві власного чоловіка, навіть в арабській казці не може розраховувати на місце в її ліжку, апартаментах, справах, подальшому житті.

Обнулили їхню історію не лише п’ять років розлуки й невідомості.

Свою руйнівну роль зіграла війна.

Попервах Магда ще намагалася зберігати обличчя й поводитися, як вимагають світські звичаї. Після того як Кошовий її врятував та після сварки через Шарлот, мадам Лоран трохи заспокоїлася, відновила здоров’я у Швейцарії, повернулася й чемно запросила Клима на вечерю. Не особисто, а прислала водія, його теж успадкувала. Кошовий написав у відповідь записку, в якій з усією делікатністю пояснив: не має для такого виходу відповідного костюму. Магда не забарилася, наступного дня водій привіз дорогий фрак. Клим побачив, що одяг ношений, і хоч не звик крутити носом, усе ж не стримався, відіслав назад, додавши нову записку: мовляв, почуватиметься незатишно у фраку покійного месьє Лорана. Він добре знав її, тож не здивувався, навіть чекав наступного ходу: шофер через день привіз новенький фрак із магазину готового одягу. Клим не збрехав, написавши у записці: він схуднув, розмір не вгадала.

Наступного ранку мадам Лоран зволила приїхати сама, піднялася до нього на шостий поверх, розбудила гучним стукотом, а як відчинив — навіть півкроку не ступила за поріг. Зміряла знизу вгору поглядом, у якому змішалися жаль та повага, вимовила одне-єдине слово: «Знущаєшся», розвернулася й пішла геть. Більше не давала про себе знати аж до Різдва, прислала з водієм пляшку дорого вина. Презент Кошовий узяв, але не втримався, написав коротку запису: мовляв, Різдво — то католицьке, а він лишився православним. У потрібний день отримав ще одну пляшку, намалював олівцем сердечко на святковій листівці, з тих, що безкоштовно роздають на вулицях у святкові дні.

На той час Клим уже пів року служив у месьє Компана.

Годинник у кутку показував пів на дванадцяту, і він почав швидше полірувати серветкою столові прибори.

Ця історія виявилася чи не найкоротшою у паризькій одиссеї Кошового. Після того як Шарлот Ізоля пішла з кабаре, він теж не міг довго лишатися там. Власник учепився мертвою хваткою й не бажав просто так відпускати героя, заради якого до «Конкуру» вчащала публіка. На Клима ж місце морально тиснуло. Адже тут почалася й передчасно завершилася мрія юної дами — чого вже там! — небайдужої йому. Однак практичний, раціональний розум досвідченого, можна навіть сказати, професійного емігранта стримував від емоційних кроків.

Піти з кабаре можна й навіть треба, душа просить. Але куди? Зароблені чесно гроші, які дала Магда, не бажаючи при тому нічого слухати, швидко танули. До всього, Кошовий ледь не силою віддав більшу частину Шарлот — так вирішив загладити провину. Хоч вона щиро не вважала його винним ні в чому, окрім хіба приховання давніх стосунків із мадам Лоран. Так швидко апатрид, людина без документів, лише з card de si jour,[7] пристойної чи бодай рівноцінної служби у Парижі не знайде. Харчами ще якось переб’ється, але під мостом більше не ночуватиме.

Провидіння смикнуло за язика, не інакше: поділився сумнівами з месьє Анрі. Той думав недовго, точніше — не думав узагалі. Тут же покликав месьє Кошові́ до себе й не приховав такої ж мети, яку переслідував власник «Конкуру»: у його ресторані працюватиме герой, про якого перші шпальти писали упродовж цілої весни. Це рекламний трюк, і Клим загалом не заперечував. Бо за два роки встиг, не без допомоги Шарлот, дізнатися про парижан іще дещо.

Вони мають дуже добру пам’ять як на своїх героїв, так і на своїх лиходіїв.

У Києві чи Львові слава теж могла наздогнати й наздоганяла чимало народу. Кошового її промені також не оминули. Проте там вона була швидкоплинною. Часом Климові її бракувало — тому й погодився допомогти свого часу в справі Різника з Городоцької. Іноді обтяжує, дратує, заважає — так було, коли та ж справа Різника, яка мусила принести славу й гроші, змусила вмитися кров’ю нареченої. Та все ж гучні історії швидко забувалися, а їхні фігуранти лишалися героями хіба що вчорашніх днів.

Париж виявився інакшим.

Емігрант середніх років спершу врятував танцівницю в кабаре. Потім дав нерівний бій небезпечним убивцям, котрі називали себе «Справедливими» та мстилися багатіям за власне каліцтво на фронті. Таке кожен поважаючий себе парижанин довго триматиме в пам’яті. Особливо це помічалося тут, у маленькій оазі старого, а отже — консервативного, вірного традиціям Парижа, куди вкрай рідко випадково забрідали, частіше заходила постійна публіка. Кошового тут звикли бачити й раніше, тож радо вітали свого героя й навіть часом пригощали келихом. І, що дуже важливо, раптом припинили сприймати емігранта як чужорідного, тимчасового, випадкового знайомця.

Логіка в пропозиції месьє Компана була залізною. Тож на початку липня минулого року Климентій Кошовий приступив до нових обов’язків. На службі він одягав строгі напрасовані чорні штани, білосніжну сорочку (їх тут прали, міняли й крохмалили щодня), краватку-метелик, а підперезувався картатим фартухом. Уніформа вимагала відповідно виглядати, і Клим швидко згадав, як до війни любив чепуритися. Проводив перед дзеркалом уранці не менше пів години, у кращі свої довоєнні роки виходив із дому при повному параді, хоч картини з нього пиши. Щоправда, нова служба мала кілька невеличких пасток. Не страшних, не надто прикрих, та все ж змусила Кошового рахуватися з певними обставинами.

Наприклад, месьє Компана попередив: платитиме небагато, основний заробіток його офіціанти мають із чайових. Спершу Клим вирішив: усміхнений хазяїн насправді лукавий хитрун, переманив офіціанта без досвіду роботи за досить умовну платню, ще й ощадить на ньому. Проте він виправдав очікування й виявився популярним, тож на чайові клієнти не скупилися.

Також у ресторані його припинили пригощати. Більше того: частуватися вином або чимось іншим на службі хазяїн персоналу суворо забороняв. Для Кошового не робив винятків, і йому лишалося хіба чекати кінця дня. Після закриття ресторану тутешні офіціанти, всі — Климові однолітки, а один узагалі старший на десять років, мали традицію збиратися на кухні й прирікати рештки вина, залишеного в різних пляшках.

Крім того, месьє Анрі дозволяв собі частуватися й теревенити з Климом як постійним відвідувачем. Але припинив цю практику, бо офіціант із власником мусять мати зовсім інакші стосунки. Втім, хазяїн уважно читав ранкові газети й кожен день разом із персоналом та ранніми відвідувачами запросто починав із обговорення новин, котрі його зачіпали.

— Я вважаю це ганьбою, панове! — кричав месьє Компана цього ранку, вимахуючи свіжим випуском «Le Petit Journal»,[8] — Французька республіка приймає перші після війни Олімпійські ігри! Це велике спортивне свято, панове! І на цьому святі Франція — навіть не почесний гість у себе вдома, в Шамоні![9]

— Не стежу за спортивним життям, — обмовився Клим делікатно, розуміючи, що він тут у меншості. — Хоч і визнаю важливість Олімпійських ігор, особливо тепер, коли нація прагне перемог. Що там сталося?

— У тому-то й справа, месьє Кошові, — нічого! Ні-чо-гі-сінь-ко! — месьє Анрі роздратовано жбурнув на стіл газету з намальованою на титулі лижницею в стрибку. — Все золото й срібло вигребли скандинави! Норвежці та фіни!

— Теж мені дивина! — зітхнув добродій із сусіднього будинку, який першим приходив сюди на ранкову каву. — Вони завжди сильніші в зимовому спорті. Хе-хе, вони там, мабуть, і сплять у лижвах.

— Любляться, не знімаючи їх. Як Наполеон не скидав чобіт, — додав тлустий офіціант месьє Венсан.

— Про імператора в чоботях — плітки. Або легенди, — зауважив клієнт, сьорбнувши кави.

— Панове, про що ми тут говоримо! — бідкався ресторатор. — От же ж французи! Будь-яку тему зведемо до Бонапарта! Гаразд, нехай скандинави в своїх снігах краще опанували лижі. Чому ж тоді американці назбирали аж три медалі?! Де там кататися на лижвах чи ковзанах? До речі, наші юні мадемуазелі теж не дуже показали себе в фігурному катанні! Франція програла Олімпіаду, програла!

— Зимову — так, — погодився тлустий. — Реванш Франція візьме влітку, можемо навіть почати робити ставки просто зараз.

— Ставки? — пожвавився ресторатор. — А знаєте, месьє Венсан, це гарна ідея! Обдумаю її, і хтозна, раптом ближче до весни справді влаштую тут невеличкий тоталізатор. Пожвавимо нашу тиху Шануанесс, панове.

На тому теревені згорнулися, всі взялися до своїх звичайних справ. Точніше — почали неквапом готуватися до обіду.

Кошовий зиркнув на циферблат. Ще п’ять хвилин. Потім критично оглянув ввірені йому столики. Ремесло офіціанта опанував швидко, взявши до уваги головне правило. У трактуванні хазяїна воно звучало так: чим повільніше поспішаєш, тим більше тебе поважають. Месьє Анрі додав, що паризьким офіціантом треба народитися. Але тут же заспокоїв Клима: мовляв, месьє Кошові починає нове життя, тож нехай вважає себе новонародженим. Нехай приймається.

Зачепив поглядом ледь помітну пляму на одному з келихів. Навіть якщо помилився, нехай би здалося — все одно взяв за тонку ніжку, ще раз ретельно протер ідеально чистою серветкою. Підніс до вікна, пустив сонячного зайчика, такого бадьорого, якого подарувало холодне лютневе сонце.

Бомкнув годинник — полудень.

Наче на замовлення, знизу почулися легкі кроки. До зали вже піднімався перший зголоднілий клієнт. Кошовий повернувся до входу, намалювавши на обличчі стриману посмішку.

Так завмер із бокалом у правиці.

До нього впевнено йшла Магда Богданович.