Натурниця з Латинського кварталу

Розділ п’ятнадцятий. Звільнений Єрусалим

Розмова з маленьким інспектором нічого не прояснила.

Вони попрощалися, і Монтань пообіцяв інформувати Кошового про подальший розвиток подій. Хоча навряд він найближчим часом знатиме більше за проноз-репортерів. Новина про затримання підозрюваного в жорстокому вбивстві молодої натурниці вже допомагала вуличним продавцям газет заробляти на життя. Купивши по дорозі одразу три різних газети, Клим, не знайшовши іншого варіанта, прогулявся до ресторанчику на Шануанесс. Месьє Анрі неабияк зрадів його появі, провів у найдальший куток на другому поверсі, ще й поставив на столик пляшку бордо, намірившись почути щось особливе. Адже заради того ресторатор і дав своєму офіціантові відпустку.

Аби не розчаровувати його, Кошовий з утаємниченим виглядом поділився кількома історіями, які тими чи іншими словами все одно описали газетярі. Потім, теж утаємничено, попросив залишити його на самоті, бо треба дещо обмізкувати у спокійній обстановці. Месьє Анрі змовницьки підморгнув, і Клим залишився наодинці з надпитою пляшкою вина та стосиком газет.

Старанно, по кілька разів перечитавши потрібні публікації, він зробив для себе єдино правильний висновок: усе так непросто, заплутано, забалакано. А репортери повторюють один одного, хіба інакшими словами, на власний манір. Ніхто нічого не знав і не завдав собі труду дізнатися. Автори пережовували очевидне, присмачуючи свої статті різними конспірологічними версіями.

Кошовий укотре відчув власне безсилля. Не так, як учора, коли лежав, зраджений і знерухомлений, на брудній підлозі напівпідвальної кімнатки. Його очікувано перемогли в сутичці троє проти одного, беззбройного, не першої молодості, пораненого на фронтах. Але залагоджуючи схожі проблеми у Львові, хоч до війни, хоч під час неї, за російської окупації чи після звільнення міста, Клим усе ж не чувся таким безпорадним. У Парижі за без малого два роки він не встиг та й не зміг обрости зв’язками та потрібними знайомствами, котрі б стали у пригоді під час залагодження подібних небезпечних справ.

Кошовий не знав, у які двері стукати. Не мав кумплів[45] серед газетярів, пияків, не приятелював із повіями та іншими мешканцями міського дна. Спроба завести там знайомства ледве не скінчилася трагічно. А єдиний поліцейський, з яким ніби є спільна мова, сам мало на що й кого може вплинути. Климові подобався Париж. Ще не бувши тут, полюбив його заочно. Проте місто чомусь не квапилося відповідати взаємністю, наче відстороняючись, тримаючи дистанцію, не підпускаючи до себе близько.

З такими відчуттями Кошовий неквапом допив бордо. Не придумавши плану подальших дій, лишив газети на столику і попрощавшись з месьє Анрі, заглиблений у роздуми побрів на той берег Сени, взявши курс на Лувр, до Школи витончених мистецтв. Надія розпитати в когось хоч щось про Грегуара була примарною й не виправдала себе. Студенти або дивилися на набридливого месьє, мов на божевільного, або огризалися.

Домашню адресу зниклого Клим мав іще раніше, від Монтаня, і без жодних сподівань подався туди. Консьєржка сприйняла незнайомця підозріло й не палала бажанням говорити з ним, тим більше що зранку юного месьє Симона вже шукала поліція. Спроба відшукати бодай якесь кафе чи бістро, де б його знали й могли щось підказати, тільки забрала дві години часу.

Ось чому ноги самі понесли Кошового додому, на вулицю Брюнель.

Повертатися до Магди, коли ще навіть не вечоріло, йому не хотілося. Вона неодмінно почне розпитувати, а зізнаватися у невдачах та цілковитому безсиллі не хотілося. Побоювання щодо можливої засідки вдома чи десь поруч лишилися. Тим більше Клим згадав, як учора відчув за собою стеження, а потім прогнав таку думку. Тепер був упевнений: за ним таки волочився «хвіст». І без Марселя не обійшлося, адже на месьє Бокса нетерпляче чекали.

Але зараз Кошовий признався собі: краще заскочити засідку. Це б внесло бодай якийсь сенс у день сьогоднішній, пожвавило б події. Тож щиро засмутився, нікого не зачепивши поглядом довкола. Мова не про підозрілих: у цей час доби вулиця Брюнель узагалі виявилася безлюдною.

Мадам Бернар зустріла пожильця на диво радісно. Клим хотів запитати, чи не цікавився його персоною хтось від учора, коли він пішов, та консьєржка випередила — сама простягнула прямокутний сірий конверт, тут же сплеснувши руками:

— О-ла-ла-ла, месьє! Ви нарешті чудово виглядаєте!

— Хіба раніше я виглядав гірше? — здивувався Кошовий, навіть трошки зіграв образу.

— Я давно казала вам: треба краще вдягатися! Париж любить модних мужчин, месьє! Зараз будь-яка дама спершу погодиться піти з вами на вечерю, а вже потім, за столиком, подумає, чому не вагалася!

— Оригінальний комплімент, мадам. Ви вмієте їх робити, дотепер не чув.

— Ви не давали приводу вправлятися у красномовстві, месьє! — консьєржка сплеснула руками.

— А це від кого? — нарешті Клим глянув на конверт. — Нема ані адреси, ані прізвища адресата. Відправник теж не вказаний. Штамп розсильної контори…

— Все правильно. Це приніс розсильний, меткий такий хлопчина, тільки весь у прищах, — мадам Бернар бридливо випнула губи. — Сказав: для месьє Ко-шо-вій. Дуже старанно вимовив ваше прізвище.

— Коли приніс?

— Зранку. Трохи по восьмій, я вже варю собі першу каву о цій порі, ви ж знаєте.

Кошовий взявся пальцями за краєчок конверта. Консьєржка, сама люб’язність, тут же простягнула ножик для розрізання паперу. Вдячно кивнувши, Клим розкрив послання.

Усередині — складений вздовж утроє аркуш.

Використаний з обох боків. На одному — малюнок олівцем. На протилежному — віршовані рядки.

Погляд одразу прикипів до малюнка.

Клим попросив дозволу скористатися телефоном.

— Щось розумієте? Не так: ви мусите щось зрозуміти, Монтаню.

На щастя, маленький інспектор був у бюро. Почав посилатися на невідкладні справи, його тон давав зрозуміти: нема бажання знову приділяти увагу Кошовому. Та Клим наполіг, купив його дивним малюнком. Монтань зітхнув, попросив дати йому годину і все одно змусив себе чекати більше двадцяти хвилин від призначеного часу. Поки Кошовий їхав назад на Сен-Мішель на метро, сутінки поволі почали вступати в свої права.

— Чекайте, не смикайте мене, — буркнув маленький інспектор, звично збивши капелюха на потилицю. — Малюнок і поезія… Отак, з ходу, не скажу нічого.

— Для чогось це прислали саме мені. Саме сьогодні зранку, коли мене не було вдома. А якби я не навідався туди сьогодні? Завтра теж. На що розраховував автор?

— Та не балакайте попід руку! — відмахнувся Монтань. — Краще підемо ближче до світла. Чи взагалі сядемо десь за столик.

Вони зайшли у найближче кафе. Офіціант попередив: кухаря ще нема, до часу вечері ще дві години, панове можуть замовити хіба тарілку з сиром або порцію оливок чи горішків. Обом вистачило кави, і щойно офіціант відійшов, вони схилилися над посланням.

— Чоловік сидить на ліжку, — озвучив уже не раз бачений малюнок Клим. — Біла сорочка. Схоже — спідня. Неохайний, на вигляд швидше хворий. Забився в куток, дивиться у вікно, погляд зацькований.

— Малюнок виразний сам по собі, — зазначив замислено маленький інспектор. — Художник помітно поспішав, але талант видно. Усе, що ви помітили тут, наприклад — зацькований погляд, олівець зобразив скупими штрихами. Але сюжет поки нічого не підказує.

— Мені тим більше. Та має щось підказати! — віко нервово сіпнулося. — Інакше б мені це не принесли!

— Можливо, вірш… — Монтань зосередився на рядках. — Це неповна строфа. Фрагмент, уривок…

— Я теж це зрозумів.

Наспіла кава. Кошовий випив свою двома ковтками. Маленький інспектор, схоже забув про свою, вчитувався у послання, ворушачи губами. За четвертим разом вирішив процитувати вголос:

Не перепинить жоден меч дороги

Шаленому, що ще здаля кричить:

«Страшися, о Готфріде, перемоги!

Нехай ця мить — моя остання мить,

Нехай — але і ти впадеш сьогодні

Зо мною разом в небуття безодні».

Дочитавши, підніс на Клима погляд:

— Це має бути щось вельми промовисте.

— Вбивши ворога, загинеш сам. Інакше не потрактуєш, звучить дуже однозначно.

— Готфрід, Готфрід із мечем… — Монтань забарабанив пальцями по поверхні столу. — На думку спадає тільки один Готфрід. Очільник Першого хрестового походу, родом із Булоні, молодший син булонського графа і принцеси Лотарингії…

— Хрестовий похід на Єрусалим, наскільки я знаю, — вставив Кошовий.

— Правильно знаєте… Чекайте! — маленький інспектор стрепенувся, розправив плечі. — Єрусалим! Готфрід і Єрусалим! Звільнений Єрусалим! Ось! — Монтань тицьнув пальцем у написане. — Поема!

— Ну, поема… — Клим далі нічого не розумів.

— «Звільнений Єрусалим»! Так називається поема Тассо![46] Торквато Тассо, геніальний і безумний поет! Ним сто років тому надихувався Байрон! Який я дурень! Вивчав же в Сорбонні! Ще й мав непогані оцінки!

— Тобто це — уривок із поеми Тассо? На свій сором, уперше чую про такого.

— Ось! — маленький інспектор розвернув аркуш малюнком догори, постукав пальцем по ньому. — Це — Тассо!

— Його портрет?

— «Тассо в божевільні»! Є така картина у Делакруа![47]

Тепер у Кошового все склалося.

— Ще одна картина, — сказав він. — Не бачите зв’язку? Ренуар, Сезанн, Дега, тепер ось Делакруа. І — Невідомий художник. — Клим кивнув на малюнок. — Цього разу ціла шарада. Яку без вас, ваших знань у царині мистецтва, я б не розгадав.

— Мої знання не надто ґрунтовні…

— Їх виявилося досить, як бачите! — відрізав Кошовий. — Той, хто це писав і малював, був певен: я покажу послання вам, Монтаню. Не хочу засмучувати й приносити погані звістки. Але нам із вами показують, як виглядає наступний кривавий шедевр Невідомого художника. Маємо тепер знайти місце, де нам приготували страшну картину.

Настала черга маленького інспектора розгубитися:

— Сказати легше, ніж знайти. Ні-ні, месьє Кошові, я з вами цілком згоден, проте…

— Дивіться уважно, — наполягав Клим. — Тут мусить ховатися ще одна підказка. Інакше не бачу сенсу, послання не завершене. Убивця через поему вивів нас на її автора, з автора — на картину. Щось повинно бути на самому малюнку.

Монтань нарешті згадав про каву. Випив захололу і міцніше насадивши капелюха на голову, ретельно вдивився у зображення.

— Боюся помилитися… — мовив невпевнено.

— Не бійтеся!

— Та, власне, вже не боюся. Точно, — маленький інспектор узяв ложечку, обвів нею намальований прямокутник вікна. — На картині Делакруа вікно кімнати, де сидить безумний поет, заґратоване. З того боку, крізь ґрати, до нього тягнуть руки жінки, прихильниці. Тут, бачите, ґрат нема. За вікном — сакральна споруда. Базиліка. Схоже її контурам автор малюнка приділив більше уваги, ніж навіть чоловічій фігурі…

Кошового знову осяяло.

— З вікна тієї кімнати, в якій маніяк лишив нам чергове послання, видно церкву, — мовив упевнено. — Інакше б він не міняв сюжет оригіналу, не старався б.

Монтань якось дивно схилив голову набік. Потім провів долонею по лицю, мовби здирав із нього пелену. Рішуче підвівся, обіперся об поверхню столу стиснутими кулаками.

— Я сліпий, месьє Кошові. Сліпий парижанин, якого затягнула рутинна, далека від всього красивого поліцейська служба. Це, — він знову тицьнув у відповідне місце на малюнку, — Сакре-Кер, месьє. Базиліка Сакре-Кер на Монмартрі!