Натурниця з Латинського кварталу

Париж, лютий 1924 року, Латинський квартал[1]

Шарлот мерзла.

Не лише взимку. Вона народилася на Півдні, у невеличкому селі неподалік Оша, в самому серці Гасконі.[2] Тому паризьке літо їй теж не було комфортним навіть у самий розпал. Утім, Шарлот робила поправку на те, що гасконцям узагалі притаманно по крові конфліктувати з Парижем, навіть ставити під сумнів його статус головного міста Франції. Дівчина знала чимало південців, котрі зневажливо кривилися, коли столицю називали Містом Сонця. Мовляв, у тій-таки Тулузі сонця значно більше.

Навіть у найспекотніші для парижан місяці Шарлот Ізоля по змозі не носила суконь, котрі максимально, як того вимагала пристойність, оголювали тіло. Дівчина постійно, часом — на рівні параної — боялася протягів та намагалася не гуляти набережною вечорами, коли від води віяло рятівною для багатьох прохолодою. Останній petit ami,[3] з яким вона розсталася ще минулого листопада, на піку стосунків повіз її на кілька днів до Алжиру, де він працював в одній із тамтешніх колоніальних контор.

Власне, ця поїздка й прискорила розрив.

Хоч Шарлот і без того знала — у них ненадовго, сама так планувала. Хай черговий коханець про це й не здогадувався. Але навіть подумати не могла, що він почне холонути першим, ще й через таку дурницю. Принаймні для неї: ну як можна образитися на подругу, котрій абсолютно не жарко в африканській пустелі? Дивна особливість організму давала Шарлот таку невелику перевагу над іншими, кого виснажувала спекотна погода. Коханець же чомусь сприйняв усе це як виклик, особисту образу і приниження. Звісно, нормальний мужчина зазвичай почувається некомфортно поруч із дамою, коли мокрий одяг липне до тіла, очі заливає противним потом, а попід руками — неестетичні, з поганим запахом вологі плями.

Сюди, на вулицю Суффло,[4] вона переселилася після того, як спокійно, без скандалів, навіть зберігши дружні стосунки, роз’їхалася з партнером. Помешкання шукала поспіхом, проте — саме в центральній частині столиці. Їй було важливо жити недалеко від Монпарнасу, адже ось уже скоро рік, як там кублилася основна клієнтура.

Богема, художники…

Латинський квартал уже давно втратив статус недорогого, доступного для студентської кишені. Та й Сорбонна майже сотню років — не єдиний паризький та загалом французький університет, хоча статусом найстарішого вперто і впевнено пишається. Проте місцевість, не вражена або дуже мало вражена архітектурними реформами півстолітньої давнини, зберегла найголовніше для Шарлот і тих, з ким вона мала справу.

Аура.

Неповторна аура того Парижа, якого більше ніколи не буде. До неї стікалися люди з розвиненою уявою. Вид на Ейфелеву вежу з вікна мансарди зупиняв подих, переносив щонайменше на сто років назад. У часи, коли бідні художники й поети тулилися у таких самих найманих помешканнях, тамували голод черствим хлібом, спрагу — дешевим винцем, зате під зав’язку ситі містом своєї мрії і великих можливостей, яке лежало біля ніг, якщо вилізти на дах — звідти можна було побачити краєчок Люксембурзького саду. Й вітало черепичними дахами після чергової всенощної творення, бажаючи чи то доброго ранку, чи то на добраніч.

Латинський квартал і прилеглі до нього вулиці вже не притягували дешевизною житла. Але оселятися неподалік величної Сорбонни або бачити з вікна Нотр-Дам своїх грошей вартувало й додавало ваги. Шарлот Ізоля зробила ставку саме на це. За чотири місяці жодного разу не пошкодувала. Брала з відвідувача п’ять франків і жартувала: у вартість входить вид із вікна. Втім, частка жарту в такому твердженні була невеликою. Художники справді найчастіше просили її розміститися на фоні великого, схожого за формою на пагорб вікна й давали волю фантазії.

Більше чотирьох годин на день Шарлот не позувала. Терпнуло тіло, та й дні о цій порі року були короткими. Електрику домовласниця, мадам Жан Юбе́р, заклинала використовувати ощадно, навіть якщо пожилиця могла за неї платити додатково. Але найгірше — холод. Натурницю ніколи не переносили на мольберти в пальті чи бодай у верхньому одязі. Влітку вона ще могла собі дозволити позувати зовсім або майже зовсім без одягу, беручи за таке задоволення додаткову плату. Проте восени, а тим більше — взимку два, а то й три франки не зігрівали.

Месьє Жан Юбе́р ледве зводив кінці з кінцями попри те, що мешканці спершу сплачували оренду акуратно. Шарлот оселилася тут саме через погані справи домовласників — вони чи не єдині зменшили її, аби хоч якось утримати пожильців. Дівчина дізналася: до війни справи в Юберів йшли дуже добре, і їхній будинок вважався в окрузі одним із найкращих. Ситуацію змінила навіть не війна та принесені нею злидні. Адже бідував не лише один Париж — уся Франція. Та де там, у злидні занурилася вся Європа. Проте Юбери опинилися серед тих, хто по завершенні Великої війни втратив надію на відновлення й поступове повернення до колишнього життя.

Їхній син Жак, єдина, до всього ще й пізня дитина, повернувся з фронту в інвалідному візку, без обох ніг. Одну в шпиталі відтяли нижче коліна, другу — вище, майже під самий край. Сумно сказати, навіть, як чула Шарлот, гріх, але й такому батьки б раділи. Аби до цих каліцтв не додалося спотворене розривом гранати обличчя. Двадцятирічний юнак залишився без нижньої щелепи, і мадам Юбер стоїчно годувала сина рідким через велику бляшану рурку. Аж поки в двадцять перший день свого народження каліка не вистрілив собі в голову.

Мати виявилася сильнішою. Трагедія підкосила батька. Месьє Юбер почав пити так, ніби діяв на самознищення. Часом у нього бували просвітління, міг триматися тижнями, а то й місяцями. Мадам Юбер намагалася користуватися цими вдалими для неї днями, й чоловік під її тиском починав займатися будинком. Проте всякий раз неодмінно зривався, заходив у чергове піке, і дружина старішала на очах, опускала руки, хоч трималася з останніх сил.

Звичайно, власникам доводилося зменшувати платню, і будинок поволі заселили менш вибагливі, а то й зовсім невибагливі мешканці. Їх цілком влаштовувало за відносно скромну плату жити поруч із паризьким серцем. Загальний рівень таких пожильців лишав бажати кращого, тож поступово, повільно, але впевнено колись ошатний, доглянутий будинок на вулиці Суффло перетворювався на щось середнє між тимчасовим притулком злиденної богеми й нетрями, де все частіше можна було зустріти чоловіків із явно кримінальною зовнішністю й відповідними манерами.

Шарлот не лякали слизькі типи. Пригода, в яку потрапила минулої весни і наслідком якої став теперішній спосіб її життя, мала позитивну сторону. Мадемуазель Ізоля відчула в собі невідому раніше силу, стала сміливішою, значно впевненішою в собі, могла однією фразою, а то й одним різким словом поставити стіну між собою й небажаною, потенційно небезпечною особою, зупинити її. Навіть якщо та особа й не збиралася заподіяти молодій жінці лиха.

Її значно більше турбував холод — як-от тепер.

Опалення в будинку зіпсувалося тиждень тому. Не вперше, таке траплялося й раніше. Біда в тому, що месьє Юбер знову запив і дійшов до того, що додому чоловіка почали приносити. У відчаї дружина вирішила від гріха подалі не випускати його зі спальні, куди сама приносила спершу кальвадос, потім — вино. Там мадам Юбер намагалася бодай тримати чоловіка в полі зору, хоч трохи контролювати. На диво, це допомогло: він поволі оклигував. Та все одно не мав змоги й бажання дати опаленню лад.

Не можна сказати, що зовсім не гріло. Більшості мізерного тепла поки вистачало. Принаймні інші пожильці готові були терпіти, тим більше що мадам Юбер вкотре зменшила плату з огляду на певні побутові незручності. Але Шарлот Ізоля страждала. Під ковдру залазила вдягненою, вдень хукала на затерплі пучки пальців і подумувала навіть якийсь час не працювати, хай нарешті домовласник прийде до тями та впорядкує будинок.

Наміри перекреслили Бернар і двадцять франків.

Шарлот щільніше запахнула товстий важкуватий халат, поклала долоні на гарячі круглі боки мідного кавника. Заварена пів години тому кава поволі вистигала, треба підігріти. Ось лиш пальці слухалися погано, незграбно запалювали сірники — третій через два зламаних. Усе ж таки натурниця розім’яла їх, кілька хвилин стискаючи-розтискаючи кисті, розганяючи кров. Удалося зіпсувати не два, а один сірник. Гасова плитка спалахнула червоно-синім, наче квітка навесні в Люксембурзькому саду.

Двадцять франків.

Стільки за сеанс Шарлот ще не пропонували, навіть якщо позувати треба було зовсім голою. За це брала подвійну плату, але ж тут лише до пояса… Коли Бернар висватав клієнта, вона здивувалася: невже художник, який отак смітить грошима, не має власної майстерні? Юнак у відповідь пояснив: його знайомого приваблює саме вигляд із її вікна. До того ж чоловік має інші особливі вимоги. Наприклад, натурниця повинна мати біле простирадло, віяло, іще кілька побажань. Шарлот вислухала й не здивувалася. Художники — вони дивні, не зовсім звичайні люди. Кожен живе в полоні власних фантазій, які хоче втілити так, як вважає для себе за потрібне.

Платить за те, аби натурниця позувала напівголою, у білому простирадлі, з віялом, на стільці, ще й у себе вдома, — та ради Бога, скільки завгодно.

Тим більше двадцять франків за раз — половина місячної платні за квартиру. Навряд невідомий художник, — так назвав свого знайомого Бернар, — упорається за один раз. Треба познайомитися ближче, розкрутити, розговорити. Раптом вийде стати його постійною, улюбленою натурницею. Коли так, чого на світі не буває: з часом можна поміняти житло, знайти краще помешкання, нарешті почати нове життя по-справжньому.

Хтозна, раптом він, її рятівник та водночас винуватець усіх її теперішніх негараздів, дізнається про успіхи тієї, котра ще рік тому була його Шарлот…

Кавник нагрівся. Мадемуазель Ізоля обережно вилила залишки кави в кухлик. Ліву руку поклала на теплу посудину. Праву гріла кухлем, сьорбаючи гарячий міцний, як любила, напій, дивилася на клапті сірих похмурих хмар за вікном, чекала.

Допивала, коли в двері постукали, — пунктуальний, це добре.