Натурниця з Латинського кварталу

Розділ двадцять третій. Кальвадос

Годинник на фронтоні триповерхової лікарняної будівлі показував другу пополудні.

Над останнім поверхом височів засклений бельведер. Звідти персонал спостерігав за хворими. Кошовий уникав божевілень після історії з Різником із Городоцької: сама згадка про них одразу накочувала погані спогади, боліло. Але Монтаневі про свій щем не говорив, зараз це не мало значення. На диво, до загального гнітючого враження нічого особливого не додалося. Вочевидь, роки війни притупили й це. Звісно, Клим нічого не забув. Проте й загострення не відчув. Навіть віко не смикалося.

Маленький інспектор нарешті грав у їхньому спонтанному дуеті першу скрипку й зараз сам собі подобався. Усередину лікарні їх із наполегливою ввічливістю не пустили попри його документи. Та все ж попросили почекати. Коли до них вийшла строга немолода жінка у чернечому вбранні, Монтань діловито й поважно ступив їй назустріч, знову козирнув посвідченням, чітко промовивши:

— П’єр Монтань, кримінальна поліція Парижа, головне управління. Інспектор Монтань.

— Я сестра Бенедет, — відповіла жінка сухо.

— А хто…

— Сестра Бенедет, — повторила вона. — Для розмови цього досить. Я відповім на усі ваші запитання. Мене вповноважили. — Черниця перевела важкий погляд на Кошового. — Месьє теж інспектор? Бо ви схожі на комісара. Вусами.

— Дякую за довіру, — сказав Клим. — Але я адвокат.

— Чий адвокат? Що відбувається?

Попри обіцянку відповідати, сестра Бенедет явно налаштовувала обох візитерів на протилежне. Монтань кахикнув, знову ступивши на перший план:

— Мадам…

— Сестра Бенедет, — нагадала черниця втретє.

— Гаразд, сестро, — маленький інспектор прийняв її правила. — Мене, тобто нас, цікавить усе, що ви можете розповісти про пацієнта вашої клініки.

— Правила нашого закладу забороняють обговорювати будь із ким наших пацієнтів.

— Звісно. Якщо особа, про яку мова, зараз під опікою персоналу. Якщо ви не відповідаєте за означену особу, жоден закон, жодні правила не перешкодять поліції ставити запитання.

— Запитувати можете, навіть якщо людина тут. — Черниця обвела поглядом лікарняну територію. — Відповідати чи ні — добра воля того, з ким розмовляєте. У даному разі — моя.

— Візит неофіційний.

— Бачу. Розумію. Ви лише двоє цікавих.

— Не зовсім. — Монтань явно починав нервувати. — Сестро, йдеться про особу, непрямо причетну до жорстоких убивств.

— Непрямо? — аж тепер Кошовий помітив у словах черниці зацікавлену нотку.

— Особа, яка нас цікавить, ймовірно, знайома з убивцею. — Маленький інспектор теж уловив це. — Боже збав, не йдеться про жодні звинувачення. Навпаки, ми хочемо зберегти конфіденційність. Тому не йдемо офіційним шляхом… принаймні поки що.

— Я не стежу за кримінальною хронікою. Повірте, наші мешканці потребують більшої уваги, ніж газети з гучними заголовками та одноденні сенсації.

— Тобто ви нічого не чули про божевільного художника, який своїми вбивствами відтворює картини відомих митців?

— Ні.

Клим не мав сумнівів: черниця говорила чистісіньку правду.

— Коли так, доведеться пояснити докладніше, аби ви розуміли всю серйозність…

— Я чудово розумію, що ви не жартуєте, месьє інспектор, — відрубала сестра Бенедет. — Проте ви прийшли сюди не для того, щоб розповісти мені страшні історії. Вас цікавлять відомості про якусь певну особу.

— Етьєн Луазо, — Кошовий нарешті вирішив прискорити події.

Погляд черниці йому зовсім не сподобався.

— Тут нема такого пацієнта, — відповіла вона холодно. — Хто вас сюди прислав?

Чоловіки перезирнулися.

— Я поліцейський, сестро, — сказав Монтань. — Ми збираємо відомості. Маємо для того можливості. Служба.

— У вас погані інформатори.

— Нам порадили розпитати про нього саме у вашій лікарні, — наполягав маленький інспектор. — Ця людина може становити небезпеку для суспільства.

— Етьєн Луазо не може нікому й нічим загрожувати. — Тепер Клим не міг пояснити, як саме помінявся її тон, але категоричність, небажання розмовляти раптом зникли, натомість з’явилася бентежність. — Хто б вас сюди не спрямував, він того не знає. Гаразд, давайте швидше покінчимо з цим. Прошу до каплички. Там зручно, і не привернете нічиєї зайвої уваги.

…Аби все пояснити, сестрі Бенедет вистачило хвилин десять, не більше.

Кошового попервах не здивувало почуте від неї. Чого не скажеш про Монтаня: того оглушило, й він, навіть дослухавши до кінця, не ладен був зронити пари з вуст. Коротке знайомство зі строгою черницею впевнило: жінка з тих, кого природа від народження позбавила емоцій. Такі люди бувають, життя зводило Клима з ними. Але по завершенні своєї розповіді сестру наче підмінили. Обличчя випромінювало тріумф, очі блищали — черницю дуже втішило, як вона змогла здивувати, ошелешити непроханих гостей.

Так радіє факір, вразивши шановну недовірливу публіку фокусом, який ніхто ніколи не зможе пояснити.

Розпитувати далі, взагалі лишатися в лікарні сенсу не було. Все одно сестра Бенедет не скаже більше того, що вже сказала й знає. Інші питання точно не до неї. Кошового дещо турбувала реакція маленького інспектора. Зовсім недавно впевнений у собі керівник усіх процесів, здатних рухати світом, Монтань за короткий час перетворився на розгублену жертву кораблетрощі. Довкола — уламки судна, він сам-один у бурхливому морі, землі ніде не видно, на воді ще тримається, але куди пливти — неясно.

Однак у прибитому стані Монтань, до його честі, лишався недовго. Опинившись за ворітьми клініки, він без пояснень, кивком голови, звелів Климові слідувати за собою. Зупинив перше-ліпше таксі, показав документи, і водій слухняно повіз обох на Орфевр, не боячись гнати містом на великій швидкості. Той, у кого пасажир — поліцейський, може собі таке дозволити. Тим більше якщо дістав чіткий наказ.

Дорогою чоловіки не розмовляли. Так само мовчки вийшли з машини, посунули до управління. На вході черговий ажан зупинив маленького інспектора, а коли той відмахнувся — мовляв, потім-потім, зараз ніколи, озвався:

— Лист, месьє. Для вас залишили лист.

Монтань завмер, і Кошовий усе прочитав у його короткому, тривожному питанні:

— Хто приніс?

Ажан зовсім не за статутом знизав плечима:

— Він запитав, чи ви є в бюро. Я пояснив — нема. Він лишив для вас. Ага, чомусь додав: ви повинні скоро бути.

Конверт у чергового взяв Клим. Той хотів заперечити, але кивок інспектора дозволив.

Пальці нерівно відірвали бік. Зсередини витрусився згорнутий вдвоє аркуш.

— Коли? — глухо запита Кошовий, роздивившись малюнок.

— Що — коли? — ажан уже не розумів, кому відповідати.

— Коли принесли листа?

— Годину тому. Може, трошки більше.

Замість підніматися до себе в бюро, маленький інспектор вийшов на вулицю.

Клим рушив за ним. Ноги не слухалися, віко сіпалося так сильно, що розмивало все перед очима. Ступивши до самої набережної, знову розгорнув послання:

— Тепер поясніть. Ви мусите знати, Монтаню.

— Знаю. Гадаю, що знаю.

— Ви повинні знати! — гаркнув Кошовий. — Повинні! Інакше б він не адресував це вам!

Монтань узяв папірець, підніс ближче до очей, вдивившись ретельніше:

— Інтер’єр. Принаймні дуже схоже.

— До чого тут інтер’єр! Без вас бачу! Ліжко, стіл, картина, валіза!

— Так називається робота Дега. «Інтер’єр», — терпляче пояснив маленький інспектор. — У неї також є інша назва. — Він зітхнув. — «Викрадення».

Той, хто малював олівцем, хоч і квапився, проте зобразив усе чітко, навіть об’ємно. Умебльована кімната. Акуратно застелене ліжко. На бильці — недбало кинутий одяг. Посередині кімнати — круглий стіл. На ньому — розкрита, наполовину зібрана валіза. Лампа з абажуром. Другий план — велике прямокутне вікно.

Біля ліжка — чоловічий силует, руки в кишенях, лице не промальоване, просто контур.

Чоловік дивиться на жінку, яка сидить до нього спиною.

Тут малювальник постарався. Власне, її обличчю він приділив найбільше уваги. Йому дуже хотілося, аби жінку впізнали.

Майже фотографічна точність.

Магда.

Викрадення.

У голові закрутилося — та буря думок швидко вщухнула.

Кошовий опанував себе, бо не мав вибору. Якщо запанікувати, намагаючись зрозуміти, чому так сталося, можна втратити такий дорогоцінний зараз час. Заспокоївши нарешті неслухняне віко, він торкнувся револьвера через кишеню. Глянув на Монтаня так, ніби ось щойно помітив.

— Перевірити час смерті Симона Грегуара. Перевірити штемпелі на конверті, який принесли мені додому. Як швидко можна?

— Конверт у мене в сейфі, — Монтань кивнув на будівлю. — З бюро телефонуватиму анатому в кабінет. Якщо він там зараз — теж недовго. Але, месьє Кошові…

— Цить! — Клим зупинив його жестом. — Ми все одно не знаємо, де він тримає Магду. Як захопив — питання інше. Він хоче, щоб я прийшов туди. Не ми разом, Монтаню. Тільки я.

— У такому разі приніс би послання на вашу адресу.

— Ви забули: я зараз тимчасово живу на бульварі Осман, у квартирі мадам Лоран. А він знає, бо вистежив.

— Гаразд. Чому не приніс листа туди?

— Бо здогадався: сюди, в управління, ми прийдемо вдвох. Раніше чи пізніше, але прийдемо. І ще він чудово знає: без вас я його шарад не розгадаю.

— Нехай так. Чому ж ви впевнені, що він хоче бачити саме вас, а не нас?

— Було б інакше — він не викрадав би Магду, — видихнув Кошовий. — Я не ризикуватиму. Я не потягну за собою поліцейську кавалерію. Варто почати захоплення, варто йому побачити, що оточений, полонянці не жити. Йому точно не буде чого втрачати.

— Невже сподівається вислизнути й тепер, після всього? Він же про все здогадався, месьє Кошові! — маленький інспектор важко дихав. — Вирахував нас, тому й поквапився зробити хід у відповідь.

— Удар. Не хід — удар.

— Від того не легше. Ані вам, ані мені. Слухайте, він знає, що ми разом. Він знає, що поліція в моїй особі буде в курсі справи. Невже я сидітиму склавши руки? Навіть якщо він має диявольський план втечі — куди тікатиме, де заховається? Його особа відома.

— Без того, аби прийняти виклик та зустрітися з ним, ми нічого не дізнаємось, — мовив Клим. — Ви б, до речі, давно вже з’ясували деталі, про які я щойно просив.

— Вони підкажуть, де він переховує мадам Лоран?

— Вони допоможуть мені, — пояснювати більше Кошовий зараз не хотів. — Але ви маєте рацію, чорт забирай. Хтозна, куди він забрався…

— Підказка може бути на малюнку, — припустив маленький інспектор. — Знову, як того разу.

Він укотре вдивився в зображення. Наморщив лоба, замислено почухав кінчик носа. Збив капелюха на потилицю.

— Ось, — сказав нарешті, тицьнувши пальцем. — Тут щось не так, явно не так.

— Ну, ви назвали це картиною.

— Бо тут малюнок. Намальована Ейфелева вежа.

— У Дега там не вежа. Взагалі не картина. Дзеркало. Велике дзеркало в рамці. Трюмо. І якщо він вмалював туди вежу…

Климів здогад випередив Монтаня:

— Тоді це вид із вікна! Та сама підказка, як на попередньому малюнкові!

Хотілося бігти негайно — вони вирахували місце зі стовідсотковою впевненістю.

Але потому раптом настав дивний з огляду на ситуацію спокій. Лишалося дочекатися, поки Монтань виконає Климове прохання. Це забрало трохи більше години, за той час Париж поволі обійняли сірі сутінки. Нарешті Кошовий знав, як діяти далі, це знання додало ще більше спокою та впевненості в собі.

Він робив те єдине, що міг і мусив зараз робити.

Перетнувши найближчий міст, Клим рушив вулицями навпростець і виринув аж у Латинському кварталі. Покружлявши, вийшов на вулицю Суффло, дістався до будинку, де був не так давно і де знайшла свою смерть натурниця Шарлот Ізоля, його колишня коханка й кохана жінка. Парадні двері відчинила мадам Юбер. Як і минулого разу, вона не завдала собі клопоту вдягнутися. Той самий старий витертий халат, та сама комбінація витикалася з-за викоту. Їй навіть не треба було нічого говорити — виглядала красномовно, стан визначався на око.

— День добрий, мадам Жанетт.

— Хіба ми знайомі? — підозріло спитала консьєржка.

Язик гуляв дуже сильно. Дивилася жінка не на Клима — крізь нього. А говорила більше до себе і для себе, аніж спілкуючись із гостем.

— Ми приходили до вас. Зі мною був інспектор поліції.

— Сюди останнім часом пхало носа багато фліків, — мадам Юбер гикнула.

— Інспектор. Низенький такий, — Кошовий торкнувся плеча ребром долоні. — Його важко з кимось сплутати. — Довше патякати з п’яною жінкою він не мав часу й бажання. — На мене чекають. У квартирі мадемуазель Ізоля.

— Там уже не живе мадемуазель Ізоля, — консьєржка знову гикнула, чомусь посміхнулася.

— Але ви сьогодні пустили туди гостей. Напевне, вони хотіли оглянути помешкання.

— Ви все знаєте, месьє, — мадам Юбер підморгнула. — Так, я дала їм ключ. У них там романтичне побачення, месьє. Вже довго не виходять.

— Чоловік мусив вийти. Потім повернутися.

— Так і було, месьє, — кивнула вона. — Він повернувся не з порожніми руками. Він знає, чого хотіла сьогодні моя згорьована душа. Якщо мій чоловік радіє життю десь інде, чому я не можу радіти життю просто тут? О, месьє! — Мадам Жюльбер похитала перед Климовим носом. — Дозвольте зробити це. Ви ж не відмовите мені. Тим більше, кажете, ми з вами знайомі. Раптом я згадаю вас. Ви дуже приємний чоловік, месьє.

— Зробити — що?

Консьєржка жестом покликала за собою. Зайшовши до себе в комірчину, вона з переможним виглядом підняла з підлоги й урочисто поставила на стіл пляшку кальвадосу. Майже порожню пляшку.

— Дозвольте пригостити вас, месьє. Не гребуйте частуванням.

— Неодмінно, мадам, — пообіцяв Кошовий. — Та спершу завітаю до друзів. Ми плануємо орендувати ту квартиру втрьох.

— О, це буде весело! — реготнула мадам Юбер. — Тільки ж ви знаєте: у нас пристойний будинок, месьє. Дуже пристойний.

— Ми не завдамо вам клопоту, мадам.

Залишивши консьєржку в товаристві недопитого кальвадосу, Клим піднявся нагору. На ходу витягнув револьвер, хоч знав: навряд доведеться стріляти. Проте озброєним почувався впевненіше.

Зупинився біля потрібних дверей.

Постукав.

— Нарешті! — почулося зсередини.

Сприйнявши це за запрошення зайти, Кошовий потягнув на себе двері.

Щойно ступив за поріг, у потилицю вперлося дуло.

— Кидай! Далеко!

Різким рухом Клим жбурнув свій револьвер до стіни, під саме вікно.

— Руки так, щоб я бачив! Три кроки вперед!

Він підкорився. Двері за ним зачинилися.

Магда.

Вона сиділа в кутку уже знайомої йому кімнати. Викрадач влаштував її на стільці, стягнув сукню, оголивши ліве плече й частину спини. Вочевидь, так зображала жінку картина. Пальто і капелюшок валялися біля її ніг. Полонянка не могла говорити, рот старанно закривав товстий кляп.

Ніколи ще Климентій Кошовий не бачив в очах Магди Богданович стільки мольби.

Навіть коли тоді, десять років тому, у Львові викрив її старанно приховане минуле дівчини-утриманки, яке вона молила не розкривати.

— З нею все добре, — пролунало ззаду.

— Якби я побачив хоч легенький шрам, наша розмова завершилася б, не почавшись, — Клим говорив, не зводячи з Магди очей. — А поговорити треба. Інакше б ви не покликали мене сюди в такий спосіб, не залишивши виходу. Розмова наша піде гладенько.

— До чого ви зараз це сказали?

— До того, що ви більше не вдаєте із себе заїку, месьє Луазо. Хто ви сьогодні, Етьєн чи…

Нарешті Кошовий повернувся до Бернара лицем.